УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ В СУЧАСНОМУ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Короткий зміст

Основний ЗМІСТ

У першому розділі – «Науково-методологічні засади управління розвит-ком сільських територій у контексті інституціоналізму» – розглянуто сутність та складові інституціональної системи розвитку сільських територій, визначено їхню взаємодію, узагальнено методологічні засади сільського розвитку.

Одна з основних проблем, що виникає у зв’язку з обранням моделі держав-ної політики, стосується поєднання централізованого й децентралізованого управління в територіальному розвитку. Баланс між цими складовими не поліваріантний, а встановлюється ситуативно у процесі складного вибору під тиском об’єктивних потреб і з урахуванням можливостей конкретного періоду розвитку. Новий зміст структури управління визначатиметься потенціалом інституціонального середовища, яке стимулюватиме розвиток сільської території за принципом «знизу – вгору».

Із позицій інституціонального підходу управління розвитком сільських територій формується діючими формальними й неформальними інститутами, інституціями та механізмами їхньої реалізації, що є детермінантами сільського розвитку. Формальні норми та правила представлені набором законодавчих і нормативно-правових актів різного рівня, які визначають правила функціону-вання агентів розвитку сільських територій, а неформальні базуються на ціннісно-етичній системі, яка відображена у традиціях, звичаях, цінностях, ритуалах, моральних установках тощо. Інституціоналізація норм і правил у процесі управління визначає процес формування нормативно-правових документів (закони, кодекси, постанови, договори, інструкції тощо) та орга-нізаційних структур, які забезпечують виконання функцій розвитку сільських територій та їхнє функціонування в межах затверджених норм і правил. Інституціональне середовище управління розвитком сільських територій є динамічним, створює умови для управління змінами. Саме цей параметр виступає механізмом успішного розвитку сільських територій, оскільки дозволяє змінювати чинні інституціональні норми і правила відповідно до потреб часу, особливо за ініціативи сільської громади.

Особливу увагу приділено аналізу взаємодії різних складових інститу-ціонального середовища розвитку села. Воно характеризується соціальними аспектами, рівнем поінформованості учасників процесу управління розвитком села, cтупенем інституціональної довіри й сумісності формальної стратегії та неформальних інтересів селян. Узагальнення зазначених характеристик дозволяє окреслити підходи до вирішення питання несумісності формальної стратегії і неформальних інтересів розвитку сільських територій.

У контексті інституціоналізму особливості розвитку сільських територій розглядаються як один з елементів соціально-економічних відносин, що відображають взаємодію сільських громад і місцевих органів влади для досягнення цілей розвитку. Як особливий спосіб організації ієрархічних дій розвиток сільських територій спирається на систему спеціалізованих інститутів, функції яких регламентовано відповідними правовими та етичними нормами, сам процес їхнього розвитку уособлює інститут, що діє в певному інституціональному середовищі. Розвиток у цій системі досягається завдяки балансу між ресурсами розвитку та людськими потребами й умовами їхнього задоволення. Тому розвиток сільських територій неодмінно прямо пов’язаний із відновленням села через підвищення життєвих стандартів (визначаються матеріальними чинниками) та поліпшення якості життя на селі (зумовлене позаматеріальними, духовними та суспільними потребами людини) із одночасним збереженням специфічного сільського життєвого укладу й суспільних цінностей та адаптацією їх до сучасних вимог. При цьому основні тенденції в сільському розвитку зумовлені змінами в самій політиці управління ним («знизу – вгору», а не навпаки), психологічними установками сільського населення, утворенням бар’єрів між агентами розвитку села, неврахуванням екологічних факторів тощо.

Як результат – розвиток сільських територій залежить від сукупності факторів і цілеспрямованої дії зацікавлених суб’єктів. Виокремлено дві форми участі сільського населення в управлінні сільським розвитком: активну й пасивну. У сучасних умовах активна участь сільської громади у процесі побудови стратегії та програм розвитку сільських територій першочергова, оскільки саме в них відображаються питання життєдіяльності села та їхнє подальше вирішення.

         Виявлено, що для успішної адаптації до змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі місцевих органів влади необхідне коригування традиційних функцій, виконуваних суб’єктами управління місцевим розвитком, їхнє доповнення новими, відповідними сучасній моделі «спільного управління»