Валентна і невалентна сполучуваність відприкметникових іменників у сучасній українській мові

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, з’ясовується новизна роботи, визначаються мета наукової роботи та її завдання, а також методи дослідження, окреслюється її теоретичне й практичне значення.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення сполучуваності та валентності в лінгвістиці” висвітлено теоретичні засади вивчення сполучуваності й валентності в європейському мовознавстві XVІІІ-ХХІ ст. Вивчення сполучуваності в синтаксичній системі йшло не тільки в напрямку розширення типів зв’язку (спочатку керування, потім узгодження і прилягання, а далі – тяжіння), але й у напрямку заглиблення в семантико-синтаксичні можливості сполучення різних частин мови. Окреме місце в цих дослідженнях посідала проблема виявлення особливостей керування, властивості дієслова вимагати залежного слова. Складність ролі дієслова в реченні зумовила потребу розкриття його граматичних властивостей і його здатностей до поєднання з різними поширювачами в реченні. Ця властивість дієслова набула нової назви – валентність. Уведення цього терміна було логічним продовженням в мовознавстві теоретичного осмислення синтаксичних функцій дієслова як центра речення та інших його структурних компонентів.

Започаткована вітчизняними і зарубіжними вченими теорія сполучуваності і валентності знайшла подальший розвиток у роботах російських й українських романістів і германістів другої половини ХХ століття. С.Д. Кацнельсон, який першим у русистиці застосував термін “валентність”, продовжуючи розвивати основні засади теорії валентності, дав визначення і розмежування змістової (універсальної) та формальної валентності, виділив деякі інші типи валентності (семантичної), вказав на здатність різних частин мови (зокрема дієслова, іменника, прикметника, прийменника, сполучника та ін.) та деяких граматичних категорій (наприклад, категорії стану) мати валентність. Суттєву рису досліджень цього періоду становило те, що вони, на відміну від вербоцентричної теорії речення, на якій будується поняття валентності в працях більшості зарубіжних дослідників, обстоювали потенційні валентнісні властивості різних (а не тільки дієслова) частин мови. Окреме місце у подальшій деталізації вчення про сполучуваність і валентність посідають праці дослідників української мови (Й.Ф. Андерш, І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, М.П. Кочерган та ін.). Намітилося кілька напрямів аналізу сполучуваності та валентності в україністиці. Розгляду валентнісних особливостей дієслова як частини мови, що виступає граматичним центром речення у більшості випадків, а значить, наділеного валентнісними властивостями більше, ніж інші частини мови, присвячені роботи таких українських учених, як І.Р. Вихованець, і його послідовників, зокрема, А.П. Загнітка, І.А. Пасічник, Т.Є. Масицької. Деякі аспекти теорії валентності як дієслова, так й інших частин мови знайшли відбиття у працях дослідників: С.П. Гандзюк, Л.А. Лисиченко, Л.М. Пелепейченко, В.В. Ґрещука, В.В. Гуревич, Т.Ф. Гонтар, Т.І. Матвієнко, Н.Л. Іваницької, Н.Є. Лихошерстової. У результаті проведеного аналізу зроблено висновок про те, що розвиток теорії сполучуваності та валентності, який розпочався ще за часів М. Смотрицького та М.В. Ломоносова та продовжувався у працях вітчизняних мовознавців: русистів й україністів, германістів і романістів, – пройшов шлях від розгляду сполучувальних властивостей дієслова як центру речення до розгляду валентнісних властивостей не тільки інших частин мови, але й одиниць різних мовних рівнів.

У числі інших теоретичних засад праці розглянуто ознаки валентності та її співвідношення із сполучуваністю. В основу розрізнення термінів “валентність” і “сполучуваність” покладено їх зумовленість семантикою слова. Валентність є сполучувальною властивістю однорівневої одиниці мови – слова – мати потенційну здатність сполучатися з іншими лексемами; вона притаманна лише ознаковим (предикатним) лексемам і виступає фактором, що зумовлює валентну сполучуваність таких лексем. Природно, що усвідомлення такої здатності можливе лише на основі врахування наслідків їх реалізації, тобто сполучуваності, яка може бути притаманна і предикатним, і непредикатним лексемам. Але якщо предикатним лексемам властива і валентна, і невалентна сполучуваність, то непредикатні лексеми характеризуються лише невалентною сполучуваністю. Цей принциповий підхід до аналізу валентності та сполучуваності покладено в основу розгляду предмета даної дисертації. На виділених у першому розділі критеріях поділу сполучуваності й валентності мовних одиниць на валентну і невалентну, граматичну і семантичну сполучуваність, розрізнення валентності за активністю / пасивністю, облігаторністю / факультативністю, кількістю актантів та місцем їх розташування в лінійній структурі синтаксеми та ін.), будується аналіз розглядуваних явищ у подальших розділах дисертації.

Третю важливу частину цього розділу становить проблема аналізу врахування, з одного боку, впливу деяких властивостей тієї частини мови, від якої утворені похідні слова, що позначається на їх валентнісних властивостях, тобто на валентність відад’єктивних іменників можуть впливати валентнісні особливості прикметників, які лежать в їх основі, з другого – впливу сполучувальних потенцій іменників як частин мови, валентнісних властивостей яких набувають відад’єктиви.

У другому розділі “Структурно-семантичні особливості відприкметникових іменників сучасної української мови та їх валентна сполучуваність” вивчається валентна сполучуваність відад’єктивів сучасної української мови, зумовлена структурними особливостями та семантикою деад’єктивів. Для розкриття впливу семантики відад’єктивів на формування їх валентнісних особливостей в дисертації запропоновано таку класифікацію відприкметникових іменників:

1)    відприкметникові іменники, що позначають осіб – носіїв ознаки, наприклад: невільник, науковець, бідняк, малоліток, дикун, активіст, здоровань, малюк, грубіян, дурень, багатій, заочниця, товстуха, кривуля, нахаба, нездара, комік, вартовий;

2)    відад’єктиви на позначення предметів, як-от: записник, синець, гірчак, білок, вівсянка, спідниця, солонина, пустиня, дитяча, приймальна, спиртне;

3)    деад’єктиви – назви осіб та предметів із семантикою збірності або речовинності, зокрема: свіжина, кислятина, м’якоть, синька, рум’яна, білі, нечисть, латинь, чайові, солоденьке, старі, молодята;

4)    відприкметникові іменники, що називають абстраговану ознаку, такі як: хитрість, граціозність, величина, чистота, крутизна, гарячінь, дурниця, таємниця, дорожнеча, гординя, старослов’янізм, діалектизм, безстидство, багатство, багатоголосся, ревнощі, синь, неприязнь, сучасне, неприємне, нове.

У мовознавчій науці прийнято поділяти різні класи слів на семантичні групи, які характеризуються наявністю предикатних і непредикатних лексем. У роботі використана ця класифікація, з огляду на те, що в семантиці слова закладена його валентність, а відтак валентнісні чи невалентнісні ознаки. Спостережено, що ступінь переходу прикметників в іменники впливає на збереження чи втрату відад’єктивами предикатних ознак, а, отже на відсутність чи наявність валентнісних характеристик у цієї лексеми. Так, субстантивати, які пройшли тільки синтаксичний ступінь переходу, характеризуються, переважно, втратою предикатності, притаманної твірному прикметнику, і таким чином наявністю лише невалентної сполучуваності вторинної для них частини мови, а також частково зберігають сполучувальні спроможності прикметників. Наприклад, цими відад’єктивами виявляється невалентна сполучуваність щодо означальних ад’єктивів та числівників, загальна для всіх іменників: Секретар комсомольського осередку Силантьєв і підстаркуватий вахтовий з понтонної команди рефулера почали спускатися (О. Донченко); Ми їх з Куликом ще з фронту знаєм: нашим батарейним були (О. Гончар); Відмерлі залишки рослин служать їжею для багатьох безхребетних (Тваринний світ). Характерною особливістю синтаксичних відад’єктивних субстантиватів є їх здатність сполучатися з прислівниками на позначення вияву міри ознаки, як у випадках: Нам треба взяти з собою найбільш варте (Слобідський край); Зараз Василь із сумом пригадував, скільки важливого він забув сказати (Ю. Яновський); Він відібрав для себе більш-менш цікаве, а все інше віддав сестрі (О. Довженко). В останніх конструкціях сполучувальні властивості розглядуваних субстантиватів вказують на їх прикметникове походження, оскільки в них простежуються сполучувальні спроможності ад’єктивів.

При морфологічному ступені транспозиції прикметників в іменники останні зберігають, як правило, ознаки предикатності і тому характеризуються наявністю валентності, яка зумовлює їх валентну сполучуваність. Дослідження засвідчує, що найчастіше предикатні ознаки прикметників не втрачаються при утворенні від них іменників абстрактної семантики, що доводиться аналізом валентної сполучуваності абстрактних відад’єктивів. Розглянуті дані засвідчують, що валентні властивості не чужі й окремим іменникам з конкретним значенням. Ці предикатні лексеми характеризуються також невалентною сполучуваністю.

Семантичний ступінь переходу прикметника в іменник спостерігається при утворенні відад’єктивів на позначення осіб і неосіб, а також іменників із семою збірності і речовинності, що характеризуються відсутністю предикатної ознаки. Переважна більшість таких відприкметникових іменників виявляють лише невалентну сполучуваність.

У результаті аналізу трансформації валентності ад’єктивів при утворенні від них абстрактних іменників, проведеному на відад’єктивах, утворених за допомогою суфікса –ість, оскільки переважна більшість цих іменників у своєму складі має саме цю морфему, було виявлено, що обов’язковий актант твірного прикметника у більшості випадків не трансформується у факультативний (наприклад: Погоджуючись на угоду з Данилом, папа тим самим визнавав безпідставність зазіхань угорських баронів на руські землі (А. Хижняк).

Однак трапляються випадки, коли один з лексико-семантичних варіантів відприкметникового іменника вбирає в себе семантику цілого словосполучення мотивуючого прикметника з пояснюваним іменником. Спостережено, наприклад, що один з лексико-семантичних варіантів іменника грубість має не абстрактну, а конкретну семантику. Так, перше значення цієї лексеми у “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” подається як “абстрактний іменник до грубий зі значеннями: 1) великий за об’ємом і поперечним перерізом; товстий; 4) низький, часто неприємний для слуху, різкий (про голос, звуки і т. ін.); 5) некультурний, неввічливий, неделікатний; 6) не зовсім точний, приблизний” [Великий тлумачний словник сучасної української мови, 199]. Усі ці лексико-семантичні варіанти слова грубість потребують облігаторного поширювача (грубість різьби, грубість голосу, грубість хлопців, грубість розрахунків). Друге ж значення цієї лексеми визначається як “грубе слово, грубий вчинок” [Там само, 199], тобто ці словосполучення можна замінити у мовленні одним іменником грубість, який може потребувати лише факультативних поширювачів (Сказана ним грубість боляче вразила дівчину (О. Гончар)). В останньому випадку лексема грубість не є предикатною лексемою, а отже, може виявляти лише невалентну сполучуваність. Таким чином, при переході прикметника в іменник вимога мати облігаторні актанти залишається, що пов’язано з абстрактністю семантики цих іменників. Якщо ж іменник або його лексико-семантичний варіант набуває ознак конкретності, поширювачі стають не обов’язковими, а факультативними.

Проведені спостереження довели логічність твердження про те, що синтактико-морфологічний характер поширювачів похідних іменників не зумовлюється валентністю прикметників, яке пояснюється тим, що морфолого-синтаксичні форми облігаторних поширювачів у прикметників найчастіше виступають в іменників у називному відмінку, в той час у похідних іменників він трансформується у декілька варіантів: залежно від їх структури – в конструкції безприйменникові та конструкції з прийменником. Зокрема, облігаторний поширювач у відприкметникових іменників на –ість може бути виражений іменником у родовому безприйменниковому відмінку (офіціозна преса – офіціозність преси) та / або іменником у місцевому відмінку з прийменником (логічні судження – логічність суджень / у судженнях).

Стосовно активності / пасивності валентності можна відзначити, що при переході прикметників в іменники відбувається трансформація пасивної валентності мотивуючого прикметника в активну валентність мотивованого ним іменника.

Крім зазначених вище валентнісних властивостей, притаманних відад’єктивам, ці іменники після їх утворення набувають валентнісних рис непохідних іменників, а саме:

–                 іменники у функції суб’єкта чи об’єкта виступають партнерами дієслівного предиката (носія валентності): У нього було помічено ту надзвичайну спостережливість та активність, які так необхідні були у цій серйозній роботі (Урядовий кур’єр);

–                 відприкметникові іменники (як факультативні поширювачі) можуть приєднувати до себе прикметники та іменники у ролі атрибутів (Ці речовини є найкращими антисептиками, бо вони мають високу антисептичність, не вимиваються водою, не гігроскопічні, не руйнують метал та деревину (Тваринний світ); Поет співає хвалу силі й безбережності океану, що символізує міць нашого народу (Історія української літератури));

–                 валентнісними партнерами відприкметникових іменників можуть виступати окремі групи займенників, такі як: присвійні займенникові прикметники (Композиція роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні” відзначається своєю багатоплановістю (Історія української літератури)), вказівні (Здається, що тая безвідмовність хлопчика дражнила хазяїна ще більш (Марко Вовчок)), деякі питальні, зокрема який, чий, котрий (Чия праводієздатність може бути обмеженою? (Урядовий кур’єр)), означальні (Сама безадресність цієї допомоги передбачала її неефективність (Урядовий кур’єр)), неозначені та заперечні, що мають атрибутивне значення (Нас іноді дивувала неабияка водотривкість цих годинників (Вечірній Київ));

–                 відприкметникові іменники можуть виявляти пасивну валентність у сполученні з іменниками у формі родового безприйменникового (Письменник зосередив головну увагу на розкритті аморальності, розбещеності та підступності головного героя роману (Історія української літератури)), родового прийменникового (У багатьох творах цього автора та навіть під час спілкування з ним відчувається сильний потяг до афористичності (Історія української літератури)), знахідного прийменникового (Вони весь час намагалися прищепити нашому народу ідеї про безкласовість суспільства, про спільність інтересів усіх людей (Сучасність)), орудного прийменникового (Сьогодні, щоб розпочати вести боротьбу з аварійністю багатьох будівель нашого міста, необхідні великі капіталовкладення, яких, на жаль, поки що немає (Вечірній Київ)), місцевого відмінків (Він діяв з такою впевненістю у своїй безкарності, що її просто неможливо було збагнути (Дніпро)).

При дослідженні відприкметникових іменників абстрактної семантики було помічено декілька іменників, які за своєю семантикою відрізняються від усіх інших відад’єктивів зазначеної групи. Це – лексичні одиниці можливість, необхідність, здатність, спроможність, готовність, здібність, які мають конотативне значення суб’єктивної модальності, що впливає на їх валентнісні властивості. Так, ці іменники, окрім загальних для всіх іменників валентнісних можливостей, виявляють спроможність приєднувати дієслова у формі інфінітива, як-от: можливість працювати, необхідність відпочивати, здатність аналізувати, спроможність писати, готовність співпрацювати.

Наші спостереження доводять, що інфінітив при вказаних іменниках-відад’єктивах вживається в позиції родового атрибутивного, наприклад: можливість потанцювати (можливість чого? = можливість яка?).

Разом з цим помічено, що окремі відприкметникові іменники, що входять до групи лексем з емоційно-оцінною семантикою, також можуть сполучатися з інфінітивними зворотами, наприклад: Для мене велика радість бачити вас тут. Я відчув гордість вітати Вас з цим святом, причому інфінітив тут несе в собі ознаки атрибутивності та каузативності (радість яка? – радість від чого? гордість яка? – гордість від чого?).

Валентність окремих відприкметникових іменників зі значенням “абстрагована ознака”, яка визначається переважно їх семантичними особливостями, збігається з валентнісними властивостями непохідних іменників, які мають подібну семантику. Це твердження стосується, наприклад, валентності іменників з семою модальності або з емоційно-оцінною семантикою, яка буде подібною до валентності відад’єктивів з такими ж семантичними особливостями.

Відприкметникові іменники з абстрактним значенням, що є предикатними, можуть бути одновалентними, наприклад: велич спорту, активність виборців, актуальність теми, двовалентними, зокрема, радість автора від успіху, а також тривалентними, як-от: вдячність учня учителю за підтримку; схожість сина на батька за зовнішністю. При цьому вони позначають стан або властивості осіб чи предметів. Кількість вільних місць, що їх можуть відкривати відад’єктиви, залежить від їх семантики. Дослідження щодо співвідношення кількості можливих актантів у відад’єктивів та числа цих іменників підтвердили думку І.Р. Вихованця, що чим менше актантів здатне приєднувати до себе слово, тим більша кількість таких слів у мові.

Дослідження валентнісних властивостей відприкметникових іменників дали змогу констатувати, що існують певні обмеження їх валентнісних спроможностей. Ці обмеження зумовлюються і семантико-морфологічними особливостями прикметників як твірних основ, і власне семантикою утворених від них іменників. Вони стосуються, по-перше, поширювачів відад’єктивів: вказані обмеження можуть впливати на вияв валентності відад’єктивів і стосовно цілих лексико-граматичних класів слів, і щодо певних груп лексем та окремих слів; по-друге, власне відприкметникових іменників абстрактної семантики: існують обмеження, що стосуються не поширювачів відад’єктивів, а самих іменників, тобто лише окремі відприкметникові іменники можуть сполучатися з певними мовними одиницями та конструкціями.

Розділ третій “Невалентна сполучуваність відприкметникових іменників у сучасній українській мові” присвячений розглядові невалентної сполучуваності іменників-відад’єктивів, в якому досліджено семантичну сполучуваність деад’єктивів та граматичну сполучуваність цих іменників, що відображає характер синтаксичних зв’язків та семантико-синтаксичних відношень, в які вступають розглядувані іменники.

Усі відприкметникові іменники наділені типовою невалентною сполучуваністю, характерною взагалі для іменників. Спостерігається також групова сполучуваність лексико-семантичних груп відад’єктивів та окремих лексем.

Типова сполучуваність виявляється в наявності у відад’єктива факультативного поширювача на позначення ознаки, представленого власне прикметником, присвійним, вказівним, означальним, заперечним, неозначеним, питальним чи відносним займенниковим прикметником або дієприкметником, причому іменникам-відад’єктивам у подібних випадках притаманна як активна, так і пасивна сполучуваність. Такі ж види сполучуваності вони виявляють і щодо іменників з атрибутивним значенням.

Типовими для відад’єктивів є сполуки з окремими прислівниками зі значенням абсолютної міри вияву ознаки та часткою не за допомогою прилягання. Цей зв’язок має необов’язковий і непередбачуваний характер. При утворенні таких конструкцій між їх елементами виникають атрибутивні відношення.

Характер лівобічної та правобічної сполучуваності, що виявляється і непохідними іменниками, й іменниками-відад’єктивами, визначається морфологічними ознаками їх поширювачів, а також синтаксичною роллю в реченні, яку виконують розглядувані лексеми.

Тільки активні сполучувальні властивості виявляють деад’єктиви у відношенні до прислівників з неозначено-кількісним значенням та з семантикою ступеня вияву ознаки.

Залежними компонентами виступають відприкметникові іменники при поєднанні з особовими формами дієслів та інфінітивом.

Сполучуваність відприкметникових іменників конкретної семантики представлена їх здатністю виступати залежними компонентами при інших іменниках, а також приєднувати до себе іменники з атрибутивним значенням, наприклад: дівчина-скромниця, куртка-пуховик, чиновник-бюрократ, молодик-розбишака. У більшості випадків відад’єктиви повністю узгоджуються зі своїми поширювачами у роді, числі та відмінку, зокрема: злодій-каторжник, заєць-русак, студент-вечірник, мовознавець-германіст, хата-мазанка, шпагат-поперечник, або тільки у числі й відмінку, тобто коли одна (або більше) з граматичних форм головного і залежного слів не погоджуються: фірма-оптовик, жінка-науковець, човен-плоскодонка.

Сполучаються з власне числівниками та іменниками з неозначено-кількісним значенням, такими як: безліч, тьма, сила, хмара, море, океан, маса, купа, тільки відад’єктиви на позначення осіб і предметів, наприклад: безліч веснянок, тьма порохівниць, сила оптовиків, хмара бомбардувальників, море приватників, маса молоді, океан безбожників, купа срібняків.

Індивідуальною сполучуваністю наділені лише окремі відад’єктиви, які можуть поєднуватися з деякими прислівниками, такими як: зовсім, просто, настільки, тільки, наприклад: У нас тільки свіжина (з рекламного оголошення); Ну, хто я такий? Просто військовий (О. Гончар); Та це вже зовсім непотріб! Його можна просто викинути (О. Донченко); У нього дружина настільки ревнивиця, що гірших світ білий не бачив (В. Еллан).

Індивідуальною сполучуваністю характеризуються окремі абстрактні відад’єктиви, які мають значення конкретності як одне зі своїх значень, завдяки чому частково набувають групових валентнісних спроможностей іменників з семантикою конкретності.

Граматична невалентна сполучуваність відад’єктивних іменників реалізується при утворенні словосполучень з використанням усіх різновидів прислівного підрядного зв’язку, таких як: узгодження (гарна спідниця, відомий україніст), керування: як сильне, так і слабке (активіст факультету, сивина волосся, агресивність до людей, бляшанка з консервами), прилягання (далеко не біднота, зовсім не щасливиця, абсолютно не нахабність) та кореляція (місяць-молодик, дитина-унікум).

Характерним виявом сполучуваності іменників-відад’єктивів є вступ у синтаксичний предикативний зв’язок з дієсловами та іншими частинами мови, що виконують функцію предиката в реченні. Сполучувальні властивості відприкметникових іменників виявляються і в їх здатності поєднуватися за допомогою сурядного зв’язку з іменниковими (Цю противну машкару багатозначності і глибокодумності на обличчі [Киселя], що прикривала порожнечу в голові, Борисенко уже навчився розпізнавати (М. Стельмах)) та іноді прикметниковими лексемами, що пояснюється їх ад’єктивним походженням, наприклад: Тепер люди маленькі й безсилки (Г. Барвінок), однак вони не є типовими для непохідних іменників.

Переважно зв’язок носить необов’язковий і непередбачуваний характер, але валентнісні властивості окремих іменників-відад’єктивів (зокрема, наділених груповою та індивідуальною синтаксичною валентністю) вимагають обов’язковості та передбачуваності синтаксичного зв’язку, який реалізується при поєднанні деад’єктивів з певними словами або групами слів (наприклад, відад’єктиви абстрактної семантики + означувані іменники). При такій різноманітності використання видів синтаксичного зв’язку відприкметникові іменники вступають переважно в атрибутивні та / або комплетивні відношення.

Граматична сполучуваність відприкметникових іменників конкретної семантики представлена їх здатністю приєднувати до себе іменники з атрибутивним значенням і реалізувати в таких словосполученнях підрядний прислівний зв’язок – кореляцію (у більшості випадків – повну, але трапляються й сполуки з неповною погодженістю їх елементів). У цих випадках синтаксичний зв’язок є передбачуваним, але необов’язковим, а відношення між компонентами конструкцій відад’єктивів та інших іменникових лексем – апозитивні.

У конструкціях відприкметникових іменників з власне числівниками використовується синтаксичний зв’язок у формі сильного керування. Але при сполученні числівників з відад’єктивами в непрямих відмінках простежується неповне узгодження категорії відмінка числівників та залежних від них граматично відад’єктивних іменників. Сполучувальні властивості відприкметникових іменників та числівників впливають на те, що синтаксичний зв’язок між ними має ознаки передбачуваності та обов’язковості. При поєднанні з кількісними числівниками, відприкметникові іменники конкретної семантики вступають з ними в комплетивні відношення.

У сполученнях відад’єктивів зі значенням конкретності та іменників неозначено-кількісної семантики реалізується сильне керування, а зв’язок має при цьому необов’язковий, але передбачуваний характер. У зазначених конструкціях виявлено синкретичний характер семантико-синтаксичних відношень, оскільки вони можуть визначатися і як атрибутивні, і як комплетивні відношення.

При поєднанні окремих відприкметникових іменників прислівниками, що мають якісно-оцінну семантику (це лексеми зовсім, просто, настільки, тільки), реалізується різновид синтаксичного зв’язку – прилягання. У розглядуваних конструкціях зв’язок є необов’язковим і не передбачуваним, а семантико-синтаксичні відношення є атрибутивними.

Відприкметникові іменники зі значенням “абстрагована ознака” виявляють такі групові та індивідуальні валентнісні властивості, які дозволяють їм сполучатися з залежними іменниками, інфінітивними конструкціями та утворювати сполуки на зразок “прислівник + не + відад’єктив”. Зокрема, характерною для відприкметникових іменників абстрактної семантики є обов’язкова синтаксична валентність при їх поєднанні з залежним іменником. Зв’язок між елементами цих конструкцій відбувається у формі керування (сильного або слабкого) та є передбачуваним. Усі абстрактні відад’єктиви вступають з означуваними ними іменниками в атрибутивні, об’єктні та іноді локативні відношення.

Сполуки окремих відад’єктивів абстрактної семантики, таких як: можливість, необхідність, здатність, спроможність, готовність, здібність з інфінітивами, зумовлені валентністю деад’єктивів, утворюються за допомогою підрядного прислівного синтаксичного зв’язку у формі прилягання, характер якого є обов’язковим, але непередбачуваним. У подібних конструкціях виникають атрибутивні та об’єктні семантико-синтаксичні відношення (наприклад, здібності які? та здібності до чого?).

Окремі відад’єктиви з емоційно-оцінною семантикою, виявляючи валентність щодо інфінітивів, приєднують їх за допомогою такого типу синтаксичного зв’язку, як прилягання. Цей зв’язок є необов’язковим і непередбачуваним, а семантико-синтаксичні відношення між зазначеними компонентами мають ознаки атрибутивності та каузативності, як-от: радість з якої причини?.

Синтаксичні валентнісні властивості відприкметникових іменників передбачають можливість поєднання цих одиниць мови не лише з одиницями інших лексико-граматичних класів слів та їх словоформами, але і з іншими мовними одиницями, такими як: словосполучення, порівняльні звороти, речення та частини складних речень. Найчастіше ці сполуки виражають атрибутивні семантико-синтаксичні відношення між їх компонентами та в деяких випадках адвербіальні або субстанціальні.

При сполученні деад’єктивів з реченнями за допомогою комплетивного зв’язку розглядувані іменники доповнюють і розвивають усе речення в цілому, а не окремі його члени, виступаючи як відокремлені, уточнюючі члени речення або звертання.

Сполучувальні властивості відприкметникових іменників передбачають можливість їх поєднання як опорних слів з підрядними означальними частинами складних речень, що є характерним і для непохідних іменників. У цих випадках підрядний прислівний зв’язок є передбачуваним, але необов’язковим, а відад’єктиви і підрядні частини складних речень вступають в атрибутивні семантико-синтаксичні відношення.

Усі сполуки, в які потенційно можуть вступати відприкметникові іменники, є характерними також і для всіх непохідних іменників сучасної української мови, тобто валентнісні властивості непохідних іменників та відад’єктивів у подібних випадках є однаковими, причому семантичні групи відад’єктивів та семантика непохідних іменників мають збігатися, наприклад, тільки конкретні відприкметникові іменники та непохідні іменники конкретної семантики можуть сполучатися з власне числівниками.

Сфера вживання відад’єктивів з прислівниками певною мірою ширша за подібну сферу сполучення непохідних іменників. Крім цього, облігаторні поширювачі деад’єктивів абстрактної семантики не є обов’язковими при поєднанні з ними непохідних іменників сучасної української мови.

Валентнісні властивості відприкметникових іменників, так само, як і непохідних іменників, передбачають їх здатність виступати складовими частинами фразеологічних одиниць.

З погляду облігаторності / факультативності поширювачів, що поєднуються з розглядуваними іменниками або якими виступають самі відад’єктиви, ці поширювачі є обов’язковими.

ВИСНОВКИ

Аналіз сполучуваності відприкметникових іменників заснований на врахуванні сполучувальних властивостей іменника як частини мови, на основі чого виявлено спільні та відмінні риси сполучуваності непохідних іменників і відад’єктивних утворень.

1. Ступінь переходу прикметників в іменники впливає на характер сполучуваності відад’єктивів: субстантивати, які пройшли синтаксичний або семантичний ступінь переходу, характеризуються, переважно, втратою предикатності, притаманної твірному прикметнику, і таким чином, можливістю виявлення лише невалентної сполучуваності. При морфологічному ступені транспозиції прикметників в іменники останні переважно зберігають ознаки предикатності і тому характеризуються наявністю валентності, яка зумовлює їх валентну сполучуваність.

Переважна більшість іменників з абстрактним значенням виявляє валентну сполучуваність, хоча вони можуть мати і невалентну сполучуваність, а іменники з конкретним значенням реалізують лише невалентну сполучуваність .

2. Предикатні іменники-відад’єктиви зі значенням “абстрагована ознака” можуть бути одно-, дво- і тривалентні та мають значення стану або властивостей осіб чи неосіб.

Валентна сполучуваність деад’єктивів буває активною й пасивною, а також обов’язковою та факультативною.

При утворенні відад’єктивних іменників відбуваються певні зміни в характері валентності цих слів, зокрема:

а) у більшості випадків облігаторність поширювача прикметника не втрачається при утворенні від нього іменника, що не є характерним для непохідних іменників. Лише в окремих випадках, через свої семантичні особливості, відприкметниковий іменник не потребує обов’язкових поширювачів для повної реалізації свого лексичного навантаження;

б) пасивна валентність мотивуючого прикметника трансформується в активну валентність мотивованого ним іменника, причому як валентнісні партнери цього іменника можуть виступати різноманітні частини мови в різних граматичних формах.

3. Відад’єктиви наділені типовою, груповою та індивідуальною невалентною сполучуваністю, що виявляється в залежності від їх семантичного наповнення, тобто розрізняється типова для всіх відприкметникових іменників невалентна сполучуваність, а також групова та індивідуальна невалентна сполучуваність деад’єктивів конкретної семантики й групова та індивідуальна граматична сполучуваність іменників-відад’єктивів зі значенням “абстрагована ознака”.

4. Сполучувальні властивості відад’єктивних іменників реалізуються при утворенні словосполучень з використанням сурядного, предикативного та всіх різновидів прислівного підрядного зв’язку, таких як: узгодження, керування (як сильне, так і слабке), прилягання та кореляція.

Переважно зв’язок носить необов’язковий і непередбачуваний характер, але сполучувальні властивості окремих іменників-відад’єктивів (зокрема, наділених груповою та індивідуальною синтаксичною валентністю) вимагають обов’язковості та передбачуваності синтаксичного зв’язку, який реалізується при поєднанні деад’єктивів з певними словами або групами слів (наприклад, відад’єктиви абстрактної семантики + означувані іменники). При такій різноманітності використання видів синтаксичного зв’язку відприкметникові іменники вступають переважно в атрибутивні та / або комплетивні відношення.

5. Типовими сполучувальними властивостями відад’єктивів, так само, як й іменників, передбачається їх здатність утворювати сполуки на зразок “прислівник + не + відад’єктив”

Групова невалентна сполучуваність відприкметникових іменників конкретної семантики представлена їх здатністю приєднувати до себе іменники з атрибутивним значенням і реалізувати в таких словосполученнях підрядний прислівний зв’язок – кореляцію (у більшості випадків – повну, але трапляються й сполуки з неповною погодженістю їх елементів). У цих випадках синтаксичний зв’язок є передбачуваним, але необов’язковим, а відношення між компонентами конструкцій відад’єктивів та інших іменникових лексем (незалежно від того, в якій ролі виступають деад’єктиви – головних чи залежних компонентів словосполучень) – апозитивні.

У конструкціях відприкметникових іменників конкретної семантики з власне числівниками в називному відмінку використовується синтаксичний зв’язок у формі сильного керування. Але при сполученні числівників з відприкметниковими іменниками у непрямих відмінках простежується неповне узгодження категорії відмінка числівників та залежних від них граматично відад’єктивних іменників. Сполучувальні властивості відприкметникових іменників та числівників впливають на те, що синтаксичний зв’язок між ними є передбачуваним й обов’язковим, а відношення – комплетивні.

У сполученнях відад’єктивів зі значенням конкретності та іменників неозначено-кількісної семантики (зокрема, безліч, тьма, сила, хмара, море, океан, маса, купа) реалізується той же тип прислівного підрядного зв’язку, що і в поєднаннях відприкметникових іменників з числівниками – сильне керування, причому він зберігається не тільки при вживанні у формі називного відмінка, але й за наявності непрямих відмінків, на відміну від сполук деад’єктивів з числівниками. Синтаксична валентність іменників-відад’єктивів конкретної семантики носить при цьому обов’язковий та передбачуваний характер. У зазначених конструкціях спостережено синкретизм семантико-синтаксичних відношень, оскільки вони можуть визначатися і як атрибутивні, і як комплетивні відношення.

Окремі відприкметникові іменники конкретної семантики з індивідуальною невалентною сполучуваністю поєднуються прислівниками, що мають якісно-оцінну семантику, наприклад, це лексеми зовсім, просто, настільки, тільки, при цьому реалізується різновид синтаксичного зв’язку – прилягання. У розглядуваних конструкціях він є необов’язковим і не передбачуваним, а між їх компонентами виникають атрибутивні семантико-синтаксичні відношення.

Сфера вживання відад’єктивів з прислівниками ширша за подібну сферу сполучення непохідних іменників. Крім цього, облігаторні поширювачі деад’єктивів абстрактної семантики не є обов’язковими при поєднанні з ними непохідних іменників.

На відміну від непохідних іменників в окремих випадках деад’єктиви можуть сполучатися з прикметниками за допомогою сурядного зв’язку.

Сполучувальні властивості відприкметникових іменників передбачають можливість їх поєднання зі словосполученнями, порівняльними зворотами, реченнями та підрядними частинами складних речень. Найчастіше ці сполуки виражають атрибутивні семантико-синтаксичні відношення між їх компонентами, але можуть бути наявні й інші види таких відношень, зокрема адвербіальні або субстанціальні.

Великий обсяг мовного матеріалу та недостатня дослідженість зазначеної проблеми зумовлюють перспективність подальшого її розгляду та необхідність поглибленого вивчення поставлених питань щодо валентної й невалентної сполучуваності відприкметникових іменників сучасної української мови.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях автора:

1.        Ващенко О.І. Суфіксальні новотвори – відад’єктивні іменники абстрактної семантики // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка. – 2003. – № 3. – С. 59-63.

2.        Ващенко О.І. Особливості трансформації валентності прикметників при утворенні іменників-відад’єктивів (на прикладі іменників на –ість) // Українське мовознавство. Збірник наукових праць. – Випуск 27-28. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. – С. 151-156.

3.        Ващенко О.І. Структурно-семантичні особливості відприкметникових іменників у творах Г.Ф. Квітки-Основ’яненка // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. Л.А. Лисиченко / Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. – Харків: Видавець Прокопенко Г.Є., 2003. – Вип. 11. – Частина ІІ. – С. 43-47.

4.        Ващенко О.І. Особливості валентності відприкметникових іменників конкретної семантики // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. Л.А. Лисиченко. – Харків: Видавець Прокопенко Г.Є., 2004. – Вип. 12. С. 65-71.

5.        Ващенко О.І. Нові значення іменників-відад’єктивів сучасної української мови // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. – Вип. VI. – Т. 5. Ч. 1. Національні мови в їхній специфіці та взаємодії. – С. 56-61.