Великочий В.С. Історія ЗУНР: джерела до вивчення державного будівництва

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, наукова новизна, хронологічні рамки, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету і завдання, практичну значимість.

У першому розділі «Стан наукової розробки і загальна характеристика джерел з проблеми дослідження» здійснено огляд найвагоміших здобутків вітчизняної та зарубіжної історіографії у вивченні Української революції 1917- 1920 рр., національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях першої чверті ХХ століття, історії ЗУНР, охарактеризовано в цілому джерельну базу до вивчення державного будівництва в ній, виокремлено найсуттєвіші, на наш погляд, історіографічні та джерелознавчі прогалини, які вимагають окремого наукового вивчення.

Аналіз опрацьованих історіографічних надбань дозволяє констатувати, що на сьогоднішній день джерелознавчі аспекти історії ЗУНР в цілому, питання джерельного забезпечення вивчення процесу державного будівництва в ній зокрема, ще не стали предметом як спеціальних, так і комплексних наукових досліджень. З-посеред масиву наукових праць вважаємо, лише у монографічних виданнях М. Литвина та С.Макарчука, статтях С.Дерев’янка, А.Панчука, М.Панчука, О.Карпенка зроблено спробу широкого аналізу джерельної бази до вивчення окремих аспектів історії ЗУНР, критичної оцінки історіографічних джерел з проблеми дослідження.

З праць, що достатньо глибоко, на основі значного масиву джерел, розкривають окремі проблеми будівництва і функціонування державних інституцій ЗУНР, виділимо, насамперед, ті, які з’явились ще у 20-30-х роках ХХст. Це, зокрема, праці керівників та активних діячів ЗУНР та Української Народної Республіки: К.Левицького, М.Лозинського, С.Вітика, В.Охримовича, В.Панейка, Л.Цегельського, В.Винниченка, О.Доценка, С.Петлюри, П.Христюка, І.Мазепи та ін. Їх визначальною рисою є збереження духу тогочасної епохи, насиченість значною кількістю джерельного матеріалу, згодом чималою мірою втраченого.

Видані у 20-30-ті рр. спогади безпосередніх учасників та свідків досліджуваних подій ( М.Чубатого, О.Кузьми, Д.Паліїва та ін.) також характеризуються використанням значної кількості документів і матеріалів. Як правило, вони носять тематичний характер, присвячені окремим питанням історії ЗУНР. Зокрема, у праці М.Чубатого «Державний лад на Західній Области Української Народньої Республіки» вперше здійснено спробу з’ясування чисельності особового складу УНРади, опубліковано списки її членів.

Питання історії ЗУНР в цілому, як і проблема державного будівництва в ній, в радянській історіографії 40-80-х рр., вважаємо, не знайшли належного висвітлення. Основною причиною слід вважати неможливість всестороннього вивчення джерел через існуючий тоді режимний характер зберігання окремих фондів та колекцій документів і матеріалів в установах тодішнього архівного фонду СРСР, тендеційність тогочасної історичної науки в УРСР.

Першим у середині 50-тих рр. здійснив спробу відійти від наперед визначених радянською історичною наукою ідеологем, об’єктивно висвітлити характер Листопадової (1918 р.) революції на західноукраїнських землях львівський дослідник О.Карпенко. Використовуючи значний масив документів і матеріалів, що розкривали передумови та причини Листопадового зриву, офіційні документи владних структур Австро-Угорщини, донесення старост повітів і повітових дирекцій поліції про масовий вічовий рух у краї весною-восени 1918 р., матеріали тогочасної преси, спогади безпосередніх учасників та свідків подій, вчений довів національно-демократичний, народний характер як самої революції, так і народженої нею Західно-Української Народної Республіки. Однак, така позиція автора і запропонована ним концепція не набула тоді характеру загальновизнаної і фактично була засуджена, як «ворожа» та відкинута.

У 60-80-ті роки проблеми історії ЗУНР також не стали предметом ґрунтовних наукових досліджень. Варто відзначити, що лише в працях О.Карпенка, Р.Симоненка, Ю.Сливки частково розглядалися питання характеру Листопадової революції 1918 р. на західноукраїнських землях та виникнення ЗУНР, зовнішньополітичної та дипломатичної діяльності її урядових структур, їх боротьби за міжнародне визнання держави. При цьому вчені, наскільки це було можливим, широко використовували доступний їм тоді матеріал, часто цитуючи окремі фрагменти документів і матеріалів у тексті праць.

Характеризуючи досягнення вітчизняної історіографії останнього десятиріччя стосовно означених нами проблем, зауважимо, що більшою чи меншою мірою вони знайшли своє висвітлення у працях Я.Грицака, Я.Дашкевича, , С.Дерев’янка, О.Жерноклеєва, О.Калакури, Я.Калакури, О.Карпенка, О.Колянчука, В.Кондратюка, М.Кравчука, О.Красівського, М.Кугутяка, В.Кульчицького, М.Литвина, С.Макарчука, К.Науменка, О.Павлюка, А.Панчука, М.Панчука, І.Підкови, О.Рубльова, О.Сухого, Б.Тищика, Ґ.Цвенгроша, Р.Шуста. Серед праць узагальнюючого характеру, в яких здійснюється спроба комплексного вивчення та аналізу історії ЗУНР, слід, на нашу думку, виділити дослідження М.Литвина, К.Науменка, Б.Тищика, О.Вівчаренка, С.Макарчука. Саме їх праці, на нашу думку, започаткували новий етап в історіографії ЗУНР, який характеризується прагненням авторів подолати пануючі раніше стереотипи у висвітленні героїчної долі, ролі і місця західноукраїнської держави в історії українського народу.

Окремим питанням виникнення та діяльності ЗУНР присвячені численні праці вчених - україністів з-за кордону: В.Вериги, Т.Гунчака, І.Нагаєвського, Н.Полонської-Василенко, М.Стахіва, І.Хоми, В.Шевчука, С.Ярославина (І.Сохоцького) та ін. Автори використали обмежене коло доступних їм джерел: документи офіційного характеру, матеріали тогочасної преси, спогади безпосередніх учасників та очевидців подій. Глибиною джерелознавчого дослідження відрізняється праця Є.Місила, в якій подано ґрунтовний аналіз преси ЗУНР, наведено перелік наукових установ та закладів країн Європи та Америки, де вони зберігаються.

Значну групу історіографічних джерел складають праці польських вчених. Ті, що були опубліковані у міжвоєнний період та впродовж 40-80-х рр., є переважно, спогадами учасників та свідків подій, відзначаються тенденційністю підходів до висвітлення досліджуваних проблем. Більшою об’єктивністю характеризуються праці польських істориків, опубліковані за останнє десятиліття. Їх автори широко використовують архівні документи і матеріали для висвітлення, головним чином, українсько-польських взаємин, суспільно-політичних процесів у Галичині періоду існування ЗУНР. Джерелознавчі аспекти її історії загалом ними не розроблялись.

Таким чином, вивчення наявних праць з історії ЗУНР дає можливість визначити як досягнення, так і найбільш типові для багатьох з них недоліки у використанні джерел. Погоджуємося з висновками С.Дерев’янка і А.Панчука з цього приводу. Зокрема, наведені у вступах до праць джерелознавчі аспекти, як правило зводяться тільки до перечислення окремих груп вивчених документів і матеріалів, містять фрагментарні відомості про їх публікації та місця зберігання. У текстах рідко відображена проведена авторами робота над джерелами, їх джерелознавча характеристика. Не всі джерела, що використовуються, володіють достатнім рівнем репрезентативності.

Суттєвим недоліком є й те, що часто, використовуючи не оригінали, а копії документів чи їх фрагменти, які не завжди дають повну уяву про джерела в цілому, доказів, які підтверджують їх достовірність, автори не наводять. Крім того, не вказується характер документів, їх авторство, час і місце створення та ін. В науково-довідковому апараті зустрічаються так звані «глухі покликання», котрі не дають уяви про використані джерела. Для ряду праць останнього часу характерні покликання на чисельні архівні фонди, дані про які не відповідають їх сучасному зміненому опису. Все це в цілому утруднює перевірку достовірності джерел іншими дослідниками.

Отже, не зважаючи на значну кількість праць, які відображають героїчний шлях Західно-Української Народної Республіки, питання вивчення її джерельної бази майже не розроблялись і тому не отримали належного висвітлення. Це, в свою чергу, призвело до недостатнього вивчення та наукового аналізу багатьох важливих питань процесу державного будівництва в ЗУНР.

Враховуючи це, нами, з використанням методів джерелознавчої евристики, встановлено сукупність джерел, що є основою для дослідження історії ЗУНР в цілому, державного будівництва в ній зокрема, проведено їх класифікацію, подано загальну характеристику походження, зберігання та конкретних особливостей використання.

Основною скарбницею документальної пам’яті про історію та діяльність ЗУНР є Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) і Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАЛ).

Різноманітні за своєю видовою класифікацією, походженням та призначенням, історичні та історіографічні джерела з історії ЗУНР зосереджені, в основному, у 10 фондах ЦДАВО України. В основі внутрішнього формування кожного з них лежить хронологічний принцип. Загальна кількість одиниць зберігання комплексу становить, за нашими підрахунками, 822. Основна частина тих, що зберігаються у ЦДІАЛ, знаходиться у фонді 581 «Колекція документів про діяльність урядів і армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки (1914 – 1939 рр.)», зокрема у її другому розділі (122 з 212 одиниць зберігання). Окремі джерела з проблеми дослідження виявлено нами ще у 5 фондах цього архіву.

Найбільш вагомою частиною комплексу є документи офіційного характеру: розпорядження – розпорядки, обіжники, накази Диктатора, його Військової канцелярії, Начальної Команди Галицької Армії (НКГА) тощо. До нього входять також і матеріали особистого характеру: переписка, спогади, щоденники учасників і свідків подій.

З 1990 р. матеріали цих фондів після їх технічного доопрацювання та поновлення були розсекречені і стали доступними для їх використання дослідниками. Однак вони практично не введені у науковий обіг, про що свідчить аналіз змісту публікацій дослідників 90-х рр.

Значна кількість джерел з проблеми дослідження зберігається у фондах державних архівів Вінницької, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької областей, тобто того регіону, де або безпосередньо знаходилась сама держава, або діяли її інституції. Окремі документи та матеріали зберігаються також і в Центральному державному кінофотофоноархіві України, у державних архівах ряду інших областей, а також органів Служби Безпеки, Прокуратури, Верховного Суду України.

Чимало джерел з історії ЗУНР, в т.ч. і тих, що стали предметом цього дисертаційного дослідження, зберігаються і в архівах та бібліотеках зарубіжних країн: у Центральному військовому архіві у м.Варшаві, Архіві Актів Нових у м.Варшаві, Архіві державному у м.Перемишлі (Республіка Польща); Центральному державному архіві, Адміністративному та Військовому архівах у м.Відні (Австрія); Архіві Українського католицького університету ім. св. Климента папи у м. Римі (Ватикан); Державному архіві Російської Федерації, Російському державному військовому архіві, Російському центрі збереження та вивчення документів новітньої історії (Російська Федерація). Є відомості про наявність окремих оригінальних документів в архівах інших держав та приватних осіб.

Однією з найбільших за репрезентативністю документальної бази до вивчення історії ЗУНР серед архівів зарубіжних країн є колекція документів і матеріалів у Архіві Українського католицького університету ім.св. Климента папи. За свідченням проф. О.Карпенка, який особисто у 1997 р. мав змогу працювати з цією колекцією, вона є доволі реперезентативною за кількісними і якісними критеріями, характеризується багатоманіттям різних видів джерел. Серед них - розпорядки, обіжники, постанови Диктатора, інформаційні повідомлення владних інституцій держави впродовж 1919-1923 рр.; ноти протесту до урядів країн Антанти, керівних органів мирних конференцій з вимогами припинення окупації західноукраїнських земель інтервентами; матеріали української преси, що видавались за розпорядженням Відділу преси і пропаганди Уряду Уповноважених Диктатора, виходила у таборах інтернованих вояків УГА тощо.  Частина з них була використана першим директором цього архіву доктором Теофілем Горнікевичем під час підготовки ним збірника документів і матеріалів про події в Україні у 1914-1922 рр.

Засвоєння численних і різноманітних за своїм складом джерел вимагає їх наукової класифікації. Автором використано загальноприйняту у вітчизняному джерелознавстві класифікаційну схему джерел за їх типово-видовими характеристиками, формою, походженням та призначенням.

Особливе значення в дисертаційному дослідженні має аналіз, систематизація та внутрішня класифікація одного з родів писемних джерел, які утворилися в процесі діяльності різноманітних державних, громадських, приватних установ - документальних. Їх використання у процесі дослідження теми вважаємо базовими, адже саме вони визначали хід і особливості державного будівництва. Це, зокрема, акти законодавчого характеру, прийняті УНРадою, Радою Державних Секретарів, протоколи і стенограми їх засідань, Закордонної Групи УНРади, Колегії Уповноважених Диктатора, місцевих органів влади та управління, партійних з’їздів, конференцій, їх постанови та звернення, інші документи.

За принципом поділу джерел за призначенням, умовно виділимо «нормативні» та «виконавчі» документи. До нормативних віднесемо закони, ухвали, звернення, рішення УНРади, розпорядки Диктатора, розпорядки та обіжники Ради Державних Секретарів, Уповноважених Диктатора, які мали характер підзаконних актів і були покликані забезпечити функціонування відповідних органів державної влади, реалізацію їх політики; розпорядки та обіжники місцевих органів влади та управління. Відносно нормативний характер носили передові редакційні статті офіційних друкованих видань органів влади та управління ЗУНР: «Републики», «Нового життя», «Українського прапора», «Українського Скитальця», «Стрільця»; резолюції та ухвали партійних з’їздів і конференцій, народних віч і зборів тощо.

Глибше розкрити широку державотворчу діяльність ЗУНР допоможе вивчення так званих виконавчих джерел - оглядових, звітних, документів УНРади, її кур’єрів і посланців, окремих Державних Секретаріатів, Уповноважених Диктатора, його Референтів, місцевих органів влади та управління; повсякденного інформаційного матеріалу; переписки; різних підготовчих матеріалів, на яких грунтувались підзаконні документи як виконавчого, так і нормативного характеру.

До історичної традиції, або оповідних джерел відносяться, насамперед, численні спогади активних учасників та свідків подій, в т.ч. і тих, що виступили на боці противників влади західноукраїнської держави, особиста переписка, інформаційні матеріали, які широко публікувались у легальній та нелегальній пресі. Застосовуючи такий поділ, слід зазначити його чітко виражений умовний характер, але його використання певною мірою сприяє оптимізації роботи з джерелами.

Виходячи з вище сказаного, увесь комплекс виявлених джерел, необхідних для дослідження питань державного будівництва в ЗУНР, пропонуємо за походженням умовно класифікувати наступним чином:

1.Документи вищих органів влади та управління ЗУНР і УНР.

2.Документи місцевих органів влади та управління ЗУНР.

3.Документи політичних партій, громадських, культурно-освітніх, військових організацій та об’єднань.

4.Документи міжнародних організацій, конференцій.

5.Твори політичних та державних діячів ЗУНР і УНР.

6.Матеріали органів державної влади і управління Австро-Угорщини та Польщі стосовно Східної Галичини у 1918-1923 рр.

7.Періодична преса і неперіодичні видання.

8.Спогади безпосередніх учасників та свідків подій.

9.Матеріали особистого походження.

10.Кінофотодокументи, твори мистецтва.

11.Наукова, політична та художня література.

Кожна з названих груп більш чи менш об’ємна і різноманітна за своїми видами та в цілому складається з однорідних документів. Всередині кожної з груп автором проведено додаткову внутрішню класифікацію, необхідну для аналізу сукупності джерел.

У другому розділі роботи, що має назву «Джерела до вивчення Листопадової (1918 р.) національно-демократичної революції і утворення ЗУНР», розглядається комплекс, насамперед, писемних джерел, які висвітлюють причини, передумови, хід революції, процес проголошення і становлення національної державності у 1918 р.

Для цього використані наступні групи історичних джерел: документи і матеріали, що висвітлюють наростання соціально-економічної, національно визвольної боротьби народних мас; документи політичних і військових центрів, котрі вели безпосередню підготовку і здійснили встановлення української влади у Східній Галичині.

Оскільки питання соціально-економічного становища західно-українських земель наприкінці 1917 – у 1918 рр. не є спеціальним предметом дисертаційного дослідження, то у його висвітленні ми базувались на вже існуючих працях вітчизняних авторів, які побудовані на ґрунтовному першоджерельному матеріалі, містять глибокий аналіз основних історіографічних робіт зарубіжних вчених з означеної проблеми.

Процес наростання національно-визвольного руху на західноукраїнських землях висвітлюють, зокрема, програми, рішення, ухвали і постанови з’їздів, конференцій, інших керівних органів національних політичних партій, Головної Української Ради, Союзу Визволення України, Загальної Української Ради, Української Парламентарної Репрезентації, виступи та офіційні запити депутатів австрійського парламенту від західноукраїнських земель з вимогами відновлення національної державності на етнічних українських землях, соборності нації. Джерелами для вивчення цього процесу є також рішення, ухвали віч, народних зборів у лютому-березні та вересні-жовнті 1918 р. з такими ж вимогами. Відомості про них відклались у матеріалах тогочасної української преси, спогадах організаторів і учасників подій, донесеннях старост повітів і дирекцій поліції.

Найменшою репрезентативністю характеризується джерельна база до вивчення організаційного оформлення та діяльності Центрального Військового Комітету (ЦВК), підготовки ним «Листопадового зриву». Фактична відсутність документальної бази з цієї проблеми дослідження пояснюється кількома причинами. По-перше, хоч ЦВК і був створений у вересні 1918 р., проте активну роботу розпочав лише у середині жовтня. По-друге, підготовка до встановлення влади українцями у Східній Галичині на місцях мала цілком таємний характер, при цьому документальних записів майже не зберігалося. Тому найважливішими джерелами для вивчення процесу діяльності ЦВК і підготовки ним збройного виступу у краї є спогади самих членів Комітету та осіб, з ним пов’язаних: Д.Паліїва, І.Рудницького, Т.Мартинця, К.Левицького, М.Гуцуляка та ін.

Ці ж писемні джерела поряд з інформаційними повідомленнями з міст і повітів краю до УНРади у м.Львові, вважаємо, є базовими і для висвітлення питання про проголошення Української Держави на західноукраїнських землях, Листопадового зриву і ходу започаткованої ним національно-демократичної революції. Зокрема, вивчення матеріалів української преси за жовтень 1918 р. дало нам змогу вперше встановити, що до складу УНРади на час її створення входило лише 66 делегатів, які 19 жовтня 1918 р. і проголосили відновлення національної державності на західноукраїнських землях.

Таким чином, виявлені і опрацьовані джерела є доволі різноманітними за своїми якісними і кількісними характеристиками, хоч їх комплекс і позначений певними прогалинами, зумовленими рядом об’єктивних та суб’єктивних чинників. В цілому ж, вони, вважаємо, є репрезентативними і дають підстави стверджувати, що проголошення незалежної ЗУНР стало закономірним результатом розвитку українського національно-визвольного руху у Східній Галичині, як складової частини Української революції 1917 - 1920 рр.

У третьому розділі «Відображення в джерелах процесу формування структури вищих органів державної влади та управління» наголошується: основним видом писемних джерел, які дозволяють висвітлити означену проблему, є законодавчі та діловодчі. Серед них пріоритетне місце займають акти нормативно-правового характеру, видані вищими державними інституціями ЗУНР. За формою, походженням та призначенням пропонуємо розділити їх на наступні підвиди: 1) закони, ухвали та постанови; 2) розпорядження – розпорядки; 3) циркуляри та обіжники.

Потрібно зазначити, що запропонована класифікаційна схема розгляду документів може використовуватись лише для першого етапу діяльності ЗУНР. Під час періоду, коли основною формою політичного режиму була диктатура, а сама західноукраїнська держава втратила свою територію, групу актів нормативно-правового характеру в основному складають розпорядки Диктатора, на які поряд з законодавчими покладались також і регламентуючі та інструктивні функції.

В основному документи нормативно-правового характеру, які відклались в ході діяльності владних структур ЗУНР опубліковані у спеціальних періодичних виданнях уряду та його міністерств («Збірник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріатом Зах.-Укр.Н.Р.», «Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки», «Вістник Державного Секретаріату військових справ», «Вістник Державного Секретаріату просьвіти і віроісповідань»), тогочасній пресі (газети «Република», «Діло», «Українське слово», «Нове життя», «Український прапор»). Значний пласт джерел такого ж характеру міститься й у фундаментальних працях перших дослідників історії ЗУНР: М.Лозинського, М.Чубатого, С.Ярославина, М.Стахіва та ін.

Пріоритетний характер використання джерел з означеної проблеми мають ті, які опубліковані в офіційних друкованих виданнях органів державної влади та управління ЗУНР. Їх текстовий зміст є найбільш точним і, за загальноприйнятими принципами джерелознавчої науки, вважається автентичним, канонічним.

Для вивчення процесу побудови структури вищих органів державної влади та управління ЗУНР необхідним є також і використання тих нормативно-правових актів, які відклались у формі незавершених документів, проектів і т.і. Джерелознавче вивчення, наприклад, ряду проектів розпорядків Диктатора дозволило з’ясувати їх сфрагістичні особливості, які, у свою чергу, дають нам підстави зробити висновок концептуального характеру. Поєднання гербів двох держав українського народу – УНР та ЗУНР у печатці на розпорядку Диктатора «Про заміну найвищої обрахункової палати Урядом Державної Контролі» від 29 грудня 1921 р. не є випадковим. Герб ЗУНР. менший за розмірами і вміщений всередині герба УНР, символізує, вважаємо, органічну національну та державну єдність західноукраїнських з усіма українськими землями, як це і було проголошено під час злуки ЗУНР і УНР. Використання такого поєднання гербів у державній печатці ЗУНР свідчить про панування в цей час серед її керівництва соборницьких настроїв. Це, у свою чергу, робить сумнівним твердження окремих дослідників про те, що вже восени 1919 р. наступив державний розрив між ЗУНР і УНР.

Таким чином, комплекс джерел, які висвітлюють процес формування та діяльності вищих органів влади і управління ЗУНР, складають, насам-перед, документи офіційного характеру, різноманітні за видами, формою і призначенням. Специфіка їх напрацювання, введення в дію і застосування, текстовий зміст та сфрагістичні особливості дозволяють вичленити два етапи у процесі державного будівництва в ЗУНР, пов’язані з цими етапами видозміни самих державно-правних інституцій, їх характеру тощо.

У четвертому розділі «Характеристика джерел до вивчення діяльності місцевих органів державної влади і управління, судочинства, правопорядку та збройних сил в ЗУНР» основна увага привернута до писемних, які згруповані автором у окремі підвиди: документи офіційного характеру, видані владними структурами; матеріали преси про їх роботу; спогади безпосередніх учасників та очевидців подій.

Значна різноманітність писемних джерел першого підвиду вимагає, на наш погляд, додаткової внутрішньої класифікації. За походженням, ці документи слід розділити на три підгрупи. Першу складатимуть документи вищих органів державної  влади, які визначали структуру, нормативно-правову базу та сферу компетенції означених державних інституцій.

До другої слід віднести документи, видані самими місцевими органами державної влади і управління, судочинства, правопорядку та збройних сил ЗУНР як у офіційних друкованих органах, так і у формі листівок, повідомлень, оповісток–оголошень.

Третю групу, вважаємо, складають документи і матеріали такого ж походження, які не були опубліковані, але збереглися в  архівах.

Питання діяльності місцевих органів влади і управління, судочинства, правопорядку та збройних сил в ЗУНР відображені також у матеріалах преси, спогадах учасників та очевидців подій.

Аналіз виявлених та опрацьованих джерел дав можливість зробити ряд наступних висновків.

Система місцевих органів державної влади і управління функціонувала лише протягом першого періоду існування ЗУНР. На чолі окремої адміністративної одиниці – повіту, стояв Державний Повітовий Комісар, при якому на правах дорадчого органу діяла повітова українська національна рада. З втратою ЗУНР власної території припинила своє функціонування і система місцевих органів державної влади та управління.

Структура цивільного судочинства так і не набула остаточного завершення, практичного втілення. Не були створені плановані сталі вищі судові інстанції: «Вищий Суд у Львові» та «Найвищий Державний Суд у Львові». Джерелознавчого підтвердження діяльності тимчасової інституції такого ж характеру – Сенату ІІІ інстанції –, про створення якого задекларовано у ряді нормативно-правових актів держави, у ході дослідження нами не виявлено.

Система військового судочинства в ЗУНР була в основному сформована у листопаді 1918 – січні 1919 рр. Вона була сталою протягом першого етапу існування держави і, на відміну від системи цивільного судочинства, діяла також і протягом другого. Однак виявлені та опрацьовані документи і матеріали не дозволяють повністю відтворити її структуру в цей час.

Структуру органів охорони суспільного порядку в державі складали Корпус Української Державної Жандармерії та міліції на місцях. Діяльність першого, як і його побудова, підпорядкування, правова база функціонування були чітко визначені конкретними нормативно-правовими актами. Становлення міліції на місцях, вважаємо, відбувалося за відсутності єдиної нормативно-правової бази. Повідомлення з місць до УНРади про становище у повітах протягом листопада 1918 р. вказують на те, що цей процес здійснювався з ініціативи і під керівництвом адміністративних органів та регулювався лише ними. У продовж другого етапу діяльності ЗУНР органи державної жандармерії і міліції вже не виконували функції охорони суспільного порядку в державі, а здійснювали її лише в складі збройних сил, що вимагає окремого дослідження, в тому числі і джерелознавчого.

Збройні сили ЗУНР – Українська Галицька Армія – в ході свого становлення і розвитку неодноразово змінювали статус, форму, структуру, підпорядкованість. Виявлення і опрацювання ряду документів офіційного характеру, зосереджених у фонді 2188 ЦДАВО України, дозволили нам документально довести, що у лютому – березні 1919 р. чисельність збройних сил ЗУНР набула найбільшого кількісного показника і складала 120 тисяч чоловік. З виникненням у січні 1920 р. Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) УГА не припинила своєї діяльності, а була відроджена в переддень і в ході радянсько-польської війни. Однак з жовтня 1920 р. по січень 1923 р. активних військових дій не вела, зосередивши свої зусилля на організаційне, структурне становлення і зміцнення, на культурно-просвітницьку роботу серед свого особового складу, інтернованого у таборах в Польщі, Чехословакії, Болгарії.