ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ ОРГАНІВ ВЛАДИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЙНИМИ ПРАВОПОРУШЕННЯМИ В УКРАЇНІ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, стан дослі­дження проблеми; визначено її зв’язок з державними науковими програмами, планами і темами, а також мету, завдання, об’єкт, предмет і методи досліджен­ня; розкрито наукову новизну; висвітлено теоретичну та емпіричну базу, прак­тичне значення одержаних результатів; подано відомості про їхню апробацію та впровадження.

Розділ 1 «Корупція як асоціальний феномен сучасного суспільства України та інших держав» складається з трьох підрозділів, у яких з’я­совано сутність та зміст поняття «корупція» з урахуванням зарубіжного до­свіду боротьби з цим асоціальним явищем.

У підрозділі 1.1 «Історіографія дослідження корупції в Україні та зарубіжних країнах» здійснено огляд літературних джерел, які відображають погляди науковців щодо проблеми визначення поняття «корупція», з’ясо­вано історичні передумови її виникнення, подано характеристику тлума­чення та застосування поняття «корупція» в країнах близького й далекого зарубіжжя. Сформульовано і запропоновано авторське визначення поняття «корупція».

Зауважено, що в навчальній та науковій літературі зарубіжних країн частіше акцентовано на необхідності проведення організаційно-правових за­ходів, спрямованих на запобігання і протидію корупції, тоді як в Україні більшість авторів, можливо, через нещодавні зміни антикорупційного зако­нодавства, під час розгляду цього питання зосереджують увагу здебільшого лише на заходах, які спрямовані на боротьбу з цим явищем.

У підрозділі 1.2 «Соціально-правова характеристика корупції в Укра­їні» через аналіз результатів різноманітних соціологічних досліджень, які проводили різні організації в різні роки, досліджено ставлення громадян до поширеності корупції в нашій державі у взаємозв’язку з рівнем довіри населення до органів державної влади. Так, у вересні 2011 р. було оприлюд­нено результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології та Європейської дослідницької асоціації, в яких відображено «стрімке па­діння довіри до влади загалом і до дій її щодо боротьби з корупцією чи стрімких реформ влади». Під час вивчення праць вітчизняних науковців, присвячених питанням взаємозв’язку організованої злочинності та корупції, виділено кілька найпоширеніших думок щодо цього, а при дослідженні між­народних нормативно-правових актів з’ясовано цілісний (єдиний) підхід стосовно цього питання, який полягає у визнанні взаємодоповнювальності та спільності існування організованої злочинності і корупції, передусім шляхом встановлення корумпованих зв’язків.

У ході аналізу чинного вітчизняного законодавства окремо звернуто ува­гу на розвиток його антикорупційної складової, зокрема спеціального за­кону. Сха­рактеризовано види юридичної відповідальності за вчинення коруп­ційних пра­вопорушень в Україні окремими категоріями суб’єктів, відтак проведено по­рів­няння із законодавчими актами зарубіжних країн, які регулюють питання від­повідальності, і встановлено, що найпоширенішою формою реагування цих дер­жав на вчинення фактів корупції є притягнення до кримінальної відповідальності.

У підрозділі 1.3 «Соціально-правова характеристика корупції в зару­біжних країнах» проаналізовано міжнародний розвиток поняття «корупція», її основні кваліфікуючі ознаки та зобов’язання держав, які приєднуються до тих чи інших договорів, конвенцій або стають учасниками міжнародних організацій у питаннях щодо запобігання та протидії корупції. Відомості со­ціологічних досліджень, проведених авторитетною організацією «Transpa­rency Inte
ational», свідчать про те, що корупція стає соціокультурним чинником, який уповільнює економічний розвиток і є індикатором неефек­тивного адміністрування.

Звернуто увагу на те, що, незважаючи на вимогу рамкових документів у цій сфері, досі ще не вироблено єдиного уніфікованого поняття «коруп­ція», яке в національних законодавствах визначається по-різному. Вислов­ле­но думку, що національне законодавство має містити загальне визначення поняття корупції. У кожної держави повинна бути своя концепція протидії корупції, тому що в будь-якій країні є своя, так звана, зона ризику, де коруп­ція виявляється яскравіше, ніж в інших сферах. Однак у протидії їй може бути розроблена й загальна (міжнародна чи міждержавна) концепція. Що­правда, прийняті на сьогодні міжнародною спільнотою конвенції не пов’я­зані між собою єдиними підходами до поняття корупції, суб’єкта корупції, контрольних механізмів тощо.

Окремим важливим напрямком роботи у цій сфері є чітка взаємодія держав, передусім їхніх правоохоронних органів. Міжнародний досвід за­свідчує, що органи боротьби з корупцією або працюють всередині різно­манітних економічних відомств, будучи їхніми структурними підрозділами, або ж тісно співпрацюють з ними. Власне кажучи, питання створення окре­мого спеціалізованого органу боротьби з корупцією також зараховують до розряду невідкладних, однак і тут нема єдності думок.

Розділ 2 «Адміністративно-правові засади протидії корупції в Укра­їні та зарубіжних країнах» складається з трьох підрозділів, де узагальнено схарактеризовано нові для вітчизняного антикорупційного законодавства об­меження та заборони, яких повинні дотримуватись суб’єкти, відповідальні за вчинення корупційних правопорушень, а також окреслено можливі способи застосування досвіду органів влади зарубіжних країн у протидії корупції.

У підрозділі 2.1 «Теоретико-правові основи протидії корупції в Укра­їні та зарубіжних країнах» звернуто увагу на дискусії в наукових колах щодо доцільності використання термінів «протидія» та «боротьба» в харак­теристиці заходів, спрямованих на подолання цього небезпечного явища.

На підставі аналізу наукових джерел та нормативно-правових актів чинного законодавства України й зарубіжних країн доведено необхідність ширшого залучення недержавних організацій до вирішення питань запобі­гання корупції та розбудови інститутів громадянського суспільства. Особ­ливу увагу звернено на роль засобів масової інформації, які часто викри­вають випадки корупції та проводять незалежні розслідування. Зауважено, однак, що наклепницькі повідомлення у ЗМІ призводять до втрати довіри та репутації відповідних джерел інформації.

Розглянуто зарубіжний досвід реалізації нових для вітчизняного зако­нодавства антикорупційних обмежень стосовно осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави чи міс­цевого самоврядування, і запропоновано шляхи його застосування в Україні. Передусім це стосується одержання дозволу на працевлаштування та здійс­нення професійної діяльності в тих сферах, які можуть бути пов’язані з виконуваною раніше роботою державного службовця.

У підрозділі 2.2 «Адміністративно-правовий механізм забезпечення протидії корупції в Україні та зарубіжних країнах» висвітлено погляди нау­ковців щодо розуміння окремих елементів вказаного механізму, а також понять «регулювання» та «вплив» як вихідної позиції для розгляду категорій «правове регулювання» і «правовий вплив».

Крізь призму визначення терміна «механізм» у поєднанні зі згаданими вище поняттями проаналізовано погляди теоретиків різних галузей юри­дич­ної науки щодо змісту і суті поняття «механізм правового регулювання». Дослідивши пропоновані вченими-адміністративістами визначення механіз­му адміністративно-правового регулювання і перенісши ці теоретичні напра­цю­вання у площину протидії корупції, запропоновано авторське визначення понят­тя «механізм адміністративно-правового забезпечення протидії коруп­ції». Ана­лізуючи зарубіжні літературні джерела, встановлено, що основним принципом запобігання корупції є доброчесність державного службовця, що важливо для його впровадження і використання в діяльності державного апарату України.

У підрозділі 2.3 «Шляхи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення протидії корупційним правопорушенням в Україні з ураху­ван­ням зарубіжного досвіду» встановлено, що належне наукове забезпечення та супроводження формування й реалізації державної політики у сфері протидії корупції мають здійснюватись комплексно і системно, бути спрямовані на підвищення ефективності антикорупційних заходів шляхом проведення від­повідних науково-теоретичних, інформаційно-аналітичних та прикладних досліджень, зокрема і в напрямку вивчення та запозичення передового зару­біжного досвіду у цій сфері.

Відзначено, що деякі антикорупційні механізми (проведення антико­руп­ційної експертизи проектів нормативно-правових актів, запровадження обме­жень щодо працевлаштування осіб, які звільнилися з посад або припи­нили ді­яльність, пов’язану з виконанням функцій держави чи місцевого са­мовряду­ван­ня, здійс­нення спеціальної перевірки у разі прийняття на службу тощо) вже почали за­сто­совувати у вітчизняному антикорупційному законо­давстві, почасти вна­слі­док ви­конання Україною взятих на себе перед світовою спільнотою зобов’язань. Однак, зважаючи на те, що наша держава не мала досвіду практич­ного за­сто­су­вання вказаних механізмів, висловлено думку про доцільність приділити більше ува­ги питанням вивчення досвіду становлення і впровадження цих механізмів, що мало місце в зарубіжних державах, з подальшою можливістю застосування в нас.

Розділ 3 «Адміністративно-правові аспекти профілактики коруп­ційних правопорушень в Україні та зарубіжних країнах» складається з двох підрозділів, у яких наведено загальну характеристику суб’єктів, упов­новажених на здійснення профілактики корупційних правопорушень, та ос­новних напрямків їх роботи. Розкрито повноваження вказаних суб’єктів у сфері протидії корупції, специфіку профілактичної роботи, визначено проб­леми реалізації профілактичних заходів.

У підрозділі 3.1 «Суб’єкти профілактики корупційних правопорушень в Україні та їх систематизація відповідно до міжнародних стандартів» на­ве­дено декілька варіантів класифікації суб’єктів протидії корупції, що містяться в нормативно-правових актах, виданих у різний час, а також думки вчених з цього приводу. Проведено порівняльну характеристику повноважень суб’єк­тів протидії корупції, виходячи з їх законодавчого закріплення в різні пе­ріоди розвитку та оновлення вітчизняного антикорупційного законодавства. Звернуто увагу на намагання керівництва нашої держави створити в Україні окремий спеціалізований орган боротьби з корупцією, який контролював би реалізацію єдиної державної антикорупційної політики з можливістю про­во­дити діяльність щодо безпосереднього виявлення фактів корупції.

Проаналізовано міжнародні правові акти, що стосуються розглядува­ного питання, та досліджено досвід органів влади зарубіжних країн в органі­зації протидії корупції. Встановлено, що не всі держави-учасниці міжнарод­них конвенцій дотримуються рекомендації щодо формування єдиного орга­ну, який розслідував би факти корупції. Існує думка, що створення спе­ці­альних служб та органів боротьби з корупцією потрібно розглядати не як головну мету, а як засіб її досягнення.

Звернуто увагу на значне розширення кола суб’єктів відповідальності за вчинення корупційних правопорушень (які в цьому випадку є об’єктами профілактичного впливу) відповідно до Закону України «Про засади за­побігання та протидії корупції».

У підрозділі 3.2 «Форми і методи профілактики корупційних право­порушень в Україні та зарубіжних країнах» на підставі аналізу наукових джерел та нормативно-правової бази розглянуто зміст профілактики коруп­ційних правопорушень, що відображається в заходах, під час здійснення яких виявляються специфічні особливості цього виду профілактики як самостій­ної підсистеми соціальної профілактики. На основі антикорупційної стратегії визначено пріоритетні напрямки здійснення антикорупційної політики, яка має бути конкретизована у відповідних заходах, що важливо для досягнення мети, поставленої суб’єктом профілактики. Звернуто увагу на досвід зару­біжних країн щодо розробки антикорупційних стратегій та відповідних пла­нів заходів, спрямованих на їх реалізацію.

Розглянуто правові та неправові (організаційні) форми діяльності дер­жав­них органів із профілактики адміністративних правопорушень, зокрема ко­руп­цій­них. Встановлено, що для спеціально уповноважених суб’єктів у сфері про­тидії корупції, які визначено в ч. 5 ст. 5 Закону України «Про за­сади запо­бі­ган­ня та протидії корупції», здійснення профілактичних заходів хоч і не є обо­в’яз­ковим, та все ж являється напрямком їхньої роботи (щоправда, не основним).

Досліджуючи питання стосовно методів профілактики корупційних правопорушень, звернено увагу на реалізацію методу переконання та схарак­теризовано погляди науковців щодо ролі і місця адміністративного примусу в системі заходів державного примусу.