Войтенко Д.О. Історичний розвиток концепцій обгрунтування у логіці та філософії права (від античності до початку ХІХ сторіччя)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її вивченості, визначаються мета, задачі, об'єкт і предмет, методи дослідження, його новизна, теоретичне і практичне значення, вказується апробація і структура  дисертації.

Перший розділ. “Феномен обґрунтування в праві та його філософські виміри” присвячений аналізу соціально-практичної значимості і теоретико-методологічного статусу процедури обґрунтування.

У підрозділі 1.1 “Предметна сфера, структура і логіко-гносеологічні функції обґрунтування” пропонується розуміння обґрунтування як універсальної для всієї сфери права логіко-методологічної процедури пошуку і встановлення переконливих (тобто необхідних і достатніх) підстав для наших суджень про юридично-значимі події для їхньої правової оцінки та прийняття адекватного рішення. Таке розуміння випливає з визнання одного з основних принципів логіки – принципа (закона) достатньої підстави.

Предметна сфера обґрунтування в праві охоплює всі рівні функціонування правової системи – від попередніх філософських і соціально-політичних проектів установлення моральних, релігійних, політичних, соціально-економічних підстав оптимального суспільного порядку і відповідних цих проектам загальних теорій права, конституцій і окремих законів до обґрунтування необхідності конкретних процесуальних дій відносно конкретних осіб у конкретних правових ситуаціях.

Зміст (глибина) і обсяг (широта) обґрунтування визначають його рівень. Так, філософське обґрунтування припускає встановлення граничнозагальних підстав права, поширюваних далі на всі його структурні підрозділи і механізми застосування. У рамках філософсько-правового обґрунтування можна розрізнити безліч аспектів:

– феноменологічний, пов’язаний з відповіддю на питання, що таке право;

– онтологічний, пов’язаний з відповіддю на питання про форми і способи буття права;

– гносеологічний, пов’язаний з відповіддю на питання про принципи, форми і методи пізнання права;

– логіко-методологічний, пов’язаний з відповіддю на питання про оптимальне оформлення міркувань про право і про способи таких міркувань;

- аксіологічний, пов’язаний з відповіддю на питання про моральні, релігійні і навіть естетичні виміри й оцінку правової реальності;

- соціально-психологічний та індивідуально-психологічний, пов’яза-ний із врахуванням соціально-психологічних, групових і особистісних установок сприйняття, здійснення й оцінки обґрунтування в широкому спектрі від індивідуальної нездатності щось обґрунтувати  до невмотивованого і навіть мотивованого несприйняття самої ідеї обґрунтування (як у античних скептиків і сучасних постмодерністів); 

- соціологічний, економічний і політологічний, пов’язаний зі встановленням соціально-політичних і соціально-економічних орієнтацій та переваг тих або інших положень, що обираються як аксіоматичні підстави (наприклад, “класовий” підхід у радянській юриспруденції);

- культурологічний, пов’язаний з аналізом соціально-культурного статусу, а також історичних і міжкультурних розходжень у розумінні і реалізації обґрунтувань;

– філософсько-історичний і порівняльно-правовий, пов’язаний зі встановленням, інтерпретацією і порівнянням національних і світових традицій, а також перспективних тенденцій у розвитку обґрунтовуючих процедур у праві.

На рівні загальної теорії права ці філософські аспекти конкретизуються у встановленні загальних для всієї правової системи принципів права, обґрунтуванні поділу системи права на галузі й окремі інститути, обґрунтуванні критеріїв розходження і порівняння окремих правових систем тощо.

На рівні конституційного права обґрунтовується необхідність установлення того або іншого правового порядку, форм і способів захисту прав людини, політичної організації громадського життя в державі, її відносин з іншими державами тощо.

На рівні окремих дисциплін матеріального права обґрунтовується їхній предмет, метод і специфічні інститути.

На рівні дисциплін процесуального права обґрунтовуються способи і регламент відповідних їм процесуальних дій.

На рівні правотворчості обґрунтовується соціально-економічна, соціально-політична, соціально-культурна чи юридико-технологічна необхідність прийняття тих або інших правових норм. 

Нарешті, на рівні правозастосування на підставі відповідної йому системи норм процесуального права обґрунтовується необхідність прийняття оперативних підзаконних актів, інструкцій і т.ін.

У структурі обґрунтування в праві пропонується розрізнювати наступні елементи: об'єкт; суб'єкт(и); предмет; ціль; засоби; контекст; процес і результат обґрунтування, що характеризують його формально-статичний склад. У динаміці обґрунтування ключове значення має його процесуальна сторона, що у загальному вигляді можна представити як низку послідовних стадій:

- з'ясування предмета і мети обґрунтування

- пошук підстав для деякого твердження або заперечення

- встановлення контексту обґрунтування

- вибір методів обґрунтування

- вибудовування підстав у визначеному порядку аж до одержання погодженого з метою результату обґрунтування

- оцінка обґрунтування й ухвалення рішення.

Розрізнення елементної бази і стадій обґрунтування дозволяє установити і його логіко-гносеологічні функції:  встановлення істотних ознак (змісту) і меж (обсягу) предмета обґрунтування; встановлення ієрархічних рангів і послідовності процедур обґрунтування на основі аналізу їхнього змісту й обсягу; розробка критеріїв змістовних і формальних критеріїв оцінки результатів обґрунтування; оцінка наслідків прийняття або неприйняття конкретних обґрунтовуючих дій.

У підрозділі 1.2 “Специфіка доведень у юридичній практиці” зроблений висновок про принципову складність і комплексний характер обґрунтування в юриспруденції, що, з одного боку, досить жорстко регламентує процес доведення, з іншого боку - припускає й у ряді випадків навіть прямо вимагає враховувати аргументи “до людини” і “до суспільної користі”, заборонені в загальній логічній теорії доведень. Специфіка юридичного обґрунтування в порівнянні з всіма іншими науками складається насамперед у наявності закріплених юридичними законами процедурних правил судового доведення. На рівні філософії і загальної теорії права логічний ресурс обґрунтування принципово обмежений аристотелівською теорією, створеною як узагальнення типових методів судового доведення. На процес правового обґрунтування впливають життєво-важливі і нерідко антагоністичні інтереси людей, що не враховуються в більшості логіко-математичних, природничо-наукових, фінансово-економічних та інженерно-технічних обґрунтувань. Вплив суб'єктивного фактора виявляється в нелінійності і немонотонності логіки судового доведення. Специфіка правового обґрунтування в порівнянні з природничими і технічними науками складається в принциповій обмеженості можливостей експерименту як засобу обґрунтування. Замість натурних експериментів природничих наук філософія права надає можливість уявного експерименту. У порівнянні з іншими соціально-гуманітарними науками обґрунтування в праві відрізняється як у плані прийнятих методологій обґрунтування, так і в плані його соціально-особистісних наслідків і резонансу.

У підрозділі 1.3. “Аналіз сучасного стану наукової розробки проблеми обґрунтування в юридичній, філософській і конкретно-науковій літературі” показано, що на відміну від загальфілософських, природничо-наукових, історичних, соціологічних, економічних традицій розробка проблеми встановлення логіко-методологічного статусу обґрунтування в юриспруденції ще перебуває на стадії постановки.

Питання про гносеологічну природу обґрунтування в новітній вітчизняній літературі з філософії права було вперше поставлено професором А.А.Козловським. Він пропонує програму досліджень онтогносеологічних підстав права, методологія якої має спиратися на “інвентаризацію існуючих моделей права, співвідношення і порівняння їх між собою”.

Видається, що намічена А.А. Козловським програма може не обмежуватися “інвентаризацією існуючих”, тобто сучасних, моделей права, а й бути доповненою історичним аналізом головних концепцій обґрунтування, що мали місце в історії логіки і філософії права. Це дасть змогу уточнити розуміння самого логіко-гносеологічного феномена обґрунтування в сфері права, а також процесу зміни обґрунтовуючих парадигм, стратегій і методів, виявити поки що не реалізовані логіко-методологічні можливості тих підходів, що були запропоновані мислителями минулого, нарешті, встановити науковий пріоритет у розробленні логіко-методологічних питань обґрунтування. Історичний аналіз тим самим дозволить установити реалістичний масштаб і об’єктивні критерії для оцінки головних підходів до проблеми обґрунтування в сучасному філософському правознавстві.

Цілком очевидно, що історія формування концепцій обґрунтування вимагає для свого аналізу значно більш об’ємної роботи, ніж кандидатська дисертація. Через цю обставину в даному дослідженні історичний аналіз обмежується часовими рамками від виникнення перших в історії логіки і філософії права концепцій обґрунтування до формування на початку XIX сторіччя прообразу сучасних теорій судового доведення.

Другий розділ “Проблема обґрунтування в античній і середньовічній філософії права”. У підрозділі 2.1 “Еволюція уявлень про підстави в історії ранньої античної філософії” показано, що перші спроби систематизації людського знання супроводжувалися пошуками першооснов як підстав для вибудовування цілісної картини світу. Найбільш древнім і збереженим до нашого часу є релігійно-міфологічний спосіб пояснення походження світу, місця в ньому людини та обґрунтування світового порядку. Першооснови в давніх міфологіях найчастіше тлумачаться як божества, що уособлюють Світло і Небо, що створюють Світовий Порядок і управляють ним. Ідею Управління на підставах Права і Правди найбільш чітко видно в давньогрецькій назві першооснови – архе. Архе етимологічно походить від arhontai – управляти, панувати (пор. архонт – головний начальник, вища посадова особа в Афінах, а також сучасне слово ієрархія). Ідея світової ієрархії характерна для найдавнішої фази обґрунтування права як богоданого Закону (в індусів вищі божества дають закони цареві Ману, вавілонський цар Хаммурапі одержує закони від бога Шамаша, давньоєврейський пророк Мойсей –  від Ягве, єгипетський фараон Ехнатон – від бога Атона, критський цар Мінос – від Зевса і т.ін.). Таке обґрунтування є неодмінною умовою легітимації як політичної влади, так і правопорядку.

Філософія як самостійна сфера суспільної свідомості виникає разом зі спробами створити раціональну теорію граничних основ буття, свідомості і діяльності. Анаізуючи загальновідомі інтерпретації первинних підстав у різних вченнях давньогрецької філософії, дисертант доходить висновку про те, що вже на найранніших етапах її розвитку виявилися три дихотомії. Перша пов’язана з тлумаченням першооснов як таких, що або фізично або інтелектуально сприймаються; друга – з опозицією монізму і плюралізму підстав; третя – з опозицією гомогенності (однорідності) і гетерогенності (різнорідності) єдиної підстави. Ці дихотомії задали змістовні осі проблемно-орієнтаційного поля методологічних пошуків підстав для всієї подальшої історії філософії. Таким чином, міркування над підставами вже в ранній період привели до розщеплення відповідної проблематики на рефлексію про природу підстав і на рефлексію про метод дослідження підстав.

В підрозділі показано, що першорядний імпульс до теоретичного дослідження проблеми обґрунтування задає практика судочинства і законотворчості і перші спроби створення філософії права і держави, що стали можливими в сприятливих умовах античного демократичного поліса.

У підрозділі 2.2 “Внесок Сократа і Платона в теорію обґрунтування” показується, що філософські зусилля Сократа і Платона були присвячені подоланню методологічного релятивізму софістів, методологічна шкідливість і суспільна небезпечність якого особливо рельєфно виявилися в несправедливому і протизаконному процесі та осуді Сократа, де провідну роль відіграли представники софістичного напрямку. Для Сократа і Платона першорядним завданням філософії став пошук безумовних першооснов, відправляючись від яких стало б можливим приходити до достовірних і незаперечних висновків у будь-якій сфері людського пізнання і практичної діяльності.

На підставі аналізу діалогів Платона зроблений висновок про те, що для Сократа і Платона характерний онтологічно-ієрархічний підхід до рішення проблеми плюралізму основ (начал) і постулювання абсолютного начала (Деміурга), що збігається з першопричиною всього сущого. Важливим моментом у розробці етіології (вчення про причини) у Сократа і Платона стає встановлення розходжень між окремими видами причинності, відповідно до яких стає можливим розвиток концепції обґрунтування у формі майєвтичного діалогу і діалектики як загального вчення про доведення. У розумінні Сократа і Платона діалектичний метод полягає в послідовній постановці запитань і формулюванні відповідей, що ведуть від знання загальновідомого до знання ще невідомого. З практичного погляду діалектика виглядає як породження нового знання, тому сам Сократ часто волів називати його майєвтикою, своєрідною “родопоміччю” знання, подібною до заняття акушерки. Намічений Сократом майєвтичний (тобто “родопомічний”) метод пошуку підстав спирається на необхідність твердо встановити предмет дискусії і для цього дати його точне визначення. Намагаючися протипоставити теорію діалектичного міркування софістичним вивертам, Платон пропонує шукати її підстави в царині вічних і незмінних ідей, найближчим доступним людям прикладом яких є математичні конструкти. Тому універсальним еталоном оптимального способу обгрунтування у будь-якій царині Платон вважає математичне доведення.

У підрозділі 2.3  “Загальфілософські передумови вчення Аристотеля про обґрунтування”  з опорою на тексти “Метафізики” і “Нікомахової етики” показано, що Аристотель уперше виокремлює питання про природу і способи обґрунтування як самостійну методологічну проблему, відносить її до предмета філософії, а ієрархічному порядку начал і причин ставить у відповідність різні рівні пізнання і знання– наукове, практичне і повсякденне. Наукове пізнання спирається на абсолютне онтологічне начало – діяльність Деміурга, соціально-практичне і повсякденне – на прагнення до блага. Кожний з цих рівнів, у залежності від предмета і цілей обґрунтування, у свою чергу, вимагає диференціації в способах обґрунтування. Заперечуючи теорію ідей Платона, Аристотель не вважає математичне доведення еталоном для обгрунтування в будь-якій предметній сфері, і пропонує створену ним науку аналітики (яка у наші дні називається логікою) сприймати як всезагальну теорію обшрунтування.

У підрозділі 2.4 “Логіка Аристотеля як універсальна технологія обґрунтування” аналізуються трактати “Категорії”, Перша і Друга “Аналітики”, “Топіка”. Для перших двох рівнів пізнання Аристотель розробляє спеціальні логічні теорії, ранжировані за ступенями вірогідності одержуваних обґрунтувань – аналітику і діалектику (топіку). Аналітика дає необхідно-істинні (аподиктичні) висновки і призначається для строгого обґрунтування тільки в логіці і математиці, діалектика дає правдоподібні висновки, що враховують конкретні обставини обґрунтування і характерні для пошуків наукових основ у будь-якій сфері. Аналіз змісту “Топіки” жозволяє дійти висновку, що в ній Аристотель вперше формулює ідеї логіки запитань і логіки переваг, як необхідного методологічного знаряддя вибудовування практичних доведень, їхньої стратегії і тактики у розв’язанні проблем. Своєрідним додатком до “Топіки” виступає трактат “Про софістичні спростування”, в якому Аристотель вперше систематизує типові софістичні виверти та паралогізми, а також надає рекомендації по їхній нейтралізації. В дисертації підкреслюється практичне значення топічного напряму в сучасній юридичній логіці, який має бути запроваджений у логічну підготовку сучасних юристів.

У підрозділі 2.5 “Риторика як практична логіка юридичного обґрунтування у світлі політико-правових поглядів Аристотеля” аналізуються тексти “Нікомахової етики” і “Риторики”. Зважаючи на те, що за часів Аристотеля “ритором” називали людину, що береться виступати в судових справах, “Риторика” є першим в історії твором, присвяченим проблемам практичної логіки судового обгрунтування.  Показано, що риторика, як і топіка, також дає правдоподібні висновки, але вона призначена для використання тільки в сфері практичного (політичного і правового) обґрунтування. Відзначається, що в рамках риторики намічаються розділи, що у наші дні пов'язуються з логікою запитань і відповідей, логікою вирішення проблем, логікою переваг, теорією законів (норм) і їхньої інтерпретації (тлумачення).   

У підрозділі 2.6 “Рецепція аристотелівського вчення про обґрунтування в історії римського права на прикладі концепції Цицерона” аналізуються правові і логічні трактати Цицерона, особливо його “Топіка”, яка у вітчизняній філософсько-правовій літературі досліджується вперше. Показано оригінальність підходу Цицерона до трактування топіки. Відмінною рисою всіх трьох логічних концепцій Аристотеля була їхня відносна далекість від потреб практичного правознавства. Цей недолік усуває Цицерон, що став у власному сенсі родоначальником реалістичної теорії судового доведення і спростування, його стратегії і тактики. Підкреслюється, що, зважаючи на авторитет та досвід Цицерона як правознавця і правозахисника, вивчення його “Топіки” теж може бути корисним для сучасних юристів у плані вивчення теоретико-логічних підстав побудови і здійснення судових стратегій і тактик.

У підрозділі 2.7. “Логіка обґрунтування в середньовічних юристів” показано, що завдяки рецепції римського права й адаптації аристотелівської філософії і логіки до потреб раціональної теології в середньовічній схоластиці розробляється унікальний по технічній витонченості діалектичний метод, що стає парадигмою теоретичного обґрунтування в континентальній юриспруденції. Його особливістю є ретельне уточнення правових дефініцій, формулювання тез та антитез, долідження всіх можливих висновків і наслідкв, іїнє тлумачення та коментування. Вадою такої витонченої логічної техніки є ігнорування практичних, насамперед, часових обмежень у реальному судочинстві.

Третій розділ “Формування сучасних концепцій обґрунтування в праві”. У підрозділі 3.1 “Погляди Ф. Бекона на логіку обґрунтування” показано, що логіко-філософська концепція Ф. Бекона щодо обґрунтування в значній мірі сформувалися під впливом його професійних занять юриспруденцією. Бекон виходив з реалістичної концепція закону, властивої неписаному загальному праву Англії. Він першим у Новий час поставив завдання щодо розробки “науки судження про судження” як метатеорії доказів або металогіки. Її ідейні підстави визначають філософсько-правові рішення широкого кола принципових питань щодо побудови теорії права, природи закону і законотворчості, судочинства, застосування законів, прецедентів і їхнього тлумачення, гносеологічних і соціально-політичних умов ефективної організації правової системи.

Підрозділ 3.2 “Питання обґрунтування в працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка і Ш.-Л. Монтеск'є”. Керуючись ідеєю врегулювання міжнародних конфліктів і створення права війни і миру, Гроцій будує обґрунтування цієї  генеральної ідеї на аналогії між вирішенням спорів між приватними особами і спорів між державами. Гроцій схиляється до дуалізму природного і позитивного права, висуваючи пріоритет права природного та дотримуючись дедуктивного виведення сутності права з природного прагнення людей до розумного спілкування, можливого тільки при наявності добровільно визнаних усіма правил.

Послідовне проведення принципу логічної обґрунтованості приводить Гоббса до висновків про державу як єдино можливому засобі припинення “війни всіх проти всіх” на засадах договору, про суверена як єдиного і безрозподільного носія влади в державі, наказ якого і є позитивний закон, нарешті, про революційне право народу усувати суверена, якщо він не піклується про благо держави, тобто, порушує умови соціального контракту. Гоббс пропонує детально розроблену філософську теорію судового обґрунтування, що стимулювала розробку даної теми більш пізніми авторами.

Розвиток ідеї договірних засад доводиться Локком до ступеня повного заперечення абсолютизму і можливості у будь-якої особи або органа в державі порушувати законні права і свободи громадян. У трактуванні влади Локком видний прообраз сучасної ідеї правової держави, у якій правлять не особистості, а закони; де реалізований принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Дійсним сувереном є все суспільство, а глава виконавчої влади усього лише його довірена й уповноважена особа, роль якої зводиться до виконання чітко визначеної функції. Тема обґрунтування права переводиться в метаправову сферу філософії політики і ще далі - метаетики, де “підставою підстави” виступає принцип моральності як закон природи.

Цей підхід поділяє і Монтеск'є, що доповнює аналітику природного права методом історичного порівняння правових систем і звичаїв..Конкретні модифікації прояву єдиного правового розуму істотно залежать від історичної ситуації і форми політичного режиму. Монтеск'є першим висуває положення про те, що свобода є право робити все те, що дозволено законами, а однією з найважливіших умов для її здійснення повинне бути право на свободу слова, що розуміється як свобода публічного висловлювання громадянином своїх поглядів, навіть якщо вони носять опозиційний і критичний характер.

У підрозділі 3.3 “Г.В. Лейбніц як основоположник сучасних концепцій обґрунтування в юридичній логіці” показано, що Лейбніц поставив задачу виявлення базових правових конструктів як необхідних і достатніх підстав для подальшого аналізу правових проблем. Розрізняючи істини розуму та істини факту, Лейбниц співвідносить перші з розширенням аристотелівської логіки модальностей, а другі – з вірогіднісною логікою Балансу Підстав для прийняття судових рішень. Лейбніц уперше ставить три принципові питання, з якими зустрічається раціональне обґрунтування в сфері права: Як калібрувати баланс підстав? Як гарантувати надійність самих “терезів”, тобто застосовуваних логічних методів? Як установлювати підходящу процедуру зважування? Хоча сам Лейбніц не залишив повних відповідей на ці питання, їхня постановка визначила напрямки в розробці життєво-важливих проблем процесуального права і логіки прийняття судових рішень.

Підрозділ 3.4 “Ідеї французьської Просвіти і розвиток теорії обґрунтування в праві: Вольтер і Бентам”. Незважаючи на неприйняття лейбніцевих ідей передвстановленої гармонії в сфері права, Вольтер поставив те ж, що і Лейбніц, питання про роль імовірностей у кримінальному процесі. Але Вольтер, на відміну від Лейбніца, пропонує не метафізичне, а соціально-політичне обґрунтування права. Він  протиставляє становій нерівності принцип формальної рівності всіх людей перед законом, відмовляється від теологічного обґрунтування права і переходить до його світського раціоналістичного обґрунтування, протиставляє інквізиційному кримінальному процесові змагальний процес. У зв'язку з цим Вольтер висуває ряд принципів раціонального судочинства: ідеологічного нейтралітету суду (принцип релігійної віротерпимості); неупередженості суддів і старанності дослідження у розгляді справи; обов'язковості мотивування судових рішень. У питанні про встановлення ступеня вірогідності судових доказів Вольтер вважає, що в цивільних справах припустимий механістичний стандарт конвенційно встановленої ваги доказів, тоді як у кримінальному судочинстві конвенціональні оцінки імовірностей незастосовні, тому що неправильно встановлена оцінка спричиняє тяжкі, часто непоправні наслідки для помилково обвинувачуваного.

Формування класичних концепцій обґрунтуванні в логіці і філософії права завершується в роботах І. Бентама. Згідно Бентамові, законодавство повинне бути засноване на гармонічному розподілі між членами суспільства їхніх прав і обов'язків. На відміну від усіх попередніх і багатьох наступних мислителів, Бентам обходиться без гіпотези Бога, що санкціонує права й обов'язки. Бентам апелює до “природного порядку”. Для законодавця повинний стати керівним принцип суспільної користі, згідно з яким він не повинний запроваджувати нових обов'язків, якщо одночасно не наділяє відповідними новими правами. Домінантою в області законодавства мусить стати захист прав особистості, а не держави або корпорації, які Бентам вважає похідними від прав особистості.

Замість історично сформованої класифікації злочинів, що не має єдиної родової підстави,  Бентам запропонував свою. У її основу покладені не склади злочинів, а особи, права які можуть бути порушені. Потім цей головний розподіл конкретизується в більш детальних аспектах.

Філософсько-правова теорія обґрунтування, уперше після Аристотеля і Цицерона, доводиться  Бентамом до рівня загальної теорії судового доведення або судової логіки. Оскільки обов'язок судді полягає в розгляді доказів, їхньому порівнянні і прийнятті рішень на підставі їхньої ймовірної сили, мистецтво судочинства є мистецтво користуватися доказами, заснованих на фактах, і їхньої реалістичної оцінки.