Якушев І.М. Суб\'єкти трудового права

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан її наукової розробки, визначається мета, основні завдання, об’єкт та методологічні засади дисертаційного дослідження, зазначається наукова новизна роботи, отримані теоретичні та практичні результати, а також вказується на апробацію та публікацію результатів досліджень.

Перший розділ “Поняття і класифікація суб’єктів трудового права” складається з трьох підрозділі.

Перший підрозділ “Поняття суб’єктів трудового права” присвячений визначенню властивостей особи, які в сукупності утворюють поняття правосуб’єктності.

У ньому розглядається стан теоретичної розробки теми дисертаційної роботи у працях представників загальної теорії права (С.С. Алєксєєва, Н.В. Вітрука, С.Ф. Кечекьяна, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, Г.Н. Манова, М.І. Матузова, А.В. Міцкевича, П.М. Рабіновича, Л.І. Спиридонова, О.В. Сурілова), а також трудового права (М.Г. Александрова, Б.К. Бегічева, Я.І. Безуглої, Л.Я. Гінцбурга, В.С. Венедиктова, І.В. Зуба, З.К. Ільїних, М.П. Карпушина, Р.І. Кондратьєва, З.А. Павловича, А.С. Пашкова, П.Д. Пилипенка, В.І. Прокопенка, В.А. П’ятиної, О.В. Смірнова, Н.П. Черноморченко, О.М. Ярошенка), які досліджували правове становище суб’єктів права (або трудового права) в цілому чи окремі їх юридичні властивості.

Питання про те, що потрібно розуміти під правосуб’єктністю взагалі і трудовою правосуб’єктністю зокрема, є досить дискусійним у юридичній літературі. Незважаючи на розбіжності у визначенні правосуб’єктності, загальновизнаним є те, що це правова категорія, яка надає можливість особі вступати у правовідносини. На нашу думку, правосуб’єктність характеризує сукупність таких основних властивостей особи як правоздатність і дієздатність, а також загальні права і обов’язки.

Трудова правосуб’єктність – це здатність суб’єкта трудового права мати права та набувати своїми діями суб’єктивні права і обов’язки, які складають зміст трудових та тісно пов’язаних з ними правовідносин.

Виникнення прав і обов’язків у особи зумовлено наявністю у неї правоздатності. На думку автора, суть правоздатності полягає у тому, що вона є властивістю, станом особи, які незалежні від волевиявлення держави. Держава лише визнає за всіма особами єдину загальну властивість – юридичну здатність бути носіями відповідних прав і обов’язків з числа передбачених законом і не може ні обмежити, ні позбавити правоздатності, адже це здатність до права, здатність мати право, а не саме право.

Комплекс загальних прав і обов’язків, якими наділений кожний суб’єкт права незалежно від участі у тих чи інших правовідносинах, утворюють його правовий статус. Правовий статус дозволяє виділити такі права і обов’язки, які не можуть бути відчужені або скасовані, не можуть змінюватись угодою окремих осіб. Невідчужуваність правового статусу прямо закріплено у статтях 21, 22 Конституції України: “права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, “не можуть бути скасовані”[1]. Правовий статус містить у собі лише загальні права та обов’язки, які є абстрактною передумовою виникненння конкретних суб’єктивних прав і обов’язків у правовідносинах, учасником яких може стати суб’єкт права.

Правовий статус – це система загальних невідчужуваних прав і обов’язків суб’єкта права, які зумовлюють зміст його поведінки і є передумовою вступу у правові відносини.

Будь-яка особа може самостійно вступати у правовідносини лише за умови її дієздатності. Це означає, що кожен суб’єкт права самостійно, з власної волі, визначає, які права йому реалізовувати, у які конкретні правовідносини йому вступати. Отже, дієздатність – це визначена законодавством юридична властивість суб’єкта права, яка надає йому можливість здійснювати свої юридичні права й обов’язки і завдяки якій він здатний бути активним учасником правових відносин.

Враховуючи вище викладене дисертант зазначає, що суб’єктами трудового права виступають люди та інші особи, які є правоздатними і на підставі цього наділені визначеними законодавством загальними трудовими правами і обов’язками. Юридичною властивістю суб’єктів трудового права є трудова правосуб’єктність, яка надає їм можливість вступати у трудові правовідносини, бути їх учасниками і набувати своїми діями права та створювати для себе обов’язки, пов’язані з вступом у ці правовідносини.

У другому підрозділі “Суб’єкти трудового права і суб’єкти трудових правовідносин” аналізується роль і місце суб’єктів трудового права у системі трудових правовідносин.

Автор дотримується точки зору, що об’єктом регулювання трудового права є власне трудові відносини (у зв’язку із застосуванням праці) та відносини, що тісно пов’язані з трудовими.

Суб’єктом права вважають особу, яка вже є, або може бути учасником правовідносин. Якщо особа є учасником трудових правовідносин, то вона, як суб’єкт трудового права, є також носієм прав і обов’язків у цих правовідносинах. Однак, поняття “суб’єкт трудового права” більш широке, ніж поняття “суб’єкт трудових правовідносин”, оскільки активність суб’єкта трудового права не обмежується лише рамками трудових правовідносин, можлива і поза ними.

Відмінності у поняттях “суб’єкт трудового права” і “суб’єкт трудових правовідносин” прослідковуються і при аналізі змісту кожного з цих понять. Щоб стати суб’єктом права особі достатньо (і необхідно) володіти правоздатністю та закріпленим у законодавстві правовим статусом. Однак, такий суб’єкт права є пасивним учасником правових відносин. Його вступ до правовідносин відбувається як правило з волі інших осіб, на яких законодавством покладено обов’язок (або право) реалізовувати права і набувати обов’язки в інтересах недієздатного. Активним суб’єктом права може визнаватися лише особа, яка поряд з правоздатністю і правовим статусом має також і дієздатність. Ставши дієздатним суб’єкт трудового права може бути суб’єктом трудових правовідносин.

Визнання особи суб’єктом трудового права надає їй можливість вступати у трудові правовідносини, набувати суб’єктивних трудових прав і обов’язків. Тому, ще до вступу у конкретні правовідносини, особа повинна мати певні права, які будуть в ньому реалізовані. Отже, вступ суб’єкта трудового права у конкретні правовідносини зумовлено не лише наявністю правоздатності і, як правило, дієздатності, а й змістом правового статусу.

У третьому підрозділі “Види суб’єктів трудового права” проводиться дослідження властивих окремим суб’єктам трудового права ознак, які дають можливість згрупувати їх за певними критеріями і поділити всіх суб’єктів трудового права на певні види.

Основою класифікації є відмінності у правовому статусі та об’ємі дієздатності суб’єктів трудового права, які зумовлені їх місцем та роллю в межах конкретної соціально-політичної системи, принципами і методами здійснення належних їм прав і обов’язків. Такий критерій дозволяє виділити шість основних груп суб’єктів трудового права: працівники (фізичні особи); роботодавці (юридичні та фізичні особи); трудові колективи; професійні спілки та їх об’єднання; органи по розгляду трудових спорів (комісії по трудових спорах, примирні комісії, трудові арбітражі); інші суб’єкти (державна служба зайнятості, органи нагляду за охороною праці, уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, громадські інспектори з охорони праці, представники профспілок з охорони праці, комісії з питань охорони праці профспілкових комітетів підприємств, державна інспекція праці, громадські інспектори праці, органи і служби у справах неповнолітніх, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби).

За предметом правового регулювання (трудові та тісно пов’язані з трудовими відносини) суб’єкти трудового права поділяються на суб’єктів власне трудових правовідносин (працівники і роботодавці) і суб’єктів правовідносин, що тісно пов’язані з трудовими (трудові колективи, професійні спілки, комісії по трудових спорах органи нагляду за охороною праці тощо). Для характеристики останніх важливим є порядок їх створення, який дозволяє суб’єктів правовідносин, що тісно пов’язані з трудовими, поділити на самодіяльні (створені самими працівниками або за їх ініціативою) органи і організації та державні.

Другий розділ “Суб’єкти власне трудових правовідносин” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню юридичних властивостей працівника і роботодавця.

У першому підрозділі “Працівники як суб’єкти трудового права” досліджуються основні елементи правосуб’єктності працівників (правоздатність, дієздатність і правовий статус) та їх співвідношення за трудовим правом.

Обов’язковим, вихідним елементом трудової правосуб’єктності працівника є правоздатність, яка є природною властивістю людини, станом особи. Як категорія універсальна, вона не може проявляти себе в різних галузях права по різному. Тому, на думку дисертанта, правоздатність у трудовому праві немає особливостей, які відрізняли б її від правоздатності за іншими галузями права. Кожна людина з моменту народження є здатною мати будь-які трудові права саме тому, що вона є людиною.

Володіння тим чи іншим правом пов’язане з його реалізацією. Для особистої реалізації прав особа повинна бути здатною здійснювати їх своїми діями, тобто володіти дієздатністю.

Як і правоздатність, дієздатність також є властивістю людини. Однак ця властивість не є природною, а залежить від волевиявлення держави. Саме держава встановлює коло тих обставин, пов’язаних в першу чергу з розумовим розвитком, за яких людина може свідомо приймати рішення, що мають юридичне значення. Суспільна значимість таких рішень зумовлює відмінності прояву дієздатності в різних галузях права і, зокрема, у трудовому.

Щоб визначити співвідношення правоздатності і дієздатності за трудовим правом, необхідно виходити з їх суті як на загальному, так і галузевому рівнях. Правоздатність – це, як відзначалося, природна властивість людини. Вона виникає з моменту її народження і припиняється зі смертю. Правоздатність є незмінною, постійною і однаковою для кожної особи. Здатність мати трудові права не залежить від віку, статі, освіти та інших обставин. Правоздатності не можна обмежити або позбавити взагалі.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, є юридичною властивістю людини, а не природною. Встановлюючи права і обов’язки, держава визначає умови їх набуття та реалізації. Трудову дієздатність характеризує категорія юридичної можливості реалізувати трудові права громадянином особисто, яка поєднує віковий, вольовий і соматичний (тілесно-фізичний) критерії. Тому трудова дієздатність працівника є самостійною правовою категорією, юридичною властивістю людини, об’єм якої залежить від віку, психічного і соматичного стану особи і може бути частковою, обмеженою або повною.

Здатність громадянина особисто своїми діями набувати права і обов’язки, а також реалізовувати та виконувати їх (дієздатність), має значення лише у сукупності з правовим статусом. Зміст правового статусу складає сукупність загальних, невідчужуваних прав та обов’язків.

В теорії права розрізняють три види правового статусу фізичних осіб: загальний, спеціальний та індивідуальний. Працівники, як суб’єкти трудового права, є носіями усіх трьох станів. Як громадяни вони володіють однаковими конституційними правами і обов’язками. Це базовий, єдиний для всіх конституційний статус.

Ставши працівниками, вони наділяються спеціальним (родовим) статусом, тобто правами і обов’язками, що визначають правове становище громадянина у сфері трудових правовідносин і забезпечують йому можливість реалізувати свою здатність до праці. За наявності деяких загальних рис цей статус диференціюється щодо окремих категорій працівників (неповнолітні, жінки тощо) та за особливостями виду трудової діяльності (державні службовці, педагогічні працівники та ін.).

Носієм найнижчого індивідуального правового статусу, виступає кожен конкретний працівник. Його зміст визначає освіта, посада, вік, стать, сімейний стан тощо.

Усі три названі статуси не існують відособлено. Вони на практиці поєднуються, при цьому правовий статус нижчого рівня завжди охоплює собою права і обов’язки правового статусу вищого рівня.

У другому підрозділі “Правосуб’єктність роботодавців за трудовим правом” розкриваються ознаки, за наявності яких виникає трудова правосуб’єктність у роботодавців, характеризується правове становище учасників трудових правовідносин, які використовують найману працю.

Ознаками роботодавця, за наявності яких він набуває правоздатності, дієздатності та правового статусу і, відповідно, стає суб’єктом трудового права, потрібно вважати його організаційну і майнову відокремленість.

У юридичній науці організаційна і майнова відокремленість виступають умовою визначення юридичних осіб. Завдяки цим ознакам набуваються права і обов’язки, виникає можливість вступати у правові відносини з іншими суб’єктами. Однак, організаційною і майновою відокремленістю володіють не лише юридичні особи в цілому (у переважній більшості така відокремленість зумовлює створення юридичної особи), але й окремі складові їх частини – відособлені підрозділи, цехи, дільниці тощо. Ступінь організаційної і майнової відокремленості підрозділів у значній мірі залежить від юридичної особи, яка їх створила і визначається певною метою і завданнями їх створення. Саме останні і зумовлюють організаційну та майнову відокремленість складових частин юридичної особи.

Майново і організаційно відокремлені та відособлені підрозділи юридичної особи для здійснення діяльності наділяються певним майном. Такі відособлені підрозділи у більшості випадків мають право найму працівників, а отже, можуть вважатися суб’єктами трудового права.

Набуття прав і обов’язків роботодавця неможливе без правоздатності. Правоздатність роботодавця має двоякий характер. З однієї сторони вона визначається власниками (засновниками) і має похідний характер від їх правоздатності. Власники (засновники) визначають мету і завдання юридичної особи, відповідно до яких вона набуває трудові права і обов’язки, необхідні для здійснення цієї мети і виконання завдань, поставлених перед нею, а також здатність мати певні права та обов’язки. Остання в основному зводиться до здатності мати право прийняття і звільнення з роботи та обов’язку виплачувати заробітну плату. Інтереси ж суспільства вимагають наділення юридичної особи значно ширшими правами та покладення на неї додаткових обов’язків. Тому юридична особа, як суб’єкт трудового права, наділяється також здатністю мати право на притягнення до дисциплінарної відповідальності, обов’язок забезпечити належні умови праці, дотримання гарантій і компенсацій тощо.

Отже, правоздатність юридичної особи як суб’єкта трудового права – це здатність мати трудові права і обов’язки, необхідні для досягнення мети і завдань, які визначені у її статуті, та здатність мати інші трудові права і обов’язки для забезпечення інтересів суспільства.

Правоздатність юридичної особи, як роботодавця, виникає з моменту її державної реєстрації. Саме з цього часу вона наділяється здатністю мати право на прийняття працівників на роботу, їх звільнення з роботи та ін. Але здатність мати право не означає його дійсне набуття і можливість реалізації. Встановлення штату та визначення фонду оплати праці і є тими фактичними обставинами, з наявністю яких роботодавець набуває трудових прав і обов’язків та наділяється здатністю їх реалізовувати (дієздатністю). Отже, трудова дієздатність роботодавців виникає як правило одночасно з трудовою правоздатністю.

Правове становище роботодавців – фізичних осіб – за трудовим правом потрібно розглядати з декількох позицій. По-перше, фізична особа може займатися підприємницькою діяльністю і тоді її трудова дієздатність, трудові права і обов’язки значною мірою залежатимуть від правового становища суб’єкта підприємницької діяльності. По-друге, фізична особа може використовувати найману працю для виконання роботи не пов’язаної з одержанням прибутку, а для задоволення своїх майнових чи особистих інтересів. Проте, незалежно від того, який інтерес (майновий чи особистий) задовольняється, вступ у трудові правовідносини на стороні роботодавця передбачає покладення на фізичну особу обов’язку виплачувати заробітну плату працівникові. Цей обов’язок може бути виконаний лише у випадку наявності у власності фізичної особи певних матеріальних благ. Тому трудова дієздатність, трудові права і обов’язки роботодавця-фізичної особи, – яка наймає на роботу працівників для задоволення своїх майнових та особистих інтересів, взаємопов’язані з її правовим становищем як власника.

Третій розділ “Правовий статус суб’єктів трудового права у відносинах, що тісно пов’язані з трудовими” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Трудовий колектив як суб’єкт трудового права: поняття і види” розглядається юридична природа сукупності людей, організаційно об’єднаних для спільної трудової діяльності.

Як суб’єкт права, трудовий колектив може бути учасником суспільних відносин, які регулюються різними галузями права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим тощо). Однак це не означає, що однакова назва “трудовий колектив” має і однакове значення для всіх галузей права. Відмінність зумовлена в першу чергу тим, що за трудовим правом регулюються відносини всередині колективу, а в інших галузях права трудовий колектив виступає як представник певної організаційно організованої групи людей, об’єднаних спільними цілями та інтересами, тобто вступає, як правило, у зовнішні відносини.

При визначенні складу трудового колективу потрібно враховувати два фактори: по-перше, наявність трудових правовідносин, і по-друге, спільність інтересів. Отже під трудовим колективом потрібно розуміти всіх працівників, які знаходяться у трудових правовідносинах з роботодавцем і інтереси яких не співпадають з інтересами останнього. А термін “трудовий колектив” повинен застосовуватись лише у трудовому праві, оскільки це об’єднання має за мету захист інтересів своїх членів, пов’язаних з їх участю у трудових правовідносинах.

Суб’єктами трудового права виступають трудові колективи підприємств, установ, організацій, а також структурних підрозділів, які мають право укладати колективні договори.

Трудовий колектив утворюється з моменту виникнення трудових правовідносин між роботодавцем  і  працівниками.  З цього  часу  він стає правоздатним та набуває правового статусу. Дієздатність трудового колективу виникає пізніше, з моменту проведення перших зборів (конференції), і з цього часу він набуває правосуб’єктності, яка дозволяє йому виступати активним учасником правових відносин.

У другому підрозділі “Профспілкові організації як суб’єкти трудового права” досліджується правове становище об’єднання працівників, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.

Правосуб’єктність профспілок за трудовим правом має свої особливості, пов’язані передусім з метою їх створення та діяльності, а також з правовим становищем, яке характеризує їх як представників інтересів певної групи працівників. Для реалізації представництва профспілки та їх органи наділяються правоздатністю, дієздатністю і правовим статусом.

Особливістю набуття правоздатності і дієздатності профспілковими органами є необхідність дотримання при їх створенні як вимог законодавства, так і норм статуту профспілок. Крім того, для визнання дієздатним колегіального профспілкового органу необхідно дотримання ще однієї статутної вимоги – колегіальності, тобто для реалізації прав і обов’язків в роботі колегіального органу повинна приймати участь певна, визначена статутом, кількість його членів. Оскільки дотримання цієї умови лежить в основі лише дієздатності, не можна говорити про злиття правоздатності і дієздатності профспілкових органів.

Правовий статус профспілок складають закріплені в законодавстві права і обов’язки, які диференціюються на права і обов’язки, що належать профспілкам як громадській організації і права та обов’язки, якими володіють органи профспілок. Відмінності змісту правового статусу і об’сягу дієздатності у профспілок та профспілкових органів дають підстави вважати їх самостійними суб’єктами трудового права.

Третій підрозділ “Інші суб’єкти трудового права: особливості правового статусу” присвячений дослідженню загальних прав і обов’язків державних та громадських органів, які покликані забезпечити правомірність здійснення трудових прав та виконання обов’язків, і які за певних умов вступають у відносини, врегульовані трудовим правом.

Такими суб’єктами трудового права є: комісія по трудових спорах, примирна комісія, трудовий арбітраж, державна служба зайнятості, органи державного нагляду за охороною праці, уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, представники профспілок з питань охорони праці, комісії з питань охорони праці профспілкового комітету, громадські інспектори з охорони праці, органи державної інспекції праці Міністерства праці України, Комітет та служби у справах неповнолітніх, посадові особи санітарно-епідеміологічної служби України.

Особливістю правового становища переважної більшості цих органів і організацій є те, що вони виступають, як правило, суб’єктами не лише трудового,  але  й  інших  галузей  права, а вступ у правовідносини, що тісно пов’язані з трудовими, є лише одним з видів їх діяльності. Однак, ця діяльність є важливою та необхідною і спрямована на забезпечення прав та свобод працівників, які і визначають зміст їх правового статусу.