Захаров Д.О. Правова природа та система рішень апеляційного суду у кримінальному судочинстві

Короткий зміст

У Вступі дисертації наводиться інформація, викладена вище при загальній характеристиці роботи.

Розділ перший “Правова природа, значення та системна характеристика рішень апеляційного суду” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Загальна характеристика провадження в апеляційній інстанції та основні напрямки реформування стадії перевірки рішень суду першої інстанції, що не набрали законної сили” зазначено, що головну мету перевірки судових рішень можна визначити лише з урахуванням діючої моделі процесу. Для обвинувального процесу це надання повторним судовим розглядом  додаткової гарантії справедливості судового вироку як акту однієї з гілок державної влади, для змагального – можливості для зацікавленої особи продовжити захист своїх прав у вищестоящому суді.

Предмет перегляду визначається законодавцем шляхом встановлення системи підстав скасування або зміни судових рішень. До неї при реформуванні змін не вносилося, тому поява у вітчизняному кримінальному судочинстві апеляційної інстанції пов'язана насамперед зі зміною процесуального порядку здійснення перевірки рішення суду першої інстанції при фактичній незмінності її предмету. Але суд касаційної інстанції був зобов'язаний перевірити кожний вирок всебічно: щодо дотримання закону при розгляді даної кримінальної справи та відповідності обставин, визнаних встановленими у вироку, тому, що мало місце в дійсності. Тобто предмет розгляду був єдиним  для усіх кримінальних справ. У діючій  моделі апеляції він фактично визначається сторонами, які можуть ініціювати перевірку будь-якої з наведених характеристик  рішення, або оскаржити його у повному обсязі.

У науковій літературі на сьогодні немає єдності у визначенні поняття апеляційного провадження. Визначення апеляції, як нового розгляду справи по суті є неправильним, бо він може бути лише повторним, який відбувається з урахуванням результатів первинного розгляду справи. Інший підхід призводить до повного нівелювання матеріально-правового та процесуального значення рішення нижчестоящого суду на яке подається апеляційна скарга. Це в свою чергу, може зробити неможливим реалізацію встановленої кримінально-процесуальним законодавством  гарантії, згідно з якою  будь-який  обсяг обвинувачення, як у матеріальному, так і в процесуальному значенні, може бути розглянуто по суті двічі – судом першої та апеляційної інстанції.

У підрозділі 1.2. “Правові властивості та системоутворюючі якості рішень апеляційного суду” аналізуються правові риси,  властиві усім рішенням у кримінальному судочинстві, які  дозволяють розглядати кожне з них як елемент єдиної системи процесуальних актів, спрямованих на досягнення цілей кримінального  процесу, а також місце та роль ухвали та вироку апеляційної інстанції у системі судових рішень кримінального судочинства України. Серед критеріальних якостей даної системи можна назвати суб’єкта правозастосування, функціональне призначення, загальні умови судового розгляду, процесуальну форму винесення та вплив судового рішення на остаточне вирішення справи.

Правові властивості судових рішень можуть бути загальними (тобто такими, що характерні  для всіх судових рішень): певний зміст (наявність відповідей на правові питання), функціональне значення (реалізація норм кримінального та кримінально-процесуального закону), спеціальна форма (єдина для усіх рішень певного виду) та спеціальними: підстави прийняття, межі впливу на рішення інших суб’єктів (скасування, зміна). Саме наявність останніх і дозволяє говорити про виділення у системі процесуальних актів підсистеми, яка об'єднує рішення суду апеляційної інстанції. 

Основна відмінність розгляду по суті в суді першої інстанції від апеляційного розгляду полягає в тому, що у першому випадку суд зобов'язаний визначити свою позицію з усіх питань, що повинні бути вирішені у певному виді судового рішення.  Апеляційний суд, в залежності від змісту апеляційних скарг, зобов'язаний сформувати власне судження з того обсягу питань, який потрібен для вирішення вимог апелянта, в інших питаннях ґрунтуючись  на неоскаржених судженнях суду першої інстанції.

Як признак системи автором розглядаються загальні умови судового розгляду, які тісно пов’язані з реалізацією гарантій правосудності судових рішень.  Рішення апеляційного суду, як і  вирок суду першої інстанції, є  підсумковими актами правосуддя, але які набувають такої риси як остаточність з моменту проголошення. Отже, при визначенні форми реалізації права на оскарження слід виходити з того, що, особа в "судово-контролюючих  стадіях" не може бути обмежена в гарантіях винесення щодо неї законного та обґрунтованого рішення порівняно з судом першої інстанції. Так, наприклад, виникає питання якості отриманих судом другої інстанції знань щодо фактичних обставин справи. Встановлення їх на підставі  лише письмових матеріалів  суттєво обмежує гарантії правосудності вироку апеляційного суду, у порівнянні з вироком суду першої інстанції.

У підрозділі 1.3. “Апеляційні підстави та передумови, що визначають повноваження апеляційного суду щодо винесення рішень” зазначається, що повноваження апеляційного суду щодо постановлення власних вироків або ухвал, в першу чергу пов'язані із встановленням відповідності характеру та суттєвості судових помилок, що підлягають виправленню, передбаченим у ст. 367 КПК України апеляційним підставам.  Виходячи з того, що апеляційний розгляд – це повторний розгляд справи по суті, перелік апеляційних підстав повинен повністю відповідати питанням наведеним у ст. 324 КПК. Після скасування ревізійного порядку саме підстави, наведені апелянтами, остаточно окреслюють межі апеляційного розгляду.

Апеляційна підстава є фактом, встановлення якого визначає предмет апеляційного розгляду. Передумовами постановлення за цим фактом рішення являються наявність в апеляційного суду відповідних повноважень та дотримання ним  процесуальних гарантій учасників процесу.

Діючий інститут апеляції можна охарактеризувати як властивий змагальному процесу але із збереженням певних публічних гарантій.  В той же час, практика із застосування ч.1 ст. 395 КПК України, яка встановлює межі касаційного розгляду, показує, що за значною частиною справ суд касаційної інстанції виходить за межі касаційної скарги, діючи в інтересах засудженого і виправляючи судові помилки, не вказані в скарзі. Це може служити  підтвердженням необхідності внесення аналогічного правила в гл. 30 КПК України,  що дозволить апеляційному суду у випадках, коли цього потребує захист інтересів засудженого, виходити за межі апеляційної скарги. Недотримання вимог законності й обґрунтованості судового рішення є не що інше, як невідповідність результату процесуальної діяльності  цільовим засадам судочинства, закріпленим у нормах кримінально - процесуального права.  Враховуючи це, остаточне формування системи апеляційних підстав можливе лише після завершення остаточного визначення законодавцем типу процесу, найбільш оптимального для сучасного стану правопорядку.

Розділ другий “Правова характеристика вироку суду апеляційної інстанції, як акту правосуддя” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Правові вимоги до вироку суду апеляційної інстанції та порівняльна характеристика із первинним вироком по справі” визначено, що діюча диференціація форм судових рішень формується в залежності від того переліку питань, що  вирішуються відповідним актом. Винятковою особливістю вироку як процесуального акту  є його спрямованість на реалізацію норм матеріального (кримінального) права, у той час як в інших  судових рішеннях – постановах, ухвалах -  насамперед реалізуються норми кримінально-процесуального права. Хоча усі вони у сукупності спрямовані на постановлення правосудного вироку, кожна з ухвал або постанов має властиве саме їй процесуальне завдання, тобто рішення одного з питань забезпечення належного вирішення питання про винність або невинність особи.

Попередні наукові дослідження поняття вироку у кримінальному судочинстві ґрунтуються на законодавстві, що було прийнято у 60-80 роки минулого століття та будь-якої диференціації вироків за змістом не передбачало. Діючий КПК дозволяє говорити про класифікацію вироків в залежності від обсягу питань, які ними вирішуються.

Диференціацію можна провести також  в залежності від порядку постановлення вироку. Так, слід погодитися , що вирок, постановлений у відповідності із ст. 299 КПК та вирок постановлений у загальному порядку суттєво відрізняються за умовами встановлення фактичних обставин справи.  У першому випадку суд вирішує фактично лише питання кваліфікації та визначає вид та розмір покарання.  Це підтверджується закріпленою у законі презумпцією, що висновки  суду у даному випадку є обґрунтованими, яка встановлюється через заборону оскарження вироку з цієї підстави. Теж саме можна у певних випадках сказати і про вирок апеляційного суду, але вже у зв’язку з дотриманням апеляційним судом меж судового розгляду.

У підрозділі 2.2. “Функціональне призначення вироку апеляційної інстанції та питання, що вирішуються при його постановленні” доводиться, що відмінність апеляційного розгляду від розгляду справи по суті в суді першої інстанції, де вирішується питання про доведеність обвинувачення, полягає в тому, що апеляційний суд вирішує по суті вимоги апелянта щодо виправлення рішення суду першої інстанції. При цьому вимоги варто розділити на дві групи у тій послідовності як вони вирішуються апеляційним судом: 1) до рішення  суду першої інстанції (перелічені у скарзі  порушення законності та обґрунтованості ) і 2) до вирішення справи по суті судом другої інстанції (пов'язані з винесенням за підсумками перевірки рішення, що задовольняє інтересам апелянта, тобто запропонований ним варіант рішення).  Слід зазначити, що якщо апеляція подається засудженим, він може обмежитися наведенням доводів лише щодо першої групи фактів, залишивши вибір шляху виправлення судової помилки на розсуд суду, але для постановлення вироку необхідно чітке визначення вимог апелянта відносно обох груп питань. Перелік процесуальних засобів дослідження  обставин справи дозволяє апеляційному суду прагнути  тієї ж мети, що й суду першої інстанції - встановлення істини в справі. Тобто, апеляційна інстанція дає відповідь, як по суті заявлених вимог, так і вирішує обвинувачення в залежності від змісту та спрямованості поданих апеляцій. Отже, питання, що вирішуються апеляційним судом при постановленні  вироку,  відносяться до питань кримінального позову. Специфіка підтримання обвинувачення в стадії апеляційного розгляду полягає в тому, що вимоги обвинувача спрямовані  на виправлення рішення суду першої інстанції, але при цьому він продовжує підтримувати обвинувачення у відношенні засудженого або виправданого лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У підрозділі 2.3. “Зміст та форма вироку апеляційного суду” визначається, що апеляційна ухвала є спеціальним видом кримінально-процесуального рішення, у якому судом робиться висновок  про необґрунтованість вимог апелянта й підтверджується правосудність оскарженого рішення або встановлюється наявність допущеної судом першої інстанції судової помилки чи порушення й застосовуються заходи, необхідні для їхнього виправлення. Рішення суду апеляційної інстанції, що виноситься у формі вироку, за змістом, з одного боку, повинно відповідати вимогам до рішень, що приймаються судом першої інстанції, а з іншого - відображати специфіку повноважень, прав й обов'язків вищестоящого суду.  Зміст та форма судового рішення повинні відповідати його функціональному призначенню, та відображати подвійну природу актів апеляційного суду. Вирок суду апеляційної інстанції за правовою природою та процесуальним призначенням практично не відрізняється від інших рішень, перерахованих у ст. 366 КПК. Істотною відмінністю являється те, що його постановлення завжди пов'язано з погіршенням положення засудженого або виправданого. Слід також вказати й відсутність самостійності при визначенні підстав його постановлення, бо згідно з ч.2 ст. 378 КПК, апеляційна інстанція постановляє власний вирок лише з підстав, що вказані у поданні прокурора або апеляції потерпілого.

Виходячи із змагальної природи інституту апеляції в описово-мотивувальній частині вироку повинно бути відображена позиція засудженого або виправданого стосовно підстав постановлення вироку, наведених у апеляціях. Визначаючи вимоги до мотивування вироку слід зазначити, що при складанні апеляційних ухвал та вироків апеляційного суду можуть бути по аналогії застосовані вимоги до спрощеного порядку судового розгляду, передбаченого ч.3 ст.299 КПК. Така позиція відповідає принципу змагальності, проявом якого є забезпечення права підсудного приймати участь у дослідженні доказів по справі  в умовах судового слідства за участю сторін (можливість поставити запитання свідку, експерту, висловити свою точку зору щодо оцінки речових доказів). 

Розділ третій “Правова характеристика окремих видів ухвал апеляційного суду” складається з п’яти підрозділів. У підрозділі 3.1. “Правові риси та процесуальні завдання, що вирішуються прийняттям ухвали про залишення вироку суду першої інстанції без змін, а апеляції – без задоволення” підкреслюється, що значення ухвали апеляційного суду про залишення вироку нижчестоящого суду без змін, полягає у підтвердженні законності й обґрунтованості судового рішення, що оскаржується. При цьому у ній  повинні бути наведені  вичерпні  доводи, які переконають зацікавлену особу у правосудності вироку або постанови суду першої інстанції й повноцінності перевірки, проведеної по її скарзі.   Таким чином, суд другої інстанції, наводячи додаткове обґрунтування правосудності, викладає мотиви ухваленого рішення про згоду з рішенням суду першої  інстанції, спростовує доводи апеляційної скарги (подання), тобто виконує функцію “легітимізації” судового рішення. Виходячи з закріплених у законі презумпцій, пов`язаних  із принципом змагальності, доцільним буде розширити перелік підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду. Це по-перше, стосується випадків оскарження правильності встановлення фактичних обставин справи, у разі застосування порядку передбаченого ч.3 ст. 299 КПК,  по-друге - часткової або повної відмови від підтримання обвинувачення. 

У підрозділі 3.2. “Специфіка виправлення судових помилок шляхом прийняття ухвали апеляційного суду про скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування або новий судовий розгляд” пропонується визнати, що в залежності від наявності у суду апеляційної інстанції можливості направити справу на новий судовий розгляд, апеляція може бути охарактеризована як повна або неповна. Забезпечення розгляду справи по суті в двох інстанціях з дотриманням процесуальної форми не дозволяє назвати вітчизняний  апеляційний суд органом "самодостатнім" для виправлення будь-якого типу судових помилок. З урахуванням цього, апеляцію в Україні слід вважати неповною.  

Правосудним  може бути тільки вирок, ухвалений при строгому дотриманні закону протягом всього попереднього кримінального судочинства. Це вказує на необхідність збереження інститутів направлення справи на додаткове розслідування та новий судовий розгляд. Але  їх застосування повинно бути обмежено лише підставами суттєвого порушення кримінально-процесуального закону та неповноти судового рішення, через надання можливостей для  виправлення інших недоліків безпосередньо у суді другої інстанції. Діяльність апеляційного суду у цьому напрямку пов’язують з проведенням повторного судового слідства, тобто безпосереднього дослідження доказів щодо встановлення обставин справи.  Наведення учасниками вперше у апеляційному суді істотних нових фактів або подання нових доказів, може призвести до того, що фактична сутність спірної справи може представлятися в іншому виді, ніж вона була пояснена сторонами та досліджена судом першої інстанції. Отже, апеляційний суд замість перевірки правильності рішення й виправлення допущених у ньому помилок, вирішить справу заново, внаслідок виявлення нових фактичних даних.  Тобто у таких випадках справа повинна бути направлена на новий судовий розгляд.

У підрозділі 3.3. “Правові та процесуальні особливості вирішення апеляційним судом справи по суті при постановленні ухвали про скасування вироку і закриття справи” пропонується  з урахуванням єдності загальних умов і завдань судового розгляду в суді першої й апеляційної інстанцій, внести зміни до кримінально-процесуального законодавства, а саме ст. 376 КПК викласти в наступній редакції:

“За результатами перевірки апеляційних скарг або апеляційного подання прокурора,  апеляційний суд у випадках, коли не встановлено події злочину,  коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину, постановляє виправдувальний вирок.

Встановивши обставини, передбачені статтями 6 (окрім пунктів 1 та 2), 7, 7-1, 7-2, 8,  9, 10, 11-1 цього Кодексу, апеляційний суд скасовує вирок чи постанову суду першої інстанції в частині вирішення питання про кримінальну відповідальність і закриває справу.  Скасування виправдувального вироку суду першої інстанції та закриття справи з підстав, вказаних у частині 2 цієї статті, допускається лише за умови, що в апеляції прокурора, потерпілого чи його представника, ставилось питання про скасування вироку саме з цих підстав”. Обґрунтовуються зміни до ст. 376 КПК, згідно з якими пропонується закріпити, що апеляційна інстанція має повноваження щодо закриття справи після скасування, як обвинувального, так виправдувального вироків. 

У підрозділі 3.4. “Правові риси ухвали суду про зміну вироку та її можливі межі” було досліджено питання співвідношення  вироку першої інстанції та ухвали апеляційного суду, що його змінює. Ухвала апеляційної інстанції про зміну вироку за своєю юридичною природою відповідає частковому скасуванню вироку суду першої інстанції та постановленню власного вироку апеляційним судом. Диференціація цих процесуальних актів проводиться перш за все в залежності від того, чи погіршується ним положення засудженого чи виправданого у порівнянні із первинним вироком. 

Слід визначитися з межами можливих змін рішення нижчестоящого суду та питаннями, яких вони можуть стосуватися. Напрямки судової перевірки та питання, які в ході її вирішуються у судово-контролюючих стадіях визначаються апеляційними або касаційними підставами, котрі відповідають природі певного виду перевірки судових рішень. Виходячи з загальних умов судового розгляду, до ситуацій коли вищестоящий суд не міг би змінювати обвинувачення, на таке, що суттєво відрізняється за фактичними обставинами від обвинувачення за яким засуджено особу, повинні бути застосовані положення КПК, які встановлюють межі зміни обвинувачення у суді першої інстанції, і порушення яких обмежує права особи на захист, тобто є безумовною підставою для скасування судового рішення.  

Редакцію пункту першого статті 373 КПК слід змінити, та вказати, що покарання може також знижуватися у зв’язку із порушенням судом першої інстанції норм Загальної частини КК, які встановлюють правила призначення покарання, бо рішення про відповідність призначеного покарання ступені тяжкості злочину та особі засудженого, може бути прийнято лише за умови належного застосування судом першої інстанції норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

У підрозділі 3.5. “Загальна характеристика рішень апеляційного суду, що приймаються за результатами здійснення функції судового контролю (“термінова апеляція”) зазначається, що виходячи зі змісту судових рішень, перелічених у ч.2 ст. 347 КПК, ст. 382 КПК слід доповнити наступним переліком підстав для зміни та скасування:  а) суттєве порушення кримінально-процесуального закону (прийняття рішення неправомочним суб’єктом, або з порушенням передбаченої у законі процедури, або за відсутності встановлених законом підстав); б) невідповідність прийнятого рішення доцільності провадження по конкретній справі (застосування запобіжного заходу до особи, яка за станом здоров`я не може продовжувати злочинну діяльність).

Враховуючи характер провадження, (яке є близьким  дореволюційному приватному оскарженню) слід зазначити наступне. Об`єктом провадження є судові рішення, що виносяться в ході провадження у суді першої інстанції та спрямовані забезпечувати вирішення завдань правосуддя. Особливістю їх перевірки є те, що предмет рішення за межами фактично збігається із предметом оскарження. За таких умов за результатами перегляду апеляційний суд може або залишити рішення суду першої інстанції без змін, або прийняти нове рішення, яке у повному обсязі замінить те, що оскаржено.