ЗАКОННА СИЛА СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані методи наукового пізнання, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, а також відомості про публікації за темою дисертації.

Розділ 1. «Поняття та межі законної сили рішення суду» складається з трьох підрозділів, у яких розкривається юридична природа, структура та умови законної сили рішення суду, її об’єктивні та суб’єктивні межі.

У підрозділі 1.1. «Становлення поняття «законна сила рішення суду» у теорії цивільного процесуального права та цивільному процесуальному законодавстві» проаналізовано витоки поняття «законна сила рішення суду». Проаналізовано принцип res iudicata, що був основним у цивільному процесі Стародавнього Риму і означав неможливість вирішення справи за позовом, за яким вже ухвалено рішення суду. Приділено увагу історії правового регулювання законної сили рішень суду за законодавством України, в тому числі відповідно до Литовських Статутів 1529, 1566 та 1588 років, Статуту цивільного судочинства Російської імперії 1864 року, Австрійського цивільного уложення 1898 року, Цивільних процесуальних кодексів України 1929, 1963 та 2004 років. Досліджено також сучасне правове регулювання законної сили судового рішення за цивільним процесуальним законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь, Естонської республіки, Латвійської республіки, Республіки Молдова, Грузинської республіки, Французької республіки, Федеративної Республіки Німеччина, у зв’язку із чим визначено умови та правові наслідки, із якими пов’язується набрання рішенням суду законної сили.

У підрозділі 1.2. «Сутність та зміст законної сили рішення суду» на підставі аналізу цивільного процесуального законодавства України та досягнень процесуальної науки з’ясовано сутність законної сили рішення суду у цивільній справі. Проаналізовано такі висловлені в процесуальній науці підходи до її розуміння: як формальної істини; як остаточності; як правової дії або обов’язковості; як особливої якості рішення суду – акта правосуддя; як єдності правової дії та остаточності; як сукупності властивостей, якими забезпечується його стійкість та функціонування рішення суду. На цій основі дисертантом сформульовано визначення законної сили, яке поєднує розуміння законної сили як особливої якості рішення суду як акту правосуддя та як єдності правової дії рішення суду (динамічний елемент законної сили) та її остаточності (статичний елемент). Також визначено співвідношення незмінності, неспростовності, виключності та статичного елементу законної сили. Зазначені властивості судового рішення забезпечують статичний елемент законної сили, однак вони не входять до її змісту. У зміст динамічного елемента законної сили входить обов’язковість рішення суду як акту правосуддя. Автор вказує, що обов’язковість виявляється у змінах в правах та обов’язках, пов’язаних із спірним правовідношенням, осіб, які брали участь у справі. Обов’язковість рішення суду як акту правосуддя, що виявляється у змінах в процесуальних правах та обов’язках таких осіб, не входить в динамічний елемент законної сили рішення суду.

У підрозділі 1.3. «Об’єктивні та суб’єктивні межі законної сили рішення суду» дисертантом обґрунтовано, що при визначенні об’єктивних меж законної сили рішення суду має значення встановлення окремих елементів позову, щодо якого ухвалено рішення суду.

Автор зазначає, що рішення суду поширюється лише на осіб, які мають статус сторін або третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору. Рішення суду не є загальнообов’язковим, зважаючи на те, що воно є правозастосовчим актом.

Поширення рішення суду на осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, є винятковим і викликане тим, що:

1) на час ухвалення рішення суду було невідомо про пов’язаність таких осіб із особами, які брали участь у справі, спільними правами та обов’язками у правовідношенні, щодо якого здійснюється судовий розгляд, або

2) права та обов’язки таких осіб виникли не у зв’язку із ухваленням рішення суду, а через зміну у правах та обов’язках інших осіб або визнання юридичного факту.

Розділ 2. «Умови та правові наслідки набрання рішенням суду законної сили» присвячений дослідженню окремих умов та правових наслідків набрання рішенням суду законної сили у цивільній справі та складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Умови законної сили рішення суду» проаналізовано перелік умов законної сили рішення суду, тобто обставин, із якими пов’язується визнання рішення суду таким, що набрало законної сили. Обґрунтовано, що такими обставинами є відповідь суду на заявлені вимоги заявника про задоволення вимоги або відмову у такому задоволенні, що закріплена в резолютивній частині рішення суду, неможливість для суду переглянути ухвалене ним рішення суду, неможливість перегляду рішення суду в апеляційному порядку, неможливість повторного подання вимоги, тотожної за сторонами, предметом, змістом та підставою або оскарження встановлених фактів та обставин.

У зв’язку із тим, що законна сила рішення суду у цивільній справі характеризує його як акт правосуддя, її необхідною умовою є саме виконання судом функції правосуддя при ухваленні такого рішення, тобто відповідь суду на заявлені вимоги особи заявника про задоволення вимоги або відмову у такому задоволенні, що закріплена в резолютивній частині рішення суду.

Дисертант обґрунтовує віднесення до умов законної сили рішення суду незмінності, неспростовності та виключності тим, що ними забезпечується остаточність рішення суду, а через неї — визначеність у правах та обов’язках осіб, які брали участь у справі, та правовідносинах між ними.

Зважаючи на те, що рішення суду може ухвалюватися щодо подільних позовних вимог, дисертант обґрунтовує необхідність правового закріплення можливості набрання законної сили рішенням суду не повністю, а в частині, якщо апеляційне оскарження стосується лише однієї із вимог, і відмова у задоволенні однієї із них не означатиме відмови у задоволенні іншої.

У підрозділі 2.2. «Правові наслідки набрання рішенням суду законної сили судового рішення» на підставі аналізу сутності законної сили судового рішення обґрунтовано, що правовим наслідком набрання рішенням суду законної сили судового рішення є визначеність у встановлених судом правах, обов’язках сторін і відповідних правовідносинах, а також здатність до реалізації владного припису, встановленого рішенням суду.

З моменту набрання рішенням суду законної сили воно стає остаточним, а обставини та правовідносини, що встановлені в рішенні суду, не можуть бути предметом перегляду по суті. Права та обов’язки, встановлені судом у рішенні, що набрало законної сили, а також відповідні правовідносини між сторонами стають остаточно визначеними. Ні сторони, ні сам суд не мають права змінити рішення суду, що набрало законної сили, та не можуть ігнорувати владний припис, встановлений цим рішенням.

Відзначається, що виключність як ознака судового рішення виникає не в момент його проголошення, а в момент набрання рішенням законної сили. Це приводить до можливості пред’явлення тотожного позову протягом строку, коли ухвалене рішення суду ще не набрало законної сили. З метою недопущення ухвалення кількох рішень за тотожними позовами, автор пропонує унеможливити подання тотожного позову в період після ухвалення рішення суду до набрання ним законної сили (у випадку оскарження рішення — до прийняття апеляційної скарги до розгляду).

У дисертації зазначається, що преюдиційність є не властивістю рішення суду, що набрало законної сили, а властивістю встановлених судом в рішенні, що набрало законної сили, фактів та обставин. Це пов’язано з тим, що прийняття обставин та фактів, встановлених рішенням суду, що набрало законної сили, без доказування, випливає не із факту наявності певного судового рішення, що набрало законної сили, а із попереднього встановлення відповідного факту або обставини цим рішенням.

Неможливість для осіб, які беруть участь у справі, оспорювати встановлені судом обставини та факти як такі, що уже доведені у процесі, за результатами якого ухвалено рішення, і які стосуються осіб, які брали участь у справі, повністю охоплюється властивістю виключності. Обов’язок для суду враховувати встановлені судовим рішенням факти без їх доказування учасниками процесу виникає на підставі норми закону, яка визначає перелік підстав для звільнення від доказування і фактично випливає із обов’язку суду не приймати до свого розгляду тотожний позов, у тому числі й досліджувати ті факти та обставини, що були предметом розгляду суду і були ним встановлені та доведені.

У Розділі 3. «Юридичні особливості та зміст законної сили окремих видів та форм судових рішень», що містить п’ять підрозділів, розкриті особливості законної сили судових наказів, заочних рішень, судових рішень у справах окремого провадження, судових ухвал, а також судових рішень, ухвалених судами апеляційної, касаційної інстанції, Верховним Судом України.

У підрозділі 3.1. «Законна сила судових наказів та заочних рішень» обґрунтовано, що судовим наказам та заочним рішенням притаманна законна сила у зв’язку із тим, що умови законної сили рішень суду, які ухвалюються за загальними правилами, заочних рішень та судових наказів, є однаковими, за винятком окремих особливостей.

Дисертантом визначено, що попри загальне правило про незмінність судового рішення з моменту його проголошення, судовий наказ та заочне рішення можуть бути скасовані або змінені судом, що їх видав чи ухвалив у разі подання заяви про скасування судового наказу (перегляд заочного рішення). Незмінність судовим наказом або заочним рішенням набувається лише після закінчення строку на подання заяви про їх скасування (перегляд) або після розгляду такої заяви і постановлення ухвали про залишення заяви без задоволення.

Неспростовність судового наказу та заочного рішення для заявника (позивача) та боржника (відповідача) виникає аналогічно до неспростовності рішення суду у позовному провадженні, однак право апеляційного оскарження судового наказу та заочного рішення виникає у зв’язку із постановленням ухвали про відмову у задоволенні заяви про скасування судового наказу або заяви про перегляд заочного рішення. У випадку, якщо таку заяву подано не було, судовий наказ та заочне рішення стають неспростовними з моменту закінчення строків на подання заяв про їх перегляд (скасування). При цьому, неспростовність заочного рішення виникає для позивача та відповідача у різні строки, оскільки моменти права апеляційного оскарження заочних рішень у позивача та відповідача — різні.

Дисертант визначив, що законом не виключена можливість подання тотожної вимоги у справі наказного провадження навіть у випадку наявності судового наказу, що набрав законної сили, оскільки цивільне процесуальне законодавство не передбачає у такому випадку застосування процедури відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу. У зв’язку із цим, пропонується внести відповідні зміни до ЦПК України.

В дисертації наголошується, що чинним ЦПК України чітко не визначено порядок усунення неповноти судового наказу. У зв’язку із цим, дисертант пропонує встановити можливість видачі додаткового судового наказу за наявності недоліків, що свідчать по його неповноту (ст. 220 ЦПК України).

У підрозділі 3.2. «Законна сила рішень суду, ухвалених у порядку окремого провадження» проаналізовано особливості їх законної сили.

Відзначається, що рішення, ухвалені у справах про обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, а також рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою є незмінними з деякими винятками. Суд скасовує такі рішення у випадку зміни обставин, що зумовили визнання особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності, а також у випадку появи особи, щодо якої прийнято рішення про визнання її безвісно відсутньою або оголошення померлою.

Дисертантом приділено увагу такій передбаченій цивільним процесуальним законодавством підставі для скасування рішення у справах про усиновлення судом, що його ухвалив, як відкликання батьками дитини своєї згоди на усиновлення або відкликання заяви про усиновлення. З цього приводу вказується, що суд скасовує ухвалене ним рішення про усиновлення у зв’язку із тим, що відповідно до сімейного законодавства до набрання законної сили таким рішенням усиновлення не вважається здійсненим. Відтак до цього моменту відсутні правовідносини між усиновлювачем та дитиною і продовжують існувати сімейні відносини між дитиною та її батьками, що дали згоду на усиновлення. Зазначені підстави є винятковими й не впливають на визнання рішення суду про усиновлення незмінним з моменту його проголошення.

У підрозділі 3.3. «Законна сила ухвал суду першої інстанції» обґрунтовано, що законної сили набирають ухвали суду про закриття провадження у справі, про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки за їх допомогою суд фіксує вирішення спору з ініціативи сторін, вирішення його в іншому процесі в межах цивільного судочинства, або неможливість вирішення спору в цивільному судочинстві, за наявності такої можливості в адміністративному, господарському чи в іншому судочинстві.

Законної сили набирають і ухвали суду, якими встановлюються певні факти та правовідносини між особами, які беруть участь у справі, що надалі стають підставою для зупинення провадження у справі, забезпечення позову, забезпечення доказів. У частині визнання фактів, встановлених ухвалою суду, з моменту закінчення строків на апеляційне оскарження ухвали суду, або її перегляду судом апеляційної інстанції, виникає визначеність, а висновки, до яких дійшов суд при постановленні такої ухвали, стають остаточними. Відповідно, такі ухвали суду набирають законної сили, однак не щодо спірного правовідношення, а щодо того факту, який було встановлено судом під час розгляду вимоги в суді. Встановлені ухвалами суду факти стають преюдиційними.

Щодо визнання фактів порушення закону, то визначеність виникає з моменту закінчення строків на оскарження окремої ухвали, а висновки, до яких дійшов суд при постановленні такої ухвали, стають остаточними.

У підрозділі 3.4. «Законна сила судових рішень апеляційних судів» досліджується виняток із незмінності рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції: можливість його скасування після розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи з підстав, передбачених ст. 318 ЦПК України. Зазначені підстави є винятковими і самі по собі зумовлюють лише перегляд рішення суду першої інстанції, а скасування рішення суду апеляційної інстанції здійснюється лише у випадку, якщо обставини, з’ясовані під час повторного апеляційного перегляду свідчитимуть про необґрунтованість рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції.

Дисертантом обґрунтовано необхідність зупинення виконання рішення суду в оскарженій частині, що набрало законної сили, у випадку, якщо суд поновив строк його апеляційного оскарження, на час його перегляду судом апеляційної інстанції. Зупинення виконання рішення суду в цьому випадку пояснюється втратою таким рішенням суду законної сили. У зв’язку із цим, пропонується внести відповідні зміни до ЦПК України.

Ухвала суду апеляційної інстанції, якою змінюється ухвала суду першої інстанції або ухвала, що постановляється судом апеляційної інстанції на заміну попередньої, набирає законної сили у разі, якщо нею могла потенційно володіти оскаржувана ухвала.

У підрозділі 3.5. «Законна сила судових рішень суду касаційної інстанції та Верховного Суду України» дисертантом проаналізовано особливості законної сили рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України. Так, судові рішення, ухвалені судом касаційної інстанції, можуть бути ним скасовані після розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення розгляду справи з підстав, передбачених ст. 348 ЦПК України. Зазначені випадки скасування рішення судом касаційної інстанції є винятковими із тих же причин, що і рішення апеляційного суду.

Цивільним процесуальним кодексом України не врегульований порядок та правові наслідки набрання законної сили судовими рішеннями Верховного Суду України. У зв’язку із цим дисертант пропонує закріпити в ЦПК України виключність постанов Верховного Суду України, а також використовувати щодо них термін «набрання законної сили».

Постанови Верховного Суду України, прийняті у зв’язку із неоднаковим застосуванням норм матеріального права, є загальнообов’язковими. Однак суб’єктивні межі їх законної сили не є чітко визначеними, відтак законна сила таких постанов поширюється на усі суди та усіх осіб, до правовідносин яких повинна бути застосована відповідна норма права, визначена у постанові Верховного Суду України. Виняток становлять постанови Верховного Суду України, якими у задоволенні заяви особи було відмовлено. Такі постанови обов’язкові тільки для заявника у частині визнання відсутності неоднакового застосування норм матеріального права.