ЗАКОННЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано об’єкт та предмет дослідження, його мету й задачі, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, відомості про публікації за темою дисертації.

Перший розділ «Інститут законного представництва у цивільному процесі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Еволюція інституту законного представництва у цивільному процесі» автором, починаючи від періоду Київської Русі, досліджено законодавство, яке було чинним в окремих історико-правових періодах, яке стосувалося питань представництва інтересів осіб у суді, що не володіли цивільною процесуальною дієздатністю. Аналізуючи законодавство Київської Русі, можна однозначно стверджувати, що правові норми того періоду не закріплювали можливість здійснення представництва в суді, у тому числі й законного, оскільки від учасників процесу вимагалося особисте вчинення процесуальних дій (присяга, ордалії, судові поєдинки тощо). Проте, на підставі аналізу окремих категорій цивільних справ, специфіки структури штрафу в Київській Русі та опосередкованій згадці у правових пам’ятках того часу (зокрема, Статуту князя Володимира Святославовича про десятину, суди та людей церковних) можна припускати про існування, принаймні, представництва прав та інтересів дітей в суді при розгляді цивільних справ.

Вперше в українських землях на можливість ведення цивільних справ законними представниками було вказано у Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 року. Особливістю правового регулювання інституту законного представництва у польсько-литовському періоді ХІV-ХVІІ ст. є те, що участь у справі законного представника від імені своїх підопічних, які виступають як позивач, можлива без будь-яких обмежень, у той час як їх участь через свого опікуна як відповідача за загальним правилом забороняється, окрім ряду винятків, які перераховані у вигляді категорій цивільних справ (зокрема, в Литовському статуті 1566 року містилося 5 категорії таких справ). До досягнення повноліття будь-яке судове переслідування осіб, над якими встановлено опіку, вважалося неприпустимим, окрім вказаних у законі винятків (наприклад, відповідальність за фінансові борги батьків; відповідальність по договору поруки, що був укладений батьком; якщо на момент смерті батька залишилася не вирішена справа, де предметом спору був родовий маєток тощо). На базі польсько-литовського законодавства розвивався інститут законного представництва у цивільному процесі в козацький період, де теж існували обмеження у вигляді категорій окремих справ щодо подачі позовів до осіб, які не володіли цивільною процесуальною дієздатністю.

У царський період законне представництво у цивільному процесі розглядалося як різновид цивільного (матеріального) представництва. Тому положення про нього містилися в нормативних актах матеріально-правового характеру (Х том Зводу законів Російської імперії). У дореформений та післяреформений період законний представник мав право брати участь у цивільних справах від імені підопічного без будь-яких обмежень з боку останнього, зважаючи на те, ким він міг бути – позивачем чи відповідачем. На етапі становлення та розвитку національної державності на початку ХХ ст. інститут законного представництва у цивільному процесі змін не зазнав, оскільки базувався на попередньому дореволюційному законодавстві.

У радянські часи знаковим для інституту законного представництва був період НЕПу, оскільки вперше у нормативно-правовому акті процесуального характеру (ЦПК УСРР 1924 р.) був передбачений такий різновид судового представництва, як законний. Чітко визначалося, по відношенні до кого воно встановлюється, хто може виступати законним представником та їх повноваження у справі. ЦПК УРСР 1929 року та ЦПК УРСР 1963 року продовжують виділяти в якості різновиду судового представництва законне. На сучасному етапі ЦПК України 2004 року у розвитку інституту законного представництва в цивільному процесі більше уваги приділяє встановленні контрольно-процесуальних механізмів за здійсненням повноважень законними представниками в інтересах осіб, яких представляють.

У підрозділі 1.2 «Поняття, ознаки та види законного представництва у цивільному процесі», систематизовані підходи щодо визначення сутності судового представництва загалом, на підставі якого визначається сутність законного представництва зокрема. Так, в теорії цивільного процесу виділяють три концепції, які пояснюють сутність судового представництва: концепція процесуальної діяльності, концепція правовідносин, концепція правового інституту. На нашу думку, найбільш аргументованою є концепція правовідносин, яка своїм змістом фактично охоплює інші дві концепції та показує подвійну природу судового представництва (матеріальну та процесуальну).

Ознаками законного представництва є наступне: воно виступає різновидом судового представництва; законне представництво виникає незалежно від волі особи, яку представляють; воно встановлюється стосовно тих осіб, які позбавлені повної цивільної процесуальної дієздатності; участь у справі законного представника не передбачає наділення його повноваженнями від особи, яку представляють.

Законне представництво у цивільному процесі подібне до публічного, статутного та офіційного представництва, де представнику не видається довіреність на ведення справи, але, водночас, істотно від них відрізняється: у першому випадку – не пов’язаністю з інтересами особи, яку представляють та обсягом повноважень представника; у другому випадку – підставами представництва та обсягом повноважень представника; у третьому випадку – характером внутрішніх відносин представництва та обсягом повноважень представника.

З метою систематизації та отримання нових знань стосовно законного представництва в цивільному процесі його варто поділяти на такі види: а) в залежності від того, може чи ні особа, яку представляють взяти участь у розгляді цивільної справи разом з законним представником, можна виділити законне представництво за участі осіб, яких представляють та законне представництво без участі особи, яку представляють; б) за порядком вступу законного представника у справу можна виділити законне представництво за призначенням суду та звичайне законне представництво; в) за ступенем зобов’язаності законне представництво поділяється на обов’язкове та факультативне; г) за характером підстав виникнення законного представництва можна виділити законне представництво, яке базується на договорі, та законне представництво, що базується на інакших підставах; д) за суб’єктним складом можна виділити законне представництво, яке здійснюється батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками, патронажними вихователями, виконавцями заповіту, консулами тощо.

У підрозділі 1.3 «Підстави законного представництва у цивільному процесі», шляхом систематизації сучасних концепцій щодо підстав виникнення законного представництва, автор приходить до висновку про обґрунтованість концепції нормативно-фактичної основи як підстави законного представництва. Під нормативно-фактичною основою законного представництва в цивільному процесі слід розуміти сукупність правових норм матеріального та цивільного процесуального права, а також юридичних фактів, матеріальних і цивільних процесуальних за характером, які призводять до виникнення відносин представництва прав та інтересів осіб, яких представляють, що позбавлені повної цивільної процесуальної дієздатності.

Другий розділ «Процесуальний статус законного представника у цивільному процесі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття та характерні риси законного представника у цивільному процесі» У теорії цивільного процесу наразі виробився троякий підхід щодо місця судового, у тому числі й законного, представника серед учасників цивільного процесу. Згідно з першим підходом законні представники належать до групи осіб, які беруть участь у справі, згідно з другим – законні представники належать до групи осіб, які сприяють розгляду справи (інші учасники процесу), згідно з третім – законні представники належать до третьої групи учасників процесу, яку слід нормативно відмежовувати окремо від перших двох груп, оскільки представнику, з одного боку, не властива юридична зацікавленість, а, з іншого, він є активним учасником цивільного процесу, що істотно впливає на хід вирішення справи.

Судові представники, у тому числі й законні, на думку автора, з теоретичних, логічних та нормативних аргументів повинні належати до групи осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до теоретичних аргументів, судові представники володіють юридичною зацікавленістю, виступають активними учасниками цивільного процесу, статус яких істотно буде впливати на хід вирішення справи, перебувають у процесуальних, а не адміністративних відносинах з судом, що розглядає справу. Згідно з логічними аргументами, судовий представник, заміщаючи сторону або третю особу в цивільній справі об’єктивно не може мати іншого процесуального статусу ніж особа, яку представляють. За нормативним аргументами, положенням чинного цивільного процесуального законодавства України чітко визначений процесуальний статус судового представника як особи, що бере участь у справі.

Належність законного представника до групи осіб, які беруть участь у справі, обумовлює поширення на нього тих ознак, які розкривають сутність даної групи серед учасників цивільного процесу. Водночас, законному представнику властиві ознаки, які будуть розкривати його сутність усередині групи осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, законному представнику притаманна процесуально-правова зацікавленість, яка спрямована на задоволення публічного та/або особистого інтересу (публічний або особистий інтерес буде проявлятися залежно від підстав виникнення законного представництва); між законним представником та особою, яку представляють виникають матеріальні і процесуальні відносини, що обумовлюють виникнення законного представництва власне в цивільному судочинстві; законні представники повинні діяти під час розгляду та вирішення цивільних справ в інтересах осіб, яких представляють.

У підрозділі 2.2 «Коло осіб, які можуть бути законними представниками у цивільному процесі» автор характеризує численне коло тих суб’єктів, що можуть виконувати функції законного представника в цивільній справі.

До законних представників чинне законодавство ставить ряд вимог, які можна поділити на загальні, що сформульовані в цивільному процесуальному законодавстві України, та спеціальні, які випливають з положення норм матеріального права й залежать від того, хто виступає законним представником (батьки, усиновителі, опікун, піклувальник, виконавець заповіту, патронажний вихователь тощо).

Батьки виступають законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Якщо неповнолітня дитина уклала шлюб чи отримала повну цивільну дієздатність, то в цих двох випадках відсутнє законне представництво батьками в цивільному процесі, оскільки вказані суб’єкти володіють повною цивільною процесуальною дієздатністю. Якщо неповнолітня особа має можливість самостійно вступати в матеріальні відносини, то вона також володіє повною цивільною процесуальною дієздатністю, але в цьому випадку маємо відносини законного представництва батьків у цивільному процесі, оскільки вони можуть бути залучені у справу за розсудом суду.

Представництво батьків як законних представників у цивільній справі своїх дітей може спровокувати проблему множинності осіб (особливо якщо батьки перебувають у конфліктних відносинах між собою), яка наразі чинним законодавством жодним чином не врегульована. Ось чому в ЦПК України варто закріпити процесуальну презумпцію згоди одного батька на вчинення процесуальних дій іншим батьком у цивільній справі в інтересах їхньої дитини. При наявності в залі суду обох батьків в якості законних представників та неузгодженості їх процесуальної поведінки між собою суд може зробити заміну законних представників на підставі ст. 43 ЦПК України.

Аналізуючи коло осіб, які можуть бути законними представниками в цивільній справі (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів, патронажних вихователів, охоронців спадкового майна, консулів, капітанів суден тощо), стає зрозуміло, що чинний ЦПК України взагалі таке коло осіб не враховує, оскільки не містить перелік тих документів, якими можуть вищеназвані особи підтвердити свої повноваження в суді. Ось чому в ЦПК України слід перелік тих документів, які підтверджують повноваження законних представників залишити відкритим, а не закритим як це має місце наразі.

Третій розділ «Повноваження законного представника у цивільному процесі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Поняття, юридична природа та обсяг повноважень законного представника у цивільному процесі» автор систематизує існуючі концепції у межах теорії цивільного та цивільного процесуального права щодо розуміння юридичної природи “повноважень представника”. Виходячи із сутності судового представництва як правовідношення, що характеризується матеріально-правовою та процесуальною стороною, найбільш аргументованою концепцією, яка пояснює природу повноважень законного представника є концепція “сукупності прав та обов’язків”, оскільки саме таке розуміння повноважень буде показувати у чому змістовно виражаються правовідносини законного представництва.

За своєю структурою повноваження законного представника по своєму характеру можуть бути поділені на три групи: а) самостійні процесуальні права та обов’язки законного представника, якими він наділяється в силу того, що відноситься до складу осіб, які беруть участь у розгляді справи; б) процесуальні права та обв’язки законного представника, що випливають з процесуально-правового статусу особи, яку представляють; 3) матеріальні права та обов’язки, що опосередковують реалізацію ряду процесуальних прав та обов’язків законного представника. Таке потрійне розуміння кола і характеру прав та обов’язків законного представника, що входять у зміст його повноважень, дасть змогу всебічно вивчити його правовий статус із врахуванням положень норм як цивільного процесуального права, так і положень норм матеріального права, які перетинаються під час розгляду та вирішення цивільної справи.

У підрозділі 3.2 «Обмеження повноважень законного представника у цивільному процесі» розкривається поняття контрольно-процесуального механізму обмеження повноважень законного представника та правові форми перевірки відповідності процесуальної поведінки законного представника інтересам осіб, яких представляють в цивільному процесі.

Під контрольно-процесуальним механізмом обмеження повноважень законного представника в цивільному процесі слід розуміти систему правових (матеріальних і процесуальних) та організаційних засобів, яка спрямована на перевірку судом відповідності процесуальних дій законних представників під час розгляду та вирішення цивільної справи імперативним положенням матеріального та цивільного процесуального законодавства, а також інтересам осіб, яких представляють.

Контрольно-правовий механізм обмеження повноважень законного представника у цивільному процесі всебічно створює правові форми перевірки процесуальної діяльності законного представника інтересам особи, яку представляють шляхом особистої участі особи, яку представляють у розгляді цивільної справи разом із законним представником; шляхом заміни судом законного представника на іншого, якщо його поведінка не відповідає інтересам особи, яку представляють; шляхом встановлення імперативних обмежень під час реалізації законним представником певних процесуальних прав від імені осіб, яких представляють.

Під час участі у справі поряд із законним представником безпосередньо особи, яку представляють, яка залучилася за розсудом суду, важливе значення має врегулювання питання рівня цивільної процесуальної дієздатності особи, яку представляють, тобто визначення того обсягу процесуальних прав та обов’язків, які особа, яку представляють може вчиняти самостійно без дозволу законного представника. Виходячи з виняткового характеру участі малолітньої особи у цивільному процесі їй достатньо обсяг часткової цивільної процесуальної дієздатності, куди будуть включені виключно тільки цивільні процесуальні права, які передбачені у ст. 27-1 та ч. 4 ст. 43 ЦПК України. Для неповнолітньої особи та особи, яка обмежена у дієздатності, пропонуємо створити обсяг неповної цивільної процесуальної дієздатності, куди будуть включені процесуальні права та обов’язки, виходячи з трьох критеріїв – їх процесуальні права повинні вирішувати поточні питання по розгляду цивільної справи; вони не повинні стосуватися розпорядчих дій; вони не повинні тягнути за собою фінансові затрати у справі.

З метою недопущення зловживання законними представниками своїми повноваження при вирішенні цивільної справи, яка стосується матеріальних прав та інтересів їхніх підопічних, в обсяг як часткової, так і неповної цивільної процесуальної дієздатності включено таке їхнє процесуальне право, як подання до суду клопотання про заміну законного представника. З метою більш ефективного вирішення цього питання пропонується внести зміни у ЦПК України, надавши можливість суду не тільки на підставі надходження відповідного клопотання з боку осіб, яких представляють, але і за власною ініціативою провести заміну законного представника, чия поведінка не відповідає інтересам особи, яку представляють.

При аналізі тих процесуальних дій законних представників, які суд повинен перевіряти вже на етапі їх безпосередньої реалізації (відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди), пропонується обсяг таких процесуальних дій, з одного боку, розширити, зокрема, включити до них також право позивача подати заяву про залишення позову без розгляду та право позивача зменшити розмір позовних вимог чи змінити предмет позову, а з іншого боку, заборонити взагалі, зокрема, право законного представника укласти договір про вирішення цивільної справи у третейському суді.