ЗАТРИМАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО В СПРАВАХ ПРО НЕЗАКОННИЙ ОБІГ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ І ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН (ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА КРИМІНАЛІСТИЧНІ АСПЕКТИ) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мету і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 „Теоретичні і правові основи затримання підозрюваного у вчиненні злочину” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Історія розвитку інституту затримання у кримінальному процесі України” досліджено історію виникнення та розвитку застосування затримання на території сучасної України. Інститут затримання автор розглядає як одним із найдавніших правових інститутів, який природно з’явився разом з виникненням общин та був невід’ємною частиною судочинства різних історичних періодів.

З метою ефективного дослідження розвитку інституту затримання, автором виділено етапи його історичного становлення, враховуючи періоди українського державотворення, а саме:

1) зародження інституту затримання як невід’ємної частини суспільних відносин (додержавний період);

2) поява перших письмових норм, що частково регламентували окремі випадки затримання (самоврядування в Київській Русі);

3) детальніша регламентація окремих випадків затримання в письмових збірниках права (самоврядування на українських землях у складі Литви та Королівства Польського);

4) нагромадження досвіду щодо порядку проведення затримання, використання як письмового так і звичаєвого права (самоврядування на території козацької держави Гетьманщини);

5) остаточне відокремлення кримінально-процесуального права від цивільно-процесуального та від матеріального права (самоврядування в Російській імперії та Австро-Угорщині);

6) виокремлення процесу затримання в окремий інститут права (самоврядування в Україні в 1917-1960рр.);

7) затвердження затримання як важливого інституту та подальший розвиток механізму його застосування (самоврядування в Україні 1960-1991рр.);

8) вдосконалення та забезпечення прав підозрюваної особи під час процесу затримання (становлення місцевого самоврядування в Україні з 1991р.).

Такий поділ допоможе чітко визначити, які саме кримінально-процесуальні норми права застосовувались у той чи інший період, що є важливим, на думку автора, під час дослідження розвитку інституту затримання загалом.

У підрозділі 1.2 „Правова природа та кримінально-процесуальна регламентація затримання підозрюваного у вчиненні злочину” розглянуто суть кримінально-процесуального затримання, його правову природу та надано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного законодавства України, що регламентують застосування затримання у кримінальному процесі.

Сам факт затримання, на думку дисертанта, є обмеженням підозрюваної особи в правах та свободах, тобто заходом процесуального примусу, що не може бути слідчою дією, оскільки не містить ні пізнавальних, ні пошукових операцій, які є необхідним атрибутом слідчих дій. Затримання – це примусовий захід, який передбачає короткострокове позбавлення волі особи за підозрою у вчиненні злочину, з метою з’ясування причетності особи до вчинення злочину.

Фактичне затримання (захоплення) за підозрою у вчиненні злочину, доставлення до службового відділення та фіксація результатів – це складові кримінально-процесуального затримання і не є адміністративними заходами.

У КПК України автор пропонує закріпити у визначеннях основних термінів Кодексу поняття затримання та поняття затриманого; у розділі, який стосувався б затримання – положення щодо порядку затримання підозрюваного у вчиненні злочину згідно дозволу суду, або без такого дозволу; чітке визначення моменту, з якого слід обчислювати строк затримання; положення щодо застосування затримання іншими особами; проведення обшуку особи; гарантування їй права на захист.

У підрозділі 1.3 „Порівняльна характеристика інститутів затримання зарубіжних країн та України” було обрано для порівняння кримінально-процесуального затримання країни різних правових систем: США (англо-американська), Італія (романо-германська) та Росія (слов’янська).

Слід відзначити, що в процесі США вирізняють два види затримання (згідно з судовим ордером або без такого). В законодавчих збірниках права вказані лише підстави проведення арешту, що проводиться без судового ордеру (§ 836, § 837 Penal Code). Суд, розглядаючи конкретні факти, визначає по суті, чи є підстави для затримання особи, чи ні. Дисертант пропонує закріпити у законодавстві України затримання згідно дозволу суду на основі, наданих в суд, матеріалів попередньої перевірки, отриманих в результаті проведених оперативно-розшукових заходів, що, на думку більшості опитаних під час анкетування, може бути ще однією підставою для затримання особи (93 % опитаних слідчих МВС; 98,2 % оперативних працівників МВС; 76,3 % магістрів НАВС; 73,8 % курсантів НАВС, 80,9 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС).

Розглядаючи інститут кримінально-процесуального затримання Італії, автор відзначила позитивні моменти щодо його регламентації у правових нормах, а саме закріплення у КПК Італії поняття захопленого, та за які саме злочинні діяння арешт особи є обов’язковим, а за які – лише можливим, що зменшує фактор суб’єктивності під час застосування затримання до підозрюваного.

Аналізуючи положення застосування затримання згідно КПК Росії 2001 р., що був прийнятий під впливом міжнародних тенденцій щодо розвитку інституту затримання, автор відзначає покращення становище затриманої особи (наприклад, скорочення строку затримання, чітке визначення моменту з якого слід відраховувати цей строк та інше).

На думку автора вивчення та аналіз правових норм, що закріплюють застосування кримінально-процесуального затримання в зарубіжних країнах (на прикладі США, Італії та Росії) є важливим в процесі реформування інституту затримання України у відповідності до міжнародних стандартів.

Розділ 2 „Слідча ситуація, як фактор, що визначає тактику затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Поняття і класифікація слідчих ситуацій” розглянуто суть слідчих ситуацій їх класифікації, ситуативний підхід до розслідування злочинів. Властивість ситуацій постійно змінюватись залежно від багатьох суб’єктивних та об’єктивних факторів обумовлює потребу постійного вивчення даного явища.

На думку автора слідчу ситуацію слід розуміти як фактичну обстановку, що склалася в певний момент під час розслідування злочину, а також дані про неї, які існують в цей момент та характеризують стан розслідування. Вводити в поняття слідча ситуація суб’єкт розслідування автор вважає неправильним, оскільки обстановка, а також дані про неї існують незалежно від того чи іншого суб’єкту: слідчий чи інші суб’єкти, що приймають участь в процесі доказування, лише діють в реальній обстановці (ситуації), а не є елементом визначення цієї обстановки. Розглядати слідчу ситуацію потрібно паралельно як з внутрішньої сторони, що охоплює стан самого розслідування на даному етапі, так і з зовнішньої, що містить сукупність умов, за яких відбувається в даний момент процес розслідування. Щодо співвідношення понять слідчої ситуації та її оцінки автор підтримує твердження вчених, які розглядають оцінку ситуації за межами її поняття.

Слідча ситуація – представляє собою системне утворення, сформоване з різного роду компонентів. Залежно від комбінації цих компонентів та факторів суб’єктивного та об’єктивного характеру можуть утворюватись безліч конкретних ситуацій. Автор підтримує поділ слідчих ситуацій на: початкові, проміжні, кінцеві; сприятливі, несприятливі, конфліктні, безконфліктні; типо́ві, типові́, специфічні; прості, складні (проблемні, тактичного ризику, організаційно невпорядковані ситуації).

У підрозділі 2.2 „Слідчі ситуації в справах про незаконний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин” розглянуто типо́ві слідчі ситуації затримання підозрюваних у вчиненні злочинів у справах про незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

В залежності від виду та способу отримання інформації про вчинений злочин у сфері незаконного обігу наркотиків можна виділити дві типо́ві ситуації, що виникають на початковому етапі розслідування: 1) інформація про злочин отримана оперативним шляхом, і проведена їх належна оперативна перевірка; 2) злочин виявлено без попереднього приготування.

Під час проведення затримань у справах про незаконний обіг наркотиків, слід вживати заходів, що протидіють намаганню підозрюваної особи знищити наркотичний засіб або сліди його зберігання, виготовлення тощо, оскільки втрата речового доказу значно ускладнює проведення подальшого розслідування, а також може призвести до неможливості доведення факту вчинення злочину.

Розділ 3 „Тактика затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Загальні положення тактики затримання підозрюваного у вчиненні злочину” розглянуто поняття, суть та структуру тактики затримання. Автор підтримує поділ криміналістичної тактики на три рівні. Перший, її верхній рівень складають загальні положення тактики, характерні для всіх процесуальних дій (законність, необхідність застосування техніко-криміналістичних чи інших засобів та ін.); другий, нижній рівень утворюють тактичні прийоми, проведення окремих процесуальних дій, наприклад: затримання; третій рівень в включає в себе тактичні прийоми, що застосовуються у визначених типо́вих ситуаціях (наприклад, затримання на вулиці, затримання в житловому приміщенні). Також в рамках третього рівня структури тактики затримання можна розглядати тактику при розслідуванні окремих видів злочинів.

Автором запропоновано розглядати тактику затримання, виходячи з поетапності дій, поділивши на стадії: проведення підготовки; безпосереднього затримання; фіксації ходу та результатів затримання.

У підрозділі 3.2 „Підготовка до затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин” розглянуто два види підготовки затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів, а саме підготовку „не планового” затримання; підготовку „планового” затримання. Наведені їх поняття та структура.

Підготовка „непланового” затримання передбачає отримання загальної інформації та рекомендацій щодо типо́вих ситуацій затримання на вулиці, у громадських місцях, у приміщеннях, на транспорті, враховуючи особливості затримання осіб, підозрюваних у злочинах, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин. Окрім цього, практичний працівник повинен володіти інформацією стосовно ознак зовнішнього вигляду осіб, що зловживають наркотиками, особливостей їх поведінки; ознак зовнішнього вигляду самих наркотиків; місць можливого приховування наркотиків; способів можливої протидії підозрюваних застосуванню до них затримання та розслідування вчиненого злочину загалом. Це повинно допомогти уникнути помилок під час затримання. Згідно з результатами анкетування найбільш типо́вою помилкою під час затримання є те, коли в процесі розслідування виявляється, що правопорушення не кримінально каране: наприклад, недостатній обсяг наркотичної речовини для порушення кримінальної справи (70,4 % опитаних оперативних працівників МВС; 68,6 % слідчих МВС; 46, 2 % магістрів НАВС, 42,5 % курсантів, 44,5 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС).

Під час підготовки „планового” затримання, на думку автора та більшості опитаних респондентів, потрібно більше уваги відводити таким заходам: збір інформації про особу, що підлягає затриманню; вибір місця та часу затримання, вивчення місця затримання; вирішення питання про кількісний склад групи затримання; визначення їх обов’язків, інструктаж учасників затримання щодо проведення дій спрямованих на фізичне затримання особи та його процесуальне закріплення; оснащення необхідними технічними засобами. Під час вивчення особи, що підлягає затриманню слід враховувати наявність у неї зброї (вважають 88,5 % опитаних оперативних працівників МВС; 82,3 % слідчих МВС; 95,4 % магістрів НАВС, 96 % курсантів НАВС, 96,8 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС), фізичні якості затриманого (вважають 77,3 % опитаних оперативних працівників МВС; 78,7 % слідчих МВС; 87,9 % магістрів НАВС%, 91,7 % курсантів НАВС; 85,5 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС). Більшість опитаних повідомили, що в процесі визначення часу та місця затримання слід звернути увагу на такі особливості: наявність прохідних дворів у будинках, які мають два виходи (74,9 % оперативних працівників МВС; 72,4 % слідчих МВС; 91,1 % магістрів; 89,5 % курсантів НАВС, 92,3 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС), планування приміщення, входи та виходи, пожежні сходи, ліфти, місця укриття (77,1 % оперативних працівників МВС; 73,6 % слідчих МВС; 86, 5 % магістрів; 88,2 % курсантів НАВС, 88,1 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС), маршрути та засоби пересування особи (74,3 % оперативних працівників МВС; 77,3 % слідчих МВС; 87, 9 % магістрів; 85,8 % курсантів НАВС, 86,4 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС). Найбільш доцільно задіювати під час фактичного затримання підозрюваного у вказаних злочинах працівників відділення БНОН (що підтверджують 98,7 % опитаних оперативних працівників МВС; 95,9 % слідчих МВС; 89,1 % магістрів; 91,6 % курсантів НАВС, 90,4 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС). Працівників карного розшуку, слідчих, експертно-криміналістичні та спецпідрозділи задіюють за необхідності.

Враховуючи думку опитаних під час анкетування, запропоновано проводити особистий обшук затриманого відразу після фізичного захоплення особи (100 % опитаних слідчих МВС, оперативних працівників МВС, магістрів НАВС; 94,4 % курсантів НАВС, 96,4 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС вважають обшук особи заходом, що доцільно провести одразу після затримання).

У підрозділі 3.3 „Безпосереднє затримання підозрюваного у вчиненні злочину пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та особистий обшук” автором розглянуто тактику безпосереднього затримання осіб в найбільш поширених ситуаціях. Тактика затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин, залежить від слідчої ситуації та вимагає дотримання таких положень: підготовка проведена з суворим дотриманням конспірації; захоплення підозрюваного проводиться з урахуванням фактору раптовості; сили та засоби, що використовуються для захоплення, повинні у два-три рази перевищувати сили та засоби підозрюваних; забезпечення технічними засобами; повинна гарантуватись безпека учасникам захоплення та будь-яким іншим особам. Найчастіше затримання підозрюваного проводять за місцем проживання, про що повідомили опитані під час анкетування 80,7 % оперативних працівників МВС, 83,1 % слідчих МВС, 75,0 % магістрів НАВС, 78,4 % курсантів НАВС, 77,3 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС. Під час проведення захоплення особи в приміщенні потрібно дотримуватись правил техніки безпеки при поводженні з хімічними та вибухово-небезпечними речовинами.

Згідно з проведеним анкетуванням найбільш ефективним при розкритті злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів є затримання з попередньою підготовкою (66,5 % опитаних оперативних працівників МВС; 64,0 % слідчих МВС; 53, 8 % магістрів; 52,6 % курсантів НАВС; 54,1 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС) та одночасне затримання групи осіб (67,3 % опитаних оперативних працівників МВС; 66,4 % слідчих МВС; 52, 6 % магістрів, 51,2 % курсантів НАВС, 49,6 % ад’юнктів (здобувачів) вищих навчальних закладів системи МВС).

Автором, враховуючи результати анкетування, надані методичні рекомендації щодо проведення безпосереднього затримання підозрюваних у справах про незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

У підрозділі 3.4 „Фіксація ходу і результату затримання підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин” розглянуто порядок фіксації ходу кримінально-процесуального затримання.

Основним актом, що відображає та фіксує хід та результати затримання, зазначено протокол затримання. Крім протоколу затримання, фіксація дії затримання може відбуватись за допомогою відео- чи фотозйомки, які автор визначає як додатки до протоколу затримання.

У протоколі затримання запропоновано фіксувати результати особистого огляду особи чи огляду її особистих речей, що знаходились на момент захоплення при ній; а також інформацію попереджувального характеру: наприклад чи є затриманий наркозалежною особою чи ні.

У разі безпідставного затримання, автором розглянуто питання звернення особи до суду із заявою про відшкодування шкоди.