Зайнятість сільського населення як передумова розвитку сільських територій

Короткий зміст

У першому розділі - “Теоретично-методичні основи зайнятості та розвитку сільських територій ” - досліджено сутність категорій “сільська територія”, “зайнятість сільського населення” як об’єктивної необхідності розвитку сільських територій, опрацьовуються теоретико-методичні підходи щодо формування та функціонування зайнятості, обґрунтовуються  економічні та соціальні передумові забезпечення ефективної зайнятості на селі.

Розвиток сільських територій необхідно розглядати як процес, спрямований на підвищення зайнятості на селі, забезпечення конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва і, на цій основі, системної соціально-економічної розбудови сільських територій та формування екологобезпечної діяльності сільського населення.  Сільська територія – це історично сформована у законодавчо визначених межах системна сукупність, що поєднує в собі дві складові: організаційну і територіальну функціональну приналежність. До першої слід віднести сукупність сіл, хуторів, одноосібних поселень у тому чи іншому районі, області з їх поселенським потенціалом (громадою), до другої – виробництво сільськогосподарської продукції і сировини, їх переробку та реалізацію. Тому під розвитком територій необхідно розуміти не лише збільшення виробництва та впровадження новітніх технологій, а й необхідність створення нових робочих місць у сільськогосподарському виробництві, промисловій, соціальній та інших сферах діяльності на селі.

Зайнятість – це складна і досить багатогранна соціально-економічна категорія, яка відображає потяг людини до самовираження та задоволення матеріальних, фізичних і духовних потреб через мотиваційні отримання винагороди, яку працюючі особи отримують за свою працю. Загалом ця категорія є узагальненою характеристикою суспільства при досягненні запрограмованого рівня економічного розвитку. Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує в собі сукупність відносин працівника і суспільного виробництва через його включення в суспільно корисну працю. Характеризує, наскільки працездатна особа забезпечена робочим місцем у системі кооперації праці та чи відповідає вона рівню реалізації його конституційного права на працю.

Позитивним напрямом сучасної трансформації зайнятості став розвиток середнього, малого та неформального бізнесу в галузі. Проте поки що він орієнтується переважно на торгово-посередницьку, а не на виробничу діяльність. Звільнене із сільськогосподарського виробництва сільське населення, не долучившись до фермерства, змушене переорієнтуватися на “човниковий” бізнес, особисті селянські господарства та неформальну вторинну і неповну зайнятість (рис. 1). Означене зумовлює пошук науково-методичних підходів та  організаційно-економічних і правових механізмів, які б забезпечували можливість максимальної нейтралізації негативних процесів і створення оптимальних умов для отримання необхідного соціального ефекту щодо поліпшення зайнятості в аграрній сфері.

Вітчизняний і світовий досвід переконують, що специфіка сільськогосподарського виробництва стосовно розвитку сільських територій та підвищення зайнятості сільського населення вимагає, насамперед виваженого державного протекціонізму для забезпечення ефективного виробництва та поліпшення зайнятості.