Жигалкін І.П. Установи як юридичні особи

Короткий зміст

У Вступі розкриваються актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказуються її мета й завдання, його об’єкт, предмет і методи, формулюються наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється їх практичне й теоретичне значення, наводиться інформація про апробацію результатів наукових пошуків і публікації за темою дисертації.

Перший розділ «Сутність установи як непідприємницької юридичної особи в умовах ринкової економіки» складається із 2-х підрозділів, присвячених вивченню розвитку категорії «установа», з’ясуванню її сутності в умовах дії ЦК України й Господарського кодексу України, а також висвітленню питань щодо поняття, ознак, видів і місця установ у системі юридичних осіб.

У підрозділі 1.1. «Ґенеза установи як організаційно-правової форми юридичної особи» простежується ґенеза цієї категорії в теорії права і в законодавстві. Констатується той факт, що проблема сутності установи завжди цікавила правників, досліджувалася в працях багатьох із них, але однозначного вирішення так і не набула. Що стосується походження установи як окремої організаційно-правової форми юридичної особи, виділяються наступні теорії: (а) теорія відокремлення майна з метою створення публічних утворень, за якою установа – це одна з форм публічного утворення, підґрунтям якого є виокремлення майна для його створення; (б) корпоративна теорія, яка пов’язує появу установи з розвитком категорії «корпорація» й обґрунтовує можливість існування перехідних за своїм устроєм утворень – корпорацій з ознаками установ та установ з ознаками товариств залежно від тих конститутивних ознак, які превалюють у тій чи іншій організації; (в) теорія вічної особи, за якою установа – це утворення, що з’явилося як вимога цивільного обороту щодо існування усталених правових форм, чому не відповідають повною мірою такі його учасники, як людина або група людей (корпорація), як більш-менш тимчасові носії прав та обов’язків. Аналізуючи зазначені теорії, автор доходить висновку, що саме вони сприяли становленню установи як самостійної організаційно-правової форми юридичних осіб як штучних утворень, що реально існують, але створюються учасниками цивільних відносин для досягнення ідеальних соціально-значимих цілей і функціонують на принципах, що суттєво відрізняються від тих, які закладені в механізм функціонування іншої організаційно-правової форми – товариства.

У цьому ж підрозділі досліджено етапи, які пройшла у своєму розвитку і становленні установа в Україні, а також аналізується законодавство інших країн стосовно існування в них установи як організаційно-правової форми юридичної особи.

У підрозділі 1.2. «Поняття, ознаки, види й місце установ у системі юридичних осіб» поглиблено вивчається правове положення установ, наводиться авторська дефініція поняття цієї форми юридичної особи, визначаються конститутивні і спеціальні ознаки установ, провадиться виокремлення їх видів і з’ясовується їх місце в системі юридичних осіб цивільного права.

Аналіз норм окремих законів дозволив визнати насамперед те, що установа – це організаційно-правова форма непідприємницьких юридичних осіб, яку умовно можна назвати формою застосування і призначення майна для задоволення соціально-культурних цілей та інтересів невизначеного кола осіб – дестинаторів. Зазначене, у свою чергу, дає змогу констатувати, що функціональний критерій – здійснення непідприємницької діяльності – хоча й і вказаний у чинному ЦК України як системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій для розрізнення юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі, вважатися таким не може. Єдиним системоутворюючим критерієм їх розрізнення є заборона розподіляти прибуток на користь або учасників юридичної особи, або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, на користь засновників установ. Між тим зазначається, що таким критерієм поділу установ на види є функціональний критерій.

Доводиться, що законодавець занадто широко використовує сам термін «установа». Відмічається, що в низці випадків він застосовується без урахування змін, які відбулися в класифікації організаційно-правових форм юридичних осіб в умовах переходу до ринкової економіки. Інакше кажучи, спостерігається нехтування одним із загальних положень цивільного права, відповідно до якого юридична особа може існувати лише в одній організаційно-правовій формі: у формі товариства або установи, якщо інша організаційно-правова форма не буде зазначена в законі. З огляду на це, вважається, що спеціальне законодавство повинно бути приведено у відповідність із нормами ЦК України. Особливо це стосується фінансових і кредитних інститутів. З огляду на це рекомендується в Закон України «Про страхування» внести відповідні зміни і, зокрема, викласти абз. 1 ст. 2 «Страховики» в нижченаведеній редакції:

Страховиками визнаються юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законами України «Про господарські товариства» та «Про акціонерні товариства» з урахуванням особливостей, передбачених цими Законами, які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Пропонується також виключити абз. 3 цієї статті, положення якого повторюють абз. 1 стосовно обов’язкового ліцензування страхової діяльності, а також містять терміни, які не є або легальними (як, приміром, термін «компанія»), або не несуть відповідного навантаження (зокрема, термін «організація»).

У роботі зазначається, що установі властиві всі ознаки юридичної особи. До ознак, які характеризують її як самостійну організаційно-правову форму останньої, належать: (1) відсутність членства, тобто корпоративних відносин між засновниками не передбачається; (2) особливий порядок формування майна, перелік якого наводиться в установчому акті і передача якого засновником (в разі його смерті – зобов’язаною особою) здійснюється вже після державної реєстрації останньої; (3) наявність особливого установчого документа – установчого акта (індивідуального або спільного залежно від чисельного складу осіб, які створюють установу); (4) цільове призначення майна; (5) заборона на управління установи засновником (-ами); (6) правовідносини участі, які складаються між установою та її учасниками, мають суто організаційний характер; (7) особливий порядок зміни цілей діяльності установи, а також структури її органів управління.

Наводяться ознаки, що характеризують установу як непідприємницьку юридичну особу: (1) мета, яка має суспільно значимі цілі залежно від сфери діяльності й окреслюється її засновником (-ами), яким може бути як фізична (і), так і юридична (і) особа (и); (2) створення установи без наміру отримання прибутку, хоча можливість здійснення підприємницької діяльності, яка щодо основної мети має підпорядкований характер, не виключається; (3) установа є власником переданого їй засновником (- ами) майна; (4) заборона на розподіл прибутку між учасниками (засновниками); (5) самостійна майнова відповідальність установи за своїми зобов’язаннями.

Завершується підрозділ авторським визначенням установи: це організаційно-правова форма непідприємницької юридичної особи, створена на підставі установчого акта (індивідуального або спільного) однією чи декількома особами (засновниками), між якими не виникає корпоративних відносин, шляхом виділення (об’єднання) майна для досягнення мети, визначеної засновником (- ами).

Розділ 2. «Окремі елементи установи як організаційно-правової форми юридичних осіб» складається із 5-ти підрозділів, у яких досліджуються теоретичні питання окремих елементів установи

У підрозділі 2.1. «Порядок створення установ» зазначається, що в нормах відповідних статей ЦК України (83, 87 – 89) закладено алгоритм створення будь-якої юридичної особи. Екстраполюючи їх на установу, автор констатує, що, по-перше, для того щоб створити саме установу, тобто організацію, діяльність якої буде спрямована на досягнення соціально-значимих цілей, необхідно бажання (волевиявлення) одного чи декількох осіб – її засновників; по-друге, засновник (-и) повинен (-нні) скласти установчий акт (індивідуальний або спільний), у якому ця воля і знайде своє втілення; по-третє, засновникові (-ам) належить зареєструвати установу в установленому законом порядку. Вбачається, що основна частина правозастосування здійснюється суб’єктом (-ами) приватного права – засновником (-ами) установи, а орган державної реєстрації лише завершує цей процес, легітимуючи виникнення установи своїм актом. Обґрунтовується теза, що призначення установчого акта – оформлення створення юридичної особи у формі установи, яка, як правило, повинна функціонувати безстроково.

Для створення установи чітко вирізняються такі етапи як предреєстраційний і після реєстраційний. Це пов’язано перш за все з тим, що майновий складник установи на момент визнання її юридичною особою існує тільки гіпотетично в установчому акті, бо відповідно до ст. 102 ЦК України майно передається останній лише після її державної реєстрації. З огляду на те, що юридична особа вважається створеною саме з дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК України), констатується, що передача майна, тобто наповнення такої ознаки установи, як її майнова відокремленість, винесена за межі процесу створення установи.

Установчий акт установи є новим для законодавства України, тому його зміст та особливості умов, що повинні міститися в ньому, ще не зазнавали ґрунтовного аналізу, на противагу статутним документам господарських товариств, дослідженню яких у цивілістичній літературі приділяється значна увага. Автор переконує, що установчий акт – це так званий установчий правочин, який оформлює процес правозастосування, що відбувається в момент виникнення установи, і пропонує ч. 3 ст. 88 ЦК України, викласти в нижченаведеній редакції:

В установчому акті установи вказуються її найменування, засновник (-ки), мета, визначаються майно, яке необхідне для досягнення цієї мети і яке передається цій установі засновником (-ами) до її державної реєстрації (в разі смерті останнього – зобов’язаною особою після державної реєстрації установи), структура управління нею, порядок і підстави припинення її діяльності, доля майна, яке залишиться після припинення діяльності установи.

Звертається увага й на те, що ЦК України дозволяє створення установи на підставі установчого акта, який міститься в заповіті. Аналізуються точки зору щодо цього питання, існуючі в цивільно-правовій доктрині (М.В. Гордон, І.М. Кучеренко, Д.І. Степанов, І.В. Спасибо-Фатєєва та ін.). Доводиться, що підхід, застосований у законодавстві, слід визнати правильним. При цьому зауважується, якщо такий установчий акт не буде відповідати вимогам, які пред’являються щодо його змісту законом, то установа взагалі не повинна бути зареєстрована як юридична особа. Ось чому вважаємо недоречним вести мову про можливість виправлення певних недоробок в установчому акті з боку ні органу державної реєстрації, ні суду.

У підрозділі 2.2. «Майнова основа діяльності установ» аргументується положення про те, що правове регулювання майнової основи діяльності установ приватного права шляхом закріплення за ними майна на праві власності є цілком виправданим. Адже характер цивільної правосуб’єктності установ – це той чинник, який виключає можливість закріплення майна, що забезпечує їх участь у цивільному обороті (незалежно від того, що вони є непрофесійними його учасниками) не на праві власності, а на будь-якому іншому обмеженому речовому праві на чужі речі. Приватна установа, як учасник цивільного обороту, самостійно несе ризик можливої майнової відповідальності й майнових збитків, а це, у свою чергу, змінює й підхід до відповідальності за зобов’язаннями установи. Її засновник (-и) вже не несе (-уть) субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями останньої. Установа ж самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями й не відповідає за зобов'язаннями її засновника (-ів).

Закріпляючи за установою право на здійснення підприємницької діяльності, законодавець розраховує на те, що майно, яке буде одержано установою за рахунок здійснення цієї діяльності, також перейде у її власність. Ось чому він виокремлює такі підстави набуття установою права власності на майно, як-от: (а) передача засновником свого майна (в тому числі грошових коштів) у процесі створення останньої; (б) набуття нею майна при здійсненні основної діяльності; (в) набуття установою майна в процесі здійснення підприємницької діяльності; (г) одержання майна від інших учасників цивільних відносин у виді пожертв, дарунків, грантів, заповітів тощо.

Автор наполягає на тому, що відносини, які склалися з приводу набутого установою майна, мають характер права власності. У той же час, оскільки майно установи є цільовим, право її власності певним чином обмежується. Це пояснюється тим, що, по-перше, установа вправі здобувати майно на доходи від підприємницької діяльності тільки для забезпечення своїх цілей, визначених установчим актом, по-друге, володіти, користуватися й розпоряджатися набутим майном лише згідно з його призначенням.

У цьому ж підрозділі приділяється увага й майновій відповідальності установи. Стверджується, що на її особливість впливає саме той факт, що установа, будучи за своєю суттю - непідприємницькою організацією, наділяється правом здійснювати підприємницьку діяльність. Іншими словами, її майнова основа має гарантувати відшкодування в повному обсязі тих збитків, які може понести контрагент установи у випадку невиконання або неналежного виконання нею своїх зобов’язань перед ним.

Як вважає дисертант, закладення на рівні ЦК України певного механізму зменшення рівня небезпеки відшкодування установою збитків, який виявляється в забороні на здійснення нею підприємницької діяльності, якщо остання не відповідає цілям, для яких вона була створена, й не сприяє їх досягненню (ст. 86 ЦК України), звичайно ж, замало. Пропонується запровадити обов’язковість окреслення мінімального розміру майнових активів, що теж повинно сприяти убезпеченню контрагентів від невідшкодування збитків з боку неналежного контрагента – установи. Одним із заходів такого убезпечення називається й закріплення на рівні ЦК України можливості примусової ліквідації установ, які систематично провадять діяльність, що суперечить визначеній їх установчими актами меті, або розподіляють отриманий від підприємницької діяльності прибуток на користь засновників.

У підрозділі 2.3. «Органи управління установою» аналізуються точки зору щодо управління установою, які на сьогодні пропонує доктрина цивільного права. Спираючись на те, що створення відповідних органів управління юридичною особою – це не просто можливість її засновників, а імперативно встановлений законом механізм набуття останньою цивільних прав та обов’язків як учасниці цивільного обороту, автор переконує, що, на відміну від інших організаційно-правових форм юридичної особи, закріплення за учасниками установи права своїми діями набувати для неї певні права й обов’язки неможливо. Управляти установою можна шляхом створення в її структурі органів, як імперативно визначених на рівні закону, а саме виконавчого органу – правління й наглядової ради, так і передбачених засновником в установчому акті.

Воля установи вважається волевиявленням її засновника (-ків), яке провадиться в життя її правлінням. Цим пояснюється те, що в установі немає волеутворюючого органу, а існує лише волевиявляючий (виконавчий) орган – правління.

Юридична особа, включаючи і установу, набуває цивільних прав та обов'язків через свої органи, які не є самостійними суб'єктами права. Тому в разі припинення її діяльності, включаючи й перетворення (зміну) її організаційно-правової форми, незалежно від того, що в установи з’являється правонаступник, її органи також припиняють свою діяльність, а тому вимоги про визнання недійсними рішень цих органів залишаються без задоволення.

Функціонування особи як засновника установи не завершується визначенням мети її діяльності й виділенням майна для її досягнення, а заборона засновнику управляти нею пов’язана лише з тим, що установа не є об’єднанням осіб, тобто союзом. Особа ж, яка свідомо йшла на заснування, так би мовити, «ідеального союзу», не втрачає до його діяльності інтересу як можливості досягти соціально значиму мету. Тому є сенс на рівні ЦК України закріпити за засновником (-ами) право своєрідного контролю за діяльністю установи і створити в структурі її органів піклувальну раду, в діяльності якої братиме участь і засновник. У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ЦК України, виклавши ст. 101 у наступній редакції:

– абз. 1 ч. 1 ст. 101 ЦК України: Засновники установи не беруть участі в управлінні нею, але беруть участь в роботі піклувальної ради.

– абз. 2 ч. 2 ст. 101 ЦК України: Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, дає згоду на здійснення установою певних видів підприємницької діяльності і здійснює нагляд за діяльністю установи.

Пропонується також доповнити ст. 101 ЦК України частиною 3, виклавши її в такій редакції:

– ч. 3 ст. 101 ЦК України: Контроль за додержанням мети установи здійснює піклувальна рада, до складу якої входить (-ять) засновник (-ки).

У підрозділі 2.4. «Правоздатність установ» наголошується, що загальна (універсальна) правоздатність надає можливість суб’єктові права мати будь-які цивільні права й обов’язки, необхідні для здійснення діяльності, яка не суперечить закону. Таку правоздатність з моменту набрання чинності ЦК України мають і всі юридичні особи приватного права незалежно від їх організаційно-правової форми, тобто вони наділяються можливістю мати такі ж цивільні права й обов’язки, які має й фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині. Стосовно непідприємницьких організацій, включаючи й установи, такий підхід не можна визнати виваженим, бо останні створюються виключно для досягнення певної мети, а значить, надання їм загальної (універсальної) правоздатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Правоздатність установи обмежується неможливістю отримання нею прибутку як основної мети діяльності, розподілу його між засновниками і необхідністю спрямування його на досягнення заздалегідь визначеної засновником (-ами) суспільно значимої мети, що свідчить про спеціальну правоздатність цієї юридичної особи. З огляду на це пропонується внести зміни до ч. 1 ст. 91 ЦК України, виклавши її в наступній редакції:

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права й обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, за винятком випадків, коли відповідно до закону за нею закріплюється спеціальна правоздатність.

У підрозділі 2.5. «Підстави і способи припинення установ» підкреслюється, що для припинення діяльності установ законодавець не встановлює єдиного порядку цієї процедури. Не береться до уваги той факт, що установа є окремою організаційно-правовою формою юридичної особи приватного права, іншими словами, законодавець більше схильний до розкриття порядку припинення господарських товариств, приділяючи увагу питанням припинення діяльності установ лише в декількох статтях законів, які повною мірою не охоплюють усього порядку здійснення таких дій.

Автор переконує, що установа має можливість припинити свою діяльність у разі: (1) прийняття засновниками рішення про її припинення; (2) прийняття рішення про припинення установи відповідним державним органом, який здійснює державну реєстрацію, у випадках встановлених законодавством; (3) систематичного порушення установою законодавства стосовно зайняття підприємницькою діяльністю; (4) недостатності майна; (5) неможливості досягнення поставленої перед установою мети; (6) ухилення від основної діяльності; (7) закінчення строку, на який була створена установа; (8) визнання недійсною реєстрації установи; (9) якщо діяльність установи спрямована на зміну конституційного ладу держави чи територіальної цілісності країни; (10) здійснення дій, що порушують права та свободи фізичних чи юридичних осіб; (11) грубих порушень закону, які призводять до зміни мети, для якої була створена установа; (12) злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення, ліквідації чи примусової реорганізації установи.