ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВИ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ Автореферат

У розділі 1 «Теоретичні засади формування та реалізації зовнішньоекономічної стратегії держави» узагальнено результати теоретичних досліджень у сфері державного управління зовнішньоекономічними відносинами, досліджено генезис класичних концепцій регулювання зовнішньоекономічних відносин та запропоновано класифікацію зовнішньоекономічних стратегій сучасних держав; визначено основні засади розвитку механізму формування зовнішньоекономічної стратегії держави як засобу забезпечення економічної конкурентоспроможності її економіки.

Одним із ключових проблемних питань є наявність розбіжностей у формулюванні базових понять, що визначають об’єкт досліджень у сфері формування зовнішньоекономічної стратегії держави. За результатами проведеного огляду існуючих трактувань термінів «зовнішньоекономічна політика», «економічна стратегія» запропоновано уточнене визначення державної зовнішньоекономічної стратегії як системи довгострокових цілей держави у сфері зовнішньоекономічних відносин, її напряму розвитку і моделі поведінки на світовому ринку, які мають бути трансформовані у чіткий план взаємопов’язаних заходів для реалізації цільових завдань.

До поточного моменту в ряді наукових робіт зустрічається визначення зовнішньоекономічної стратегії у його звуженому розумінні – переважно як стратегії здійснення зовнішньоторговельних відносин. Але все більше дослідників наголошують на необхідності розробки нових механізмів і моделей, у яких зовнішньоекономічна стратегія має розглядатися саме як засіб забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, а стратегія зовнішньоторговельних відносин – лише як її складова. При цьому в сучасній економічній теорії відсутнє єдине визначення терміна «національна конкурентоспроможність». При існуючих розбіжностях у сучасних наукових підходах у даному дослідженні використано визначення національної конкурентоспроможності, сформульоване М. Портером (як здатності націй створювати порівняно високий рівень доходів і заробітної плати, залишаючись відкритими для міжнародної конкуренції), та уточнене І. Хаджиновим (з огляду на необхідність забезпечення економічної безпеки та незалежності національної економіки). Також запропоновано визначення конкурентоспроможності національного виробництва як здатності ряду провідних представників виробничого сектору країни успішно інтегруватися в глобальний ринок, тобто: досягати лідерських ринкових позицій на світовому ринку; закріплювати конкурентні переваги на ньому та ефективно брати участь у різних формах міжнародної співпраці; формувати іміджеві характеристики національного виробництва в міжнародному розподілі праці. У даному визначенні відображено структуру конкурентоспроможності на мікро-, мезо- і макрорівнях, а також ступінчастий підхід до її формування та розвитку в часі.

У результаті теоретичного аналізу доведено, що сучасні підходи до формування державної зовнішньоекономічної стратегії, як і раніше, лежать у площині двох класичних концепцій державного регулювання економіки – протекціонізму та лібералізації. Сучасну стратегію розвинених країн можна охарактеризувати як «конкурентну лібералізацію» – стратегію стимулювання розвитку власного внутрішнього ринку, яка узгоджується із заходами глобалізму, регіоналізму та двосторонніх угод, що укладаються з максимальною вигодою для зовнішньоекономічних інтересів виробників даних країн. Також розвинені країни селективно використовують стратегії неопротекціонізму (для окремих галузей чи на окремих стадіях економічного циклу), що чітко проявилося під час світової фінансово-економічної кризи 2008-2010 рр.

Розроблена класифікація зовнішньоекономічних стратегій сучасних держав дозволяє помітити, що в практиці цих країн має місце диференційований підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії – залежно від конкретного галузевого ринку, його поточної кон’юнктури та загальної динаміки світових економічних процесів.

Диференційована зовнішньоекономічна стратегія держави має одночасно: враховувати поточні та прогнозовані конкурентні переваги національної економіки, нівелювати ризики зниження конкурентоспроможності та загрози національній безпеці країни, дозволяти використання як наявного внутрішнього потенціалу, так і зовнішніх можливостей для підвищення економічної конкурентоспроможності держави. Основними підходами, що використовуються при її формуванні, на сьогодні є так звані «кластерна» та «галузева» концепції формування пріоритетів економічного розвитку. Можливості кожного з них розглянуто у дисертації. Доводиться, що

широкий підхід до трактування галузевої політики (як системи зусиль щодо зміни галузевої структури економіки для стимулювання її зростання в цілому, на основі підвищення ефективності використання існуючих чинників виробництва) може служити основою для розробки зовнішньоекономічних пріоритетів і формування зовнішньоекономічної стратегії держави − як комплексу стратегій розвитку національного виробництва та безпосереднього регулювання зовнішньоекономічних відносин. Вказані взаємозв’язки чинників пріоритетів представлено у вигляді механізму формування зовнішньоекономічної стратегії держави та його складових (рис. 1).

Центральним елементом у запропонованому механізмі є визначення концепції конкурентних переваг країни, що включає оцінку загального стану конкурентоспроможності національної економіки, визначення ризиків її зниження та перспектив зростання конкурентоспроможності основних галузей національного виробництва, розвиток яких має становити основу для подальшої розробки загальної зовнішньоекономічної стратегії держави.

У розділі 2 «Конкурентоспроможність національної економіки – основа для формування зовнішньоекономічної стратегії» узагальнено сучасні науково-практичні підходи до оцінки конкурентоспроможності національної економіки, визначено актуальні ризики її зниження для України, проведено аналіз перспектив підвищення конкурентоспроможності галузей вітчизняного виробництва з метою подальшого формування зовнішньоекономічної стратегії нашої держави.