ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ПРАВОСУДДЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його методологічна та емпірична бази, зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, формулюються основні положення, що виносяться на захист та становлять наукову новизну дисертації, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наводяться дані про їх апробацію.

Розділ 1. «Міжнародно-правова характеристика права на правосуддя в європейській системі захисту прав людини» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються передумови формування та подальше становлення міжнародних правозахисних систем, поняття та розвиток права на правосуддя, його еволюція в міжнародно-правових актах, визначаються засоби реалізації права особи на правосуддя в Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.

У підрозділі 1.1. «Заснування Європейського суду з прав людини та його роль у становленні права прав людини» досліджено історичний розвиток, теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад формування та становлення міжнародної системи гарантій дотримання прав людини, розвиток в її межах європейської правозахисної системи.

Зазначається, що створення в міжнародній структурі контрольних механізмів у сфері прав людини є об’єктивним процесом, зумовленим практичними потребами розвитку міжнародного співтовариства, зокрема необхідністю підвищення відповідальності держав за дотримання своїх міжнародних зобов’язань у сфері прав людини. Акцентовано увагу на появі нового рівня міжсуб’єктних відносин, а саме держава – індивід, що відбувається в зрізі захисту прав індивіда за посередництвом міжнародних інституцій. У роботі докладно характеризуються доктринальні підходи до визначення ролі Конвенції та акцентується увага на цінності її механізму. Виокремлюються переваги Конвенції, що набуває характеру «живого інструменту» внаслідок здійснення ЄСПЛ тлумачення конвенційних положень, поряд з іншими міжнародними актами у сфері прав людини. На підставі аналізу практики досліджено прояви специфічної природи Суду та виділено його інституційні особливості, які полягають у тому, що Суд розглядає лише заяви про конкретні порушення конвенційних прав; Суд тлумачить Конвенцію відповідно до сучасних реалій, щоб забезпечити ефективність конвенційних гарантій; сфера регулятивного впливу положень Конвенції значно ширша за компетенцію Суду.

У підрозділі 1.2. «Право на правосуддя в системі гарантій міжнародно-правового захисту прав людини» досліджуючи інститут права на правосуддя, дисертант аналізує доктринальні підходи щодо визначення поняття правосуддя, звертаючись до першоджерел, відомих сучасній науці («Призначення візира», трактат Гуго Гроція «Про право війни і миру», проект «Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції» Жана-Поля Марата). Право на правосуддя ідентифікується як комплекс найважливіших і в силу цього конституційно закріплених процесуальних прав, покликаних гарантувати захист основних матеріальних прав та свобод людини.

Звертається увага на той факт, що у вітчизняній юриспруденції існувала концепція, відповідно до якої правосуддя визнавалося суто як елемент правоохоронної системи держави, а право на нього могло бути реалізоване лише в межах національної правової системи. Але після Другої світової війни у зв’язку з актуалізацією питання про необхідність якісно нового рівня захисту прав людини постало питання про інтернаціоналізацію правосуддя, і дане право отримало нормативне закріплення в ряді міжнародно-правових актів.

Підрозділ 1.3. «Право на справедливий судовий розгляд та право на ефективний засіб правового захисту в європейській системі захисту прав людини як елементи права особи на правосуддя» присвячено аналізу змісту положень статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, дослідженню прецедентної практики ЄСПЛ із питань визначення понять ефективного засобу правового захисту, незалежного і неупередженого суду, розумних строків розгляду справи, рівності і змагальності сторін у процесі, що є складовими елементами справедливого судового розгляду.

Дисертант досліджує поняття «ефективного засобу правового захисту» та критерії його ефективності, спираючись на аналіз справ «Klass and others v. Federal Republic of Germany», «Silver and others v. The United Kingdom», «Soering v. United Kingdom», «Costello-Roberts v. United Kingdom», «Dankevich v. Ukraine», «Merit v. Ukraine» та доходить висновку, що можна констатувати дещо розширений зміст права на ефективний засіб правового захисту шляхом виявлення деяких нових сегментів у цьому змісті на основі конкретніших правоположень, сформульованих Судом.

У рамках визначення змісту статті 6 Конвенції дисертант звертається до справ «Delcourt v. Belgium», «Engel v Netherlands», «Belilos v. Switzerland», «Şener v. Turkey», «Remli v. France», «Piersack v. Belgium», «De Cubber v. Belgium», «Pretto and others v. Italy», «Yakovlev v. Russia», «Vermeulen v. Belgium» та ін. та доходить висновку, що право на справедливий суд за нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод складається з інституціональних та процесуальних елементів. До перших належать вимоги щодо суду як установи (незалежної, неупередженої, створеної на підставі закону), до других – мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (гласність, забезпечення наданих процесуальним законом прав осіб – учасників судового розгляду, змагальність, «розумний» строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо). Автор розкриває зміст і сутність зазначених гарантій, акцентуючи увагу на їхній важливості для ефективної реалізації особою права на правосуддя.

Розділ 2. «Право на звернення в механізмі доступу до Європейського Суду з прав людини» складається з п’яти підрозділів і присвячений аналізу міжнародно-правового механізму доступу до правосуддя в ЄСПЛ як фактору, що впливає на ефективність реалізації права на індивідуальну заяву.

Підрозділ 2.1. «Загальна характеристика права на звернення з індивідуальною заявою до Європейського Суду з прав людини» розкриває зміст, ознаки та значення права особи на звернення з індивідуальною заявою до ЄСПЛ як «пускового елементу» правозахисного механізму Конвенції.

Проведено термінологічний аналіз синонімічних дефініцій досліджуваного поняття: заява, петиція, скарга, звернення, клопотання. Обґрунтовано доцільність застосування поняття права на звернення з індивідуальною заявою в контексті національної правозастосовної практики та обраного об’єкта дослідження. Доведено наявність у права на звернення з індивідуальною заявою кореспондуючих обов’язків Суду, що передбачають у разі надходження заяви обов’язок належним чином відреагувати на це звернення. Автор приєднується до наукової дискусії з приводу міжнародної правосуб’єктності індивіда в ракурсі реалізації права на звернення до ЄСПЛ, аналізує наукові підходи до вирішення цього питання та робить висновок, що різне ставлення до міжнародної правосуб’єктності індивіда не впливає на ефективність реалізації його прав, також і права на правосуддя.

Право на звернення розглядається в діахронічній перспективі, аналізується етап, коли заявники не мали locus standi в ході розгляду справи та подальше його становлення за умов прямого доступу до Суду. Акцентується увага на тому факті, що право на подання до Суду індивідуальної заяви не гарантує заявнику права на те, щоб його справу було розглянуто Судом по суті поставлених питань, оскільки правила сумісності та умови прийнятності індивідуальної заяви регламентуються цілим рядом формальних критеріїв, які потребують систематизації.

У підрозділі 2.2. «Поняття права на доступ до суду і міжнародно-правовий механізм доступу до Європейського Суду з прав людини» здійснюється ретельний семантичний аналіз слова «доступність», критично оцінюються синонімічні терміни, що вживаються в науковій юридичній літературі для позначення предмета дослідження: «доступність правосуддя», «вільний доступ до суду», «доступність суду». Робиться висновок, що термін «доступність» застосовний для характеристики права як певної системи норм у цілому, так і окремих правових інститутів, та відбиває рівень суспільної потреби в них і стан задоволення останньої.

Обґрунтовується позиція, відповідно до якої дане право належить до процесуальних прав-гарантій, оскільки представляє собою одночасно і самостійне право, і гарантію захисту інших прав. Право на доступ до суду розглядається з позиції de-jure, у контексті встановлення певної зразкової системи організації правосуддя, яка б уважалася справедливою; та de-facto, – звертаючись до позитивних зобов’язань держави, сприяти своїми діями ефективному використанню права на доступ до суду, та негативних обов’язків утримуватися від перешкоджання незалежному використанню зазначеного права.

Визначено поняття міжнародно-правового механізму доступу до ЄСПЛ, який розглядається як тріада об'єднаних між собою структурно-функціональними зв'язками елементів: юрисдикції Суду, субсидіарної природи Суду та умов прийнятності індивідуальних заяв, відповідність яким є передумовою реалізації права на звернення до ЄСПЛ.

У підрозділі 2.3. «Юрисдикція Європейського Суду з прав людини в структурі міжнародно-правового механізму доступу до нього» з’ясовано, що під юрисдикцію ЄСПЛ підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов’язань за Конвенцією і протоколами до неї у випадках, коли Суд розглядає заяви, визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Автор акцентує увагу на зобов’язанні держави забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи, закріплені в Конвенції і в протоколах до неї, та робить висновок про посилення впливу концепції позитивних зобов’язань держав щодо не лише наявності законодавства, яке найбільш повною мірою забезпечує дотримання конвенційних прав і свобод, але й вжиття всіх необхідних заходів для того, щоб воно реально діяло, а не залишалося на папері («Marckx v. Belgium», «Airey v. Ireland»). Дисертант на підставі аналізу практики характеризує чотири види юрисдикції ЄСПЛ: ratione temporis, ratione loci, ratione personae, ratione materiaе.

У підрозділі 2.4. «Критерії прийнятності індивідуальних заяв до Європейського Суду з прав людини» ключовим елементом міжнародно-правового механізму доступу до ЄСПЛ визначаються критерії прийнятності індивідуальних заяв, передбачені ст. 35 Конвенції, оскільки близько 90 % заяв, що надходять до Суду, відхиляються саме з причини недотримання умов прийнятності. Досліджується умова про подання заяви впродовж шести місяців після постановлення остаточного національного рішення та підкреслюється, що даний критерій має переконливе ratio legis та дисциплінуючий ефект, спираючись на рішення «K v. Ireland». Дисертант ідентифікує поняття «остаточне рішення», «тривала ситуація» на підставі аналізу практики Суду по справах «De Becker v. Belgium», «Laçin v. Turkey», «Worm v. Austria», «P. v. Switzerland», «Nielsen v. Denmark», «X v. Belgium» та ін., та доходить висновку, що зазначений критерій прийнятності не перешкоджає ефективній реалізації права на звернення до Європейського Суду. У підрозділі також охарактеризовано умови про недопустимість анонімних заяв (рішення по справах «Lover of Tranquility», «Confederation des Syndicats Medicaus Francais v. France»); заяв, що є зловживанням права на звернення (рішення по справах «M v. United Kingdom», «Lawless v. Ireland», «Aksoy v. Turkey», «F. v. Spain»); явно необґрунтованих заяв, якщо їх розгляд не виявляє prima facie порушення Конвенції (рішення по справах «Pataki v. Austria», «De Becker v. Belgium») та зроблено висновок про оціночний характер поняття «необґрунтованість», визначено наявність ризику обмеження права на звернення до ЄСПЛ за цією підставою.

У підрозділі 2.5. «Субсидіарність як компонент міжнародно-правового механізму доступу до Європейського Суду з прав людини» автор досліджує становлення концепції субсидіарності в міжнародному праві, її елементи, зазначаючи, що стосовно юрисдикції ЄСПЛ даний принцип є сприятливим для доступності правосуддя, оскільки захист прав людини максимально наближується до людини. Підкреслюється, що проявом субсидіарності в контрольному механізмі Конвенції є також вимога про вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини, що підтверджується рішеннями по справі «Handyside v. United Kingdom», «Saidi v France». Головною метою діяльності європейської системи захисту прав людини є саме досягнення такого становища, коли людина зможе отримати дієвий захист своїх прав, звернувшись у першу чергу за захистом до доступних та ефективних засобів захисту у своїй державі, а звернення до ЄСПЛ стало б засобом виняткового характеру у випадках, коли держава з тієї чи іншої причини не змогла забезпечити належного захисту.

Розділ 3. «Реформування міжнародно-правового механізму доступу до правосуддя в Європейському Суді з прав людини» складається з трьох підрозділів, присвячених розгляду стану доступності правосуддя на різних етапах становлення правозахисного механізму Конвенції.

У підрозділі 3.1. «Основні етапи трансформації міжнародно-правового механізму доступу до правосуддя у Європейському Суді з прав людини» в історичній ретроспективі досліджуються еволюційні етапи становлення механізму доступу до ЄСПЛ. Дисертант аналізує динаміку зростання кількості звернень на підставі аналізу статистичних даних і матеріалів практики Суду. Автор звертає увагу на розвиток механізму доступу до правосуддя у ЄСПЛ на різних етапах його реформування та робить висновок про наявність тенденції до спрощення процедури доступу до Суду за умов отримання індивідом можливості безпосереднього звернення до Суду (Протокол №9) і припинення існування Європейської Комісії з прав людини (Протокол №11).

Звертається увага на те, що положення Протоколу №11 позитивно вплинули на розвиток міжнародно-правового механізму доступу до Суду в контексті трьох ключових моментів: 1) Суд почав працювати на постійній основі; 2) на Суд було покладено повноваження щодо формування «судового досьє» стосовно кожної прийнятої до розгляду справи; 3) сам Суд почав вирішувати питання про прийнятність скарги і на нього було покладено обов’язок сприяти процедурі мирного врегулювання спорів. Аргументом на підтримку цієї тези є статистична звітність, що вказує на наявність 837 рішень у період з 1955 р. по 1998 р., а після вступу в силу Протоколу №11 лише у 2000 р. було винесено 695 рішень. Але автор також наголошує на прогалинах у реформі, передбаченій Протоколом №11, що у свою чергу стали передумовами до подальшого реформування Протоколом №14, серед яких головною є неврахування тенденції до постійного зростання кількості індивідуальних заяв. Вирішення цієї проблеми є неможливим без внесення до системи контролю істотних змін, які б дозволили зменшити темпи зростання кількості заяв, прискоривши процедуру розгляду «неперспективних» справ. Водночас дисертант наголошує на існуванні ризику обмежити доступ до Суду на шляху впровадження методів прискорення його функціонування.

Підрозділ 3.2. «Роль Протоколу №14 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у реформуванні міжнародно-правового механізму доступу до Європейського Суду з прав людини» присвячено аналізу основних етапів становлення сучасного контрольного механізму Конвенції, дається оцінка результатам реформування цього механізму після набрання чинності Протоколу № 14 до Конвенції, визначаються основні напрямки розвитку європейської системи захисту прав людини.

Досліджується динаміка зростання кількості індивідуальних заяв, окреслено сутність кризи ЄСПЛ під впливом великої кількості очевидно неприйнятних та повторних заяв, що є наслідками системних проблем національних правових систем держав – сторін Конвенції. Досліджується процедура підготовки Протоколу №14, звіти Оціночної групи, Виконавчого комітету з прав людини (CDDH), Комітету мудреців, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи, значення Протоколу №14-bis. Автором запропоновано оцінку положень Протоколу №14, а зміни до Конвенційного механізму аналізуються за трьома напрямками: продовження повноважень суддів до 9 років, спрощення механізму винесення рішень про прийнятність, новий критерій прийнятності. Обґрунтовується теза, згідно з якою запровадження спрощеного механізму з винесення рішень про прийнятність заяв (суддею одноосібно) є фактором, що спричиняє ризик зниження рівня доступності правосуддя у ЄСПЛ.

У підрозділі 3.3. «Зміна критеріїв прийнятності індивідуальних заяв та їх вплив на реалізацію права на правосуддя» розкривається зміст додаткового критерію прийнятності індивідуальних заяв у ракурсі його ролі в міжнародно-правовому механізмі доступу до ЄСПЛ. Аналізуються позиції провідних вчених (М. Дембур, Ф. Ліч, Р. Амстердам, Ф. Алстон, С. Грір), неурядових організацій («Amnesty Inte
ational», «Human Rights Watch»), на підставі чого дисертант доходить висновку, що категорія «суттєва шкода» ще не набула конкретизації шляхом Судового тлумачення та може розглядатися як обмежуючий фактор для ефективної реалізації права особи на звернення з індивідуальною заявою до ЄСПЛ. Розглядаючи перші рішення Суду після набрання чинності Протоколу №14 («Ionescu v. Romania», «Rinck v. France»), автор виокремлює основні елементи нового критерію прийнятності: безпосередньо зазнана грошова втрата повинна бути пов’язана з матеріальним становищем заявника; поняття «повага до прав людини» визначається у співвідношенні з положеннями національного законодавства держави-сторони Конвенції. У підрозділі аналізуються подальші напрямки реформування конвенційної системи, зокрема положення Інтерлакенської декларації від 19 лютого 2010 р.