РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ РЕЛІГІЇ В ПРОЦЕСАХ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ: НА ПРИКЛАДІ США

Короткий опис

Кабінет Міністрів України
Національний університет «Києво-Могилянська академія»

На правах рукопису

Богданова Олена Володимирівна

УДК 316.422(73)

РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ РЕЛІГІЇ В ПРОЦЕСАХ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ: НА ПРИКЛАДІ США

22.00.04 спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
соціологічних наук

Науковий керівник
Кутуєв Павло Володимирович
доктор соціологічних наук,
доцент

Київ 2007

ЗМІСТ

Вступ..................................................................................................... 4
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження................. 14
1.1. Соціологічний підхід до вивчення релігії................................... 15
1.2. Концептуалізація понять демократії та демократизації.............. 34
1.3. Актуальний соціологічний доробок з конґруенції релігії й демократії 45
1.3.1. Інтелектуальна спадщина Алексіса де Токвіля........................ 45
1.3.2. Соціологічні дослідження сприяння релігійних організацій демократизації суспільств у Латинській Америці........................................ 50
1.3.3. Теорія конґруенції протестантизму й демократії: критичний аналіз 56
Висновки до першого розділу............................................................ 69
Розділ 2. Специфіка релігійності в США та динаміка релігійних поглядів у контексті демократизаційних процесів ХІХ та ХХ століть... 75
2.1. Демократична складова християнської традиції та специфіка американської релігійності від колоніальних часів і до початку ХІХ століття 77
2.1.1. Демократична складова християнської традиції...................... 77
2.1.2. Становлення свободи віросповідання та свободи слова......... 86
2.1.3. Специфіка американських «релігійних піднесень».................. 95
2.2. Ключові світоглядні переходи в релігійних доктринах, домінантних у США протягом ХІХ та ХХ століть................................... 100
2.2.1. Від фаталізму до свободи волі: дозвіл на соціальну інновацію 100
2.2.2. Від предестинації до шансу кожного на спасіння: дозвіл на інтеґрацію менш привілейованих верств населення.................................. 104
2.2.3. Від приватної до соціальної релігії: активна боротьба за справедливість як догідна Богові................................................................ 106
2.2.4. Від догматичності до відносної відкритості.......................... 110
Висновки до другого розділу........................................................... 115

Розділ 3. Участь релігійних груп й організацій у демократизаційних і де-демократизаційних рухах у США протягом ХІХ та ХХ століть.... 120
3.1. Вплив на долучення нових груп до політичних процесів........ 122
3.1.1. Вплив на суфражистський рух................................................ 122
3.1.2. Участь в інтеґрації та ексклюзії афроамериканців................. 139
3.2. Участь у розширенні й удосконаленні механізмів самоврядування........................................................................................... 155
Висновки до третього розділу.......................................................... 171
Висновки............................................................................................ 174
Список використаних джерел.......................................................... 186

ВСТУП
Актуальність теми. Починаючи з моменту виникнення соціології як окремої наукової дисципліни, дослідники приділяли серйозну увагу питанням взаємодії релігії та соціальних інститутів модерного суспільства. Це й недивно, адже соціологію можна розглядати як своєрідну самосвідомість модерну недарма Ґіденсове переформулювання теорії модерну базується на концепції рефлексивності натомість релігію незрідка сприймали як інструмент легітимації «старого порядку» (А. де Токвіль), тобто абсолютизму, традиціоналізму та відсутності просвітництва.
Фундатори модерної соціологічної теорії К.Маркс, М.Вебер та Е.Дюркгейм зробили цю взаємодію наріжним каменем своїх міркувань, водночас пропонуючи несумісні судження про ідентичні феномени. Так, для Маркса релігія є формою ідеології, яка за визначенням викривлює реальність, Дюркгейм вбачав у релігії функцію інтеграції соціуму, натомість Вебер сформулював, напевно, найконтроверсійнішу в історії соціології тезу про те, що становленню капіталізму посприяло розгортання певної релігійної картини світу, а саме протестантизму, зокрема його аскетичної версії.
В епоху набуття демократією статусу найпоширенішого принципу легітимації політичної влади з усією гостротою постає питання, які риси мають бути властиві релігії, що здатна безконфліктно співіснувати з демократичним ладом або навіть сприяти демократизації, адже, всупереч очікуванням, які панували в соціології від часів Конта та Сен-Сімона й до кінця ХХст. релігійність залишається впливовим феноменом у світі. Впливовий американський соціолог Е.Тіріакьян навіть уважав за необхідне визначати релігію та націоналізм несподіваними факторами модерну[1]), які, всупереч очікуванням прибічників «парадигми прогресу»[2]), справляють значний вплив на динаміку змін у сучасних суспільствах.
За оцінками експертів, нині менше 10% населення світу вважають себе атеїстами, а більше 80% відносять себе до певного віросповідання; решта людей не почуваються належними до певної релігійної традиції, однак, і не вважають себе атеїстами [134]. У нашому суспільстві з завершенням радянської доби відбувся своєрідний сплеск релігійності: якщо 1990 року 10% населення України ідентифікували себе як віруючі, у 1995 р. такими вважали себе 70% жителів України; за даними 2001 р., цей показник залишався на тому ж рівні 70%[3]. За даними проекту «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін» Інституту соціології НАНУ, з 2002 по 2006 рік, відсоток жителів України, які не відносять себе до жодного віросповідання коливався на рівні 1217% [40]. Ступеню значущості релігії у функціонуванні сучасного українського суспільства були присвячені низка публікацій соціологів, політологів та релігієзнавців [5, 15, 16, 18, 19, 20, 24, 28, 33, 37, 42, 43, 45, 46, 52]. На сьогоднішній день в українському суспільстві на церкву намагаються покладати неабиякі сподівання: ми є свідками дебатів про доречність викладання християнської етики в школах та закликів об’єднати Україну шляхом створення єдиної Помісної Православної Церкви причому, ці процеси відбуваються на тлі нелегких спроб розбудови демократичного ладу в нашому суспільстві.
Що стосується ситуації поза межами України, з особливою гостротою питання сумісності релігійності й демократичності суспільства постає у зв’язку з політично-релігійною напругою в мусульманських країнах. За таких умов, перед світовою соціологічною спільнотою та, зокрема, українською постає низка запитань: які характеристики мають бути притаманні релігії, щоб можливою була її сумісність із демократією? Чи може релігія сприяти становленню та забезпеченню стабільності демократичного ладу? І якщо так, то яка саме релігія на таке здатна?
Хоча в соціології вже напрацьовано потужний матеріал із релігійної тематики, включаючи той доробок, який ми називаємо класичним, питання взаємодії релігії та демократії поки що слабко розроблене в західній літературі й залишилося практично без уваги у вітчизняній. Найімовірніше, це пов’язано з донедавнім домінуванням очікувань на занепад релігії в контексті модернізації. Стисло окреслю, якою мірою наведені вище запитання розкриті в сьогоденному науковому доробку та які дослідження можуть допомогти розкрити їх повніше.
Низка робіт вказують на те, що релігія може сприяти демократизації за умови, що релігійні лідери інтерналізують демократичні цінності й пропагуватимуть їх серед віруючих, а також запроваджуватимуть демократичний стиль роботи релігійних організацій. Саме на такий висновок вказують численні дослідження демократизаційних процесів у Латинській Америці другої половини ХХ ст. М.Адріана, Д. Левіна, Дж.Кавендиша, Б.Сміта, К.Сміта, Б.Фроехле, П. Оксгорна та інших [57, 78, 107, 175, 183, 200, 202], дослідження Р. Хефнера та його колег щодо взаємодії релігії з ідеєю демократії в Індонезії, Турції та інших ісламських суспільствах наприкінці ХХ ст. [94, 125, 126, 185], а також класична робота Алексіса де Токвіля щодо демократії у США, написана на основі його спостережень у 1830-ті роки [213]. Однак, залишається нерозв’язаним питання, які саме риси релігії, окрім прямої підтримки ідеї демократії, уможливлюють її сумісність із демократією або латентне сприяння становленню та консолідації демократичного ладу?
Водночас, у сучасному соціологічному дискурсі все ще домінує прагнення механістично поділити релігійні течії на ті, що є сумісними з демократичним ладом або можуть навіть сприяти демократизації, та ті, що конфліктують. Такий узагальнений підхід не зважає достатньою мірою на мінливість релігій та релігійних напрямів у часі й просторі. Наприклад, продовжуючи веберівську традицію, такий впливовий дослідник, як Ш.Айзенштадт, асоціює християнську культуру з демократичною на підставі того, що акцент на дії в цьому світі, на відміну від буддійського та індуїстського відчуження у світі, заохочує віруючих до участі в громадських справах [98]; Р. Інґлегарт зазначає про наявність зв’язку між протестантизмом та демократичною політичною культурою й характеризує католицизм як менш сприятливий для стабільної демократії [132]; С.Брюс та С.Гантінґтон таврують іслам як несумісний із демократичним ладом, на противагу християнству загалом і протестантизму зокрема [12, 73]. У світлі напрацьованої на сьогодні історико-релігієзнавчої бази, ці твердження потребують ретельного перегляду. Адже в цих теоретичних побудовах дослідники не беруть до уваги той факт, що християнське віросповідання, включно з його протестантським напрямком, не раз опинялося в опозиції до демократизаційних тенденцій (це положення добре задокументовано в розвідці, що побачила світ під редакцією Дж.Елленса [95]); а також оминають увагою, що на відміну від іудаїзму, християнства та мусульманства, буддизм та індуїзм ніколи не претендували на монопольне володіння правдою натомість вони виявляли примітно вищу толерантність до плюралізму думок, на противагу ексклюзивізму, обумовленому монотеїстичною традицією, яка представляє Бога не тільки як єдину першопричину й основу світу, але також як особистість [54, 55, 56, 96, 97,146, 155, 228].
Демонструючи центрованість на власній культурі й недооцінюючи складність та мінливість релігійних систем, такі класифікації ставлять нехристиянські культури перед вельми безперспективною дилемою: відмовитися або від реалізації ідеї демократії, або від своєї релігійної культури. Практична значущість дослідницьких зусиль, на мою думку, примітно зросла б, якщо пошук спрямувати не до класифікації конфесій за критерієм сумісності з демократичним ладом, а до виявлення конкретних світоглядних та організаційних аспектів, які уможливили конґруенцію[4] певного інституту релігії з конкретними демократизаційними процесами в тому чи іншому суспільстві. Я погоджуюся з думкою Ф.Холлідея та Б.Лоуренса, що релігії часто містять таке складне поєднання ідей, що ними можна легітимувати навіть протилежні за своїм характером політичні цілі [119, 120, 145]. Водночас, необхідно наголосити, що будь-яка релігія й будь-яка з її деномінацій перебувають у невпинному потоці переосмислення, тому світогляд й організація життя в рамках однієї й тієї ж конфесії різниться в часі. Адже, навіть якщо центральні постулати, які вирізняють певну релігійну течію серед інших, лишаються незмінними, наслідки для взаємодії з демократизаційними процесами в суспільстві залежатимуть від того, на що поставлено акцент, а що залишено поза увагою в громадському релігійному дискурсі (тобто як в усних, так і письмових повідомленнях і дискусіях, що виходять за межі духівництва та стають частиною громадського дискурсу); як саме інтерпретують ті релігійні положення, що поставлені в центр громадської уваги, та як організовано релігійне життя місцевих громад. Тільки тоді, коли висновки дослідження стосуються конкретних світоглядних та організаційних характеристик соціального інституту релігії, а не узагальненої класифікації релігійних напрямів, результати можливо поширювати на інші, включно нехристиянські, контексти з метою аналізу можливості поєднання релігійності та демократичності суспільства.
Проблема дисертаційного дослідження полягає в тому, що, з одного боку, нині в соціології визнано неадекватність теорії секуляризації сучасній динаміці релігійності у світі, а також вважається беззаперечним той факт, що як релігія, так і демократія є вагомими складовими сучасності; а з іншого бракує знання стосовно того, які риси соціального інституту релігії визначають його сумісність або конфліктність із демократичним ладом і яким саме чином він здатен впливати на демократизаційні процеси.
Я бачу розв’язання цієї проблеми шляхом виокремлення світоглядних та організаційних характеристик релігії, які узгоджуються з демократизаційними процесами або навіть сприяють їм, а також тих, що з ними конфліктують. Для цього необхідні дослідження, які, замість статичного й узагальненого погляду на релігійні системи, звертають увагу на роль соціального інституту релігії в процесах демократизації, які успішно відбулися в тих чи інших суспільствах. Сполучені Штати становлять вдалий об’єкт для такого дослідження, оскільки, порівняно з Європою, традиційно вирізнялися високим рівнем релігійності й водночас часто були в авангарді демократичних інновацій. Понад те, культурна та політична різноманітність цього суспільства дозволяють побачити взаємодію інститутів релігії та демократії в розмаїтті форм та контекстів. Водночас, нині в Україні функціонує подібний до американського варіант улаштування конфесійного простору, за якого релігія відокремлена від держави й освіти, на противагу державному визнанню пріоритетних конфесій та надання привілеїв історичній церкві в Британії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Данії, Греції та низці інших країн, що робить американський досвід особливо цікавим для нашого суспільства.
Відповідно, у цій дисертаційній роботі, зусилля зосереджені на виявленні шляхом дослідження ролі соціального інституту релігії в процесах демократизації в США тих характеристик релігії, що обумовлюють її конґруенцію або конфлікт із демократичним ладом. Дослідження включає період від колоніальних часів до 1960-хрр., коли законодавча та виконавча гілки влади вдалися до реальної, а не номінальної інтеґрації афроамериканського населення, яке становило останню значну групу, позбавлену можливості брати участь в управлінні суспільством. Джерельною базою дисертації є праці істориків, соціологів, політологів та релігієзнавців, які містять матеріал про зміни в часі релігійних та політичних інституцій США, включаючи збірки автентичних документів (промов, релігійних відправ, стенограм судових засідань).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов’язана.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення світоглядних й організаційних аспектів соціального інституту релігії, що обумовлюють його конфлікт або конґруенцію з демократичним ладом і демократизаційними процесами, на прикладі динаміки взаємодії релігії та демократії в США. Відповідно до поставленої мети дослідження, необхідно розв’язати такі завдання:
концептуалізувати поняття демократії та демократизації у світоглядному вимірі, на рівні соціальної дії й організаційного прояву;
визначити демократичну складову християнського віросповідання та, зокрема, його європейської інтерпретації, яка була перенесена на терени США;
розкрити специфіку американської релігійності в період формування республіканської форми правління американської федерації;
експлікувати в зазначених часових та просторових координатах динаміку релігійних поглядів у контексті демократизаційних змін і роль релігійних груп й організацій у демократизаційних та де-демократизаційних рухах.
Об’єктом дослідження є соціальні інститути релігії й демократії в американському суспільстві від колоніальних часів XVIIXVIII століть до 60-х років ХХ ст.
Предмет дослідження становить взаємодія соціального інституту релігії та демократизаційних і де-демократизаційних процесів в американському суспільстві в період від колоніальних часів XVIIXVIII століть до 60-х років ХХ ст.
Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, методи порівняльного аналізу, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії взаємодії релігійних інституцій із демократизаційними та де-демократизаційними процесами.
Наукова новизна одержаних результатів. На основі дослідження розвитку американського суспільства, у дисертації запропоновано нову концептуальну схему взаємодії релігії та демократії, яка розкриває світоглядні й організаційні характеристики соціального інституту релігії, що визначають його конфлікт vs. сумісність із демократичним ладом та сприяння vs. опір процесам демократизації. Наукова новизна одержаних результатів представлена такими положеннями:
вперше узагальнено та систематизовано соціологічний доробок з проблеми сумісності релігійності й демократичності суспільства, у результаті чого продемонстровано, що релігія може сприяти демократизаційному або де-демократизаційному напрямку суспільної динаміки як завдяки «картинам світу», які вона пропонує своїм віруючим, так і завдяки своїй організаційній структурі, яка забезпечує кооперацію людей задля вирішення різноманітних питань;
вперше, на прикладі суперечливої ролі протестантизму в демократизаційних і де-демократизаційних процесах у США, продемонстровано, що одна й та сама релігійна традиція може перебувати в конфлікті або конґруенції з демократичним ладом в залежності від того, якої інтерпретації вона набуває в конкретних просторово-часових координатах; таким чином, обґрунтовано положення, що класифікації релігій та окремих їхніх конфесій на ті, що є сприятливими для демократизаційних процесів, сумісними або несумісними зі становленням та консолідацією демократії, є слушними тільки в конкретному часовому та просторовому контексті, оскільки інтерпретація, представлена в громадському релігійному дискурсі, інтерналізована віруючими та втілена у відповідних організаційних формах, не є сталою навіть у рамках однієї релігії або релігійного напряму;
вперше обґрунтовано, на прикладі США, що релігія (або релігійний напрям) перебуватиме в конфлікті з демократією в тому разі, якщо її світоглядній системі, створеній на основі інтерпретації її священних текстів, властиві: фаталізм, напередвизначеність особистості й спасіння людини, приватний шлях до спасіння, догматичність, сприйняття релігійної організації як посередника між людиною та Богом; і якщо її організаційним формам властиві такі риси: церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців; віруючі організовані в пасивні аудиторії, а не громади; духовенство організоване ієрархічно й започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва; духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду;
вперше, на прикладі США, продемонстровано, що релігія (або релігійний напрям) сумісна з демократією та може навіть сприяти їй, якщо її світоглядній системі, створеній на основі інтерпретації її священних текстів, властиві: дозвіл на соціальну інновацію, бачення індивіда як продукту свого оточення, вимога активної боротьби за справедливість (соціальний шлях до спасіння), відкритість до практики життя, сприйняття релігійної організації тільки як помічника в спілкуванні з Богом; і якщо її організаційним формам притаманні такі риси: у царині взаємин з політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів; у рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів; духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків; підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої підтримки демократизації, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження дозволяють не тільки адекватніше оцінити перспективи демократизації певного суспільства, але й розкривають, які зміни мусять відбутися в інтерпретації релігійного вчення та в його організаційних формах для того, щоб була можливою успішна демократизація суспільства та консолідація демократичного ладу в ньому. Результати дослідження можуть бути корисними для розробки адекватної державної політики в Україні по відношенню до релігійних організацій і свободи віросповідання.
Демонструючи, що демократизація високорелігійних суспільств не тільки є можливою, але й здобуде потужного імпульсу в разі альянсу демократичних сил із духовенством, дане дослідження розкриває суперечливість спроб сприяти демократизації релігійних суспільств за допомогою секулярних механізмів, що особливо актуально для розробки адекватної політики міжнародної участі в політичних процесах у країнах мусульманського світу.
Матеріали дисертації можуть бути використані в розробці курсів з соціології релігії, історичної та політичної соціології.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були представлені й обговорені на конференції «Дні науки НаУКМА» (Київ, 2006), на ХІХ міжнародній науково-практичній конференції «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 2006) та на IVміжнародній конференції «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» (Ялта, 2006).
Публікації. Основні положення дисертації викладені в 4 статтях у провідних наукових фахових виданнях.

1) [212] Tiryakian E. The Wild Cards of Modernity // Daedalus. 1997. Vol. 126, № 2. P.149150, 165170.

[2])Так звану «парадигму прогресу» та чинники відповідних оптимістичних очікувань західного суспільствознавства на матеріалі теорії модернізації ідентифікує П.Кутуєв [26] КутуєвП.В. Концепції розвитку та модернізації: еволюція дослідницьких програм соціологічного дискурсу. К.: Сталь, 2005. С. 6698.

[3]) [139] Kolodny M.A., Filipovych L.O., Biddulp H.L. Religion and the Churches in Modern Ukraine: a Collection of Scientific Reports. Kyiv: Svit znan, 2001. С. 6.

[4] У цій роботі я вживаю термін конґруенція в значенні «сумісність або навіть сприяння». Таким чином, коли йдеться про «конґруенцію релігії і демократії», мається на думці сумісність релігії і демократії або навіть сприятливість релігійності суспільства демократизаційним процесам у ньому. Відповідно, похідне дієслово конґруювати (бути сумісним або навіть сприяти).

Список літератури

ВИСНОВКИ

У цій роботі, на прикладі США, було продемонстровано, що роль соціального інституту релігії в процесах демократизації є вельми неоднозначною та залежить від того, які світоглядні та організаційні риси притаманні певній релігії або релігійному напрямку в конкретних часових та просторових координатах.
На прикладі змін в релігійних поглядах, які відбувалися в контексті демократизаційних змін, а також участі релігійних груп та організацій у демократизаційних рухах, ми можемо зробити наступні висновки щодо сумісності, сприяння та конфлікту певної релігії з процесами демократизації.
Релігія не є сумісною з демократією, якщо їй властиві такі світоглядні та організаційні риси:
віра в те, що чинний порядок речей повністю визначений та контрольований Богом, оскільки вона обумовлює фаталістичний світогляд, який позбавляє сенсу будь-які спроби створювати, змінювати та контролювати соціальну дійсність спільними зусиллями;
віра в напередвизначеність особистості й спасіння людини, яка суперечить ідеї рівності та унеможливлює інтеграцію до управління суспільством тих, хто не є «обраними»;
віра в приватний шлях до спасіння, яка не культивує потреби утверджувати справедливість (відповідно до того, як людина її розуміє) у соціальному житті, а тільки вимагає від людини індивідуального дотримання заповідей її релігії (тобто без намагання вплинути на ситуацію у певній групі, місцевій громаді або суспільстві в цілому). За такої орієнтації, людина не відчуває відповідальності за ситуацію, яка складається у соціальному світі, до якого вона належить;
догматизація, за якої втрачається адекватність сприйнятті дійсності та виникає спротив по відношенню до будь-яких реформаторських зусиль, які не передбачені догматичною схемою світобудови. Таке бачення дійсності, у світлі заздалегідь розроблених схем, унеможливлює пошуки ефективних рішень, консервує конфлікти або схиляє до використання сили для їх розв’язання;
сприйняття релігійної організації як посередника між людиною і Богом. У такому разі духовенство здобуває найвищий авторитет як транслятор Божественних установок та рішень і, відповідно, ідея рівноправної участі дорослого населення у врядування суспільством не може бути навіть частково реалізована;
церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців. У такому випадку роль релігії зведена до обслуговування інтересів домінантних груп: забезпечуючи їм Божественну легітимацію, релігійні лідери, в обмін за такі послуги, мають статусні привілеї та високий рівень матеріальної забезпеченості;
віруючі організовані в пасивні аудиторії, а не громади. Такий стиль взаємодії формує ієрархічно зорієнтований світогляд та стиль поведінки, який перешкоджає ініціативності. Створення такої моделі в рамках певної релігії ускладнює формування демократичного світогляду та практики. За інтенсивних процесів демократизації, найімовірніше, що соціальний інститут релігії змушений буде або адаптуватися до демократичних тенденцій, або зрештою поступитися новим релігійним течіям;
духовенство організоване ієрархічно і започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва. Така організаційна риса перебуває у конфлікті з демократичними принципами, подібно до розглянутої в попередньому пункті;
духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду, використовуючи власний авторитет серед віруючих та інтерпретуючи релігійне вчення у відповідному світлі.
Якщо релігії властиві перелічені вище риси й певні групи суспільства пропагують його демократизацію, то можливі три варіанти розвитку подій:
релігійність буде збережена у незмінному вигляді, а демократизація унеможливлена;
демократичні цінності будуть інкорпоровані до релігійного світогляду й матиме місце відповідна адаптація релігійності до демократизаційних тенденцій. Відповідно, суспільство поєднає свою релігійність з демократичністю. Саме цей сценарій, здебільшого, відбувся у США. Завдяки тому, що в американському суспільстві мав місце процес адаптації релігійних поглядів до демократичних, ми змогли на прикладі цього суспільства побачити в контрасті конфліктність та конґруенцію релігійного світогляду з демократичною ідеологією;
демократизація відбудеться коштом втрати впливу релігії в суспільстві, тобто процеси демократизації будуть супроводжувані процесами секуляризації, причому не тільки на макрорівні, коли має місце відокремлення інституту релігії від інститутів освіти та політики, але й на мікрорівні, коли роль релігії у свідомості людей зменшується або стає повністю втраченою.
Релігійність суспільства буде сумісною з ідеєю демократії або навіть сприятиме демократизації, якщо її світоглядній та організаційній системі властиві такі риси:
дозвіл на соціальну інновацію, який відкидає тотальну задовільність та контрольованість Богом чинного порядку й, таким чином, уможливлює свідоме колективне творення людьми свого суспільного життя;
бачення індивіда як продукту свого оточення. Така світоглядна орієнтація узгоджується з ідеєю рівності можливостей, сприяє поширенню освіти й спробам інтеґрації усіх верств населення. На противагу вірі в те, що доброчесність людини визначена від її народження, яка результує у спроби ізолювати або повністю контролювати частину населення, позбавляючи її можливостей впливу на суспільство загалом та на власне життя в ньому зокрема;
соціальний шлях до спасіння, тобто вимога активної боротьби за справедливість, що створює мотивацію до спроб приводити соціальне життя у відповідність з ідеалами, сповідуваними людиною (на противагу пасивній громадянській позиції);
відкритість до практики життя на противагу догматичності, завдяки чому стає можливим вивчення та розв’язання проблем, які постають перед суспільством, замість їхнього консервування та силового розв’язання;
сприйняття релігійної організації тільки як помічника у спілкуванні з Богом, помічника, який не має жодної монополії на істину та її інтерпретацію, а отже не може визначати належний світогляд та суспільний порядок. У такому випадку кожна доросла людина має право на формування та артикуляцію власної думки й на спроби реалізувати її на практиці спільно з іншими індивідами, які поділяють її погляди та інтереси;
у царині взаємин з політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів. У такому разі, воно не претендує на легітимацію політичних гравців і натомість священики беруть участь у громадянських ініціативах так само, як і будь-які інші лідери місцевих громад та громадської думки в суспільстві загалом. Духовенство не постає як наділене особливим зв’язком з Богом, а радше, як люди, готові аргументувати свою громадянську позицію за допомогою духовної риторики;
у рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів. Така організаційна риса значно полегшує громадські ініціативи, оскільки забезпечує не тільки доступність приміщення для громадських зборів, але й створює особливу атмосферу довіри та моральної вимогливості для учасників зібрання;
духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків. У такому разі, вільне виявлення ініціативи постає як загальний принцип, заповідуваний Богом, і жоден з представників духовенства не сприймається як член особливої групи;
підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої демократизаційної пропаганди, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих. Очевидно, що в такому випадку, релігія постає потужним демократизаційним фактором, оскільки священики мають особливий авторитет в очах віруючих і здатні пов’язати демократичну риторику з усталеними переконаннями своїх парафіян;
підтримуючи демократичні цінності, духовенство дозволяє або навіть ініціює в рамках релігійних організацій навчання практичним знанням та навичкам, необхідним для реалізації ідеї народовладдя. У цьому випадку, релігійний інститут також справляє потужний демократизаційний вплив, виконуючи функцію освітньої інституції, яка доступна для всіх охочих, незалежно від віку, статків або соціального статусу. У нашому розгляді, ми бачили це як на прикладі католицьких осередків у Латинській Америці, так і на прикладі протестантських церков у США.
Таким чином, висновки роботи доповнюють соціологічний доробок з взаємодії інститутів релігії та демократії, виокремивши світоглядні та організаційні риси релігії, які визначають її конфлікт і конґруенцію з демократизаційними процесами та демократичним ладом.
У цій дисертації, на прикладі США, було продемонстровано, як релігія зазнала низку світоглядних переходів на шляху до більшої узгодженості з ідеєю демократії. Таким чином, випадок американського суспільства вказує на те, що радше демократичні тенденції оформляли протестантизм, ніж навпаки; однак, сформований таким чином, протестантизм відіграв провідну роль у демократизаційних процесах.
Виробивши демократичний стиль мислення й поведінки, людина схильна реалізовувати його в усіх царинах свого життя як у світських, так і в духовних. Це може означати, що через яку б царину (світську чи духовну) не відбулася зміна світогляду й зразків поведінки, вона сприятиме демократизації решти інституцій цього суспільства. Однак, у протилежному випадку, коли канали світського впливу культивують демократію, а релігійного протилежні переконання, демократизаційний процес має значно менше шансів на успіх, оскільки для віруючих людей, як правило, церква становить більший авторитет, ніж будь-яка інша організація. На мою думку, в сучасному світі ми можемо спостерігати цю проблему на прикладі мусульманських суспільств: у виборі між світською інформацією та настановами імамів, мусульмани, природно, більше прислуховуються до останніх, тому імперативом успішної демократизації країн ісламу є залучення духовенства на бік демократичних цінностей, інший шлях навряд чи є можливим.
Матеріал цього дослідження вказує на те, що деякі складові релігійного світогляду та низка релігійних організацій відіграли значну роль у демократизації американського суспільства. Церковні громади та їхні мережі були основою колективної дії та забезпечували легітимацію реформаторських заходів. Найбільш впливовою така їхня роль була в русі за громадянські права 1960-х рр., спрямованому на подолання ексклюзії афроамериканського населення. Вплив релігійних організацій у цьому випадку був вирішальним, адже не існувало жодних інших каналів, які змогли б забезпечити таку узгодженість колективних виступів та настільки потужну мотивацію до участі у виступах, незважаючи на реальні загрози життю та здоров’ю учасників руху. Таким чином, у випадку рухів за права афроамериканців, церкви відіграли роль ідеологічних осередків, де формували бачення ситуації та відчуття імперативності її зміни; надавали необхідні для цього знання та досвід; а також становили базу з координування масових акції протесту. Відповідно, релігійні організації нерідко виступали як своєрідні «школи демократії», де набували знань та навичок, необхідних для ефективної участі в громадських справах.
Якщо у випадку афроамериканських церков така діяльність відбувалася цілеспрямовано, у випадку навчання жінок з іншою метою, але з таким самим результатом: хоча священики здебільшого заохочували традиційні ролі жінки як дружини й матері, однак, залучивши жінок до релігійної агітації та доброчинної діяльності церкви, вони уможливили перший масовий вихід жінок за межі родинного кола та надали їм знання та досвід, який був важливим для майбутнього руху за права жінок.
У випадку Прогресивного руху, церкви відіграли роль мобілізаційних осередків, які здійснювали пропаганду та організовували збір коштів. За допомогою доктрини соціального християнства, вони надали особливо потужну мотивацію, додавши до звичних християнських моральних імперативів вимогу активної участі в розв’язанні громадських проблем. Вони також правили за приклад демократичної взаємодії на моральній основі, який контрастував з тогочасним функціонуванням владних інституцій
Однак, викладене вище не означає, що релігійність суспільства неодмінно сприяє його демократизації. На прикладі матеріалу цього дослідження ми бачимо, що в рамках тої самої релігійної течії можливі протилежні позиції по відношенню до процесів демократизації. Відповідно, роль релігійних організацій у таких процесах також не є однозначною. Як було продемонстровано, протестантські священики як поставали в опозиції до демократизаційних тенденцій, так і опинялися в авангарді демократизаційних змін, причому як свідомо пропагуючи демократичні впровадження (що було особливо характерно для руху за права афроамериканців), так і створюючи можливості здобуття нових знань та нового досвіду для дискримінованих груп, хоча й не маючи такого свідомого наміру (що було особливо характерно для становлення руху за права жінок).
З одного боку, протестантизм сповідували члени Ку-Клукс-Клану та ті священики, що засуджували публічні виступи активісток аболіціоністського руху, аргументуючи рядками з Біблії та патріархальною традицією неприпустимість публічного виступу жінки. З іншого в рамках протестантизму були виховані тогочасні лідери, особливо в євангелістичній традиції, яка постала пізніше за інші й змогла успішно конкурувати з порівняно усталеними вченнями зокрема завдяки тому, що запропонувала ліберальніший і демократичніший погляд, що краще узгоджувався з тогочасними секулярними тенденціями. Більше того, такі напрями як «Спільнота друзів» (квакери), принесений з Європи, та пентекосталізм, який зародився у США на зламі ХІХ і ХХстоліть, виразно були спрямовані на інтеграцію всіх членів суспільства, й саме протестантський середній клас став основою демократизаційних реформаторських рухів кінця ХІХ початку ХХстоліть, які було узагальнено під назвою Прогресивного руху.
З одного боку, християнська традиція містила потужний демократизаційний потенціал, а з іншого протестантизм у США став конґруентним з ідеєю демократії тільки після низки вельми радикальних світоглядних переходів:
від фаталістичної орієнтації до визнання можливості людини змінювати соціальну дійсність;
від віри в напередвизначеність долі кожної особистості до віри в шанс кожного на спасіння, завдяки чому стала можливою інтеграція менш привілейованих верств населення;
від приватної релігійності до соціальної, коли активна громадянська позиція набула імперативного статусу для віруючої людини;
від догматичності до відносної відкритості.
Тільки після таких світоглядних трансформацій могла бути реалізованою демократична складова християнської традиції, яку можна підсумувати таким чином:
експліцитний дозвіл на протест проти правителів (за приклад править конфлікт давньоіудейських пророків з правителями свого часу). Як наслідок, останні поставали не представниками Бога на землі, а людьми, яким властиво помилятися і яким не слід коритися, якщо їхні діяння не відповідають Божим заповідям. Таким чином, християнська традиція містить у собі принцип верховенства права, а не волі окремої людини;
відсутність чітко сформульованої ідеї посередництва між Богом і людьми, яка уможливила демократичне обрання лідерів в рамках християнської традиції, що було реалізовано протестантською доктриною «священництва усіх віруючих», й імпліцитно висловлювало ідею рівності всіх людей;
експліцитна присутність у Новому Заповіті ідеї рівності та ідеї служіння лідера всім іншим членам громади, що відповідає демократичному баченню осіб, наділених владними повноваженнями, як таких, що були найняті суспільством для виконання певних функцій.
Для того, щоб інститут релігії не опинявся в опозиції до демократії, необхідні механізми, які б унеможливлювали підтримку духовенством конкретних політичних сил, оскільки в такому разі церква зрештою перетворюється на організацію, що обслуговує певні еліти. Однак, це не означає потреби в повній аполітичності релігії, оскільки і релігія, і політика претендують на царину ціннісних орієнтацій та стилю поведінки людей, а отже їхнє повне розмежування не є можливим.
На прикладі історії США, нещодавнього досвіду латиноамериканських суспільств та Індонезії, ми бачимо, що лідерство духовенства в культивуванні демократичних цінностей та формуванні демократичних практик є вельми результативною практикою для демократизації суспільств, у яких більшість населення є релігійним. У цій роботі було розглянуто просування сучасними релігійними організаціями рівності й громадського активізму, причому останнє включало в себе і психологічну підготовку, і розвиток навичок, і надання практичної інформації, необхідної для ефективної дії. Фактично, у цих випадках, релігійні осередки виступали в ролі центрів громадянської ініціативи.
У підсумку, ставлячи питання про можливу взаємодію інститутів релігії і демократії, важливо розрізняти дві принципово різні типи релігійності релігійність як догматичність та приналежність до ієрархічної структури на противагу релігійності як духовності і згуртованості (у рамках цього розгляду духовність означає насамперед віру в необхідність життя на морально-етичних засадах та в те, що розвиток власного внутрішнього світу та удосконалення стосунків із зовнішнім світом є важливішим за безпосередню матеріальну вигоду в короткостроковому періоді). Саме другий тип цілком сумісний з демократією і може сприяти становленню й консолідації демократії, а перший навпаки, унеможливлює демократичний світогляд і поведінку й може навіть бути підґрунтям для організованого опору демократизаційним процесам.
Вивчаючи роль релігії у процесах демократизації американського суспільства я слідувала за рекомендацією Токвіля, який так окреслив своє наукове кредо: «Я досліджував Америку не лише для задоволення своєї цікавості, хоча і це є вповні легітимним; я хотів знайти певні уроки, яки пішли б нам на користь» [цит. за 227][1]). Чим більшою мірою характеристики домінантних в Україні конфесій а ними на сьогодні є насамперед УПЦ КП (до якої належать близько третини дорослого населення країни), УПЦ МП та УГКЦ (менше 10% у кожній)[2]) наближатимуться до тієї чи іншої моделі світоглядних й організаційних рис, тим більше шансів у цих релігійних організацій або пригнічувати формування демократичної культури серед своїх парафіян, або, навпаки, сприяти культивуванню демократичних орієнтацій та поведінки або принаймні не бути негативним фактором для їхнього формування. На думку автора, ці питання слід порушити під час круглих столів та конференцій, присвячених питанням подальшого розвитку нашого суспільства, які відбувають за участю як представників духовенства, так і державного сектору та громадських об’єднань. З іншого боку, якщо в Україні все ж таки продовжуватиметься робота над реалізацією проекту єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, покликаною об’єднати УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ на засадах національної ідеї та єдиного Українського Патріархату, то також варто звернути увагу на виокремлені в роботі світоглядні та організаційні аспекти, адже, якщо об’єднання таки відбудеться, помісна Церква матиме значний вплив на формування культури в нашому суспільстві, а отже його розвиток зокрема залежатиме від того, чи функціонуватиме помісна Церква саме на засадах демократичної національної ідеї. Таким чином, намагаючись створити умови для розвитку демократичної культури в нашому суспільстві, не варто недооцінювати роль релігійного фактора й, наскільки можливо, сприяти розвитку релігійних інституцій саме в напрямку тої моделі, що узгоджується з демократичним політичним режимом.
На завершення слід зазначити, що матеріали дослідження дозволяють запропонувати декілька контроверсійних запитань для подальших досліджень. По-перше, чи здатна секулярна організація забезпечити такий же мотиваційний рівень у заклику до дії та таку ж імперативність в дотриманні цінностей як релігійна організація, яка вдається до Божественної легітимації демократичних цінностей та демократичного стилю поведінки? По-друге, чи спроможна секулярна організація створити такий же ступінь довіри між своїми членами як та, яка об’єднує людей на основі духовних переконань, а відтак досягти еквівалентної результативності в організації спільної дії, включно в зборі коштів необхідних для просування реформаторської справи? Відповідно, чи можлива успішна демократизація та консолідація демократії в атеїстичному суспільстві, де населення здебільшого не вірить у важливість дотримання моральних вимог для подальшої долі своєї безсмертної душі та не є інтегрованим через мережу релігійних громад?

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. БогдановаО.В.Демократизаційні соціальні рухи у контексті підприємницької індустріалізації (на прикладі США кін. ХІХ поч. ХХ ст.) // Наукові записки Національного університету «Kиєво-Moгилянська академія». Серія: соціологічні науки. 2005. Т. 46. С. 7177.
2. БогдановаО.В.Можливість поєднання релігійності та демократичності суспільства: світоглядні й організаційні аспекти (на прикладі США) // Наукові записки Національного університету «Kиєво-Moгилянська академія». Серія: соціологічні науки. 2006. Т. 58. С.2227.
3. БогдановаО.Концептуалізація демократії в соціальних дослідженнях // Соціальні виміри суспільства. К.: Інститут соціології НАН України, 2006. С.175182.
4. Богданова О.Чи може релігія сприяти демократії? // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2007. № 1. С. 7491.
5. Бондаренко В. Д., Єленський В. Є., Журавський В. С. Релігійне життя в Україні: Стан, проблеми, шляхи оптимізації. К.: Логос, 1996. 37с.
6. Вебер М. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания // Избранные произведения: Пер. с нем. / Сост., общ. ред. Ю. Н. Давыдова. ­ М.: Прогресс, 1990. С. 345415.
7. Вебер М. Смысл «свободы от оценки» в социологической и экономической науке // Избранные произведения: Пер. с нем. / Сост., общ. ред. Ю. Н. Давыдова. ­ М.: Прогресс, 1990. С. 547601.
8. ВеберМ. «Интеллектуальная честность» как принцип научного познания религии // Религия и общество: хрестоматия по социологии религии / Сост. В.И. Гараджа, Е.Д. Руткевич. М.: Аспект Пресс, 1996. С. 145160.
9. ВеберМ. Протестантська етика і дух капіталізму: Пер. з нім. О.Погорілий. Київ: Основи. 1994. 272с.
10. ВеберМ. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика: Пер. з нім. О.Погорілий. К.: Основи, 1998. 534 с.
11. Вілсон Б. Соціологія релігії. Харків: Акта, 2002. 349 c.
12. Гантінґтон С.П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку: Пер. з англ. Н. Климчук. Львів: Кальварія, 2006. 474 с.
13. Гегель Г.В.Ф. Философия права. М.: Мысль, 1990. 524 с.
14. Ґіденс Е. Соціологія: Пер. з англ. К.: Основи, 1999. 726 с.
15. Грабовець О., Яковенко Ю. Релігія як соціальна технологія консолідації соціуму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 3. С. 111122.
16. Дудар Н. П., Филипович Л. О. Нові релігійні течії: український контекст (огляд, документи, переклади). К.: Наукова думка, 2000. 132 с.
17. ДударН.П. Релігійність в українському соціумі: детермінанти і характеристика сучасного стану: Автореф. дис. ... канд. філос. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. К., 2002. 20 с.
18. Єленський В. Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2002. 420 с.
19. Єленський В. Є., Перебенесюк В. П. Релігія. Церква. К.: А.Л.Д., 1996. 160с.
20. Здіорук С. І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століття: Монографія. К.: Знання України, 2005. 552 с.
21. Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підвалини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003. № 1. С. 6070.
22. Кант І. Критика чистого розуму: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2000. 504с.
23. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. К.: Оріяни, 2000. 448 с.
24. Колодний А. М. Україна в її релігійних виявах. Л.: Сполом, 2005. 336 с.
25. Кули Ч. Х. Общественная организация. Изучение углубленного разума // Тексты по истории социологии ХІХ-ХХ веков. Хрестоматия / Под ред. В.И.Добренькова, Л.П. Беленковой. М.: Наука, 1994. С.375382.
26. Кутуєв П. В. Концепції розвитку та модернізації в соціологічному дискурсі: еволюція дослідницьких програм. К.: Сталь, 2005. 499.
27. Лавриненко Н. Про нові методологічні підходи до дослідження інституту ґендеру // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006. № 2. С. 103115.
28. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. 2.вид., доп. і випр. К. : Поліс, 1996. 350с.
29. Макеєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003. № 4. С. 520.
30. Мартинюк І., Соболєва Н. Світська віра як феномен суб’єктивної реальності: сучасний стан і тенденції змін // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 2. С. 3253.
31. Мень А. Культура и духовное восхождение. М.: Искусство, 1992. 495 c.
32. Мілет К. Сексуальна політика: Пер. з англ. У. Потятиник, П.Таращук. К.: Основи, 1998. 619с.
33. Недавня О. В. Греко-католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом. К.: Гнозис, 2000. 216 с.
34. Новий Заповіт. Із грецької мови на українську наново перекладений: ювілейне видання з нагоди тисячоліття христянства в Україні. Гедеонові Браття, 1988. 462 с.
35. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І.Дзюб. К.: Основи, 2000. 198 с.
36. Оссовський В. Соціальна організація та соціальна інституція // Соціологія: навчальний посібник / За ред. С.О.Макеєва. К.: Знання, 2005. С. 136152.
37. Паращевін М.А. Інтегративна роль релігії: історико-соціологічний нарис. К.: Інститут соціології НАН України, 2004. 149 с.
38. Перрі Дж., Мойзер Дж. Більше участі більше демократії? // Визначення і вимірювання демократії / За ред. Д. Бітема; Пер. з англ. Г. Хомяченко. Львів: Літопис, 2005. С. 6893.
39. Попова І.М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают. К.: Ин-т социологии НАНУ, 2000. 219 с.
40. Результати національних щорічних моніторингових опитувань 19922006 років // Українське суспільство 19922006. Соціологічний моніторинг / За ред. В.Ворони й М.Шульги. К.: Інститут соціології НАН України, 2006. С. 562. Таблиця s9. До якого віросповідання Ви себе відносите?
41. Релігії світу: Пер. з франц. / П. Балта, Ж. Боттеро, К. Шадефо та ін. К.: Махаон-Україна, 2005. 260 с.
42. Релігія і нація в суспільному житті України й світу / Л. О. Филипович, М.Ю.Бабій, В.Є.Єленський, С.І.Здіорук, А.М.Колодний; За ред. Л.О.Филипович. К.: Наукова думка, 2006. 287 с.
43. Релігія і політика в сучасній Україні («Кесареве кесарю, а Боже Богу») / І.Ф.Курас, М. Ф. Рибачук, М. І. Кирюшко, П. І. Фещенко; Під ред. І.Ф. Кураса. К., 2000. 272 с.
44. Різебродт М. Повернення релігій. Фундаменталізм та «Боротьба культур» / Пер. з нім. Р.Мов’як. Львів: Ахілл, 2005. 150 c.
45. Рублюк О.В. Демократичні процеси і релігійно-національне відродження в Україні: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. К.: [б.в.], 1996. 21 с.
46. РязановаЛ. Релігійний ренесанс: спроба соціологічної діагностики // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 4. С. 114125.
47. Сен А. Демократія як універсальна цінність // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. К.: Смолоскип, 2005. С. 120132.
48. Словарь американской истории: с колониальных времен до первой мировой войны / Под ред. А.А.Фурсенко. СПб.: Дмитрий Буланин, 1997. 736с.
49. Современный философский словарь / Под ред. В.Е. Кемерова. Москва, Бишкек, Екатеринбург: Одиссей, 1996. 608 c.
50. Старий Заповіт // Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена: ювілейне видання з нагоди тисячоліття христянства в Україні. К.: Місійне товарист