ЛАТИНСЬКОМОВНА ІСТОРІОГРАФІЯ В УКРАЇНІ СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ ЯК МОВНО-КУЛЬТУРНЕ ДЖЕРЕЛО (НА МАТЕРІАЛІ ХРОНІК ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648―1657 РОКІВ)

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Щербина Руслан Анатолійович

УДК 811.124’04:930.1

ЛАТИНСЬКОМОВНА ІСТОРІОГРАФІЯ В УКРАЇНІ
СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ
ЯК МОВНО-КУЛЬТУРНЕ ДЖЕРЕЛО
(НА МАТЕРІАЛІ ХРОНІК ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648―1657 РОКІВ)

10.02.14 ― класичні мови. Окремі індоєвропейські мови

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Миронова Валентина Миколаївна
к. філол. н., доцент

Київ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

4

РОЗДІЛ І. ЛАТИНСЬКОМОВНА ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ В КУЛЬТУРІ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ

17

1.1. Початки української історіографії

17

1.2. Протистояння церковнослов’янської та латинської мов

21

1.3. Латинськомовні джерела до історії середньовічної України

23

1.4. Українська латинськомовна література

29

1.5. Латинськомовна література в Україні

31

1.6. Історіографія пізнього Середньовіччя

36

Висновки до розділу 1

49

РОЗДІЛ 2. ФОНЕТИКО-ОРФОГРАФІЧНІ ТА МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОВИ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНИХ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ТВОРІВ

52

2.1. Фонетико-орфографічні особливості історіографічних текстів

52

2.2. Морфологічні особливості історіографічних текстів

60

2.2.1. Функції відмінків у прийменникових і безприйменникових конструкціях

62

2.2.2. Інтерференційні зміни в системі парадигм відмінювання латинської мови історіографічних текстів

109

2.2.2.1. Мовні форми займенників латинської мови історіографічних текстів

109

2.2.2.2. Мовні форми прикметників латинської мови історіографічних текстів

112

2.2.2.3. Дієслова і віддієслівні форми латинської мови історіографічних текстів

122

Висновки до розділу 2

128

РОЗДІЛ 3. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЧЕННЯ ЛАТИНСЬКОМОВНИХ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ТЕКСТІВ

131

3.1. Порядок слів у простому реченні

131

3.2. Синтаксична позиція дієслова-присудка

135

3.3. Способи вираження головних членів речення

146

3.4. Структура речення

155

3.4.1. Просте речення

155

3.4.2. Ускладнені прості речення

157

3.5. Вираження заперечення

163

Висновки до розділу 3

166

ВИСНОВКИ

168

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

175

ВСТУП

Мова входить до площини розуміння людиною суспільного виміру та умов, які визначають вживання мови, оформлення мовної поведінки та культурних ідеалів.
Латинська мова ― одна з двох (поряд із грецькою) мов, які, за висловлюванням Г.-Ґ.Ґадамера [24,с.166―167], сприяли формуванню античного світу та історії наук. Вона, виконуючи функцію засобу міжнаукового спілкування, домінувала аж до нового часу. В той же час загальноєвропейське латинськомовне духовенство, на переконання Б.Андерсона, «було найістотнішим елементом в структуруванні християнської образності [2,с.41]», передаючи, що не менш важливо, «неписемним масам» свої концепції за посередництва візуальних і слухових образів. Зрештою, латина як мова науки та релігії за доби Середньовіччя стимулювала розвиток національних мов, залишаючись мовою лише природничих і математичних наук.
Література Середньовіччя, в тому числі й писана латиною, досягла особливого ступеня альтеральності (Г.Р.Яусс [95, с.379]), натомість література античності, яка порівняно ще донедавна безпосередньо зберігала канонічний статус в історії західної освіти, ставить перед герменевтичними рефлексіями якщо не менші, то інші проблеми. Саме завдяки цій альтеральності середньовічна література стає показовою для сьогоднішніх студій. Однак це внаслідок поширеної практики інтерпретації ex fontibus залишалося поза увагою філологічних досліджень середини ХХ століття навіть на Заході. Згодом у лінґвістичних дослідженнях відбувалося, на думку Г.Р.Яусса, збіднення гуманістичного заклику ad fontes від звернення до джерел в бік звернення до джерел джерел. Кожне таке дослідження могло «покликатися на те, ніби найскромніша знахідка в дослідженні джерел сприяє виявленню безперервної, хоча латентної тяглости нескасованої спадщини античности, де Середньовіччя ― як ланка золотого ланцюжка літературної традиції” ― було змушене майже повністю втратити свою історичну самостійність [95,с.386]».
Поява теорії літератури спричинила входження лінґвістичної термінології в метамову літератури. Під лінґвістичною термінологією розуміють термінологію, яка визначає посилання на вказівки референта й при розгляді світу враховує референційну функцію мови, або, як висловився П.деМан, «яка розглядає посилання як функцію мови, а не обов’язково як інтуїцію [57,с.646]». Сучасна теорія літератури заглиблюється у застосування до літературних текстів лінґвістики Ф.деСоссюра. Проте Ф.деСоссюр, як і Л.Блумфілд, Е.Сепір чи Ч.С.Пірс, не зупиняли уваги на літературі, а лише на наукових засадах лінґвістики. З іншого боку, деякі філологи (як Р.Якобсон) та літературознавці (наприклад, Р.Барт) висвітлюють природне тяжіння літератури до теорії літературних знаків. Розглядаючи мову як систему знаків та значень, можна, на переконання того ж П.деМана, «змістити або навіть тимчасово припинити традиційний бар’єр між літературним і не-літературним вживанням мови [57,с.646]», а також звільнити її від ваги текстуальної канонізації.
Г.-Ґ.Ґадамер же розглядає текст завжди як історичний, тобто написаний конкретним автором у визначений час і певною мовою. Його критика історизму, на думку Г.Р.Яусса, висвітлила надзвичайно плідну об’єктивістську ілюзію герменевтики (йдеться про те, що історизм, визнавши прив’язаність інтерпретатора до його місця та часу, подав якісну відмінність між минулим і теперішнім як герменевтичну проблему, а отже, складність розуміння чужого горизонту[1] тексту можна полегшити, варто лише винести за
дужки власний горизонт інтерпретатора). Завдяки цій критиці набуло ваги твердження, що подію минулого не можна зрозуміти без її наслідку, а твір мистецтва відмежувати від впливу цього наслідку. «Історія впливів і тлумачень подій чи твору минулого назагал тільки відкриває шанс зрозуміти їх у ще непрозорому для сучасників розмаїтті значень [95,с.368]». Іншими словами, рецепція тексту, яка протікає в горизонті сподіваного (Г.-Ґ.Ґадамер), залежить від часового та просторового бачення й розуміння світу. У 1960-х роках на Заході відбулося нове звернення до історичного пізнання, яке від класичного історизму відрізняється насамперед методологічним усвідомленням історичності розуміння. Таке розуміння, як переконує Г.Р.Яусс, вимагає поставити за завдання перед дослідником поєднання горизонтів минулого й теперішнього, тобто він (дослідник), за словами У.Еко, мусить прочитати старовинний твір «не тільки в світлі своїх власних кодів, уже попередньо збагачених і перегрупованих самою появою твору і його засвоєнням у суспільстві», а також віднайти ідеологічний світ і комунікаційні обставини, за яких з’явився твір [28,с.542]. Таким чином, «поняття горизонту стало фундаментальною категорією як філософської, так і літературної та історичної герменевтики [95,с.369]», зокрема як проблема досвіду при реконструкції горизонту сподіваного, викликаного читанням літературного твору як у читача-сучасника, так і у пізнішого читача[2], чи як проблема інтертекстуальності при з’ясуванні функції інших текстів, що знаходяться в одному горизонті з літературним твором, які при цьому набувають нового значення.
В цьому дослідженні, таким чином, здійснюється спроба зіставити деякі (мовознавчі) елементи двох горизонтів з точки зору третього. При цьому, йдучи за Е.Гуссерлем, який говорив про необхідність розпізнати хибний висновок щодо безпосередності, позачасової всеучасності усього класичного мистецтва, разом з тим усвідомлюючи, що «мертві мови мусимо вивчати за допомогою штучних методів, штучно підходити до їхньої версифікації [Цит. за: 29,с.96]», здійснюється намагання уникнути простого прирівнювання історично далекого тексту до власних сподівань тексту й дотримуватися критичної вимоги герменевтики. «Із цієї причини, ― на думку Г.-Ґ.Ґадамера, ― до герменевтичної поведінки обов’язково належить нарис певного історичного горизонту, що відрізняється від горизонту сучасности (Цит. за: [95,с.375―376])».
Дисертаційне дослідження ґрунтується на домінуючому в сучасному мовознавстві твердженні, що «контакти мовні (від лат. contactus ― зіткнення) ― взаємодія двох або більше мов, яка впливає на структуру і словник однієї з них або багатьох з них [47,с. 237]».
Разом з тим у роботі визнається справедливою теза, що «в лінґвістиці при історичному підході треба розглядати не лише зміни, але й постійні, статичні елементи», а також «за будь-яких умов потрібно розрізняти архаїчні форми та нововведення [87,с.467]».
У мовознавстві є чимало досліджень, в яких розглядається взаємодія української та латинської мов. Однак центральною проблемою цих праць є лексикологічний аналіз латинської мови: встановлення історичних джерел і шляхів запозичень мовою-реципієнтом, а також визначення функцій мови-посередника у випадках непрямих запозичень, ― тобто всі вони належать до історичної лексикології. Разом з тим спостерігається характерна для середньовічної латинської лексики несталість термінології, особливо соціальної, на що вказують Н.Яковенко [92] та Ю.(Дж.)Гаєцький [106]).
Питання функціональних особливостей та становища латинської мови у середньовічній Україні було розглянуто нами окремо [84]. Проте, оскільки кінцевою межею того розгляду був початок досліджуваного в цій роботі періоду, варто зазначити, що у військовій генеральній канцелярії та в дипломатичній службі Війська Запорозького, а також серед писарів була переважно шляхта. Писарство вимагало грамотності, знання канцелярійної техніки, знання законів, а дипломатична служба ще й знання мов: як московської, польської, татарської та турецької, так і обов’язкової тоді у міжнародних зносинах мови латинської[3]. За Б.Хмельницького військова канцелярія, крім свого безпосереднього призначення, стала свого роду вищою політичною та юридичною школою, де, за словами О.Шафонського, «починали свою службу публічну діти шляхецькі, що пройшли перед тим курс наук в школах латинських», на що, посилаючись на О.Левицького, вказує В.Липинський [48,с.173].
Хмельниччина стала підставою не лише для творів, у яких скристалізувалася українська історична свідомість нових часів, але й для живої історичної свідомості найширших мас. У цей час з царини історичної (і почасти з богословської) науки почалася позитивна наукова праця, в чому полягає своєрідність українського бароко. Аналізовані в даній роботі твори писалися в часи панування в культурі барокового стилю, зазнаючи його впливу. Проте це вже переважно царина літературознавства, тому дане дослідження обмежується питаннями мовознавства.
На жаль, і досі залишається актуальним щодо пізньосередньовічних історіографічних текстів спостереження Д.Чижевського, зроблене ще 1940 року, щоправда, стосовно всього корпусу літератури: «більшість дослідників української літератури 17―18-го віків, за винятком двох-трьох, та й то лише в окремих працях, зовсім не цікавились творами, які вони досліджували, як творами літературними[4] (розрядка автора. ― Р.Щ.). На твори ці дивились як на джерела культурної, політичної, національної, соціальної історії України (а часто навіть Росії чи Польщі). Найліпше було, коли старші дослідники ставили собі певні бібліоґрафічні завдання або цікавились біоґрафією та особистістю когось зі старих українських письменників [80,с.21]».
Така, на думку Д.Чижевського, «антиісторична та антиестетична позиція» дослідників літератури та її історії спричинена значною мірою впливами шкіл і суспільної думки, а також тим, що естетичні та літературні цінності середньовічної літератури залишалися непоміченими й на Заході. «Літератури слов’ян між 1580―1750 рр. не були оформлені навіть термінолоґічно. Це була або просто література 17―18-го віків” (польська), або дубровницька” чи далматинська” література (у південних слов’ян), або література часу польських та українських впливів (російська), або <> поділялась між кількома відділами [80,с.24]».
На основі курсу своїх лекцій з української історіографії, прочитаних на початку 1920-х років в Українському Вільному Університеті, Д.Дорошенко 1923 року видав фундаментальний «Огляд української історіографії». До цього не існувало академічного видання з історіографії, яке охоплювало б усі періоди історії України, (72-сторінкове видання проф. В.Біднова «Що читати по історії України (коротенька історіографія України)», надруковане 1919 року в Кам’янці-Подільському, було науково-популярного характеру, можливо, тому ― неповне), хоч у 70―80-х роках ХІХ століття в Київському університеті Св.Володимира читав лекції з української історіографії В.Антонович, пізніше такий курс у Львівському університеті викладав М.Грушевський, у Харківському ― Д.Багалій, який у тому ж таки, 1923-у, році у Харкові видав перший том «Нарису української історіографії», що охоплював період до доби наукової історіографії, другий, присвячений джерелознавству ― в 1925 році. Головною метою, що її поставив перед собою Д.Дорошенко, було нове висвітлення українського історичного процесу, ґрунтоване на державницькій історіографічній концепції, одним з фундаторів якої поряд з В.Липинським він був. При цьому він намагався переосмислити творчу спадщину попередників, у тому числі істориків-народників (М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського). Проте, стосовно теми нашого дослідження, автор «Огляду» побіжно згадує лише два латинськомовні тексти: три томи «Annalium Climacteres» Веспасіана Коховського [25,с.29] та «Commentario seu comparatio» (1790) австрійського історика Йогана Християна Енгеля [25,с.42]. У своїй фундаментальній праці «Нарис історії України» (1939) він не згадує латинськомовних джерел, роблячи, однак, посилання зокрема на серії Л.Кубалі (Szkice historyczne) та збірку В.Липинського (Z Dziejów Ukrainy), які містять латинськомовні пам’ятки (чи їх уривки). Сам же В.Липинський широко використовував у своїй праці латинськомовні джерела, проте, аналізуючи їх тільки як історичні.
М. Грушевський у своєму найбільшому творі «Історія України-Руси» послуговувався чималим списком латинськомовних текстів зокрема від часів Хмельниччини. При цьому він докладно описує та досліджує їх (поряд з іншими) не лише як історичні джерела, а й з точки зору літературознавця, часто співставляючи їх із багатьма джерелами місцевого та чужоземного походження [17; 18]. Деякі з цих пам’яток він видав у «Жерелах до історії України-Руси».
Д.Чижевський справедиво вказував на те, що залишати поза увагою латинськомовне письменство ― «велика несправедливість до української барокової літератури [80,с.324]», адже «багато українців криється і між польськими” авторами латинських творів [80,с.324]». Тому «немає сумніву, що значну цікавість мають і ті твори української барокової історіографії, що писані польською або латинською мовою [80,с.318]», але «обробити цей матеріал з пункту погляду історично-літературного ще завдання майбутнього [80,с.318]». Попри це, оглядаючи українську академічну історіографію принаймні за останні сім десятків років, можна дійти думки, що латинськомовної історіографії або взагалі не існує (наприклад, у щойно виданій праці В. і З.Чуприн [82], яка містить окремий розділ, присвячений історіографії періоду Хмельниччини, не згадується взагалі жодного
латинськомовного джерела), або, якщо й існує, то лише якось поза українським контекстом[5], щоправда, останнім часом з’явилися кілька праць, які можуть вважатися винятками (наприклад, дослідження С.Плохія [58], Н.Яковенко та В.Миронової [88; 89; 93; 94], а також збірник латинськомовних текстів [61], укладений В.Мироновою, який містить окремий розділ, присвячений актам і матеріалам, в яких йдеться про події на українських землях). Питанням же морфології та синтаксису середньовічної латини, щоправда, загальноєвропейського її варіанту присвячені праці Д.Дрбоґлава, М.Тарівердієвої та ін. Явище міжмовних контактів досліджувалося Б.Блумфілдом, Н.Гаджиєвою, С.Семчинським, Б.Серебренніким та іншими, а окремі аспекти взаємодії української, польської та латинської мов ― зокрема С.Гриценко, Т.Хинчевською-Геннель. Однак центральною проблемою більшості з цих праць є лексикологічний аналіз латинської мови: встановлення історичних джерел і шляхів запозичень відповідних лексем мовою-реципієнтом, а також визначення функцій мови-посередника у випадках непрямих запозичень. Таке сприйняття українською наукою латинськомовної історіографії зумовлює один з аспектів актуальності дослідження останньої як мовно-культурного джерела.
Інший ― головний для даного дослідження ― аспект актуальності зумовлюється відсутністю теоретичних мовознавчих праць, зокрема українських науковців, щодо латинськомовної історіографії, присвяченої подіям в Україні середини XVII століття, а також розбіжністю у трактуванні теоретиками латинської граматики деяких важливих її питань, які б пояснювали закономірності морфолого-синтаксичних змін у мовній системі пізньосередньовічної латини з урахуванням зовнішньомовних і позамовних чинників.
Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити інтерференційні зміни в морфологічній та синтаксичній системах латинської мови історіографічних творів, що вживалася на українських землях із середини XVII століття.
Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:
а) з’ясувати напрямки становлення та розвитку українського історичного
писання від давніх часів до пізнього Середньовіччя та шляхи проникнення історичної літератури латинською мовою на українські етнічні терени;
б) визначити поняття джерел щодо історії середньовічної України;
в) відзначити початки української латинськомовної літератури та темпи поширення латинськомовної літератури чужоземного походження в Україні, з’ясувавши роль латинськомовної історіографії XVII―XVIII ст. у вивченні історії пізньосередньовічної України;
г) зіставити особливості граматики, притаманні пізньосередньовічній латині, поширеної на українських землях, якою написані історіографічні тексти, з граматикою латинської мови класичного періоду;
ґ) встановити зумовлені інтерференцією морфологічні та синтаксичні особливості латинської мови історіографічних текстів.
Об’єкт дослідження становлять латинськомовні історичні твори, починаючи з середини XVII століття, які безпосередньо описують події та реалії часів, відомих в українській історичній традиції під назвою Хмельниччини, які досі не досліджувалися з лінґвістичної точки зору. Для аналізу взято анонімний Rerum in Magno Ducatu Lithvaniae per tempus rebellionis russicae gestarum commentarii, in quo obiter et succincte attinguntur quae in annexis regno Polono provinciis eodem tempore evenerunt (Regiomontum, 1653), четвертий том Memoriale rerum gestarum in Polonia 1632―1656 (Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1974) Альбрехта Станіслава Радзивілла та Historia belli cossacco-polonici (Pestini, 1789) Самуеля Ґрондського.
Предметом дослідження є особливості латинської мови, якою написані історіографічні тексти пізнього Середньовіччя й початку Нового часу, тобто після середини XVII століття, яка була поширена у Великому князівстві Литовському, зазнавала впливу не лише української але й польської та інших мов ― як розмовних мов авторів.
У дисертаційній роботі застосована низка сучасних методів наукового аналізу: описово-типологічний, порівняльно-зіставний, статистичний, метод компонентного аналізу. В основу методології дослідження лягли ідеї, сформулювані в працях відомих лінгвістів: функціоналізм відмінкової парадигми (Р.Якобсон), інтерференція за умов білінґвізму (В.Миронова (Трипуз), Б.Серебренніков), загальні особливості середньовічної латини (Д.Дрбоґлав), поняття семантичного синтаксису (М.Тарівердієва), метод історичного підходу до мовних явищ (Н.Яковенко), основні положення герменевтики (Г.-Ґ.Ґадамер), поняття літературності історіографічних текстів (Д.Чижевський).

Наукова новизна полягає в тому, що ця робота є першим у лінґвістиці дослідженням, яке присвячене вивченню мовних особливостей історичних текстів XVII ― XVIII століть, написаних латиною, творів, у яких оповідається про часи Визвольної війни українського народу 1648―1657 років, подаючи нові відомості про закономірності взаємодії латини зі слов’янськими (зокрема українською) мовами на рівні граматики. Результати цього аналізу вносять також нові дані в загальну теорію перекладу, принаймні через те, що, перекладаючи тексти, написані пізньосередньовічною латинською мовою, слід враховувати особливості поширеної на українських землях латини, якою користувалися автори історіографічних текстів.
Здійснений в дисертаційній роботі лінґвістичний аналіз морфолого-синтаксичних особливостей латини історіографічних текстів дозволяє винести на захист такі наукові положення:
1. Граматична система латинської мови, поширеної в Україні від середини XVII століття і вживаної в історіографічних текстах, є наслідком інтерференційного впливу на неї української та інших слов’янських мов.
2. Інтерференційні зміни на рівні морфології латинської мови історіографічних текстів відзначаються поєднанням форм і функцій, здійсненим за двома принципами: а) при успадкуванні функції від класичної латини від староукраїнської мови запозичується модель форми та навпаки б)при збереженні моделі форми, притаманної класичній латині, функція запозичується від староукраїнської мови.
3. Характерною при інтерференційних змінах у синтаксисі латинської мови історіографічних текстів є тенденція до порушення відповідності між ка

Список літератури

ВИСНОВКИ

Завданням у дисертаційному дослідженні ставилося описати морфологічну та синтаксичну системи латинської мови, якою писалися історіографічні тексти на українських землях, починаючи з середини XVII століття.
Мовознавчий аналіз пізньосередньовічної латини історіографічних текстів здійснювався переважно на матеріалі трьох джерел: Rerum in Magno Ducatu Lithvaniae per tempus rebellionis russicae gestarum commentarii, in quo obiter et succincte attinguntur quae in annexis regno Polono provinciis eodem tempore evenerunt (Regiomontum, 1653), четвертого тому Memorialis rerum gestarum in Polonia 1632―1656 (Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1974) Альбрехта Станіслава Радзивілла та Historia belli cossacco-polonici (Pestini, 1789) Самуеля Ґрондського, ― вибір яких, зважаючи на необхідність виявити інтерференційні зміни в граматичній системі латинської мови, зумовлений перш за все приналежністю їх до різних типів ― умовно ― щоденниково-мемуаристичного, оповідного та компілятивно-оповідного, які, у свою чергу, за умов латинсько-польсько-українського трилінґвізму характеризуються різною інтенсивністю впливу однієї мови на іншу.
Аналіз пізньосередньовічних писемних пам’яток засвідчує, що у XVI―XVII століттях був створений чималий доробок церковно-полемічних і політичних трактатів, автори яких зверталися до історії, воскрешаючи історичну традицію української державності, а літературний процес, попри свою сповільненість спочатку, набув ознак, які засвідчують тривалість давньоруської традиції, зокрема в літописанні. Разом з тим козацька доба стала новою епохою в розвитку української історіографії. Хмельниччина багата джерелами та літературою, зокрема латинськомовними. Від самого її початку, гарячими слідами подій, з’являються численні нотатки та літописи, які приділяють їй багато уваги, згодом стають частиною спеціальних праць, присвячених їй і близько пов’язаним з нею подіям, а далі починають з’являтися й «більш-менш» наукові розвідки, які або спеціально займаються нею, або ставлять її в центрі сучасних їм подій. Ідеологія тих кіл, до яких належали історики, відбилась у їхньому ставленні до цієї доби, у тих точках зору, з яких вона ними розглядалася.
Таким чином, аналіз латинськомовних пам’яток вносить нові дані в розвиток українського джерелознавства та української історіографії, які здебільшого залишають поза своєю увагою або поза українським контекстом твори про Визвольну війну українського народу 1648―1657 років, написані латинською мовою.
Порівняння граматики латинської мови класичного періоду та граматики латини, поширеної на українських землях у добу пізнього Середньовіччя, здійснювалося шляхом суцільного перегляду текстового матеріалу, що дозволило на підставі зіставного аналізу подати лінґвістичний опис морфології та синтаксису латинської мови історіографічних текстів і дало змогу встановити інтерференційні зміни в граматичній системі цієї латини як результат латинсько-польсько-українського трилінґвізму.
Одиницями дослідження граматичної системи були обрані словоформи та речення, які розглядалися з точки зору взаємодії формального вираження та функціонального наповнення мовного знака як цілісності.
Поданий у дисертаційному дослідженні мовознавчий опис, що ґрунтується на положеннях загальної лінґвістичної методології, відображає взаємозв’язок мовних рівнів у формуванні ієрархії мовної системи і побудований за вимогами теорії концептуальної граматики, а саме:
1) морфологія латинської мови історіографічних текстів відображає інтерференційні зміни в системі частиномовних парадигм;
2) синтаксис латини історіографічних текстів відображає інтерференційні зміни в синтаксичних структурах речень.
Латинська мова історіографічних текстів, поширена в Україні у XVIIстолітті, аналізувалася з огляду на інтерференційні зміни в стратифікації частин мови та в аспекті морфологічних характеристик і синтаксичних функцій словоформ. Попри наслідування цією мовою морфолого-синтаксичних функцій та форм латини класичного періоду, її система парадигм частин мови під впливом переважно української та польської мов зазнала певних змін. Однак варто зробити одне суттєве застереження: ці зміни мають факультативний характер, а їх частотність залежить здебільшого від освіченості автора, ступеня їхнього володіння латинською мовою.
Зокрема у системі відмінкових парадигм латинської мови історіографічних текстів спостерігаються:
1) диференціація номінатива на два різні відмінки внаслідок заміни подвійного називного відмінка (nominativus duplex) орудним відмінком, що змінило синтаксичну функцію nominativus, обмеживши її роллю підмета; це явище має випадковий характер;
2) заміна родового відмінка формами dativus, accusativus з прийменником ad, ablativus з прийменником de та ablativus з прийменником ex;
3) поодиноке руйнування синтаксичної конструкції подвійного знахідного відмінка (accusativus duplex) заміною її синтаксичною конструкцією за моделлю accusativus + ablativus (знaхідний з орудним);
4) заміни прийменниково-відмінкової форми вираження авторського аблятиву (ablativus auctoris) з прийменником а на безприйменникову форму, форми аблятиву ціни (ablativus pretii) формою акузатива, а також деяких аблятивних форм прийменниково-акузативними конструкціями.
Для системи прикметників характерні субстантивація, змішування сематники ступенів порівняння, а також уживання прикметника у препозиції до означеного слова.
Розвиток системи дієслова характеризується набуттям дієсловами нових значень, заміною прийменникового керування безприйменниковим і навпаки, а також уживанням сполучення займенника у непрямому відмінку і дієслова в активному стані замість пасивного дієприкметника. Крім того, в пізньосередньовічній латині виникають (плюсквам)перфектні форми у дієсловах, в яких у класичний період таких форм не спостерігалося, та форми давноминулого часу за допомогою patricipium perfecti passivi та плюсквамперфектної форми дієслова esse. В той же час не рідко спостерігається синонімічне вживання допоміжних дієслів habere і debere.
Встановлені інтерференційні зміни у системі парадигм частин мови дають змогу зробити теоретичний висновок про формально-функціональну взаємодію двох морфологічних систем у латинсько-українському та латинсько-польському мовних контекстах.
Цьому латинсько-польсько-українському трилінґвізму на рівні морфології мовної системи притаманні дві моделі поєднання етимологічно різних форм і функцій: 1) форма перейнята у класичної латині, функція запозичена у староукраїнської чи польської мови; 2) форма запозичена від староукраїнської чи польської мови, функція успадкована у латинської мови класичного періоду.
Оскільки в даному випадку латинська мова є реципієнтом, але її носієм ― людина, для якої рідною є мова староукраїнська (навіть як офіційна у Великому князівстві Литовському) або польська, тому відбувається перенесення авторами логіко-морфологічної категорії рідної мови на форми «чужої» мови, а зважаючи на рівень володіння авторами латинською мовою, який визначався дотриманням саме усталених латинських форм, а не функцій, то зворотній процес відбувається рідко.
Лінґвістичний аналіз латинської мови історіографічних текстів проведений в аспекті інтерференційних змін в організації синтаксичних структур ― простих і складних речень. Описуючи синтаксичну систему простих речень, було поставлено за мету визначити позиційно-структурні ознаки головних членів речення та специфіку їх морфологічного вираження.
Провівши аналіз речень латинськомовних історіографічних текстів, у дисертаційній роботі визначено динаміку зміни позиції дієслова-присудка в простому реченні.
В латинському реченні пізньосередньовічних історіографічних текстів під впливом синтаксичної системи староукраїнської мови спостерігається переміщення дієслова-присудка з кінцевої синтаксичної позиції в початкову, що пояснюється принципом актуального членування речення ― логічний суб’єкт не відповідає граматичному підмету, логічний предикат ― логічному присудку. Така зміна присудком свого місця в структурі речення дає змогу зробити висновок про структуральний характер такого лінґвістичного явища, як синтаксичний порядок слів, що в ієрархії системи мови лежить у колі взаємодії синтаксису та стилістики. Таким чином, порушення норми класичного порядку слів латинського речення спричинене прагненням автора зробити логічний наголос на тому чи іншому члені речення.
Структура ускладнених інфінітивними та дієприкметниковими зворотами простих речень, які в латинській мові класичного періоду визначають специфіку синтаксису, деякою мірою також зазнала інтерференційних змін. Під впливом староукраїнської та інших слов’янських мов у пізньосередньовічній латині історіографічних текстів зворот accusativus cum infinitivo підпадає (щоправда, залежно від рівня володіння латиною автором) тенденції до трансформування у підрядне з’ясувальне речення, де процес передається особовою, а не інфінітивною формою дієслова, набуваючи граматичного значення способу або часу. При цьому складові звороту трансформуються у предикативний центр. Що ж до звороту nominativus cum infinitivo, то в пізньосередньовічних історіографічних текстах він уживається все рідше, виражаючи тенденцію до свого повного зникнення.
Морфолого-синтаксичний аналіз головних членів речення, проведений у дисертаційному дослідженні, уможливлює встановлення змін у морфології підмета й присудка латинського речення історіографічних текстів. Так, у ролі підмета, значення якого ― вказувати на виконавця дії ― в класичній латині повністю відповідало значенню іменника, в латинській мові пізньосередньовічних історіографічних текстів унаслідок впливу української мови часто вживається особовий займенник або вказівний займенник в якості вказівного, певною мірою змінюючи підметову семантику.
Вживання в якості головних членів речення частин мови, яким така роль у класичній латинській мові була невластива, характерне й для вираження присудка. Нормативним у класичній латині вважається вживання у функції присудка дієслова в особовій формі. Натомість у латинській мові історіографічних текстів, крім слів із категоріальним значенням процесу, предикативність констатуюється дієприкметниками, прислівниками, іменниками, не рідко супроводжуючись (у деяких текстах) випадінням допоміжних дієслів та появою нульових зв’язок. Висновок, який можна зробити зі щойно зазначеного, полягає у характерних проявах порушення взаємовідповідності між категоріальними синтаксичними значеннями головних членів речення та категоріальними морфологічними значеннями частин мови, якими виражаються підмет і присудок.
Таким чином, виходячи з поданих у дисертаційному дослідженні даних про інтерференційні зміни у системах морфології та синтаксису латинської мови історіографічних текстів, можна констатувати, що граматична система латинської мови, поширеної на етнічних українських землях з середини XVII століття, якою створені тексти історіографічного характеру, що описують події часів Хмельниччини, є результатом взаємовпливу власне латинської граматики, з одного боку, та староукраїнської і/або польської граматик ― з іншого.
Поданий у дисертаційному дослідженні лінґвістичний опис морфологічної та синтаксичної систем латинської мови історіографічних текстів, яка функціонувала в умовах латинсько-польсько-українського трилінґвізму, спонукає по-новому поглянути на певні проблеми в розвитку українського джерелознавства та української історіографії, разом з тим робить суттєвий внесок у розвиток теорії мовних контактів та загальної теорії перекладу, а також надає можливість використовувати модель цього опису як зразкову в типологічних дослідженнях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Запалной России, собр. и изд. Археограф. комиссиею. [В 15 т.] ― СПб, 1863―1892.
2. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму / 2-е, доп. вид. ― К.: Критика, 2001. ― 272 с.
3. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства.― К.: Час, 1993.― 656 с.
4. Барвінський Б. Українські сфрагістичні пам’ятки XII―XIV ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. ― Львів, 1996. ― Т. ССХХХІ. ― 615 с. ― С. 242―257.
5. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер.с франц. ― Москва: Изд-во иностранной литературы, 1974. ― 118с.
6. Бенвенист Э. Уровни лингвистического анализа // Новое в лингвистике. ― М., 1965. ― Вып.IV.
7. Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Білецький О. Збірник праць: У 5 т. ― К.: 1965. ― Т. 1. ― 584 с.
8. Брайчевський М. Про українську державність // Український історик. ― Нью-Йорк―Торонто―Мюнхен, 1989. ― Ч. 4. (104). ― С. 76―81.
9. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. ― К.: Дніпро, 1991. ― 371 с.
10. Вихованець І.Р. Синтаксема. Синтаксис. Синтаксична конструкція. Синтаксична функція. Синтаксичний зв’язок. Синтаксичні відношення. Синтаксичні одиниці // «Українська мова». Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко (співгол.), М.П.Зяблюк та ін. ― К.: «Укр. енцикл.», 2000. ― 752с. ― С.546―550.
11. Ворончук І. Слово до читача // Між двох вогнів: друга половина XVI ― перша половина XVII ст. / Упоряд. і передм. І. О. Ворончук. ― К.: Україна, 1996. ― 413 с.
12. Гак В.Г. Теоретическая граматика французского языка. Синтаксис. 2-е изд. ― М., 1986.
13. Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Ґ.Ґадамера і Ж.Дарріди [Перекл. М.Зубрицької] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. ― Львів: Літопис, 2001. ― 832с. ― С.281―287.
14. Грушевський М. Українська історіоґрафія і Микола Костомаров. Пам’яти М.Костомарова в двадцять пяті роковини його смерти († 7/IV.1885) // Літературно-Науковий Вісник. ― 1910. ― Т.1. ― Кн. V. ― С. 209―225.
15. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (гол.) та ін. ― К.: Наук. думка, 1991. ― Т. 3. ― 1993. ― 592 с.
16. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (гол.) та ін. ― К.: Наук. думка, 1991. ― Т. 4. ― 1993. ― 592 с.
17. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (гол.) та ін. ― К.: Наук. думка, 1991. ― Т. 8. ― 1995. ― 856 с.
18. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (гол.) та ін. ― К.: Наук. думка, 1991. ― Т. 9. Кн. 1. ― 1996. ― 880 с.
19. Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. Т. 2. / Упоряд. В. В. Яременка; Приміт. С. К. Росовецького. ― К.: Либідь, 1993. ― 264 с.
20. Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. Т. 3. / Упоряд. В. В. Яременка; Приміт. С. К. Росовецького. ― К.: Либідь, 1993. ― 285 с.
21. Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. Т. V. Кн. 1 / Упоряд. та приміт. С. К. Росовецького. ― К.: Либідь, 1995. ― 256 с.
22. Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. Т. 6. Кн.1 / Упоряд. та приміт. С. К. Росовецького. ― К.: Либідь, 1995. ― 264 с.
23. Ґадамер Г.-Ґ. Межі мови // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. ― К.: «Юніверс», 2001. ― 288 с. ― С.176―187.
24. Ґадамер Г.-Ґ. Різноманітність мов і розуміння світу // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. ― К.: «Юніверс», 2001. ― 288 с. ― С.164―175.
25. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. ― К.: Вид-во «Українознавство», 1996. ― 257 с.
26. Дорошенко Д.І. Що таке історія Східної Європи? // Український історик. ― Нью-Йорк―Торонто―Мюнхен, 1983. ― ЧЧ. 2―4 (78―80). ― С.113―131.
27. Дрбоглав Д.А. Учебное пособие по средневековой латыни. ― Москва: Изд-во МГУ, 1993. ― 142 с.
28. Еко У. Реторика та ідеологія [Перекл. У.Головацької] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. ― Львів: Літопис, 2001. ― 832с. ― С.539―548.
29. Еліот Т.С. Музика поезії [Перекл. М.Рябчука та О.Лешиги] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. ― Львів: Літопис, 2001. ― 832с. ― С.95―106.
30. Енциклапедія українознавства. Загальна частина / Під гол. редакцією проф.д-ра В.Кубійовича і проф.д-ра З.Кузелі. ― Мюнхен―Нью-Йорк: Вид-во «Молоде Життя», 1949. ― Репринтне відтворення. ― К.: Ін-т укр.археографії АН України, 1994―1995. ― 1231+XVI с.
31. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Ред.кол. проф.д-р В.Кубійович (гол.ред.) та ін. ― Сарсель―Париж: Вид-во «Молоде Життя», 1955―1984. ― Перевидання в Україні. ― Львів: НТШ, 1993―2000. ― 4016 с.
32. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О. Романів. ― Львів: Вид-во Наук. тов-ва ім. Т.Шевченка у Львові, 1992. ― 230 с.
33. Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. ― Львів: Вид-во «ЦЕНТР ЄВРОПИ», 2000. ― 222 с.
34. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору [Перекл. Н.Римської] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. ― Львів: Літопис, 2001. ― 832с. ― С.176―208.
35. Інкін В. Архів Самбірської економії // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. ― Львів, 1996. ― Т. ССХХХІ. ― 615 с. ― С. 109―146.
36. Ісаєвич Я. Д. Князівства післямонгольського часу // Історія української культури у 5-ти томах / Ред. кол. Б.Є.Патон (гол.ред.) та ін. ― К.: Наук.думка, 2001. ― Т. 2. Українська культура ХІІІ ― першої половини XVII століть / Ред.кол. Я.Д.Ісаєвич (гол.ред.) та ін. ― 848 с. ― С. 41―44.
37. Ісаєвич Я. Д. Мовний код культури // Історія української культури у 5-ти томах / Ред. кол. Б.Є.Патон (гол.ред.) та ін. ― К.: Наук.думка, 2001. ― Т. 2. Українська культура ХІІІ ― першої половини XVII століть / Ред.кол. Я.Д.Ісаєвич (гол.ред.) та ін. ― 848 с. ― С. 189―203.
38. Історична дисертація про козаків, яку представлено у приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месіра Готфріда Вейса з Торуні у Прусії. Автор Йоган-Йоахім Мюллер / Публікація, пер., вступ. стаття С. Заремби, Р. Оліщук // Київська старовина. ― 1996. ― № 4/5. ― С. 67―81.
39. Кінан Е. Російські історичні міфи / Пер. з англ. В. Шовкуна; Передм. О. Толочка. ― К.: Критика, 2001. ― 283 с.
40. Корпанюк М. Ніжинський літопис XVIII століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. ― Львів, 1996. ― Т. ССХХХІ. ― 615 с. ― С. 473―477.
41. Костомаров Н.И. Южная Русь в конце XVI века // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. ― К., 1990. ― 456 с.
42. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. ― К.: Видавничий центр «Академія», 1999. ― 288с.
43. Крикун М. Інструкція сеймику Волинського воєводства 1595 року // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. ― Львів, 1996. ― Т. ССХХХІ. ― 615 с. ― С. 415―426.
44. Крупницький Б. Д. «Історія України й українських козаків» Й.-Х. Енгеля та «Історія Русів» // Україна. ― Париж, 1950. ― № 3. ― С. 162―166.
45. Купчицький О. Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько-волинських земель ХІІІ ― першої половини XVI століть // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. ― Львів, 1996. ― Т.ССХХХІ. ― 615 с. ― С. 44―108.
46. Курилович Е. Очерки по лингвистике. ― Москва, 1962. ― 342 с.
47. Лингвистический энциклопедический словарь. ― М.: Советская энциклопедия, 1990. ― 685с.
48. Липинський В. Україна на переломі (1657―1659). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. ― Київ―Відень: Дніпросоюз, 1920. ― 304 с.
49. Липинський В. Твори. Історична секція / Ред. Л. Р. Білас і Я. Пеленський. ― Філадельфія: СЄДІ, 1991. ― Т.3. ― 346 с.
50. Лист Миколи Костомарова до Осипа Бодянського від 30 серпня 1849 р. // Молода нація: Альманах / Відповідал.ред. О. Проценко. ― К.: Смолоскип, 2002. ― № 1. ― 322 с. ― С. 131―132.
51. Ліндсей Дж. Коротка історія культури. В 2-х т. / Пер. з англ. В. та Л. Герасимчуків. ― К.: Мистецтво, 1995. ― Т. 2: Від доісторичних часів до доби Відродження. ― 256 с.
52. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Т-во «Знання» України. ― К.: Т-во «Знання» України, 1992. ― 192 с.
53. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В.Мишанич. ― К.: Дніпро, 1989. ― XVI + 591с.
54. Лук М. Микола Костомаров: історіософія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація: Альманах / Відповідал.ред. О. Проценко. ― К.: Смолоскип, 2002. ― № 1. ― 322 с. ― С. 28―89.
55. Макаров А. М. Світло українського бароко. ― К.: Мистецтво, 1994. ― 288 с.
56. Максимович М. Бубнівська сотня // Хроніка―2000. Український культурологічний альманах. ― К., 2001. ― Вип. 45―46. ― 656 c. ― С.218―262.
57. Ман П.де Опірність теорії [Перекл. М.Зубрицької] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доп. ― Львів: Літопис, 2001. ― 832с. ― С.641―659.
58. Методологические указания к изучению темы «Освободительная война украинского народа 1648―1654 гг. в латинской историографии середины XVII века» / Сост. С.Н.Плохий; под ред. Ю.А.Мыцыка. ― Днепропетровск: Редакционно-изд. отдел ДГУ, 1983. ― 64 с.
59. Миронова В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV―XVII ст. в Україні (на матеріалі гродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі): Автореф. дис канд. філол. наук: 10.02.14 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. ―К.,1999. ― 16 с.
60. Огієнко І. І. Історія українського друкарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. ― К.: Либідь, 1994. ― 448 с.
61. Оригінальні латинські джерела: Хрестоматія текстів / Упоряд. В.М.Миронової. ― К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. ― 352 с.
62. Оріховський С. Супліка до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу [Переклад В. Литвинова] // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2-х ч. ― К.: Основи, 1995. ― Ч. 1. ― 431 с. ― С. 224―254.
63. Осіпян О. Вірменська діаспора у середньовічному Києві та на Київщині // Сучасність, 2005. ― Ч.2. ―С.115―139.
64. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении / 7-е изд. ― Москва, 1956. ― 658 с.
65. Плачинда В. Коментар [до]: Єфремов С. Про дні минулі [Спогади] // Молода нація: Альманах / Відповідал.ред. О. Проценко. ― К.: Смолоскип, 2002. ― № 2. ― 360 с. ― С. 174―282.
66. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. ― Т.1. ― Москва: Просвещение, 1968. ― 551 с.
67. Радзикевич В. Історія української літератури. Часть І: Давня і середня доба. ― Мюнхен: Укр. видавниче тов―во «Вернигора», 1947. ― 92 с.
68. Русяєва А.С. Мова. Писемність. Освіта // Історія української культури у 5-ти томах / Ред. кол. Б.Є.Патон (гол.ред.) та ін. ― К.: Наук.думка, 2001. ― Т.1. Історія культури давнього населення України / Ред. кол. П.П.Толочко (гол.ред.) та ін. ― 1136 с.
69. Серебренников Б. А. К проблеме связи языка с историей // Вопросы языкознания. ― 1953. ― №1. ― С.34―51.
70. Симоновский П. Краткое описание о малороссийском народе и о военных его делах. ― Москва, 1847.
71. Таривердиева М.А. От латинской граматики к латинским текстам (Латинское предложение: форма и смысл). ― М.: Гуманит. изд. центр ВАЛДОС, 1997. ― 176 с.
72. Тиюнелите Я. Альберт Виюк Коялович ― хронист XVII века // Acta Baltico-Slavica. ― 1973. ― № 8. ― с. 96―107.
73. Українська література XIV―XVI ст.: Апокрифи. Агіографи. Паломн. твори. Історіограф. твори. Полем. твори. Переклад. повісті. Поет. твори / Авт. вступ. ст. і ред. тому В. Л. Микитась; Упоряд. і приміт. В. П. Колосової та ін. ― К.: Наук. думка, 1988. ― 600 с.
74. Українська поезія XVI століття / Редкол.: О.Є.Засенко та ін., Упоряд., вступ. ст. та приміт. В.В.Яременка. ― К.: Рад. письменник, 1987. ― 287 с.
75. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: А.В.Кудрицький (відп. ред.) та ін. ― 2-ге вид. ― К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986―1987. ― 752+736+736 с.
76. Ушкалов Л. В. Світ українського барокко. Філологічні етюди. ― Х.: Око, 1994. ― 112 с.
77. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. ― 2-е вид. ― К.: Либідь, 1994. ― 576 с.
78. Хоткевич Г. М. Історія України: Для мол.Та серед. Шк. Віку / Упоряд. та передм. Н.М.Шумило; Післям. і комент. М.Ю.Брайчевського; Худож. Г.С.Севрук. ― К.: Веселка, 1992. ―228 с.
79. Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Худож. оформл. В.М.Штогрина. ― Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. ― 480 с.
80. Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибр. праці з давньої л-ри. ― К.: Обереги, 2003. ― 576 с.
81. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Т.1. (до р. 1353). ― Рим―Н[ь]ю-Йорк: Український Католицький Університет, 1965. ― 816 с.
82. Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648―1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. ― Львів: Світ, 2003. ― 176 с.
83. Шелухин С. Україна ― назва нашої землі з найдавніших часів. ― Прага, 1936. ― 249 с.
84. Щербина Р.А. Латинська мова в Право