ЛАТИНСЬКОМОВНА ІНСКРИПЦІЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI – ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ (ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології

На правах рукопису

Бойко Наталія Василівна

УДК 811.124’04:930.271

ЛАТИНСЬКОМОВНА ІНСКРИПЦІЯ
В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ
(ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ)

10.02.14 класичні мови. Окремі індоєвропейські мови

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
к. філол. н., доцент
Миронова
Валентина Миколаївна

Київ 2006

ЗМІСТ

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ...............................................5
ВСТУП ...................................................................................................6
РОЗДІЛ 1.
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЯВИЩА САКРАЛІЗАЦІЇ МАТЕРІАЛЬНИХ ОБ’ЄКТІВ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВНОМУ АРЕАЛІ
1.1. Феномен поширення латинської мови в Європі після падіння Римської імперії .............................................................................................26
1.2. Шляхи проникнення і роль латинської мови в суспільному житті України ХVІХVІІІ ст. ..................................................................................34
1.3. Висновки ........................................................................................64
РОЗДІЛ 2.
ІНСКРИПЦІЯ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ІСНУВАННЯ ЛАТИНИ
2.1 Основні типи класифікацій латинськомовних інскрипцій .........66
2.2. Мовно-стилістичні особливості найпоширеніших типів інскрипцій
2.2.1. Поховальні інскрипції .........................................................75
2.2.2. Будівельні інскрипції (на честь зведення споруди) ..........83
2.2.3. Присвячувальні інскрипції ..................................................89
2.2.4. Глорифікаційні інскрипції ..................................................90
2.3. Висновки ........................................................................................92
РОЗДІЛ 3
ФОНЕТИКО-ОРФОГРАФІЧНІ І ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛАТИНСЬКОМОВНИХ ІНСКРИПЦІЙ XVIXVIII СТ. З ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
3.1. Фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІXVІІІ ст. українського походження
3.1.1 Особливості буквено-звукових співвідношень в українському різновиді пізньосередньовічної латини (питомі графеми) .......94
3.1.2. Особливості буквено-звукових співвідношень при запозиченні графем в українському різновиді пізньосередньовічної латини ...........................................................................................99
3.1.3. Явище асиміляції та спрощення груп приголосних в українському різновиді пізньосередньовічної латини ............. 100
3.2. Морфологічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІXVІІІ ст. українського походження
3.2.1. Іменники латинськомовних інскрипцій ...........................100
3.2.2. Прикметники латинськомовних інскрипцій ...................102
3.2.3. Займенники латинськомовних інскрипцій .......................106
3.2.4. Дієслова і вербоїди латинськомовних інскрипцій ...........108
3.3. Синтаксичні особливості латинськомовних інскрипцій XVIXVIII ст. з території України
3.3.1. Синтаксичні функції відмінків у прийменникових і безприйменникових конструкціях латинськомовних інскрипцій ...113
3.3.2. Зміни граматичних функцій прийменників у латинськомовних інскрипціях ....................................................123
3.3.3. Особливості синтаксичної структури простого і складного речення латинськомовних інскрипцій .......................................131
3.3.4. Особливості вираження головних членів речення в латинськомовних інскрипціях ....................................................138
3.3.5. Особливості синтаксичної структури простих ускладнених речень латинськомовних інскрипцій .........................................141
3.3.6. Особливості синтаксичної структури складних речень латинськомовних інскрипцій .....................................................145
3.4. Лексичні особливості латинськомовних інскрипцій ХVІХVІІІ ст. з території України ......................................................................................151
3.5. Висновки ......................................................................................156
ВИСНОВКИ ......................................................................................159
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ...............................167
ДОДАТКИ ..........................................................................................192

ВСТУП

Паралельне існування в Україні XVIXVIII ст. поряд з українською мовою латинськомовної писемної традиції у відповідних сферах суспільного життя є історично обумовленим явищем української культури. Латина традиційно використовувалася в судово-адміністративній системі, була мовою освіти та церковного вжитку. За доби Відродження вона стає мовою науки, освіти та культури тогочасного українського суспільства, пронизуючи наскрізь світське життя і проникаючи в щоденний побут.
Внаслідок постійної взаємодії української, латинської і частково польської мов на території України, особливо на її західних землях, формується специфічний різновид середньовічної „парадної” латини, вживання якої в написах на різноманітних матеріальних об’єктах пояснювалося не стільки практичними, скільки естетичними потребами тодішньої української еліти. Знання латини було ознакою приналежності до вищого класу суспільства, і коли її вживання виходить за рамки звичного й повсякденного, можна говорити про застосування латинської мови як мовного засобу сакралізації того чи іншого об’єкта, вона набуває статусу „священної” мови (lingua sacra).
Сам термін сакралізація (від лат. sacrāre освячувати, робити священним) вживається в двох значеннях: 1) перетворення на священне; 2) надання предметам, речам, явищам „священного” змісту [13; 15; 62; 189; 191].
Ще до появи писемності сакралізація була засобом збереження важливої для людей інформації. Не лише первісні люди вірили у певні сили, від яких залежало їхнє життя, але й „середньовічне суспільство мало дуже сильне відчуття „святості”. Певні люди, місця та речі засобами церемоніального дійства призначалися для Бога... і оскільки вони ставали святими, неправильне використання їх або нешанобливе до них ставлення вважалося блюзнірством, образою Бога, і могло мати поважні наслідки як на цьому світі, так і на тому” [92, с. 356].
Проте в пізніші часи поступово сформувалася внутрішня потреба наповнювати новим сакральним змістом об’єкти й події, далекі від сфери релігійного вжитку. Поступово зазнавали сакралізації окремі символи, образи, слова, саме вживання яких наповнювало відповідний предмет новим змістом і надавало йому в очах суспільства священного блиску.
Значна частина мовних пам’яток, створених на українських землях у ХVІХVІІІ ст., була написана латинською мовою, мовою вищої школи і науки епохи Відродження. Крім видатних гуманістів Юрія Дрогобича, Павла Русина і Станіслава Оріховського писали свої твори здебільшого латиною й інші українські письменники ректор ліцею в Перемишлі і Львівської школи, а потім професор Краківського університету Григорій Чуй Русин із Самбора, професор риторики і поетики Краківського університету Георгій Тичинський Рутенець, українсько-польський поет пізнього Ренесансу, організатор „латинського Парнасу” в Україні Севастян Фабіян Кленович, автор патріотичної поеми „Роксоланія”, придворний поет князя Костянтина Острозького Симон Пекалід, з-під пера якого вийшла епічна ода „De bello ostrogiano”, та багато інших [188, с. 1214]. Урядовою ж мовою з XVI ст., за словами М.Грушевського, „було заведено латинську” і Великий Князь князівства Литовського визначив, що „латинський язик має служити мовою внутрішнього урядовання на Підляшу і відповідно до того уживаєть ся в актах судових” [32, с. 248], а „органом ученої прози все ще лишала ся й лишила ся на далі мова латинська” [32, с. 418].
Інтерес до вивчення українських латинськомовних творів виник давно, але написи латиною періоду ХVІХVІІІ ст., нанесені на матеріальні об’єкти, ніколи не були предметом спеціального розгляду ані вітчизняних учених-лінгвістів, ані зарубіжних.
Саме поняття напис має кілька значень: по-перше, це короткий текст, розміщений на зовнішньому боці якогось предмета чи об’єкта, а по-друге, це текст, нанесений на предмети, які не є спеціальними матеріалами для письма, кам’яні дошки, металеві пластини, монети, споруди, предмети культу, зброя тощо. Зазвичай зміст напису вказує на предмет, на якому його було зроблено, наприклад, дарчі написи або надгробні [13; 15; 53; 62;]. Давньогрецькою мовою напис називався епіграф (гр. evpigrafh,,, напис), але для латинськомовних написів традиційним є вживання терміна інскрипція (лат. іnscriptio напис) [42; 194; 196].
Незаперечним залишається факт поступових змін структури мови, які виникають внаслідок тісних міжмовних контактів і знаходять своє відбиття на фонетико-орфографічному, морфологічному, синтаксичному та лексичному рівнях. Проте, на сьогодні немає жодної роботи, з якої можна було б дістати відомості про мовні особливості латинськомовних інскрипцій з України періоду ХVІХVІІІ ст. Натомість існує значна кількість праць, де окремі написи наводяться як приклади з метою розширення чи ілюстративного підкріплення окресленого кола питань. Такі праці можна поділити на дві великі групи:
1) лінгвістичні дослідження пізньолатинської мови;
2) епіграфічні дослідження, які стосуються графічних особливостей написів зазначеного періоду.
Відновлення граматично правильної латини „перетворило західне суспільство на суспільство двомовне, в якому латиною користувалися в царині високої культури, а місцевими говірками в повсякденному житті” [92, с. 135]. Зміни у граматиці та лексичному складі мов, які тривалий час перебувають у близькому контакті, найчастіше позначаються в сучасній лінгвістиці терміном мовний контакт, вперше введеним А.Мартіне [103].
Словник лінгвістичних термінів дає таке визначення цього поняття: „контакти мовні (від лат. contactus зіткнення) взаємодія двох або більше мов, яка впливає на структуру і словник однієї з них або багатьох з них” [89].
Міжмовні контакти є об’єктом вивчення такої галузі мовознавства, як інтерлінгвістика [88]. Питання міжмовної взаємодії розглядалися в працях відомих вітчизняних та зарубіжних вчених з моменту виникнення теорії взаємодії мов як науки на початку ХХ ст. Зокрема слід назвати А.Білецького [8], Л.Блумфілда [11], У.Вайнрайха [17], Б.Гавранека [20], Н.Гаджиєву [21], Б.Горнунга [28], А.Десніцьку [41], Ю.Жлуктенка [57], А.Мартіне [103], Г.Пауля [135], В.Розенцвейга [154], Н.Романову [155], С.Семчинського [170], Б.Серебреннікова [172, 173] та ін.
Поряд з терміном мовні контакти вживаються й інші терміни на позначення змішування мов, проникнення елементів однієї мови в структуру іншої: взаємний вплив, взаємодія мов, схрещення мов тощо. Визначення мовний контакт дотримуються, наприклад, такі мовознавці як У.Вайнрайх, Б.Гавранек, О.Ахманова, але вони вкладають у нього різний зміст. Так, У.Вайнрайх відзначає, що „дві або кілька мов перебувають у контакті, якщо їх по черзі використовує одна й та сама особа” [17, с. 22].
Термін взаємодія мов зустрічається в лінгвістичних дослідженнях С.Семчинського, Б.Серебреннікова, Б.Горнунга. С.Семчинський подає таке його визначення: „Дві мови взаємодіють, якщо висловлювання однією мовою включають до свого складу елементи чи відношення другої мови, або навпаки” [169, с. 273].
Результатом взаємодії мов є виникнення явища мовної інтерференції, до якого може призвести однобічний або взаємний вплив однієї мови на іншу. За традиційним визначенням У.Вайнрайха, інтерференцією називають „відхилення від норм будь-якої мови, які виникають... внаслідок мовного контакту” [17, с. 22].
Дослідження українсько-латинського білінгвізму пізньосередньовічних інскрипцій ХVІХVІІІ ст. в Україні базується на класифікації типів взаємодії мов, запропонованій С.В. Семчинським:
1) односторонній вплив на одному структурному рівні однієї мови на іншу;
2) двосторонній вплив на одному структурному рівні мов, що взаємодіють;
3) односторонній вплив на різних структурних рівнях однієї мови на іншу;
4) двосторонній вплив на різних структурних рівнях мов, що взаємодіють [170, с. 26].
Традиційно визначають такі причини виникнення мовної взаємодії: екстралінгвістичні, до яких належать суспільні потреби, що стосуються царини науки, культури, політичного й економічного життя, та інтерлінгвістичні (тобто внутрішньолінгвістичні), зумовлені недостатнім вирішенням актуальних мовних проблем засобами рідної мови.
Донині більшість досліджень присвячувалася впливові латинської мови на українську, тоді як зворотний процес не становив значного інтересу, а то й заперечувався. В Україні в ХVІХVІІІ ст. виникає специфічна мовна ситуація, що за посередництва польської мови призвела до появи „функціонального” латинсько-українського білінгвізму, який характеризується інтерференційними змінами третього типу за класифікацією С.Семчинського. Тому надзвичайно важливим є з’ясування процесу інтерференційних змін, які виникли в Україні ХVІХVІІІ ст. внаслідок тісного контакту латинської і української мов.
На жаль, протягом тривалого часу не існувало спеціальних досліджень, присвячених особливостям середньовічної латинської мови. Перший посібник з середньовічної латини, що його написав відомий німецький учений-медієвіст К.Штреккер, був розділом його монографії (1939 р.), присвяченої питанням середньовічної культури та літератури [273]. Він уперше показав існування певних особливостей середньовічної латинської мови, серед яких поява незвичних синтаксичних конструкцій і лексичних новотворів.
Серед пізніших досліджень, присвячених безпосередньо проблемам морфології і синтаксису середньовічної латини, вартими уваги є праці (переважно підручники) іноземних учених Г.Кремаскі [233], П.Леманна [253], Д.Норберга [260], Х.Морманна [259] і єдина російськомовна робота Д.Дрбоглава [48].
Належну увагу особливостям середньовічної латинської мови приділяють сучасні польські науковці-медієвісти: Є.Аксер [249], К.Вейссенгоф-Брожкова [277; 278], Д.Гвіза і Е.Юнг-Пальчевскі [238], В.Лозіньскі [255], К.Мехежиньскі [258], І.Чарціньскі і В.Сєрадзан [235]. За словами польського мовознавця А.Кринського, вплив латинської мови на польську пояснювався двома причинами: „по-перше, це привілейоване становище латинської мови в розвитку європейської культури, а по-друге, важлива роль, яку ця мова відіграла в інтелектуальному житті польського суспільства” [248, с. 2]. Довгий час латина була офіційною мовою Речі Посполитої, що яскраво відбилося в сучасній польській мові, а „латинська” культура справила значний вплив на суспільне життя поляків, визначивши основні напрямки розвитку держави. Латинсько-польські словники, створені на основі латинських тлумачних словників, стали основою для формування термінологічної бази в різних сферах знань, а роботи з граматики латинської мови сприяли кращому усвідомленню особливостей рідної мови.
Крім того, окремі зауваження щодо фонетичних, морфологічних і синтаксичних змін у середньовічній латині можна знайти в працях дослідників народної чи пізньої латини М.Гуричевої [36], О.Диннікова та М.Лопатіної [50; 51], Н.Корлетяну [73], Т.Мауера [257] К.Фосслера [275] та ін.
Слід звернути увагу і на праці, присвячені висвітленню деяких аспектів латинської мови періоду Середньовіччя, зокрема на монографію М.Собуцького „Мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя” [179], присвячену проблемі латинсько-романського білінгвізму. Автор розглядає процес взаємодії двох ізоморфних функціональних систем „мови культури”, тобто культури як семіотичної системи, з одного боку, і системи вербальної комунікації „латина народні мови”, компоненти якої виступають як функціональні стилі, з другого. Проте, найбільша кількість як спеціальних монографічних досліджень, так і окремих статей стосується лексичних особливостей середньовічної латини.
Дослідження О.Малеїна „Латинский церковный язык” [102] містить факти з історії становлення й розвитку церковної латини, яку він розглядає як окреме поняття, незалежне і самодостатнє мовне явище, приділяючи велику увагу мовно-стилістичним особливостям творів і граматичним явищам.
Коротку характеристику лексичних особливостей середньовічної латини на матеріалі релігійних творів дає О.Садов у своїй роботі „Латинский язык в памятниках христианской письменности древнего времени” [164]. Інша його праця „Народная и обыденная латынь на древнем западе” [165] присвячена розвитку латинської мови після падіння Римської імперії.
Предметом дослідження праць Н.Безбородько „Язык латинских трактатов украинских философов ХVІІ века” [5] та „Латынь ХVІІ века как языковая проблема” [4] є латина Середньовіччя і Нового часу, в яких розглядаються особливості її вживання в стінах Києво-Могилянської колегії та творах Інокентія Гізеля.
Ф.Луцькa-Литвяк у праці „З історії латинської соціально-політичної лексики” [98] не лише подає історію розвитку середньовічної латини, а й аналізує особливості народної латини та її вплив на романські мови. Основну увагу авторка приділяє соціально-політичній лексиці творів Григорія Турського і Фредегара.
Шляхам проникнення латинської лексики в українську мову та її адаптації до нових соціальних умов присвячені численні роботи Н.Яковенко [217 222] й О.Купчинського „Розвиток Галицько-Волинського документа в контексті міжслов’янських зв’язків XІІІ-XІV ст.” [83] і „Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії Галицько-Волинських земель XIII першої половини XIV століть” [82]. На матеріалі латинських актів українського походження та установчих документів і юридичних статутів Речі Посполитої Н.Яковенко уклала латинсько-український термінологічний словник соціально-політичної лексики.
Окремим лексичним аспектам присвячена стаття Н.Корж „О некоторых лексических особенностях латинского языка Г.Сковороды” [72], де підкреслюється характерна для середньовічної латинської лексики нестійкість термінології, насамперед у назвах осіб за професією, характером занять тощо, а також ґрунтовні дослідження з історії середньовічної культури А.Гуревіча [33; 34], серед яких і „Язык исторического источника и социальная действительность: средневековый билингвизм” [35].
З-поміж нових помітних досліджень зазначеної проблематики окреме місце посідає кандидатська дисертація С.Гриценко „Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови-реципієнта (на матеріалі латинських запозичень українських пам’яток кінця XVIXVII ст.)” [31], в якій детально аналізується роль внутрішньомовних та історико-культурних чинників у процесі запозичення.
Значно сприяють розумінню граматичної будови середньовічної латини праці О.Лосєва [93], М.Тарівердієвої [185; 186], О.Реферовської [149; 150; 151], Л.Доровських [44], М.Сеніва [171]. Проте, якщо деякі питання середньовічної латини і висвітлювалися в окремих лінгвістичних працях, то фонетико-орфографічним і морфолого-синтаксичним особливостям саме українського різновиду латинської мови XV-XVI ст. за останні роки були присвячені лише численні роботи В.Миронової, зокрема і її дисертаційне дослідження [106112].
На жаль, мовні особливості латинськомовних інскрипцій XVIXVIII ст. на території України взагалі залишилися поза увагою дослідників, частково потрапивши натомість до сфери інтересів епіграфіки. На сьогодні існує лише побіжна їх реєстрація в роботах нумізматичного, сфрагістичного, краєзнавчого або мистецтвознавчого характеру, де не подається їхня мовно-стилістична характеристика.
Однак не слід забувати про те, що написи є предметом вивчення не тільки епіграфіки, а „використання конкретного напису в тому чи іншому аспекті це справа філолога чи історика, оскільки напис як джерело має досить широкий діапазон” [194, с. 11]. Епіграфіка фактично стоїть між написом (джерелом) та філологом (дослідником), вона допомагає йому оволодіти матеріалом.
До сфери вивчення епіграфіки належать переважно античні написи. Проте латинські інскрипції були поширені не лише в період античності, їх можна зустріти як у Середні віки, так і в епоху Відродження, Нову добу, вони знайдені на величезних просторах Африки (в Алжирі, Єгипті, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісі), Європи (в Австрії, Азербайджані, Албанії, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Вірменії, Греції, Грузії, Іспанії, Люксембурзі, Німеччині, Португалії, Росії, Румунії, Сербії, Словенії, Угорщині, Україні, Франції, Хорватії, Швейцарії), Азії (в Афганістані, Ізраїлі, Ірані, Іраці, Йорданії, Лівані, Таджикистані, Туреччині, Сирії). З посиленням інтересу Західної Європи до античності в епоху Відродження виникає потреба у вивченні широкого кола античних джерел, зокрема написів на каменях, табличках, посуді тощо, які збереглися на території Італії, Греції та інших європейських країн. Потреба їх прочитання, вивчення, систематизації спричинила розвиток епіграфіки як науки. Засновниками епіграфіки є німецькі вчені Август Бек (17851867) і Теодор Моммзен (18171903). Вони вперше поставили роботу зі збирання та обробки написів на наукову основу. В результаті було видано дві збірки: Corpus Inscriptionum Graecаrum CIG (18281877), присвячена давньогрецьким написам (останній варіант вийшов 1973 року), і Corpus Inscriptionum Latinarum CIL (18631903), присвячена написам латинським (видання незавершене і до сьогодні, додаткові томи виходять майже щороку).
Інтерес до вивчення різноманітних інскрипцій з’явився в дослідників дуже давно. На особливе значення давніх написів для історичного вивчення минулого звертав увагу ще Геродот, а Валерій Проб у І ст. н.е. навіть уклав словник основних скорочень античних написів. На межі VІІІІХ ст. невідомий монах під час свого перебування в Римі зібрав близько восьми десятків інскрипцій різного змісту. Ця перша в світі збірка античних написів дійшла до нас у рукописах ІХХ ст., які збереглися в монастирі Айнзідельн у Швейцарії. Починаючи з ХІV ст. вивченням античного спадку займаються переважно італійські вчені. У 1344 році Кола ді Ріенці, близький друг Ф.Петрарки, який захоплювався античністю, створив перший опис пам’яток давнього Риму під назвою „Descriptio urbis Romae eiusque exсellentiae”. Саме він знайшов постанову сенату про владу, надану імператору Веспазіану. У ХV ст. один із засновників римської „Академії” Кіріако ді Піцціколлі зібрав велику кількість написів, переписав їх і вперше зробив спробу їх наукового дослідження, а в 1489 році у Венеції вперше вийшли друком латинські написи Равенни, видавцем яких був Дезідерій Спрет [193, с. 15].
З ХVІ ст. починається масове видання написів, знайдених не лише на території Риму, але й інших країн. У 1534 р. побачила світ перша збірка написів з різних територій Totius fere orbis. Авторами її були математик Аппіан і поет Аманцій. Першу систематичну збірку написів видав Мартін Смецій в Антверпені 1551 року, саме вона стала основою для першої збірки Corpus inscriptionum Latinarum.
З часом значна кількість зібраного матеріалу, а також не менша кількість питань і проблем, які закономірно виникали у тих, хто збирав написи, дали поштовх до народження в ХVІІІ ст. нової науки епіграфіки. Людину, яка першою поставилася до напису як до історичного документа, звали Гаетано Маріні, а серед його послідовників можна виділити Сціпіоне Маффеї, з-під пера якого вийшла праця „Ars critica lapidaria” [193, с. 1617]. Останнім часом вийшли друком також кілька збірок латинських написів, знайдених на території окремих країн Великобританії, Угорщини, Румунії тощо [232; 226; 245].
Першим курсом латинської епіграфіки є „Римська епіграфіка” Е.Хюбнера [245], що характеризувалася ретельним викладом історії розвитку епіграфіки, а найбільш повними є курси латинської епіграфіки А.Кальдеріні [228], Р.Канья [227], С.Річчі [267], Дж.Е. Сендіса [269] та Е.Хюбнера [244].
У вітчизняній галузі цієї науки працювали такі відомі дослідники, як Л.-Є.Стефані [183; 272], П.Беккер [6; 7], С.Жебелев [54; 55], Ю.Кулаковський [7881], В.Латишев [250; 251], І.Нетушил [117120], М.Петров [140], М.Покровський [142], І.Пом’яловський [144; 145], М.Ростовцев [156160], О.Шварц [209; 210], І.Цвєтаєв [204207], О.Нікітський [122; 123], Н.Новосадський [125], І.Холодняк [201; 202; 229], В.Модестов [114; 115].
На початку ХХ століття визначна дослідниця історії писемності, відома своїми епіграфічними й культурологічними працями, О.Добіаш-Рождественська розпочинає вивчення давніх написів, що ґрунтується на новому історичному підході зв’язку письма з загальними рисами духовної і матеріальної культури епохи, посиленій увазі до соціологічних аспектів розвитку письма, простеженні його еволюції в тісному взаємозв’язку з історією культури, мови, соціально-політичним та економічним життям. Крім праць, присвячених детальному вивченню окремих написів, дослідниця написала дві монографії загального характеру „История письма в Средние века” [42] та „Культура западноевропейского Средневековья” [43].
Учениці О.Добіаш-Рождественської О.Люблінська і О.Скржинська продовжили збирання й вивчення латинських написів. Результатом дослідження О.Люблінської є насамперед курс „Латинская палеография” виданий 1969 року [100] та „Источниковедение средних веков” [99]. О.Скржинська стала відома, насамперед, завдяки „Корпусу латинских надписей генуэзских колоний в Крыму”. Більшість її подальших досліджень присвячені проблемам культурних зв’язків Давньої Русі з Візантією і деякими європейськими країнами. Ці та інші роботи принесли їй славу відомого в світі медієвіста, її було обрано членом-кореспондентом Лігурійського історичного товариства [175].
Давні латинські написи, виявлені під час розкопів стародавнього Херсонеса і римської фортеці Харакс біля Ай-Тадорського маяка, представлені в працях відомої епіграфістки Е.Соломонік [180; 181].
Зразки латинських написів наводить у своїх працях і російський археолог та мистецтвознавець М.Каргер [70].
Проте, поряд з античними написами існує велика кількість середньовічних і новітніх інскрипцій, які дуже відрізняються від більш ранніх, адже „у більшості середньовічних написів неможливо констатувати графічну спонтанність, характерну для епіграфіки античності, оскільки там кам’яне чи металеве письмо створювалося вперше на твердому матеріалі і для нього” [43, с. 146].
Звичайно, сучасні написи порівняно з античними вже не несуть такого смислового навантаження, оскільки існує велика кількість інших писемних пам’яток. За словами дослідниці середньовічної писемності О.Добіаш-Рождественської, „не маючи для своєї епохи порівняно з рукописними текстами такого значення, як античні inscriptionеs, кам’яні тексти Середньовіччя становлять певну своєрідність та не дублюють „палеографічні” і, звичайно, друковані тексти епохи” [42, с. 22]. Продовжити цю думку можна словами О.Федорової: „Неантичний напис є також історичним документом, і якщо він зроблений латинською мовою, то це певною мірою характеризує культуру цього суспільства” [195, с. 208].
Серйозні дослідження середньовічних латинських інскрипцій на території Росії провів Д.Дрбоглав. Найбільший інтерес становлять дві його монографії: „Загадки латинских клейм на мечах ІХXІV вв.” [46] та „Камни рассказывают” [47]. Результатом опрацювання великої кількості середньовічних написів стало також „Учебное пособие по средневековой латыни”, призначене для істориків-медієвістів та фахівців з класичної філології [48].
Проблеми латинської епіграфіки розглядає також О.Федорова в своїх підручниках „Латинская эпиграфика” [194] та „Введение в латинскую эпиграфику” [193]. Дослідниця присвячує окремий розділ латинським написам середніх віків і нового часу, подає численні приклади й проводить детальний епіграфічний аналіз. Окреме місце займає її стаття, присвячена написам Львова єдине на сьогодні зібрання інскрипційної спадщини України [195].
Отже, представлена дисертаційна робота є п

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дослідженні латинськомовних інскрипцій XVІXVІІІ ст. українського походження ми мали на меті з’ясувати шляхи проникнення латинської мови на територію України, визначити її роль у суспільному житті країни і з’ясувати соціо-культурні передумови феномена вербальної сакралізації матеріальних об’єктів, з’ясувати граматичні особливості латинської мови інскрипцій зазначеного періоду, а також порівняти граматику пізньосередньовічної латинської мови інскрипцій з граматичними явищами латинської мови класичного періоду. Відповідно до результатів дисертаційного дослідження зроблено такі висновки.
1. Розвиток суспільства відбивається на динаміці змін у мові, отже, розвиток останньої безпосередньо залежить від пізнавально-відображальних і комунікативних потреб соціуму, що в свою чергу визначається його соціо-культурними особливостями, зокрема й конфесійної природи. Рівень матеріального достатку людей, характер їхніх занять, умови проживання, станова приналежність тощо є тими провідними чинниками, які обумовлюють потребу вироблення системи мовних засобів і форм сакралізації різноманітних матеріальних об’єктів у формі інскрипцій. Характер публічних написів на теренах України починає змінюватися, а їх кількість значно зростає з розквітом міського життя і інтенсифікацією соціальної взаємодії громадян, що знаходило своє відбиття в більшому ступені свободи і суспільної ініціативи. Традиція нанесення інскрипцій на матеріальні об’єкти розвивалася в тісному контакті з культурами Західної Європи. Посилення європейської орієнтації України з XVI ст. об’єктивно вело до зростання ролі феномена сакралізації під впливом політичних, освітніх, культурологічних чинників, а завдяки релігійним текстам латина здобуває в усьому християнському світі ту вагу і престиж, яку раніше мали твори класиків античності лише для людей освічених.
2. Латина почала інтенсивно використовуватися в усіх християнських країнах слов’янського світу з метою зміцнення позицій держави і піднесення престижу як країни загалом, так і окремих шляхетських родів чи окремих осіб, а традиційна церковна культура поступається місцем культурі світській, в основі якої лежала антична традиція.
Ідеї епохи європейського Відродження позитивно відбилися на розвитку освіти, науки, архітектури та мистецтва України, яка залежно від історичної доби входила до складу різних державних утворень Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Територіальна суміжність з країнами Центральної та Західної Європи створила сприятливе середовище для засвоєння кращих здобутків європейської культури, саме цей час позначений появою видатних діячів науки і культури українського походження. Під впливом християнської традиції західного обряду почалося швидке поширення латинської освіченості серед досить значної частини населення, особливо його заможних привілейованих верств.
3. За змістом проаналізовані в роботі інскрипції поділяються на такі основні типи: посмертні, будівельні (на честь зведення будівлі), присвячувальні, глорифікаційні, моралістично-афористичні. Окрему групу становлять інскрипції із зазначенням дати події. Як показав аналіз, матеріал дослідження, найбільша кількість латинськомовних інскрипцій, знайдених на території України, припадає на ХVІІ століття, що є характерним не лише для України. Це час виявлення нащадками родів власної генеалогії, меморизація звершених справ та здобутих знань.
Порівняльний аналіз інскрипцій XVІXVІІІ ст. українського походження і класичних зразків інскрипцій доби античності засвідчує своєрідне схрещення переважаючих і тепер елементів античної традиції, що виявляється в самій структурі напису, його художньо-стилістичному оформленні, калькуванні усталених виразів і зворотів тощо, з традицією слов’янською, насиченою християнськими реаліями.
4. Зіставний аналіз граматичних особливостей латини, поширеної на українських землях у XVІXVІІІ ст. і відображеної в численних інскрипціях, та граматики латинської мови класичного періоду на основі текстових джерел того часу дозволив встановити такі характерні інтерференційні зміни в будові українського різновиду пізньосередньовічної латини як результат впливу української і частково польської мов:
1) фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій зумовлені рівнем володіння автора латиною та ступенем мовно-культурної полонізації певної території. При запозиченні іншомовних слів впроваджуються окремі нові графеми, що призводить до численних орфографічних змін. Зокрема, під впливом польської мови широкого використання набувають букви w та k, не характерні для класичної латини. Вони вживаються переважно для відтворення власних назв осіб, географічних об’єктів, інших імен, посад тощо. Для позначення голосного звука |і| зазвичай вживалася буква і, проте часто можна спостерігати й паралельне використання літери y, яка традиційно писалася лише в словах грецького походження; на позначення ж звука |і| нескладового все частіше вживається буква j, відсутня в класичному латинському письмі.
Зникнення різниці у вимові довгих і коротких голосних часто призводить до зникнення диграфів або ж до явища фонетико-правописної гіперкорекції, коли диграфи з’являються там, де їх не мало б бути. Інший прояв уніфікації у вимові довгих і коротких голосних спонтанна взаємозаміна диграфів.
У буквосполученнях ngu, su, які перед наступним голосним вимовляються як |нгв|, |св|, відповідно до звучання літера u на письмі часто замінюється на v. Набуває поширення тенденція до гіперкорекції букви h і усунення подвоєних приголосних.
У текстах аналізованих інскрипцій автори часто вдаються до вживання літер польського алфавіту, яких не існувало в латинському алфавіті. Більшість власних назв та імен записувалися відповідно до польського звучання власної назви, зокрема за допомогою таких традиційно використовуваних літер польського алфавіту, переважно діакритизованих або диграфів, як ą, ę, ó, ł, ń, ś, ż, cz, rz, sz, szcz;
2) морфологічна система також характеризується низкою інтерференційних змін.
Найбільш суттєвою морфологічною особливістю в системі іменника є поява невідмінюваних польських власних імен і інших назв поряд з правильною латинською іменною парадигмою, що свідчить про досить високий рівень володіння латиною авторами інскрипцій на тлі браку знань польської мови, достатніх для реалізації їх нормативного вживання.
Система прикметника характеризується такими інтерференційними змінами:
a) вживання форм ступенів порівняння у власній функції набуло в латинськомовних інскрипціях великого поширення через специфіку їх використання. Вживання форм вищого або найвищого ступенів замість звичайного як одного з прийомів глорифікації, особливої шаноби стосовно особи або ж підкреслення значимості певної події чи предмета з метою посилення враження на читача є характерною особливістю середньовічних латинськомовних інскрипцій;
b) поширення явища субстантивації прикметників під впливом української мови.
У морфологічній системі займенника відзначено такі інтерференційні зміни:
a) у пізньосередньовічних латинськомовних інскрипціях під впливом української мови, яка має спрощену парадигму засобів позначення просторової демонстративності, відбувається звуження спектра значень вказівних займенників;
b) значне поширення явища прономіналізації прикметників і дієприкметників за аналогією до української мови;
с) під впливом української мови не зазнає імплікації особовий займенник у ролі підмета, який не несе логічного наголосу.
До інтерференційних змін у морфологічній системі дієслова належать:
a) послідовне вживанням дієслів у perfectum logicum, що є наслідком впливу східнослов’янських мов, оскільки perfectum у значені perfectum logicum структурно і семантично відповідає складеному іменному присудку української мови (дієприкметник + дієслово „бути” в формі теперішнього часу);
b) дієприкметники активного стану латинськомовних інскрипцій поступово набувають значення, співвідносного з дієприслівниками української мови, змінюючи синтаксичну функцію означення при другорядних членах речення на функцію обставини при присудку. Функціональній тотожності латинських дієприкметників активного стану з дієприслівниками української мови сприяло вживання їх у класичній латині переважно в предикативній функції замість атрибутивної;
c) характерною особливістю латинськомовних інскрипцій є зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого часу, що пояснюється частим опущенням цього дієслова в аналогічних конструкціях української мови;
d) значно частіше порівняно із класичною латиною засвідчується вживання герундива в функції означення з відтінком необхідності;
е) в латинськомовних інскрипціях досліджуваного періоду спостерігаємо тенденцію до обмеження вживання часових форм imperfectum, plusqumperfectum, futurum II з одночасним розширенням натомість вживання prаesens, perfectum і imperativus. Вживання часів у дійсному способі відповідає нормам класичної латинської мови, а умовний спосіб найширше представлений формами conjunctivus optativus і conjunctivus іmperativus.
Зазначені інтерференційні зміни дозволяють зробити висновок про формально-функціональну взаємодію двох морфологічних систем у латинсько-українському мовно-культурному континуумі;
3) на синтаксичному рівні відзначено такі характерні зміни:
У прийменниково-відмінковій системі на фоні збереження основних синтаксичних функцій відмінків ці зміни є такими:
a) значно більшого поширення набув прийменник de, розвинувши своє значення і збагатившись новими функціями, що призвело до збільшення кількості додатків, які вводяться цим прийменником;
b) з’явилася тенденція до вживання прийменникових конструкцій з е (ex) і inter замість конструкції з Genetivus partitivus;
c) приналежність людини до певного поселення або походження з певного роду позначається в українському різновиді пізньосередньовічної латини іменними конструкціями з прийменником de, зрідка ex, a. Конструкції з цими прийменниками стали вживатися в значенні Ablativus originis;
d) прийменники віддалення de, ex, a, близькі за своїми значеннями, втрачають конкретне просторове значення, набуваючи більш узагальненого, оскільки заміна функцій класичних відмінків прийменниковими сполуками відбувалася разом із змішуванням їхніх значень. Найабстрактнішого значення набуває прийменник de, більш загальним значенням характеризується a, а ex найбільшою мірою зберігає своє часово-просторове значення;
e) прийменниково-відмінкові конструкції з прийменником in часто виступають незалежними від питань куди? і де?, що зумовлюється впливом української мови, де в обох випадках вживається форма місцевого відмінка;
f) в окремих випадках відбувається ускладнення класичної моделі відмінкової конструкції прийменником in або ж має місце його неправильне вживання при змішуванні відмінкових значень.
Структура простого і складного речень латинськомовних інскрипцій характеризується такими інтерференційними явищами:
a) порядок слів у аналізованих реченнях зумовлений ступенем володіння авторами нормативною латинською мовою. Близько половини зафіксованих зразків інскрипцій зберігають порядок, характерний для класичної латини, решта ж відзначається лібералізацією канону, що виявляється, зокрема, і в переміщенні дієслова-присудка з кінцевої синтаксичної позиції в початкову та переході до контактного розташування присудка і підмета під впливом української мови, для якої така топіка була характерною;
b) типовою інтерференційною особливістю простих речень у зазначених інскрипціях є еліпсис дієслова-зв’язки за зразком відповідної конструкції української мови;
c) вплив української мови на синтаксичну систему латини призвів до зміщення співвідношення вживаних способів вираження присудкових форм на користь дієслів дійсного способу. Простий присудок, виражений особовою формою дієслова, є найуживанішим, і значно рідше, порівняно з класичною латиною, вживаються різновиди складеного присудка дієслівний і іменний;
d) відзначено тенденцію до збільшення кількості випадків вживання під впливом української мови особового займенника в ролі підмета там, де в класичній латині він традиційно імплікується;
e) вживання зворотів Accusativus cum infinitivо і Nominativus cum infinitivo в латинськомовних інскрипціях зустрічається значно рідше, що пояснюється впливом українського синтаксису, для якого використання інфінітивних зворотів не було характерне. У наявних інфінітивних конструкціях часто спостерігаємо порушення норм їх будови, недотримання вимоги вживання часових форм або ж загалом заміну підрядним реченням;
f) зворот Ablativus absolutus зберіг свою поширеність у пізньосередньовічній латині, що можна пояснити семантичною близькістю до нього дієприкметникових зворотів української мови;
g) складносурядні речення характеризуються незначними змінами в структурній організації синтаксичних конструкцій, а саме поширенням безсполучникового зв’язку та складносурядних речень зі сполучниками sed і et;
h) для складносурядних речень на тлі збереження їхніх основних структурних типів характерне переважання підрядних означальних із сполучниками qui, quae, quod; другими за продуктивністю типом складнопідряних речень є підрядні речення часу зі сполучником cum;
4) основна частина вживаної у текстах проаналізованих інскрипцій лексичних одиниць, природно, належить до основного фонду латини класичного періоду. Проте з’явилося багато лексичних новотворів і слів з модифікованим значенням і запозичень з церковної латини, що пояснюється суспільно-політичними та культурологічними чинниками, а саме входженням України до тогочасного європейського мовно-культурного простору.
Аналіз латинськомовних інскрипцій в Україні кінця XVI початку XVIII століть засвідчив значну поширеність феномена сакралізаційної інскрипції з особливими, зумовленими інтерференційною взаємодією латини і слов’янських мов відповідного історико-культурного регіону Європи насамперед української, а також польської, ознаками, що дозволяє говорити про існування окремого регіонально-історичного різновиду пізньосередньовічної латинської мови.
Найбільшою мірою зазначені зміни знайшли своє відображення в лексико-граматичній сфері латинської мови, причому на всіх її структурних рівнях морфологічному, лексичному, синтаксичному.
Наведені результати і висновки можуть слугувати основою для проведення нових досліджень з проблематики функціонування латинської мови на теренах України і східної Європи загалом у зазначений період.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев М.П. Русская культура и романский мир. Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1985. 542 с.
2. Античное наследие в культуре Возрождения. М.: Наука, 1984. 286 c.
3. Античное наследие в культуре России. РАН; Российский НИИ культурного и природного наследия / Георгий Степанович Кнабе (общ.ред.). М., 1996. 262с.
4. Безбородько Н.И. Латынь XVII века как языковая проблема // Вопросы истории и методики преподавания иностранных языков. Днепропетровск, 1972. Вып. 3. С. 36.
5. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов ХVІІ века. Днепропетровск, 1972. 138 с.
6. Беккер П.В. Новая коллекция надписей на ручках древних сосудов, найденных в Южной России // Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса, 1868. Т. 7, отд. 1. C. 184.
7. Беккер П.В. О надписях на ручках греческих амфор из собрания И.К.Суручана // ЗООИД, 1879. XI. Одесса. С. 1350.
8. Белецкий А.А. Принципы этимологических исследований. К.: Изд-во КГУ им. Т. Шевченко, 1950. 267 с.
9. Белоусов В.Н. Законодательные факторы развития двуязычия в полиэтническом социуме // Ежегодные международные чтения памяти Н.С. Трубецкого. Чтения 1999. Евразия на перекрестке языков и культур. Типология языков и культур. М., 1999. 2325.
10. Бенвенист Е. К анализу падежных функций: латинский генетив // Общая лингвистика: Пер. с фр. М.: Изд-во иностранной литературы, 1974. 118 с.
11. Блумфилд Л. Язык. М.: Прогресс, 1968. 606 с.
12. Богословский М.М. Петр І.: Материалы для биографии. М-Л.: Соцэкгиз, 1940. Т.1. 432 с.
13. Большой энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 2003. 1247 с.
14. Боровский Я.М., Болдырев А.В. Учебник латинского языка для гуманитарных факультетов университетов. Изд. 4, доп. М.: Высш. школа, 1975. 479 с.
15. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь: Современная версия. М.: Советская энциклопедия, 2004. 672 с.
16. Буркхард Я. Культура Италии в Эпоху Возрождения. М.: Интрада, 1996. 527 с.
17. Вайнрайх У. Языковые контакты: Состояние и проблемы исследования: Пер. с англ. и коммент. Ю.А.Жлуктенко; Вступ. стат. В.Н.Ярцевой. К.: Вища школа, 1979. 260 с.
18. Верещагин В.А. Русский книжный знак. Издание Р. Голике. СПб., 1902. 243 с.
19. Воробьев Ю.К. Латинский язык в русской культуре XVIIXVIII веков. МГУ им. М.В.Ломоносова, Мордовск. гос. ун-т им. Н .П.Огарева. Саранск: Издательство Мордовского университета, 1999. 240 с.
20. Гавранек Б. К проблематике смешения языков // Новое в лингвистике. 1972. Вып. 6. С. 94111.
21. Гаджиева Н.З. О методах сравнительно-исторического анализа синтаксиса // Вопросы языкознания. 1968. № 3. С. 1930.
22. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. К.: Вища школа, 1985. 306 с.
23. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М.: Изд-во Академии наук СССР, 1963. 94 с.
24. Голенищев-Кутузов И.Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV XVI веков. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 415 с.
25. Голенищев-Кутузов И.Н. Ренессансные литературы Западной и Восточной Европы // Литература эпохи Возрождения и проблемы всемирной литературы: Сб. ст. М.: Наука, 1967. C. 245285.
26. Голенищев-Кутузов И.Н. Славянские литературы. Статьи и исследования. М.: Художественная литература, 1973. 480 с.
27. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К.: Дніпро, 1993. 448 с.
28. Горнунг Б.В. К вопросу о типах и формах взаимодействия языков // Доклады и сообщения Института языкознания АН СССР. М.: Изд-во АН СССР, 1952. № 2. С. 38.
29. Государственная Оружейная Палата московского Кремля. М.: Изогиз, 1958. 357 с.
30. Государственная Оружейная палата Московского Кремля: Сб. науч. тр. по материалам Государственной Оружейной палаты / Ред. Г. А. Новицкий, С. К. Богоявленский. М.: Искусство, 1954. 578 с.
31. Гриценко С. П. Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови- реципієнта (на матеріалі латинських запозичень українських пам'яток кінця XVIXVII ст.): Дис. канд. філол. наук: 10.02.15 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 1999. 290 с.
32. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. К.: Наук. думка, 1991. Т. 6. 680 с.
33. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М.: Искусство, 1972. 318 с; 2-е изд. М.: Искусство, 1984. 321 с.
34. Гуревич А.Я. О новых проблемах изучения средневековой культуры // Культура и искусство западноевропейского средневековья. М.: Сов. художник, 1978. С. 176199.
35. Гуревич А.Я. Язык исторического источника и социальная действительность: средневековый билингвизм // Ученые записки Тартуского университета. Труды по знаковым системам. Тарту: Тартуский университет. Вып. 365. №7. 1975. С. 3074.
36. Гурычева М.С. Народная латынь. М.: Изд-во лит. на иностр. языке, 1959. 192 с.
37. Даркевич В.П. Произведения западного художественного ремесла в Восточной Европе ХХІV вв. М.: Наука, 1966. 148 с.
38. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. М.: Рус. яз., 2000. 846 с.
39. Дворник Ф. Славяне в европейской истории и цивилизации. М.: Языки славянской культуры, 2001. 800 с.
40. Девото Дж. Латынь после падения Римской империи // Современное итальянское языкознание. М., 1971. С. 161186.
41. Десницкая А.В. О влиянии нового учения о языке на исследование вопросов сравнительной грамматики индоевропейских языков. М.: Изд. АН СССР, отдел литературы и языка. Т. 11. Вып. 4. 1952. С. 124143.
42. Добиаш-Рождественская О.А. История письма в средние века: Рук. к изучению латинской палеографии. М.: Книга, 1987. 317 с.
43. Добиаш-Рождественская О.А. Культура западноевропейского Средневековья. Научное наследие. М.: Наука, 1987. 350 с.
44. Доровских Л.В. Об употреблении предлогов поздней латыни (на материале хроники венгерского Анонима) // Язык и стиль памятников античной культуры. Л., 1987. С. 4655.
45. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Львів: Світ, 1991. 576 с.
46. Дрбоглав Д.А. Загадки латинских клейм на мечах IX-XIV вв. М.: Изд-во МГУ, 1984. 137 с.
47. Дрбоглав Д.А. Камни рассказывают: Эпиграфические латинские памятники XV первая половина XVII в. М.: Изд-во МГУ, 1988. 80 с.
48. Дрбоглав Д. А. Учебное пособие по средневековой латыни. М.: Изд-во МГУ, 1993. 142 с.
49. Дуров В.С. Основы стилистики латинского языка: Учебное пособие для студ. филол. фак. высш. учебн. заведений. СПб.: Филологический факультет СПбГУ; М.: Издательский центр «Академия», 2004. 112с.
50. Дынников А.Н., Лопатина М.Г. Народная латынь. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1998. 256 с.
51. Дынников А.Н., Лопатина М.Г. Народная латынь. М.: Изд-во МГУ, 1976. 314 с
52. Дюби Ж. Европа в средние века. Смоленск: Полиграмма, 1994. 320 с.
53. Енциклопедія українознавства. К.: Глобус, 1993. 96 с.
54. Жебелев С.А. Пантикапейские Ниобиды // Материалы по археологии России. СПб., 1901. Вып. 24: Древности Южной России. С. 157, I-III.
55. Жебелев С.А. Северное Причерноморье. Исследования и статьи по истории Северного Причерноморья античной эпохи. М.-Л.: Изд. АН СССР, 1953. 288 с.
56. Житецкий П.И. О пересопницкой рукописи // Труды третьего Археологического съезда. Т.2. К., 1878. С. 221230.
57. Жлуктенко Ю.О. Мовні контакти: проблеми інтерлінгвістики. К.: Вид. КДУ, 1966. 133 с.
58. Зелинский Ф.Ф. Ритмика и психология художественной речи // Мысль. 1922. № 2. С. 6886
59. Зіморович Б. Потрійний Львів. Л.: Центр Європи, 2002. 224 с.
60. Иваск У.Г. Описание русских книжных знаков. (Ex-Libris). М.: Библиофил, 19051918. Вып. 1. 1905. 348 с.; Вып. 2. 1910. 104 с.; Вып. 2. 1918. 56 с.
61. Иконников В.С. Максим Грек и его время: Ист. исслед. 2-е изд. К., 1915. 640 с.
62. Иллюстрированный энциклопедический словарь. М.: Ридерз Дайджест, 2002. 424 с.
63. Исаевич Я.Д. Культура Галицко-Волынской Руси // ВИ. 1973. № 1. С. 92107.
64. Исаевич Я.Д. Украинско-польские связи в истории книгопечатанья // Культурные связи народов Восточной Европы в ХVI веке. М.: Наука, 1976. С. 192207.
65. История лингвистических учений. Средневековая Европа. Л.: Наука, 1985. 288 с.
66. История письма: Эволюция письменности от Древнего Эгипта до наших дней. М.: Изд-во Эксмо, 2002. 400 с.
67. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. Львів, 1996. 336 с.
68. Ісаєвич Я.Д. Українська культура в середньовіччі і на світанку нової доби // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 1. К., 1992. С. 3148.
69. Карасева Т.А. Историческая фонетика латинского языка. Грамматический комментарий к латинским текстам VIII веков до н.э. М.: Греко-латинский кабинет Ю.А. Шичалина, 2003. 256 с.
70. Каргер М.К. Новгород Великий: Архитектурные памятники. М.-Л.: Искусство, 1966. 307 с.
71. Касаткин А.А. Культ латыни в эпоху Возрождения // Культура эпохи Возрождения. Л.: Наука, 1986. С. 3642.
72. Корж Н.Г. О некоторых лексических особенностях латинского языка Г.С.Сковороды // Труды филологического факультета Харьковского госуниверситета им. Горького. Харьков, 1960. Т. 8. С. 11 24.
73. Корлэтяну Н.Г. Исследование народной латыни и ее отношений с романскими языками. М.: Наука, 1974. 304 с.
74.