Петрова Світлана Миколаївна Історіографічний дискурс Треченто: комунікативно-прагматичний аспект (на матеріалі збірників життєписів “De viris illustribus” Франческо Петрарки та “De mulieribus claris” Джованні Боккаччо)

Короткий опис

Петрова Світлана Миколаївна, тимчасово не працює. Назва дисертації: Історіографічний дискурс Треченто: комунікативно-прагматичний аспект (на матеріалі збірників життєписів De viris illustribus” Франческо Петрарки та De mulieribus claris” Джованні Боккаччо)”. Шифр та назва спеціальності 10.02.14 класичні мови. Окремі індоєвропейські мови. Спецрада Д26.001.19 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ПЕТРОВА СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 811.124’42”13”:82-94
ДИСЕРТАЦІЯ
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ДИСКУРC ТРЕЧЕНТО:
КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ
(на матеріалі збірників життєписів “De viris illustribus”
Франческо Петрарки та “De mulieribus claris” Джованні Боккаччо)
10.02.14 – класичні мови. Окремі індоєвропейські мови
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_______________ С. М. Петрова

Науковий керівник – д. філол. н., професор Голубовська І. О.

Київ – 2021

ЗМІСТ
ВСТУП ...................................................................................................................... 12
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ .... 24
1.1. Дискурс як складний багатоаспектний феномен ............................................ 24
1.2. Історіографічний дискурс у контексті типологізації ..................................... 27
1.3. Біографічний жанр історіографії Треченто .................................................... 31
1.4. Комунікативно-прагматичний аспект дослідження дискурсу ....................... 35
1.5. Комунікативна стратегія як базове поняття лінгвокомунікативного
методу......................................................................................................................... 36
1.6. Комунікативні тактики, комунікативні ходи та маркери .............................. 40
1.7. Стратегія оцінки як персуазивна стратегія ..................................................... 41
1.7.1. Категорія оцінності ........................................................................................ 43
1.7.2 Прямі та непрямі способи вербалізації похвали й осуду ............................. 46
1.7.3. Структура оцінки ........................................................................................... 49
1.7.4. Способи аргументації оцінних суджень ....................................................... 51
1.7.5. Топоси як джерело аргументів ...................................................................... 54
Висновки до розділу 1 .............................................................................................. 55
РОЗДІЛ 2. СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ПОХВАЛИ, ОСУДУ У ЗБІРНИКУ
ЖИТТЄПИСІВ “DE VIRIS ILLUSTRIBUS” ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКИ ......... 59
2.1. Стратегія ПОХВАЛИ ....................................................................................... 59
2.1.1. Тактика приписування об’єкту оцінки позитивних характеристик ........... 59
2.1.2. Тактика гіперболізації позитивної оцінки .................................................... 70
2.1.3. Тактика апеляції до авторитету .................................................................... 77
2.1.4. Тактика вираження захоплення .................................................................... 79
2.1.5. Тактика виправдання ...................................................................................... 82
2.1.6. Тактика спонукання до позитивного оцінювання ........................................ 83
2.1.7. Тактика спонукання до позитивно-оцінних дій ............................................ 84
2.1.8. Тактика протиставлення об’єктів оцінки ..................................................... 86
2.1.9. Тактика демонстрації похвали об’єктів оцінки їх сучасниками ................ 89
2.2. Стратегія ОСУДУ ............................................................................................. 91
10
2.2.1. Тактика приписування об’єкту оцінки негативних характеристик ........... 91
2.2.2. Тактика гіперболізації негативної оцінки .................................................. 102
2.2.3. Тактика апеляції до авторитету .................................................................. 106
2.2.4. Тактика вираження докору .......................................................................... 108
2.2.5. Тактика вираження подиву .......................................................................... 109
2.2.6. Тактика вираження обурення ...................................................................... 110
2.2.7. Тактика показу контрасту у бутті об’єкта оцінки .................................... 113
2.2.8. Тактика протиставлення об’єктів оцінки ................................................... 114
2.2.9. Тактика вдаваного незгадування ................................................................. 118
2.2.10. Тактика заборонних настанов ................................................................... 120
2.2.11. Тактика спонукання до негативного оцінювання .................................... 120
2.2.12. Тактика іронії ............................................................................................. 121
Висновки до розділу 2............................................................................................. 122
РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ПОХВАЛИ, ОСУДУ У ЗБІРНИКУ
ЖИТТЄПИСІВ “DE MULIERIBUS CLARIS ” ДЖОВАННІ БОККАЧЧО .... 124
3.1. Стратегія ПОХВАЛИ ..................................................................................... 124
3.1.1. Тактика приписування об’єкту оцінки позитивних характеристик ......... 124
3.1.2. Тактика гіперболізації позитивної оцінки................................................... 135
3.1.3. Тактика апеляції до авторитету ................................................................... 139
3.1.4. Тактика узагальнення значення окремого позитивно-оцінного вчинку ... 142
3.1.5. Тактика вираження захоплення ................................................................... 142
3.1.6. Тактика спонукання до позитивного оцінювання....................................... 148
3.1.7. Тактика спонукання до позитивно-оцінних дій........................................... 150
3.1.8. Тактика приписування чоловічих характеристик ...................................... 155
3.1.9. Тактика акцентуації на подоланні гендерних стереотипів......................... 161
3.1.10. Тактика акцентуації на перевищенні чоловіка ......................................... 165
3.1.11. Тактика вираження подиву......................................................................... 166
3.1.12. Тактика виправдання................................................................................... 167
3.1.13. Тактика демонстрації похвали об’єктів оцінки їх сучасниками ............. 168
3.2. Стратегія ОСУДУ ........................................................................................... 169
11
3.2.1. Тактика приписування об’єкту оцінки негативних характеристик ......... 169
3.2.2. Тактика гіперболізації негативної оцінки .................................................. 188
3.2.3. Тактика гендерної стереотипізації .............................................................. 191
3.2.4. Тактика апеляції до авторитету .................................................................. 192
3.2.5. Тактика вираження докору .......................................................................... 194
3.2.6. Тактика вираження обурення ...................................................................... 197
3.2.7. Тактика висміювання ................................................................................... 199
3.2.8. Тактика спонукання до негативного оцінювання ...................................... 201
3.2.9. Тактика заборонних настанов ..................................................................... 201
3.2.10. Тактика протиставлення сучасниць cуб’єкта оцінки язичницям............ 204
3.2.11. Тактика протиставлення з гіпотетичною позитивно-оцінною
поведінкою............................................................................................................... 204
3.2.12. Тактика приписування чоловікам жіночих характеристик .................... 205
3.2.13. Тактика показу контрасту у бутті об’єкта оцінки .................................. 206
3.2.14. Тактика протиставлення жінок чоловікам ............................................... 207
3.2.15. Тактика спонукання чоловіків поміркувати над досягненнями жінок ... 209
3.2.16. Тактика іронії ............................................................................................. 209
Висновки до розділу 3 ............................................................................................ 212
ВИСНОВКИ ........................................................................................................... 214
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ...................................................... 221
ДОДАТКИ .............................................................................................................. 243
12
ВСТУП
Дисертацію присвячено вивченню комунікативно-прагматичного аспекту
історіографічного дискурсу Треченто з опертям на дихотомію “ПОХВАЛА – ОСУД”.
Треченто (від. італ. trecento – триста) – перший період італійського Відродження XIVго ст., Проторенесансу, який ознаменував поворот до людини, її душі, моральних
якостей і життєвого досвіду: “Бог не створив на землі нічого більш дивовижного, ніж
людина” (Fam. V 4, 10) 1
. До studia humanitatis належали граматика, риторика, поезія,
історія, моральна філософія, тобто ті дисципліни, які буди необхідними для розуміння
досвіду повсякденного життя [King 2015, p. 7].
У центрі філософських студій гуманізму була моральна філософія
[Kristeller 1955, p. 10]. Створення морального світу та боротьба за цінності визначали
бачення гуманістів історії та культури загалом [Mazzotta 1993, p. 117]. На думку
Петрарки, як vera felicitas (істинне щастя), одна з головних категорій моральної
філософії, визначається протиставленням смертного й безсмертного, так і virtus
(доброчесність) розуміється через опозицію тіла й душі [Lee 2009, p. 23]. Життя,
прикрашене virtus, є “шляхом на небеса” (via in celum est) (Africa I, 483-489)
[Петрарка 1992, с. 18]. Дихотомія virtus (доброчесність) / vitium (порок, гріх) є
предметом найглибшого вивчення гуманістів Треченто, а особливо Франческо Петрарки
та Джованні Боккаччо: “… ніколи не буде достатньо славити доброчесність, ніколи
не вистачить настанов любити Бога і ненавидіти пристрасті, ніколи для глибоких
умів не закриється шлях до відкриття нового” (Fam. I, 8) 2
. І саме антична історія була
для них актуальним джерелом зразків людської поведінки, досвіду, “прототипів
ідеальної душі чи особистості, ідеалів громадської virtus та саморозуміння”
[Hampton 1990, p. 19; Green 1968, p. 241-6].
Для приписів моральної філософії, яка мала на меті моральне освічення людини, з
метою аргументації постала гуманістична історіографія [Garin 1965, p. 226;
Fueter 2011, S. 1]. Оскільки загальнолюдські цінності набагато краще ілюструються
прикладами, ніж абстрактними настановами філософів-схоластів, гуманісти1 “Deus … nihil tamen homine mirabilius in terris fecit” [Petrarca 1859, p. 262]. 2 “nunquam satis laudabitur virtus; nunquam ad amorem Dei, ad odium voluptatum praecepta sufficient;
nunquam acutis ingeniis iter obstruetur ad novarum rerum indaginem” [Petrarca 1859, p. 67].
13
історіографи прагнули занотувати exempla чеснот і вад античності, якою надихалися, та
інтерпретувати їх відповідно до вимог сучасності, скеровуючи читачів до свідомого
доброчесного життя [Manley 1980, p. 206; Hampton 1990, p. 6].“Історія є філософією,
яка вчить за допомогою зразку” – писав ще Діонісій Галікарнаський у I ст. до н. е.
[цит. за Nadel 1964, p. 298]. Плутарх у життєписі Перікла наголошував: “…
доброчесність своїми справами веде людей одразу ж у такий настрій, що вони
одночасно і захоплюються її справами, і бажають наслідувати тих, хто її
здійснив…” [Плутарх 2020, с. 169]. У листі до Дж. Колонна Петрарка підтверджував
цю тезу: “Ніщо не зворушує мене так, як приклади відомих чоловіків” (Fam. VI, 4) 3
.
Біографічний жанр “De viris illustribus” історіографічного дискурсу Треченто має
“глибоко укорінений прагматичний характер”, спрямований на формування persona
свого адресата [Jefferson 2007, p. 20]. Зосередившись на особистостях, Петрарка й
Боккаччо прагнули виявити емпіричне втілення античних і християнських чеснот у
рамках античної історії, а не обговорювати їх абстрактну, філософську природу.
Історичний зразок (exemplum) розумівся не як ілюстрація заданих норм поведінки, а як
інструмент досвіду. Exemplum стає історією, а Середньовіччя пропонувало історію як
зразок, ілюстрацію догматично встановлених істин та провіденційності [Stierle 1973,
p. 347-75]. Тому відбувся зсув з дедуктивного методу до індуктивного [Moos 1996, p. 19;
Keßler 2004, S. 109; Langeloh 2017, p. 77]. Йдеться не про знання того, що слід робити,
а про реальний досвід (experientia) у галузі того, що людина може зробити як активний,
відповідальний суб’єкт, що й зумовлює користь історії (utilitas historiae). Услід за
Цицероном Петрарка оголошує досвід “найнадійнішим учителем речей” (“experientia
certissima magistra rerum est”) (Fam. VI, 4, 3) [Petrarca 1859, p. 337]. Значення ж та
функція exemplum полягає у тому, щоб розширити горизонти можливого досвіду за
кордони власного життя [Keßler 2004, S. 113].
В історіографічному дискурсі Треченто основоположними були риторична форма і
моралістично-утилітарна мета. Похвала й осуд як категорії епідейктичної риторики ще з
часів Арістотеля (Ῥητορικὴ τέχνη (I, 9)) й Плутарха виступали потужним засобом
впливу на адресата, модусом спонукання до доброчесного життя [Аристотель 2020,
3 Me quidem nichil est quod moveat quantum exempla clarorum hominum [Petrarca 1859, p. 337].
14
с. 59], показником наявності чи відсутності чеснот, які є основою добробуту res publica
та виховання optimus civis [Dominik, Smith 2011, p. 2, 13; Connoly 2007, p. 153;
Manuwald 2011, p. 210; Skinner 2002, p. 69]. Петрарка зауважував, що здавна сутність
людини незмінна (“Que vero naturaliter insunt, non mutari”), і душі людські, і хвороби
душі (“et animos hominum et animorum morbos”) (Fam. V, 8) [Petrarca 1859, p. 280].
У наш час, який характеризується моральним релятивізмом, постмодерною
невизначеністю орієнтирів духовного життя людини, трансформацією традиційних
цінностей, дослідження просякнутих морально-дидактичними персуазіями текстів
гуманістичного історіографічного дискурсу видається актуальним і перспективним.
Комунікативно-прагматичний фокус дослідження відповідає антропоцентричним
установкам сучасного мовознавства з його акцентом на проблемах мовленнєвої
комунікації й увагою до способів здійснення експресивно-емотивної функції мови.
Гуманізація історичного знання, антропологічна орієнтація сучасної історії,
“лінгвістичний поворот”, міждисциплінарний підхід, активний розвиток соціальної
історії, біографіки, наратології, мікроісторії, гендерної історії [Шутова 2002;
Попова 2012] також зумовлюють інтерес до вивчення біографічного жанру
історіографічного дискурсу Треченто.
Матеріалом дослідження є збірники життєписів “De viris illustribus” (“Про
славетних чоловіків”) Франческо Петрарки та “De mulieribus claris” (“Про славетних
жінок”) Джованні Боккаччо.
Біографічний жанр історіографії Петрарки досліджували або згадували у своїх
оглядах [Billanovich 1951, 1974; Baron 1962; Nolhac 1965; Kohl 1974; Scholz 1974;
Martellotti 1983; Hampton 1990; Mazzotta 1993; Witt 2009, 2012; Keßler 2004; Malta 2008;
Lee 2009; Zac 2010, Armstrong 2014; Celenza 2018], Боккаччо – [Веселовский 1984;
Дживелегов 1934; Мокульский 1966; Назаров 2002, Тихонов 1994, Cодомора 2014;
Hutton 1910; Zaccaria 1963; Kallendorf 1985; Erfen 1990; Jordan 1990; McLeod 1991;
Benson 1992; Müller 1992; Brown 2001; Kolsky 2003; Franklin 2017; Wittschier 2017,
Musto 2019].
Петрарку зображують як “гуманіста”, який буквально “піднявся на гору Ванту, щоб
відкрити Ренесанс” [Skinner 1969, p. 23], називають “батьком гуманізму”, першою
15
модерною людиною”, “першим італійським патріотом”, “першим туристом”,
[цит. за Tatam 1926, p. 302]. Його іменували також “пророком нової епохи” (Voigt),
Колумбом (Symonds) і Коперником (Panofsky; Greene; Schiffman) [цит. за Eisner 2014,
p. 782]. На думку Г. Барона, Петрарка був наче Мойсей, який переступав Середні віки
назустріч Ренесансу, який мав змогу окинути оком нову обітовану землю, але не міг
ступити туди ногою [Baron 1968, pp. 26-34].
Історіографічний твір Петрарки “De viris illustribus” (прим. далі – DVI) складається
з двох книг, написаних у різний час (про етапи написання див. Додаток В). Liber I
(ca. 1337-1343) сконцентрована на темі римської virtus (доброчесність, мужність,
доблесть) республіканського періоду, містить передмову (Praefatio A) і 22 біографії від
Ромула до Катона Цензора (перелік усіх героїв біографій див. у Додатку Ґ). Вибір
римської тематики зумовлений критичним ставленням до сучасності й захопленням
натомість античністю, історичною величчю Риму та людьми дії. Однією з цілей
Петрарки була рекреація римського духу у культурі Треченто [Scholz 1974, p. 3]. “Quis
est enim aliud omnis historia, quam Romana laus?” – “Що ж тоді є історією, як не
вихваляння Риму?” [Petrarch 2003а, p. 417]. Головним і найбільшим за обсягом
життєписом Liber I DVI є vita de Publio Cornelio Scipione Africano Maiore (100 ст. у
виданні 2003 р.). Захоплення античністю та Римом, вражаюче минуле якого було
скарбницею зразків virtus для презентації їх сучасникам, слугувало також для
задоволення власного бажання слави, що було досягнуто у 1341 р. на Великдень:
Петрарка був коронований лавровим вінком у Сенатському палаці Капітолійського
пагорбу за рішенням короля Неаполя Роберта. У дипломі, Privilegium laureationis, було
написано, що він увінчується як поет та історик: “... magnum Poetam et historicum
declaramus” [Wilkins 1943, p. 188]. Тому під час першого періоду історіографічної
діяльності Петрарки домінував комплекс мотивацій: здобування слави, захоплення
Римом, презентація зразків virtus з морально-дидактичною метою [Keßler 2004, S. 52].
Після смертоносного періоду епідемії Чорної чуми, зваживши всі переваги й шкоду
від коронування лавровим вінком (зокрема, заздрість до свого успіху), він переглянув
устремління своєї молодості [Wilkins 1943, p. 196-197]. У 1351-1353 рр. Петрарка
змінив план DVI від написання біографій від Ромула до Тита (“librum historiarum a rege
16
Romulo in Titum Cesarem, opus immensum”) (Secretum III) на план об’єднати чоловіків
“ex omnibus terris et seculis illustris” в одному творі (Fam. VIII, 3, 12) [Malta 2008, p. X].
Петрарка починає аналізувати virtus і gloria у вселенському масштабі, що посилює
дидактичний потенціал та utilitas історії (DVI, Praef. A, 6; Praef. B, 7)
[Petrarca 2003, p. 2; 2008, p. 2]. Друга книга, Liber IІ, що містить Praefatio В і 12
життєписів, написана під впливом філософських і богословських поглядів
Бл. Августина [Lee 2009, p. 11]. В історіографічному проєкті відбулась зміна початку
історії з ab urbe condita на ab orbe condito, і тому Петрарка починає vitae з Адама,
“гіркого і терпкого кореню” (“radix amara et aspera”) (Адам 1, 5). Гріхопадіння праотця
було продовжено у першому братовбивстві, причиною якого була заздрість (invidia,
одна з перших libidines), і заклало фундамент “земного міста”. Згодом повторилося у
другому братовбивстві при заснуванні Рима (De civ. 15, 5, 1-10)
[Августин 2020, с. 1475]. Персонажі й події Liber II DVI, “пишні гілки” Адамового
кореня (rami virentes), зібрані згідно aetates mundi та series generationum: старозавітні
патріархи, творці організації влади на землі та перших царств, міфічні герої, які стали
об’єктом історіографії завдяки евгемеристичному тлумаченню. Петрарка розглядає
світові епохи, aetates mundi, як подорожний, viator, який проходить через час
[Petrarca 2008, p. 10]. Образи “viri ex omnibus seculis ac terris” втілюють “моральнодидактичне завдання історії через зразковість поведінки, яка поєднує старі та нові
парадигми дій, які на основі цілісності людини дозволяють примирити на етичному й
культурному рівні міста людини і Бога” [Malta 2008, p. CLV]. Для Петрарки історія
відображає діяльність могутньої людини, яка створена за образом божественного
Творця і є співтворцем історії [Atkinson 2007, p. 3].
Джованні Боккаччо, друг та послідовник Петрарки, після написання “Декамерону”
(1348–1351) присвятив останні декади свого життя виключно латиномовним науковим
працям [Hutton 1910, p. 423], серед яких історіографічний твір “De mulieribus claris”
(прим. далі – DMC) – збірник (compendium) біографій, присвячений виключно жінкам.
Основна частина цього твору була написана в італійському містечку Чертальдо у 1361-
1362 рр. [Müller 1992, S. 9] (про етапи написання див. Додаток Г). DMC містить
присвяту, вступ, 106 життєписів та висновок. Vitae починаються з Єви і закінчуються
17
сучасницею Боккаччо, королевою Неаполя Йоанною (перелік усіх героїнь біографій
див. у Додатку Д). Лише останні 6 біографій стосуються жінок посткласичних часів.
Боккаччо як історіографа характеризує хронологічний підхід до впорядкування
біографій, розрізнення поетичних та історичних джерел, евгемеристичне пояснення
міфів, пошук найдавніших свідчень давньогрецькою мовою, зіставлення різних версій і
фактів [Недвига 2010, с. 137].
У вступі Боккаччо співвідносить “De mulieribus claris” із біографічним жанром
“De viris illustribus” і згадує свого друга і наставника Петрарку: “Деякі давні автори
колись укладали біографії відомих чоловіків у формі збірника: і в наш час такий твір
написав знаменитий чоловік та славетний поет, наш учитель Петрарка, до того ж у
більшому обсязі та більш старанного стилю” 4 (DMC, Praefatio 1) [Boccaccio 2001,
p. 8]. З огляду на численні твори про славетних чоловіків Боккаччо cприймає зневагу до
жіночих образів як прогалину в історіографії (“nullam memorie gratiam”), хоч діяння їх
рішучі та відважні (“strenue … fortiter”). Написання ж твору, присвяченого виключно
жінкам, – це “шлях надання їм належної винагороди” (“aliquale reddituri premium”)
[Там само, p. 12]. Боккаччо міг з повним правом вважати себе першим, хто застосував
жанр “De viris illustribus” щодо жіночих образів, адже єдиний античний твір, який міг
бути зразком для DMC – “De virtute mulierum” Плутарха – став відомим лише після
появи його латиномовного перекладу у 1485 р. [Müller 1992, S. 24]. Ймовірно також, що
Боккаччо був ознайомлений із листом-відповіддю Петрарки імператриці Анні (дружині
імператора Священної Римської імперії Карла IV) від 23 травня 1358 року. Лист має
назву: “Ad Annam imperatricem responsio congratulatoria super eius femineo licet partu et
ob id ipsum multa de laudibus feminarum” [Там само, p. 25]. Нібито для втіхи, що
народилась “лише” дівчинка, Петрарка перераховує у своєму листі велику кількість
відомих жінок. Майже всі вони є у трактаті Боккаччо і складають його чверть
[Kolsky 2003, p. 42]. Загалом, біографічний жанр давав змогу гуманісту поміркувати
про роль жінки у суспільстві, посилити до неї інтерес дослідників, запропонувати моделі
зразкової поведінки. Щире захоплення автора літературними, мистецькими,
4 Scripsisse iam dudum non nulli veterum sub compendio de viris illustribus libros et nostro evo, latiori
tamen volumine et accuratiori stilo, vir insignis et poeta egregius Franciscus Petrarca, preceptor noster,
scribit; et digne. [Boccaccio 2001, p. 8].
18
інтелектуальними досягненнями жінок, їх відвагою, витривалістю, відданістю
“прозвучало новою нотою” в історіографічному дискурсі Треченто [Brown 2001, p. xix].
Однією з найважливіших рис гуманізму вважається поєднання sapientia cum
eloquentia [Kristeller 1944; Gray 1963, p. 24; Siegel 1965, p. 147; Kallendorf 1983, p. 33].
Тому конституентом історіографії Петрарки й Боккаччо була риторика, функціями якої
було вчити, переконувати, зворушувати до дії, надавати насолоду (docere, movere,
delectare) і таким чином впроваджувати utilitas у життя [Eppelsheimer 1971, S. 8;
Kennedy 1999, p. 228]. Гуманісти погоджувалися з Цицероном, який визначав мету
оратора як “dicere ad persuadendum accommodate” (“говорити з метою переконання”)
(De Oratore I, 31, 138) [цит. за Burke 1969, p. 49], і з Аврелієм Августином, який
наголошував, що слухача слід так зворушити, щоб спонукати до дії” (“ita flectendus, ut
moveatur ad agendum”) (De doctrina, IV) [цит. за Candler 2006, p. 55]. На думку
Петрарки, слова надають не інформацію, яку потрібно знати, а значення, які мають
спонукати до дії, тому наголошував: “satius est autem bonum velle quam verum nosse”
(“Краще прагнути добра, ніж знати істину”) (De suis IV, 111) [Petrarca 2003a, p. 319].
Гуманісти категорично критикували домінуючу на той час схоластичну філософію,
звинувачуючи її “у словесній убогості, науковій недоречності, практичній
неефективності, метафізичній і релігійній дезорієнтації” [Kamp 2019, p. 969; Quillen
1998, p. 174]. Зосередження на людині передбачало створення ефективної моральної
філософії, повернення до простої віри та відновлення вишуканого латинського стилю
[Там само, p. 970; Бурдах 2004]. Майстерність у риториці, під якою Петрарка розуміє
також письмову комунікацію, “дозволяє нам бути корисними для жителів віддалених
регіонів” та зробити “багато добра для наших нащадків” [цит. за Vickers 1993, p. 31].
Петрарка близько підходить до ідеалів vita activa, які будуть домінувати у період
Пізнього Гуманізму, і окреслює важливість ораторського мистецтва для виховання
чеснот і впливу на адресата [Siegel 1965, p. 167; Ревякина 1993, с. 38].
У 1337 році Петрарка на запрошення свого друга Джованні Колонна вперше відвідав
Рим, і був під великим враженням від руїн та колишньої величі міста [Witt 2012, p. 702].
Проте згодом розуміє, що ніхто так погано не знає Рим, як самі ж римляни: Qui enim
hodie magis ignari rerum romanarum sunt, quam romani cives? (Fam. 6.2.14)
19
[Petrarca 1859, p. 313; Zac 2010, p. 2]. Це незнання, на його думку, доповнюється
“втечею та вигнанням” (fugam exiliumque) багатьох чеснот, які процвітали у колишні
часи. Тому вважав, що Рим же не зрушить з того ганебного становища, у якому він
опинився, якщо не почне пізнавати себе заново [Там само].
Петрарка і Боккаччо осуджували світських і релігійних керманичів свого часу за
підкорення задоволенню (voluptas), багатству (cupiditas), за атрофію волі, що
проявлялась у тогочасній політичній ситуації. У передмові до DVI, пояснюючи свій
поворот до історичних подій, Петрарка каже, що краще зображував би visa quam lecta
(побачене, ніж прочитане), novа quam vetera. Проте сучасність не пропонує гідного
матеріалу, а її керманичі могли б бути героями “neque enim historie, sed satyre”
(DVI, Praef. B, 10) [Petrarca 2008, p. 2]. Людина, на його думку, є illustrіs не завдяки
fortuna, а завдяки власним, зразковим вчинкам та чеснотам (virtutes), і славі (gloria),
яка йде слідом, а велич історії Риму полягала у діяннях славетних чоловіків. З огляду на
занепад сучасності Петрарка бере на себе морально-дидактичні зобов’язання: “Лише
мовчати залишається тоді? Зовсім навпаки, саме для цього і потрібно говорити, щоб
згадкою про чесноти ми виразили наше голосне несхвалення пороків” (Tacendum ne
igitur? Imo certe vel ob hoc ipsum loqui decet, ut commemoratione virtutum vitiis convitium
faciamus (DVI, Praef. B, 7) [Petrarca 2008, p. 2]). Петрарка повертав античну
ідентифікацію філософії як animi cura (Fam. I, 9), поєднуючи стоїцизм Цицерона,
Сенеки та фідеїстичну теологію Аврелія Августина [Trinkaus 1979, p. 24-25;
Bouwsma 1990; Lee 2012]. Гуманіст стверджував, що уважне прочитання давніх творів,
наслідування античного стилю, морального вокабуляру та зразків доброчесності є
найефективнішим засобом розвитку та самовдосконалення [Zac 2015, p. 142]. Збірник
життєписів “De viris illustribus”, подібно до історичної праці Тіта Лівія, має моральнодидактичну мету: прагнення до доброчесності (virtus) й уникнення гріха (vitium,
voluptas), що було в основі відбору матеріалу: “У моїх творах ви знайдете тільки
факти, що свідчать про доброчесність чи її відсутність і, якщо я не помиляюсь,
корисною метою праці істориків є звернення уваги читачів на ті речі, які слід
20
наслідувати, а яких уникати” (DVI, Praef. A, 6; Praef. B, 32-33). 5 Джованні Боккаччо,
наслідуючи Петрарку, у вступі свого збірника також проголошує моралістичну мету:
“Я вирішив вставити у різні місця у цих історіях деякі приємні заклики до
доброчесності й додати спонукання ухилятися й ненавидіти злодіяння” (DMC,
Praef. 7). 6 Оповідь часто представляє жінок у світлі сили й слави, далекими від
домашнього вогнища, залученими в інтелектуальну та мистецьку діяльність, битви,
вчинки виняткового героїзму, а моралістичні коментарі, повні риторичності й
персуазивності, підтримують status quo чоловіків, патріархальні цінності та не
закликають жінок поводитися екстраординарним чином [Недвига 2010, с. 281].
Вдивляючись в історичний плин античності, Боккаччо аналізує жіночу поведінку,
суспільні відносини, наповнюючи їх християнським прочитанням. Також суб’єкт оцінки
переймається проблемою впорядкування гендерних ролей. Exempla чоловікоподібних,
войовничих жінок осоромлюють чоловіків і демонструють кризу мужності. У DMC
Боккаччо натякає адресату-сучаснику переглянути свою мужність згідно з традиційним
стереотипом чоловіка як воїна, лідера і гаранта соціально-політичного порядку.
Характеризуючи з морально-дидактичною метою вчинки героїв життєписів, їх
чесноти, вади та суспільні реалії, гуманісти використовують персуазивну стратегію
оцінки, зокрема, при позитивному оцінюванні – стратегію ПОХВАЛИ, при негативному
– стратегію ОСУДУ. Тому життєписи історіографічних збірників Петрарки і Боккаччо
при позитивному оцінюванні об’єктів мають риси енкомію, laudatio, а при негативному
оцінюванні – псогосу, vituperatio [Kempshall 2011, p. 192].
Комунікативні стратегії і тактики розглядалися у навчальному [Токарева 2005],
науково-дидактичному [Сологуб 2015], художньому [Корольов 2009, Криницька 2009],
біографічному [Козлова 2010], політичному [Голубовська 2004, Харитонова 2018),
медіа [Кучерова 2005; Антонова 2007; Тенева 2011], медичному [Акаева 2007;
Литвиненко 2009], судовому [Тютюнова 2008] дискурсах. Стратегії похвали й осуду
5 “Apud me nisi ea requiruntur, que ad virtutes vel virtutum contraria trahi possunt; hic enim, nisi fallor,
fructuosus historicorum finis est, illa prosequi que vel sectanda legentibus vel fugienda sunt;” [Petrarca 2003, p.
2; 2008, p. 8]
6 “Ratus sum quandoque historiis inserere non nulla lepida blandimenta virtutis, et in fugam atque detestationem
scelerum aculeos addere.” [Boccaccio 2001, p. 10].
21
вивчали у художньому [Черницына 2013, Черняк 2009], діалогічному [Бессонова 2003],
педагогічному [Темиргазина 1999] дискурсах, риторичному метадискурсі [Голоднов
2011]. Історіографічний дискурс ще не був досліджений у контексті реалізацій стратегій
ПОХВАЛИ й ОСУДУ та вербальної маніфестації категорії оцінності.
Мета дисертаційної роботи полягає у дослідженні комунікативно-прагматичних
особливостей історіографічного дискурсу Треченто (на матеріалі збірників життєписів
“De viris illustribus” Петрарки і “De mulieribus claris” Боккаччо) з опертям на
дихотомію “ПОХВАЛА – ОСУД”.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
1) запропонувати теоретико-методологічний модус дослідження історіографічного
дискурсу; 2) визначити особливості біографічного жанру історіографії Треченто та
новизну збірників життєписів Петрарки і Боккаччо; 3) розробити і застосувати
методику аналізу комунікативних стратегій ПОХВАЛИ й ОСУДУ, комунікативних
тактик і комунікативних ходів; 4) визначити прямі та непрямі способи вербалізації
похвали й осуду, а також модуси обґрунтування позитивних і негативних оцінок;
5) дослідити та описати особливості вербалізацій комунікативних тактик і ходів за
допомогою лексико-синтаксичних і стилістичних маркерів, що реалізують стратегії
ПОХВАЛИ й ОСУДУ; 6) провести зіставний аналіз набору комунікативних тактик і
ходів; 7) встановити аксіологічні виміри дихотомії “ПОХВАЛА – ОСУД”.
Об’єктом дослідження є історіографічний дискурс Треченто, досліджуваний на
матеріалі латиномовних збірників життєписів “De viris illustribus” Франческо Петрарки
та “De mulieribus claris” Джованні Боккаччо.
Предметом дослідження є комунікативно-прагматичні особливості
історіографічного дискурсу Треченто.
Методи дослідження. Відповідно до поставлених мети і завдань у роботі
використовуються такі методи дослідження: 1) загальнонаукові: аналіз і синтез – для
систематизації та упорядкування теоретичних матеріалів дослідження; описовий метод
– для узагальнення, інтерпретації, типологізування емпіричного мовленнєвого
матеріалу; 2) метод суцільної вибірки – з метою формування картотеки текстових
фрагментів, які містять висловлювання похвали й осуду для подальшого виявлення та
22
систематизації комунікативних тактик і ходів, визначення їх лексико-синтаксичних та
стилістичних маркерів; 3) структурні: метод компонентного аналізу – для виявлення
семного наповнення позитивно- та негативно-оцінних лексичних одиниць; метод
контекстуального аналізу, за допомогою якого з’ясовується контекстуальна
зумовленість позитивно- / негативно-оцінної семантики; 4) лінгвокомунікативний
метод, метод дискурс-аналізу, на основі застосування яких було визначено й
типологізовано комунікативні стратегії, тактики і ходи; 5) лінгвостилістичний метод –
для інвентаризації стилістичних прийомів, тропів і фігур – маркерів-вербалізаторів
комунікативних тактик та комунікативних ходів; 6) зіставний аналіз – для виявлення
загальних і відмінних рис та особливостей набору комунікативних тактик і ходів, які
реалізують стратегії ПОХВАЛИ й ОСУДУ; 7) кількісно-якісний аналіз – для
здійснення арифметичних підрахунків позитивно- та негативно-оцінних лексичних
одиниць, комунікативних тактик і ходів, їх подальшої змістової інтерпретації та
забезпечення достовірності здобутих результатів.
Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлюється тим, що в ній уперше у руслі
комунікативно-прагматичного підходу проведено аналіз комунікативних стратегій
ПОХВАЛИ й ОСУДУ, застосовуваних Петраркою і Боккаччо у збірниках життєписів
“De viris iilustribus” та “De mulieribus claris”; вперше виявлені комунікативні тактики й
комунікативні ходи, які реалізують ці стратегії, встановлені лексико-синтаксичні та
стилістичні маркери похвали й осуду, визначені аксіологічні виміри дихотомії
“ПОХВАЛА – ОСУД”. Також перекладено українською мовою латиномовний збірник
біографій “De viris illustribus” Петрарки (існує лише переклад італійською) Переклади
текстових фрагментів, які ілюструють вербалізацію комунікативних тактик і
комунікативних ходів у збірнику життєписів Боккаччо “De mulieribus claris” теж
власні, робота над текстом велася з 2007 р. (офіційний український переклад було
здійснено П. А. Содоморою та опубліковано у 2014 р.).
Теоретичне значення дисертації полягає у поглибленні теоретичних напрацювань у
сфері вивчення дискурсу, у розбудові теоретико-методологічних засад комунікативної і
прагмалінгвістики, дискурсології та лінгвоаксіології. Розширено уявлення про
комунікативні стратегії і тактики як персуазивний інструмент адресанта й одиниці
23
мовленнєвого впливу на адресата. Встановлено глибинні взаємозв’язки між тематичною
спрямованістю використовуваної тактики і лексико-синтаксичними й стилістичними
засобами її вербалізації.
Практична цінність дослідження визначається можливістю використання
представлених у дисертації результатів у навчальному процесі, під час розробки
нормативних та спеціальних курсів з історії латинської мови, латинської текстології,
загального мовознавства, теорії і практики перекладу, комунікативної та
прагмалінгвістики, лінгвістичної аксіології тощо.
Основний внесок здобувача. Всі результати наукового дослідження отримані
дисертантом особисто, всі публікації одноосібні.
Апробація основних положень і результатів дисертації. Основні теоретичні
положення та практичні результати висвітлено у доповідях, виголошених на 8 наукових
конференціях: Міжнародній науковій конференції “Рецепція наукової спадщини
академіка М. Я. Калиновича в сучасній філології” (Київ, березень 2009 р.), Наукових
читаннях “Класичні та сучасні мови у вимірах теоретичної та прикладної лінгвістики”
(Київ, грудень 2009 р.), Міжнародній науковій конференції “Традиція і культура.
Людина і всесвіт. Всеєдність буття” (Київ, грудень 2009 р.), Міжнародній науковій
конференції “Рецепція наукової спадщини професора С. Семчинського і сучасна
філологія” (Київ, травень 2011 р.), Міжнародній науковій конференції “Творчий спадок
А. О. Білецького в новітніх парадигмах наукового знання: до 100-річчя від дня
народження” (Київ, жовтень 2011 р.) та щорічних наукових конференціях Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(квітень 2007 р., квітень 2008 р., жовтень 2010 р.).
Публікації. Результати дослідження оприлюднено у 8 публікаціях, серед яких 7
статей у наукових фахових виданнях України, та 1 – у закордонному науковому виданні,
що індексується у міжнародних наукометричних базах.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками
до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (320 позицій, з
яких 115 – іноземними мовами) та восьми додатків. Основний текст викладено на 220
сторінках. Загальний обсяг дисертації – 270 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ
У результаті дослідження комунікативно-прагматичного аспекту
історіографічного дискурсу Треченто (на матеріалі збірників життєписів “De viris
illustribus” Франческо Петрарки та “De mulieribus claris” Джованні Боккаччо)
зроблено такі висновки:
1. Теоретико-методологічна концепція дисертаційного дослідження ґрунтується
на таких положеннях: 1) дискурс розглядається як комунікативний процес і як його
результат, тексти, створені у результаті мовленнєвої діяльності представників певної
лінгвокультурної спільноти, що мають певну тематичну та прагматичну
спрямованість; 2) дискурс детермінується соціокультурними, політичними,
прагматичними та психологічними чинниками, має лінгвальну та екстралінгвальну
структуру; 3) комунікативно-прагматичний підхід у дослідженні дискурсу передбачає
застосування комплексу методів, серед яких основним є, лінгвокомунікативний
метод аналізу дискурсу, спрямований на виявлення комунікативних стратегій і
тактик текстоутворення.
2. Історіографічний дискурс Треченто як соціокультурна та соціолінгвальна
формація відображає всі зміни, які відбулися в історії, економіці, філософії,
історіографії, освіті та культурі Італії середини XIV ст., періоду розвитку studia
humanitatis, вербалізує критичне ставлення до сучасності та високу історичну оцінку
людини античності, її чеснот та діяльності. Об’єкт нашого дослідження має чітку
комунікативно-прагматичну спрямованість, яка найповніше реалізувалася у
біографічному жанрі, в якому Петрарка й Боккаччо були новаторами. Риторичність
та утилітарна зорієнтованість, на якій наголошували гуманісти в опозиції до
середньовічної схоластичної традиції, забезпечували персуазію, поєднуючи моральну
філософію й історіографію з метою емоційно- експресивного та дидактичного
впливу на адресата на основі зразків (exempla) і досвіду (experientia) античності.
3. Комунікативна стратегія є оптимальною одиницею аналізу комунікативнопрагматичного аспекту історіографічного дискурсу Треченто, адже поєднує
цілеустановку адресантів і засоби її реалізації у тексті, є динамічним когнітивнокомунікативним процесом, який пов’язаний з вибором і реалізацією окремого
215
прагматичного, семантичного і формально-стилістичного варіанту мовленнєвої дії, є
вербальним розгортанням дискурсу, побудовою висловлювання чи тексту. Петрарка і
Боккаччо, суб’єкти оцінки, з метою впливу на ментальний, ціннісний, емоційний світ
адресата, формування його моральних установок й спонукання до активної
інтелектуальної, творчої та суспільно-політичної діяльності використовують
персуазивну стратегію оцінки: при позитивному оцінюванні об’єктів – стратегію
ПОХВАЛИ, при негативному – стратегію ОСУДУ. Відбір тематичного змісту,
необхідного для досягнення стратегічної мети, а також параметрів стилістичного
оформлення змісту здійснює комунікативна тактика, яка експлікується у тексті
самостійно або за допомогою комунікативних ходів – конкретних прийомів, які
виступають інструментом її реалізації.
4. У дисертаційній роботі було розроблено і застосовано методику аналізу
комунікативних стратегій, тактик і ходів за допомогою термінопоняття “маркер”.
Маркери оцінності були розглянуті на лексичному, морфологічному і синтаксичному
рівнях із застосуванням методів суцільної вибірки, компонентного аналізу,
контекстуального аналізу, лінгвокомунікативного методу і методу дискурс-аналізу,
лінгвостилістичного методу, зіставного аналізу. Було виявлено, що в
історіографічному дискурсі Треченто кожен рівень є продуктивним і надає численні
маркери, що реалізують стратегії ПОХВАЛИ й ОСУДУ.
5. Були визначені прямі та непрямі способи вербалізації похвали й осуду в
історіографічних збірниках життєписів Петрарки і Боккаччо та модус їх акцентуації
у комунікативних тактиках і ходах. Дослідження способів обґрунтування позитивних
та негативних оцінок виявило, що у біографічному жанрі історіографічного дискурсу
Треченто переважає паралогічна демонстрація та, зокрема, апеляція до пафосу, тобто
до почуттів та емоцій адресата, що відображає емоційну складову переконання
(movere). Паралогічна демонстрація передбачає використання стилістичних фігур у
якості аргументу для обґрунтування оцінних суджень. Також застосовується
квазіемпіричний спосіб обґрунтування оцінок у межах універсальної аргументації, а
також контекстуальна аргументація. У дисертації актуалізовано поняття “топос”, яке
є джерелом аргументів, у тому числі позитивної й негативної оцінки.
216
6. Дослідження й опис особливостей вербалізації комунікативних тактик і ходів за
допомогою мовних маркерів, що реалізують стратегії ПОХВАЛИ й ОСУДУ у
збірниках життєписів, дозволило здійснити зіставний аналіз комунікативних тактик і
комунікативних ходів у збірниках життєписів, які є матеріалом нашого дослідження:
- спільними тактиками у збірниках життєписів Петрарки і Боккаччо, які
становлять ядро оцінності та мають кореляції в обох стратегіях, є: тактики
приписування об’єкту оцінки позитивних / негативних характеристик, тактики
гіперболізації позитивної / негативної оцінки, тактики вираження захоплення
/ обурення, тактика апеляції до авторитету, тактика протиставлення об’єктів оцінки,
тактика спонукання до позитивно-оцінних дій / тактика заборонних настанов.
- спільними тактиками для Петрарки й Боккаччо, які експлікують тільки
стратегію ПОХВАЛИ, є: тактика виправдання; тактика спонукання до позитивного
оцінювання, тактика демонстрації похвали об’єктів оцінки їх сучасниками. У межах
стратегії ОСУДУ – тактика вираження докору, тактика спонукання до негативного
оцінювання, тактика показу контрасту у бутті об’єкта оцінки;
- периферійна тактика, яку використовує лише Петрарка, реалізує стратегію
ОСУДУ, – це тактика вдаваного незгадування. У Боккаччо відмінними є (для
ПОХВАЛИ) 4 тактики: тактика узагальнення значення окремого позитивно-оцінного
вчинку, тактика приписування чоловічих характеристик, тактика акцентуації на
подоланні гендерних стереотипів, тактика акцентуації на перевищенні чоловіка. У
межах стратегії ОСУДУ відмінними є 7 тактик: тактика висміювання, тактика
гендерної стереотипізації, тактика протиставлення сучасниць суб’єкта оцінки
язичницям, а також тактики, які акцентують осуд чоловіків: тактика приписування
чоловікам жіночих характеристик; тактика протиставлення жінок чоловікам;
тактика протиставлення з гіпотетичною позитивно-оцінною поведінкою; тактика
спонукання чоловіків поміркувати над досягненнями жінок.
- найбільша кількість комунікативних ходів використовується у тактиці
приписування об’єкту оцінки позитивних / негативних характеристик. Спільними
ходами у збірниках життєписів Петрарки і Боккаччо, які мають кореляції в обох
стратегіях, є такі: “позитивна / негативна характериcтика”, “компаративна
217
позитивно- / негативно-оцінна характеристика”, “заміщення із надаванням переваги
позитивно- / негативно-оцінній характеристиці”, “заперечення протилежного”. У
рамках стратегії ПОХВАЛИ спільними для обох авторів є такі комунікативні ходи:
“вказівка на відсутність негативної характеристики”, “показ наслідків позитивнооцінних чеснот”. У межах стратегії ОСУДУ – “порівняння”, “надання альтернативи
щодо оцінки”. Відмінним у Петрарки є КХ “порівняння” (для похвали), у Боккаччо –
КХ “градаційна позитивна / негативна характеристика”, “показ наслідків негативнооцінних рис”.
- тактики гіперболізації позитивної / негативної оцінки експлікують такі спільні
КХ: “елативна та суперлативна позитивна характеристика”, “показ унікальності”,
“генералізація позитивної оцінки”. Серед реалізацій тактики апеляції до авторитету
спільним є КХ “посилання на неназвані авторитети”, відмінними: “цитування”,
“непряма мова” (DVI), “посилання на авторитет віри” (DMC). Тактики вираження
захоплення / обурення, що є найбільш емоційно-експресивними, реалізують такі
спільні КХ: “риторичний оклик”, “риторичне запитання”. Серед реалізацій тактики
вираження докору спільним є КХ “риторичне запитання”, а відмінним –
КХ “осоромлення” (Боккаччо). КХ “настанова”, “наказ-порада”, “заборонноповчальна настанова” є спільними у межах тактики спонукання до позитивно-оцінних
дій. Додатковим у DVI є КХ “побажання”, а у DMC – “вказівка на необхідність
виконання позитивно-оцінних дій”, “заклик до позитивно-оцінних дій”. Тактику
заборонних настанов акцентує спільний КХ “заборона”. Відмінні: КХ “вказівка на
необхідність / заклик не виконувати негативно-оцінну дію” (Боккаччо).
7. Комунікативні ходи “позитивна / негативна характеристика”, що реалізують
тактики приписування об’єкту оцінки позитивних / негативних характеристик,
найповніше відображають маркери оцінності на лексичному рівні мови. Серед
загальнооцінних ЛО значною є кількість ад’єктивів із семами “cлаветний”,
“видатний”, “блискучий” (у Петрарки 7 ЛО і 172 вживань і вдвічі більше у Боккаччо
– 14 ЛО і 351 вживань). Зосередившись на славетній особистості (vir illustris, mulier
clara), гуманісти прагнули дослідити втілення античних і християнських чеснот в
історії стародавнього світу, культивуючи їх у сучасності, а також здобути для себе
218
славу та нові зв’язки. Морально-дидактична мета історіографії, яку сформулювали
комуніканти у передмовах, виявляється у превалюванні серед частковооцінних ЛО
саме етичних (75, 5 % у DVI і 66 % у DMC). Кількісно переважають ЛО на
позначення негативної оцінки і тактики, котрі експлікують стратегію ОСУДУ, що
підтверджує асиметрію мовного представлення позитивної та негативної оцінки.
8. Дослідження вербалізації персуазивної стратегії оцінки дозволило розкрити
аксіологічні виміри дихотомії “ПОХВАЛА – ОСУД”. У Петрарки високо оцінені такі
риси характеру чоловіка, як: доброчесність, мужність, завзятість, справедливість,
благочестя, відданість, постійність, стриманість, скромність, великодушність,
незаздрісність. Усі ці якості, на думку суб’єкта оцінки, поєднував у собі Сципіон, і
тому автор вважає його найбільшим уособленням virtus. Ці риси мають і герої
Liber II DVI, що дозволяло примирити язичницькі і християнські етичні парадигми,
поєднуючи стоїцизм Цицерона, Сенеки та фідеїстичну теологію Бл. Августина.
Пороки, які найбільше осуджує Петрарка: заздрісність, віроломність, невдячність,
зарозумілість, мінливість, ненаситність, жадібність, боягузтво, неробство,
жорстокість, легковажність, зніженість, любов до розкоші, розпуста. У тексті
уособленням більшості пороків є А. Македонський і Ганнібал.
9. У збірнику життєписів “De mulieribus claris” Джованні Боккаччо найбільше
хвалить жінок за незайманість, скромність, відданість чоловікові як у шлюбі, так і у
вдівстві, сміливість та непохитність. У DMC подружнє кохання, яке споріднене із
благочестям, відданістю, є основою для зразкової поведінки жінки у суспільстві.
Осуду гідні хтивість, розбещеність, повторне заміжжя вдів, заздрісність,
зарозумілість, жадібність, надмірність, лінощі, марнування талантів. Похвала жінки
за мистецькі й інтелектуальні досягнення є прогресивною для історіографічного
дискурсу Треченто (за умови відсутності статевої безладності). Боккаччо утверджує
можливість рівних прав для жінок на навчання, поезію, мистецьку та інтелектуальну
діяльність за умови наполегливого навчання і правильного розподілу своїх обов’язків.
10. У збірнику життєписів славетних жінок Боккаччо хвилюють питання не лише
ідеального жіночого образу у різних сферах, а й проблема кризи мужності внаслідок
розкошування, зніженості, розпусти, лінощів. Похвальні образи чоловікоподібних
219
жінок (віддані своїм чоловікам дружини і вдови, мужні воїтельки і керманички, які не
зазіхають на владу чоловіка, а отримали її законно, художниці, поетеси, які,
відкинувши жіночі обов’язки, зберігають цноту і постійно працюють над своїм
розвитком) є зразком для наслідування передусім чоловікам, адже рівні їм.
Позначаючи вчинки жінок як такі, що є викликом навіть для чоловіків, Боккаччо
спонукає чоловіків бути кращими серед представників своєї статі і кращими за
виняткових жінок. Утверджується важливість освіти, розвитку власних талантів,
зберігання власної гідності й балансу мужності й жіночності. Тому й адресатом і
об’єктом оцінки у збірнику життєписів славетних жінок є обидві статі, що розширює
відбір тематичного змісту та параметрів лексико-синтаксичного та стилістичного
оформлення, необхідних для реалізації стратегічної мети. У “De mulieribus claris”
персуазивна стратегія оцінки експлікується більшою кількістю тактик, ніж у “De
viris illustribus”. Співвдіношення 13 / 9 (ПОХВАЛА) і 16 / 12 (ОСУД).
11. Петрарку і Боккаччо особливо турбують проблема заздрості, яка є одним із
перших гріхів людства, має численні прояви в історії, і проблема розбещеності як
моральної, так і статевої. Гуманісти суголосно говорять про негативний історичний
вплив на західну цивілізацію моральних устоїв і звичаїв стародавнього Сходу.
Численні exempla історичної маніфестації пороків були злободенними для
суспільства гуманістів. Вони дали змогу вербалізувати осуд негідних методів
здобування влади та її збереження, розбещеності керманичів та корупції суддів,
міжусобиць, неосвіченості пересічних громадян. Боккаччо, зокрема, глибоко
стурбований роллю грошей, які були причиною соціального конфлікту у тодішньому
протокапіталістичному суспільстві. Історіографічні твори Петрарки і Боккаччо
мають точки перетину з жанром політичного письма “principum specula”.
12. Інваріантними ознаками біографічного жанру історіографічного дискурсу з
огляду на комунікативно-прагматичний аспект його дослідження є історичність,
авторитетність, інтенціональність, прагматичність, стратегічність, персуазивність та
внутрішньотекстова риторичність (оцінність, образність, експресивність,
емотивність, діалогічність, аргументативна структура), інтерпретативність,
контекстозумовленість, інтертекстуальність, інтерсуб’єктивність.
220
Отримані результати дисертаційного дослідження можуть стати поштовхом для
опублікування повного перекладу українською мовою “De viris illustribus”
Франческо Петрарки, а також подальших досліджень комунікативно-прагматичного
аспекту історіографічного дискурсу Треченто, зокрема, із залученням матеріалу
збірника життєписів “De casibus virorum illustrium” Джованні Боккаччо, та біографії
Юлія Цезаря “De gestis Cesaris” Франческо Петрарки (понад 350 ст.).