ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ГОГОЛЯ В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ КУЛЬТУРИ БАРОКО

Короткий опис

НІЖИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені МИКОЛИ ГОГОЛЯ

На правах рукопису

МИХЕД ПАВЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК: 821. 161. 1’06

ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ГОГОЛЯ В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ КУЛЬТУРИ БАРОКО

10.01.02 - російська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора
філологічних наук

Ніжин - 2003

ЗМІСТ

ВСТУП . ... 3

РОЗДІЛ 1. Микола Гоголь і віхи російсько-українського
літературного діалогу

1.1. Гоголезнавство і російсько-український діалог
(історіогра­фіч­ні і методологічні зауваги) .. 19
1.2. Шляхи становлення української русистики
і творчість Гоголя... 45
1.3. Початки барокового діалогу..... 66
Висновки .... 119

РОЗДІЛ 2. Слов’янське Відродження і витоки гоголівського
профетизму

2.1. Слов’янське Відродження у європейському
контексті . 123
2.2. Попередники і школа 167
2.3. Вектори месіанства 197
Висновки. 219

РОЗДІЛ 3. Становлення гоголівського профетизму і бароко

3.1. Культурно-історичний аспект профетизму 223
3.2. Шлях Гоголя до нової естетики... 233
3.3. Загадка Прощальної повісті”.. 286
3.4. Апостольський проект” Гоголя
(спроба реконструкції) 305
Висновки.. 326

ВИСНОВКИ 329

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 340

ВСТУП

Творча спадщина Миколи Гоголя яскрава сторінка російсько-українських літературних і культурних контактів. Вона підсумовує більш ніж двовіковий період російсько-українського культурного діалогу. Таке розуміння місця письменника продиктувало необ­хідність подивитись на його творчість у великому історико-літера­турному контексті, крізь призму всього сюжету” діалогу, що і визначило новизну вирішення проблеми. Гоголь був останнім у великій шерензі будівничих російської імперії, в месіанському русі українців на Схід. У Гоголя це втілилось в його апостольстві, яке було визначальним чинником творчої еволюції письменника.
Проблема українсько-російських літературних зв’язків протягом десятиліть була однією з пріоритетних в українському порівняльному літературознавстві. Переважна більшість фактів і явищ, що складають примхливий і розгалужений сюжет розвитку культурного діалогу між двома народами, віднайшли своє висвітлення на сторінках наукової літератури [77;140]. Порівняльне дослідження національних літератур, що має на меті відтворення справжньої картини взаємин” між народами, передбачає також з’ясування долі зв’язків у розвитку літератур” [158, 82]. Д.Дюришин ствер­д­жує, що головною метою порівняльних дослід­жень” має бути виявлення типологічної і генетичної сутності літера­турного явища (твору, напрямку, процесу і т. ін.) у межах національ­ної і, в кінцевому підсумку, в масштабі світової літератури. Тим самим закономірно визначається й картина історичних зв’язків між окремими літературами” [109, 68].
Жорсткі ідеологічні схеми, що панували донедавна в Україні, чітко орієнтували дослідників на ілюстративно-репрезентативний характер наукових описів, покликаних аргументувати єднання” двох народів. Вчені української діаспори продовжили об’єктивну дослід­ницьку традицію початку ХХ ст., але до їхніх наукових студій потрапили елементи тенденційності, виправданої з політичних мірку­вань. Нові історико-політичні реалії останніх років диктують необхід­ність оновлення методологічних підходів до вивчення багатовікового діалогу двох культур, у якому пошук свого національного профілю є чи не головною метою. Безперечно, основною вадою існуючих сьогодні концепцій є надмірна політизація наукових досліджень, акцен­ту­вання прагматичного аспекту наукового аналізу, що виявля­єть­ся у надмірі інтерпретаційного над фактологічним, а також байду­жість до власне естетичних параметрів досліджуваних явищ.
Щодо російських вчених, то ця проблема, за рідкісними винятками, не була предметом спеціального вивчення. Російські літературознавці обмежува­лись лише зауваженнями щодо українських витоків певних явищ, не вдаючись до системного вивчення всього масиву взаємообміну. І у новітню пору діяла ця давня традиція погляду на українську літературу як на своєрідний діалект, впливи якого визнаються, але характер і наслідки його не аналізуються, оскільки це змушує ззовні цілісне явище розтинати, а цей вектор в системі російської культури не може протистояти доцентровим силовим лініям, породженим національною ідеєю.
Такий стан речей, коли російська наука відмовляється від фундамен­тального осмислення технології трансформації інонаціо­нального художнього елементу, що не сприймається як чужий, створює зону напруги у розвитку культури.
Історія розвитку російської культури свідчить про те, що широ­ке засвоєння чужого” культурного досвіду, перш за все, євро­пейського, може спричинити національний культурний і суспільний розкол. Ця обставина актуалізує вивчення літературних і культурних зв’язків і з точки зору російської науки.
Кожна культурно-історична і літературна епоха має свою особливу модель взаємодії і взаємообміну між різними національними культурами і літературами. Але активно й охоче звертаючись до вивчення контактів Росії із західноєвропейським світом, російської літератури із літературами Заходу, російські вчені зрідка і спорадично цікавляться діалогом з українською і білоруською літературами. Це можна пояснити цілим рядом причин. І головна з них старий і традиційний погляд на східнослов’янські літератури як на своєрідні діалекти російської літератури. Ця формула утворилась під впливом політичних факторів ще до того моменту, коли почали складатись нації у сучасному їх розумінні, і коли почали формуватись літератури на сучасних мовах. Зрозуміла річ, що імперська модель єдиної і неподільної” не могла сприйняти цих речей. А вся політика зводилась, як правило, або до суворої заборони, або до різних форм нівелювання.
Можливо, найбільш ясно унаочнюють ставлення російської еліти до української і білоруської культури концепції євразійців, оскільки вони, з одного боку, успадкували традиційний імперський погляд на східнослов’янський світ, а з іншого були свідками національного відродження України і Білорусії. Та остання обставина, незважаючи на помітне протверезіння російської інтелігенції після революції, не вплинула помітно на зверхній погляд представників гуманітарної думки Росії. М.Трубецькой автор доволі оригінальної концепції українізації” Москви у XVII-XVIII ст. продовжував у нових умовах обґрунтовувати ідею общерусской” культури. В кожній культурі, на думку М.Трубецького, є дві грані, з яких одна орієнтована на етнографічний народний ґрунт, а інша до вершин духовного та інтелектуального життя. І в Росії існувала культура общерусская” для трьох народів (росіян, українців, білорусів), що мали між тим і відмінний фундамент народну основу. Подальша логіка під впливом інтегральної ідеї, закладеної вже у самій назві Євразія”, змушує автора шукати спільного знаменника. Ним і є общерусская культу­ра”. А тому виникнення нової української культури на принципово новій парадигмі народній мові, не віднаходить скільки-небудь переконливого пояснення. М.Трубецькой бачив непривабливі перс­пек­тиви, які чекають українську культуру у тому випадку, якщо вона забажає замінити загальноросійську, витіснити загальноросій­ську, якщо вона взагалі стане на шлях конкуренції із загальноросій­ською культурою” [354, 72]. І підсумок роздуму: українська культура повинна стати індивідуацією культури загальноросійської” [354,74].
Останнім часом помітно зріс інтерес до проблеми співвід­ношення свого” і чужого” в системі культури [328]. Як стверджує Ю.Лотман: Одна із основ багатовікової будівлі культури роз­межування свого” і чужого” [328,24]. Пошук у цьому напрямку має загально­гуманітарний сенс, оскільки дозволяє не тільки бачити засвоєння інонаціонального елементу як процес, але й визначити продуктивні лінії розвитку культури і мистецтва. З іншого боку спроба механістичного перенесення чужого” і введення його у вже успадковані культурні коди не завжди може мати завідома позитивне значення у вигляді збагачення, а може викликати і досить складний процес засвоєння. До того ж, як стверджує дослідник, сучасна наука встановила, що перцепція є історичним феноменом” [116, 119]. Отож, меха­нізм передачі і засвоєння будь-яких естетич­них явищ має історичну зумовленість, яка визначає як умови сприйняття, так і характер відбору засвоєного. Ці речі добре відомі, і в системі окремих літера­турних епох (романтизму, реалізму ХІХ ст.) зроблені спроби опису механізму сприйняття і природи естетичного взаємозв'язку. Однак кожний поокремий діалог між двома літературами має свої особли­вості і відтінки, а врешті, свій індивідуальний профіль”.
Правда, частіше у дослідженні художньої сфери превалює думка, що обмін між національними літературами має лише один кінцевий результат збагачення. Ю.Лотман вважає, що саме у мистецтві відбувається гармонізація свого” і чужого”, розмежування якого складає одну із основ культури. Він підкреслює, що сягаючи рівня мистецтва, культура досягає і більш високої точки зору, з якої фундаментальні протиставлення постають як вища тотожність”. Більше того, дослідник схильний дещо ідеалізувати, що зрозуміло, художню сферу і її функціональну роль як єдину можливість вирішення протиріч: Якщо врахувати, що на відношенні свого” і чужого” засновані найбільш трагічні протиріччя людської історії, то глобальна роль художнього вирішення складних питань стає очевид­ною, а слова Достоєвського про те, що краса порятує світ” переста­ють бути парадоксом” [328, 24]. Та функціону­ван­ня інонаціональ­ного елементу, особливо у випадку його потужності (а відбувається це за умов інтенсивного його входження), може мати вплив на естетичні та моральні підвалини поокремої національної літератури і мистецтва. Це набуває ще більшої актуальності для літератур, які розвивались осібно і на основі іншого, відмінного від західного, православного художнього канону, як російська.
Для російської культури формотворчими є дві особливості: 1) на­лежність до православного світу; 2) поліетнічність її творців і споживачів. Саме ці харак­терис­тики витворюють вертикаль і горизон­таль дві осі російського культур­ного універсуму. Вертикаль знак струк­турно-ієрархічної природи правосла­вного універсуму, пов’яза­ного витоками з Corpus Areopagiticum Псевдо-Діонісія, якого С.Аве­рінцев назвав основоположником російської духовної культури. У Небесній ієрархії” Псевдо-Діонісія сформульований ієрархічний принцип світобудови, в якому прекрасне”, божественна краса” є початком всього як діюча причина, яка приводить ціле в рух, обіймає усе еросом своєї краси. І у якості кінцевої причини є край усього і предмет любові.
В уяві православної людини краса пронизує ієрархію небесних і земних істот, об’єднаних духовною красою”, яка втілює абсолютну красу (славу господню”) і є метою пізнання прекрасного, метою ду­ховних прагнень.
Саме творчість, освячена вищим смислом, спрямована до Абсо­лю­ту Бога (у Псевдо-Діонісія Бог единое благое и прекрас­ное”), усвідомлена як відповідь людини на заклик Бога” (М. Бердя­єв), і є своєрідним центром духовності православної культури. Ця парадигма християнського універсуму мала особливий вплив на російську культуру і літературу, яка тривалий час була відстороненою від європейських впливів, зберігала свою середньовічну сутність [137, 130-133]. До слова, до цих пір суттєво не прояснений вплив вчення Псевдо-Діонісія на творчість, наприклад, Григорія Сковороди. М.Ковалин­ський згадує серед любимейших” авторів свого вчителя і Діонісія Ареопагіта.
Горизонтальну вісь витворює інша важлива особливість російської культури поліетнічність. Процес формування російської нації позначений взаємодією різних етносів, а імперська ідея збирання земель” зумовила постійний приплив інонаціональних елементів. Загальноприйнятою є думка, що цей процес збагачував російську культуру і літературу. Саме прилучення інонаціональних творців до створення духовних цінностей російської культури сформувало таку її якість, яка отримала назву мировой отзыв­чивости”. З погляду семіотики, можна сказати, що російська культура і література володіє широким спектром рецепції різних культур і, відповідно, багатими можливостями відтворення чужого”.
Разом з тим, гетерогенний характер горизонталі породжує напругу і постійний пошук єдності, спільного знаменника. Не випадково в моменти національних розломів виникають такі поняття як, общерусский” (поряд з велико-, мало-, біло-), евразийский” і российский”, що слугують визначенням і до слова культура, а перший і останній до поняття література.
Однак процес індивідуалізації художнього профілю різних націй відбувається настільки інтенсивно, особливо починаючи з доби романтизму, що всілякі спроби надати процесу взаємодії певної об’єднувальної орієнтації виглядають неприродними, а часом, і просто насильницькими, в той час як індивідуалізація відбувається у природний спосіб, все більше нарощуючи силу.
Саме кінець XVIII ст. став у європейській історії поворотним пунктом розвитку національної свідомості європейських народів, а, отже, і радикальним чином вплинув на становлення національних літератур, самоусвідомлення ними своєї національної самобутності і неповторності.
В цей час відбувається вихід і остаточне закріплення на європейській історичній арені слов’янських народів. Слов’янське Відродження, яке почалось у другій половині XVIII століття і тривало протягом усього наступного, призвело до змін не лише політичної, а й національно-культурної карти Європи.
Слов’янське Відродження було частиною загальноєвропей­ського духовного розвитку, з його радикальною зміною ціннісних орієнтирів, що мало глибокі і тривалі наслідки для майбутнього Європи. Раціоналізм просвітництва поставив під сумнів відреставро­вану у добу контрреформації і бароко середньовічну вертикаль з Абсолютом Бога. У витвореному вакуумі поступово формується новий ідеал поняття нації, або, як її визначали романтики вроджена ідея народу”. На зміну одному Абсолюту приходить інший. Вже у передромантичну пору з’являється формула дух нації”, яка підкреслює неповторний культурно-історичний профіль кожної нації. Романтики ж сповідують ідею індивідуальності нації”, роблячи її головним об’єктом свого духовного переживання. Пошук її минулого і відтворення його, прагнення побачити історичну перспективу (романтичний месіанізм) складають у романтичну епоху головне завдання літератури, мистецтва і науки. Саме це стало могутнім каталізатором формування і розвитку національної самосвідомості, а зрештою, і суб’єкта історичного процесу, перед яким постало завдання витворити національну державу.
Коли болгарський просвітник Паїсій Хілендарський кинув клич: Болгарине, стань самим собою!” то це була одна із головних ідей часу. Подібний лозунг був на вустах багатьох слов’янських будителів. Якщо європейський ренесанс був відродженням античності, то слов’янський відродженням минулого народів: історії, культури і фольклору. Пробудження національної самосвідомості відбувається на фоні активізації інтересу до історії. На очах сучасників цієї доби вона приходить у рух, оволодіваючи суспільною свідомістю. Більше того, європейська людина починає відчувати у собі можливість творити історію, впливати на її хід. Історичний процес підпорядко­ваний вже не Богу, як це уявлялось раніше, а розвивається згідно до іманентних законів у напрямку поступу. Історія людства отримує інший зміст, інше наповнення, вона стає історією народів і націй, а також історією взаємин між ними. Врешті саме поняття світова література”, всесвітня література” входить у вжиток [246, 67-71], а це найперше свідчило про формування уявлень про світову літературу як цілісне явище, яке в умовах діалогу розвивається за своїми законами. Розуміння іманентного характеру історичного процесу породжує погляд і на розвиток літератури як на динамічний процес, що саме у такий спосіб виявляє свої особливості.
Ідеї Слов’янського Відродження проникають і в Україну. Пошуки свого національного профілю передбачають формування національної мови і писаної нею літератури. Енеїда” Котляревського була відповіддю на виклик історії культурного розвитку, а тому дискусії навколо того, наскільки був свідомим вибір українського поета, позбавлені сенсу. Я ще повернуся до цієї проблеми її буде розглянуто в окремому розділі. Тут зазначу, що характер культурно-історичного розвитку Європи в кінці ХVIII на початку ХІХ ст. принципово змінює зміст і природу російсько-українського культур­ного діалогу. Саме в цей період діалог прибирає модерного вигляду, наповнюється міжнаціональним змістом, незважаючи на певне ігнорування подібної опозиції російською стороною. Це зрозуміло, оскільки російське гуманітарне знання виявляє певну глухоту до проблем національно- культурних рухів. Імперська свідомість органічно не сприймає будь-якої ідеї, здатної викликати формування національного профілю етнічних груп, що входять до складу імперії. Не випадково національне самоусвідомлення росіяна­ми власної індивідуалізації відбувається з великим запізненням лише в 30-х роках ХІХ ст., коли формується ідеологія слов’янофільства.
Європейський романтизм був явищем радикальним в оновленні художньої картини світу. Разом з тим, романтизм в системі дихотомі­чних теорій стилю відчуває свою типологічну близькість мистецтву бароко і Середньовіччя. Саме ця обставина створює передумову продуктивного засвоєння барокової художньої традиції і її тяглість і в добу романтизму. Барокова природа українських художніх явищ сприймається як власне національна, а тому звернення російських письменників до української теми, відтворення самобутнього життя України закономірно призводить до проникнення в художню матерію російських творів українського елементу. Це унаочнює творчість Ф.Глінки і В.Наріжного, які були попередниками Гоголя в розвитку цієї лінії в російському письменстві. Якщо Ф.Глінка тяжіє до історіографічної барокової традиції козацьких літописів і орієнтова­ний на літературу високого бароко, то романна творчість В.Наріжного засвоює і дає нове життя жанрам низового чи народного бароко.
В творчості Гоголя ці обидві лінії тяжіють до своєрідного синте­зу. І якщо українські повісті” Гоголя мають домінуючою естетику низового чи народного бароко, то його доробок 40-х років, трансфор­муючи поперед всього українську, а також російську і європейські традиції, постав як явище, що отримало в літературо­знавстві визна­чення гоголівського бароко” (В. Турбін, Ю.Барабаш).
Гоголівське бароко це феномен, дослідженню якого присвяче­но багато праць. Однак проблема гоголівського профетизму полиши­лась поза увагою науковців. У гоголезнавчих роботах ми можемо часто зустріти сло­ва пророк”, апостол” і навіть російський Хрис­тос” (В.Паперний, О.Коваль­чук), але в переважній більшості, в тому числі і у згаданих працях, це порівняння носить радше характер метафори. На мою думку, Гоголь від початків свого зрілого життя (навіть ще не визначившись як літератор) усвідомлює своє особливе призначення і готується до цієї виняткової місії. Література і літературна слава стають інструментом досягнення вищої мети: Гоголь ретельно готує своє явлення як апостола.
Українські повісті” Гоголя неодноразово були предметом наукових студій дослідників бароко [14; 98; 370] і, здається, залишилось небагато скеп­ти­ків, що не приймають барокового” Гоголя.
Що ж до пізньої творчості, то вона залишається в сфері інтерпретації безвідносно до стильових якостей пізньої творчості [258, 105-112].
Однак характер і логіка творчої еволюції Миколи Гоголя, творчий поведінковий код в 40-і роки, його своєрідний апостольсь­кий проект” носить виразно контрреформаційні риси і втілений в формах нової естетики, що формується під безпосереднім впливом бароко. Дослідження барокової природи творчості письменника це ще один шлях установлення зв’язку Гоголя з Україною і спорідне­ністю його з українською культурою.
У сучасній науці йдуть гарячі дискусії з питання українськості Гоголя. Є багато цінних ідей попри головну риторику про нашого” Гоголя. З численного ряду концептуальних ідей однією з продук­тивних видається думка, виказана Юрієм Барабашем на сторінках ча­сопису Кур’єр Кривбасу”. Дослідник вважає, що плід­ним може ви­­я­витись вичленування (звісно, умовне, евристичне) у розглядувано­му феномені двох відносно автономних рівнів культурного і літерат­у­р­ного. При цьому контроверсія поміж націо­нально-духовною сутністю та іншонаціональною формою її втілення, найперше мовою, постане у новому ракурсі. Іншомовну творчість письменника буде осмислено у параметрах етнічно рідної йому національної культури” [14, 160].
Говорити з певністю про продуктивність цієї ідеї сьогодні рано. Необхідні напрацювання як методологічного інструмента­рію, так і конкретних досліджень цієї проблематики. Погляд на творчість Гоголя як російськомовне відгалуження української культури, як випадок виявлення засобами чужої мови свого національного єства, ментальних особливостей української людини, її духовного світу” слушний в своїй очевидності. Інша річ (і це найскладніше) як-то підійти до аналізу цієї проблематики.
Думаю, що дослідження барокового контексту якраз слугує цій ідеї, бо маркує національне походження художньої тканини творів письменників, так чи інакше пов’язаних з українською культурою. Безперечно, що це лише один із можливих шляхів. Культурологічний аспект дослідження художньої свідомості сьогодні ще несміливо входить до літературознавчої практики, але можна з певністю стверджувати, що за ним майбутнє, оскільки ті проблеми, які ставить зокрема Ю.Барабаш, можуть бути вирішені лише з актуалізацією культурологічних досліджень.
Інша можлива лінія досліджень знайшла обгрунтування у статті Д.Наливайка Первинні образи в творчості Гоголя”, де науковець пропонує звернутись до праць Г.Башляра і вчення К. Юнга про архе­типи. Про міфопоетичні мотиви, вияви архаїчної свідомості в творчос­ті Гоголя написано і сказано багато. Однак Д.Наливайко чи не впер­­ше запропонував уваги до розробки методики подібних дослід­жень. Думаю, що цей напрямок може принести вагомі результати.
В останній час з’явились цікаві праці і в Росії, і в Україні [134; 157, 84-86]. При всій їх відмінності вони демонструють результативність цього напрямку досліджень.
Основна мета роботи полягає у системному вивченні зв’язків Гоголя з літературною культурою бароко, визначенні місця письмен­ника в історії її функціонування в російсько-українсь­кому контексті, і його зв’язків з профетичною приро­дою барокової естетики. Інша мета перегляд змісту творчої еволю­цїї Гоголя 40-х років, задуму його пізніх творів і аргумен­тації профетичних уст­ремлінь Гоголя, що визначили і його творчу еволюцію, і людську долю.
Поставлена мета визначила завдання роботи:
- провести бібліографічний пошук і створити історіографічний нарис гоголівської бібліографії, а також виявити основні тенденції вивчення гоголівської спадщини;
- проаналізувати дослідження творчості письменника під кутом зору барокової естетики;
- обгрунтувати методологічні наукові засади української русистики і сформулювати основні напрямки вивчення тво­р­чості Гоголя у світлі національної русистики;
- окреслити російсько-український літературний діалог ХVІІ - перша половина ХІХ століть, обґрунтувати періодизацію вказаної історико-літературної доби і подати аналіз основних етапів розвитку діалогу;
- виявити канали і шляхи проникнення ідей і форм української літературної культури бароко до Росії, що стали основою месіанських устремлінь українців до Росії;
- дати аналіз витоків і процесу формування гоголівского профетизму;
- визначити основні віхи розвитку профетичних тенденцій у творчій еволюції письменника;
- з’ясувати природу задуму і творче втілення Прощальної повісті” письменника.
- провести реконструкцію апостольського проекту” Гоголя.
Об’єктом дослідження є російські і українські барокові лі­те­ратурні тексти, художня, публіцистична і епістолярна спад­щи­на Миколи Гоголя.
Предметом дослідження є стильова і жанрова природа творів росій­ських і українських авторів доби бароко і романтиз­му, літера­турні і поведінкові форми вияву профетизму письмен­ника, взаємодія ху­дож­ньої і релігійної свідомості.
Методологічну основу дисертації становлять порівняль­но-історичний, типологічний і контактний методи дослідження, наукові праці зарубіжних і вітчизняних науковців з питань теорії літератури, історико-літературних, філософських, психологіч­них проблем.
Моє завдання полягає в тому, щоб подати історико-літературний сюжет” російсько-українського діалогу в контексті естетики бароко, в якому центральною постатю є Микола Гоголь. Прихід його в літературу був підготовлений характером культурного розвитку попередньої епохи і сам він всією творчістю своєю закорінений в ній.
Інша важлива проблема породжена новими історичними реалі­ями. Перед українською гуманітаристикою стоїть завдання випра­цювати нові методологічні засади національної русистики. Російська історія, російські культурні тексти мають бути прочитані під новим кутом зору і сформувати нову парадигму знання про Росію, а не користуватись традиційною, чужорідною. Історіографія тих чи інших вузлових проблем (як, наприклад, історія інтерпретації творчого спадку Миколи Гоголя) дає змогу інвентаризувати здобутки і випрацювати свою наукову стратегію. Вирішення комплексу цих актуальних проблем пропонується в дисертації.
Зв’язок Гоголя з літературною культурою бароко і самою внутрішньою природою її ідеології оновлення християнського вчення і уформовує таку грань культури бароко як профетизм.
На формування гоголівського профетизму впливала сума факторів і найголовніший з них роль України у становленні Росій­ської імперії, роль київської вченості, що дала ідеологічне і культурне підґрунтя для месіанських устремлінь українців у Росії.
Гоголівська творчість останній потужний епізод цієї історії, свідченням чого є його апостольський проект.
В роботі досліджені витоки гоголівського профе­тизму, станов­лення внутрішнього переконання самого письмен­ника, який вважав свою творчість частиною великого плану Бога, который зиждет все, употребляя нас всех вместо кирпичей для стройки по тому фасаду и плану, которого Он один истинно разумный зодчий” [70, XIV, 299]. Так думав Гоголь в середині 1851 року після всіх розчарувань і краху його апостоль­ського проекту, який він виношував протягом всього життя і який був його сокрытым двигателем”. В роботі проведений аналіз апостольського проекту”, а також реконструйований його сценарій, що було одним із важливих завдань даної дисертації. Дослідження цього аспекту змусило переглянути творчу історію загадкової Прощальної повісті”.
Головними методами дослід­ження є генетико-контактний, порівняльно-історичний. Вони дозволяють з’ясувати зв’язки між російськими і українськими літературами барокового походжен­ня. Застосу­вання порівняль­но-типологічного підходу уможлив­лює аналіз досліджуваного явища в контексті розвитку європей­ського літератур­ного процесу. Засадничим є принцип історизму, а також дослідження природи функціонування тради­ції у працях М.Бахтіна, Ю.Барабаша, Д.Дюриши­на, Д.Ли­ха­чова, Д.Наливай­ка, Д.Чижевсь

Список літератури

ВИСНОВКИ

Сучасне гоголезнавство - своєрідна культурологічна лабора­торія, де відбувається апробація різних наукових методик. До спадщини Гоголя звертаються і прихильники традиційних методів дослідження, і модерна есеїстика. Творчість Гоголя і його життя це своєрідні культурні тексти, що дають багату поживу для гуманітаріїв різних профілів. Постмодерністська всеїдність і намагання розщепити ядро культурних явищ актуалізує гоголівські тексти, що утримують «традиційні тисячолітні образи» (М.Бахтін), а разом з тим, і технологію проникнення «в глибинні шари архаїчної свідомості народу» (М.Лотман). Саме ця обставина ставить на порядок денний дослідження генетичних зв’язків гоголівського художнього світу з тисячолітніми” духовними формулами, вивчення особливостей їх інтерпретації і функціонування в творчості письменника. Особлива увага, на нашу думку, має бути виявлена до різних аспектів засвоєння християнської, а вужче православної культурної традиції і впливу її на Гоголя. Він був одним з ідеологів своєрідної російської контр­реформації, запропонувавши власний соціально-християнський про­ект. Широке вивчення контексту цих явищ, як і ролі та місця Гоголя в них, дозволить виявити важливі чинники духовного, культурного і мистецького життя імперії середини ХІХ ст.
Прийшов час розгляд християнських впливів (зокрема, Святого Письма і християнської книжної традиції) вивести за межі світоглядної сфери і спроектувати їх на поетику творів Гоголя (наприклад, на розділи другого тому Мертвих душ” чи Вибраних місць”, що ще очевидніше). Гоголівському слову притаманні виразно своєрідні риси, тому воно позірно діалектне по відношенню до власне російського словесного мистецтва і літературної культури.
Діалектний характер гоголівського слова, що виявляється у своєрідному ідіолекті російської мови, зумовлений глибокою вкорі­неністю творчості письменника в українській національній стихії, яка саме в мистецтві бароко знаходить своє стильове оформ­лення. Маючи вираз­но бароковий профіль, національна художня матри­ця, як своєрід­ний палімпсест, проступає з різним ступенем виразності на протязі всієї творчості письменника. І відкриває свої таємниці саме крізь призму бароко.
Майже зовсім поза увагою дослідників залишалась поетика проповідницького слова Гоголя, відродження якого є хай і не зовсім вдалою, але грандіозною спробою навернути російську літературу до її витоків, до християнсько-учительного мовленнєвого ідеалу, синте­зованого з романтичним ліризмом.
Здатність гоголівського художнього генія осягнути архаїчні пласти людської свідомості і включити їх в інтелектуальну рефлексію проблем духовного, етичного, екзистенціального плану буття, вклю­чає творчість письменника в сучасний філософський дискурс, збага­чуючи інтерпретаційну сферу літературознавства. З іншого боку, літературознавчі студії повинні сміливіше опановувати сферу філосо­фії (для прикладу назву праці Ю. Барабаша, О.Ковальчука) та куль­турології (В.Скуратівський), без яких знання об’єкту наукового осми­слення буде редукованим.
Особливої уваги заслуговує вивчення української генетичної лінії в творчості письменника. Питання належності Гоголя до україн­ського письменства сьогодні є дискусійним і вимагає неординарних наукових рішень, серйозних аргументів і фундаментальних дослід­жень. Український акцент гоголівської творчості, ступінь його вира­женості і залежна від цього ступінь транскрипції зображуваної карти­ни світу, реалізація принципу доповненості, що йде від національної суб’єктивності” (І.Дзюба) - все це грані важливого напрямку дослід­жен­ня гоголівської спадщини.
Український акцент має і суто лінгвістичний зріз, що вимагає оновлення наукових методик і створення системних досліджень (на зразок О характере гоголевского стиля” І.Мандельштама). Це сто­сується не лише слова художнього, але й проповідницького, яке несе в собі обертони київської книжної мови, бо було виплекане в колисці київської культурної традиції (про це переконливо свідчать праці Ю.Барабаша). Дослідження цієї проблеми може принести цікаві і, можливо, несподівані результати. Український культурний вплив на Росію у XVII XIX століттях породив своєрідний месіанський рух (українці модернізували російську церкву і були творцями імперії). Гоголь останній в цьому великому ряді укра­їнців, захоплених месіанською, апостольською ідеєю розбудови пра­во­славної імперії.
Разом з тим, месіанство Гоголя було актом спокути за посіяне в російському суспільстві сім’я сміху і травестування високого і сакрального образу імперії (що так гостро відчував В.Розанов).
Відкриття алгебраїчної” природи художньої мови ранньої твор­чості Гоголя, що теж має виразний відбиток українськості, гостро ставить питання про важливість цього фактора і у художній мові піз­нього Гоголя. Дослідження його вимагає необхідність розвитку модерних наукових підходів, які здатні акумулювати знання різних суміжних наук етнології, філософії, культурології, психології, лінгвістики. Тим самим гоголезнавство може і повинно стати своєрід­ним імпуль­сом виходу вітчизняного літературознавства на нові обрії.
Аналіз стану бібліографії гоголезнавства дає підстави твердити, що поряд з відчутними досягненнями у вивченні спадщини письменника (наявності великої кількості різножанрових бібліографічних праць, покажчиків і довідників) до цих пір відсутня повна наукова бібліографія видань творів Гоголя та наукових, методичних, художніх і популярних праць, присвячених творчості письменника.
Представлений в дисертації історіографічний нарис основних віх і напрямів дослідження творчої спадщини письменника засвідчує той факт, що творчість Гоголя привертала увагу всіх скільки небудь помітних вітчизняних літературознавчих шкіл. І кожна з них, акцентуючи увагу на певній грані творчості генія письменника, вносила свій вклад у вивчення його спадку. Подібний ракурс студій стилізованого об’єкту може бути використаний при вивченні історії літературознавства, як один із репрезентованих його сюжетів.
Особливу гостроту гуманітарним (в тому числі і літературознавчим) студіям про Гоголя надає те, що Гоголь об’єктивно (за мовою, наприклад) належить російській літературі, а природою свого художнього і філософського генія закорінений в українську культуру бароко. І це ставить перед дослідниками складне завдання випрацювати адекватну методологію і літературознавчий інструментарій для дослідження цього специфічного явища.
В роботі викладені засадничі принципи формування і розвитку на сучасному етапі української національної русистики, що об’єднує всі гуманітарні сфери нашого знання про Росію.
У сфері літературознавчої науки завдання полягає в утвердженні нової парадигми інтерпретації всього корпусу текстів російської літератури, яка б мала відмінну ідеологію дослідження, аніж та, яка функціонує в самій Росії. Як підсумок українська історія російської літератури має свою редакцію. Творчість Миколи Гоголя належить двом літературам і вона дає багатий матеріал для випрацювання нових літературознавчих технологій. Вона слугує своєрідною лабораторією для формування сучасних методів дослідження художніх текстів, а одночасно дає поштових для пошуків наукової стратегії дослідження вкладу українців у розвиток культури сусіднього народу.
На особливу увагу заслуговує вивчення гоголівського ідіолекту російської мови, що відіграв видатну роль у її розвитку. Українська картина світу, представлена у системі російської мови, породила енергію „зрушення” усталених семантичних значень. Кон’югація, яка генерується у новому контексті, формує могутній потенціал мовної творчості.
Разом з тим творчість Гоголя несла і енергію руйнації, „потрясающий смех” (Герцен) Гоголя продемонстрував, що все в сакральній за своєю природою імперії може бути предметом сміху. Він спокусив Росію сміхом і цим підірвав устої сакралізованої монархії, що гостро відчували Ф. Достоєвський, К. Леонтьєв і, особливо, В. Розанов.
Вивчення зв’язків творчості Гоголя з літературною культурою бароко подане на великому історичному відрізку часу: від його зародження до середини ХVIII ст., що дозволяє унаочнити початок діалогу між двома літературами, в якому українська література на ранніх етапах виконує роль посередника між Москвою і Заходом. Наукова періодизація діалогу на терені барокової естетики засвідчує його тривалість і щільне зрощення літератур, що виявляється у мові, жанрах і стилі. Це дало підстави євразійцям говорити про „українізацію” російської літератури. Однак після відомої дискусії М. Трубецького і Д. Дорошенко про природу „українізації” до цих пір ця проблема фундаментально не вивчена, а тому часто стає об’єктом політичних спекуляцій, що показано в роботі.
І поетична творчість, і знання про літературу, викладене в київських поетиках і риториках, і шкільний театр, і проповідне мистецтво уформовується в російській літературі під благотворним впливом Києва. Близькість віри, необхідність її захисту від наступу європейської контрреформації створює сприятливі умови для засвоєння цих впливів.
Потужні впливи київської вченості, літераторів, діячів духовної сфери витворили своєрідний феномен українського месіанізму, який змінюючи свої форми і напрямки дії доживає до гоголівських часів і стає одним із важливих імпульсів гоголівських творчих і духовних шукань і гоголівського апостольства, що закладене у самій природі барокової літературної культури.
Важливим фактором впливу на характер російсько українського діалогу стало Слов’янське Відродження, що, в свою чергу, було тісно пов’язане із передромантичними процесами у Європі.
Вчення Гердера цього „батька слов’янофільства” (І. Франко) і „великого зодчего всеобщей истории” (Гоголь) стало інтелектуальним збудником слов’янського світу. Поширення ідей Гердера, національне пробудження слов’янських народів співпадає з процесом втрати Україною останніх ознак національної і культурної своєрідності: ліквідація Січі, закріпачення українського селянства, формування української знаті, утворення Малоросійської колегії все було спрямоване на нівелювання національного профілю України.
На хвилі Слов’янського Відродження частина української еліти, яка не була спокушена дворянськими привілеями, вдається до грандіозного і одночасно ризикованого експерименту побудови національної культури на народній мові, що Д. Чижевський назвав „мовним відродженням в рамках політичного занепаду”. Ризик полягав у відмові від старої книжної мови і старої вченості, яка надовго була занесена до розряду схоластики і тільки на сучасну пору вживлюється за допомогою перекладів і інтерпретацій.
Вибір самобутнього національнокультурного розвитку викликає великий інтерес до національної історії і минулого народу. Не тільки література на національній мові, але й тексти, написані російською мовою, як „Історія русів”, стають ідеологічною опорою в пошуках національної ідентичності. Саме від „Історії русів” і поетична, і наукова думка України, та й Гоголь успадковують виказану в ній головну тезу про козацтво як основу власне української історії.
Винесення в епіцентр української історії козацтва помітне в історичних працях Гоголя (наприклад, у „Погляді на укладання Малоросії”) і його художній творчості („Тарас Бульба”). І хоч Гоголь дивився на історію України, як на далеку минувшину, що відійшла назавжди, вона продовжувала жити в його уяві і була одним із факторів, що впливала на його „двоедушие”. Разом з тим, українська історія і козацький епізод її, як свідчить повість „Тарас Бульба” (друга редакція), стали тим „моральним капіталом”, який було закладено в підвалини оновленої на засадах нового християнства православної монархії і який був ще одним важливим імпульсом гоголівського профетизму.
Аналіз становлення української національної самосвідомості дає підстави виділити, як окремі, два цикли цього процесу. В них умовно можна означити три етапи художнього, наукового, політичного самовизначення. Перший цикл включав художні рефлексії кінця XVII - початку XIX століття (Котляревський і поезія романтизму), наукові студії (найбільш показовою стала творчість Максимовича, Срезневського) і політичну діяльність учасників Кирило-Мефодіїв­ського товариства. Другий цикл художнє самоусвідомлення на новому рівні: поезія Шевченка і його послідовників, раціонально-наукове осмислення історії народу школою Антоновича, перш за все, Грушевським, а також політичний сюжет боротьби за національну незалежність (перші два десятиліття ХХ століття). Гоголь належить до першого циклу перших двох етапів розвитку національної самосвідомості.
Важливим у виявленні природи гоголівського художнього і духовного мислення є, з одного боку, встановлення зв’язків Гоголя з розвитком романного жанру, що є універсальною формою осмислення світу, а з іншого аналіз гімназійного середовища письменника, того інтелектуального підґрунтя, на якому виростає Гоголь.
Становлення російського роману відбувається в момент виникнення живого інтересу в Росії до української історії, фольклору, культури і мови. Асинхронний характер літературного розвитку двох літератур у цей час (розвій романтизму в Росії і тривала історія життя бароко в Україні стиль доживає до кінця ХУІІІ століття, коли починає формуватись література на народній мові) зумовив нове життя бароко, що у всіх дихотомічних теоріях стилів є типологічно спорідненими між собою.
„Першим російським романістом” (В.Бєлінський) був В.Наріжний, який апробував жанр шахрайського роману, типову форму барокової літератури. Роман В.Наріжного позначений своєрідною екстенсивністю. Він активно засвоює „етологічні” жанри, що отримали розвиток в українському фольклорі і літературі „народного” бароко. Саме в цьому В.Наріжний був передтечею Гоголя, який засвоїв „істотні моменти гротескового реалізму” (М.Бахтін) і сміхову народну культуру, якими просякнута творчість його попередника.
Інша лінія російського роману героїко-історична знаходить вияв у творчості Гоголя і пов’язана вона з романом Ф.Глінки, що виростає на козацьких літописах і має близькість із українським бароко. Орієнтований на „патетичне слово” (М.Бахтін) роман Ф.Глінки був витіснений послідовниками вальтерскоттівського жанру, але саме ця лінія роману відлунює в патетичних мовних партіях „Тараса Бульби”.
Важливо наголосити, що романною формою гоголівської творчості є поема „Мертві душі”. В основі свого задуму вона мала охопити „весь світ” і, тим самим, стати потужним інструментом його преображення, що і було однією з головних протетичних ідей митця.
Вимагає перегляду деяка недооцінка в гоголезнавстві ролі Гімназії у становленні Гоголя-письменника. В один час із Гоголем Гімназію закінчила ціла когорта поетів, письменників, перекладачів, що здобули визнання сучасників. Це дає підстави говорити про літературну школу, для якої характерні інтерес до історії, тяжіння до морально-риторичної традиції, своєрідного „провінційного месіанства”, „високого стилю” (ніжинців) (В.Шенрок), схильність до пародійного, бурлескно-травестійного стилю одних і „піднесеного” пафосу інших.
Однією з характерних рис сучасних гоголезнавчих студій є бажання найбільш радикальних із них „приватизувати” Гоголя. Однак глибини гоголівського таланту, природу його генія можна збагнути лише за умови врахування як російського, так і українського культурного контексту.
В гоголезнавстві від часів виходу „Вибраних місць” в різних редакціях функціонує думка про гоголівський профетизм, однак вперше концепція отримує обгрунтування. Візьмемо до уваги, що віддавна (з доби Ренесансу і бароко) людина, яка пов’язана зі словом, яка володіє словом, цим виявляє свою близькість до Бога, бо слово „найдорогоцінніший дарунок Бога” (Гоголь). Літератор творить світ зі слів і тим схожий із Творцем, а книга прообраз світу. З неї людина осягає вчення Христа. Цей містичний зв’язок актуалізується в добу бароко і підсилюється в добу передромантизму, коли релігія помітно втрачає монополію на істину і мистецтво намагається заповнити цю сферу.
Російська література зазнала помітного впливу з боку німецької естетики. В середовищі московських поетів-любомудрів формуються ідеї пророчого потенціалу поетичного мистецтва. Є документальні свідчення про серйозне знайомство Гоголя з ідеями любомудрів і засвоєння ним їх уроків. Вони стали одним із тих важливих факторів, що вплинули на вибір Гоголем своєї долі письменника-пророка.
У гоголезнавстві досі час від часу спалахують дискусії стосовно дати перелому у творчості Гоголя і його виходу на нові естетичні обрії. Множинність точок зору зайвий раз доводить, що є потреба відтворення всього духовного і художнього розвитку Гоголя, виявлення домінуючого вектору його еволюції.
Інший важливий напрямок вивчення пізнього Гоголя аналіз естетичних параметрів „Вибраних місць”, „Авторської сповіді”, „Божественної літургії” і „Прощальної повісті”. Новизна стилістичної природи цих творів дає підстави говорити про нову естетику слова. Задум апробувати комплекс ідей, які мали стати основою преображення героїв наступних томів „Мертвих душ”, змушує Гоголя у „Вибраних місцях” вдатись до використання „прямого слова”, яке вимагає укрупнення особистості самого автора в ім’я авторитетності слова. Цьому служать різні форми сакралізації слова: створення ситуації передсмертного звертання, легендаризація власного життя, активне використання євангельських словесних формул, що витворюють своєрідний інтертекст, який увиразнює стрижневі ідеї книги. Звідси і особлива роль топосу „середини”, пов’язаного з християнським мовленнєвим ідеалом. Цій же меті слугує і своєрідна іконографія Гоголя, в якій він постає прообразом „найближчого до Христа” на відомому полотні О.Іванова „Явлення Месії”.
Важливим аргументом творчої еволюції письменника в редакції, представленій у дисертаційному дослідженні, є історія „Прощальної повісті”, задуманої як історія авторства Гоголя і закликаної дати власну версію життя автора. Текстуальні спостереження дають підстави говорити про те, що „Прощальна повість” близька за змістом до „Авторської сповіді”, в якій Гоголь подає розповідь про своє життя. В основі її сюжету житійні формули: блукання, прозріння, усвідомлення покликання. Сповідальний характер книги мав на меті підсилити вагомість і правдивість слова „Вибраних місць”.
Внутрішні мотиви, внутрішні пружини розвитку творчої особистості Гоголя особливо наочно проступають при реконструкції апостольського проекту митця. Привід для розмови про це дав сам Гоголь.
Формування гоголівського профетизму витоками своїми пов’язане з містичними обставинами появи майбутнього письменника на світ, а підкріплене воно було великою традицією культурного месіанства українців в Росії в добу бароко, літературною культурою епохи, а також новітніми віяннями німецької естетичної думки передромантизму і романтизму: розголос їх ідей був відчутним у Росії.
Гоголь задумує своєрідний сценарій свого апостольського явлення як початок християнського воскресіння Росії, головними елементами якого є перебування у Римі, як місті діянь апостолів, з’ява в образі „найближчого до Христа”, стереоскопічний ефект гри власного портрету і „Преображення Господня” Рафаеля, а також вибір моменту чудодійного свята Великодня як часу перебування Гоголя біля Гроба Господня. Повернення зі Святих Місць і мало стати явленням нового апостола.
Реконструкція апостольського проекту дає підстави переглянути наукові уявлення про творчу і духовну еволюцію Гоголя, а також побачити головні мотиви його розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Об общем характере символики раннего средневековья // Материалы всесоюзного симпозиума по вторичным моделирующим системам. Тарту, 1974. С. 12-41.
2. Аверинцев С. Поэтика ранневизантийской литературы. М.: Наука, 1997­. 260 с.
3. Азадовский М.К. История русской фольклористики. М.: Учпедгиз, 1958. 479 с.
4. Акты, относящиеся к истории Западной России. - СПб., 1851.
5. Алленов М.М. Александр Андреевич Иванов. М.: Изобр. иск-во 1980. 206 с.
6. Алленов М.М. О некоторых особенностях композиционного построения картины Иванова ''Явление Мессии" (опыт интерпретации) //Советское искусствознание. - 1979.- № 1. С. 21-29.
7. Анненков П.В. Литературные воспоминания. М.: Худ.лит., 1983. 694 с.
8. Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. М.: Изд-во АН СССР, 1960. 294 с.
9. Атеней. - 1829. - Ч. IV.
10. Багалій І. Нариси української історіографії доби феодалізму і доби капіталістичної // Архіви України. - 1993. - № 4-6.
11. Балашов Н.И. Ренессансная проблематика испанской драмы XVII в. на восточно-славянские темы // Славянские литературы. М., 1963. С. 40-82.
12. Барабаш Ю. Гоголь. Загадка Прощальной повести”. (Выбранные места из переписки с друзьями”. Опыт непредвзятого прочтения). М.: Худ. лит, 1993. 269 с.
13. Барабаш Ю. Гоголь и украинская проповедь XIII века // Известия АН РАН. - 1992. - Т. 51. - №3-С.6-24.
14. Барабаш Ю.Я. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. - М.: Наследие, 1995. 224 с.
15. Барабаш Ю.Я. Соотечественники, я вас любил” (Гоголь: завещание или Завещание”?). Вопросы литературы. 1989. - № 3. С. 156-189.
16. Барабаш Ю. "О языковой дихотомии у Гоголя" // Нация. Личность. Литература. Вип. І. - М., 1996.
17. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Ерусалиме». Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків: Акта, 2001. 375 с.
18. Баскаков В.Н. Гоголевская библиография: традиции, современное состояние. перспективы //Сов. библиогр.— 1986.—№ 1. С. 70-90.
19. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народно-смеховая культура Средне­вековья и Ренессанса. - М.: Худ. лит., 1990. 540 с.
20. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худ. лит., 1975. 504 с .
21. Бжоз Халин. Поэтика как средство изложения содержания и метода фи­лософии: (К характеристике творчества Достоевского) // Rus­si­an Literature. - North Holland. - 1982. Vol. ХІ. P. 200-215.
22. Белинский В.Г. О Гоголе. Статьи, рецензии, письма. - М.,1949.
23. Белинский В. Собр. соч.: В 3-х тт. М., 1948.
24. Белинский В.Г. Собр. соч.: В 9-ти тт. М.: АН СССР, 1979.
25. Белинский В. Полн. собр. соч.: В 13-ти Т. - М.: АН СССР, 1953 - 1956.
26. Белый А. Мастерство Гоголя. - М.: МАЛП, 1996. 352 с.
27. Білий О. Третій Рим чи новий Єрусалим. Київський бароковий проект у політичному умогляді Ф.М. Достоєв­ського // ХІ Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янські літератури. Доповіді. - К., 1993. С.24-29.
28. Білецький О. Від давнини до сучасності. Вибрані праці в двох томах. - К.: Худ.літ., 1960.
29. Білецький О. Зібрання праць у 5-ти тт. - К.: Наукова думка, І966.
30. Бертенсон С.Л. Библиографический указатель литературы о Гоголе за 1900-1909 гг. // Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности имп. Акад. наук. 1909. Т. 14. Кн. 4. С. 240-281.
31. Бертенсон С.Л. К библиографии материалов о Гоголе: Опыт библиографи­ческого указателя гоголевской юбилейной литературы // Литературный вестник. 1902. Т. 5. Кн. 3. С. 348-358.
32. Бертенсон С.Л. К библиографии материалов о Гоголе // Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности имп. Акад. наук. 1912. Т. 17. Кн. 3. С.176-185.
33. Бертенсон С.Л. К библиографии материалов о Гоголе, 1911-1913// Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности имп. Акад. наук. 1914. Т. 19. Кн. 2. С. 38-46.
34. Бертенсон С.Л. К библиографии материалов о Гоголе // Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности имп. Акад. наук. 1916. Т. 21. Кн. 3. -С.16-26
35. Бойко І.З. Гімельфарб Г.М. Гоголь і Україна: Бібліогр. покажчик / АН УССР. Держ. Публ. Б-ка УРСР; Відп. Ред. В.І. Маслов. К.: Вид-во АН УРСР, 1952. 76 с.
36. Бриллиантов А. Влияние восточного богословия на западное в произведениях Iоанна Скота Эригены. СП.,1898. 156 с.
37. Бродский И. Форма времени. Стихотворения, эссе, пьесы: В 2-х тт. Т.II. Минск, 1992. 480 с.
38. Бродский Н.Л. [Библиография изданий критической литературы к тексту и постановкам «Ревизора» на сцене ] // Гоголь Н.В. Ревизор / Ред., введ. и коммент. Н.Л. Бродского. М.; Л.., 1927. С. 240-244.
39. Булаховский Л. Русский литературный язык первой половины ХІХ века. Т. I. Лексика и общие замечания о слове. К.: Рад. школа, 1941. 451 с.
40. Вайскопф М. Сюжет Гоголя. Морфология. Идеология. Контекст. - М.: Радикс, 1993. 560 с.
41. Величко В.Л. Владимир Соловьев. Жизнь и творения. Изд. 2-е. СПб., 1903 04. С. 167-168.
42. Величко С. Летопись событий в югозападной России в XVII в. К., 1848.
43. Венгеров С.А. Источники словаря русских писателей: В 4 т. СПб., 1900-1917.
44. Венгеров С. Писатель-гражданин. Гоголь. - СПб., 1901.
45. Виноградов В.В. Этюды о стиле Гоголя. - Л.: Академия, 1926. 228 с.
46. Виноградов В.В. Гоголь и натуральная школа.- Л., 1925. 76 с.
47. Виноградов И.А. Гоголь - художник и мыслитель: христианские основы миросозерцания. М.: Наследие, 2000. 448 с.
48. Виппер Ю.Б. О "семнадцатом веке" как особой епохе в истории западно­европейских литератур // ХVII век в мировом литературном развитии.- М.: Наука, 1969. С.7-21.
49. Витберг Ф.А. Указатель илюстраций к сочинениям Н.В.Гоголя // Лит. вестн. 1902. Т. 3. - № 1.
50. Возняк М. Історія ук­раїнської літератури: У 2-х кн. Львів: Світ, 1992. Т.1. 696 с.
51. Возняк К. Початки української комедії .- Л., І9І9.
52. Войтоловская З.Л, Степанов А.Н. Н.В.Гоголь. Семинарий.- Л., 1962. 288 с.
53. Волков И. Творческие методы и художественные системы. М., 1978.
54. Воропаев В.А. «Духом схимник сокрушенный» Жизнь и творчество Н.В. Гоголя в свете Православия. - М.: Московский рабочий, 1994. 159 с.
55. Воропаев В. «... Кажется был когда-то Гоголем» // Человек. - 1991. - №3. С. 120-134.
56. Вяземский П.А. Сочинения в 2-х тт. М., 1982. Т. 2. Литературно-критические статьи.
57. Гаспаров М. Оппозиция "стих-проза" и становление русского литератур­ного стиха // Semiotyka i struktura tekstu. Wroclaw e.a. 1973. S. 120-130.
58. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. М.: Советский писатель, 1972. Ч. 1. 270 с.
59. Геннади Г.Н. Список сочинений Гоголя // Отечественные записки. 1853. - №9. Отд. 7. С.29-35.
60. Георги И. Описание всех в Российском Государстве обитающих народов. СПб., 1777.
61. Георгиевский Г.П., Ромодановская А.А. Рукописи Н.В. Гоголя: Каталог / Гос. Б-ка СССР им. В.И. Ленина. М.: Соцэгиз, 1940. 127 с.
62. Гербель Н.В. Списки сочинений литераторов, получивших воспитание в Гимназии высших наук и Лицее князя Безбородко // Гимназия высш. наук и Лицей кн. Безбородко в Нежине. 2-е изд. СПб., 1881. Отд. 2. С. III-CXX