Художнє відтворення ідеї державності Київської Русі в російській історичній прозі 30-х років ХІХ століття

Короткий опис

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Кузнецов Сергій Володимирович

УДК 82-3:261.7

Художнє відтворення ідеї державності Київської Русі в російській історичній прозі 30-х років ХІХ століття

10.01.02 російська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Мішуков Олег Васильович
доктор філологічних наук,
професор, заслужений діяч
мистецтв України

Херсон 2005

ЗМІСТ

Вступ.. 4
Розділ 1. Проблема рушійних сил державотворчого процесу в російській історіографії та літературі ХVIII - першої третини ХІХ ст.: взаємодія наукових концепцій та художніх інтерпретацій.. 18
1.1. Полеміка навколо «варязького питання» в російській історіографії ХVIII ст. та художнє вираження його аспектів у літературі доби. 18
1.2. Проблема історичної перспективи Росії як предмет наукового й художнього пізнання в останні десятиріччя ХVIII - на початку ХIХ ст. 33
1.3. «Варязьке питання» в полеміці навколо «Истории государства Российского» М.Карамзіна. 56
Висновки з першого розділу. 67
Розділ 2. Релігійно-державницька ідея роману М.Загоскіна «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого»: концептуально-художні особливості актуалізації історії 70
2.1. Специфіка історичного роману й розвиток принципів художнього історизму в російській літературі ХVIII - першої третини ХІХ ст. 70
2.2. Династичний та етнічний конфлікти Х ст. як дидактична домінанта проблематики роману М.Загоскіна «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого». 87
2.3. Християнська ідея як основа формозмістової організації та характерології роману. 109
Висновки з другого розділу. 128
Розділ 3. Художня концепція початкового періоду руської державності в історичній прозі О. Х. Вельтмана: сюжети слов’янської історії та їх скандинавське тло.. 131
3.1. Регулятиви художнього моделювання історичної дійсності (роман «Светославич, вражий питомец. Диво времен Красного Солнца Владимира») 131
3.2. Особливості художньо-інтерпретаційної ідентифікації історичних подій і персонажів та часово-просторові виміри оповіді (роман «Светославич, вражий питомец»). 148
3.3. Державницька ідея визвольної місії Росії як змістоутворювальна домінанта художньої концепції русько-болгарської історії Х ст. (повість «Райна, королевна Болгарская») 167
Висновки з третього розділу. 177
Висновки.. 180
Список літератури.. 191

Вступ

Актуальність теми. Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. значно посилився науковий інтерес до національних питань, зокрема до теорій націй, проблем національного характеру, національних ідей державності тощо. Його зростання обумовлено політичними й духовними реаліями епохи - епохи відродження й розвитку національних культур на рубежі двох тисячоліть.
Але інтерес до означених проблем не є прикметною рисою лише нашої доби. Це специфічна особливість будь-яких переломних історичних періодів, якими, наприклад, були в російській історії ХVІІІ ст. й перші десятиріччя ХІХ ст. Ідея державності, проблема витоків монархічної влади, її моральності, походження правлячої династії на Русі, традиції державотворення - ці та інші вагомі аспекти тогочасного духовно-інтелектуального життя віддзеркалилися в художній літературі доби. Отже, з’явилася необхідність проаналізувати різні пласти російської літератури вказаного періоду для того, щоб скласти науково-об’єктивне уявлення про художнє відбиття ідеї державності, проблеми її витоків, основ національного характеру в творах красного письменства.
Питання «звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити» хвилювало наших предків, принаймні, з часів створення в Києві перших літописних зведень. Пов’язане з цим питанням повідомлення літописців про прикликання варязьких вождів у майбутньому стало одним із аргументів тривалої ідеологічної боротьби. Особливості розв’язання проблеми витоків давньоруської державності в східнослов’янській історіографічній літературі ХІІ - ХІХ ст. та використання її як політичного аргументу відстежували тією чи іншою мірою у своїх працях «Русская историография ХVІІІ века» (1971) С.Пештич, «Из истории русской общественной мысли ХVІІІ столетия. М.Щербатов» (1967) І.Федосов, «Русская историческая мысль и Западная Европа ХІІ - ХVІІ вв.» (1973) та «Русская историческая мысль и Западная Европа (ХVІІІ - первая половина ХІХ в» (1985) М.Алпатов, «Формирование общественно-политических взглядов Н.Карамзина (1785 - 1803 гг.)» (1989) Л.Кислягіна, «Развитие прогрессивного направления в русской историографии 1-й половины ХІХ в.» (1980) В.Шевцов, «История русской исторической мысли последней трети ХVIII - второй трети ХIХ в. в современной советской историографии (Некоторые дискуссионные проблемы)» (1987) та «Николай Алексеевич Полевой (1796 - 1846)» (1995) А.Шикло, «Историография с древнейших времён по ХVІІІ век» (1982) О.Шапіро, «Из истории русской исторической мысли. И.Н.Болтин» (1983) Д.Шанський, «История государства Российского» Н.Карамзина в оценках современников» (1989) В.Козлов, «Исторические взгляды Н.Костомарова» (1984) та «Микола Іванович Костомаров. 1817 - 1885» (1992) Ю.Пінчук тощо.
Науковцями, зокрема, було встановлено, що в літописній теорії походження державності на Русі переплелися дві версії, різні за походженням - новгородська (проварязька) і київська (слов’янська), визначено політичне підґрунтя появи так званого «варязького питання», з’ясовано окремі особливості концепції витоків давньоруської державності в працях І.Болтіна, М.Карамзіна, М.Костомарова, М.Ломоносова, М.Полевого, В.Татищева, М.Щербатова та інших істориків ХVІІІ - ХІХ ст.
Серед останніх досліджень слід відмітити монографії «Історія Русів» у контексті доби - першої половини ХХ сторіччя» (1997) та «Історія Русів» у європейському контексті» (2002) О.Мішукова, де репрезентовано масштабну панораму розвитку східнослов’янської та європейської історичної думки в їхніх взаємозв’язках із загальнокультурною динамікою розвитку Європи кінця ХVІІІ ст. - першої половини ХІХ ст.
Питання про художнє відображення історичних концепцій походження руської державності в російській літературі стало предметом фахової уваги й філологів. Ідеться про праці «История русской литературы ХVІІІ века» Д.Благого (1960), «Из истории русско-исландских литературных отношений (Исландская литература в России во второй половине ХVШ - первой половине ХІХ в.)» І.Дмоховської (1964), «Жанр трагедии в русской литературе: Эпоха классицизма» Ю.Стенніка (1981), «Русская литература ХУІІІ века» В.Федорова (1982), «Тема «новгородской свободы» в русской литературе конца ХVІІІ - начала ХІХ в.» Ф.Прийми (1984)), «Русский классицизм» Г.Москвічової (1986), «Русская историческая драматургия ХVІІ - ХVІІІ вв.» В.Бочкарьова (1988) та ін. У цих праця окремі аспекти означеної проблеми розглядаються на прикладі трагедій О.Сумарокова, драматургічних, поетичних і прозових творів Я.Княжніна, Катерини ІІ, М.Хераскова, В.Жуковського, присвячених темі Київської Русі. Зокрема, автори першого тому чотиритомної «Истории русской литературы» (1980) Ю.Стеннік і Н.Кочеткова зазначають, що повідомлення літописних джерел про прикликання варягів на Русь стали поштовхом до написання Катериною ІІ п’єси «Подражание Шакеспиру, историческое представление без сохранения феатральных обыкновенных правил, из жизни Рюрика» (1786), з якою пов’язана поява в російській літературі теми Вадима Новгородського. Проте вказані філологічні дослідження стосуються насамперед драматургії ХVІІІ ст.
Детального аналізу історичної прози - у першу чергу прози перших десятиліть ХІХ ст. - з точки зору рецепції в ній ідеї державності, яка хвилювала історіографів ХVІІІ ст., проведено не було. Правда, у зв’язку з нашою темою не можемо не назвати монографію Д.Шарипкіна «Скандинавская литература в России» (1980), окремі розділи якої були надруковані у збірниках «Ранние романтические веяния. Из истории международных связей русской литературы» (1972), «Эпоха романтизма. Из истории международных связей русской литературы» (1975). Однак Д.Шарипкін зосереджує увагу перш за все на розвитку в російській поезії скандинавської теми і пов’язаної з нею теми «варязького» періоду в історії Київської Русі, минаючи при цьому історичну прозу (приміром, на 51 сторінку статті «Скандинавская тема в русской романтической литературе (1825 - 1840)» зі збірника «Эпоха романтизма» власне історичним романам того часу відведено трохи більше сторінки). Побіжно торкається теми періоду становлення державності на Русі й А.Архіпова у статті «Эволюция исторической темы в русской прозе 1800 - 1820-х гг.» (збірник наукових праць «На путях к романтизму» (1984)), розглядаючи «історичний уривок» «Рюрик» точно невстановленого автора і повість М.Муравйова «Оскольд».
Між тим проблема витоків і природи державної влади, ідеї державності була «приречена» так чи інакше відлунити в літературі романтизму, особливо в історичному романі, перші зразки якого з’являються саме тоді, наприкінці 1820-х рр., у період зростання інтересу російського суспільства до історії своєї країни. Звісно, поява в останні десятиліття узагальнювальних робіт із історії російського романтизму є свідченням усебічного вивчення його жанрової системи, етапів розвитку, основних закономірностей. Тим не менше очевидним є нерівномірність розгляду як окремих його аспектів, так і творчості деяких письменників доби, особливо пізнього романтизму. А ця проблема набуває особливої ваги в річищі сучасної тенденції аналізувати літературний процес як єдине ціле, в якому брали участь не лише визнані класики, але й їхні сучасники, котрі були відсунуті літературознавчою традицією в розряд письменників другорядних і третьорядних. Пізній російський романтизм як естетична, жанрова система може бути осмислений лише через дослідження всього розмаїття явищ, вивчення жанрових процесів, крізь призму художньої реакції на важливі суспільно-історичні процеси у творчості окремих його оригінальних представників, зокрема історичних романістів.
Серед письменників, хто звернувся до проблеми витоків монархічної влади в Росії, ідеї державності Київської Русі, були М.Загоскін та О.Вельтман, оригінальні твори яких «Аскольдова могила. Повесть времён Владимира Первого» (1833) і «Светославич, вражий питомец. Диво времён Красного Солнца Владимира» (1835) та «Райна, королевна Болгарская» (1843) відповідно викликали інтерес у В.Белінського та О.Бестужева, М.Гнєдича й В.Даля, В.Жуковського й В.Кюхельбекера М.Полевого й О.Пушкіна, М.Станкевича та багатьох інших.
Одним із перших, хто звернув увагу на своєрідність творів О.Вельтмана й М.Загоскіна, був В.Бєлінський, який у відгуках неодноразово підкреслював оригінальність їхнього дарування, талант і дотепність, указуючи в той же час на творчі прорахунки, що не дозволили письменникам створити чогось справді гідного їхнього високого призначення. Статті критика 1830 - 1840-х рр. являють собою цілісний аналіз творчості обох романістів. Першим же досвідом монографічного дослідження творчості О. Вельтмана стала стаття «Вельтман и его сочинения», що була надрукована 1836 р. журналістом, перекладачем і другом Вельтмана М.Ліхоніним і в основних своїх моментах вона була суголосна висновкам В. Бєлінського. Спроба цілісного аналізу творчості М.Загоскіна, з урахуванням його прорахунків і досягнень, була здійснена у 1850-ті рр. С.Аксаковим у «Биографии Михаила Николаевича Загоскина» (1852).
Критика 1830 - 1840-х рр., попри зіткнення думок в оцінці творчості О.Вельтмана й М.Загоскіна, була одностайною у визнанні таких рис їхнього поетичного таланту, як патріотичний пафос, своєрідний тип оповіді, елементи казкової структури й фольклорного мислення, оригінальність фантазії та ін.
З іншого боку, сучасники романістів висловлювали думку про те, що «Аскольдова могила» й «Светославич, вражий питомец» значно поступалися першим творам М. Загоскіна і О. Вельтмана - романам «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году» (1829) та «Странник» (1831 - 1832). М.Загоскіну закидали надмірне використання анахронізмів та суттєву умовність у відтворенні колориту місця й дії, а в «Кощее бессмертном» та «Светославиче, вражьем питомце» О. Вельтмана побачили химерну побудову сюжетного розвитку й неймовірні з історичної точки зору картини. Наприклад, вихований на німецькому раціоналізмові М.Станкевич у своєму листі до Я.Невєрова від 12 січня 1832 р. дав таку оцінку «Кощею бессмертному»: «До опів на другу він описує предків свого героя, а далі чорт знає що! У нього часом зустрічаєш прекрасний образний вислів, але все це ніяким чином не зосереджено, так само, як усі події роману не липнуть до головної події. Чорт знає що за вінегрет!».
Під впливом демократичної критики 1830 - 1840-х рр. у подальші періоди О.Вельтман і М.Загоскін сприймаються як письменники-консерватори, чиї твори позбавлено художньої значущості, а історичний роман 30-х рр. розглядається як такий собі «сезонний» матеріал, який утратив свої позиції у 40-х рр., не маючи ніякого відношення до магістральних шляхів розвитку російського роману. Саме таке враження виникає під час знайомства зі статтею О.Скабічевського «Наш исторический роман в его прошлом и настоящем» (1886), де, по суті, заперечується існування будь яких художньо-естетичних переваг у російській історичній романістиці 30-х років, за винятком творів О. Пушкіна й М. Гоголя. Стаття О.Скабічевського на багато років уперед визначила сумарний, неісторичний підхід до масової російської історичної романістики першої третини ХІХ ст. (О.Вельтмана, М.Загоскіна, І.Лажечнікова, М.Полевого та ін.) як творчості загалом низької ідейно-художньої якості. Подібні оцінки звучать у статтях, монографічних роботах Ап.Григор’єва, І.Замотіна, О.Пипіна, І.Срезневського, В.Сіповського тощо.
За радянських часів до творчості М.Загоскіна й О.Вельтмана звертався, приміром, П.Сакулін, який у другій частині «Русской литературы» (1929) помістив огляд російської історичної прози ХVІІІ - першої третини ХІХ ст., але цінність його оцінок творчості романістів знижується загальною вульгарно-соціологічною концепцією літературного процесу доби. Суттєвий внесок у вивчення творчості О.Вельтмана й М.Загоскіна зробили Б.Бухштаб, В.Виноградов, З.Єфімова, С.Петров, В.Переверзєв. Останній у дослідженні «Предтеча Достоевского» (1922), присвяченому О.Вельтманові, уперше в радянському літературознавстві поставив питання про недооцінку історичної прози 30-х рр. ХІХ ст., розгляд якої є, по суті, значною літературознавчою проблемою. 1959 р. вийшла праця В.Виноградова «О языке художественной литературы», один із розділів якої присвячено аналізу стилю історичної прози кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., зокрема творів О. Вельтмана, М. Загоскіна, І. Лажечнікова та ін. Слід також назвати дослідження С.Петрова й І.Щебликіна, які вперше з необхідною науковою ґрунтовністю розглянули ключові моменти розвитку російського історичного роману ХІХ ст. Заслуговують на увагу праці Ю.Манна, присвячені проблемам романтичної оповіді в ранніх творах О. Вельтмана.
Для робіт 1970 - 1980-х рр., присвячених питанням романтизму, характерним є сполучення історико-літературного і типологічного підходів до деяких проблем творчості письменників. У цьому відношенні цікавими є праці Ю.Акутіна, О.Пескова, В.Троїцького та ін., де розглядаються романтична система творчості М. Загоскіна й О. Вельтмана в єдності їх естетичних пошуків та жанрових відкриттів, характерні ознаки стилю, використання фольклорного матеріалу, роль письменників у реформуванні мови художньої літератури тощо. Праці вказаних дослідників дають можливість осмислити певні жанрово-стильові тенденції й розкрити деякі особливості романтизму М. Загоскіна й О. Вельтмана, проте фаховий інтерес тут був спрямований, як правило, на «Юрия Милославского...» та «Странника», «давньоруські» ж твори М. Загоскіна й О. Вельтмана, а тим більше проблема художньої інтерпретації в них ідеї державності Київської Русі лишалися на периферії дослідницької уваги.
Вдалі наукові спроби теоретичного осмислення жанрової специфіки історичного роману пов’язані з іменами українських дослідників Р.Багрій, М.Ільницького, М.Сиротюка тощо, чиї праці з’ясовували теоретичні аспекти проблеми історичної та художньої правди, висвітлювали співвідношення наукової достовірності й художнього домислу, розглядали поетику жанру, його різновиди, досліджували проблеми розвитку традицій В.Скотта в російській та українській літературах ХІХ ст. Але й тут історична проза М.Загоскіна й О.Вельтмана обходиться увагою.
Творчості О. Вельтмана присвячено три кандидатські дисертації: «Повести А.Вельтмана. Проблематика, жанр, стиль» Л.Саламової (1983), «Жанровое своеобразие прозы А.Вельтмана 1830 - 1840-х годов» Л.Крекніної (1985), «А.Вельтман - романист, 1830 - 1830-е годы» А.Чернова (1988). Л. Саламова аналізує природу романтичного конфлікту повістей О. Вельтмана, з’ясовує характер співвідношення в них фантастичного і побутового плану та специфіку художньої оповіді. Працю Л.Крекніної присвячено таким питанням, як естетична основа романтизму О.Вельтмана, розкриття проблеми відчуження героя, динаміка розвитку жанрово-стильової системи. Цікава своїм оригінальним підходом до характеристики романів письменника дисертація А.Чернова, який доводить полемічно-пародійну спрямованість роману «Кощей бессмертный» як результат кризи романтичної інтерпретації історичного процесу.
Не знайшла детальної розробки проблема художнього відбиття ідеї державності Київської Русі на сторінках російської історико-художньої прози 30-х рр. ХІХ ст. й у дисертаційних дослідженнях І.Чорного «Исторический роман М.Загоскина» (1990) та А.Висоцького «Киевская Русь в русском историческом романе 30-х гг. ХІХ века» (1991). Дисертаційне дослідження І.Чорного стало першою спробою цілісної характеристики спадщини М.Загоскіна як історичного романіста. Автор аналізує твори письменника, які не розглядалися до того часу, розширює існуючі уявлення про відомі романи. У третьому розділі, присвяченому «Аскольдовой могиле», І.Чорним розглядається питання про джерела роману, сюжет і композицію, образну систему. А.Висоцький у своїй дисертації виявляє зв’язок творів О.Вельтмана й М. Загоскіна з літературною традицією попередніх епох, зупиняється на засобах створення історичного колориту, жанрово-стильовій своєрідності романів.
Нарешті, про О. Вельтмана й М. Загоскіна як історичних романістів ідеться в публікаціях, присвячених сучасній письменникам російській прозі, в оглядових статтях про літературний процес першої третини ХІХ ст. та передмовах або післясловах до видань їхніх творів і т.д. Але природно, що праці такого роду, якими б значними вони не були, не можуть замінити спеціального дослідження, в якому конкретний аналіз уже згадуваних історичних творів сполучався б із вирішенням питання про художню інтерпретацію важливої для російського духовно-інтелектуального життя ХІХ ст. ідеї державності.
Отже, роботи вказаних науковців не позбавляють необхідності подальшого вивчення жанру історичного роману в його характерних зразках. Навпаки, поновивши цей жанр у дослідницьких правах, прокресливши магістральні шляхи його розвитку в російській літературі ХІХ ст., наші попередники заклали основу для більш детального, більш розгорнутого вивчення етапів розвитку цього жанру, творчого внеску його окремих представників, тих чи інших творів, їхньої проблематики. Без поглибленої уваги до й досі недостатньо вивчених романів і повістей М. Загоскіна й О.Вельтмана не може бути до кінця зрозумілою історія виникнення й розвитку жанру історичного роману в російській літературі. Іншими словами, не можна зрозуміти саму ступінь важливості 30-х рр. ХІХ ст. в історії російської літератури.
Певний інтерес представляє і необхідність звернення до творів указаних письменників з точки зору теорії і практики самого роману як специфічної форми художньої оповіді. В останні роки спостерігаються суперечки про те, що таке роман, які його різновиди, коли виникає романна форма оповіді, чим відрізняється роман ХХІ ст. від роману ХХ ст., класичного тощо. Показовим є те, що багато з тих, хто пише про роман, виступають за необхідність вирішення суперечливих питань з урахуванням конкретної історії, конкретних часових форм цього жанру. Лунають заклики звернутися до епох початкового становлення роману в його основних різновидах. Такі заклики є досить обґрунтованими, бо у початкові епохи з більшою виразністю виступають структуроутворювальні елементи жанрової форми роману, що надзвичайно важливо для розуміння його специфіки в цілому.
У дослідженнях наших попередників зібрано різноплановий матеріал безсумнівно наукового значення, проаналізовано ті чи інші особливості світоглядних позицій М. Загоскіна й О. Вельтмана, розглянуто важливі питання природи їхнього романтизму, поетики творів і т.д. Але необхідність подальшого вивчення спадку авторів «Аскольдовой могилы» й «Светославича, вражьего питомца» очевидна. По-перше, актуальним залишається питання про основи їхнього романтизму. По-друге, вимагає найуважнішого вивчення жанрова природа історичної прози М. Загоскіна й О. Вельтмана, динаміка основних її складників, в тому числі й історіософського. По-третє, все ще лишається недослідженою своєрідність художньої інтерпретації в їхній історичній прозі одного з найважливіших питань духовно-інтелектуальної дійсності 30-х рр. ХІХ ст. - ідеї державності в усій сукупності її ідеолого-політичних та культурницьких складників. Отож, подальше вивчення історичної прози М. Загоскіна та О. Вельтмана - актуальна проблема, бо нерозривно пов’язана з цілим комплексом загальних питань дослідження російської літератури, її ідейного змісту, жанрової системи й стильових напрямів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах плану науково-дослідної роботи кафедри історії світової літератури та культури Інституту іноземної філол

Список літератури

Висновки

Починаючи з ХVIII ст., опанування історичними сюжетами було однією з провідних тенденцій проблемно-тематичного й жанрового розвитку російської літератури. У зверненні письменників до тем з історії Київської Русі ідея державності набувала художнього втілення в різних проблемно-тематичних її аспектах. Наприклад, в умовах становлення й зміцнення абсолютизму в Росії історичні твори, відбиваючи його ідеологію, зображували монарха єдиною умовою процвітання народу й держави, творцем загального благополуччя. У процесі звільнення культури від церковного опікування в творах на історичну тематику релігійні чесноти монарха відходять на задній план перед його прагненням дотримуватися законності для всіх («Владимир» Ф. Прокоповича, трагедії О. Сумарокова).
Подальший розвиток ідеї державності в літературі був стимульований змінами в культурному житті, які переживала петровська й післяпетровська Росія, зокрема, виникненням норманізму, полемікою навколо т. зв. «варязького питання». Центральним його пунктом була проблема походження державності на Русі. Інтерпретації цієї проблеми у ХVIII - перших десятиліттях ХIХ ст. були пов’язані з пошуком відповідей на питання про те, по-перше, яким був рівень соціально-культурного розвитку слов’ян до прикликання варягів, по-друге, якою була етнічна приналежність князів-прибульців, і, по-третє, якими були політична організація слов’янських племен «дорюрикової» доби й характер правління перших князів рюрикової династії (праці Г.Байєра, Ф.Еміна, М.Ломоносова, Г.Міллера, В.Тредіаковського, А.Щлецера та ін.).
Досвід Франції, яка наприкінці ХVIII ст. пережила революційне потрясіння, змусив російських істориків на рубежі століть замислитися над проблемою історичних перспектив Росії. У пошуках відповіді на це животрепетне питання історики офіційно-дворянського напряму (І.Болтін, Г.Еверс, М.Карамзін, М. Щербатов, та ін.), а разом із ними й літератори доби (Катерина ІІ, М.Ніколєв, П.Плавильщиков, М.Херасков та ін.) розробляли теорію, згідно з якою держава Росія від свого виникнення розвивалась як добровільно встановлена монархія, у соціальних основах якої не закладено жодних передумов для революційних катаклізмів, і будь-яке порушення цих основ призводитиме до катастрофи. Представники офіційно-дворянського напряму російської історіографії переймалися не тільки питанням етнічної приналежності варягів, а й тим, яку систему влади вони започаткували на Русі.
Поява «Истории государства Российского» викликала широку полеміку навколо історичної концепції Карамзіна, ставши важливим явищем політичного, історіографічного й літературного руху доби. У літературі перших десятиліть ХІХ ст. у межах загального поглиблення інтересу до історії Русі розробляються художні інтерпретації її «варязького» періоду. Увага якого пояснюється тим, що він стосувався магістральних питань вітчизняної історії: витоків державності, правлячої династії на Русі, витоків національного характеру, сутності монархічної влади й державницької ідеї. Твори М. Муравйова «Оскольд», В. Жуковського «Вадим Новгородский», А.М-ского «Рюрик» були чи не першими на межі ХVІІІ - ХІХ ст. спробами художньо опанувати складну варязьку тему крізь призму її державотворчого аспекту. Умовний історизм цих творів характеризується як «оссіанічний»: в химерному сполученні використовуються російський фольклор, літописи, поеми Макферсона, скандинавська міфологія, значна увага приділяється любовним сюжетам, меланхолійні сцени переплітаються зі сценами, де вирують бурхливі пристрасті, ллється кров, стиль творів емоційний, архаїзований тощо. Визначальним фактором в історичних «оссіанічних» творах є ступінь оволодіння історичним методом, а також дидактичні установки автора. Однак прагнення вловити й зрозуміти ауру давноминулих часів Київської Русі, увага до історичного документу, до побуту й звичаїв, - все це, безсумнівно, мало благотворне значення для подальшого розвитку російської прози на її шляху до широкого полотна історичного роману.
Обумовлений суспільним та ідеологічним процесом доби російський історичний роман ХІХ ст. виник під впливом творчості В. Скотта, який, при цьому, не позбавив російський літературний процес національної своєрідності. Навпаки, творчість В. Скотта стимулювала живі сили російської літератури й сприяла розвиткові тих специфічних рис, які відрізняють російський романтизм від інших романтизмів Європи.
Історичний роман у Росії не міг виникнути й без нової історіографії, у якої він запозичив і уявлення про історичний процес взагалі, і методи дослідження, і принципи викладу. З іншого боку, історіографія доби теж не могла виникнути без історичної прози. Нова історична наука виявила тісний зв’язок між науковим дослідженням і художньою творчістю. Розробляючи свій метод дослідження, який дозволив би розгадати справжній зміст епохи, історична наука повинна була звернутися до вимислу. Історичний повістяр М. Карамзін був істориком, а історики О. Вельтман та М. Полевой - авторами історичних романів.
Російські письменники, які створили історичний роман, звертали свої погляди в минуле, намагаючись осягнути події, які відбувались упродовж останніх тридцяти років, і виправдати історичне існування свого покоління. Історична праця стала для них засобом самовизначення. Серед цих письменників були і М.Загоскін та О.Вельтман. Вихідним принципом своїх романів «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого» та «Светославич, вражий питомец. Диво времен Красного Солнца Владимира» М. Загоскін і О. Вельтман обрали внутрішню конфліктність історичної ситуації доби київського князя Володимира Святославовича напередодні прийняття християнства. Указані романи репрезентують дві тенденції розвитку жанру в російській літературі 30-х рр. ХІХ ст.: роман із загадково-пригодницькою інтригою на історичному тлі («Аскольдова могила») і роман із археологічними інтересами, який захоплював читача дивними законами, звичаями, обрядами, костюмами далекого минулого («Светославич, вражий питомец»).
М.Загоскін, головним джерелом якого була «История государства Российского» М.Карамзіна, беззастережно сприймає панівну тоді в російській історіографії точку зору про варязьке (скандинавське) походження княжої династії. Наслідуючи досвід Вальтера Скотта, який у своїх романах вдавався до висвітлення типів національного характеру, котрі протистоять один одному, М.Загоскін теж передає драматизм доби через зіткнення двох моделей національного характеру. Провідними рисами руської/російської національної вдачі М.Загоскін уважає лагідність, доброзичливість і смиренність, які є контрастними на тлі пихатості, зарозумілості й войовничості варягів/скандинавів. М.Загоскін підкреслює, що головна опора Володимирової влади - це руський люд, а не наймані чужоземці. В «Аскольдовой могиле» немає етнографічних замальовок зі специфічного варязького побуту. Конкретні історико-культурні реалії в художній моделі руської дійсності Х ст. М.Загоскіна відіграють другорядну роль, бо розв’язання художнього конфлікту роману письменник переносить в ідеологічну площину. Такий підхід до актуалізації історичного матеріалу був відгуком М.Загоскіна на складну соціально-політичну ситуацію в Росії після 14 грудня 1825 року. Зображуючи картину життя Київської Русі в переломну добу, М.Загоскін переймається моральною поведінкою своїх героїв не лише як приватних осіб, але й як учасників подій, як діячів, які відчувають свою відповідальність перед історією (князь Володимир). Ця ідея повинна була зіграти чималу виховну роль за умов 1820-х - 1830-х рр., коли жваво дебатувалися питання витоків державності й правлячої династії, перспектив суспільного розвитку, політичної моральності.
Важлива ідеологічна проблема законності й моральності влади порушується в «Аскольдовой могиле» у зв’язку з релігійно-християнською ідеєю твору. Для християн влада князя з династії Рюриковичів, знаної своїми кривавими злочинами, - од Бога, і зазіхати на неї означає противитися волі Всевишнього. Вірнопіддані настрої росіян, як і релігійність, - їхня одвічна риса, що притаманна співвітчизникам М.Загоскіна споконвіку. Тому в романі й зазнають краху богопротивні, антидержавницькі прагнення Блуда, який хоче повернути на Русі стару владу династії Аскольда. Він гине, не знайшовши підтримки серед киян, які сприймають Русь могутньою цілісною державою, а Володимира її єдинодержавним правителем. На думку М.Загоскіна, висловлену устами ієрея Алєксєя, тільки самодержавство може принести Русі/Росії мир і процвітання, тоді як будь-чиє двовладдя ввергне її народ у прірву хаосу і кровопролиття.
Таке висвітлення минувшини М.Загоскіним покликане підтвердити поширену в суспільно-історичній думці Росії першої третини ХIХ ст. ідею про те, що російській історії, на відміну від західноєвропейської, не властива боротьба класів, що російська нація у всі часи гуртувалася навколо престолу й православної церкви. Іншими словами, Русь часів Володимира постає в «Аскольдовой могиле» відповідно до теорії «офіційної народності» з її трьома основними принципами - православ’ям, самодержавством і народністю.
У центрі уваги самобутнього дослідника й письменника О.Вельтмана була проблема зародження й подальшого розвитку релігійно-світоглядних уявлень індоєвропейських народів, у першу чергу - слов’ян і скандинавів. Звичайно О. Вельтман не міг не відреагувати на певні аспекти сучасної йому полеміки з варязького питання. Наприклад, відомого з «Повісті временних літ» Аскольда О.Вельтман у романі «Светославич, вражий питомец» робить послом від Рюрика до візантійського імператора, тим самим відмовляючи йому в праві вважатися київським володарем, засновником княжої династії і, відповідно, солідаризуючись із літописною концепцією єдиновладдя династії Рюриковичів. Або в словах Свенельда, який намовляє київського князя Ярополка упокорити новгородців з їхнім незаконнонародженим Володимиром, вчувається натяк на давнє протистояння двох владних центрів Русі: північного Новгорода і південного Києва (ідею, яка цікавила істориків як ХVІІІ, так і ХІХ ст., сучасників О.Вельтмана й М.Загоскіна). Проте таких прикладів, які лежать «на поверхні», у творах О. Вельтмана небагато, авторська позиція з певних пунктів варязької проблеми вплетена в химерне полотно багатьох інших історичних припущень та висновків. Проблема походження державності на Русі або рівня розвитку слов’янських племен у ІХ ст. - це тільки деякі аспекти великого й складного процесу етнокультурного й соціально-політичного розвитку європейських народів. Провідні ідеї роману О.Вельтмана дещо стикаються з провідною ідеєю «Аскольдовой могилы», а де в чому розходяться (погляд на функціонування германо-скандинавського етнічного елементу в історії слов’янства, трактування самого поняття «варягів» як історико-культурного явища). Типологія історичних ситуацій, у яких жили й діяли герої творів М. Загоскіна й О.Вельтмана, полягає передусім у їхній переломності, перехідності, серединному розташуванні між язичницькою та християнською епохами в історії Київської Русі. Своєрідність поетичної інтерпретації цих ситуацій у кожного письменника пов’язується з концептуальним акцентуванням конкретних моментів в історії Русі: якщо М.Загоскіна Х ст. цікавить, зокрема, як період укріплення руської державності в драматичній взаємодії давніх народних уявлень із новими світоглядними цінностями й традиціями християнства, то для О.Вельтмана це був час, коли в складних, до кінця нез’ясованих процесах слов’янського етногенезу, у вогні міжусобиць народжувалась нова християнська держава.
Історико-культурні реалії Русі Х ст. постають у «Светославиче, вражьем питомце» як синтез північної (германсько-фінської) та південної (слов’янської) традицій, окремі складники якого часом непросто відокремити одне від одного. У дусі романтичного періоду розвитку європейської історіографії історичні реконструкції О, Вельтмана базуються на етимологічних аналогіях, які зумовлені фонетичними збігами, і покликані довести спільні індоєвропейські витоки слов’ян й скандинавів. Сліди давніх слов’яно-скандинавських зв’язків О. Вельтман відшукує на півночі, в Новгородській землі, й на півдні, на Київщині, де розгортаються події роману. Аргументами для його історичних паралелей слугують дані топоніміки.
У М.Загоскіна немає розгорнутих картин життя скандинавів - чи то в них на батьківщині, чи то на Русі. У О.Вельтмана його «археологізм» виявляє себе якраз у розкритті «варязької» теми - в детальних сценах язичницьких обрядів, описах капищ, помешкань, одягу тощо. Але за всієї уваги та поваги О. Вельтмана до історичних джерел, йому не завжди вдавалось уникати модернізації деяких історичних картин, на що неодноразово вказувала сучасна письменникові критика.
Постійно міняючи темп авторської оповіді, раптово обриваючи сюжетні лінії й повертаючись до них, О. Вельтман, очевидно, наслідував творчий стиль старовинних співців, які усвідомлювали, що виконують свої твори перед добре обізнаною аудиторією і тому не переймалися послідовним викладом усім відомих подій.
«Светославич, вражий питомец» - роман, у якому О.Вельтман відходить від популярної за його часів вальтерскоттівської схеми побудови оповіді. Якщо у М. Загоскіна художній конфлікт «Аскольдовой могилы» побудовано на зіткненні варязького і слов’янського національного характеру, то структурно-композиційна побудова «Светославича, вражьего питомца» ґрунтується насамперед на протистоянні візантійського християнства і варязько-руського язичества, учасниками якого стають Рюриковичі Святослав Ігоревич та його син Володимир, майбутній хреститель Русі.
Образ Володимира, репрезентованого в «Светославиче, вражьем питомце» в контексті добре відомих літописних ситуацій, роздвоюється: у романі діють історичний князь та його брат-двійник - проклятий Святославом син-перевертень, якому приписуються безчинства Володимира-язичника. Історико-філософський смисл символіки такого роздвоєння полягає в тому, щоб, по-перше, облагородити лик князя-варяга, і, по-друге, показати протистояння двох антитетичних - світлого і темного, доброго і злого - начал в історичному процесі та психології людини, протистояння, яке триватиме у світі вічно.
Як і в «Светославиче, вражьем питомце», у повісті «Райна, королевна Болгарская» О. Вельтман торкається проблеми історичної долі слов’янства, прагне проникнути вглиб століть, додаючи від себе відсутні в історіографії ланки. Повість, що була написана у драматичний період піднесення болгарського національно-визвольного руху на Балканах, у дусі поширених у російському суспільстві 1840-х рр. панслов’янських настроїв розвиває ідею російсько-болгарського єднання, витоки якого сягають Х ст. О.Вельтман розвиває тут тему балканських походів князя Святослава - другорядну тему роману «Светославич, вражий питомец». Екстраполюючи зміст далекої історичної доби на сучасність, О.Вельтман стверджує слов’янофільську ідею месіанського призначення Росії бути - ще з часів становлення її державності об’єднувати слов’янські землі, захищати інтереси слов’янства. З ідеалізації минувшини в повісті виникла ідея майбутнього болгарського народу, прообраз якого О.Вельтман убачав у минулому Болгарії, вільному від іноземного ярма та пов’язаному з Російською державою. Відповідно до цього автор змінює акценти образу Святослава Ігоревича, послаблюючи риси його завойовницької норманської вдачі й роблячи князя визволителем етнічно спорідненого з руським болгарського народу від візантійського владарювання. Повість створена з урахуванням художнього досвіду В.Скотта, опанованого російською історичною прозою кінця 20-х - 30-х рр.
Попри всі розбіжності в підходах до створення художньої моделі давньоруської дійсності Х ст., на нашу думку, можна вести мову про деякі точки дотику творів М.Загоскіна й О.Вельтмана. По-перше, ідейно-тематичним підґрунтям романів «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого», «Светославич, вражий питомец. Диво времен Красного Солнца Владимира» та повісті «Райна, королевна Болгарская» є офіційна монархічна концепція російської історії, художня інтерпретація якої є авторською реакцією на певні суспільно-політичні та ідеологічні тенденції доби, виявом громадянської, наукової та письменницької позиції. У принциповому питанні (визнання варягів безпосередніми творцями руської державності) О.Вельтман і М.Загоскін виявилися солідарними, але що стосується художньої аргументації, то відмінності випливають з орієнтації на концепції істориків, документів та власні підходи до конструювання дійсності. По-друге, увага авторів до скандинавського аспекту історії Київської Русі визначальна не тільки тим, що характеризує ідейно-тематичну динаміку романного жанру першої третини ХІХ ст., а й суголосний загальнокультурним тенденціям доби романтизму, визначальною рисою якого є увага та повага до самобутності інокультурної традиції. По-третє, об’єднує обох романістів концептуальне тлумачення обраного періоду як переломної епохи боротьби старих і нових законів, язичництва і християнства, як доби руського державотворення у складних перипетіях слов’янського етногенезу. По-четверте, письменників єднає шанобливе ставлення до історичних документів. Документ як фактографічна одиниця використовується в прозі М.Загоскіна і О.Вельтмана двома способами: прямим (відкритим) та опосередкованим (прихованим). У першому випадку - це цитування певних документів із метою посилення враження достовірності тієї чи іншої події. Другий шлях передбачає відтворення історичного факту без цитування документів. При цьому фактографічний матеріал лягає в основу сюжетних колізій шляхом художнього відтворення його автором. Опосередкований спосіб використання фактографічного матеріалу - обов’язкова умова написання кожного історичного твору. Щоб твір став художньо цінним, не перетворився на документальний переказ, авторові необхідно осмислити історичні події, завдяки художньому домислу/вимислу надати їм майстерної художньої огранки. Це ми й спостерігаємо в «Аскольдовой могиле», «Светославиче, вражьем питомце» й «Райне, королевне Болгарской». По-п’яте, подійно-хронікальні й асоціативно-психологічні сюжети містять у розглянутих творах не тільки розвиток дії, своєрідність характерів, а й взаємодію персонажів, епізодів художньо змодельованих подій, способів компонування художнього світу (розповідь, опис, портрет, пейзаж, діалог, репліки тощо) з метою наголошування через окремі аспекти минулого злободенних питань сьогодення (М. Загоскін) чи глобальних історіософських проблем (О. Вельтман). По-шосте, романи М.Загоскіна і О.Вельтмана проймає логіка побудови наскрізного внутрішнього сюжету, яка втілюється через розгортання персоніфікованих ідей-антитез, котрі несуть функції як абстрактних світоглядно-філософських категорій, так і життєвих принципів, тому їх розвиток має життєву й історичну закономірність. По-сьоме, домінантними засобами характерології у М.Загоскіна й О.Вельтмана є контраст, зіставлення чи протиставлення персонажів, вторгнення моральних антагонізмів у їхні думки й почуття тощо. Створюючи образи історичних осіб (Святослав, Володимир) письменники послуговуються їхньою оцінкою іншими героями, використовують звернення героїв до інших дійових осіб, ліричні відступи тощо. І, по-восьме, хоча обидва письменники і прагнуть показати складність зображуваного часу через внутрішній світ героїв, психологізм загоскінських і вельтманівських характерів багато в чому умовний, спостереження над природою людини й суспільства ще не стали частиною їхніх образів, а існують ніби відокремлено. Думка письменників іде не через образ, а безпосередньо через слово, що обумовлює особливу роль внутрішніх монологів героїв, різноманітних сентенцій, які виголошуються героєм чи оповідачем.
Історизм художнього мислення М.Загоскіна й О.Вельтмана зумовлений не лише хронологічними параметрами оповіді в проаналізованих творах, але й ступенем пізнання авторами буття Київської держави на складних, переломних етапах її розвитку, зримим відчуттям часових зв’язків.
Розробка М. Загоскіним і О. Вельтманом історичних мотивів була евристично результативною. Письменницькі зусилля сприяли відкриттю авторській свідомості якісно-типологічних відмінностей між диспозиціями історіографії та художньої інтерпретації, розбіжностей у самій ієрархії моделей інтерпретації. Історична проза М. Загоскіна й О. Вельтмана як своєрідна пізнавально-дослідна й художньо-інтерпретаційна система, засвідчила можливості художньої аналітики, репрезентації історичних явищ, подій та осіб.

Список літератури

1. Аксаков С. Т. Биография Михаила Николаевича Загоскина // Собр. соч.: В 5 т. - М.: Правда, 1966. - Т. 4. - С. 151 - 201.
2. Аксаков С. Т. Воспоминания о Михаиле Николаевиче Загоскине // Собр. соч.: В 5 т. - М.: Правда, 1966. - Т. 4. - С. 143 - 145.
3. Аксаков С. Т. Собр. соч.: В 5 т. - М.: Правда, 1966. - Т. 4. - С. 88 - 97. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году. - М., 1829.
4. Акутин Ю. М. Александр Вельтман в русской критике ХІХ века // Проблемы художественного метода в русской литературе. - М.: Наука, 1973. - С. 56 - 77.
5. Акутин Ю. М. Александр Вельтман и его роман «Странник» // Вельтман А. Ф. Странник. - М.: Наука, 1977. - С. 247 - 300.
6. Акутин Ю. М. Страницы жизни Александра Вельтмана (по архивным и печатным материалам) // Встречи с книгой. - М.: Книга, 1979. - С. 346 - 348.
7. Алпатов М. А. Варяжский вопрос в русской дореволюционной историографии // Вопросы истории. - 1982. - № 5. - С. 31 - 45.
8. Алпатов М. А. Взгляды А. Н. Радищева на всеобщую историю // Вопросы истории. - 1953. - № 2. - С. 80 - 88.
9. Алпатов М. А. Русская историческая мысль и Западная Европа (ХVIII - первая половина ХIХ века). - М.: Наука, 1985. - 271 с.
10. Алпатов М. А. Русская историческая мысль и Западная Европа. ХII - ХVII вв. - М.: Наука, 1973. - 476 с.
11. Алпатов М. А. Формирование исторических взглядов декабриста М. Ф. Орлова // История и историки. Историографический ежегодник. 1972. - М.: Наука, 1973. - С. 259 - 271.
12. Андреев А. И. Труды В. Н. Татищева по истории России // Татищев В. Н. История Российская: В 7 т. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1962. - Т. 1. - С. 5 - 38.
13. Архипова А. В. Эволюция исторической темы в русской прозе 1800 - 1820-х гг. // На путях к романтизму: Сб. научн. трудов. - Л.: Наука, 1984. - С. 215 - 236.
14. Арцыбашев Н. С. Замечания на «Историю государства Российского», сочиненную г. Карамзиным, 2-го издания // Московский вестник. - 1828. - Ч. 11. - № 19/20. - С. 285 - 318; Ч. 12. - № 21/22. - С. 52 - 91; № 23/24. - С. 254 - 285.
15. Арцыбашев Н. С. О начале России // Труды и летописи Общества истории и древностей российских. - 1828. - Ч. IV . - Кн. 1. - С. 21 - 69.
16. Асеев Б. Н. Русский драматический театр ХVII - ХVIII века. - М.: Искусство, 1958. - 416 с.
17. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Великого// Московский телеграф. - 1834. - № 1. - С. 166 - 176. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого. - М., 1833.
18. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого // Библиотека для чтения. - 1834. - Т. 1. - С. 44 - 45. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого. - М., 1833.
19. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого// Отечественные записки. - 1853. - Т. 88. - Отд. V. - С. 46 - 47. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого. - 2-е изд. - М., 1853.
20. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну. - К.: Всесвіт, 1993. - 296 с.
21. Бантиш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - Репринт. вид. - К.: Час, 1993. - 656 с.
22. Батюшков К. Н. Избранные сочинения. - М.: Правда, 1986. - 528 с.
23. Белинский В. Г. Литературные мечтания (Элегия в прозе) // Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. 1. - С. 20 - 104.
24. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. I. - С. 209 - 210. - Рецензия на книгу: Вельтман А. Ф. О Господине Новгороде Великом (письмо). С приложением вида Новгорода в 12-м столетии и плана окрестностей. - М., 1834.
25. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. II. - С. 114 - 119. - Рецензия на роман: Вельтман А. Ф. Предки Калимероса. Александр Филиппович Македонский. - М., 1836.
26. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. ІІ. - С. 356 - 359. - Рецензия на романы: Вельтман А. Ф. Виргиния, или Поездка в Россию. - М., 1837; Вельтман А. Ф. Сердце и Думка: Приключение. - М., 1838.
27. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. ІІ. - С. 550 - 565. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году. - 5-е изд. - М., 1838.
28. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1953. - Т. ІІІ. - С. 23 - 24. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Искуситель. - М., 1838.
29. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. IV. - С. 304 - 308. - Рецензия на роман: Вельтман А. Ф. Генерал Каломерос. - М., 1840.
30. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т. VІ. - С. 31 - 52. - Рецензия на роман: Загоскин М. Н. Кузьма Петрович Мирошев. Русская быль времен Екатерины II. - М., 1842.
31. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т. VП. - С. 633 - 635. - Рецензия на кн.: Вельтман А. Ф. Повести. - Спб., 1843.
32. Белинский В. Г. Русская литература 1843 году // Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т. VШ. - С. 45 - 100.
33. Белинский В. Г. Взгляд на русскую литературу 1847 года // Полн. собр. соч. - М.: Изд-во АН СССР, 1956. - Т. Х. - С. 279 - 359.
34. Беляев Ю.А. Отец русского исторического романа // Загоскин М. Н. Аскольдова могила: Романы, повести. - М.: Современник, 1989. - С. 3 - 23.
35. Беляев Ю. А. Свидания через века. - М.: Современник, 1988. - 286 с.
36. Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. - М.: Худож. лит., 1975. - 751 с.
37. Бернадский В. Н. А. Н. Радищев об истории Великого Новгорода // Учён. зап. Ленингр. гос. пед. ин-та. - 1958. - Т. 170. - С. 69 - 78.
38. Бестужев-Марлинский А. А. Взгляд на старую и новую словесность в России // Соч.: В 2 т. - М.: Худож. лит., 1981. - Т. 2. Повести; Рассказы; Очерки; Стихотворения; Статьи; Письма. - С. 375 - 393.
39. Бестужев-Марлинский А. А. Повести. - М.: Правда, 1985. - 480 с.
40. Бестужев-Марлинский А. А. /Рецензия/ // Соч.: В 2 т. - М.: Худож. лит., 1981. - Т. 2.: Повести; Рассказы; Очерки; Стихотворения; Статьи; Письма. - С. 412 - 464. - Рецензия на: Полевой Н. Клятва при Гробе Господнем. Русская быль ХV века. - М., 1832.
41. Бестужев-Рюмин К. Биографии и характеристики: Татищев, Шлецер, Карамзин, Погодин, Соловьев, Ешевский, Гильфердинг. - Спб., 1882. - 363 с.
42. Библиотека Российская историческая, содержащая древние летописи и всякие записки, способствующие к объяснению истории и географии российской древних и средних времен. - Спб., 1767. - Ч. I. 34, ХІІ, 302. - 50 с.
43. Благой Д. Д. История русской литературы ХVIII века. - М.: Высш. школа, 1980. - 582 с.
44. Богданов А. П. Александр Вельтман - писатель-историк // Вельтман А. Ф. Романы. - М.: Современник, 1985. - С. 458 - 481.
45. Богданов А. П. Комментарии // Вельтман А. Ф. Романы. - М.: Современник, 1985. - С. 482 - 523.
46. Болтин И. Примечания на «Историю древния и нынешния России г. Леклерка» [Фрагменты] // Сборник материалов по истории исторической науки в СССР (конец ХVIII - первая треть ХIХ в.). - М.: Высш. шк., 1990. - С. 21 - 67.
47. Бочкарев В. А. Русская историческая драматургия ХVII - ХVIII вв. - М.: Просвещение, 1988. - 224 с.
48. Булгарин Ф. В. Димитрий Самозванец: Исторический роман. - М.: Современник, 1994. - 479 с.
49. Булгарин Ф. В. Сочинения. - М.: Современник, 1990. - 704 с.
50. Бухштаб Б. Я. Библиографические разыскания по русской литературе ХIХ века. - М.: Книга, 1966. - 175 с.
51. Бухштаб Б. Я. Первые романы Вельтмана // Русская проза. - Л.: ACADEMIA, 1926. - С. 192 - 231.
52. Васильева Г. М. Своеобразие эпического в романе А. Ф. Вельтмана «Приключения, почерпнутые из моря житейского» // Вопросы истории и теории литературной критики. - Тюмень: Изд-во Тюменского гос. ун-та, 1976. - С. 66 - 82.
53. Васин Н. М. Н. Загоскин: Биографический очерк. - М., 1902. - 16 с.
54. Вацуро В. Э. Болгарские темы и мотивы в русской литературе 1820 - 1840-х годов. (Этюды и разыскания) // Русско-болгарские фольклорные и литературные связи: В 2 т. - Л.: Наука, 1976. - Т. 1. - С. 231 - 272.
55. Вельтман А. Ф. Аттила и Русь IV и V века. Свод исторических и народных преданий. - М., 1858. IХ. - 219 с.
56. Вельтман А. Ф. Индо-германы, или Сайване. Опыт свода и поверки сказаний о первобытных населенцах Германии. - М., 1856. VI. - 171 с.
57. Вельтман А. Ф. Избранное. - М.: Правда, 1989. - 560 с.
58. Вельтман А. Ф. Кощей бессмертный. Былина старого времени // Романы. - М.: Современник, 1985. - С. 22 - 233.
59. Вельтман А. Ф. Начертание древней истории Бессарабии. - М., 1828. 74 с.
60. Вельтман А. Ф. О Господине Новгороде Великом (Письмо). - М., 1834. - 43 с.
61. Вельтман А. Ф. Ответ на разбор «Ратибора Холмоградско