УКРАЇНСЬКИЙ ОКАЗІОНАЛЬНО–ОБРЯДОВИЙ ФОЛЬКЛОР : СТРУКТУРНО–ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Короткий опис

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка

Гунчик Ігор Володимирович

УКРАЇНСЬКИЙ ОКАЗІОНАЛЬНООБРЯДОВИЙ ФОЛЬКЛОР :
СТРУКТУРНОФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор Денисюк Іван Оксентійович

Львів 2004

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................................................................. 1
І РОЗДІЛ
До визначення поняття оказіонально-обрядовий фольклор
в українській науці про усну словесність ............................................................. 11
ІІ РОЗДІЛ
З історії структурно-функціонального дослідження
українського оказіонально-обрядового фольклору ....................................... 41
ІІІ РОЗДІЛ
Український оказіонально-обрядовий текст
і його інваріантна структура
3.1 Два типи фольклорного мовлення: апеляція й експлікація ............. 61
3.2. Апелятивні інваріантні безсюжетні одиниці (формули) .................. 67
3.3. Експлікативні інваріантні одиниці (формули) ......................................... 85
3.4. Три групи оказіонально-обрядових творів
з апелятивним та експлікативним мовленням ................................................ 104
3.5. Діалог у структурі утилітарно-сакрального тексту............................ 108
ІV РОЗДІЛ
Функціональні рівні українського оказіонально-обрядового
фольклору
4.1. Текст і вияви оказіонального часу.................................................................. 116
4.2. Текст і просторові чинники ................................................................................ 139
4.3. Текст і традиційний виконавець ..................................................................... 151
4.4. Текст і особа адресата ..............................................................................................159
ВИСНОВКИ ........................................................................................................................... 170
БІБЛІОГРАФІЯ .................................................................................................................. 180
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ........................................................... 205

ВСТУП
Актуальність теми.
Серед обширів багатющої української фольклорної спадщини, яка дійшла до нас із минулих літ і зберігається в архівних фондах, наукових виданнях, приватних зібраннях і дотепер продовжує поповнюватися новими цінними надходженнями, особливе місце посідають твори утилітарно-сакрального призначення, котрі в наукових колах та серед народу, як правило, називають замовляннями, заклинаннями, заговорами, молитвами, шептаннями, примівками, прокльонами, клятвами тощо. Стародавній за своєю функціональною природою і цінний за художньо-поетичними та іншими критеріями, цей конгломерат фольклору є справжнім національним езотеричним набутком, у якому інкрустована ментальність, філософія і духовна історія українського народу.
За завісою таємничості, недоступності та перестраху, які довгий час огортали ці стародавні уснословесні форми, увагу фольклористів привертала їхня довершена й витончена поетична форма, де ще струменіла природна сила животворного народного слова. Невипадково у 20-х роках ХХ століття академік М.Грушевський у багатотомній „Історії української літератури” писав: „Ми не можемо викинути з історії словесного мистецтва ні молитов, ні заповідей, ні заклять, ні замовлянь, оскільки вони вилились в естетичній формі і відповідають тій характеристиці красної словесності, котру ми вище поклали її критерієм: як твору, що виходить з естетичної емоції і має на меті естетичну ж емоцію” [58, с. 51]. Один із найавторитетніших і найретельніших дослідників утилітарно-сакральних явищ В.Петров із цього приводу також зазначав, що замовляння в його широкому понятійному значенні „це „фольклор” у первинному і буквальному розумінні цього слова” [183, с. 79].
За своїм походженням вітчизняний оказіонально-обрядовий фольклор являє собою один із найстародавніших шарів української народної творчості. Початок його формування російські та українські дослідники Б.Рибаков [201, с. 257], В.Петров [186, с. 59], В.Давидюк [81, с. 221] тісно пов’язують з культурою неолітичної епохи V-ІІІ тисячоліття до нашої ери. Нагромаджений за такий тривалий період уснословесний матеріал зберіг у собі всі історичні пласти утилітарно-сакрального фольклору від найдавнішого язичницького до новішого християнського.
Неоднорідність українського оказіонально-обрядового фольклору простежується не лише в історичному, а й у жанрово-типологічному відношенні. Добрий стан збереженості та широка репрезентативність вербальних магічних засобів впливу, традиція яких продовжує зберігатися в Україні на Поліссі, Волині, Поділлі, у Карпатах, стали наслідком формування у складі оказіонально-обрядового фольклору шести основних жанрів: народної молитви, замовляння, заклинання, примовки, прокльону, клятви. Загальнонародну поширеність подібних творів та відповідних назв, що чітко і послідовно проявляються на всій українській території, без перебільшення можна вважати ознакою давнього їх походження, яка вказує і на давність етнокультурної традиції подібних творів у межах цілої України.
За довгий час формування цього масиву народної духовної культури у його складі витворилося також чимало нових форм. Наприклад, утилітарно-сакральні тексти від вроків, які становлять одну з найбільших функціонально-тематичних груп українського оказіонально-обрядового фольклору, містять у своєму складі різноманітні структурні утворення від коротеньких пареміологічних примовок типу На пса уроки,/ на кота помисли [245, с. 57] до розлогих і композиційно складних творів із залежною акціонально-предметною складовою ритуалу.
Останнє десятиліття ХХ ст., початок ХХІ ст. стали у вітчизняній фольклористиці періодом найбільш активного вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору, визначальними рисами якого є наукова міждисциплінарність і поява нових методологій, напрямків. Одним із перших у 90-их роках минулого століття з’явилося оригінальне за своєю методикою дослідження символіки замовлянь М.Новикової [171]. Вивченню мовно-інтонаційної системи утилітарно-сакральних творів присвятила дисертаційну роботу В.Антонюк [10]. Наукове осмислення замовлянь як вербальної магії з точки зору релігієзнавчих та психологічних засад започаткував київський учений О.Павлов [177]. Особливий інтерес в українській фольклористиці викликала проблема хронологізації оказіонально-обрядових явищ, якій приділив увагу В.Давидюк у монографії „Первісна міфологія українського фольклору” [81, с. 220-245]. Поява цілісного дослідження про українську примовку О. Лабащук стало початком ще одного нового напрямку студій жанрового осмислення утилітарно-сакральних явищ [134]. Значний внесок у вивчення замовляльно-заклинальної поезії зробила В.Харитонова, яка досліджувала український уснопоетичний матеріал у контексті східнослов’янської традиції [250-254]. Крім того, широке коло питань українського оказіонально-обрядового фольклору порушується у наукових розвідках Т.Шевчук [268], В.Мойсієнка [162-165], О.Свиридова [203], В.Ятченка [287], Т.Лукінової [142-144], М.Грицика [57], Л.Водовоз [48] та інших сучасних дослідників.
Активізації досліджень учених у цій галузі фольклористики значною мірою сприяла поява численних публікацій українського оказіонально-обрядового матеріалу. Особливий інтерес у цьому плані являють собою нові фольклорні збірники М.Василенка і Т.Шевчук [41], В.Фісуна [211], В.Мойсієнка [163], А.Шкарбана [272-274], В.Давидюка [106], Г.Бондаренко [224], В.Галайчука [51], а також перевидання текстів народних молитов, замовлянь, заклинань, примовок у записах відомих народознавців ХІХ початку ХХ століть, яке здійснили О.Лігостова [243], О.Таланчук [245], М.Москаленко [244].
Незважаючи на високий рівень вивченості цього шару усної народної словесності, на наявність нових наукових підходів до його інтерпретації, в українській фольклористиці існує гостра необхідність у структурно-функціональному дослідженні оказіонально-обрядового фольклору. Адже особливості жанрів, їх сюжетів, мотивів, глибинна семантика, функціональні зв’язки, походження або, іншими словами, увесь світ ідей, зміст фольклору, як зазначав В.Пропп, науково і об’єктивно можна вивчати лише тоді, коли будуть вивчені закономірності в галузі художньої форми [196, с. 148].
Невідкладного вирішення потребують питання, пов’язані з особливостями організації українських утилітарно-сакральних утворень. З’ясування цієї проблеми можливе лише за умови цілісного синхронного аналізу структури фольклорних текстів. Особливий інтерес у цьому плані для дослідників становлять загальні внутрішні закономірності побудови утилітарно-сакральних утворень, виділення і характеристика їх складових одиниць, особливості взаємозв’язку частин у складі цілого.
Крім того, потребують розгляду окремі питання, які торкаються функціональних рівнів українського оказіонально-обрядового фольклору. Так, обділена увагою фольклористів тема часопростору, до теперішнього часу не вивчена складна система взаємовідношень виконавця і адресата з фольклорним твором, не досліджений зв’язок утилітарно-сакрального тексту з акціональною та предметною парадигмою обряду.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження скоординоване й узгоджене з науковою програмою, а також відповідає навчальним планам і темам із фольклористики кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки.
Мета і завдання. Головна мета роботи полягає у з’ясуванні загальної інваріантної структури українських оказіонально-обрядових текстів як „ментифактів” (Маранда П., Кенгас-Маранда Е.) фольклорного мовлення, у виявленні їх функціональних особливостей у рамках парадигматики ритуалу. Для досягнення цієї мети передбачено виконати такі завдання:
1) обґрунтувати виділення українського оказіонального фольклору як окремого самостійного виду обрядової усної словесності, показавши його жанрово-тематичну єдність;
2) систематизувати наявну фольклористичну термінологію, що стосується аналізованого виду усної народної творчості;
3) зробити огляд історії структурно-функціонального дослідження українських утилітарно-сакральних утворень і проаналізувати найбільш важливі досягнення вітчизняних та зарубіжних учених у цій галузі фольклористики;
4) з’ясувати інваріантну структуру українських оказіонально-обрядових творів шляхом виділення в їхньому фольклорному мовленні абстрактних конструктивних одиниць апелятивного й експлікативного типу, показавши можливість їх трансформації й взаємозамінності в монологічному і діалогічному форматах тексту;
5) виявити й описати цілісну концепцію хронотопу українського утилітарно-сакрального фольклору, охарактеризувавши основні типи оказіонального часу і простору;
6) простежити зв’язок народних молитов, замовлянь та інших типологічно споріднених утворень із традиційним виконавцем та особою адресата, а також визначити основні способи подачі інформації про них у тексті.
Методологічна основа. Дослідження ґрунтується на доробку й враховує теоретичні досягнення вітчизняних та зарубіжних учених різних наукових шкіл, які провадили текстологічне структурно-функціональне вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору, а також інших видів і жанрів усної словесності. Його методологічна основа поєднує в собі особливості структурного вивчення казкового матеріалу В.Проппа з подальшим виділенням та характеристикою конструктивних інваріантних одиниць (функцій) і методику аналізу фольклорних текстів етнолінгвістичної школи академіка М.Толстого, яка розглядає уснопоетичні явища в їх тісному зв’язку з часовою, просторовою, акціональною, предметною, виконавською, персонажною парадигмами ритуалу. Для формування теоретичної бази дисертації були також використані наукові праці О.Потебні, Н.Крушевського, Ф.Зелінського, Є.Кагарова, В.Петрова, А.Пєскова, І.Чернова, Є.Мелетинського, В.Топорова, Т.Єлізаренкової, К.Чистова, Л.Виноградової, С.Толстої, В.Харитонової, М.Новикової, І.Денисюка, Р.Кирчіва, С.Мишанича, Л.Дунаєвської, В.Давидюка, О.Таланчук.
Методи дослідження. При написанні дисертаційної роботи були використані два основні методи дослідження структурний і функціональний. Структурний метод дав змогу виявити і охарактеризувати у фольклорному мовленні української оказіонально-обрядової творчості конструктивні інваріантні одиниці (формули) апелятивного й експлікативного типу, які лежать в основі побудови будь-якого варіанта утилітарно-сакрального тексту. За допомогою функціональної методики вдалося з’ясувати найважливіші особливості, які є наслідком безпосереднього впливу на оказіонально-обрядовий твір часового, просторового, виконавського, адресатного, акціонального і предметного чинників ритуалу. У якості додаткових використовуються історико-типологічний, текстологічний і описовий методи.
Предметом дослідження є інваріантна структура та функціональні особливості текстів українського оказіонально-обрядового фольклору.
Об’єкт дослідження тексти українського оказіонально-обрядового фольклору, зокрема, народних молитов, замовлянь, примовок, прокльонів та різного роду контамінованих утворень, які виступають вербальним компонентом відповідних магічних обрядів.
Джерельною базою для дисертаційної роботи стали записи текстів українського оказіонального фольклору другої половини ХІХХХ століть. Значна їх частина це загальновідомі матеріали з різних регіонів України зі збірників П.Єфименка, П.Чубинського, П.Милорадовича, Я.Новицького, І.Франка, а також М.Василенка і Т.Шевчук, В.Фісуна, Т.Полковенка, В.Мойсієнка, А.Шкарбана, В.Шкурупія. До дисертаційного аналізу залучені й утилітарно-сакральні утворення із Західного Полісся, які зберігаються в архіві Полісько-Волинського народознавчого центру НАН України. Вони були зібрані у другій половині 90-их років ХХ століття за спеціальною розробленою автором програмою, включеною до колективного методичного видання „Автентика фольклору: традиція і сучасність. Питальник для польових досліджень” [83]. Крім того, у роботі широко використовуються західнополіські фольклорні матеріали з особистого архіву дисертанта.
Наукова новизна:
уперше у вітчизняній фольклористиці український оказіональний фольклор розглядається як окремий вид обрядової усної словесності;
здійснено синхронне дослідження інваріантної структури його утилітарно-сакральних текстів;
з’ясовані функціональні особливості фольклорних утворень в рамках парадигматики ритуалу.
Теоретичне значення і практична цінність. У дисертації систематизовано методику структурно-функціонального дослідження українського оказіонально-обрядового фольклору, на якісно новому рівні розроблено формульну теорію утилітарно-сакрального тексту, а також сформовано відповідний теоретичний інструментарій, що може ефективно використовуватися для подальшого жанрового, тематичного та історичного вивчення фольклорного матеріалу. Результати й основні положення дисертаційної праці можуть бути використані фольклористами і спеціалістами інших суміжних наук у процесі викладання навчальних дисциплін, для написання посібників і монографій.
Апробація результатів роботи. Результати дисертаційного дослідження були апробовані у вигляді доповідей на таких наукових конференціях:
1. Наукова конференція ІІІ міжнародного фестивалю українського фольклору „Берегиня” (Луцьк, 1998).
2. Міжнародна наукова конференція „И ничего же бысть» (Львів, 1999).
3. Міжнародна наукова конференція „Українська мова на межі тисячоліть” (Луцьк, 2000).
4. Міжнародна наукова конференція „Леся Українка і сучасність”, присвячена 130-літтю з дня народження Лесі Українки (Луцьк, 2001).
5. Республіканська науково-методична конференція „Славянскія мовы: сістэмна-апісальны і соцыакультурны аспекты даследвання” (Брэст, 2003).
6. Міжнародна наукова конференція „Kultura і język na pograniczu polsko-ukraińsko-białoruskim” (Lublin-Wоla Uhruska, 2003).
7. Міжнародна наукова конференція „Людина в просторі етнічної культури” (Пам’яті П.П.Чубинського) (Київ, 2004).
Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображені у чотирнадцяти (14) публікаціях:
1. Оказіонально-обрядовий фольклор у дослідженнях українських вчених // Народна творчість та етнографія. Київ, 2002. № 5-6. С. 31-43.
2. Категорія простору й український оказіонально-обрядовий фольклор // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’янська філологія. Вип. 214-215. Чернівці, 2004. С. 58-63.
3. Optationes в народній сакрально-оказіональній поезії (Методологічний аспект вивчення) // Вісник Львівського університету. Вип. 27. Українська фольклористика. Львів, 1999. С. 22-31.
4. Діалог у структурі українських оказіонально-обрядових творів // Філологічні студії. Науковий часопис. Луцьк, 2003. № 2. С. 123-127.
5. З історії вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору в першій половині ХХ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2003. Вип. 31. С. 156-164.
6. Виконавець і оказіонально-обрядовий текст: три форми епічної позиції // Dziedzictwo preszłośсi związków językowych, literackich i kulturowych polsko-bałto-wschodniоsłowiańskich. Z języka i kultury pogranicza. Tom VIII. Białystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2002. S. 81-86.
7. Поетико-функціональні особливості української сакрально-оказіональної поезії // Народознавчі зошити. Львів, 1998. № 5. С. 485-489.
8. Народні молитви та замовляння у фольклористичних дослідженнях О.О.Потебні // Фольклористичні зошити. Збірник наукових статей. Луцьк: ПВНЦ НАНУ, 1996. Вип. 1. С. 20-24.
9. Навськая дочка: до вияснення назви міфопоетичного образу західнополіського замовляння // Slavia orientalis. Кraków, 2000. № 4. S. 593-608.
10. Замовляння як складова фольклоризму драми-феєрії Лесі Українки Лісова пісня”// Фольклористичні зошити. Збірник наукових статей. Луцьк: ПВНЦ НАНУ, 2000. Вип. 3. С. 98-105.
11. Тео- й агіонімічні персонажі у структурі західнополіських оказіонально-обрядових текстів від вроків // Treści і mechanizmy przenikania kultur na pograniczu polsko-ukraińskim. Ryki: WSUPIZ, 2003. S. 147-165.
121 ирля польових досліджень” [66. Езотеричні функції фольклорного тексту в ритуалі гасіння пожежі // Науковий вісник Волинського університету. Філологічні науки. Луцьк, 1997. Вип. 12. С. 20-24.
13. Поезія Володимира Свідзинського й український оказіонально-обрядовий фольклор // Творчість Володимира Свідзинського. Збірник наукових статей. Луцьк: Вежа, 2003. С. 51-64.
14. Гикавко, гикавко, до води[Апелятивні інваріантні одиниці у структурі українського оказіонально-обрядового тексту] // Берегиня. Київ, 2003. № 1. С. 31-48.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографії, списку умовних скорочень. Загальний її обсяг 179 сторінок, список використаної літератури нараховує 288 позицій.

Список літератури

ВИСНОВКИ
Вітчизняний оказіонально-обрядовий фольклор це стародавній за походженням масив української усної словесності, який включає в себе тексти народних молитов, замовлянь та інших типологічно споріднених утворень. У системі фольклору вони, так само як календарні та родинні уснопоетичні зразки, належать до обрядового виду народної творчості. На відміну від позаобрядового фольклору, відірваного від побутово-обрядової основи, у якому відокремлена естетична функція від практичної, оказіонально-обрядовий фольклор зберіг у собі всі риси обрядової архаїчної словесності: тотожність естетичної цілі з практичною, ідентичність словесного тексту і ритуальної дії, безпосередній зв’язок образу й уявлення [186, с. 52-53].
Тривалий час дослідникам не вдавалося виокремити оказіональний фольклор із широкого річища жанрів і видів народної творчості, що пояснювалося його недостатньою вивченістю. Більш-менш цілісні та системні положення про цей вид фольклору були сформульовані лише в 30-40-их роках ХХ століття у працях В.Петрова і Ф.Колесси.
Фактично до кінця ХХ століття в українській фольклористиці існувала проблема з найменуванням цього виду обрядової творчості, який включає шість основних жанрів: народні молитви, замовляння, заклинання, промовки, прокльони, клятви. Спочатку на означення українського оказіонально-обрядового фольклору вчені використовували одиничні назви заклинання, заговори, замовляння. У радянський період замовляння стало основним поняттям української фольклористики. Крім того, у залежності від регіону України на означення широкого кола утилітарно-сакральних утворень як діалектні використо-вувалися й інші терміни: молитви, заклинання, примовки, шептання.
На невідповідність одиничного терміна замовляння широкому змісту означуваних ним явищ учені звернули увагу наприкінці 80-их на початку 90-их років. Так, В.Харитонова з цією метою запровадила новий термін замовляльно-заклинальна поезія. Інша дослідниця Т.Шевчук у ряді праць користувалася поняттям магічна поезія. Проте з огляду на ряд причин, обидва терміни, як і попередні одиничні, виявилися не зовсім вдалі, оскільки не відображали у своїх назвах диференційні особливості утилітарно-сакральних текстів.
У зв’язку з виділенням в етнографії поруч із календарним і родинним комплексами сфери оказіональної обрядовості, у 90-их роках народні молитви, замовляння та інші типологічно споріднені утворення в роботах окремих учених все частіше стали зараховуватися до оказіональних текстів, тобто оказіонально-обрядового фольклору. Така номінація утилітарно-сакральних творів, на нашу думку, повністю себе виправдовує. Вона не тільки вдало характеризує рису ситуативності й особливі рамки часовості цих текстів, а й позитивно сприймається як широке видове поняття, що включає в себе більш вузькі жанрові. Крім того, видова назва оказіональний фольклор не вносить ніякого непорозуміння й заплутаності в підсистему жанрової термінології з огляду на поняттєве наповнення її одиниць.
Історія вивчення структурних та функціональних особливостей українського оказіонально-обрядового фольклору розпочалася у другій половині ХІХ століття з появою праць О.Потебні та Н.Крушевського, а також робіт Ф.Зелінського, Н.Познанського, Є.Кагарова, В.Петрова, В.Харитонової та інших дослідників фольклору. Перші більш-менш цілісні міркування про структуру утилітарно-сакральних утворень висловив О.Потебня, який охарактеризував загальні особливості побудови замовлянь та народних молитов. Н.Крушевський услід за О.Потебнею структуру замовляння зводив до побажання, а молитву розглядав як звернення до божества, принагідно звертаючи увагу на часові особливості виконання текстів, роль адресата, дій і матеріальних предметів обряду. Ф.Зелінського можна вважати одним із авторів так званої формульної теорії утилітарно-сакральних текстів, у структурі яких він виділяв формули звернення, введення, два члени паралелізму і закріплення. Структурні особливості прокльонів, молитов і замовлянь були предметом наукової зацікавленості Є.Кагарова. Особливо детально дослідник розробив структуру замовлянь, яка включає п’ять основних частин: звертання, епічну та ліричну частини, містичні імена, висновкові слова, а також ряд інших дрібних елементів.
Найбільш повно питання структурно-функціональної організації українського оказіонально-обрядового фольклору розглядав В.Петров. Поглибивши формульну теорію замовлянь, учений встановив кількісний склад формул, до яких належать звернення, побажання, порівняння, запрохування, наказ, прохання, вигнання, запитання, гадання. Крім того, фольклорист в окремих моментах простежив зв’язок утилітарно-сакрального тексту з акціональним і предметним наповненням обряду.
Цінні зауваження з приводу дослідження оказіонально-обрядових утворень висловлювали російські фольклористи І.Чернов, А.Пєсков і Ф.Агєєва. Так, І.Чернов основну увагу приділив особливостям організації любовних замовлянь, описуючи їх із точки зору імен і назв, з одного боку, та предметів, які поєднуються з ними, з другого. А.Пєсков, використовуючи структурну методику дослідження фольклору В.Проппа, виділив у замовляннях „каталог” формул фону і дії. Ф.Агєєва з метою продуктивного вивчення просторових позначень і топонімів вивела інваріантну структурну модель епічних замовлянь. Структуру українських та інших слов’янських оказіонально-обрядових утворень від безсонниці аналізували також Т.Агапкіна і А.Топорков.
Значний внесок у вивчення структурних та функціональних особливостей утилітарно-сакральних текстів зробила В.Харитонова, яка розглядала їх через призму замовляльно-заклинального акту. Пояснюючи особливості побудови оказіональних утворень, вона поділила їх на безсюжетні та сюжетні, в основі яких лежать так звані відкриті та закриті синтаксичні конструкції.
Активним структурно-функціональним дослідженням оказіонально-обрядового фольклору, в тому числі й українського, займалися російські фольклористи та етнолінгвісти Інституту слов’янознавства і балканістики РАН Л.Виноградова, С.Толстая, Т.Свєшникова, М.Толстой. Найбільш показовою у цьому плані можна вважати роботу Л.Виноградової та С.Толстої про ритуальні запрошення міфологічних персонажів на різдвяну вечерю з аналізом обрядового контексту запрошень, структури утилітарно-сакральних текстів.
Дослідження інваріантної структури текстів українського оказіонально-обрядового фольклору в дисертації полягало у виділенні системи апелятивних та експлікативних інваріантних одиниць, які лежать в основі формульної побудови будь-якого варіанта утилітарно-сакрального утворення. Перші з інваріантних одиниць називаються безсюжетними, другі бувають двох видів: безсюжетні та сюжетні.
В українському оказіонально-обрядовому фольклорі до апелятивних одиниць безсюжетного типу належать десять формул: звернення, побажання, прохання, зсилання, запрошення, гадання, вимовляння, обдаровування, вимовляння, страхання. Більшість із них виражені нечасовими дієслівними формами 2-ої особи однини або множини наказового способу. Звернення структурна інваріантна одиниця, яка передбачає виокремлення у нечітко окреслених межах наділеного рисами живої істоти міфічного персонажа для здійснення з ним наступної комунікації. Побажання становить висловлену міфічному персонажові вимогу, яка, відображаючи волю виконавця або вищих за статусом божественних сил, виступає переломним моментом фольклорного акту і призводить до кардинального вирішення обрядової ситуації через набуття адресатом якісно нового стану, як правило, протилежного вихідному. Прохання несе у собі шанобливе імперативне послання до вищих божественних сил, яке передбачає отримання адресатом певної допомоги чи благословення у реальному вирішенні тієї чи іншої проблемної обрядової ситуації. Зсилання інваріантна одиниця оказіонального тексту, що виражає імперативну вимогу до ієрархічно нижчого міфічного персонажа, яка спричиняє його негайне віддалення, як правило, у зазначене безпечне профанне середовище для подальшого перебування. Запрошення має форму заклику до вищих, іноді нижчих за статусом міфічних істот, передбачаючи їх швидку появу або просторове переміщення у спеціально зазначене адресатом місце для успішного вирішення обрядової ситуації. Гадання являло собою ряд різноаспектних за семантикою, але морфологічно однотипних характеристик небезпечного для адресата міфічного персонажа, які покликані визначити його ймовірне походження з метою видалення його з організму. Вимовляння передавалося через конструкцію однотипних компонентів, які з метою видалення з людини шкідливої міфічної істоти перераховували і називали у певній послідовності основні складові частини тіла. Обдаровування повідомляло міфічного персонажа про матеріально-речове або уявне подання-дар, яке передбачає задобрити і прихилити його до себе з метою досягнення кінцевого результату вербального впливу. Величання структурна інваріантна одиниця, що надає додаткові до формули звернення позитивні характеристики божественного міфічного персонажа, аби забезпечити його прихильність й допомогу в успішному вирішенні обрядового завдання. Страхання передавало висловлену міфічному персонажу погрозу, спроможну викликати боязнь і сум'яття, відлякувати його або сприяти певним учинкам у позитивному вирішенні тієї чи іншої обрядової ситуації.
Структура безсюжетної експлікативної оповіді певною мірою подібна до апелятивної. У ній так само можна виділити десять інваріантних одиниць: звернення, побажання, прохання, зсилання, запрошення, гадання, вимовляння, обдаровування, величання, страхання. На відміну від апелятивних формул, експлікативні безсюжетні одиниці не мають наказового імперативного характеру, а описують аналогічний процес за допомогою часових форм дієслова та додаткових компонентів. З огляду на це, безсюжетне описове фольклорне мовлення можна вважати перехідним від апелятивного до сюжетного експлікативного.
У сюжетному експлікативному утилітарно-сакральному мовленні українського оказіонально-обрядового фольклору можна так само виділити низку структурних інваріантних одиниць. Їх чисельність складає шість назв: суб’єкт, об’єкт, рух, стан, дія, мовлення. Суб’єкт зображає міфічного персонажа як активного або пасивного учасника процесів руху, стану, дії, мовлення у відповідних, часопросторово обумовлених рамках сюжетної ситуації. Об’єкт значною мірою подібний до суб’єкта. Однак він називає неживий предмет чи явище, які перебувають у процесі руху, стану, дії, мовлення. Рух виражає і характеризує той чи інший спосіб переміщення як активну дію міфічного персонажа або неживого предмета (явища). Стан інваріантна одиниця, що констатує і характеризує внутрішні, зовнішні або буттєві процеси міфічного персонажа чи неживого об’єкта як замкнуту пасивну дію. Дія абстрактна одиниця, яка характеризує зовнішні дії міфічного персонажа чи об’єкта як активний процес. Мовлення структурна одиниця оказіонально-обрядового тексту, що відображає вербальну поведінку міфічного персонажа або об’єкта як активний централізований процес.
З огляду на наявність чи відсутність апелятивної й експлікативної частин усі українські оказіонально-обрядові твори поділяються на три групи: чисті апелятивні утворення, чисті експлікативні та контаміновані фольклорні зразки. Чисті апелятивні тексти складаються лише з апелятивних формул. Друга група чистих експлікативних творів значно численніша від попередньої. Їх структуру складають виключно експлікативні формули сюжетного і безсюжетного типу. Переважна більшість творів українського оказіонально-обрядового фольклору це контаміновані тексти. Їх структура є наслідком трансформації та взаємозамінності безсюжетного та сюжетного типів апелятивного й експлікативного мовлення.
Одним із способів видозміни й ускладнення структури утилітарно-сакрального тексту є діалог, який в українському оказіонально-обрядовому фольклорі, так само як і монолог, належить до традиційних, але рідше вживаних форм епічної оповіді. Для народних молитов, замовлянь та інших типологічно споріднених утворень властива загальноприйнята структура діалогу. Вона представлена двома елементами запитанням і відповіддю, які мають експлікативну і значно рідше апелятивну форму.
Твори українського оказіонального фольклору функціонують в рамках парадигматики ритуалу і становлять його вербальний фольклорний компонент. Займаючи, як правило, провідну сильну позицію, вони відображають на різних внутрішніх рівнях тісні формалізовані зв’язки з часовою, просторовою, виконавською, адресатною, акціональною і предметною парадигмами обряду.
Категорія часу виступає в українській фольклористиці тим „внутрішнім чинним змістом”, який дає право розглядати оказіональну творчість поруч з календарною і родинною як окремий вид вітчизняного обрядового фольклору. Цей час проявляється у двох якостях: як обрядовий, тобто час виконання творів або його приуроченість до відповідних темпоральних циклів, і як міфічний, що відображається у внутрішній сюжетиці фольклорних творів.
Обрядовий оказіональний час циклічно зумовлений і поділяється на місячний (періодична зміна чотирьох фаз місяця: молодика, повні, напівповні, старика), тижневий (чергування семи днів тижня від понеділка до неділі) і добовий (виконання творів зранку, вдень, увечері, вночі). Усі три часові різновиди реалізують у своїй основі традиційну схему 3+1 (народження, розквіт, згасання і смерть-відродження), що властива також календарній і родинній хронологічним системам.
Міфічний оказіональний час також неоднорідний і характеризується чотирма різновидами: 1) час діянь богів, святих та різного роду тео- або агіоморфних персонажів; 2) час перебування хвороби всередині людини та взаємовідношення з різними демонологічними істотами; 3) час діянь самого виконавця, антропоморфних персонажів або неживих персоніфікованих міфічних об’єктів; 4) перший або Божий (Господній, святий) час. У деяких утилітарно-сакральних утвореннях могло відбува-тися накладання різновидів обрядового та міфічного оказіональних часів, що тим самим не перешкоджало цілісності внутрішньої часовості тексту.
Простір неодмінний складовий елемент хронотопу українського оказіонально-обрядового фольклору. З огляду на його неоднорідність він може розглядатися як священний і профанний. За певних обставин топос міг змінювати свою семантику на протилежну.
З погляду реальності та умовності оказіональний простір оказіональних утворень, як і час, виступає у двох основних аспектах: обрядовому і міфічному. Обрядовий простір це реальне місце, у межах якого виконавець здійснював оказіональний обряд із проказуванням утилі-тарно-сакрального тексту. У ролі такого місця могли виступати найріз-номанітніші природні локуси, які характеризуються сакральним статусом: хата, поріг, двір, вікно, хлів, млин, пасіка, колодязь, ліс, поле, камінь тощо.
Обрядовий оказіональний простір це переважно простір статичний, незмінний, суворо фіксований, рідше динамічний, змінний. Крім того, його можна ще розглядати як простір горизонтальний, оскільки відповідні опорні точки розташовувалися, як правило, на лінії вздовж землі. Вертикальний обрядовий простір явище швидше виняткове для творів оказіонального виду усної словесності, аніж закономірне.
Міфічний оказіональний простір передає ті локальні обставини, у яких діють персонажі та відбуваються сюжетні події, у тому числі й обрядові. Міфічний простір це простір споглядання (Anschauungsraum), тобто тієї категорії змісту свідомості, котра виступає як еквівалент реального простору в непросторовій свідомості й має безпосереднє відношення до розуміння й інтерпретації тексту”. У порівнянні з обрядовим, він щільніше заповнений і володіє більшою художньою гнучкістю для епічного зображення. Тому з погляду внутрішньої структу-рованості цей топос міг бути горизонтальним, вертикальним, концен-тричним, хрестовидним і паралельним. Можливі випадки співіснування в одному тексті обрядового та міфічного оказіональних просторів.
Функціональний рівень „текствиконавець” характеризується в українському оказіонально-обрядовому фольклорі через особливості відношення оповідача до внутрішньої структури твору. З огляду на це в утилітарно-сакральних текстах можна виділити три форми епічної позиції виконавця: 1) виконавець перебуває на зовнішній позиції щодо зображуваного, тобто як умовний глядач (слухач) він спостерігає (слухає) і намагається якнайточніше викласти побачене (почуте) з важливими подробицями і фактами. Формальною рисою подібних оказіонально-обрядових творів є мовлення від третьої особи однини, рідше множини; 2) виконавець перебуває на внутрішній позиції щодо подій і персонажів власної оповіді. В оказіонально-обрядових текстах такого типу суб’єкт оповіді виступає одночасно і виконавцем, і персонажем. Це означає, що розповідь іде не про сторонні події, а про власну особу, про те, що з нею відбувається. Автор, розповідаючи про самого себе, називав дії, вчинки або висловлював імперативні команди, благальні прохання. У переважній більшості таких утворень оповідь ведеться у наказовому тоні від другої особи однини, рідше множини; 3) виконавець знаходиться на зовнішній позиції щодо зображуваного, але внутрішній щодо інших подій та персонажів оповіді, або ж навпаки на внутрішньо-зовнішній позиції. Звідси виходить, що третя форма епічної позиції є комбінацією двох попередніх. Типовою моделлю третьої позиції виконавця є утилітарно-сакральні тексти, у яких автор спочатку веде розповідь про певну міфічну істоту, а потім, використовуючи відповідні клішовані формули, звертається до неї у прохальному чи наказовому тоні.
Твори українського оказіонально-обрядового фольклору належать до тієї категорії фольклорних утворень, у яких виразно і чітко представлений функціональний рівень адресата особи, якій проказувався текст. Відомості про адресата подавалися у текстах у вигляді спеціальних висловів, у яких закладалися найбільш важливі інформаційні дані про його особу, основним з яких є ім’я.
Формальна характеристика адресата значною мірою залежала від гетеро- чи автосугестивності відповідного утилітарно-сакрального тексту. В гетеросугестивних текстах у спеціальних висловах обов’язково вказувалося ім’я особи, для якої виконувалася молитва або інший тип оказіонального твору. В існуючих фольклорних записах текстів на обов’язкову наявність імені вказували різного роду додаткові обрядові коментарі типу треба згадувать ім’я тощо. Характеристика адресата могла також містити вказівки на священний статус особи (хрещений, Божий, священий) або хворий (здоровий), віковий, закоханий чи інший стан людини. Іноді замість імені адресата у вислові могли знаходитись відповідні замінні слова-іменники (хлопчик, дівчинка, младенець, козак та ін.) або окремі особові, вказівні чи присвійні займенники.
В автосугестивних творах українського оказіонально-обрядового фольклору вислів, який характеризував адресата, як правило, був стислим і лаконічним. Найчастіше він являв собою особовий займенник я, який стояв у тому чи іншому відмінку, або відповідний присвійний займенник мій. Значно рідше ця характеристика могла доповнюватися додатковими елементами гетеросугестивних фольклорних утворень.
Таким чином, у дисертаційному дослідженні вперше здійснено детальний аналіз з точки зору структуротворчих елементів оказіонально-обрядового фольклору в параметрах апелятивності й експлікативності, що поглиблює наше уявлення про закономірності організації своєрідного словесного творива, яке необхідно виділити в окремий вид усної народної творчості.

БІБЛІОГРАФІЯ
1) Агапкина Т. А., Виноградова Л. Н. Благопожелание: ритуал и текст // Славянский и балканский фольклор. Москва: Наука, 1994. С. 1-208.
2) Агапкина Т.А., Топорков А.Л. К реконструкции праславянских заговоров // Фольклор и этнография. Проблемы реконструкции фактов традиционной культуры. Ленинград: Наука, 1990. С. 67-75.
3) Агеева Р. А. Пространственные обозначения и топонимы в заговоре как типе текста // Аспекты общей и частичной лингвистической теории текста. Москва: Наука, 1982. С. 132-159.
4) Агеева Р.А. «Царица-вода» в заговорах восточных славян // Этнолингвистика текста. Семиотика малых форм фольклора. Тезисы и предварительные материалы к симпозиуму. Ч. 1. Москва: ИСиБ, 1988. С. 38-39.
5) Алмазов А. И. Апокрифические молитвы, заклинания и заговоры (К истории византийской отреченной письменности). Одесса, 1901. 124 c.
6) Алмазов А. И. Врачевательные молитвы // Летопись историко-филологического общества при Императорском Новороссийском университете. Византийско-славянское отделение. Одесса, 1900. Вып. 8. С. 367-514.
7) Алмазов А. И. К истории молитв на разные случаи // Летопись историко-филологического общества при Императорском Новороссийском университете. Одесса, 1896. С. 380-432.
8) Алмазов А.И. Святые-покровители сельскохозяйственных занятий. Одесса, 1904. 82 с.
9) Аникин В.П. Русский фольклор: Учебное пособие для филол. спец. вузов. Москва: Высшая школа, 1987. 285 с.
10) Антонюк В. Г. Замовляння в мовно-інтонаційній системі української народної поезії та побутовому вжитку. Автореферат дисертації... канд. філол. наук. К., 1994. 16 с.
11) Артеменко Е.Б. Принципы народнопесенного текстообразования. Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1988. 173 с.
12) Астахова А.М. Заговорное искусство на реке Пинеге // Крестьянское искусство в СССР. Ленинград, 1928. Вып. 2. С. 38-78.
13) Астахова А.М. Импровизация в русском фольклоре // Русский фольклор. Вып. Х. Ленинград: Наука, 1966. С. 63-78.
14) Астахова А.М. Художественный образ и мировоззренческий элемент в заговорах. Москва, 1964. 24 с.
15) Атхарваведа. Избранное / Т. Я. Елизаренкова (перевод, коментар. и вступ. ст.). 2 изд. Москва: Восточная литература, 1995. 406 с.
16) Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: в 3 т. Москва: Солдатенков, 1865-1869. Т. 1. 800 с.; Т. 2. 784 с.; Т. 3. 840 с. (репринт Москва: Индрик, 1994).
17) Афанасьев А.Н. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и мифологии. Москва: Индрик, 1996. 256 с.
18) Ахрыменка П. П. Вуснапаэтычная творчасць дакласавага грамадства // Беларуская вуснапаэтычная творчасць / Пад. рэд. праф. М. Р. Ларчанкі. Мінск: Вышэйшая школа, 1966. С. 56-61.
19) Байбурин А.К. Коды обряда и их взаимодействие // Фольклор: Проблемы сохранения, изучения, пропаганды. Москва: Наука, 1988. Ч. 1. С. 139-145.
20) Байбурин А.К. Ритуал: свое и чужое // Фольклор и этнография. Проблемы реконструкции фактов традиционной культуры. Ленинград: Наука, 1990. С. 3-17.
21) Балагур Я. Ворожєньє у русинов // Венок русинам на обжинки / Выд. И. Головацкого. Відень, 1847. Ч. 2. С. 267-268.
22) Барташэвіч Г. А. Магічнае слова: Вопыт даследавання светапагляднай і мастацкай асновы замаў. Мінск: Навука і тэхніка, 1990. 256 с.
23) Барташэвіч Г.А. Беларускія замовы // Замовы / Уклад. сістэм. тэкстау, уступ. арт. і камент. Г.А.Барташевіч; Рэдкал.: А.С.Фядосік (гал. рэд.) і інш. Мінск: Беларуская навука, 2000. С. 5-30.
24) Барсов Н.И. К литературе об историческом значении русских народных заклинаний // Русская старина. 1893. № 1. С. 209-220.
25) Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном руском языке (некоторые вопросы теории). Москва: Наука, 1967. 186 с.
26) Березовський І. П. Замовляння // Українська літературна енциклопедія: в 5-ти т. Т. 2. К.: Українська енциклопедія, 1990. С. 236.
27) Березовский И. П. Фольклор украинский // Восточнославянский фольклор: Словарь научной и народной терминологии / Редкол. К. П. Ка-башников (отв. ред.) и др. Мінск: Беларуская навука, 1993. С. 401-404.
28) Блок А. А. Поэзия заговоров и заклинаний, в кн. Собрание сочинений: в 8 т. Т. 5. Москва-Ленинград: Гослитиздат, 1962. С. 36-65.
29) Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. Москва: Искусство, 1971. 544 с.
30) Богатырев П.Г. Формула невозможного в славянском фольклоре // Славянский филологический сборник. Уфа, 1962. С. 347-363.
31) Богдан С. Присяга в мовному етикеті українців // Дивослово. 1999. № 9. С. 16-19.
32) Богдан С. Стереотипи мовноетикетної поведінки волинян і поліщуків: побажання // Діалектологічні студії 2: Мова і культура / Відп. ред. Павло Гриценко, Наталя Хобзей. Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАНУ, 2003. С. 120-129.
33) Болтарович З. Українська народна медицина. Київ: Абрис, 1994. 319 с.
34) Бондаренко Г. Слова, що були споконвіку ... // Неопалима купина. 1995. № 3-4. С. 211-216.
35) Боровський Я. Міфологічний світ давніх киян. Київ: Наукова думка, 1992. 176 с.
36) Брагинская Н.В. Календарь // Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / Гл. ред. С.А.Токарев. Т.1. М.: Советская энциклопедия, 1991. С. 612-615.
37) Буслаев Ф. Н. О сродстве одного русского заклятия с немецким, относящимся к эпохе языческой // Исторический очерк русской народной словесности и искусства. СПб., 1861. Т. 1. С. 243-258.
38) Вельмезова Е.В. Текст человека и болезни: чешский лечебный заговор (Опыт исследования семантической структуры). Автореферат диссертации канд. филол. наук. Москва, 1999. 16 с.
39) Веселовский А.Н. Разыскивание в области русского духовного стиха. ІІІ-V // Сборник Отделения русского языка и словесности Имп. Академии Наук. СПб., 1881. Т. 32. № 2. С. 1-150.
40) Ветухов А. Заговоры, заклинания, обереги и другие виды народного врачевания, основанные на вере в силу слова. Варшава: Тип. Варш. Учебного округа, 1902. Вып. 1. 126 с.
41) Ви, зорі-зориці... Українська народна магічна поезія (Замовляння). Упоряд. М. Василенка, Т. Шевчук; Передм. М. Василенка. К.: Молодь, 1992. 336 с.
42) Виноградова Л. Н. Заговорные формулы против детской бессонницы как тексты коммуникативного типа // Исследования в области балто-славянской культуры. Заговор. Москва: Наука, 1993. С. 153-164.
43) Виноградова Л.Н. Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян: Генезис и типология колядования. Москва: Наука, 1982. 256 с.
44) Виноградова Л., Толстая С. Ритуальное приглашение мифологических персонажей на рождественский ужин: структура текста // Славянское и балканское языкознание. Структура малых фольклорных текстов. Москва: Наука, 1993. С. 60-81.
45) Власова З.И. К изучению поэтики устных заговоров // Русский фольклор. Ленинград: Наука, 1972. Вып. ХІІ. С. 194-202.
46) Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. К.: Мистецтво, 1995. 335 с.
47) Вовкодав В. Вимовляння і заклинання // Подільська старовина: Нау-ковий збірник. Вінниця: РВВ ВАТ „Віноблдрукарня”, 1993. С. 360-361.
48) Водовоз Л. Способи репрезентації оптативної модальності у народних замовляннях та піснях // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. Львів: Світ, 1999. Ч. 2. С. 263-268.
49) Гагулашвили Н. Грузинская магическая поэзия. Автореферат диссертации... канд. филол. наук. Тбилиси, 1983. 16 с.
50) Галайчук В. Функціонально-семантичні особливості фітонімів у текстах українських і російських замовлянь // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 1999. Вип. 27. Українська фольклористика. С.87-97.
51) Галайчук В. Особливості побутування і прикметні структурно-семантичні риси середньополіських замовлянь хвороб (на матеріалі текстів з Олевського району Житомирської області) // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2003. Вип. 31. С. 113-131.
52) Гнатюк В. Нарис української міфології / Підготовка та опрацювання тексту, всупна стаття і примітки Р. Кирчіва. Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2000. 264 с.
53) Головачева А.В. Картина мира и модель мира в прагматике заговора // Исследования в области балто-славянской культуры. Заговор. Москва: Наука, 1993. С. 196-212.
54) Гончаров Б.П. Звуковая организация восточнославянских заговоров // Русская литература. 1987. № 3. С. 112-123.
55) Гринченко Б.Д. Из уст народа. Чернигов, 1901. С. 43-87.
56) Грицай М., Бойко В., Дунаєвська Л. Українська народнопоетична творчість. К.: Вища школа, 1983. 360 с.
57) Грицик М. Замовляння проти недуг на Поліссі // Полісся: мова, культура, історія. К.: , 1998. 371-373.
58) Грушевський М. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. Т. 1. Упоряд. В. В. Яременко; Авт. передм. П. П. Кононенко; Приміт. Л. Д. Дунаєвська. К.: Либідь, 1993. 392 с.
59) Губко О., Кметь Українська народна магія і ваше здоров’я. Здолбунів, 1992. 204 с.
60) Гультяева Н.В. Язык русского заговора: Лексика. Автореферат диссертации... канд. филол. наук. Екатеринбург, 2000. 16 с.
61) Гунчик І.В. Виконавець і оказіонально-обрядовий текст: три форми епічної позиції // Dziedzictwo preszłosсi związków językowych, literackich i kulturowych polsko-bałto-wschodniоsłowiańskich. Z języka i kultury pogranicza. Tom VIII. Białystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Bialymstoku, 2002. S. 81-86.
62) Гунчик І.В. Гикавко, гикавко, до води[Апелятивні інваріантні одиниці у структурі українського оказіонально-обрядового тексту] // Берегиня. Київ, 2003. № 1. С. 31-48.
63) Гунчик І.В. Діалог у структурі українських оказіонально-обрядових творів // Філологічні студії. Науковий часопис. Луцьк, 2003. № 2. С. 123-127.
64) Гунчик І.В. Езотеричні функції фольклорного тексту в ритуалі гасіння пожежі // Науковий вісник Волинського університету. Філологічні науки. Луцьк, 1997. Вип. 12. С. 20-24.
65) Гунчик І.В. Замовляння як складова фольклоризму драми-феєрії Лесі Українки Лісова пісня”// Фольклористичні зошити. Збірник наукових статей. Луцьк: ПВНЦ НАНУ, 2000. Вип. 3. С. 98-105.
66) Гунчик І.В. З історії вивчення українського оказіонально-обрядового фольклору в першій половині ХХ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2003. Вип. 31. С. 156-164.
67) Гунчик І.В. Категорія простору й український оказіонально-обрядовий фольклор // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’янська філологія. Вип. 214-215. Чернівці, 2004. С. 58-63.
68) Гунчик І.В. Навськая дочка: до вияснення назви міфопоетичного образу західнополіського замовляння // Slavia orientalis. Кraków, 2000. № 4. S. 593-608.
69) Гунчик І.В. Народні молитви та замовляння у фольклористичних дослідженнях О.О.Потебні // Фольклористичні зошити. Збірник наукових статей. Луцьк: ПВНЦ НАНУ, 1996. Вип. 1. С. 20-24.
70) Гунчик І.В. Оказіонально-обрядовий фольклор у дослідженнях українських вчених // Народна творчість та етнографія. Київ, 2002. № 5-6. С. 31-43.
71) Гунчик І.В. Optationes в народній сакрально-оказіональній поезії (Методологічний аспект вивчення) // Вісник Львівського університету. Вип. 27. Українська фольклористика. Львів, 1999. С. 22-31.
72) Гунчик І.В. Поезія Володимира Свідзинського й український оказіонально-обрядовий фольклор // Творчість Володимира Свідзинського. Збірник наукових статей. Луцьк: Вежа, 2003. С. 51-64.
73) Гунчик І.В. Поетико-функціональні особливості української сакрально-оказіональної поезії // Народознавчі зошити. Львів, 1998. № 5. С. 485-489.
74) Гунчик І.В. Тео- й агіонімічні персонажі у структурі західнополіських оказіонально-обрядових текстів від вроків // Treści і mechanizmy przenikania kultur na pograniczu polsko-ukraińskim. Ryki: WSUPIZ, 2003. S. 147-165.
75) Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. Москва: Искусство, 1990. 396 с.
76) Гусєв В.Є. Методи вивчення фольклору // Народна творчість та етнографія. 1975. № 1. С. 7-11.
77) Гусев В.Е. „Плюрализм” и „универсализм” в методологии фольклористики // Методы изучения фольклора: Сборник научных трудов. Ленинград: Наука, 1983. С. 5-14.
78) Гусев В.Е. Фольклористика в системе гуманитарного знания // Гуманитарий: Ежегодник. 1995. № 1. С. 133-142.
79) Гусева Н.Р. Индуизм. История формирования. Культовая практика. Москва: Наука, 1977. 327 с.
80) Давидюк В. Кроковеє колесо (Нариси з історичної семантики українського фольклору). К.: Наукова думка, 2002. 188 с.
81) Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського фоль