ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА (МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Короткий опис

ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЛЕСІ УКРАЇНКИ

На правах рукопису

ПІДГОРНА Лілія Миколаївна

УДК 39(477)

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА
(МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник

ДАВИДЮК Віктор Феодосійович

доктор філол. наук, професор

Луцьк 2006

ЗМІСТ

Вступ

3

Розділ 1.

Романтична концепція Миколи Костомарова

18

1.1.Формування концептуальної парадигми

18

1.2.Романтична концепція у фольклористичній діяль­ності Миколи Костомарова

38

1.3.Роль і значення М.Костомарова в розвитку романтичної кон­цепції

53

Розділ 2.

Культурно-історична парадигма Миколи Костома­рова

66

2.1.Становлення української культурно-історичної концепції позитивізму

66

2.2.Наукові засади та методологічні принципи культурно-історичної школи у працях Миколи Косто­марова

96

Розділ 3.

Міфологічна концепція Миколи Костомарова

112

3.1.Становлення української міфологічної школи

112

3.2.Микола Костомаров репрезентант міфологічної школи

124

3.3.Міфологічні ідеї М.Костомарова в розвитку української науки про народний світогляд

142

Розділ 4.

Генолого-генеалогічна концепція Миколи Костома­рова

146

4.1.Теоретичний зміст генолого-генеалогічної концепції

146

4.2.Участь М.Костомарова у формуванні української генологічно-генеалогічної парадигми фольклору

148

Висновки

180

Список використаних джерел та літератури

194

В С Т У П

Актуальність дисертаційної теми. Микола Костомаров належить до тієї плеяди піонерів української фольклористики, які визначали шлях її розвитку на багато років наперед. У зв’язку з цим вивчення його творчості набуватиме актуальності з кожним новим етапом розвитку цієї науки, проектуючись щораз на нові здобутки українських учених. Інтерес до його багатогранної діяльності історика, письменника, фольклориста, культурного діяча, попри різні ідеологічні заборони, не послаблювався навіть у роки радянської тоталітарної системи. Та все ж ті заcтороги політичного характеру, які існували в радянський період, не давали можливості розкрити вагу цієї постаті в повному обсязі. Не виняток у цьому й фольклористична діяльність ученого.
Українські фольклористи, історики, літературознавці вже внесли свою лепту в осягненні ваги багатьох аспектів його творчості, та все ж запити сучасної науки вимагають більшого. На часі не лише ідеологічно не упереджена оцінка його наукової, громадської, політичної діяльності, а й переосмислення багатьох тверджень радянської науки про нього.
В українській фольклористиці, за винятком монографій П.Попова М.Костомаров як фольклорист і етнограф” (К., 1968) та Я.Козачка Україн­ська ідея: з вузької стежки на широку дорогу” (К., 2004), нема монографічних досліджень, предметом яких була б фольклористична діяльність М.Косто­марова.
Те саме стосується і монографій, де йшлося про життєвий і творчий шлях М. Костомарова[1] та низки статей загального характеру в різних часо­писах.
В оглядах історії української фольклористики (російської також), етнографії та в історіях української літератури фольклористична діяльність вченого висвітлено доволі скупо або вона взагалі не була предметом дослідження[2]. Постать видатного українського мислителя, історика, письменника, фольклориста М.Костомарова з уваги на багато причин українська наука осмислила не повно, а в деяких випадках і тенденційно, оскільки його творчість не вписувалася” в різні псевдонаукові схеми. Крім монографій Ю.Пінчука про історичні погляди Костомарова[3], Я.Козачка про націєтворчі погляди відомого вченого літературного критика й письменника[4] можна назвати декілька статей, які, зрозуміло, не змогли більш-менш всебічно висвітлити його феномен. Лише тепер широкий читацький загал має змогу ознайомитися з історичними, літера­турознавчими, фольклористичними працями вченого завдяки їхньому перевиданню. У зв’язку з цим багатогранна діяльність М.Костомарова настійно потребує уважного прочитання і фольклористичного передусім.
Для нашого наукового дослідження обрано одну з найваж­ливіших ділянок наукової праці вченого його фольклористичні концепції, суть яких зовсім обійдено в книжці П.Попова М.Костомаров як фольклорист і етнограф” (1968)[5], низка тверджень якої взагалі потребує об’єктивного переосмислення. Водночас, дослідження вченого з українського та слов’янського фольклору становлять значний крок у розвитку світової фольклористики. У зв’язку з цим його фольклористичні ідеї потребують висвітлення у контексті тенденцій української та зарубіжної фолькло­ристики, що дасть змогу повніше, ніж це було досі, з’ясувати роль і місце М.Костомарова в процесі становлення української науки про народну творчість.
У цьому процесі аж ніяк не другорядними є проблеми щодо осягнення ваги М.Костомарова як збирача і популяризатора уснословесних творів, виокремлення в його фольклористичній діяльності традиційних підходів і пошуків ученим нового, з’ясування еволюції методики його фольклорних записів.
Ґрунтовного осмислення нарешті вимагає глобальне питання методо­логії вченого і таких аспектів її інтерпретації, як еволюція усної словесності, історизм, діалектика національного і загальнолюдського, символіка, есте­тична вартість.
Окремі з цих питань частково порушували дослідники різних поколінь. Однак синтетичної праці про ці аспекти наукової творчості нема і бути не могло. Можливість усебічного й неупередженого вивчення його наукової спадщини з’явилася лише тоді, коли було відновлено українську держав­ність. Тому для з’ясування поставленої проблеми дослідження значний інтерес становлять і монографічні праці, які торкаються фольклористичної спадщини М.Костомарова, і окремі статті, у яких було досліджено історичні, етнографічні, збирацькі аспекти творчості видатного вченого.
Однією з таких праць є відома чотиритомна История русской этнографии” Олександра Пипіна, третій том якої присвячений українській фольклористиці (1891). У ній серед відомих вчених дано оцінку новатор­ським, фольклористичним ідеям українських: М.Максимовича, П.Куліша, О.Бодянського, М. Костомарова.
О. Пипін загалом високо оцінив М.Костомарова-історика, схвально відгукнувся про дисертацію вченого Об историческом значении русской народной поэзии”, належно також оцінив і Славянскую мифологию”. На його думку, діяльність вченого йшла у двох напрямах:
1) видавання творів народної поезії і їхньої історичної інтерпретації;
2) застосування етнографічних поглядів до історіографії.
Окремо дослідник оцінив статтю М.Костомарова Об отношении русской истории к географи и этнографии”, у якій М.Костомаров розглядав проблему застосування етнографічних поглядів до історіографії. Він звернув увагу й на видання пісень, зібраних у 1840-х роках на Волині, та дав оцінку праць П. Чубинського, котрі вийшли за редакцією М. Костомарова, зокрема, ІІІ, ІV, і V томи.
Не відомо, кому в цих томах належить класифікація матеріалу, МКостомарову чи П.Чубинському, проте тогочасна критика вважала цей поділ науково-правильним.
За твердженням О.Пипіна, М.Костомаров намагався дати цілісне уявлення про пісенну творчість як сучасного факту народного життя поєднання етнографії та історії.
Доброї думки щодо глибини досліджень М.Костомарова були В.Нау­менко та М. Драгоманов. В. Науменко схвально відгукнувся про дисертацію М.Костомарова Об историческом значении русской народной поэзии”, зазначаючи, що ця наукова праця вченого була першою науково-етногра­фічною працею і досі не втратила ваги”[6].
З аналогічною оцінкою про наукові праці М. Костомарова висловився і М.Драгоманов. Він акцентував свою увагу, здебільшого, на значущості праць відомого історика про український народ (особливо Две русские народности”) та полемічних статтях ученого. За висловленням М.Драгома­нова, Костомаров своїми працями про український народ заложив міцну підвалину для розвою українознавства”, підкреслив українську національну справу”[7].
У праці Современная малорусская этнография” (К., 1893) М.Сумцов серед когорти українських фольклористів пише і про М. Костомарова як збирача і працьовитого ученого. Хоч він і не видав ні одного збірника окремо, але він зібрав багато пісень і передав їх здебільша в величезні Труды” Чубинського. В ІІІ, ІV, V томах цего збірника налічують до 500 пісень у записі Костомарова”[8].
Своєрідним довідником про огляд українських фольклористичних досліджень був четвертий том Истории литературы русской” (Львів, 1894) професора Львівського університету Омеляна Огоновського, де автор, поєднавши бібліографічні і біографічні факти, виклав найбільші й найґрун­товніші на той час відомості про українських фольклористів-етнографів та їхню наукову діяльність. О.Огоновський оцінив збирацьку діяльність М.Костомарова, другу дисертацію Об историческом значении русской народной поэзии”, котра й досі ще не стратила наукової ваги[9]. Багато уваги було присвячено проблемам української мови і правопису та видання українських книжок.
На зміну цілком схвальним відгукам про фольклористичну діяльність М.Костомарова у 8090 роках, одразу після його смерті, приходять вива­женіші й принциповіші на початку ХХ ст., коли українська фольклористика завдяки Харківській та Київській школам входить у свою найвищу фазу розвитку. Однією з найпомітніших постатей української фольклористики на цей час стає харківський професор Микола Сумцов. Він 1910 р. видав у Харкові свою синтетичну наукову працю Діячі українського фольклору”. У ній він заторкує проблеми фольклористичної діяльності багатьох славетних учених. М.Костомарову автор відводить вагому роль як відомому історикові і фольклористові, одному з перших учених, котрий доводив, що історія повинна бути історією народу. М.Сумцов представив Костомарова як видатного збирача творів усної народної словесності. Особливу увагу він знову зосереджує на значущості пісенного масиву М.Костомарова, котрий був вміщений у збірці П.Чубинського (понад 500 пісень), однак нівелює значення теоретичних праць вченого з фольклористики Историческое значение южнорусского народного песенного творчества”, История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества”, Семейный быт в произведениях южнорусского народного песенного творчества”, вважаючи, що характер праць описовий, без критичного досліду”[10]. Тим часом, сучасні науковці, поставивши ці праці М.Костомарова у контекст тогочасної фольклористичної думки в світі, відзначають їх новизну і свіжість у трактуванні тих чи інших концепцій чи наукових підходів до тих чи інших проблем. Зокрема, якою новизною для того часу було хоча б трактування народнопоетичної символіки в монографії Историческое значение южнорусского народного песенного творчества”.
Методологічних засад наукової діяльності М.Костомарова вперше торкнувся Л.Білецький. У монографії Основи української літературно-наукової критики (спроба літературно-наукової методології (Прага, 1925) він зробив першу спробу систематизувати українську літературно-наукову критику: виокремив наукові напрями західноєвропейської і української наукової літератури, науково-критичні школи та їхній підхід до зрозуміння й дослідження поетичного твору. По суті, він був першим, хто звернувся до інтерпретації науково-методологічної основи літературної і фольклорної критики, тому запропонував на перше місце висунути наукові ідеї та методологічні принципи українських учених, наголосив на необхідності творити свою українську науку на попередній науковій традиції. У дусі цієї традиції автор і висуває ідеї і методологічні принципи таких наукових геніїв і талантів, як М. Максимович, О. Потебня, М. Костомаров, М. Драгоманов, П.Житецький, Дашкевич, М.Сумцов, І.Франко, Хв. Вовк, В.Перетц, М.Гру­шевськиий, Ф.Колесса, яким належить чільне місце не лише в українській, а й західноєвропейській науці: Наукові основи, закладені цими вченими, мусять бути підвалинами для дальшого розвитку української літературно-наукової критики[11]. Чи не найбільші труднощі спіткали Л. Білецького у визначенні методології М. Костомарова. Даючи класифікаційну систему наукових шкіл у літературознавстві та фольклористиці, він зараховує фольклористичний доробок вченого до історичної школи, а також до культурно-історичної та символічної.
Дещо категоричнішою спробою характеристики українських і євро­пейських шкіл у фольклористиці та належності до них українських учених була праця Олександра Колесси Головні напрямки й методи в розслідах українського фольклору”[12]. У цій праці відбилося прагнення автора, відки­нувши різні похибки, визначити головну, магістральну спрямованість кож­ного вченого на його методологічних шляхах. М. Костомарова автор зарахо­вує винятково до романтиків.
Теоретична оцінка науково-публіцистичних, полемічних та етногра­фічних писань М. Костомарова міститься у М. Грушевського[13]. Про зацікав­лення М. Костомарова слов’янською міфологією довідуємося із листів М.Костомарова до І.Срезневського[14]. Крім цього, у тогочасних газетах і журналах було вміщено багато статей про видатного ученого, зокрема про Костомарова-історика[15], Костомарова-етнографа[16]. Найбільше наукової інфор­мації було вміщено в періодичних виданнях Киевская старина”, Русская старина”, Русский архив”, Исторический вестник”, Україна”, Вестник Європы”, Новь”, Записки Наукового товариства імені Шевченка”, Львівський науковий вісник”, Голос”, Украинская жизнь”, Русская историография”, Южный край” та ін. Пам’яті Костомарова був також присвячений журнал Киевская старина” за 1895 рік.
Чимало дослідників та мемуаристів акцентували увагу на окремих фактах життя та наукової діяльності М. Костомарова: Н.Білозерська[17], М.Вороний[18], В. Міяковський[19] писали про інтерес М. Костомарова до народної пісні, про працю вченого над вивченням фольклору того чи іншого регіону.
В оглядах історії української і російської фольклористики та в історіях української літератури радянського періоду фольклористична діяльність вченого висвітлювалася доволі скупо або взагалі не була предметом дослідження. В академічній Истории русской фольклористики”, у її другому томі (М., 1963), М.Азадовський побіжно характеризує Словянскую мифологию” М. Костомарова і монографію Об историческом значении русской народной поэзии”, зазначаючи, що в першій праці представлено народну символіку” у сфері поглядів народу на природу, сімейні і суспільні стосунки”, у другій аналізувалася народна символіка” у сфері першо­початкових релігійних уявлень”[20]. Крім цього, автор наголошує, що М.Костомаров залучив величезний обсяг матеріалу до інтерпретації слов’янської міфології, зробивши порівняльний аналіз з міфологією індоєвропейських народів.
У нарисах О. Дея[21], І. Березовського[22], М. Сиваченка[23] фольклористичну спадщину і збирацько-видавничу діяльність фольклористів (М. Костомарова також) висвітлено однобоко або не й окреслена взагалі.
Новаторською синтетичною працею є Історія української літературної критики” за ред. П. Федченка[24] Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття” Романа Гром’яка[25], де автор пише про внесок Харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики і М.Костомарова, зокрема. Автор високо оцінив значення російськомовної літературно-критичної діяльності й творчості Костомарова для розвитку української літературної критики.
Едиторській діяльності Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Костомарова, П. Куліша присвячена монографія Б. Кирдана[26]. У ній автор виокремлює постать Костомарова лише як збирача творів усної народної словесності. На думку автора, найбільший інтерес для нас представила дума Невольники на каторге”, котру записав і надрукував Костомаров уперше. Б.Кирдан зазначив і використання Костомаровим у своїх працях значного масиву фольклорних матеріалів[27].
Синтетичними працями про Костомарова-історика є монографії Ю.Пінчука[28]. Автор звертає увагу на роль М. Костомарова в розвитку української історіографії і вважає, що вона незаперечна. Він збагатив її численними фундаментальними творами, новими історико-філософськими ідеями та публікаціями історичних пам’яток.
Фольклористичної діяльності Миколи Костомарова торкалися у своїх монографіях такі сучасні дослідники, як М.Яценко[29], Т.Комаринець[30], В.Івашків[31], Я.Гарасим[32], у передмовах до вибраних праць ученого Л.Смілянська[33], М.Яценко[34]. М.Яценко зробив спробу інтерпретувати спадщину Костомарова-фольклориста в широкому контексті тогочасних фольклористичних досліджень у Європі.
Науково-методичних принципів вивчення фольклору М. Костомарова в контексті української культурно-історичної школи торкнувся у своїй моно­графії Я. Гарасим.
У сучасній науці з’явилася енциклопедія, що присвячена висвітленню життя і творчості ученого[35].
Така ситуація досліджуваного питання вимагає нового комплексного вивчення фольклористичної спадщини М. Костомарова, котрий своїм науковим доробком над усною словесністю зробив вагомий внесок у розвиток, і української, і європейської фольклористики. Вивчення методо­логічних аспектів фольклористичних студій М. Костомарова одна з найважливіших віх на цьому шляху, оскільки без неї осягнути загальну значущість наукового доробку Костомарова в галузі фольклористики взагалі неможливо.
Звідси мета дисертації усебічно розглянути методологію фолькло­ристичної спадщини М. Костомарова, визначити місце вченого серед сучас­них йому шкіл і напрямів, осмислити значення його методологічно-концеп­туальних принципів для української і європейської фольклористики.
Реалізація цієї мети зумовила розв’язання конкретних історико-теоретичних та практичних завдань:
· розглянути процес формування концептуальної парадигми романтизму та застосування і розвиток її у фольклористичній спадщині М. Костомарова;
· обґрунтувати й узагальнити науково методичні принципи збирання і записування творів усної словесності в інтерпретації ученого;
· показати процес становлення на засадах позитивізму української культурно історичної школи та участі, ролі й значення М. Костомарова в розробленні її методологічних принципів;
· простежити процес становлення української міфологічної школи та активного просування її методологічних принципів М.Кос­томаровим;
· показати наукову цінність і новизну генологічної концепції усної словесності ученого;
· вивчити динаміку та еволюцію методологічних уподобань українського фольклориста.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження узгоджений із науковими програмами та навчальними планами кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема відповідає кафедральній темі Актуальні проблеми теорії фольклору та історії україн­ської фольклористики” і кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки „Історично естетичні аспекти української літератури: традиції та сучасність”.
Методологічною основою дисертації стали наукові розробки україн­ських та зарубіжних фольклористів: М. Драгоманова, М. Грушевського, О.Потебні, М.Максимовича, О.Бодянського, Л.Білецького, Гердера, О.Ло­сєва, Дж.Кокк’яри, Я.Козачка, М.Дмитренка, Я.Гарасима та ін. Методика дослідження підпорядкована основним завданням дисертації і має комплекс­ний характер. Для дослідження теоретично-методологічних практично-пошукових завдань важливим є використання цілої системи спеціальних дослідницьких підходів і методів, зокрема, біографічного, історико-порівняльного, типологічного, генетичного, ареального тощо.
Теоретичним підґрунтям для вивчення динаміки розвитку фолькло­ристичної думки в Україні послужили праці сучасних українських фолькло­ристів І.Денисюка, Н.Шумади, В.Бойка, В.Качкана, Л.Дунаєвської, В.Погребенника, В.Давидюка, Л.Копаниці, О.Таланчук, Н.Малинської, В.Сокола, Ж. Янковської.
Об’єктом дослідження були фольклористичні праці М. Костомарова. Окремі висновки і спостереження фольклориста містятся також у його літературознавчих та історіософських дослідженнях і рукописних матеріалах, що зберігаються у Відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. М.Рильського НАН України, відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, Львівському обласному архіві, Центральному державному історичному архіві у Львові.
Використано також його фольклорні записи, матеріали преси, фактологічні відомості української наукової літератури.
Предмет дослідження еволюція фольклористичної думки середини ХІХ ст. та місце Миколи Костомарова в контексті тогочасних наукових шкіл, особистий внесок вченого в розвиток теоретичних основ української фольклористики.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що це
· перше комплексне дослідження методології фольклористичної спадщини Миколи Костомарова, в якому наукові методи вченого поставлено в контекст української і загальноєвропейської науки про народну творчість;
· уперше звернено увагу на генологічну концепцію українського фольклору М. Костомарова, чимало положень якої актуальні дотепер;
· аналіз наукової спадщини українського вченого дає змогу по-новому окреслити й значення української фольклористики в розвитку основних європейських тенденцій цієї науки загалом.
Практичне значення одержаних результатів. Окремі положення цієї дисертаційної роботи можуть бути використані для узагальнювальних спеціальних праць та курсів з цього предмета, написання підручників і методичних праць та укладання хрестоматій з історії української фольклористики для студентів-фольклористів та етнологів.
Особистий внесок здобувача полягає в системному, комплексному аналізі методологічних засад Миколи Костомарова в галузі фольклористики та його значущості в її історії. Результати дисертації здобуто самостійно.
Апробація результатів дисертації. Робота була апробована на таких наукових конференціях і семінарах:
1. Регіональні наукові читання Фольклор у духовному житті україн­ського народу” (2425 січня 1991 р., м. Львів).
2. Всеукраїнська наукова конференція Проблеми української фолькло­ристики” (2728 квітня 1993 р., м. Львів).
3. Міжнародна конференція Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвячена 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (2325 жовтня 1998 р., м. Львів).
4. Міжнародні науково-практичні читання Українське народо­знавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, присвячені пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка (23

Список літератури

ВИСНОВКИ

Фольклористична діяльність Миколи Костомарова випала на той період, коли фольклористика проходила власне становлення. Відтак біль­шість фольклористів були водночас і збирачами, і дослідниками народної творчості. Інтерес же до неї був надзвичайно великий, передусім тому, що в її текстах дослідники спочатку прагнули відшукати сліди давньої історії, згодом окрушини стародавніх міфів, а врешті, не одержавши бажаних результатів збагнути дух народу, вплив історичного минулого на форму­вання ареальних та національних типів культур тощо. Типовим представ­ником свого часу був і М.Костомаров. Сформувавшись як науковець в лоні харківської історико-філологічної школи, він був і істориком і філологом, а до всього ще й дуже плідним науковцем. На межі історії й філології формувався його науковий інтерес вченого. Часто навички філологічної діяльності допомагали йому неординарно розв’язувати непрості історичні питання, а деколи навпаки історія ставала дороговказом у виборі та розв’язанні філологічних проблем. Оскільки ж обидві ці наукові сфери ідеально співіснують у такій галузі, як фольклористика, то в цій ділянці науки він, вочевидь, досягнув найбільше. Особливо в методологічно-теоретичному плані.
Перші фольклористичні праці вченого написані на методологічних засадах романтичної критики. До таких належать Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1842), більша частина тексту його магістерської дисертації Об историческом значени русской народной поэзии”(1843), статті Литовская народная поэзия” та Две русские народ­ности”(1861).
Основну увагу романтиків займала ідея народності. Центральне місце вона посідає і в ранній творчості М.Костомарова. Цю ідею він від початку й до кінця витримує у своїй праці Об историческом значени русской народной поэзии”, яка однаковою мірою стосується і новопосталої української літератури, і фольклору, на художньо-естетичній концепції якого вона виросла. Учений зазначає, що малоросійська мова до того часу майже не мала писемних пам’яток, як і будь-яке народне слово до появи ідеї народності; проте ця мова потайки зберігала в собі багаті скарби поезії народні пісні й казки. Специфіку єднання літератури з фольклором М.Костомаров вбачав у тому, що рухи серця”, які в народних піснях виявляються невидимо, невловимо, письменник поєднує з думкою, втілює в образи й картини, через які воно стає зрозумілішим, ясним.
У праці Об историческом значении русской народной поэзии” М.Кос­томаров доходить висновку, що народна оцінка, яка міститься в фольклорі, часто суперечить науково достовірним фактам, але за пізнішим висловом І.Франка, саме вона має право на остаточну правду, що генетично закла­дається в свідомості мас.
Дослідники зазначали, що та частина Двух русских народностей”, яка стосується фольклору, частково перегукується з його кандидатською дисер­тацією Об историческом значении русской народной поэзии”, особливо там, де йдеться про поетику народно-календарних поетичних циклів. У ній М.Костомаров переконливо довів велику різницю, яка існує в морально-естетичному коді українців, з одного боку, та росіян з іншого. І хоч це питання не було новим для української фольклористики, не зважаючи на те, що вона тільки спиналась на ноги, бо ще Микола Цертелєв, порівнюючи російські та українські пісні писав, що перші часто віддають грубістю і дикістю уподобань, в останніх завжди відбивається бажання слави, любові й свободи”, М.Костомаров зумів пояснити цю закономірність на генеалогіч­ному рівні. Зауваживши, що в російських піснях сильний епічний стрижень, тоді коли в українських переважає ліричний, він підсумовує, що загалом пісенна епіка це риса азійської культури, тоді як ліричне вираження почуттів властиве європейській.
Ще однією разючою відмінністю російських пісень від українських М.Костомаров вважав незначну присутність природи в російських піснях і надзвичайно помітну в наших. У цьому річищі не випадковою була його праця Литовская народная поэзия”. За спостереженням ученого, литовські пісні й перекази мають багато спільних ознак зі слов’янськими і за духом, і за формами образного мислення. У литовських піснях реалії життя перебувають у нерозривній органічній єдності з природою. Поціновуючи поетику литовської народної поезії, дослідник виокремив її характерні особливості: глибокі і ніжні почуття”, слабі пристрасті”, обмежені бажання”; однак яскрава насолода на лоні природи”; бажання роздумувати” немає ворожнечі, заздрості”, невимушеної моралі і делікатності”. Важливою ознакою литовських пісень учений вважає гармонію людини з природою, і звичайно любов. На основі синтезованих із фольклору характеристик вчений робить висновок, що литовське плем’я у житті й поезії є перехідним від дієвої індоєвропейської натури до страждального побуту фінських народів.
Подібний хід думок у рамках критеріїв особливостей національного характеру, на формування якого вплинуло географічне довкілля, цілковито відповідав критеріям Й. Гердера, які стали основою концепції критичного романтизму, що панував у Європі до середини ХІХ ст .
Леонід Білецький висловив думку, що романтична концепція була частиною української історичної школи, бо, мовляв, коли представники науково-романтичної ідеології стикнулися з проблемою, які твори найхарак­теристичніші” для розуміння народного духу, то переконалися: що давніший твір, то менше в ньому історичних упливів, тим більше вражає нас своєю споконвічністю та національністю”. На підставі цього, на думку вченого, й постав принцип історичного досліду культурних виявів народного духу”. Цю тезу підтримали й деякі сучасні послідовники видатного теоретика. Одні обережніше, як, до прикладу, Я.Гарасим, котрий вбачає в науково-романтичному критицизмі питомі ознаки культурно-історичної школи, інші категоричніше, як М.Дмитренко, який розглядає романтичний напрям української фольклористики як частину культурно-історичної школи, хоч і вказує лише на тенденції поступу її теоретичних засад від романтизму до позитивізму, а в теоретичних підходах романтизму, як і Я.Гарасим, вбачає лише перші штрихи, передумови до утворення принципу історизму.
Загальна тенденція від класицизму до просвітництва і романтизму, а від нього до історичних підходів усвідомлення народної творчості як феномену культури кожного народу звичайно вплинула в тому числі і на романтичну концепцію вивчення фольклору. Проте як тільки фольклористи збагнули цю особливість і почали враховувати її у своїх дослідах, вони перестали бути репрезентантами того методу, що традиційно визначився як науково-критичний романтизм.
Романтична концепція в науковій діяльності М.Костомарова її раннім періодом не вичерпується. У тих чи тих виявах вона заявляє про себе і потім. У збиранні та популяризації фольклорного матеріалу, у виробленні практичних рекомендацій щодо цього виду діяльності, сформульованих у праці Об отношении русской истории к географии и этнографии”, у своїй науковій розвідці Великорусская народная песенная поэзия”.
В останній зі згаданих праць, що фактично була рецензією на збірник російських народних пісень П.Шейна, учений зазначав, що в дослідженні народних пісень важливими є такі чинники, як: місцевість, умови життя і народного побуту, в яких народні пісні виникають, зберігаються, поши­рюються, видозмінюються.
Теоретичні погляди стосовно ставлення до народної творчості як документів, вироблені М. Костомаровим як доповнення ідей Й.Гердера на практиці найповніше виявилися при виданні корпусу народної творчості П.Чубинського.
Заслуга М. Костомарова є і в тому, що в рамках романтичної методо­логії він дуже глибоко дослідив народні характери українців та росіян. Щоправда, у рамках цієї течії без урахування їхньої історичної динаміки.
Романтична концепція Й.Гердера вивела вченого й на стежку усві­домлення власної національної ідеї серед освічених кіл українців. На відміну від М. Гоголя, який прагнув розкрити український характер для петербур­зької публіки, М. Костомаров відкривав її для самих українців, а показуючи етнопсихологічні переваги українця над росіянином, спонукав пройнятися самоповагою тих українців, у яких національні почуття були відсутні, а українське коріння глибоко приховане.
Питання причетності М.Костомарова до постулатів культурно-істо­ричної школи найдражливіше в йогo фольклористичній діяльності. За деякими припущеннями українських дослідників, він у застосуванні цього методу випередив навіть його засновника й теоретика Іпполіта Тена.
Це частково відповідає дійсності. Тим часом культурно-історична спадщина нашого вченого досить скромна.
У другій половині ХІХ століття французький філософ Іпполіт Тен запропонував новий підхід до явищ літератури і культури, згідно з ним у літературних і художніх явищах відображена душа народу й історичний момент розвитку літератури. Відтак між національним духом і цим літературним твором іcнyє зв’язок. Учений запропонував. розглядати кожен такий твір із позицій раси”, середовища” й історичного моменту”. Від теорії Й.Гердера вона відрізнялася тим, що розглядала художній твір як фіксування духу нapoду” в різні історичні моменти його життя. У решті концептів І.Тен повторив свого попередника Й.Гердера. З уваги на це різниця між культурно-історичною школою і романтичною, з першого погляду, настільки не помітна, що її не завжди вловлюють навіть дослідники методології. Водночас у культурно-історичній школі існує така деталь, яку важко відшукати в романтичній. Це філософія позитивізму, на якій вона основана. Згідно з нею, культурно-історична школа не терпить домислів і припущень, вона сприймає художній твір як вияв тої епохи, в яку він зафіксований. А все, що в ньому присутнє, розглядає, на відміну від роман­тиків, не як сумарне нагромадження життєвого досвіду народу. Представ­ників цієї школи цікавить, що увійшло в його зміст у кожен історичний момент його життя.
Із таких позицій написаний і розділ Историческая жизнь русского народа” в дисертації М.Костомарова Об историческом значении русской народной поэзии”, хоч ці критерії дисертант ставив основними віхами усього майбутнього магістерського дослідження. Характерна видимість цього розділу присутність у ньому концепту історичного моменту, якого не помітно в інших місцях дисертації.
Ступінь історичної достовірності”, за визначенням М. Яценка, що також відповідає позитивістичним критеріям культурно-історичної школи М.Костомаров поклав і в основу класифікації у збірнику Народные песни, собранные в Западной части Волынской губернии в 1844 г.”.
Історичний позитивізм, що вiдпoвідає її принципам, присутній і в cтaттi Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях” (1871).
В утвердженні у фольклористичній методології М.Костомарова принципів культурно-історичної школи, ще не сформульованих І.Теном, важливою була робота вченого над монографією про Богдана Хмельни­цького, розпочата 1843 р. Хоч монографія Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России”, яка стала її результатом, належить до історичних праць, але одним із фактологічних джерел автор використовує фольклор, тому її до частково можна віднести й до фольклористичних. Метод культурно-історичної школи присутній і в ній. Її засадничий позитивізм відчувається вже в поділі джерел, які перебували і його полі зору, на найбільш достовірні, дуже важливі, але які потребують особливо суворої і обережної критики; малодостовірні й сприйнятні лише в порівнянні з найбільш достовірними.
Концепт історичного моменту” є і в доповіді М.Костомарова Об отношении русской истории к географии и этнографии” (1963), яка також на два роки випереджає Тенову Філософію мистецтва”. У ній, тоді як більшість учених розглядала етнографію як частину історії, тобто науку про минуле, що вивчає реліктові явища народного побуту, М.Костомаров привертає її увагу до сучасного життя нації, до того ж не лише до його зовнішніх атрибутів, а до різноманітних виявів. Найпильнішу увагу він зосереджує і цій науці на співвідношенні зовнішніх явищ і політичні події з народними поглядами[1].
Як представник культурно-історичної школи М. Костомаров виявляє себе і в рецензії на збірник Петра Шейна Русские народные песни”, що вийшов під назвою Великорусская народная песенная поэзия” (1872). У ній на важливості врахування критерію історичного моменту вчений звертає увагу через обстоювання історичної значущості новітніх пісень. І хоч тоді вже була видрукувана й праця І.Тена, яка теоретично обґрунтувала прин­ципи культурно-історичної школи, істотних змін у творчому методі нашого дослідника, пов’язаних із цією обставиною, в ній не зауважено.
Отже, значення М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського у становленні культурно-історичної школи в Україні, на якому наголошують її дослідники, нічим не відрізнялося від значення інших вчених-романтиків у своїх країнах. Вони опиралися на тeopію Й.Гердepa, який основними крите­ріями твору вважав Народний характер” духовний склад”, тобто менталь­ність та середовище”. Ці ж принципи увібрала в себе й культурно-історична школа. Відтак першим в українській фольклористиці став на шлях культурно-історичної школи М. Костомаров.
Чи можна вважати його піонером цього методологічного напряму в світовій науці, сказати важко, оскільки не маємо гарантії, що принцип історичного ­моменту”, якого бракувало для причетності до нього самому Гердерові, не з’явився у когось із романтиків ще раніше. Достеменно зрозуміло лише те, що вважати М.Костомарова засновником культурно-історичної школи немає підстав. Будь-яка школа починає свій родовід із теоретичного визначення її методу. Ця заслуга попри жодні нововідкриті обставини, буде належати І.Тенові теоретикові нового методологічного напряму.
Міфологічна теорія в історії наукових учень Європи хронологічно випереджає культурно-історичну. Одначе в науковому доробку M.Костома­рова послідовність застосування цих методологій склалася по-іншому. Вирі­шальний вплив на формування його міфологічних уподобань, вочевидь, мала праця відомого чеського славіста І.Гануша Die Wissenschaft des slawischen Mythus” (1842). Вона була спробою підсумувати напрацювання в галузі слов’янської міфології до того часу, коли з появою праці Я. Грімма Deutscht Mytho1ogie” (1835) було започатковано міфологічну школу. Хоч своє дослідження І. Гануш написав не без упливу Я.Грімма, у ньому він, на відміну від останнього, зробив порівняльний аналіз слов’янського міфу з грецьким, індійським та перським. У колі джерел для гістологічних зіставлень вченого перебували праці й бaгaтьox слов’янських учених. До своїх студій він широко залучив і український матеріал, що став додатковим стимулом для М. Костомарова.
Уперше в бік української міфології М.Кocтoмapoв кинув поглядом у своїй статті О цикле весен них песен в народной южнорусской поэзии”. Проте ця стаття вийшла в нього дуже конспективна, а тому не виявляє цілісного погляду на міфологію. Концептуальнішими стосовно цього можна вважати листи М.Костомарова до І.Срезневського, писані з Piвнoго через два роки (1845). З них стає очевидним, що у міфології М.Костомаров, як і інші представники міфологічної школи, прагнув відшукати первісну історію. Усі події, що є спільними в піснях і казках слов’янських народів, на його думку, і мали б слугувати нею. Найбільше він переймався проблемами національної міфології, її роді в житті людини. Українську дохристиянську міфологію як частину загальнослов’янської і світової міфологічних систем він водночас вважав самобутнім феноменом відображення розвитку націо­нального і культурного життя.
Появу у творчості М.Костомарова міфологічного методу можна заува­жити від часу виходу в світ його Cлавянской мифологии”. Хоч концеп­туально вона була продовженням практики застосування порівняль­ного методу, який сформувався ще в рамках романтичного критицизму, тематичне спрямування в світ міфології та світовий досвід подібних досліджень поволі віддаляв автора від звичного йому берега романтичного історизму і скеровував його досліди в бік міфологічної школи. Прикладом були розробки німецької міфології Я.Грімма, в яких ця тема була розпрацьована найкраще. Тим-то методика Cлавянской мифологии” мало чим відрізняється від Гріммової: той самий же мовознавчий підхід до реконструкції, підкріплений прикладами етнографічного характеру. Єдина відмінність це залучення М.Костомаровим фактів ведійської міфології, чим вона набуває схожості з працями слов’янських вчених І.Гануша та П.Шафарика.
Засадничим твердженням міфологічної доктрини М.Костомарова було те, що слов’янська міфологія має дохристиянське походження. Відтак головні її уявлення засновані на народних віруваннях, здебільшого анімістично-магічного xapактepy, мають і багато спільного і багато відмінного з іншими народами. Цi відмінності залежать різноступеневості міфологічного розвитку цих народів. До прикладу, німецька міфологія була представлена цілим пантеоном язичницьких божеств з визначеними рисами і від них можна було вести генеалогію пізніших народних уявлень”[2]. Доволі розгорнуто була також іранська (тобто вестійська міфологія), на яку як і індійську, античну та єгипетську у низці випадків посилається у своїй праці М.Костомаров. Сло­в’янська міфологія, як відомо, не мала такої чіткої системи, як названі вище, адже була практично знищена в часи християні­зації слов’ян. Однак давні слов’яни (зокрема українці) мали багату, розбудовану міфологію, про що свідчать наші писемні пам’ятки із прадавніх часів, і Слово о полку Ігоревім”.
Заслугою М. Костомарова в цій праці було з’ясування того, що наша міфологія була повнішою, ніж її представив Нестор”, а також, що вона мала тісний зв’язок з міфологією західних слов’ян”.
Загалом же Славянская мифология” М. Костомарова почасти була від­ступом від тих виявів позитивізму, які вже проглядалися в його праці Об историче­ском значении русской народной поэзии”. У ній він постає не лише як пред­ставник міфологічної школи, а й як типовий романтик. Загальною хибою дослідників-романтиків було сумарне ототожнення міфології слов’ян­ських народів без урахування національних особливостей. Спеціально не акцентує на цьому уваги в Славянской мифологии” і М.Костомаров. Тому в пізнішій праці Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде преимущественно в связи с народною поэзиею” (опублікована 1872р.) М.Костомаров застерігає від такої уніфікації.
Оригінальність Славянской мифологии” була ще й у її позірному історизмі. Попри те, що деколи в ній факти підганялися під голу систему”, а сама вона, на думку М.Грушевського, відстає від сучасного науково-дослід­ницького руху”, в ній автор. дає конкретний взірець ув’язки історичного матеріалу з фольклорним”. У цьому її значущість як нового кроку в історії розвитку фольклористичної думки.
Ключовим еволюційним її моментом можна вважати перехід наpoднoї символіки” у сфері поглядів народу на природу, дослідженої у магістерській дисертації Об историческом значении русской народной поэзии” до аналізу народної символіки” у сфері першопричинних релігійних уявлень”. Най­концептуальнішим у цьому плані виявився другий розділ дисертації, де докладно проаналізовано історію становлення народу до природи. Ha думку Л.Білецького, це один із найоригіналіших дослідів не лише в праці M.Кocтoмapoвa, але й узагалі в науковій літературі тoго часу”.
Підсумок своєї міфологічної концепції М. Костомаров зробив у праці Несколько слов о славяно - русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею
”. Її виклад на шпальтах періодики було розпочато 1872 р., а останні сторінки були опубліковані вже посмертно.
У ній основні джерела міфології автор вбачає в олюдненні природних стихій, в уявленнях про замогильний світ і виникнення звідти вшанування померлих, у вірі в таємничу природу речей і явищ, яку він називає ще волхвуванням. Подальші міркування автора стосовно олюднених природних стихій не полишають рамок т.зв. метеорологічної теорії”, що її дотриму­вались німецькі міфологи Альберт Кун, Вільгельм Шварц та російський Олександр Афанасьєв.
Символіку народних пісень автор тлумачить як початкову форму міфів, що виступають втіленням явищ і предметів природи. Що ж до специфіки слов’яно-руської моделі цих міфів, то він убачає її втому, що в них не відбулося відділення символів від матеріальних предметів природи, з якими вони пов’язані, а тому не відбулося процесу утворення відокремлених від природи божеств. Унаслідок цього в них не могло бути багато особистостей у якості богів і богинь. А серед тих, які все-таки пройшли цей процес виокремлення, називає він Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Мокошу, Сима й Регла. До того ж лише назви Дажбога і Стрибога вчений вважає винятково слов’янськими. Відтак усі інші мусили б мати ще дослов’янське походження.
Історичне значення діяльності М.Костомарова в дослідженні міфології, полягає не в представленні міфологічної системи слов’ян, яка була вже виписана в працях І. Гануша, а в тому, що він перший увів у науковий обіг систему міфологічних поглядів українців. До того ж він виступив фундато­ром міфологічної школи не лише в українській фольклористиці, а й у росій­ській, бо швидко знайшов своїх послідовників і там, і там.
Концептуально близькими до його парадигми символічної теорії були ті представники міфологічної школи, котрі, як і він, сприймали міфологію як природну релігію” (O. Афанасьєв, О. Потебня). У їхніх працях широко пред­ставлено інформацію про походження міфів, структуру міфологічних персо­нажів, сутність давніх міфологічних уявлень.
Отже, як і інші фольклористи, що представляли міфологічну школу, M.Костомаров захоплюється далекими паралелями, індійщиною” і дещо відходить від теми. Мабуть, переконливішими були б паралелі з пісень інших жанрів українського фольклору.
Миколі Костомарову належить і перша класифікація колядок і щедрі­вок, яка актуальна й досі. Колядки (у значенні щедрівки”) залежно від адре­сата, на його думку, поділяються на різні групи: колядки господареві, парубкові, господині, дівчині тощо.
Міфологічний хід думок керує ним і в наступних рядках, які сто­суються жанрової специфіки колядок. М.Костомаров стверджував, що в них (у колядках) домінує прославлення астральної тріади: місяця, сонця, зірок, що часто уособлюють образи господаря, господині та їхніх дітей. А присутній у різдвяній обрядовості мотив народження coнця він вважав відзначенням початку року. ­
До колядок і щедрівок М. Костомаров вияляв найбільший iнтepec. Це було зумовлено тим, що саме в цих жанрах найбільше збереглися не лише сліди язичницьких та християнських вірувань, а й широке поле для істо­ричних пошуків.
Одним із перших учений звернув увагу й на волочебні пісні”. До того ж він докладно описав і сам звичай. Що ж до походження мав деякі сумніви, бо всі відомі йому варіанти цих пісень були подібні до українських і білоруських. То ж питання чи було це наслідком глибоко давнього племін­ного зв’язку”, чи звичайного запозичення з Білорусiї учений залишив розв’я­зувати наступникам. Схоже, що вони його так і не розв’язали.
У генологічних cтyдіях М. Костомарова чимало уваги зосереджено на весняній календарній обрядовості, зокрема й виведенню цілісного образу веснянок і гаївок. Назву гаївка” він застосовував лише до території Поділля і Галичини, де вона переважає й досі. Оскільки перша функція весняних обрядових пісень релігійно-догматична, то гаївки, на думку вченого, ґрун­туються на закликанні матері сонця Лади. Їх виконували на її честь. Це своєрідні гімни, якими зверталися до місяця і зорі, до води як священної істоти, вимолюючи в них плодючість і добробут. Ігри, якими вони супроводжуються, декотрі знаменували весну, інші означали спогади міфічних подій.
Відповідники цим слов’янським звичаям він знаходить у класичних міфологіях. Наводячи паралелі міфологічного змісту, М. Костомаров жодним словом не обмовляється, про відповідники між національними традиціями і в плані народної генології. Вони ж, як стало відомо тепер, існують, особливо в назвах слов’янських та індуських весняних календарних пісень та обрядів.
Серед пісень, які виконуються влітку, учений виділяє три великі розряди обрядові; билинні; побутові. Обрядові, своєю чергою, він поділяє на ті, що відносяться до пір року, і ті, що відносяться до родинного життя. До першого виду М. Костомаров відносить календарно-обрядову поезію. Якщо зважити, що ця класифікація припала на середину ХІХ ст., то вона, безпе­речно, мала наукову цінність і новизну. Вже на той час М. Костомаров серед літніх виокремлював троїцькі, петрівочні, купальські і робочі пісні. До остан­ніх відносив гребецькі, жнивні. Ще тоді жниварський пісенний цикл М.Костомаров поділив на пісні зажинкові, жнивні, обжинкові чи дожинкові.
Генологічну семантику літніх пісень, календарних особливо, учений вбачає в міфологічних уявленнях. У петрівочній пісні про сирітку, яка закляла козака в явір, що poстe посеред моря, він впізнає образ Морени, у розпалюванні купальських вогнів обожнення сонця.
Подібні висновки вченого належать до найбезоглядніших виявів міфологічної школи, коли там, де бракувало фактів, виручала авторська фантазія. Одначе, деякі тлумачення літньoї обрядовості М. Костомаровим не викликають жодних застережень навіть сьогодні. Як, до прикладу, роздуми вченого про те, що купальські пісні тотожні весільним. На цю тему icнують і окремі дослідження. Тоді ж це була доволі нова й смілива думка. Водночас одна з найретельніше обґрунтованих. Учений знайшов прямі відповідники купальським обрядам серед весільних і тим довів їх генетичну ідентичність.
Не менш логічно й послідовно М. Костомаров довів думку про тотожність образів Купала та Івана Хрестителя, хоч сьогодні це твердження й викликає обґpунтовані сумніви. Проте наведені вченим мотиви купальських пісень, які зводяться до купання Івана, падіння його у воду, справді можуть мати й християнське походження.
Окремим розділом своєї класифікації, М. Костомаров ставить пісні, що відносяться до сімейного життя”. Учений розрізняє серед них весільні, колискові (у деяких місцях особливі пісні під час хрестин), похоронні чи причитання. І хоч в такому поєднанні, за сучасною класифікацією, легко впізнаються родинно-обрядові та родинно-побутові пісні, суттєвих змін ця класифікація від часів М.Костомарова не зазнала.

[1] Костомаров Н. Исторические монографии: В 10 т. СПб, 1867. Т. 3. С. 339.

[2] Пыпин А. Р. История русской этнографии: В 4 т. СПб, 1891. Т. 2: Общий обзор изучений народности и этнографии великорусская. С. 151.