УКРАЇНСЬКА НАРОДНА АПОКРИФІЧНА ЛЕГЕНДА: ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ І ПОБУТУВАННЯ

Короткий опис

Київський національний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Зайченко Олена Сергіївна

УДК 398. 8.22 (477)

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА АПОКРИФІЧНА ЛЕГЕНДА:
ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ І ПОБУТУВАННЯ

10. 01.07 фольклористика

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Дунаєвська Лідія Францівна,
доктор філологічних наук, професор

Київ - 2004

З М І С Т

Вступ 2
Розділ І
Осмислення генези і еволюції жанру апокрифічної легенди.
Літературна та фольклорна контамінації 13
Розділ ІІ
Художня специфіка апокрифічних легенд 39
2.1. Легенда та принципи її класифікації 39
2.2. Категорія часу в легенді: час міфологічний” та час історичний” 48
2.3. Генеза міфопоетики легенди у контексті
релігійних образних домінант 51
2.4. Особливості функціонування й трансформації сюжетних
схем апокрифічних легенд 56
2.5. Своєрідність сюжетної будови основних тематичних груп
апокрифічних легенд 64
2.6. Структура поетичної системи апокрифічних легенд 95
Розділ ІІІ
Образні домінанти та засоби ідеалізації персонажів в апокрифічній
легенді 114 3.1. Поняття культурний герой” в апокрифічних легендах
(на прикладі бінарних відносин Бог-Сатана”) 115 3.2. Деканонізація й полісемантизм християнських образів 126 3.3. Образи флори та фауни в апокрифічних легендах у контексті опозиційних відношень захисник” шкідник” 138 Висновки 144
Бібліографія 153
Додатки 164

В С Т У П

1. Актуальність теми дослідження. Українська народна проза - один із важливих компонентів у жанровій системі фольклору. Вона чи не найяскравіше зафіксувала весь обсяг світогляду народу, різноманітність його міфологічних, релігійних уявлень, морально-етичних, естетичних норм усіх історичних періодів розвитку людства. Народна проза (казки, легенди, перекази, оповідання) стала вагомим фактором впливу на літературу, театральне мистецтво, музику.
ХІХ ст. можна вважати вершиною у збиранні та публікаціях народної прози. В цей час відбувалося інтенсивне відтворення мотивів, сюжетів, образів народних легенд, казок, оповідань у творах І. Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя та інших; збирання і публікації фольклорних творів у збірниках та альманахах, періодичних виданнях (видання І.Головацького, І.Вагилевича, М.Шашкевича, І. Срезневського, П.Куліша, І. Рудченка, П. Чубинського, І. Манжури, М. Драгоманова, І. Франка, Б. Грінченка, В.Гнатюка та ін.). Такий інтерес до народної прози призвів до ґрунтовного дослідження художньої природи легенд та переказів, що почалося саме з кінця ХІХ початку ХХ ст.
Найперші записи народної неказкової прози знаходимо вже у літописах, зокрема у Руському літописі оповідях про апостола Андрія, Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, смерть віщого Олега, убивство князя Ігоря і помсту княгині Ольги.
У 90-х роках ХYІ століття зафіксовані українські перекази у подорожніх нотатках австрійського посла Еріха Лясоти. Перебуваючи в Києві, він записав оповідання про чарівне дзеркало Київської Софії, що нібито допомогло княгині дізнатися про зраду свого чоловіка; про київського богатиря Чобітка, який чоботом перебив своїх недругів.
У проповідницькій літературі ХYІІ-ХYІІІ ст., зокрема у збірнику Небо новоє” І. Галятовського відтворені перекази про бурю на Чорному морі 1629 року і татарського хана Буняку.
Особливе зацікавлення фольклористів жанрами народної прози виявляється з початку ХІХ століття. Серед дослідників М. Костомаров («Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях», 1871; «Малорусские предания и рассказы», 1877); В. Милорадович («Заметки о малорусской демонологии», 1899; «Малорусские народные поверья и рассказы о Пятнице», 1902); А. Свидницький («Остатки от времен доисторических (Народные предания)»); А. Онищук («Матеріали до гуцульської демонології”).
Народній прозі присвячена друга частина праці І. Нечуя-Левицького Світогляд українського народу” (1876).
Найвагоміші внески у вивчення структурних елементів поетичної системи українських легенд належать таким видатним ученим фольклористам, як М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко, В. Гнатюк. Їм належать найважливіші висновки про міграційні сюжети легенд та переказів ( М. Драгоманов, В. Гнатюк ), історичні явища ( М. Сумцов ), взаємозв’язок жанрів ( І. Франко ). На них і сьогодні спираються у своїх дослідженнях сучасні майстри наукової фольклористичної думки не лише у вітчизняній, а й у європейській фольклористиці..
До 20-х років ХХ ст. поетична структура та класифікація легенд вивчалася набагато докладніше, ніж інших прозових жанрів фольклору. Саме вивчення міфологічної прози було поштовхом до створення в ХІХ ст. наукових шкіл у світовій фольклористиці - міфологічної, міграційної, історичної, антропологічної, ідеї яких відображені в працях дослідників та збирачів народної прози, зокрема М. Драгоманова Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство” (1899-1907) та Малорусские предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова ” (1876); П. Куліша (Украинскія народныя преданія”, Записки о Южной Руси”), П. Чубинського (Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно- Русский край. Т.1, 2”), І. Франка Народні повір’я з українських апокрифів”, що була вміщена в 50-ти томне видання творів дослідника (т. 31), його стаття у журналі Зоря ” (№ 9, 1886) - Причинки до історії руської літератури ХУІІІст. Дрогобицький збірник рукописних апокрифічних оповідань”; В. Гнатюка Етнографічні матеріали з Угорської Руси. Зібрав Володимир Гнатюк” (1890), Галицько-руські народні легенди”// Етнографічний збірник (1902), О. Роздольського Галицькі народні новели” (1896), Ю. Яворського Памятники галицко-русской народной словесности” (1899), В Шухевича Гуцульщина” (1899-1908), Ом. Калитовського Матеріали до руської літератури апокрифічної” (1884), В. Лесевича Оповідання Р.Ф. Чмихала. Зібрав Володимир Лесевич” (1902).
На початку ХХ століття була опублікована фундаментальна праця Г. Булашева Украинский народ в своих легендах, религиозных воззрениях и верованиях. Космогонические народные воззрения и верования ”, в якій вчений здійснив етнографічну і психологічну спробу аналізу світогляду українського народу на рубежі ХІХ-ХХ ст., звернувшись, головним чином, до оповідальної традиції. Неабияку увагу дослідник приділив космогонічним міфам та легендам про світобудову, вбачаючи їхнє джерело у південно-східній оповідальній творчості. У запропонованій класифікації неказкової прози, Г. Булашев виділив понад двадцять різновидів легенд, відносячи до апокрифічних такі: Українські легенди про створення світу”, Українські легенди про створення Адама та Єви”, Українські легенди про про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю”, Українські перекази та легенди про створення ангелів та чортів”.
Починаючи з 50-х років ХХ століття в світ виходять фундаментальні збірники казкової і неказкової оповідальної творчості.. Серед них треба відзначити, насамперед, Українські казки, легенди, анекдоти ” (1958, під ред. Г.Сухобрус). Найбільше публікацій оповідальної творчості побачили світ у 80-ті роки . В цей час виходять такі збірки, як Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки” (1983, під ред. С.Г.Пушика), Чарівна торба: Українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів’я, записані від М.І. Шопляка-Козака” (1988, під ред. Сенько І.М.), Українські народні казки, легенди, анекдоти” (1989, під ред Г. Юзвенко ). У 90-х роках вийшли збірки, які містять найкращі зразки народних апокрифічних легенд: Українські міфи, демонологія, легенди” (1992, під ред. М. Дмитренка ), а також своєрідна легендна обробка Велесової книги ( Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу” ( 1995, Б. Яценка ).
Треба зазначити, що в наш час все більше поширюється інтерес до космогонічних поглядів і вірувань наших предків, свідченням цьому є збірка легенд про створення світу В.Сокола Як виник світ: Легенди, колядки, балади” (2000).
На наш погляд, треба згадати праці тих дослідників неказкової прози, які порушували питання визначення легенди, її місця серед інших прозових жанрів, класифікації.
Цікавою в цьому контексті є збірка Легенди та перекази” (1985, упор. О.Дей). Упорядник у вступній статті виділяє легенди серед інших прозових жанрів фольклору, порівнює легенду з переказом та казкою, подає свою класифікацію легенд, спираючись на дослідження М.Драгоманова та російського дослідника В. Проппа, а саме: міфологічні, антропоморфічні, апокрифічні, топонімічні, історично-героїчні, соціально-побутові. Автор також намагається дослідити етимологію терміна легенда” стверджуючи, що він має книжне коріння.
Російська дослідниця В. Кузнецова в праці Дуалистические легенды о сотворении мира в восточнославянской традиции” (1998) безпосередньо досліджує питання дуалістичної основи народних легенд про створення світу, виводячи основу їх з апокрифів Про Тиверіадське море” та Бесіди трьох святителів”. Дослідниця звертає увагу на народність певних сюжетів цих легенд, порівнюючи їх з деякими космогонічними українськими колядками про світобудову. Важливим, на наш погляд, є те, що в праці здійснено текстологічний сюжетний аналіз легенд про світобудову не тільки українських, але й загальнослов’янських, а це дає змогу зрозуміти їх генетичну природу.
Українську міфологічну легенду у контексті сучасного фольклорного процесу розглядає в своїй праці В. Давидюк ( Українська міфологічна легенда”, 1992). Дослідник при цьому наголошує, що при розмежуванні легенд та інших оповідних жанрів треба дотримуватись історичного підходу. Але цей підхід, як зазначає В. Давидюк, можна застосовувати не до всіх неказкових жанрів. Даючи визначення легенди, дослідник наголошує на її найважливіших рисах та функціях, зазнаючи, що із змінами у суспільній свідомості змінюються і домінантні функції легенди.
Львівські дослідниці Мар’яна та Зоряна Лановик у посібнику Українська усна народна творчість” (2001), відносячи легенди до історичної прози, зробили широкий огляд тематичних груп легенд, класифікуючи апокрифічні легенди так: космогонічні (походження всесвіту, землі, небесних тіл), антропогенічні (створення чоловіка та жінки), атропологічні (про життя перших людей до гріхопадіння та після), етногонічні (походження різних народів), старозавітні легенди ( про біблійних патріархів), новозавітні легенди ( про життя, діяння, смерть, погребіння та воскресіння Ісуса Христа), агіографічні легенди ( про життя та діяння святих ), есхатологічні легенди (оповіді про кінець світу).
Варто відзначити науково-дослідні праці сучасних фольклористів, на які спираються молоді науковці., зокрема автор дисертації.
Насамперед, це наукове дослідження Л.Ф. Дунаєвської Українська народна проза ( казка, легенда ). Еволюція епічних традицій” ( на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук ).
У цій роботі дослідниця здійснила широкий та всеохоплюючий аналіз української оповідальної прози, зокрема легенди та казки, подала свою систематизацію казкових та легендарних творів, спираючись на дослідження відомих зарубіжних та вітчизняних дослідників В. Проппа, Г. Сухобрус, А.Азбелєва, В. Гусєва, С. Мишанича. Зокрема, автор розглядає українську народну прозу в історичному та національному контексті, досліджує образну систему казок і легенд, а також велику увагу приділяє символіці ряду, що супроводжує народну оповідь.
Міфологічна система української народної творчості відображена в дослідженні Таланчук О.М. Українська народна космогонія. Специфіка міфопоетичного мислення” (на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук).
Матеріалом для дисертації О.М. Таланчук стали космогонічні уявлення українського народу, що знайшли втілення в народних легендах. Авторка досліджує цілісність світу і людини в системі міфопоетичного мислення, зазначаючи, що первісна людина відчувала себе невіддільною часткою природи, рослинного і тваринного світу і мала свої космогонічні уявлення про будову всесвіту, взаємозв’язок неба, землі і потойбічного світу і про свою причетність до всіх трьох світів.
Дослідниця розглядає такі найважливіші космогонічні образи, як образ Яйця, Змія, Голуба, Калини, Світового дерева, людини, як моделі всесвіту, наголошуючи, що космогонічний елемент їх полягає в цілісному комплексі уявлень про творення взагалі, включаючи світотворення.
Розглянуті вище роботи дають змогу зробити висновок, що наше дослідження, безперечно, не може претендувати на повне і всебічне висвітлення даної теми. Однак специфіка самого предмету вивчення полягає в тому, що дослідник скоріш за все торкнеться аналізу інших жанрів фольклору, символів та образів, що складають систему і не можуть розглядатися окремо.
Відсутністю дослідження про українську апокрифічну легенду в її часовій генезі, про джерела її виникнення та розвитку на українському національному ґрунті й зумовлена актуальність роботи.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження дисертації є українська народна апокрифічна легенда в записах, публікаціях і дослідженнях від найдавніших джерел до ХІХ ст., архівні матеріали ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, відділу рукописів бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України, бібліотеки Інституту літератури, кафедри фольклористики Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка, власні записи ( Чернігівська обл., смт. Сосниця; Львівська обл., Дрогобицький р-н, с. Турка; Київська обл., Васильківський р-н, с. Варовичі).
Предметом дослідження є художня специфіка українських апокрифічних легенд у записах ХІХ-ХХ ст. у контексті суспільних та історичних видозмін.
Мета і завдання дослідження - це вивчення поетики та розвитку української апокрифічної легенди як складової української народної епіки. У роботі передбачено такі завдання:
· осмислити художню генезу української апокрифічної прози;
· визначити структурно-семантичні особливості апокрифічних легенд з точки зору прафеномену (архетипу);
· розкрити жанрову специфіку апокрифічної легенди;
· визначити та простежити розвиток основних типів персонажної системи та сюжетних ліній апокрифічної легенди в контексті національної оповідальної традиції.;
· дослідити видозміни сюжетів, мотивів, образів, їх асиміляції під впливом культурних перетворень сучасного суспільства.
Теоретичною базою дисертації є наукові праці вітчизняних учених фольклористів, етнографів, філософів, насамперед М. Костомарова, І. Нечуя Левицького, С. Руданського, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, М. Грушевського, Я. Савченка, Г. Булашева, М. Возняка, Г. Сухобрус, О. Дея, В. Бойка, Ф. Кейди, М. Пазяка, С. Мишанича, О. Мишанича, В.Качкана, Л. Дунаєвської, О. Таланчук, В. Давидюка, Л. Копаниці, Л. Задорожньої, І. Хланти, Н. Пазяк, М. Дмитренка та ін. про художню структуру фольклорних творів, міфологічні та космогонічні уявлення українського народу.
У процесі дослідження автор спиралася і на досягнення зарубіжної наукової думки у фольклористиці, зокрема, праці Г. Узенера, Е. Тейлора, Дж. Дж. Фрезера, М. Еліаде, О. Веселовського, О. Пипіна, О. Анічкіна, В.Проппа, С.Токарева, В. Кузнецової, О. Фрейденберг, С. Бройтман, В. Кабашникова та інших.
Водночас, залежно від конкретно поставленого завдання, у дисертації здійснюється диференційний підхід до різних напрямків у фольклористиці.
Методологічна основа дисертації. Для вирішення поставлених завдань дисертантка користувалася історико-порівняльним та структурно-типологічними методами фольклористики, що дало змогу простежити розвиток того чи іншого сюжету через дослідження його структурних компонентів.
Структурно-типологічний метод дозволив показати внутрішні закономірності розвитку сюжетів та мотивів апокрифічних легенд, виокремити їх художні моделі, розкрити глибинну семантику біблійних образів.
Наукова новизна дисертації полягає як у виборі теми, так і у підходах до її опрацювання. Дисертація стосується малодослідженого фольклорного масиву. У ній вперше переосмислено генезу та еволюцію української народної апокрифічної легенди, розкрито витоки певних мотивів та образів, їх етнічні та національні особливості, специфіку сьогоднішнього побутування, осмислено художню видозміну.
Дисертанткою досліджена еволюція основних сюжетних компонентів (мотивів), образних домінант та засобів ідеалізації під впливом соціальних, історичних та культурних факторів. Запропоновано розгляд персонажів апокрифічних легенд у двох площинах: дохристиянській та християнській, що дає підстави говорити про полісемантизм образів української народної апокрифічної легенди.
Вперше розглядається поетична структура апокрифічних легенд на архетипному рівні із врахуванням основних світоглядних, етнічних та художніх елементів. Зроблено аналіз сюжетів апокрифічних легенд з точки зору їх циклічності та ретардаційності. Систематизовано в окремий підрозділ за принципом бінарних опозицій захисник - шкідник образи апокрифічного простору.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконувалась як складова наукової теми Еволюція художнього мислення у літературі та народній творчості: науковий та освітній аспекти” (01БФ04401). Тема узгоджена з науковими та навчальними планами кафедри фольклористики та фольклорно етнографічного центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка, темами основних курсів: Українська народна творчість”, Українська народна космогонія. Специфіка міфопоетичного мислення”, Філософська антропологія”, Українська народна проза ( легенда, казка ). Еволюція епічних традицій”.
Теоретичні результати дисертації полягають у:
1) розробці методологічної основи для аналізу процесів розвитку та побутування народних апокрифів;
2) розгляді поетики апокрифічних легенд у площині менталітетної специфіки відображення, при цьому підкреслюється значення архетипного мислення у контексті свідомості етносу;
3) введенні комунікативно-творчих критеріїв при аналізі народних апокрифів, що враховують комунікативну специфіку (рівень передачі художньої інформації, міфологізм, суб’єктивізація, авторська позиція);
4) розгляді образів апокрифічних легенд у контексті співіснування (парастазису) у площині художнього мислення їхніх християнських та дохристиянських варіантів.
Таким чином, робиться певний внесок у недостатньо вивчену ділянку української фольклористики.
Практичне значення результатів дослідження застосування нових теоретичних і практичних проблем фольклору як джерела наукового та суспільного пізнання для аналізу давньої і сучасної фольклорної свідомості, художнього мислення в етнології, психології, культурології та інших суміжних дисциплінах.
Матеріали дисертації передбачають практичне застосування в лекційних курсах із фольклористики, спецкурсах та спецсемінарах з етнопсихології, а також при написанні навчальних програм і посібників з народної творчості для студентів гуманітарних дисциплін.
Апробація роботи. Результати роботи апробовано на таких наукових конференціях: Філологія на межі тисячоліття”, квітень 2000 р; Історичні ретроспективи у сучасній українській літературі”, грудень 2002 р; Спадщина Т. Шевченка як націєтворчий фактор”, березень 2003 р.
Публікації. Основний зміст дисертації викладений в таких публікаціях автора:
1. Українська народна агіографічна легенда // Література. Фольклор. Проблеми поетики. К.: ВПЦ Київський університет”, 2000. - № 7. - С. 221-227.
2. До проблеми трактування образу всесвіту у світовому фольклорі // Система та структура східнослов’янських мов: Сучасні тенденції розвитку східнослов’янських мов: Зб. наук. пр. Київ.: Знання України, 2003 . - С.153-156.
3. Особливості функціонування та трансформації сюжетів апокрифічних легенд // Система та структура східнослов’янських мов: Сучасні тенденції розвитку східнослов’янських мов: Зб. наук. пр. Київ.: Знання України, 2004. С.120-125.
4. До проблеми генези українських космогонічних легенд про світобудову // Література. Фольклор. Проблеми поетики. К.: ВПЦ Київський університет”, 2003. № 13. С. 91-96.
5. Художня специфіка апокрифічних легенд у записах ХІХ століття // Історична ретроспектива в українській літературі: Зб. наук. пр. К.: ВПЦ Київський університет", 2002, Київ. С. 160-163.
6. Фольклорні апокрифічні мотиви в творчості Ольги Кобилянської // Літературознавчі студії: Зб. наук. пр. Київ.: ВПЦ Київський університет”, 2004. №9. С. 80-85

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проведені дослідження розвитку, художньої специфіки та побутування народних апокрифічних легенд призвели до висновків:
І. Інтерес до апокрифічних та агіографічних тем у сучасній фольклористиці не є випадковим. У контексті відродження української національної духовності та культури постає проблема реінкарнації тих фольклорних жанрів, існування та розвиток яких є культурної спадщиною українського народу.
Вивчення апокрифічних легенд, джерел їх сюжетів та образів почалося з 50 - х років ХІХ ст., коли вчені різних наукових течій вперше звернулися до книжної підоснови деяких жанрів народної творчості (духовних віршів, пісень).
Саме кінець ХІХ та початок ХХ ст. став золотим” періодом у збиранні та публікаціях апокрифічного матеріалу. Про це свідчать збірки народних легенд і переказів, які побачили світ у ХІХ початку ХХ ст.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край".- Т.1. П.Чубинського (1872), Апокрифи та легенди з українських рукописів” І.Франка (1896), Малорусские предания и рассказы» М. Драгоманова (1876), «Записки о Южной Руси» П. Куліша (1856-1857), Галицько-руські народні легенди” В. Гнатюка (1902), Казки та оповідання з Поділля” під ред. М. Левченка (1928) та ін.
Проаналізовані теоретичні погляди вчених-попередників дають підставу до визначення основних процесів, що стали визначальними на шляху розвитку та побутування сюжетів народних апокрифічних легенд, їхньої літературної та фольклорної контамінації.
Ці погляди сформували таку систему розгляду генези народних апокрифічних легенд:
1. Легенда - уламок архаїчного праміфу, який наповнився новим християнським змістом. (Я.Грімм, Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О.Потебня, М. Костомаров; у сучасній науці Н. Кринична, М. Бахтін, В. Пропп, О. Фрейденберг - представники неоміфологічної школи, що ґрунтується на органічному синтезі ритуально-міфологічної теорії та вченні про архетипи К. Г. Юнга).
2. Сюжети легенд запозичені з давніх грецьких та візантійських джерел, зокрема, Палеї”, Хроніки”, Сувія божественних книг” (М. Тихонравов, О.Пипін, В.Мочульский, частково О.Веселовський, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Грушевський та ін.).
3. Виникнення нових сюжетів легенд - прояв психологічних процесів, що відбуваються всередині різних етносів на рівні підсвідомості (О. Веселовський, О. Котляревський).
4. В основі походження конкретних мотивів, імен та реалій легенд міститься відгук на певну історичну подію сучасності (Вс. Міллер, І. Франко, М. Сумцов, П. Житецький, М. Дашкевич).
ІІ. Українська народна апокрифічна легенда зароджується в період інтенсивного впровадження християнства, асимілюючись з місцевими народними традиціями. Цьому процесу сприяло швидке поширення апокрифів як літературного жанру через посередництво служителів церкви, які ці твори переписували і розповсюджували серед народу, тим самим спричиняючи появу народних переробок апокрифічної літератури.
За твердженням І. Франка, з Х-ХІ ст. апокрифічна повість стає народнішою; вона дає зміст романам, повістям та фабльо і доходить до анекдоту чи примовки [130, c.11].
Апокрифи міцно пустили своє коріння в національний ґрунт, вбираючи в себе соки етнічної традиції. Саме тому в українському апокрифічному матеріалі спостерігається певний дуалізм поєднання язичницького та біблійно-міфологічного: нові боги, хоча і заступили старих, мають у своїй основі пантеїстичну ієрархію.
Досліджуючи літературно-фольклорні компаративні зв’язки, С.К. Росовецький зауважує, що формуючи свій національний фольклор, український народ вже мав за плечима писану літературу слов’янства і перш за все книги біблії. З прийняттям християнства ці тексти почали читатися в церквах і вплинули на появу нових тоді християнських жанрів фольклору, а саме християнської легенди й духовного вірша, христологічних колядок та псальмів” [101, c. 26].
Художня специфіка цих фольклорних жанрів, зокрема християнських легенд, зумовлена декількома чинниками: вони створені на основі книжної традиції (Біблії, апокрифів, житій), їх сюжети запозичені через посередництво Болгарії з візантійських джерел, вони ґрунтуються на чужих темах, мандрівних сюжетах, які за своєю природою відходять від національної проблематики та образності. Проте, на думку деяких вчених (Колесси, Грушевського, Проппа), лише цю групу оповідей слід називати власне легендами.
Як стверджує Г. Сухобрус, під апокрифічною легендою розуміють усні оповідання, в яких досить вільно, не канонічно, а часом пародійно трактуються біблійні та євангельські теми, своїм викривальним характером вони близько стоять до казок, новел та анекдотів. Але, незважаючи на наявність у цих легендах сатири, скерованої проти церковно-християнської догматики, самий характер їх тем та сюжетів (створення світу, боротьба Бога з Дияволом як першоджерело походження зла, гріхопадіння перших людей, подорожі Христа та апостолів по землі) вказує на їх невідривний зв’язок з релігією [113, c. 235-237].
На основі проведених досліджень народні апокрифічні легенди класифікуються за двома принципами: сюжетно-тематичним і за групами всередині жанру.
ІІІ. Розвиток народної прози відбувається в залежності від системи народно-філософських поглядів на світобудову, місце людини у всесвіті. Сюжети та образи казок, легенд, переказів формувалися під впливом давніх дуалістичних уявлень, перекодованих в добу християнства.
Християнство мало великий вплив на європейську культуру та літературу, швидко поширювалося воно й на території Київської Русі. Християнські образи асимілювалися в народному середовищі, і з часом на перший план стало виступати іронічне ставлення, явний скепсис до істот вищих”, які мають за християнським вченням певний вплив на людську долю.
О.Дей наголошував: Характерно, що в народі здавна відчувається дещо іронічне ставлення до вірувань у неземне, потойбічні сили, явний скепсис до бога і персонажів християнської релігії. Останні у творах християнсько-апокрифічної сюжетики дуже заземлені і рідко проявляють свою божественну силу. Бог і святі у фольклорі частіше виступають у антирелігійних анекдотах, ніж у легендах” [36, c.6].
І. Хланта, навпаки, стверджує, що процес деканонізації християнських образів відбувається і в легендах. Це зумовлено негативним ставленням до церкви взагалі та її служителів.
У святих нема нічого святого, всі їхні думки, все їх єство поглинуте прагненням до багатства, вони остаточно потонули в ненажерстві, аморальності, зневажають і топчуть найелементарніші етичні норми людського співіснування [90, c. 3-4].
Об’єктом висміювання в апокрифічних легендах стають церковні канони, святі, Бог та вчення церкви про потойбічний світ (Біля райських воріт”, Як циган до царства зайшов”, Корчмарі і вояк”, Свищи, Іване” та інші. - Зб. Біля райських воріт”). Таким чином, Ісус Христос та його послідовники виступають аж ніяк не ідеальними і не праведними, як про це тлумачить церква.
Водночас простежується певний полісемантизм християнських образів: з одного боку, вони функціонують як категорії християнсько-біблійної системи, а з іншого - як уламки дохристиянських уявлень про тотемного предка. Наприклад, образ Ісуса Христа розглядають у двох аспектах: 1) як людину, представника соціуму, в образі старця чи жебрака; 2) як божественну істоту, що впливає на людину та змінює її. Порівняймо, наприклад, легенди Дивний майстер” та Христос такий як інші” - Зб. Біля райських воріт”).
Кожний персонаж апокрифічної легенди функціонує як один із компонентів опозиційної бінарної пари, в основі якої лежить принцип дуалізму, побудований на протиставленні доброго і злого начал (див. Розділ І, с. 25). Наприклад, у легендах про створення світу це Бог Сатана, чорти ангели, Авель Каїн, в легендах про Ісуса Христа це Ісус чорт, Ісус Іуда, Ісус апостоли, Ісус багатій.
У цьому ж контексті функціонують в народних апокрифічних легендах і образи флори та фауни, утворюючи опозиційні пари захисник” шкідник”: береза верба, воли кози, ведмідь вовк, ластівки горобці та ін.
Треба зазначити, що в легендах про створення світу не зустрічаємо соціальних елементів, на відміну від легенд про земне життя Ісуса Христа та його мандрівки з апостолами по землі.
В цих легендах поряд з біблійними образами співіснують образи селян бідних і багатих, попів та духовенства, циган, жебраків, п’яниць, жінок вдів. Така особливість функціонування образів апокрифічних легенд говорить про активність чи пасивність того чи іншого сюжету в процесі побутування.
В легендах про створення світу та перших людей майже не знаходимо змістових новоутворень, проте в легендах христологічних цих новоутворень значно більше саме на сюжетному рівні. Наприклад, порівняймо легенди Створення світу” ( зб. Християнські легенди”) та Звідки земля взялася” (Казки та оповідання з Поділля”); Бідна вдова” ( зб. Християнські легенди”) та Ангел на землі” (Казки та оповідання з Поділля”), Святий Микола та мужик” та Святий Микола й Касьян” (зб. Коли Христос по землі ходив”) тощо.
ІY. У контексті генетичних джерел апокрифічних легенд структурна база їх сюжетів та мотивів розглядається як багаторівнева циклічно-ретардаційна схема [3(a+b) + c + d], де a, b, c, d це складові компоненти сюжету мотиви; 3 ретардаційне повторення того чи іншого мотиву. Така сюжетна схема притаманна багатьом апокрифічним легендам: Створення світу”, Звідки взялися ангели”, Адамова голова”, Христос та святий Петро молотильниками”, Христос та святий Петро на перелазі”, Церква і корчма”, Як Христос був ковалем” тощо (зб. Українські міфи, демонологія, легенди”, Коли Христос по землі ходив”, Біля райських воріт”).
Специфіка функціонування багатьох легендних сюжетів обумовлена багатоступеневою моделлю їхньої структурно-змістової трансформації: від протосюжету (біблійного сюжету) до традиційної сюжетної схеми, яка є динамічною (народна апокрифічна легенда у контексті соціальних, культурних та історичних змін).
Якщо сюжет апокрифічної легенди не є активним (зупиняє свій розвиток на певному етапі трансформації), він не набуває рис завершеної традиційної сюжетної схеми.
Активні традиційні сюжетні схеми, як було зазначено у підрозділі 2.4, постійно функціонують у контексті тієї чи іншої епохи.
Прикладом активного традиційного сюжету на українському апокрифічному матеріалі може бути сюжет про земні діяння Ісуса Христа, де образ Христа трансформується від книжного до народного.
Поетична архітектоніка апокрифічних легенд, як і будь-якого твору, є носієм певної інформаційної пам’яті етносу, яка передається від покоління до покоління за допомогою кодів модулів (архетипів), що існують у двох площинах: космогонічній (психічно - образні символи, що сягають доби первісного суспільства, які стали універсальними, загальнолюдськими); етнічній (символи етносу, що визначають етнічну пам’ять та культуру).
Важливу роль у розгляді поетики народних апокрифічних легенд відіграє кольористика та числова символіка, що яскраво підтверджує українську народну оповідальну традицію ретардаційно вибудовувати сюжет за принципом градації дії.
Треба зазначити, що у цьому контексті існують певні відмінності між легендами про створення світу та христологічними (євангельськими ). Цю відмінність відображено у Таблиці 2.
Елементи поетики апокрифічних народних легенд, що побудовані на основі архетипів, наповнюють їх новим інформаційно-художнім змістом, що говорить про жанрову пластичність легенд.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Адрианова-Перетц В.П. Древнерусская литература и фольклор. Л.: Наука, 1974. 275 c.
2. Азбелев С.Н. Отношение предания, легенды и сказки к действительности // Славянский фольклор и историческая действительность. М.: Наука, 1965. C. 120-134.
3. Амфитеатров А. Дьявол. Харьков: НПФ «Велес», 1991. 296 с.
4. Ангелов Д. Богомильство в Болгарии. Пер. с болгар. Н.Н. Соколова М.: Изд. иностр. лит-ры, 1954. 215 с.
5. Афанасьев А. Народные русские легенды А. Н. Афанасьева. Новосибирск: Наука, 1996. 290 с.
6. Афанасьев А. Несколько слов о соотношении языка с народными поверьями, 1853. 15 c.
7. Афанасьев А. Живая вода и вещее слово: [Сб. cт.] М.: Сов. Россия, 1988. 508 с.
8. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований в связи с мифическими сказаниями других родственных народов: В 3-х томах. М.: Современный писатель. Т.1. М., 1992. 412 с.; Т. 2. 397 с.
9. Байбурин А., Левингтон Г. К проблеме «У этнографических эстоков фольклорных сюжетов и образов» // Фольклор и энографическая действительность. СПб.: Наука. С-Петербургское отд-ние, 1992. C. 88-95.
10. Бараг Л. Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка. Л.: Наука, 1979. 437 с.
11. Барсов Е.В. Народные предания о миротворении: К сказанию о тивериадском море // ЧОИДР. М., 1886.- Кн 4: Материалы историко-этнографические. C. 1-24.
12. Беляев А. Происхождение народных легенд о миротворении // Известия Азербайджанского Ун-та. Общественные науки. Баку, 1925. Т.4-5, 1925. С.63-70.
13. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики: Навч. посібник. К.: Либідь, 1998.- 408 с.
14. Біля райських воріт: Збірник атеїстичного фольклору українського населення /упор. І. Сенько/. Ужгород: Карпати, 1980. 271 с.
15. Бройтман С.Н. Поэтика древнегреческой литературы. М.: Изд. Центр МГУ, 1989. 410 с.
16. Буланин Д.М. Словарь книжников и книжности Древней Руси. СПб. Дмитрий Буланин. - Вип. 3.- Ч. 3.: ХУ11 в. СПб., 1998. 519 с.
17. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах, віруваннях. К.: Довіра, 1993. 414 с.
18. Булгаков М. Мастер и Маргарита. М.: Молодая гвардия, 1980. 256 с.
19. Буряк В. Поетика інформаційно-художньої свідомості. Еволюція форм і методів вираження інформації в контексті інтелектуалізації творчої свідомості. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2001. 390 с.
20. Буслаев Ф.М. О народной поэзии в древней русской литературе // Буслаев Ф.М. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. СПб. Т. 2, 1861. С. 1-45.
21. Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу /під ред. Б. Яценка/. К., 1995. 57 с.
22. Византийская литература. М.: Наука, 1971.-328 с.
23. Веселовский А. Историческая поэтика. ( Ред. В.М.Жирмунского ). Л.: Гослитиздат, 1940. 648 с.
24. Веселовский А. О книге В. Мочульского «Следы народной Библии в славянской и древнерусской письменности». Одесса., 1893 // ЖМНП, 1894. - №2. С. 414-481.
25. Веселовский А. Разыскания в области русских духовных стихов акад. А.Н.Веселовского. СПб., 1879. 289 с.
26. Веселовский А. Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о Моральфе и Мерлине: Из истории литературного общения Востока и Запада. СПб, 1872. 411 с.
27. Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди. Т.І-ІІ. Львів, 1902.
28. Гнатюк В. Етнографічні матеріали з Угорської Руси. Зібрав Володимир Гнатюк. Т.І. Легенди і новели. К., 1890. 486 с.
29. Гнатюк В. Останки предхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. - К.: Обереги 1992. С. 123-137.
30. Гоголь М. В. Избранные сочинения. М.: Правда, 1985. 670 с.
31. Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд або міфологія, укладена Я. Головацьким. К., 1991. 93 с.
32. Гримм Я. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. М., 1987. 527 с.
33. Грушевський М. Історія української літератури. В 6-ти томах. У 9-ти книгах. К.: Либідь, 1994. Т.4. Кн.2. 319 с.
34. Давидюк В. Крековеє колесо: Нариси з історичної семантики українського фольклору. К.: Наукова думка, 2002. 187 с.
35. Давидюк В. Українська народна легенда в контексті усної східнослов’янської прози // В. Давидюк. Українська міфологічна легенда. Львів: Світ, 1992. С. 1-34.
36. Дей О. Легенди та перекази // Легенди та перекази. К., 1985. С. 1-38.
37. Дерево до неба. Українські народні казки та легенди на християнські теми. Львів: Монастир Монахів Студитського Уставу: Видавничий відділ Свічадо”, 2000. 196 с.
38. Добровольский В.Н. Нечистая сила в народных верованиях. М., 1991.- С.40
39. Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. К., 1876. 429 с.
40. Драгоманов М. Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899-1907. - Т.ІІ. 247 с.
41. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. Львів, 1892. 278 с.
42. Дунаєвська Л.Ф. Апокрифічна легенда в контексті національного світогляду // Література. Фольклорю Проблеми поетики. К.: ВПЦ Київський університет", 2000. - №7 С. 371-378.
43. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій. Видання друге. Вид-во Бібліотека українця”, 1997. 350 с.
44. Дунаєвська Л.Ф. Українські народні казки. К.: МП Фотовідеосервіс”, 1992. 96 с.
45. Дьяконов И. Мифология Запада и Востока в современном контексте. М.: Наука, 1983. 175 с.
46. Евсюков В. Мифы о Вселенной. Новосибирск: Наука. Сиб. Отд-ние, 1988. 175 с.
47. Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах /упор. І. Хланта/. Ужгород: Закарпаття, 1995. 172 с.
48. Золота вежа: українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки /упор. С.Пушик/. Ужгород: Карпати, 1983. 223 с.
49. Иванов П. Народные рассказы о ведьмах и упырях. М, 1905. - 444 с.
50. Казки Буковини /упор. М.Г.Івасюка та В.С. Бесараба/. Ужгород: Карпати, 1973. 240 с.
51. Казки та оповідання з Поділля. В записах 1850-1860 рр. Під ред. М. Левченка. К., 1928. - Вип. 1-2. 598 с.
52. Киевская старина, 1885. -Т. Х. - 187 с.
53. Колесса Ф. Українська усна словесність. Едмонтон: Канадський інститут українських студій, Альбертський універсітет, 1983. 643 с.
54. Коли Христос по землі ходив /упор. І. Сенько/. Ужгород: Карпати, 1993 . 189 с.
55. Коробка Н. Образ птицы, творящей мир, в русской народной поэзии и письменности // Известия ОРЯС.- Спб., 1909. -Т.14.- Кн. 4. - С.15-31.
56. Костомаров М. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики та літературознавства. К.: Либідь, 1994. 384 с.
57. Кулиш П. Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. К.: Дніпро, 1994. 719 с.
58. Кузнецова С.В. Дуалистические легенды о миротворении в восточнославянской фольклорной традиции. Новосибирск: Изд-во СО РАН, 1988. 429 с.
59. Криничная Н.А. Русская народная историческая проза. Вопросы генезиса и структуры. Л.: Наука, 1987. 192 с.
60. Криничная Н.А. Легенды, предания, бывальщины. М.: Современник, 1989. 286 с.
61. Криничная Н.А. Русская народная мифологическая проза: Истоки и полисемантизм образов. Петрозаводск: Карельский научный центр РАН, 2000. -Т. 2. 410 с.
62. Криничная Н.А. На синем камне: Мифические рассказы и поверья о духе «хазяине» воды. Петрозаводск: Карельский научный центр РАН, 1991. 137 с.
63. Лановик М., Лановик З. Українська народна творчість. К.: Знання-Прес, 2001. - 591 с.
64. Лафарг П. Миф об Адаме и Еве (пер. с нем.). СПб, 1906. 13 с.
65. Легенди нашого краю /упор. І. Сенько/. Ужгород: Карпати, 1993. 95 с.
66. Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. М.: Мысль, 1991. 919 с.
67. Максимович М. Українські пісні /передм. П.М. Попова/. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. 343 с.
68. Мелетинский Е. Поэтика мифа (Исследования по фольклору и мифологии востока)/ М.: Наука,1976. 408 с.
69. Мильков В. Древнерусские апокрифы. СПб.: Алетейя, 1999. 830 с. (Памятники философско-эстетической мысли Древней Руси)
70. Митрополит Іларіон. Легенди світу. Париж., 1946. 125 с.
71. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історичнно-релігійна монографія. К.: Наукова думка, 1991. 424 с.
72. Міфи народів світу. Львів: Просвіта, 1997. 748 с.
73. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х томах. М.: Сов. Энциклопедия, 1987. Т.1: А-К 671 с.- Т.2: Л-Я 689 с.
74. Мишанич С. Усні народні оповідання: Питання поетики. К.: Наукова думка, 1983. 503 с.
75. Мочульский В. Следы народной Библии в славянской и древнерусской письменности. Одесса, 1893. C. 25
76. Мочульский В. Историко-литературный анализ стиха о Голубиной книге. Одесса., 1896. 47 с.
77. Народная проза М.: Русская книга, 1992 (Б-ка русского фольклора). - Т. 12. 608 с.
78. Наулко В. Культура та побут населення України. К.: Либідь 1993. 232 с.
79. Нечуй- Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. К.: Обереги, 1992. 86 с.
80. Огоновський Ом. Исторія литературі русской. : В 2-х томах К., 1886/
81. Перетц В. Материалы к истории апокрифа и легенды. К истории Громника. Спб., 1899. 30 с.
82. І-а Книга Мойсея: Буття, гл. І, вірш 1-10 / Біблія. Українське біблійне товариство, 1993. С. 5-25.
83. Полковенко Т. Міфологічні образи народної прози: еволюція художнього мислення: Автореф. дис. к-та філол. наук: 10.01.07 / Київський у-т імені Тараса Шевченка. К.: ВПЦ Київський університет”, 2003. 16 с.
84. Померанцева Э.В. Мифологические персонажи в русском фольклоре. М.: Наука, 1975. 191 с.
85. Порфирьев И. Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях. Казань, 1872. 123 с.
86. Порфирьев И. Апокрифические сказания по рукописям Соловецкой библиотеки // Сб. ОРЯС. - Спб., 1877. -Т.7. - Кн.1.- С.83.
87. Потебня А.А. Слово и миф. М.: Правда, 1989. 282 с.
88. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. Київ: Укр. Письменник, 1992. 63 с.
89. Путилов Б.Н. Мотив как сюжетообразующий элемент//Типологические исследования по фольклору. М., 1975. С. 95-111.
90. Правда й Кривда: Українські народні соціально-побутові казки /упор., передмова та примітки І. Хланти/. Ужгород: Карпати, 1981. 350 с.
91. Православный собеседник, 1861.- Т.1. 288 с.
92. Пропп В. Поэтика фольклора. М.: Лабиринт, 1998 352 с.
93. Пропп В. Фольклор и действительность. М.: Наука, 1976. 328 с.
94. Пропп В. Проблемы комизма и смеха. М.: Искусство, 1976. 183 с.
95. Пыпин А. История русской этнографии: В 3х томах. - СПб. - Т. 2, 3. 1912.
96. Пыпин А. Ложные и отреченные книги русской старины // Русское слово. СПб., 1862. - №2. Отд.2. С. 67-75.
97. Пыпин А. Памятники старинной русской литературы. В 3х томах. СПб. - Т. 3. 1924. 298 с.
98. Пыпин А. История русской литературы. 4е издание. СПб., 1911.- Т. 1,2.
99. Радченко К.Ф. Этюды по богомильству. Народные космогонические легенды славян в их отношении к богомильству // Изв. ОРЯС. - СПб, 1910. - Т. 15. - Кн. 4. - С. 74-76/
100. Робинс Р. Х. Энциклопедия колдовства и демонологии. СПб., 2000. - 503 с.
101. Росовецький С.К. Фольклорно-л