ПРОФЕТИЧНІ МОТИВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ (В.СВІДЗІНСЬКИЙ, Є.ПЛУЖНИК, Є.МАЛАНЮК, В.СТУС)

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

На правах рукопису

ПЛАХОТНІК НАТАЛІЯ ПЕТРІВНА

УДК 821.161.2 1 19”

ПРОФЕТИЧНІ МОТИВИ
В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ
(В.СВІДЗІНСЬКИЙ, Є.ПЛУЖНИК, Є.МАЛАНЮК, В.СТУС)

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
професор, доктор
філологічних наук
Семенюк Григорій Фокович

КИЇВ - 2005

ЗМІСТ

ВСТУП. 3
РОЗДІЛ І ПРОФЕТИЗМ ЯК ІМАНЕНТНА ВЛАСТИВІСТЬ ПОЕТИЧНОГО МИСТЕЦТВА. 3
РОЗДІЛ ІІ МІФОЛОГІЧНІ КОНСТАНТИ ПРОФЕТИЧНИХ МОТИВІВ У ТВОРЧОСТІ В.СВІДЗІНСЬКОГО.. 3
РОЗДІЛ ІІІ ЧАС ЯК ПРОФЕТИЧНА КАТЕГОРІЯ У ТВОРЧОСТІ Є.ПЛУЖНИКА. 3
РОЗДІЛ ІV НАЦІОСТВЕРДНИЙ ПРОФЕТИЗМ ПОЕЗІЇ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА. 3
РОЗДІЛ V ХРИСТИЯНСЬКИЙ КОНТЕКСТ ПРОФЕТИЗМУ У ТВОРЧОСТІ В.СТУСА. 3
ВИСНОВКИ. 3
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. 3
ВСТУП

Модерна поезія, звернувшись до перманентних основ мистецтва, відродила в собі ті риси, що були притаманні їй за часів виникнення, та відновила своє споконвічне призначення бути трансцендентною ланкою між матеріальним і духовним світами. Дослідники модерного мистецтва неодноразово відкидали будь-яке його соціальне призначення, хоча поезія та покликані нею поети, заглиблюючись у підсвідому стихію, здатні сягати праглибин колективної свідомості і, таким чином, стають речниками нації, виразниками та захисниками її генетичного коду.
В українській літературі на межі ХІХ і ХХ століть спалахнула гостра суперечка щодо призначення літератури як такої. Письменники народницького позитивістського спрямування дотримувалися і палко захищали позиції зображення життя у формах самого життя”, соромили опонентів за бажання поринати у світ свого серця, у той час як є необхідність виконувати роль борця за народні права, відновлення державності й т.ін. Їхня позиція мала дедуктивне спрямування, яке вимагало від письменників писати на замовлення”, відштовхуючись від загальної постановки політичної мети. Позиція підпорядкування таланту не могла дати вивільнитися творчій сутності митця, в якій закладена потенція до проявлення профетичної інспірації. Особливу увагу дослідники ХХ ст. приділяли мистецтву як одному із способів нераціонального трансцендентного досвіду, без врахування якого людина виглядає однобоко та неповноцінно.
Дослідження профетизму як особливої характеристики мистецтва неможливе без залучення методологічних принципів суміжних із філологічною наукою гуманітарних наук філософії, естетики, семіотики, теології, психології творчості, а вужче психології літературної творчості та ін. При системно-цілісному аналізі поетичного феномену профетизму обстоюється можливість розгляду поетичного тексту у зв’язку із біографічним підходом, даними історичної науки, а сам аналіз стає можливим лише у надконтексті всієї творчості письменника.
Теоретичним підґрунтям профетизму слугують філософсько-естетичні теорії К.-Ґ.Юнга (провіденційний тип творчості), М.Бердяєва (профетична духовність), Ф. Ніцше (діонісійське начало творчості), С.К’єркегора (поет-пророк), Октавіо Паса (синтез релігійного й естетичного досвідів), М.Еліаде (містичні практики архаїчних народів), К.Ясперса (філософська концепція пророків; помежова ситуація), В.Кандинського (схематичне зображення духовного життя людства), та ін.
Поняття профетизм (з грецької profethi” той, хто говорить від іншої особи) має релігійне походження і першопочатково розглядалося в теологічній науці, де вживався на позначення пророкування вищого рівня від імені Божественної сутності. Поряд із цим розумінням пророцького феномену в ХХ столітті у праці Сутність і призначення історії” відомий німецький філософ Карл Ясперс обґрунтував нову концепцію пророків, за якою вони, сповіщаючи людству Слово Боже, мали підвести його до наступної фази розвитку і звершити її.
Подібну теорію знаходимо у працях російського філософа Миколи Бердяєва, який також вважав цей час основоположним для дохристиянського світу і називав епохою великих Вчителів людства. М.Бердяєв широко досліджував профетизм у своїх працях Екзистенціальна діалектика божественного і людського”, Спасіння і творчість: два розуміння християнства”, Царство Духа і царство кесаря”, Зміст творчості”, Філософія вільного Духа” та ін. М.Бердяєв визначає профетизм як особливий тип духовності, в якому відкривається здатність до передбачення майбутніх подій. У його працях порушувалося питання про профетичне знання як несвідоме знання-переконання про певні майбутні події, отримане через внутрішнє одкровення: Профетизм це богонатхненність, слухання внутрішнього голоса Бога про долю світу, людства і народу, про грядуще. Людина профетичного натхнення самотня, її часто побиває камінням той народ, якому вона служить, але вона духовно-соціальна, звернена до суспільства. Шлях людського профетичного натхнення не є шляхом методичного сходження, це шлях внутрішнього осяяння [25, с.325]”.
М.Бердяєвим висвітлено такий аспект профетизму як загальна спрямованість на майбутнє, певну подію в майбутньому, через призму якої сприймається досвід минулого та сучасний досвід. Розглянуто також види профетизму за ознакою настроєвості: оптимістичний профетизм і песимістичний; за поведінковою ознакою ­ активний і пасивний профетизм. Філософ вказує на те, що релігійний профетизм це прототип профетизму загалом, в літературі зокрема: Профетизм існує не тільки в релігійному житті. Древньоєврейські пророки прототипи профетизму, але він існує і в філософії, у літературі, у мистецтві, в соціальному житті. Цей профетичний елемент був у Данте, Мікеланджело, Бетховена, Карлейля, Ніцше, Ібсена, К’єркегора, Л.Толстого, Достоєвського [19, с.285]”.
Важливим для дисертаційного дослідження аспектом, наявним у працях М.Бердяєва, є обґрунтування сутності творчості у зв’язку із феноменом пророцтва: творче відкриття генія у людини є до певного часу секуляризоване пророцтво, якому повинно бути повернено його священне значення [23, с.46]”.
У численних працях К.-Ґ.Юнга закладалися основи аналітичної психології, котра відкрила можливості для наукового вивчення духовних феноменів, серед яких знаходимо досліджуваний нами профетизм. Теорія, за якою індивідуальне та колективне підсвідоме є джерелами художньої творчості, дає змогу науково обґрунтувати феномен передбачення майбутнього. У філософсько-естетичних працях К.-Ґ.Юнга «Про відношення аналітичної психології до поезії», «Психологія та література», «Монолог «Улісса» розробляються принципово нові підходи до вивчення мистецтва загалом та поезії зокрема. Поглибив його дослідження в естетико-поетичній сфері послідовник К.-Ґ.Юнга Е.Нойман у статтях Творча людина і трансформація”, Мистецтво і час”, Леонардо да Вінчі і архетип матері” [319, с.95-250].
У статті «Про відношення аналітичної психології до поезії» вчений виділяє ектравертну та інтровертну авторську позицію в залежності від ставлення митця до проявів так званого автономного комплексу. Інтровертна позиція автора стосовно твору полягає у можливості свідомого творчого процесу, зосередженості на висловленні запланованої інформації. Екстравертна ж установка відзначається покірністю митця перед силою творчого імпульсу, який підкорює собі все людське і ставить його на службу собі. Ненароджений твір, на думку К.-Ґ.Юнга, це стихія, що прокладає собі шлях насильно, не піклуючись про особистий комфорт носія творчого начала. Потрібна енергія відбирається у свідомості і тоді інтенсивність свідомих процесів знижується, а на поверхню прориватимуться несвідомі шари інформації.
У праці Психологія та література” К.-Ґ.Юнг вважає за необхідне розрізняти психологічний та провіденційний типи художньої творчості. Провіденційний тип є головним об’єктом дослідження аналітичної психології і даного дисертаційного дослідження. У світовій літературі твори провіденційного виду творчості представлені, за переконанням Юнга, Божественною комедією” Данте, другою частиною Фауста” Гете, Так говорив Заратустра” Ніцше, Трістан і Парсифаль” Ваґнера, Золотий горщик” Гофмана, картинами та поемами В.Блейка, поетико-філософськими творами Якоба Бьома та ін.
Визначальним для дисертаційного дослідження є відкриття вченим того факту, що сфера несвідомого є прихистком не тільки минулого, але й майбутнього, яке перебуває в зародку. Функція сприймання вловлює проекції зі сфери несвідомого як згасання одних та воскресіння інших архетипів і виявляє їх у символічній формі пророцтва.
Принципи творчості, які виділив Ф.Ніцше у праці Народження трагедії, або Еллінство і песимізм” як аполонівський і діонісійський, в певній мірі є попередниками психологічного і провіденційного типів творчості К.-Ґ.Юнга. Сила діонісійського мистецтва полягає у його здатності зняти протистояння об’єктивного і суб’єктивного, що дозволяє піднятися на поверхню первісному досвіду людини, який здобувається щляхом розчинення індивідуальності у колективних стихіях. У книзі Народження трагедії із духа музики. Передмова до Ріхарда Ваґнера” знаменитий філософ утверджує мистецтво як найвищу мету і власне метафізичну діяльність життя як такого і зауважує: Для естетичної науки великим виграшем було б, якби не тільки шляхом логічного розуміння, але і шляхом безпосередньої інтуїції прийшли до усвідомлення, що поступальний рух мистецтва пов’язаний із двоїстістю аполонівського і діонісійського начал [202, с.59]”.
У філософській концепції М.Гайдеґґера приділяється увага профетичному, пророчому боку мистецтва. Ідеалом поета-пророка є той майстер слова, який через мову передає ноуменальну істину речей-в-собі” й одночасно розгортає мову з речі-в-собі” у річ-для-чогось”. Гайдеґґер вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі „відбувається істина" як „приховуюче розкриття сущого". М.Гайдеґґер також намагався систематизувати та розвинути естетичну теорію Ф.Ніцше з притаманною тому онтологізацією естетичного начала. Вічне повернення” Ф.Ніцше М.Гайдеґґер переводить у площину естетичного фаталізму, коли будь-який екзистенційний акт накинення людиною свого буття на історичний час повертається до неї естетизованим.
На основі цих та інших теорій отримуємо підвалини для започаткування послідовного дослідження феномену профетизму в українській літературі ХХ століття на прикладі поетичної творчості В.Свідзінського, Є.Плужника, Є.Маланюка, В.Стуса. Літературознавча рецепція творчості цих знакових представників літератури ХХ століття перебуває у стадії досить активного дослідження і наразі являє собою ряд праць проблемного та монографічного типу. Тематика профетизму серед безлічі різноманітних підходів до творчості заявлених поетів належить до питань, що мають хоча і достатньо частотний, проте розпорошений і спорадичний характер.
Так, стосовно автопророцтв у поезії В.Свідзінського маємо міркування Е.Соловей у розділі «Типологія української філософської лірики ХХ ст. Міфософська типологічна лінія (Б.-І.Антонич, В.Свідзінський)» праці «Українська філософська лірика». Не вдаючись до широкого аналізу, дослідниця виділяє кілька поезій, «сповнених саме містичного передчуття своєї долі, свого рішенця [243, с.142]». Проте у статті Е.Соловей «Роботи і дні» поета», підготовленої до двотомного видання творів В.Свідзінського, що вийшло у видавництві «Критика» (Київ) у 2004 році, вже на ширшому матеріалі ілюструється поетова «здатність відхиляти завісу майбутнього». У книзі Анатолія Свідзінського «Я виноград оновлення у ніч несу»: Володимир Свідзінський творець прекрасного» йдеться як про автопророцтва, так і про профетизм загальнонаціональний, світовий. А.Свідзінський вказує на поезії «Холод іде, залізо несе», «Сарай», які за його декодуванням передбачають Другу світову війну, національний терор і винищення нації. На його думку поезії В.Свідзінського, здатність до передбачення притаманна поетам, які через інтуїтивне проникнення у глибокі шари ідеальних структур створюють текст, що має різні семантичні поля від буквальних до тих, де знак перетворюється на символ, а реципієнт має відтворити належні асоціативні зв’язки, щоб прочитати глибокі приховані змісти. В.Неборак наголошував на екзистенціальному відчутті смерті у статті «Смерть і вічність у поезії Володимира Свідзінського (натурфілософський аспект) [196, с.104-112]». Компаративістичне дослідження Габора Кернера Міфотворчість у поезії Богдана-Ігоря Антонича і Володимира Свідзінського [105, с.125-139]” доводить, що посередництвом образів підсвідомості поет відтворює герметичні світи інореальності, а замість метафор зустрічаються видіння, які творяться образами за внутрішньою закономірністю поетичного світу В.Свідзінського. Е.Райс досліджував також глибокий досвід смерті на основі поезії В.Свідзінського у статті Володимир Свідзінський [220, с.82-92]”.
Про профетизм у творчості Є.Плужника писав Л.Череватенко: Опублікувавши не один десяток статей, присвячених Євгену Плужникові, я гаразд усвідомлюю, що не осягнув навіть часточки передбачень та висновків, закодованих у його творах [292, с.13]”, зізнається він. Л.Новиченко вводить до літератури стосовно Є.Плужника термін низький больовий поріг”, маючи на увазі загострену і невсипущу чутливість до людського страждання [204, с.10]”. Про біблійно-пророчий стиль поета писав В.Базилевський [15, с.6], про християнську модель світовідчуття В.Неборак [195, с.140]. У підручнику О.Дорошкевича (1928) відзначається, що в духовному світі поета є передбачення смерті, але також і майбутня міць” [71]. Важливу роль у літературному становленні поета зіграла стаття М.Рильського Про двох поетів”, опублікована у журналі Життя і революція” у 1926 році. У позитивному відгуку на творчість Є.Плужника та М.Драй-Хмари критик гостро підмічає невідповідну реальності віру молодого Плужника в інакше майбутнє свого народу, підкреслюючи, що ця віра аж до містичного ніби екстазу [223, с.81]”. Л.Скирда вбачає у візіях Є.Плужника соціалістичний устрій: Майбутнє для Плужника не абстрактна, позакласова категорія, не пора загального благоденствія”, а цілком конкретна соціальна і суспільна перспектива. Це соціалізм, завойований у битвах, ціною багатьох смертей [237, с.149]”. Натомість Г.Токмань у монографії Жар думок Євгена Плужника: Лірика як художньо-філософський феномен” доводить, що майбутнє у Є.Плужника є не конкретним історичним майбутнім тобто системою суспільно-економічних відносин, а відчувається поетом трансцендентно через образи Бога-Творця, Учителя і Спасителя. Г.Штонь розцінює творчість Є.Плужника з точки зору духовного служіння поета і вираження ним наявної Божественної ідеї, яку він несе на Землю, для народу. Виокремлення із маси і звертання до неї вчений означує термінами відповідно нагірність як позиція і проповідність як потреба і стан Духу [305, с.4]”, іманентно притаманними творчому процесу. Дана теорія визначає поетів як обраних, що володіють вищими знаннями, зокрема і стосовно майбутнього. Сучасний дослідник М.Гон виділяє дві поезії-візії Розминувся зі мною сон”, Дикий сон мені щоночі сниться” як такі, що несуть провіденційну інформацію про майбутні події в Україні: ...ми можемо дивуватися тій інтуїції, - пише М.Гон, - яка підтверджує реальність підсвідомих візій митця... [52, с.62]”. Ю.Ковалів [114, с.115] відзначає обдарованість поета профетичним чуттям, яке вказало на снігову пустелю, в якій навіки залишилося тіло, але не душа поета.
Широко досліджував проблему профетизму у творчості Є.Маланюка Л.Куценко, зауважуючи: Загалом тема пророцтва у творчості Євгена Маланюка заслуговує на окреме дослідження [132, с.13]”. Сам же автор статей та монографії подає цінну інформацію із родинного й еміграційних” архівів поета, досліджує автопророцтво поезії Лютий” [132, с.3-7], пророцтва віршів Напередодні” та Побачення” [132, с.134-143], принагідно у статтях та монографії Dominus Маланюк: тло і постать” вказує на суспільні пророцтва, особливу увагу приділяє мотиву пророцтва кари як чиннику спокути та перевиховання народу, який був зафіксований у щоденнику поета. Д.Павличко у передмові Поет-переможець” до видання Юлії Войчишин Ярий крик і біль тужавий...”: Поетична особистість Євгена Маланюка”, відзначаючи зміну акцентів у сприйнятті поезії еміграційного поета його сучасниками і теперішнім поколінням, говорить: Ще вчора похмурі і трагічні звуки нині мають оптимістичний настрій, ще вчора малоймовірні і високі тиради нині сприймаються як тріумфуюче і звершене пророцтво [42, с.55]”. Тему профетизму розкривали також такі дослідники, як Лука Луців (при аналізі збірки Перстень і посох”), Д.Чопик. На самототожності поета, тобто відповідності його поетичних декларацій життєвим принципам, наголошувала Ю.Войчишин: Маланюк поет біографічний (а в останні роки майже конфесіональний): поезія впливала на його біографію, а біографія на поезію [42, с.43]”; В.Неборак: В Є.Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі цілісну концептуальну творчу особистість, для якої література продовження біографії, а власна біографія чинник національної історії [194, с.345]”. Неодноразово наголошував на профетизмові Є.Маланюка Ю.Лавріненко, виділяючи одночасно месіанські сподівання з акцентом на відновленні справедливості після очищення через Божий суд: У Маланюка багато магії своєрідних заклинань і профетизму [275, с.152]”. Ряд українських та польських дослідників ще у першій половині ХХ століття зауважували катастрофічність у творчості Є.Маланюка. Так, Йозеф Лободовський, який перекладав та друкував поезію Маланюка у польських часописах, у статті Ostatnia wiosna” [13, с.7] говорить про домінанту катастрофічних мотивів. Апокаліптичним мотивам у творчості Є.Маланюка присвячена розвідка О.Астаф’єва Апокаліпсис Євгена Маланюка”, в якій джерела катастрофізму дослідник пов’язує із загальним настроєм, що витав у повітрі Польщі між двома війнами, та впливом Освальда Шпенґлера і Хосе Ортеги-і-Ґассета. Передчуття катастрофізму звучить в унісон з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму [13, с.7]”, - пише дослідник. Поетику месіанізму поетичних текстів Є.Маланюка відзначав критик Б.Рубчак у статті про Євгена Маланюка до антології української поезії Координати”: У суворій тематиці та дикції цих творів є щось свідомо старозаповітнє можна провести багато паралелей між тоном Ісаї чи Єремії [120, с.36]”.
Спеціальних досліджень щодо профетичності поезії Василя Стуса досі не існує, проте принагідні спостереження стосовно передбачень у тому чи іншому аспекті наявні. І.Дзюба у вступній статті до видання поезії В.Стуса Під тягарем хреста” відзначив таку здатність поета як відчуття світового часу, який коригує рух історії [69, с.3]”, і додає, що це відчуття із висоти сьогоднішнього бачення виявилося прозірливішим, аніж розпачливе примирення з дійсністю... [69, с.3]”. Як відзначає Михайлина Коцюбинська у статті «Поетове самособоюнаповнення” (Василь Стус)» у В.Стусові поєдналися класичне та модерне бачення ролі поета. З одного боку, поет це пророк, мученик, подвижник, провісник народу, нації, з іншого Поет з його прагненням у чисті сфери людського духу, до глибин філософського самоусвідомлення, до розкошування як особистості [228, с.31]”.
Неабияке значення має книга спогадів про В.Стуса під назвою Нецензурний Стус” у двох томах, де зібрано матеріали з уст як літературознавців-сучасників поета, так і його родинного, товариського кола. М.Жулинський у спогадах про поета зізнається: Ця людина мене вражає... Тому що ми не можемо навіть усвідомити, як у таких умовах людина могла находити сили, мужність все-таки працювати і вірити в те, що все-таки його життя, його творчість, його доля потрібна народові. Це треба мати якусь дивовижну інтуїцію, передчуття своєї необхідності для України, для культури, для її майбутнього [199, с.189]”. Неодноразово у спогадах про В.Стуса звучала думка про вище призначення долі цієї людини, що відбивалося і у його поведінковій манері. Про це говорить, зокрема, Р.Корогодський (Стус був обранцем Долі трагічного краю на переломній межі її історії. Такі постаті просто приречені трагізм їхнього покликання, висока нота морального обов’язку задаються від самісінького початку... [122, с.112]”); Г.Дворко (Але, ви знаєте, Василь був приречений. Він був на цій дорозі. Таке враження, що в нього другої дороги не було. Коли я бачив його, коли він повернувся після першого арешту, то ця приреченість була на ньому, він уже йшов одною дорогою. ... Це може бути незвично, бо людина є людина. А він був запрограмований на це [199, с.218]”).
Актуальність теми дослідження. Феномен профетизму в українській поезії ХХ століття одне з малодосліджених питань історії українського письменства, що не має концептуальної бази та критичної рецепції, термінологічного апарату, і тому потребує адекватного висвітлення в цілому та, зокрема, за доби модернізму, виведення на якісно новий рівень сприйняття в контексті нового підходу до художньої творчості, спричиненого значними зрушеннями у філософській та психологічній науці ХХ ст. у плані знань про творчі процеси. Дослідження даного періоду присвячені мистецтву як одному із способів ірраціонального трансцендентного досвіду, який характеризується зняттям логічної переваги у творчому мисленні і переакцентуванням на алогізм. Зміна парадигми відобразилася на методології вивчення мистецьких загалом і літературних зокрема творів, що дозволило включити ряд існуючих феноменів у розряд гідних уваги і наукових досліджень. Ці феномени раніше тлумачилися або досить схематично, або виголошувалися неіснуючими. Відкриття на науковому рівні здатності творчої людини проникати в іншу реальність реальність несвідомого дало поштовх для якісно нового витка розвитку літератури: ...літературність постає як специфічний модус буття, як новий естетичний досвід та онтологія мови [63, с.207]”.
Профетизм в наукових працях розглядався фрагментарно, побіжно, висвітлювалися лише окремі принагідні аспекти творчості у найбільш яскравих випадках даного явища. Та комплексної концептуальної рецепції, цілісної проблемно-естетичної інтерпретації українська поезія з точки зору профетизму ще не мала. Критично не переосмислювалися з огляду на дану проблему статті українських літературознавців, дослідників творчості поетів, позначених профетичним обдаруванням. Потребує наукового дефініювання поняття профетизм” та практичного наповнення інтерпретаційний матеріал. Власне цим і зумовлена актуальність роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри новітньої української літератури (номер державної реєстрації 01 БФ 04401) Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженою на дослідженні розвитку новітнього українського письменства.
Предмет дослідження явище профетизму української поезії на прикладі творчості представників ХХ століття запропонованих авторів. Об’єкт дослідження охоплює профетичну практику митців: поетичні тексти В.Свідзінського (Ліричні поезії”, Вересень”, Медобір”), Є.Плужника (Дні”, Рання осінь”, Рівновага”, поеми Галілей”, Канів”), Є.Маланюка (Стилет і стилос”, Земна Мадонна”, Перстень Полікрата”, Влада”, Остання весна”, Серпень”, Перстень і посох”, ненадрукована збірка Чорні вірші”), В.Стуса (Час творчості”, Палімпсести”). Поети представляють різні літературні стильові напрями: екзистенціалізм, неореалізм, символізм у синтезі із неоромантизмом, експресіонізмом, сюрреалізмом, міфологізмом.
Мета дисертації системний аналіз профетизму у творах заявлених поетів української літератури ХХ століття, з’ясування специфіки їхнього профетизму (поетико-стильових особливостей) у межах різних напрямів і стилів, синтезу цих напрямів для здійснення цілісної характеристики даного мистецького феномену. Мета дослідження передбачає розв’язання комплексу завдань:
· з’ясувати іманентну суть профетизму, простеживши його витоки, першооснови феномену у вигляді синтезу релігійного й естетичного досвіду в архаїчному світі (міфологічні часи), античній культурі, у східних та християнській релігіях;
· виокремити сутність профетизму у художньому (поетичному) досвіді, використовуючи філософсько-естетичні праці;
· дослідити процес творення поезії, зринання поетичного образу із глибин колективного підсвідомого та несвідомого на матеріалі поетичних текстів та епістолярної, наукової, публіцистичної спадщини поетів;
- проаналізувати поетичні тексти з метою виділення домінантних груп символів і образів, що складають основу профетичних мотивів у поетичних збірках і через інтерпретацію їх множинних варіацій виділити ті, що несуть провіденційну інформацію;
- визначити тематичні групи профетичних мотивів (національні, особистісні), характерні інтенції (спрямованість на перемогу, визволення, незалежність України, на виборення свободи її народу, на стійкість ліричного героя перед присудом долі та ін.) та роль у смисловій організації поетичного тексту.
Теоретико-методологічною основою дослідження є загальнонаукові методи пізнання діалектичний, порівняльного та функціонального аналізу, структурного, конкретно-історичного і системного підходу, моделювання та ін.; літературознавчі герменевтичний, біографічний, міфологічний, психоаналітичний (теорія архетипів), елементи методу рецептивної естетики та ін. Визначальним у дисертації є індуктивний метод, що дозволяє робити узагальнення на основі цілокупних фактів дослідження. У роботі використовуються праці провідних вітчизняних і зарубіжних вчених з питань методології літературознавства, сучасні літературознавчі дослідження, філософсько-естетичні та з психології творчості джерела, авторами яких є: О.Потебня, І.Франко, Леся Українка, Ю.Шевельов, Є.Маланюк, Д.Наливайко, Т.Гундрова, С.Павличко, М.Бердяєв, В.Соловйов, Л.Андреєв, В.Ізер, А.Бергсон, К.-Ґ. Юнг, Ф.Ніцше, Р.Ваґнер, К.Пропп, Й.Гейзінга, Р.Барт, О.Пас, М.Еліаде та ін.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що на підставі емпіричних даних творчості конкретних поетів, здатних фіксувати несвідомі прояви профетичного знання, а також на підставі спорадичної критичної рецепції профетизм розглядається як ірраціональне явище поетичної творчості, тому у дисертаційному дослідженні здійснено комплексний підхід інтерпретації профетизму в українській поезії ХХ століття, визначено спільні для профетизму риси поетики образів та естетико-філософські аспекти творчості митців. Реалізовано спробу системного декодування багатопланової профетичної текстової структури профетичних мотивів у В.Свідзінського, Є.Плужника, Є.Маланюка, В.Стуса з позицій аналітичної психології загалом та теорії архетипів зокрема К.-Ґ.Юнга. Також у роботі має місце спроба літературознавчого дефініювання феномену профетизму як іманентного мистецькій творчості аспекту функціонування, що передбачає реалізацію прогностичної потенції творчої людини до подолання часу бачення майбутніх подій і явищ. Профетизм відрізняється від понять есхатологія, футуризм, мілен

Список літератури

ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється в системному аналізі профетизму в художньому досвіді. Досліджено, що феномен профетизму в мистецтві базується на філософсько-естетичних теоріях К.-Ґ.Юнга (провіденційний тип творчості), М.Бердяєва (профетична духовність), Ф. Ніцше (діонісійське начало творчості), С.К’єркегора (поет-пророк), Октавіо Паса (синтез релігійного й естетичного досвідів), М.Еліаде (містичні практики архаїчних народів), К.Ясперса (філософська концепція пророків; помежова ситуація), В.Кандинського (схематичне зображення духовного життя людства) та ін.
Під профетизмом у дисертаційній роботі пропонується розуміти духовний феномен, що передбачає реалізацію прогностичної потенції творчої людини до подолання часу бачення-знання майбутніх подій і явищ, і проявляється в релігійному та творчому досвіді, який передбачає зняття раціональної переваги у свідомості людини. Обумовлений несвідомим (інтуїтивним) началом творчості профетизм як унікальна особливість ірраціонального мистецтва проявився у модерністичній літературі ХХ століття. Поняття профетизм відмінне від близьких понять: есхатологія вчення про кінцеву долю людства та Всесвіту; футуризм напрям у мистецтві, що формалістичним способом зображував механізоване майбутнє (виник під впливом НТР); міленаризм вчення про тисячолітнє Царство Боже на Землі (Об’явлення св. Івана Богослова); месіанізм вчення про майбутнє спасіння людства або певної релігійної чи національної групи Божим посланцем месією; інтуїтивізм спосіб пізнання за допомогою інтуїції; містицизм релігійно-філософський світогляд, що ґрунтується на вірі у здатність людини вступати у контакт із вищою духовною силою Богом; провіденціалізм (від лат. providentia передбачення, провидіння) форма ідеалістичної філософії історії, що трактує причини суспільних подій як прояв вищої волі, а їх сутність як наперед визначений намір Бога.
З’ясовано, що в літературі профетичний мотив особлива літературна модель повідомлення про майбутнє, яка спирається на форми нераціонального, духовного, інтуїтивного пізнання. Профетичні мотиви можуть мати різну тематико-ідейну спрямованість: есхатологічну, месіаністичну, міленарну та ін., у той час як інтуїція, за К.-Ґ.Юнгом є однією із головних функцій душі а тому сприймає закладені в ситуації можливості, на несвідомому рівні робить можливим феномен профетизму.
В естетико-літературному дискурсі доведено, що в архаїчних культурах поезія була одночасно культом, релігією, виявом надприродного, трансцендентним проривом. Вона виконувала сакральну функцію, виступаючи каналом зв’язку між Богом і людиною, співвідносячись із релігійним досвідом. У свою чергу поет виступає посередником між двома світами божественним і людським. Його часто називають посвяченим”, одержимим”, несамовитим”, божевільним”, юродивим”, його не розуміють, ставляться з презирством, ненавидять. Долучений до сфери над-знання поет отримує владу над простором і часом, часто відаючи те, чого інші не бачать.
На підставі спостережень творчості українських поетів (В.Свідзінського, Є.Плужника, Є.Маланюка, В.Стуса) специфіка профетизму в українській поезії ХХ століття визначається загальним поступом літературного процесу, що характеризується критичним психологічним тиском і зумовлює помежовий стан свідомості українських митців, зокрема поетів.
Спільними мотивами профетичної поетики українських митців слова є: підвищена увага до символу і міфу, що втілюють вищі трансцендентні цінності (творчий процес здійснюється на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду і рефлексія цього досвіду через символічно-архетипні образні структури); конструювання авторського міфу і як акту пізнання ірреальності за допомогою синкретизму свідомого інтелекту і найвищої інтуїції духу, і як інтенції до утвердження нації у семантичній моделі світу; творення візій майбутнього за допомогою теургічних властивостей Слова-Логоса; активне використання фольклорних мотивів і давніх вірувань українського народу та світової символіки різних народів.
Виявлено спільні в поетиці профетизму заявлених авторів наступні концепти: наділення Слова теургічними можливостями і закладення в нього функції творення майбутнього, що зближує профетичні візії із міфом (В.Стус, Є.Маланюк, Є.Плужник); поетична діяльність Слово це символ воскресіння, безсмертя; водночас, Логос неможливий без передуючих йому страждань і часто стає причиною трагічної передчасної загибелі творців; поряд із профетичними мотивами стоїть екзистенційний мотив самотності бажаної і вимушеної, трагічної і спокійно радісної, такої, що допомагає сконцентруватися на внутрішньому і всесвіт слухати з кімнати” (Є.Плужник); біблійний символ Голгофи, яку відчувають і передбачають поетичними рядками митці слова; звідси і мотив офіри, спокути гріхів жорстокого часу; сприйняття життєвої реальністі та власної долі такими, що наділені вищими смислами; відчуття межі на межі двох світів, епох тощо (Є.Плужник, В.Стус); використання профетичних формул на кшталт: Я бачу”, Я знаю”, І буде так”, І станеться” тощо, а також таких духовно-психологічних станів ліричного героя, як сон і марення на тлі імли, туману, нечітких обрисів, диму тощо.
Явище профетизму не є суто мистецьким і літературним фактом, а має безпосередню співвіднесеність із життєвою дійсністю. Зрощення поезії і життя феноменальне явище найвищої самототожності митця і неперевершуваної життєвості поезії. Саме тому ця поезія є не тільки відгуком і дзеркалом епохи, а володіє пробуджуючою, пророчою силою, що здатна діяти в часовій перспективі. У процесі свого розвитку нація втілює в життя і розвиває міфи, які лежать в її основі доти, доки не вичерпується повідомлюваний ними психологічний заряд (за Л.М.Гумільовим пасіонарність), тоді в міфологію вплітаються нові міфи, на які зміщується акцент, і які вибудовують і зміцнюють національну ідею.
Явище профетизму рефлектувалося в поетичній творчості українських митців у різний спосіб: шляхом внутрішньої еміграції” (В.Свідзінський), у стані помежової ситуації (Є.Плужник, В.Стус), за духовної потреби, що ставила за мету резервацію історичного простору для національного майбутнього (Є.Маланюк). Профетична рефлексія в поетичних текстах проявляється на особистісному, або автопророцтво, та загальнонаціональному планах.
Підмічена В.Стусом основна характеристика феномену В.Свідзінського герметизація духу” підхоплена сучасними дослідниками і уточнена поняттям внутрішньої еміграції”. Глибока духовна зосередженість митця має безпосередній стосунок із явищем профетизму, що передбачає вихід на колективне підсвідоме та несвідоме. Домінантним символом у профетичних мотивах В.Свідзінського є символ вогню, який реалізується в численних авторських інваріантах: багаття, пожар, блискавка, попіл, огниста спіраль”, світ огневий”, огненні крила”, безодня огнева”, огнева ріка”, огневе джерело”, палаючий ключ”, огонь блискучий”, „стозвучний огонь”, поривний вогонь” тощо. Вогонь є водночас і образом і символом у випадку В.Свідзінського: образом у зв’язку із біографічним фактом загибелі поета, символом у духовному значенні перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; сонця; зв’язку з небесним світом; роду; сили; очищення від зла; Бога; потойбічного світу. Найдавніші міфологеми стають у поезії В.Свідзінського наскрізними профетичними мотивами, зокрема мотив воскресіння: кожна смерть несе в собі воскресіння” (Під голубою водою”). Супровідними профетичними образами, символами є зоря, ніч, осінь. Проглядається чурльонівська монументальність, епічність у змалюванні безіменних, безначальних стихій та їхніх нескінченних зіткнень. „Безіменність”, уживана В.Свідзінським очевидно спонтанно, підсвідомо, надає зображенню виняткової часової глибини: переміщує події в „дочасне”, „всечасне”, позачасове (протеїзм) що має цікаві культурологічні відповідники, давньоіндійські, загальноіндоіранські та античні.
В.Свідзінський не імагінативний поет, а його поезія не стільки поезія уяви, як поезія обсервативного інтуїтивного провіщення. Профетизм В.Свідзінського виявляється в його рідкісній здатності згущувати матеріал через метафоричне зближення найбільш віддалених понять, і часом постають раптові осяяння, що розкривають сторінки майбутнього.
Доведено, що в поетичній творчості Є.Плужника час є профетичною категорією, що несе месіаністичні очікування поета, тісно пов’язані із трансформацією болю в не біль”. Біль сприймається як офіра на олтарі часу, яка принесе майбутньому спокій і здійснить міленарні сподівання. Профетична обдарованість поета поєднується із месіаністичним світобаченням, в яких образ часу набуває особливого центрального значення. Рефлексія над осмисленням різних модусів часу минулого, сучасного і майбутнього Є.Плужника дуже інтенсивна. Сучасність й історична ретроспектива служать майбутньому: минуле для розуміння місії ліричним героєм, теперішнє для її виконання.
Домінантними профетичними мотивами поезії Є.Плужника є телурійські мотиви: воскресіння мертвої землі, проростання нового врожаю, заради якого гине кинуте у землю зерно; біблійний мотив перекують мечі на рала”. Поетичні візії Є.Плужника стосовно минулого та майбутнього характеризуються глобальністю бачення часового руху в ретроспективу і перспективу. Так, описуючи генетичну прив’язаність українського менталітету до землі, сільської місцевості в перехідному періоді до побудови міст і аж до сьогодення поета (поема Канів”), Є.Плужник для ретроспективи використовує образ сходів, що ознáчують перехід від одного стану буття нації до іншого як ступені проходження різних планів онтології. В зображенні плину часу до далекого майбуття поет використовує космічні образи, вивищуючись таким чином над днями скривавленого часу” до бачення далеких перспектив. Окрім глобальності ретроспективного і перспективного бачення Є.Плужник володів здатністю до інтроспекції самоспостереження, пізнання суб’єктивної психіки стосовно майбутнього. Ортега-і-Гассет відзначав, що подібна здатніть є рисою найвищих культуротворчих можливостей людини.
В автопророцтвах Є.Плужника домінують такі образи і символи: осінь (рання осінь”, весна осіння”, вікрив я осені господу”), плід, зловіщі птахи (чорна зграя галок набуває сили суґґестивного ефекту як елемент поетики профетизму), земля (універсальний архетип життя, творчої сили, особливо значущий для українців, які називали її матір’ю, святою), поле (уособлює життєвий шлях ліричного героя); суто авторським є профетичний образ снігової пустелі (І знов на півночі горять сніги...”).
Визначальним у специфіці профетичних мотивів та їх поетики в Є.Маланюка (Празька школа) постав вольовий імператив збереження нації в ситуації відсутньої присутності”. Окрім стимулювання активізації історичної пам’яті, глибокого осмислення національної минувшини шляхом наведення реципієнта на аналіз здобутків і помилок, потреби відновлення минулого, еміграційні поети і свідомо, і на рівні інтуїтивному відчували націоствердну потребу творити майбутнє. Таке проектування дозволяло певним чином зарезервувати простір для майбутнього. Певні події екстраполюються на майбутнє із минулого, інколи ці прогнози гіперболізуються, щоб внести неспокій у фальшивий спокій (К.Ясперс), хоча можна говорити про те, що історіософську концепцію Є.Маланюка просвічує інтенція спрямованості на майбутнє.
Контамінація часових площин поетичного простору в поезії Є.Маланюка відбувається разом із перехрещенням історичного (лінійного) та міфічного (циклічного) часів. Особливості лінійного та міфічного часів зумовлюють емоційно-вольову домінанту профетичних мотивів у поезії. Лінійна або есхатологічна модель часу ґрунтується на уявленні про те, що земне життя це лише підготовка для майбутнього буття у вічності; що настане кінець світу, до якого потрібно бути підготовленим, щоб мати вічне життя. Таким чином, усі життєві зусилля покладаються на очікування і спрямовані на майбутню подію друге пришестя Христа, яке розпочне нове життя людей разом з Богом у святому місті Новий Єрусалим. У поетичній версії лінійного часу основною очікуваною подією може бути будь-яка інша, яка, проте, своїм значенням для поета прирівняна до Пришестя й одночасно означає різкий поворот до нового життя.
Водночас, циклічний час, в якому не існує кінця, зумовлював песимістичні передбачення. Поет екстраполював події з минулого на майбутнє і втрачав будь-яку надію, чим і зумовлений його граничний песимізм, найбільше загострений у неопублікованій збірці Чорні вірші”. Міфологічний час засвідчує фатальну повторюваність буття. Песимізм поезії, напевне, детермінований інтуїтивним генетичним відчуттям фатальних індивідуальних, національних, загальнолюдських гріхів, що проривалися в чутливій психіці поета через колективне підсвідоме. Саме цим можна пояснити схильність Маланюка до змалювання дійсності густими чорними фарбами. Потверджує цю думку і наукова праця Джозефа Кемпбелла, у якій стверджується, що основною функцією міфології (а Є.Маланюк витворював національний міф) і ритуалу є віднаходження символіки, що веде людський дух вперед, на противагу тим іншим низьким людським фантазіям, які прив’язують нас до минулого”[1].
У світоглядно-ідейних уявленнях Є.Маланюка, що відобразилися в його поезії, несподівано поєдналися волюнтаризм та фаталізм як антитетичні поняття розуміння онтологічної першооснови. Винесення на перше місце волі у формуванні національного майбутнього не може заперечити профетичних передбачень особистого майбутнього та й певних суспільних катаклізмів, як то війни, голоду. Під час аналізу поетичних текстів виділяється наступна тенденція: далеке майбуття Є.Маланюк дійсно вибудовував на засадах волюнтаризму у поєднанні із магією Теургії і наділення Слова особливим теургічним змістом, в той час як відносно короткі перспективи поет непомильно передбачав шляхом інтуїтивно-духовного осяяння, яке можливе у творчому досвіді.
Життєтворчість володіє енергією міфу, що постає в певний час на рештках національних міфів, що втратили свою енергію, і стає основою для формування свідомості нації в майбутньому. У В.Стуса це розуміння відчувається наприкінці творчості, коли він сам активно включається у творення життєвого міфу, у той час як інтуїтивне знання про необхідність офіри простежується із перших поетичних рядків. Міф життєтворчості Василя Стуса це той психологічний заряд, що зробив можливим кардинальні зміни у національній колективній свідомості, і як наслідок в історії української нації.
Профетичні мотиви в поезії В.Стуса спроектовані на особистісний та загальнонаціональний плани. Якщо в перших збірках їх ще можна відокремити один від одного, то вже починаючи зі збірки Час творчості”, коли відбулося духовне народження поета, визначивши його екзистенційний вибір, то в Палімпсестах”, коли поезія стає життям, а життя поезією, особистісний і національний плани накладаються та взаємоузалежнюються. Вихідним об’єднуючим мотивом, що проходить від самого початку творчості і до останніх вцілілих рядків, є екзистенційний мотив заданості долі із амплітудою коливань від неприйняття до цілковитого їй підкорення, від раціонального прогнозування до інтуїтивного знання як своєї, так і національної будуччини. Бачити все, що відбувається "під категорією долі", за В.Стусом, означає схоплювати процеси в їх цілісності, тоді доля виявляється самозвершенням буття, і суб’єктивне, в тому числі суб’єктивна воля, стихає, замовкає. Це одне зі слів, які проясняють і якось магічно заспокоюють, стишують інтенсивність емоційного сприйняття їх значень. У смисловій організації поетичного тексту В.Стуса слова-константи індивідуального стилю митця профетичного змісту стають чинниками, що створюють модальність позачасовості.
Одержані результати дослідження вікривають нові перспективи для подальшого вивчення феномену профетизму у творчості як поетів, так і прозаїків, драматургів української літератури ХХ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Аналитическая психология К.Г.Юнга и закономерности творческой фантазии // Вопр. литературы. 1970. № 3. С.113—143.
2. Аврелий Августин. Исповедь Блаженного Августина. - М., 1914. Кн. 11. часть 17 // Аврелий Августин. Исповедь блаженного Августина, епископа Гиппонского. М.: АСТ, 2003. 448.
3. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. М., Л.: Наука, 1966. 243 с.
4. Андреев А.Л. Искусство, культура, сверхкультура (Философия искусства Н.Бердяєва). М.: Знание, - 1991. 64с.
5. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької Львів, 1996. 636с.
6. Антонич Б.-І. Національне мистецтво (спроба ідеалістичної системи мистецтва) // Антонич Б.-І. Твори. К., 1998. С.467-476.
7. Антонич Б.-І. Сто червінців божевілля” // Антонич Б.-І. Твори. К., 1998. С.523-527.
8. Антонов В.И. Символ в обществе и культуре Востока. М.: Луч, 1993. 51 с.
9. Антонюк Т.О. Мікро- і макросвіти у творчості Емми Андієвської // Слово і час. К., 2004. - №1. С.45-49.
10. Антонюк Т.О. Роман На другому березі” Б.-І.Антонича: медитація життя і смерті // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України (Інститут літератури ім..Т.Г.Шевченка НАН України). К., 2001. Вип..2. С. 80-85.
11. Анохин П.К. Опережающее отражение действительности. // Вопросы философии. 1962. - №7. с. 97- 109.
12. Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. /Под ред. И.С. Брагинского, Г.А. Зографа, Е.М. Мелетинского. М.: Наука, 1988. 330 с.
13. Астаф’єв О. Апокаліпсис Євгена Маланюка. Ніжин, 1997. 30с.
14. Ахундов М.Д. Пространство и время: от мифа к науке //Природа. 1985. № 8. С. 53-64.
15. Базилевський В. Євген Плужник // Літературна Україна. 1988. - № 45. с.6.
16. Барабаш Ю. Український Єремія: Євген Маланюк в парадигма малоросійства // Слово і час. 1997. - № 1. С. 15-24.
17. Барт Р. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
18. Бердяев Н.А. Истина и откровение. Пролегомены к критике Откровения / Русский христианский гуманитарный ин-т / В.Г. Безносова (сост.и предисл.). — СПб., 1996. — 384с.
19. Бердяев Н.А. Кризис интеллекта и миссия интеллигенции // Интеллигенция - Власть - Народ. - М.: Наука, 1992 С.281-286.
20. Бердяев Н.А. Миросозерцание Достоевского. М., 2001.
21. Бердяев Н. А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). М: Междунар. отношения, 1990. 336 с.
22. Бердяев Н.А. Смысл истории. М., 1990. 176с.
23. Бердяев Н. Спасение и творчество: два понимания христианства // Бердяев Н.А. Философия творчества, культуры и искусства. М., 1994. Т.1. С.346-348.
24. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989. 607с.
25. Бердяев Н.А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого. Париж: YMCA-PRESS, 1952 // О назначении человека. М.: Республика, 1993. С. 254 376.
26. Бессознательное. Природа. Функции. Методы. Исследования /Под ред. Прангишвили А.С., Шерозия А.Е., Бассина Ф.В. Коллективная монография в 4-х томах. Тбилиси: Изд-во „Мецниереба”, 1978-1985. 787 с.
27. Блаватская Е.П. Спираль познания: Мистика и йога. М.: Прогресс: Сирин, 1992. 447 с.
28. Блейк У. Видения страшного суда. М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. 384 с.
29. Бойко Ю. Поезія Оксани Лятуринської // Бойко Ю. Вибране. Мюнхен, 1971. Т. 1. С. 247260 с.
30. Бондаренко Ю.Я. Человек. Судьба. Вселенная. Глазами древних мудрецов. М.: Школа-пресс, 1994. 237 с.
31. Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. К.: Наукова думка, 1982. 103 с.
32. Братунь Р. Поет тихого неспокою // Літературна Україна. 1967. - № 28. с.3.
33. Булгаков С. Радость церковная. Слова и поучения. Париж, 1938.
34. Булгаков С.Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения /Худож.-оформ. Б.Ф. Бублик. М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2001. 672 с. (Б-ка «Р. Х. 2000. Серия «Религиозная философия»).
35. Булгаков С.Н. Философский смысл троичности // Вопр. философии. 1989. №12. С. 90-98.
36. Булгаков С.Н. Философия имени. СПб., 1998. 447с.
37. Булгаков С.Н. Христианский социализм. Новосибирск, 1991.- 350с.
38. Вейдле В.В. Эмбриология поэзии /Составление и комментарии В.В.Сапова. М.: Изд-во „LVS”, 2001. 128 с.
39. Вейман Р. История литературы и мифология /Пер. с нем. М.: Прогресс, 1975. 344 с.
40. Визгин В.П. Идея множественности миров: Очерки истории. М.: Наука, 1988. 294 с.
41. Войтович Валерій. Українська міфологія. К.: Либідь, 2002. 664с.
42. Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий...”. Поетична особистість Євгена Маланюка. К.: Либідь, 1993. 157 с.
43. Вундт В. Миф и религия. /Пер. с нем. Спб.: Брокгауз; Ефрон, 1913. 416 с.
44. Высшее сознание, сб. /Пер с англ. М.: REFL-book, К.: Ваклер, 1995. 384 с.
45. Вышеславцев Б.П. Сердце в христианской и индийской мистике // Вопр. философии. 1990. № 4. С. 62-87.
46. Ґадамер, Ґ.-Ґ. Актуальность прекрасного. М., 1991. 367с.
47. Ґадамер, Ґ.-Ґ. Герменевтика і поетика. Вибрані твори /Пер. з нім. К.: „Юніверс”, 2001. 288 с.
48. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология ХХ века. М.: Республика, 1997. 495 с.
49. Гарин И. Воскрешение духа. М.: Терра, 1992. 640с.
50. Гнатюк Володимир. Нарис української міфології. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. 263 с.
51. Голан А. Миф и символ. М.: Русслит, 1993. 375 с.
52. Гон М. Євген Плужник: Перша збірка і вся поетична творчість // Творчість Євгена Плужника і літературний процес ХХ ст. на Україні. Зб. наук. праць. Рівне, 1999. С. 57-67.
53. Горбовский А. Тайная власть, незримые силы: колдуны, экстрасенсы, целители. М.: Общ-во по изуч. тайн и загадок Земли, 1991. 220 с.
54. Горбовский А. Колдуны, целители, пророки. М.: Мысль, 1993. 399 с.
55. Гординський С. Поет другої генерації” // Назустріч. 1936. - № 4. С.2.
56. Гребінь І. Житло в духовному світі селянина // Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. К.: Либідь, 1993. С.27-32.
57. Григорьева Т.П. Дао и Логос (Встреча культур). М.: Наука, 1992. 424 с.
58. Гришин Грищук І. Останні дні поета // Дніпро. 1990. № 2. с. 121- 125.
59. Гроф К. Жажда целостности. Наркомания и духовный путь. /Пер. с англ. О.Цветковой. М.: Институт трансперсональной психологии, Издательство САТТВА, 2000. 272 с.
60. Гроф С. За пределами мозга: Рождение, смерть и трансценденция в психотерапии. /Пер. с англ. М.: Изд-во Трансперсон. ин-та, 1993. 497 с.
61. Гроф С. Путешествие в поисках себя: Измерения сознания. Новые перспективы в психотерапии и исследовании внутреннего мира. /Пер с англ. М.: Изд-во Трансперсон. ин-та, 1994. 338 с.
62. Гроф С. Космическая игра /Пер. с англ. О.Цветковой. М.: Институт трансперсональной психологии, Издательство САТТВА, 2000. 256 с.
63. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 298 с.
64. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М.: Искусство, 1984. 350 с.
65. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Вежа, 1997. 296 с.
66. Давыдова Е.В. Голубой цветок и русский символизм: творчество Новалиса в контексте русской литературы начала ХХ века. М.: Наука, 2001. 76 с.
67. Дзюба І. В.Свідзінський // Письменники Радянської України: Літ.-критич. нариси. К., 1987. Вип. 13 [Упоряд. М.І.Петросюк]. С. 113 141.
68. Дзюба І. Засвітився сам од себе” // Літературна Україна. 1968. 22 жовт. С. 3 4.
69. Дзюба І. Різьбяр власного духу” // Стус В. Під тягарем хреста. Л.: Каменяр, - 1991. 159с. С. 3-20.
70. Донини А. У истоков христианства. /Пер. с итал. М.: Политиздат, 1989. 364 с.
71. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. К.: Книгоспілка, 1928.
72. Дорфман Л.Я. Эмоции в искусстве. Теоретические подходы и эмпирические исследования. М.: Смисл, 1997. 425с.
73. Євшан М. Суспільний і артистичний елемент у творчості // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. Кн. 3. К.: Рось, 1994. 687 с.
74. Еліаде М. Священне і мирське. Міфи, сновидіння і містерії. Мефістофель і андрогін. Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання /Пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно. К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2001. 591 с.
75. Евсюков В.В. Мифы о Вселенной. Новосибирск: Наука, 1988. 177 с.
76. Елсуков А.Н. Познание и миф. Минск: Изд-во БГУ, 1984. 151 с.
77. Еремеев А.Ф. Происхождение искусства. М.: Молодая гвардия, 1970. 272 с.
78. Жирмунский В.М. Введение в литературоведение: Курс лекций /Под ред. З.И. Плавскина, В.В. Жирмунской. Спб.: Изд-во С.-Петербург. университета, 1996. 440 с.
79. Жулинський М. Із забуття в безсмертя...”: Сторінки призабутої спадщини. К.: Дніпро, 1990. 447с.
80. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. К., 1993. 126 с.
81. Задорожна Л. М., Семенюк Г. Ф., Росовецький С. К. та ін. Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (1860-2003). К.: Київський ун-т, 2004. С. 153-154, 164-165, 167-168 та ін.
82. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. К.: Академвидав, 2003. 392 с.
83. Знак нескінченності: Збірка поезій. К.: Факт, 2002. 228 с.
84. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге К.: АТ „Обереги”, 1994. 424 с.
85. Ільницький М. Від Молодої музи” до Празької школи. Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича, 1995. 318с.
86. Ільницький М. Поезія державного чину // Дзвін. 1992. №5-6. С. 154158.
87. Ільницький М. Степове прокляття України: Історіософія поезії Євгена Маланюка // Дивослово. 1993. - № 7. С. 3-10.
88. Історія української літератури ХХ століття. В 2 кн. К.: Либідь, 1993. Кн.1: 1910 1930-ті роки. - 782с.