ІВАН ФРАНКО ТА ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Голод Роман Богданович

УДК 821. 161. 2. 02. 18/19” І. Франко

ІВАН ФРАНКО
ТА ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
професор Денисюк Іван Овксентійович

Львів 2006

Зміст
Вступ......................................................................... 3
Розділ 1................................................................. 14
1. Романтизм у творчості Івана Франка............... 14
1.1. Вплив філософії ідеалізму на формування естетичної свідомості Івана Франка................... 15
1.2. Романтизм у теоретичному осмисленні Івана Франка 26
1.3. Романтизм у художніх творах Івана Франка..... 44

Розділ 2................................................................. 62
2. Іван Франко та реалістичний тип творчості..... 62
2.1. Вплив філософії позитивізму на формування естетичної свідомості Івана Франка...................................... 63
2.2. Концепція «наукового реалізму» Івана Франка в контексті світового натуралізму .............................................................................. 77
2.3. Натуралізм у художній творчості Івана Франка 112
2.4. Реалізм у теоретичному осмисленні Івана Франка 150
2.5. Реалізм у поезії Івана Франка............................. 203
2.6. Поетика реалізму у Франковій прозі.................. 231
2.7. Імпресіонізм у літературно-критичній рецепції Івана Франка 265
2.8. Поетика імпресіонізму в художній творчості Івана Франка 281

Розділ 3................................................................. 301
3. Іван Франко та новітні напрями літератури...... 301
3.1. Елементи символізму в творчості І. Франка 303
3.2. Поетика експресіонізму в творчості І. Франка.. 313
3.3. Елементи сюрреалізму в естетичній концепції Івана Франка 322

Висновки.................................................................. 345
Список використаної літератури . 352

Вступ

Актуальність теми дослідження. Процес пізнання літературного явища нескінченний, особливо коли воно таке поліфонічне, як спадщина феноменального Івана Франка. Вивчення її невичерпності постійно актуальне, і для цього виокремилась спеціальна парость науки про літературу франкознавство.
У незалежній Україні, де не переслідується плюралізм поглядів, є можливість по-новому, більш об’єктивно й усебічно, ніж у попередню епоху завужених доктрин із її диктатом політики комуністичної партії в галузі літератури, дослідити поетикальні особливості творчого методу Каменяра. Проте не слід сумарно перекреслювати радянського франкознавства, із якого можна взяти чимало цінних «зерен плодючих», то з одного боку, а з іншого у певних аспектах слід поставитись критично й до необґрунтованих думок, які претендують на абсолютну істину, що народилися у пору «весняного похмілля» порадянського часу й буйно ферментують у так званому постмодерністичному літературознавстві.
Складність поставленої у нашому дисертаційному дослідженні проблеми полягає вже у непростому характері Франка як художника слова, критика й методолога науки про літературу, адже досліджуваний автор постійно ріс і проростав крізь «твердь» історичних нашарувань різних ідейно-естетичних систем.
Водночас сам Франко істотно полегшує наше завдання: досліджуваний автор висував такі цінні, такі нержавіючі методологічні постулати, які допомагають збагненню його самого.
Актуальність теми дисертації полягає у її важливості. Занедбані в СРСР у час певної наукової стагнації проблеми генології можна порівняти до проблем генетики чи кібернетики, оголошених ідеалістично-буржуазною вигадкою і радянським ученим непотрібними. Світове літературознавство нині генологію вчення про роди і жанри виокремило в самостійну галузь науки про літературу. Адже напрям і жанр способи існування літературних творів, з ними пов’язані кардинальні проблеми сутності літературних явищ, зокрема, творчий метод письменника відбиває і закономірність літературного процесу у національних та літературних параметрах, і дає можливість з’ясувати роль творчої індивідуальності, через яку трансформуються тенденції традицій і новаторства, виражені у напрямах, в еволюції жанрів і стилів. Уже радянське літературознавство у часи «відлиг» намагалося вирватись з-під пресу офіціозних настанов і в межах можливого досліджувало романтизм, реалізм, що їх толерував соцреалізм.
Аналізуючи ступінь вивченості нашої проблеми, слід розглянути два питання:
1) концепції літературного процесу в аспекті його напрямів; а також погляди на структуру методу окремого письменника;
2) концепції методу Івана Франка.
Єдиною, пануючою та обов’язковою концепцією літературного процесу у марксистському літературознавстві була вимога розглядати літературний процес як арену класової боротьби. Методологічною була стаття В. Леніна про два напрями у кожній національній культурі пролетарський і буржуазний.
Щодо літератури, то фактично визнавався єдиний напрям соцреалізм, а той другий буржуазний, він же модерністичний, націоналістичний тощо, існував тільки теоретично задля його шельмування, бо ж художні твори, які відповідали його вимогам, як правило були заборонені. Отже, найвищим досягненням світового мистецтва було оголошено соцреалізм, і толерувалось тільки те, що йшло йому назустріч революційний романтизм, критичний реалізм (елементи соцреалізму виявляли у Франковому «Борислав сміється», у Коцюбинського в «Fata morgana», і це сприяло канонізації зазначених творів).
У такій атмосфері порівняно добре в останні десятиліття радянського режиму були вивчені романтизм (праці Т. Комаринця, М. Яценка, Є. Нахліка, Л. Гаєвської), реалізм із певними його відгалудженнями (праці Н. Калениченко, Д. Наливайка, Л. Скупейка), але натуралізм, модернізм дослідники гостро «викривали», не рахуючись із фактами.
У перші роки незалежної України навіть найбільш войовничі постмодерністи не могли позбутися інерції марксистської доктрини двох напрямів. Для С. Павличко ними є модернізм і народництво. Модернізм найвище художнє досягнення, народництво, оскільки воно соціально заанґажоване, алітература. До народників С. Павличко без будь-якої аргументації зарахувала й І. Франка. Більш виваженими й опертими на глибшому знанні української літератури були праці Т. Гундорової, С. Хороба, а в останні роки особливо тверезими поглядами відзначаються монографії та статті Н. Шумило, М. Моклиці, М. Легкого.
Щодо окремого письменника, то в радянський період цінувалася його «втеча» від інших напрямів до реалізму. Романтизм Шевченка був вартий уваги тому, що у ньому є реалістичні моменти і таке інше. Можна було писати про модерністичне забарвлення ранньої творчості, як хвороби (наприклад, поезії в прозі), але цю хворобу росту письменник, зарахований до номенклатури, успішно переборював.
Важко назвати цілком об’єктивними й дослідження діаспорних літературознавців. О. Черненко, наприклад, категорично проголосила доктрину методологічного монізму окремого письменника: Стефаник тільки експресіоніст, Коцюбинський лише імпресіоніст. Тут варто відзначити, що ще на початку 20-х рр. у монографії про Коцюбинського Сергій Єфремов переконливо показав еволюцію досліджуваного письменника від реалізму до імпресіонізму, виявивши глибоке розуміння природи імпресіонізму.
На наш погляд, цілком слушною є концепція Д. Наливайка: не існує абсолютно «чистого» напряму, методу ні в літературному процесі, ні у творчості окремого письменника.
Нині, в умовах ідеологічного плюралізму, відходить у небуття протистояння між ворогуючими таборами «реалістів» і «модерністів», а разом із ним зникає необхідність упередженого потрактування творчості Франка як однозначно реалістичної чи однозначно модерністської. У процесі дослідження ми намагалися враховувати попередні здобутки полярних літературознавчих систем, вибудуваних на основі зазначеного ідеологічного протистояння: традиційної або «старої» критики і критики модерністської або «нової». Виконуючи локальні літературні, а часом і позалітературні завдання, ці системи не тільки заперечували одна одну, а й робили діаметрально протилежні висновки стосовно еволюції естетичної свідомості Івана Франка та розвитку українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття. Обидві точки зору чітко аргументовані й мають право на існування у своїх локальних системах координат. Їхня обмеженість проявляється лише у відсутності дипломатичних зв’язків і толерантного ставлення в «особистих взаєминах». І коли войовничість радянського літературознавства, озброєного вульгарно-соціологічною методою і лозунгом «хто не з нами той проти нас», завжди була очевидною, то войовничий космополітизм протилежного табору делікатніша за формою, але адекватна та закономірна за змістом «антитеза».
Скажімо, упродовж тривалого часу все радянське франкознавство працювало на універсалізацію Франкового «каменярства», ігноруючи часом Франка як автора «майстерверків». Нині, за принципом заперечення заперечення, спостерігаємо протилежну тенденцію до «декаменяризації» Франка. Парадигма цього протиставлення включає в себе цілий ряд бінарних опозицій: громадянин поет, позитивіст інтуїтивіст, науковець художник, соціолог естет, прагматик ідеаліст, ремісник артист, реаліст модерніст тощо. Але ж геґелівська, а не марксистсько-ленінська діалектика вчить, що між усіма протилежностями існує не лише боротьба, а ще й єдність. Невже, скажімо, поняття «поет» і «громадянин» лише взаємозаперечують і в жодному разі не взаємодоповнюють одне одного? Сучасник Івана Франка літературознавець А. Давид-Соважо стосовно цієї проблеми цілком слушно зазначав: «Між думкою Малерба, котрий стверджує, що добрий поет так само корисний для держави, як добрий гравець у кеглі і думкою Прудона, який нав’язує мистецтву соціальну місію, є проміжна доктрина, що відзначається поміркованістю і розважливістю» [72, 339].
Каменяр і Митець були різними іпостасями творчої особистості Івана Франка «цілого чоловіка» навіть у літературній діяльності. Такого роду симбіоз символізує єдність і монолітність всієї української літератури, а відтак її повноту і значущість у світовому культурному процесі.
Актуальність нашого дослідження якраз і полягає у доведенні тези про синтезуючу здатність як основну рису творчого методу Івана Франка, яка забезпечила оригінальність і самобутність не тільки творчої спадщини Каменяра, а й значною мірою всієї української літератури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, у науковій проблематиці якої й у планах Інституту франкознавства при ній франкознавча тематика є основною. Дослідження також відповідає накресленій у зазначених інституціях широкій програмі відзначення Франківського ювілею у 2006 році, якому і присвячена наша робота.
Мета й завдання нашого дослідження передбачають вивчення творчої спадщини Івана Франка у контексті світового та національного літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття, з’ясування, здобутками якого чи яких саме літературних напрямів збагачував власний творчий метод І. Франко і яке це мало значення для розвитку української літератури.
До завдань дослідження належить обґрунтування положень, які виносяться на захист:
1. Формування творчого методу І. Франка відбувалося упродовж усього життя письменника і мало характер еволюційного збагачення елементами різних літературних напрямів, а не революційного стрибкоподібного розвитку від однієї ідейно-естетичної концепції до іншої шляхом повного заперечення попередньої доктрини.
2. У ранній період життя і творчості Іван Франко перебував під впливом романтично-ідеалістичного спрямування літератури.
3. На основі захоплення філософією позитивізму письменник звертається до реалістичного типу творчості, до якого належать такі літературні напрями, як натуралізм, реалізм, імпресіонізм.
4. У своїх ідейно-естетичних пошуках І. Франко часто передбачав, а іноді й випереджав розвиток літературного процесу, тому в деяких його творах проявилися риси експресіонізму, сюрреалізму, напрямів, які за життя письменника тільки формувалися.
5. Визначальною рисою художнього методу І. Франка є синтезуюча здатність, завдяки якій письменник отримав можливість творчо переосмислити й адаптувати до умов індивідуально-авторського стилю здобутки різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними постулатами, літературних напрямів.
6. Завдяки здатності письменника до експериментування та новаторства і водночас його повазі до літературних традицій відношення між українською та світовою літературою не перетворилися на односторонній процес копіювання національною культурою інтернаціональних естетичних канонів, а набули характеру інтеграційного взаємозбагачення.
Об’єктом дослідження є тексти І. Франка художні, літературознавчі, епістолярні, а також тексти праць франкознавців і вітчизняних та зарубіжних дослідників художніх напрямів і жанрів.
Предмет дослідження специфіка творчого методу Івана Франка як синтетичної структури в її еволюції на тлі літературних напрямів в українському та загальноєвропейському процесі.
Теоретична та методологічна основа дисертації. Дослідження спирається на теоретично-науковий рівень праць сучасного українського та зарубіжного літературознавства з урахуванням вчень попередніх епох, зокрема в галузі загальнофілософській, методологічній і генологічній.
Повертаємося до автентичних постулатів діалектики в її неурізаному вигляді, до діалектики Геґеля. Її суть закодовано у знаменитій «тріаді», здатній не тільки усвідомити екстремальні прояви «тези» й «антитези», але і зняти у «синтезі» їхнє протистояння.
Упродовж тривалого часу в умовах ідеологічної диктатури у вітчизняному літературознавстві закладалася певна методика експлуатації методології. Традиційно з трьох основних законів діалектики базовим для методологічних принципів дослідження Франкової творчості обирали закон заперечення заперечення. Із закону єдності й боротьби протилежностей акцентувалася увага не так на єдності, як на боротьбі. А закон переходу кількісних змін у якісні й зовсім ігнорували. Наслідком такої диспропорції було вишукування в ідейно-естетичній концепції Франка «тези» або «антитези» (у кращому випадку розвитку від «тези» до «антитези»), забуваючи про ще один невід’ємний складник геґелівської тріади «синтез». Парадигму «тези» складали свідомість, позитивізм, матеріалізм, об’єктивізм, реалізм, наукова основа, опора на факт, соціальна заанґажованість, домінанта змісту тощо. Парадигму антитези підсвідомість, емоційність, ідеалізм, суб’єктивізм, романтизм, перевага у творах уяви та фантазії, індивідуалізм, культ форми. У прихильників соцреалізму Франко «розвивався» від молодечого романтизму до його заперечення і реалізму. У критиків-модерністів від реалізму-натуралізму до однозначного модернізму.
На наше переконання, еволюція естетичної свідомості Івана Франка відбувалася радше за законами переходу кількісних змін у якісні (літературно-критична спадщина письменника зафіксувала його зацікавленість здобутками різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними настановами, літературних напрямів і спроби теоретично обґрунтувати необхідність їхнього синтезу на якісно вищому рівні художнього узагальнення); а також єдності й боротьби протилежностей (властиво, не тільки боротьби, а й єдності). Ми не можемо назвати творчий метод Франка ні суто реалістичним, ні романтичним, ні натуралістичним, ні модерністським, оскільки головною його рисою, на нашу думку, є синтезуюча здатність, завдяки якій Франко міг збагачувати власний арсенал засобів художнього зображення елементами кожного із зазначених літературних напрямів, поєднуючи часом непоєднувані, на перший погляд, протилежності: аполлонівське і діонісійське, раціо та емоціо, матеріалізм та ідеалізм, соціальну заанґажованість і естетизм, фактографізм” і фантазування тощо.
Вважаємо за доцільне використовувати методологічні постулати самого І. Франка стосовно інтерпретації художніх напрямів, приймаючи його вимогу неабсолютизації якогось одного напряму, рівноцінності методів при їх кореляції талантом («в літературі ще більше, ніж у політиці, має перевагу сила над правом: сила таланту, сила переконання і запалу над засидженим правом традиції, формулок і доктрин» [253, т.31, 40]); а також Франкове розуміння діалектики національного й інтернаціонального впливу-опору потребу освіжуватись (літературі) інгаляцією впливів при одночасному опорі їм, тобто трансформацію «привозного» на національнім ґрунті, його «одомашнення» (М. Грушевський).
Із зарубіжних дослідників напрямів належної уваги заслуговує французький сучасник І. Франка А. Давид-Соважо (його праця про натуралізм і реалізм була відома українському письменникові; у ній містяться не тільки цікаві спостереження автора стосовно особливостей тогочасного літературного процесу, а й спроба вироблення оригінальної методики дослідження явищ словесності).
Науково-методологічну допомогу надали нам сучасні вчені-франкознавці, зокрема: І. Денисюк, Р. Гром’як, З. Гузар, Т. Салига, Л. Сеник, В. Корнійчук, Л. Бондар, Т. Пастух, М. Легкий, В. Будний, Я. Мельник, Р. Чопик, Б. Тихолоз, В. Матвіїшин, С. Хороб, Б. Бунчук, Т. Гундорова; а також автори праць про окремі художні напрями та методологічні школи: Д. Наливайко, Н. Калениченко, Н. Шумило, М. Ільницький, М. Гнатюк, Л. Гаєвська, М. Ткачук, Л. Скупейко, О. Черненко.
Немає також жодних підстав недооцінювати методологічні здобутки давнішого франкознавства. Для нашого дослідження важливими є праці літературознавців, які вивчали особливості творчого методу І. Франка Г. Цеглинського, О. Огоновського, А. Крушельницького, Лесі Українки, С. Єфремова, С. Щурата, М. Возняка, О. Білецького, М. Євшана, М. Зерова. Навіть враховуючи ідеологічну упередженість у франкознавчих студіях радянського періоду, багато корисної для нас інформації міститься у працях І. Басса, І. Стебуна, Ю. Янковського, Л. Безуглого. Так само важливо врахувати й методологічні надбання літературознавців діаспори, що містяться у працях Б. Глинського, О. Зуєвського, Л. Рудницького, Д. Чижевського, Ю. Лавріненка, С. Козака, Л. Луціва, М. Ласло-Куцюк.
Встановити характер взаємовідношення між елементами поетики того чи того літературного напряму і системою жанрів у творчості Франка допоможуть праці А. Анікста «Теорії драми на Заході у другій половині ХІХ віку»; Лесі Українки «Найновіша суспільна драма»; О. Білецького «Романтизм і натуралізм у французькому театрі ХІХ сторіччя»; І. Денисюка «Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ століття»; Ю. Ковальова «Мистецтво новели і новела про мистецтво у ХІХ віці».
Дослідження базується на різні наукові принципи, методики, школи, а саме: постулат діалектичної тріади, принцип історизму, генетизму, типологізму, методи компаративізму, біографізму.
Користуємося такими постулатами культурно-історичної школи, як історизм, детермінізм, національна специфіка літератури. При співставленні явищ українського літературного процесу з синхронними процесами у зарубіжних літературах за допомогою прийомів компаративізму встановлюємо певні спільні закономірності розвитку літератури у світовому масштабі та їх національну специфіку. Методика жанрового аналізу тексту служить для з’ясування впливу літературного напряму та письменницького методу на його (тексту) особливості, використовуємо теж здобутки сучасної герменевтики. Системний метод служить синтетичним узагальненням.
Методологічне значення при написанні дослідження мали для нас праці конкретних авторів: А. Давида-Соважо, Л. Білецького, С. Єфремова, З. Фройда, Г.-Ґ. Ґадамера, М. Бахтіна, Д. Наливайка, Н. Калениченко, І. Денисюка.
Наукова новизна дослідження полягає передусім у висунутій та обґрунтованій аналізом літературно-критичних статей і художніх текстів концепції синтетичної структури художнього методу І. Франка. Уперше, не надаючи переваги якомусь одному напрямові, проаналізовано функції романтизму, реалізму, натуралізму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму в еволюції методу письменника як структурних елементів складного діалектичного цілого методологічного рецепту автора.
Ця концепція по-новому висвітлює складність спадщини Франка як явища діалектичного на перший погляд суперечливого, а, по суті, одноцілого при всьому розмаїтті ідей і форм.
Оскільки, як показано у дисертації, внутрішня методологічна динаміка Франка як письменника і теоретика невіддільна від загальної еволюції української літератури, в авангарді якої стояв Каменяр, то наша концепція по-новому висвітлює конфронтацію напрямів і стилів: не постійна боротьба (боротьба класова, при якій один абсолютизований напрям анулює інші як неповноцінні), а розвиток літератури іманентний художній процес, у якому на «перехресних стежках» різних напрямів народжуються поліфонічні шедеври.
Практичне і теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можна використовувати у студіях з історії української літератури та теорії літератури, при написанні монографічних праць про розвиток літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття, під час читання лекційних курсів і франкознавчих спецкурсів у вищих навчальних закладах.
Особистий внесок здобувача. У дисертації узагальнено особисті студії автора над історико-теоретичними проблемами, які стосуються особливостей творчого методу Івана Франка та тенденцій в еволюції світового й українського літературного процесу.
Апробацію дослідження здійснено в публікаціях у наукових збірниках, культурологічних журналах і на таких наукових конференціях:
1. «Українська філологія: школи, постаті, проблеми». Міжнародна наукова конференція, присвячена 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23 25 жовтня 1998).
2. «Кобзар. Каменяр. «Покутська трійця». Міжнародна наукова конференція, присвячена 140-річчю від дня народження Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 14 16 травня 2001).
3. «Українська література в контексті світової». ІІІ Всеукраїнська науково-теоретична конференція (Одеса, 2004).
4. «Література та літературознавство: історія і сучасність». Всеукраїнська наукова конференція (Житомир, 2004).
5. ХІІІ, ХІV, ХV, ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ, ХХ щорічні наукові Франківські конференції (Львів, Інститут франкознавства, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005).
6. «Актуальні проблеми історії і теорії української літератури». Міжнародна наукова конференція (Львів, 7 8 червня 2005).
7. «Orbis terrarum Івана Франка». Міжнародний симпозіум, присвячений 150-річчю від дня народження Івана Франка (Дрогобич, 21-22 жовтня 2005).
8. Творчість молодомузівців” і проблеми українського модернізму”. Всеукраїнська наукова конференція присвячена 125-річчю від дня народження Степана Чарнецького (Львів, 27 січня 2006).
Публікації. За темою дослідження опубліковано монографію «Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ початку ХХ століття» (Івано-Франкіфвськ, 2005. 16,74 друк.арк.) та 21 наукову статтю у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (306 позицій). Викладена на 374 сторінках, з них 352 сторінки основного тексту.

Список літератури

Висновки

У статті «Слово про критику» (1896) І. Франко висловив тезу про те, що «критика ніколи не була керманичем для літературної творчості, а завсігди шкутильгала за нею, обчислювала готові вже здобутки, пояснювала їх» [253, т.30, 214], однак практична діяльність Франка часом засвідчувала протилежне: критик ніколи не йшов сліпо за пануючою літературною модою чи закостенілими естетичними канонами, а намагався вивести національну літературу на якісно вищий художній рівень. Незважаючи на неодноразово задеклароване бажання «йти в ряді», за умов відсутності останнього, Франкові, як і будь-якому новатору, таки доводилось інколи «йти на вістрі» літературного процесу, а, отже, бути керманичем для тих поколінь письменників, які йшли слідом. Теорія і практика літератури поєдналися в естетичній свідомості Івана Франка нерозривним діалектичним зв’язком. Тому впровадження елементів тієї чи іншої ідейно-естетичної системи у його творчості відбувалося цілісно: як на рівні теоретичного осмислення, так і на рівні втілення в конкретних художніх творах.
Універсальність творчого генія Івана Франка позитивно відбилася на українському літературному процесі, відкриваючи шляхи для подальшого екстенсивного (розширення тематики та проблематики, жанрової системи, поетикальної бази прийомів і засобів художнього зображення) та інтенсивного (поглиблення психологізму, новаторські пошуки ефективних формальних засобів для втілення конкретних авторських креацій на рівні окремих творів і циклів) розвитку.
Художня спадщина І. Франка відображає тенденції у розвитку літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття, відтак наше дослідження не тільки розкриває особливості творчого методу письменника, а й проливає світло на динаміку розвитку української (у контексті світової) літератури на зламі століть. На жаль, міф про так звану неповноту українського літературного процесу все ще потребує послідовного й чітко аргументованого спростування. Об’єктивне дослідження самого лише літературно-критичного та художнього доробку Івана Франка надає докази повноти та самодостатності української літератури. Факти Франкового звернення до різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними настановами, літературних напрямів засвідчують типологічну близькість українського процесу з закономірностями у розвитку світового. У такому аспекті слід розглядати прийоми і засоби художнього зображення, що належать до здобутків романтичного, реалістичного, натуралістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного напрямів.
Чинники, що впливали на звернення Франка до певного напряму двоєдині: внутрішні, суб’єктивні, зумовлені особливостями ментальної організації письменника, і зовнішні, об’єктивні, детерміновані особливостями середовища, епохи. Разом вони складали ту творчу лабораторію, у якій письменник експериментував у пошуках оптимального синтетичного методу художнього освоєння дійсності.
До внутрішніх факторів, які стимулювали Франкове зацікавлення різними естетичними системами, відносимо категорично відкинуте свідомістю автора, його ідейно-естетичною доктриною, але існуюче на «нелегальному» становищі у підсвідомості прагнення насолоджуватися процесом, а не результатом літературної діяльності, створювати справжні «майстерверки», з головою пірнаючи у контрастний і суперечливий «світ краси й гидоти», бажання, яке стимулювало письменника до написання творів і натуралістичних («Тюремні сонети», «На дні», «Місія»), і модерних («Зів’яле листя», «Вільгельм Телль», «Сойчине крило», «Син Остапа»). Хоч почуття міри, як правило, не зраджувало письменника, а свідомість постійно намагалася «витіснити» підсвідомі імпульси, все-таки вони раз у раз проявлялися на сторінках творів Франка у вигляді підвищеного зацікавлення «темною стороною» людської натури: мотивами поведінки, психопатологічними явищами, фізіологією пристрастей тощо. Багата уява та фантазія, притаманний Франкові юнацький максималізм також сприяли зверненню письменника як до крайнощів натуралізму, так і до романтизму та ідеалізму.
Франко писав не лише так, як цього вимагала його «натура», а й намагався «виробити почерк» на кращих зразках української та світової літератури. Національні традиції, процеси, що відбувалися у духовному житті Європи, ось контекст, у якому слід розглядати літературну діяльність українського письменника.
Аналіз літературно-критичної та художньої спадщини Івана Франка дає підстави зробити ряд висновків щодо особливостей творчого методу письменника, генетико-типологічних характеристик його літературного доробку, етапів еволюції його естетичної свідомості та її (еволюції) відповідності тенденціям, що відбувалися у національному та світовому літературному процесі.
1. Формування творчого методу І. Франка відбувалося впродовж усього життя і мало характер еволюційного самовдосконалення завдяки поступовому збагаченню прийомами і засобами художнього зображення, виробленими різними літературними напрямами. Революційний стрибкоподібний розвиток від однієї ідейно-естетичної концепції до іншої шляхом повного заперечення здобутків попередньої доктрини для Франка не є характерним. Власне, через це важко чітко визначити етапи еволюції естетичної свідомості І. Франка: елементи романтизму, символізму, натуралізму, реалізму, імпресіонізму зустрічаються як у ранніх, так і у пізніх творах письменника. Тому єдиним (дуже умовним і відносним) критерієм у визначенні послідовності цих етапів є ступінь насиченості Франкових творів у той чи той період елементами того чи того напряму.
2. У ранній період творчості Франко перебував під впливом романтично-ідеалістичної літератури. Наслідки цього впливу простежуються і на рівні літературно-критичних праць, і на рівні художніх творів письменника. Критична спадщина Франка переконливо засвідчує, що він глибоко усвідомлював значущість романтизму в історії світової та національної літератури, бачив вичерпаність одних і перспективність інших концептуальних положень напряму щодо майбутнього розвитку літератури.
Художня творчість Івана Франка доводить, що романтизм був невід’ємною, повнозначною та повноправною частиною його естетичної свідомості так само, як реалізм, натуралізм, імпресіонізм чи модернізм. Універсальність як органічний атрибут цього феноменального письменника свідомо й несвідомо проявлялася у його таланті синтезувати здобутки різних літературних напрямів, у тому числі й романтизму, перебуваючи у постійній силовій напрузі протилежно спрямованих полюсів «раціо» та «емоціо». В умовах ущільнення українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття ця особливість творчого методу Івана Франка не тільки забезпечувала оригінальність і самобутність його художнім творам, а й відкривала нові можливості для інтенсивного розвитку всієї української літератури.
3. На основі захоплення філософією позитивізму письменник звертається до реалістичного типу творчості, який формують три літературні напрями: натуралізм, реалізм, імпресіонізм.
Літературно-критична спадщина Івана Франка зафіксувала багато доказів неабиякого його зацікавлення історико-теоретичними проблемами натуралізму, як і спробу логічно обґрунтувати необхідність впровадження деяких ідейно-естетичних засад цього напряму в українській літературі. Заслугою Франка є створення на основі реалістичного та натуралістичного мистецтва власної концепції «наукового реалізму», яку можна вважати індивідуальним і національним варіантом натуралізму.
Поетика натуралізму посідає важливе місце у структурі творчого методу І. Франка. З неоднаковою інтенсивністю вона проявляється впродовж усієї творчої діяльності письменника як на рівні окремих творів, так і на рівні циклів. Найбільш насиченими натуралізмом є цикли «Бориславських оповідань» і «Тюремних сонетів».
Повно і різнобічно в теоретичних та історико-літературних працях Івана Франка висвітлено й проблему генетико-типологічних особливостей реалізму. Така увага письменника до напряму засвідчує його бажання, а, точніше, свідому установку на самоідентифікацію власного творчого методу теж як реалістичного. Сучасній франкознавчій науці не варто під тиском тимчасової літературної кон’юнктури відмовлятися від того факту, що саме реалізм у різних його модифікаціях (від наукового до ідеального) став пріоритетним напрямом на рівні естетичної свідомості Івана Франка, як і всієї української літератури ХІХ століття.
Аналіз художньої творчості Івана Франка підтверджує відданість письменника реалістичній концепції не тільки на рівні світоглядних установок і теоретичних умовиводів, а й на рівні творчої практики. Причому художня спадщина письменника відображає динаміку розвитку реалістичного мистецтва у світовому та національному літературному процесі. Реалізм у різних його модифікаціях (просвітницький, науковий, критичний, ідеальний і навіть магічний) складає поетикальну домінанту окремих Франкових творів і циклів.
Реалістичний доробок у творчій спадщині Івана Франка не тільки засвідчує неабиякі індивідуальні здобутки митця у цьому напрямі, а й закладає відповідні національні традиції української літератури, традиції, що й досі становлять основу її значущості в контексті світового літературного процесу.
Творчість І. Франка містить також documents humains його зацікавлення поетикою імпресіонізму. Поєднуючи теоретичне осмислення доктрини цього літературного напряму з практичним втіленням окремих її положень у художніх творах, письменник цілісно впроваджував здобутки імпресіонізму в український літературний процес. Це дає підстави стверджувати, що імпресіонізм в українській літературі не випадкове, а цілком закономірне, послідовне, зумовлене іманентним розвитком світового та національного літературного процесу явище.
4. У своїх ідейно-естетичних пошуках І. Франко часто передбачав, а іноді й випереджав розвиток літературного процесу, тому в деяких його творах проявилися ознаки символізму, експресіонізму, сюрреалізму, напрямів, які за життя письменника тільки формувалися.
Густа насиченість символічними образами поезії та белетристики Каменяра зумовлена навіть не підпорядкуванням певній естетичній доктрині, а індивідуальними особливостями креативного мислення Івана Франка; його схильністю і вмінням перетворювати образ обставин місця дії у символ, знаходити вічне у буденному, сакралізувати найдрібніші деталі побуту, бачити «іскру божества в дійствительності».
І в поетичних творах Франка, і в його прозі міститься чимало доказів практичного втілення в художній творчості тих теоретичних постулатів ідейно-естетичної концепції письменника, які є близькими до положень експресіоністичної доктрини.
У пошуках відповідних засобів вираження «того болю, на котрий людськість хорує від свого початку», Франко звертається до поетики напряму, який на початку ХХ століття синхронно зароджується у різних національних літературах. Перебуваючи на вістрі світового літературного процесу, письменник доклав чимало зусиль, аби й українська «пісня» стала «загальнолюдською» та «зрозумілою і для пізніх поколінь», як і для того, щоб експресіонізм у вітчизняній літературі відбувся як явище.
Так само і майбутні найважливіші складники сюрреалістичної доктрини були часткою естетичної свідомості І. Франка. Докази того, що Франко часто випереджав історичний розвиток загальноєвропейського літературного процесу, знаходимо не тільки в його працях із теорії літератури, а й у конкретних художніх творах: цілісно («Син Остапа») чи у вигляді своєрідних сюрреалістичних вкраплень («Неначе сон», «Перехресні стежки»).
5. Визначальною рисою Франкового художнього методу є його синтезуюча здатність, завдяки якій письменник міг творчо переосмислити й адаптувати до умов індивідуально-авторського стилю здобутки різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними постулатами, літературних напрямів.
Франко вважав, що основним завданням поета є «з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова» [253, т.35, 110]. У творчості І. Франка поєднуються елементи таких літературних напрямів, як натуралізм і романтизм, романтизм і символізм, реалізм і імпресіонізм, реалізм і експресіонізм тощо. Зазначена особливість проявляється як на жанровому рівні, так і на рівні вибору засобів художнього зображення. І. О. Денисюк, аналізуючи твір «Сойчине крило», зазначає: «А втім, жодні тісні рамки якогось одного жанру малої прози не підійдуть повністю до цього оригінального твору, що скристалізувався як сплав різних родових та видових цінностей, як вияв універсалізму Франкового генія» [80, 175].
Завдяки синтезуючій здатності письменник зумів творчо переосмислити здобутки різних ідейно-естетичних доктрин, різних літературних напрямів, об’єднуючи все найцінніше з них на якісно вищому рівні художнього узагальнення. Безумовно, це сприяло збагаченню, інтенсифікації не лише творчості І. Франка, але й українського літературного процесу загалом.
6. Завдяки здатності письменника до експериментування та новаторства і водночас його повазі до літературних традицій відношення між українською та світовою літературою не перетворилися на односторонній процес копіювання національною культурою інтернаціональних естетичних канонів, а набули характеру інтеграційного взаємозбагачення.
Діалектична єдність «старого» й «нового» забезпечувала життєдайний баланс традицій і новаторства у Франкових творах, сприяла, хоч це і парадоксально, не уніфікації, а індивідуалізації, порівняно із загальним літературним середовищем, творчої манери письменника, стала запорукою духовної єдності різних поколінь українських літераторів, і, щонайважливіше, сприяла пожвавленню літературного процесу в Україні.
Новизна й оригінальність здобутків письменника в романтичному, натуралістичному, реалістичному, імпресіоністичному, експресіоністичному напрямах мистецтва збагатили не тільки національну, а й світову літературу.
Розглядаючи художню спадщину Івана Франка як дзеркало українського та світового літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття, ми спробували наблизитися до розкриття закономірностей, які впливали на динаміку еволюційних змін у мистецтві зазначеного періоду, а також довести, що секрети поетичної творчості письменника криються у його вмінні гармонізувати індивідуальну авторську майстерність із національними традиціями та загальносвітовими тенденціями в розвитку літератури.
Іван Франко, перебуваючи на вістрі літературного процесу, зумів поставити українську в один ряд із іншими розвинутими національними літературами світу, довівши значущість і незнищенність творчих надбань нашої культури в історії духовного розвитку людства.

Список використаної літератури

Агеєва В. Українська імпресіоністична проза К., 1994. 165 с.
Адмони В. Поэтика и действительность. Л., 1975. 309 с.
Адорно Т. Теорія естетики. К., 2002. 162 с.
Академические школы в русском литературоведении. М., 1975. 514 с.
Андрієвська О., Яворська Л. Французько-український словник. К., 1965. 792 с.
Асмус В. Вопросы теории и истории эстетики. Москва, 1968. 653 с.
Баган О. Іван Франко і Василь Щурат як інтерпретатори модернізму (До історії відомої дискусії)// Франкознавчі студії. Дрогобич: Вимір, 2001. Вип. 1. С. 42 54.
Баган О. Світоглядна еволюція Івана Франка як ключ до розуміння його творчості// Іван Франко в школі: Збірник науково-методичних праць. Дрогобич: Коло, 2003. Вип. 1. С. 8 26.
Байер И. Художники и социализм. М., 1966. 120 с.
Бальзак О. Собр. соч.: В 15 тт. Т. 13. М., 1951. 323 с.
Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. М., 1983. 416 с.
Барвінський О. Історія української літератури. Львів., 1920. Ч. 1. 374 с.
Басс І, Каспрук А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К., 1983. 214 с.
Басс І. Художня проза Івана Франка. К., 1965. 312 с.
Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. Москва: Художественная литература, 1975. 504 с.
Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. Москва: Художественная литература, 1972. 234 с.
Безуглий Л. Спостереження над поетикою оповідання І. Франка «На роботі»// Укр. літературознавство. 1982. Вип. 38. С. 86-92.
Білецький Л. Основи літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології). Прага., 1925. 307 с.
Білецький О. Романтизм і натуралізм у французькому театрі ХІХ сторіччя// Зібр. тв.: У 5 т. Т. 5. К., 1966. 321 с.
Білецький О. Художня проза І. Франка// Від давнини до сучасності: Вибрані твори у 2 т. Т. 1. К., 1960. С. 381-429.
Бовсунівська Т. Григорій Сковорода й український романтизм// Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів. К., 1996. С. 317-324.
Богомолов А. Идея развития в буржуазной философии. М., 1962. 374 с.
Бондар Л. Збірка І. Франка «Із днів журби»: Cherchez la femme// Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Франкознавство 2003. Вип. 32. С. 3-14.
Бондар Л. «Коли екстреми ся стрічають»// Укр. літературознавство. 1992. Вип. 56. С. 85-95.
Бондар Л. Соціальна інвектива чи загадкова love story? (Цикл «Спомини» зі збірки І. Франка «Із днів журби»)// Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. Львів, 1998. С. 399-404.
Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. Львів: Кн.-журн. Вид-во, 1956. 234 с.
Будний В. Поетика і критика: (Праця І. Франка «Із секретів поетичної творчості» на тлі літературно-критичних шукань рубежа ХХ ст.)// Укр. літературознавство. 1987. Вип. 48. С. 20-28.
Бунчук Б. Віршування Івана Франка: Монографія. Чернівці: Рута, 2000. 265 с.
Бунчук Б. Поетичне новаторство Івана Франка// Укр. літературознавство. 1981. Вип. 36. С. 29-34.
Буров А. Марксистско-ленинская эстетика против натурализма в искусстве// Вопросы философии. 1950. № 1. С. 69-81.
Ванслов В. Эстетика, искусство, искусствознание: Вопросы теории и истории. М., 1983. 440 с.
Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. Тернопіль, 1998. 120 с.
Веселовский А. История поэтики. М., 1989. 406 с.
Вико Дж. Основы новой науки. Л., 1940. 236 с.
Виноградов И. По живому следу: Духовные искания русской классики: Литературно-критические статьи. М., 1987. 384 с.
Возняк М. Автобіографічний елемент в оповідані Франка «На дні». Львів, 1939. 38 с.
Возняк М. З початків реалізму Івана Франка. Львів, 1949. 221 с.
Войтюк А. З історії становлення естетичних поглядів І. Франка// Рад. літературознавство. 1975. №11. С. 49-59.
Войтюк А. Іван Франко про єдність почуття і мислення у поетичній творчості// Іван Франко: Статті і матеріали. Львів, 1962. Зб. 9. С. 61-69.
Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів: Вища школа, 1981. 156 с.
Волков И. Творческие методы и художественные системы. М., 1988. 253 с.
Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. К.: «Юніверс», 2001. 288 с.
Гаєвська Л. І.Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм?// Проблеми історії та теорії української літератури ХІХ поч. ХХ ст. К., 1991. С. 154-162.
Гаєвська Л. «Коли обриваються пута...»// Слово і час. 1992. С. 4-12.
Гаєвська Л. Натуралізм// Українська літературна енциклопедія: В 5 т. Т. 3. К., 1995. С. 463-464.
Гаманн Р. Импрессионизм в искусстве и жизни. М., 1935. 179 с.
Гарасим Я. Іван Франко і культурно-історична школа// Укр. літературознавство. 1996. Вип. 62. С. 67-75.
Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. Львів, 2000. 148 с.
Геґель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. Москва: Искусство, 1968-1973.
Гей Н. Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М., 1975. 470 с.
Гинзбург Л. О литературном герое. Л., 1979. 221 с.
Гинзбург Л. О психологической прозе. Л., 1976. 448 с.
Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ початку ХХ сторіч. Львів, 2002. 208 с.
Голод Р. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ початку ХХ століття. Монографія. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. 288 с.
Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: До питання про особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 108 с.
Голод Р. Синтезуюча здатність як головна риса творчого методу І. Франка// Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. Львів, 1999. Ч. 1. С. 156 162.
Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ початку ХХ ст. Львів: Світ, 1988. 210 с.
Гонкуры Э. и Ж. Дневник. М., 1964. Т. 1. 710 с.
Гончарук Г. До питання про науковий реалізм” І. Франка// Укр. літературознавство. 1969. Вип. 7. С. 18-23.
Грицак Я. «...Дух, що тіло рве до бою...»: Спроба політичного портрета Івана Франка. Львів: Каменяр, 1990. 116 с.
Гром’як Р. Внесок Івана Франка в розвиток естетики художньої творчості// Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО (Львів, 11-15 верес. 1986 р.) : У 3 кн. К., 1989. Кн. І. С. 188-191.
Гром’як Р. Громадськість і професіоналізм: (Соціальна відповідальність критика): Літ.-крит. нарис. К., 1986. 204 с.
Гром’як Р. Про визначення поетики в світлі естетичної концепції І. Я. Франка// Поетика. К.: Наукова думка, 1992. С. 16 21.
Гузар З. Деталь як засіб створення локального колориту в повісті «Борислав сміється»// Укр. літературознавство. 1969. Вип. VII. С. 58-65.
Гузар З. До питання про локальний колорит у прозі І. Франка. (Борислав і Дрогобич у двох редакціях повісті «Boa constrictor»)// Укр. літературознавство. 1972. Вип. 17. С. 106-112.
Гузар З., Іваночко Г. Автологічне слово у збірці Івана Франка «З вершин і низин»// Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. Львів, 1999. Ч. 1. С. 168-176.
Гузар З. Особливості креаціонізму в оповіданні І. Франка «Борис Граб» (Префігураційно-ейдологічний аспект)// Франкознавчі студії/ Ред. Кол. Є. Пшеничний (голов. ред.), А. Войтюк, В. Винницький та ін. Дрогобич: Вимір, 2001. Випуск перший. С. 5-11.
Гузар З. Перехресні стежки поезії Івана Франка. Книжка для вчителя. Львів, 2000. 180 с.
Гундорова Т. Становлення творчого методу Івана Франка і синтез західноєвропейської і російської художніх традицій// Іван Франко і світова культура. Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 1115 вересня 1986 р.). К.: Наукова думка, 1990. Кн. 1. С. 226-228.
Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельбурн, 1996. 151 с.
Гуняк М. Новаторство поетики повісті Івана Франка «Великий шум»// Франкознавчі студії/ Ред. Кол. Є. Пшеничний (голов. ред.), А. Войтюк, В. Винницький та ін. Дрогобич: Вимір, 2001. Випуск перший. С. 12-19.
Давидъ-Соважо А. Реализмъ и натурализмъ въ литературе и въ искусстве. М., 1891. 350 с.
Дах М. Балада у генеалогічній свідомості Івана Франка// Українське літературознавство. Іван Франко: Статті і матеріали. Львів, 2001. Вип. 64. С. 98-116.
Дей О. Іван Франко. Життя і діяльність. К.: Дніпро, 1981. 112 с.
Дей О. Іван Франко і народна творчість. К.: Держлітвидав України, 1955. 252 с.
Денисова Т. Иван Франко и натурализм// Іван Франко і світова культура. Кн. І. К., 1990. С. 212-220.
Денисюк І. Життя і жанр: (Про робітничі оповідання Івана Франка)// Укр. літературознавство. Львів, 1972. Вип. 17. С. 15-21.
Денисюк І. Казковий чудесний покажчик у новелі Франка «Неначе сон»// Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 1999. Вип. 27. Українська фольклористика. 294 с. С. 104 111.
Денисюк І. Літературна ґотика і Франкова проза// Парадигма. Вип. 2. Ювілейний збірник на пошану Любомира Сеника. Львів, 2004. С.142-154.
Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ століття. К., 1981. 214 с.
Денисюк І. Способи оповіді в малій прозі І. Франка// Укр. літературознавство. 1969. Вип. 7. С. 14-20.
Денисюк І. Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст.// Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст.: Оповідання. Новели. Фрагментарні форми (ескізи, етюди, нариси, образки, поезії в прозі). К.: Наук. думка, 1989. 688 с. С. 5-26.
Денисюк І. «Усе мистецьке є символом». (Розшифровані й нерозшифровані символи у «Перехресних стежках»)// Іван Денисюк. Невичерпність атома. Львів, 2001. С. 101 109.
«Діло», 1883, № 2.
Дорошенко І. Естетика праці в поетичній творчості Івана Франка. Вид-во Львів. ун-ту, 1956. 126 с.
Драгоманов М. Вибране. К., 1991. 684 с.
Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881-1886: У 2 т. Львів, 1906-1908.
Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970.
Е. М. До життєпису Франка// Альманах «Гомону України» на 1966 р. С. 57 61.
Євшан М. Іван Франко: Нарис його літературної діяльності// Сучасність. 1967. № 5. С. 58-69; № 6. С. 35-45.
Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. К., 1998. 658 с.
Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис. К.: Слово, 1926. 120 с.
Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995. 432 с.
Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. К., 1913. 125 с.
Жирмунский В., Сигал Н. У истоков европейского романтизма// Уолпол. Казот. Бекфорд. Фантастические повести. Ленинград, Наука, 1967. 320 с.
Жук Н. Проза Івана Франка. К., 1977. 214 с.
Задорожна С., Бернадська Н. Українська література (запитання і відповіді). К., 1996. 232 с.
Зарубіжна література/ За ред. О. М. Ніколенко, Н. В. Хоменко, Т. М. Конєвої. К., 1998. 320 с.
Затонский Д. Искусство романа и ХХ век. М., 1973. 306 с.
Зеров М. Твори: В 2 тт. К., 1990. Т. 2. 601 с.
Зеров М. Франко-поет// Зеров М. Твори: В 2 т. Т. 2. К., 1990. С. 457 491.
Золя Э. Жерминаль. Донецк, 1980. 488 с.
Золя Э. Собр. соч.: В 26 т. Т. 24. М., 1966. 321 с.
«Зоря», 1883, ч. 3.
«Зоря», 1883, ч. 7.
Зубрицька М. Смисл і абсурдність буття у поемі І. Франка «Мойсей»// Сучасність. 1993. № 2. С. 110-115.
Іль