ПОЕТИКА ПОВІСТЕЙ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Короткий опис

Дніпропетровський національний університет

На правах рукопису

Цюп’як Ірина Костянтинівна

УДК 821.161.2 Хвильовий

ПОЕТИКА ПОВІСТЕЙ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Спеціальність 10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата

філологічних

наук

Науковий керівник

Заверталюк Нінель Іванівна

доктор філологічних наук,

професор

Дніпропетровськ 2002

ЗМІСТ

Вступ................................................................................................ 3
Розділ 1. Концептуальні аспекти поетики прози Миколи Хвильового у літературознавстві.................................................. 13
Розділ 2. Мотив абсурду та існування людини в ньому в повістях М.Хвильового................................................................................ 37
2.1. Концепція людини в повістях М.Хвильового. Її антитетичність абсурдному середовищу.................................. 38
2.2. Трагічне у повістях Миколи Хвильового: форми його вираження................................................................................... 55
2.3. Сатира як естетико-художній спосіб відображення дійсності у повісті М.Хвильового Іван Іванович”.................. 93
Розділ 3. Соціопсихологічні домінанти поетики повістей М.Хвильового.............................................................................. 111
Висновки...................................................................................... 144
Список використаних джерел..................................................... 153

Вступ

Багатоаспектне, цілісне вивчення творчої спадщини Миколи Хвильового (18931933), як і В.Підмогильного, М.Куліша, М.Могилянського, А.Любченка, є однією з головних проблем українського літературознавства. В умовах 2030-х років ХХ століття, коли в літературі бурхливо формувалися різні літературностильові течії, методи, школи, на мистецькому небосхилі з’являлися неповторні письменницькі особистості. Самобутньою мистецькою індивідуальністю зі своїм романтично-критичним баченням світу, з оригінальною поетикою художнього вираження дійсності був і залишається Микола Хвильовий, чиї твори впродовж багатьох років несправедливо замовчувалися. Ім’я Миколи Хвильового дало назву ідейній течії хвильовизму”, яка була відображенням істинної суті національної політики сталінської доби на Україні і була затаврована владою як буржуазнонаціоналістична”, фашистська”, ворожа”. М.Хвильовий перший побачив невідповідність сповідуваного ним ідеалу і будівництва тоталітарного соціалістичного суспільства, трагічне становище особистості в ньому. Непримиренний максималіст, гранично чесний з собою і людьми, М.Хвильовий став символом відваги, національної чести й патріотизму” [1, 9]. Д. Донцов так характеризує митця: Скрізь вносив він жорстоку сатиру дійсності, тугу за новою людиною, протест і заклик. В стилі його творів саркастичнім, агресивнім, налятім непохитним переконанням і горінням, напруженою думкою, кпинами зі снобів і філістерів, сміливим відслоненням трагічних і глибоких проблем не лише нашої дійсності, як людина і середовище, одиниця й загал, партикулярне й загальне, любов і насильство, романтика й реалізм” [2, 20]. І хоча його набутки вже протягом десяти років доступні і читачеві, і дослідникові літератури, нагальною потребою сучасної філологічної науки є чітка диференціація акцентів у визначенні функціональної ролі тих чи інших елементів поетики, виявлення глибинних механізмів творення образності художнього тексту, типологічних, історико-порівняльних зв’язків, структурно-семантичної цілісності твору М.Хвильового тощо. Процеси авторського творення художності, проблеми поетики тексту і на сьогодні недостатньо з’ясовані і потребують всебічного осмислення. Систематизуючи певний літературознавчий досвід у вивченні поетики твору, ми пропонуємо своє розуміння даної проблеми, даючи інтерпретацію структури поетики повістей Миколи Хвильового як певної системи художності, як творчого динамічного процесу, враховуючи специфіку наявних у них естетико-філософських та соціально-психологічних нашарувань.
Довгий період замовчування творчих набутків письменника призвів до того, що новели, памфлети та повісті видатного прозаїка світового рівня довго залишались непоціновані належним чином. У розвитку літературно-критичної думки про спадщину М.Хвильового простежується певна еволюція. Він розвиток представлений декількома хронологічно зумовленими циклами.
I цикл критика 2030-х років ХХ ст. Для неї характерний чіткий поділ на прихильників ідейно-естетичної позиції Хвильового (О.Білецький, С.Єфремов, М.Зеров, О.Дорошкевич, М.Куліш та ін.) і відвертих ворогів (С.Щупак, А.Хвиля, В.Коряк, Є.Гірчак, П.Лакиза). Дослідники творчості Миколи Хвильового 2030-х років ХХ ст. здебільшого обмежувались або ідеалізацією здобутків письменника, або концентрацією уваги на його політичних поглядах без виявлення природи її образності. Зокрема, О.Білецький у статті Проза взагалі й наша проза 1925 року” зазначав: Початок українській революційній прозі поклав М.Хвильовий, письменник-комуніст, з міцною, хоч і не елементарною ідеологією” [1, 129]. На особливе місце М.Хвильового в українській літературі вказували і М.Чирков, П.Христюк та ін.
II цикл починається одразу після трагічної смерті Хвильового 13 травня 1933 р. Чимало статей, які з’явились у пресі, спрямовані проти ідеологічних помилок” письменника. Їх авторами були відомі письменники сучасники Хвильового (І.Микитенко, І.Кириленко, А.Безименський). Твори письменника після 33-го року вилучено з бібліотек. На довгі роки літературознавство втратило можливість аналізувати мистецькі набутки М.Хвильового.
III цикл в загальному руслі виділяється літературознавство діаспори. Дослідники діаспори в основному прихильно ставились до творчості прозаїка від 30 90 р. (Д.Донцов, О.Ган, Ю.Шерех, М.Шкандрій, С.Гординський). Саме за кордоном було здійснено найповніше видання творів Хвильового в 5-ти томах (НьюЙорк Балтімор, Торонто) у 1984 р. за загальною редакцією Г.Костюка. Варто відзначити й те, що окремі критики з діаспори різко вороже ставились до політичних поглядів автора Синіх етюдів”, вважаючи його комуністом, проте відзначали його непересічний художній талант (М.Островерха, Н.Задеснянський).
IV цикл радянське літературознавство 70-их років, яке дуже обережно згадувало ім’я М.Хвильового, подаючи подекуди критичні зауваги стосовно його творчості (Історія української літератури” у 8-и томах, Л.Новиченко, З.Голубєва та ін.).
V цикл літературознавство 90 років по сьогодні стало новим етапом у вивченні творчості М.Хвильового. У виступах вчених на республіканській науковій конференції Література 2030-х років” (1989 р.) у Дніпропетровську була намічена далекойдуча перспектива поцінувань творчого набутку видатного письменника. До 100-річчя від дня народження М.Хвильового (1993 р.) з’явилось чимало публікацій у журналах Вітчизна”, Слово і час”, Сучасність”, Березіль”, газетах Літературна Україна” та ін. Була проведена Всеукраїнська наукова конференція у м. Харкові М.Хвильовий. Проблеми творчості” (1993 р.). Вона засвідчила посилення уваги вчених до нових аспектів дослідження творчості митця: М.Хвильовий організатор літературного процесу 20-х років; специфіка стилю письменника; концептуальні основи творчості М.Хвильового; особливості мови М.Хвильового як творця орнаментального письма. Намітилась тенденція до віднаходження нетрадиційних ракурсів дослідження творчості письменника: про кентавризм М.Хвильового А.Колісниченко Катастрофа Кентавра” [2], про трагічну помилку і провину І.Михайлин Гамартія Миколи Хвильового” [3], про художні концепції М.Хвильового спецкурс Українська новела 2030-х років ХХ століття (М.Хвильовий, В.Підмогильний) К.Дуба [4], про підтекст твору М.Хвильового (Підтекст художнього твору і світорозуміння письменника (Микола Хвильовий)” колективу авторів за загальною редакцією Г.Сивоконя [5]), про відображення абсурдності буття (О.Муслиєнко М.Хвильовий: психологічна версія абсурдного світу” [6]) та ін. Неусталені підходи досліджень багатоаспектної проблематики творчості М.Хвильового стають провідними, набувають суттєвої значущості в літературознавстві. Це засвідчує перехід до нового етапу синтезу у вивченні художнього феномену Хвильового. Останнім часом захищені дисертаційні роботи, автори яких торкаються питань поетики прози Миколи Хвильового під різними кутами зору. Серед них дисертація І.Констанкевич Проза Миколи Хвильового (еволюція характеру героя)” [7], в якій зроблено спробу проаналізувати поетику прози М.Хвильового в аспекті руху його художнього мислення від малих художніх систем до конструювання романічних форм, дисертація С.Журби Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років ХХ ст.” [8], в якій розглядається повість М.Хвильового Санаторійна зона”.
Проте, попри всі намагання дослідників здійснити цілісний аналіз поетики прози Миколи Хвильового належним чином не вдалося, хоч було чимало зроблено в осмисленні ідейнохудожньої концепції світу М.Хвильового, одного з найбільш складних і суперечливих письменників ХХ століття. Новаторство його як митця полягає у витворенні нових художніх структур, продукуванні нових моделей зображення соціотипів пореволюційної доби. У зв’язку з цим ясніше бачиться, що деструкційність, розкол” свідомості героя, мозаїчність” художнього зображення дійсності мистецькі здобутки М.Хвильового як письменника, який талановито показав, як заламується психіка Жовтня”. А розмаїття його художніх засобів, багатство поетичної палітри засвідчили вихід української літератури на позиції європейського мистецтва. Однак, якщо деякі аспекти поетики новел М.Хвильового вже мали місце в роботах сучасних літературознавців, то повісті М.Хвильового і на сьогодні залишаються малодослідженими.
Повість 20-х років ХХ ст. помітно виділилась на фоні інших жанрів (новел, етюдів, оповідань) широтою охоплення важливих та животрепетних проблем, глибиною зображення соціальних явищ і внутрішнього світу людини. Серед творів А.Головка, М.Івченка, Г.Косинки, Г.Михайличенка, В.Підмогильного, О.Турянського, повість М.Хвильового вражає трагікосатиричною прихованою напругою, загостреним соціальним підтекстом, широким жанрово-стильовим діапазоном. Як митець М.Хвильовий багатомірний і багатогранний, кожне наступне покоління дослідників буде інтерпретувати його твори під новим кутом зору, знаходити ще не досліджені аспекти в його поетичній палітрі. Ця обставина і визначила вибір теми дисертації, ті її концептуальні засади, які детально осмислюються в розділах дисертаційної роботи.
Актуальність дисертаційної роботи зумовлена необхідністю з’ясування ряду важливих проблем поетики прози Миколи Хвильового, а саме:
- концепція світу і героя, детермінована авторською позицією;
- форми художнього моделювання дійсності та їх яскраво увиразнений соціальний підтекст, категорія трагічного, характер її вираження;
- сатира як невід’ємний чинник поетики в повісті Іван Іванович” М.Хвильового.
У зв’язку з цим ставимо за мету:
- розглянути мотиви, які осмислює Микола Хвильовий у своїх повістях, в тому числі як основний із них мотив абсурду”;
- визначити своєрідність типу громадської людини”, що постає в опозиції абсурдному світу;
- висвітлити зміст та основні форми вираження трагічного;
- простежити функціонування елементів сатири;
- проаналізувати соціопсихологічні домінанти поетики повістей Миколи Хвильового на макро- та мікрорівнях.
Дисертаційна робота виконувалась у відповідності до наукової теми кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету Малодосліджені сторінки української літератури в аспекті поетики художнього тексту.
Матеріалом для висвітлення теми дисертації є повісті М.Хвильового: Санаторійна зона”, Сентиментальна історія”, Іван Іванович”, незакінчений твір Вальдшнепи” (зважаючи на розкритість” текстової структури жанр твору трактується нами як повість), Мати” (жанр твору визначаємо як повість, адже твір Мати” значно складніший, ніж оповідання за повнотою відтворення подій та характеристикою образів); принагідно в тематичному аспекті розглядаємо деякі новели М.Хвильового. Вказані твори інтерпретуються в контексті української літератури 2030-х років ХХ століття (В.Винниченко, В.Підмогильний, М.Куліш), російської прози ХІХХХ ст. (М.Салтиков-Щедрін, М.Гоголь, Ф.Достоєвський, Б.Пільняк) та європейської (Д.Свіфт, Й.В.Гете, Ж.П.Сартр, А.Камю). Взяті для аналізу твори в жанрологічному ракурсі визначаються нами на основі усталених думок літературознавців та специфічних структурних компонентів як повісті. Дійсно, у них домінують оповідні, повістувальні форми. Вони відзначаються більшою порівняно з новелою широтою хронотопічної організації з помереженістю планів оповіді, об’ємністю і синтетичністю зображення життєвих доль героїв, вмотивованою логікою розвитку подій, наявністю позасюжетних елементів, присутністю автора-оповідача на всіх рівнях тексту. У повістевій події сконцентроване життя людини в її особистісному часі. Повістева подія в інтерпретації автора водночас виражає його свідомісний та естетичний аспекти. У соціоінформаційному плані це увиразнюється ідеологічністю підтексту.
Методологічну та теоретичну основу дисертації складають фундаментальні положення класичної та сучасної гуманітарної науки про природу художності, специфіку відображення ідеалу і дійсності в літературі. Дисертаційна робота своїм теоретико-естетичним підґрунтям спирається на мистецтвознавчі концепції поетики від Арістотеля, О.Потебні, І.Франка, В.Виноградова до Р.Барта, Ю.Лотмана, Д.Лихачова, В.Фащенка, О.Гея, М.Храпченка, Г.Клочека, М.Кодака, А.Ткаченка та ін. У роботі наявні окремі полемічні моменти, зумовлені неоднозначністю інтерпретацій терміну поетика”. Оскільки категорія поетика” постійно уточнюється, дослідники не мають єдиного погляду. Наприклад, М.Кодак вважає поетику системою систем кожен з системно-структурних рівнів якої є розгорнутим полотнищем різноманітних, неоднакових за своєю історичною продуктивністю форм” [9, 16]. А.Ткаченко трактує цю дефініцію як формозмістову єдність [10]. Кожен із дослідників має рацію, виділяючи той чи інший аспект занадто широкої категорії поетика”. Детальніше варіантний зміст динамічного терміну поетика” розглядається в І розділі даної дисертаційної роботи, з урахуванням позиції, визначеної В.Виноградовим. Це поняття в ньому трактується як комплекс всіх складників твору, в тому числі і світогляду автора, і художнього вираження останнього в повістях. У зв’язку з цим виокремлюється концепція людини і дійсності в художньому світі митця як основоположна в системі поетики, на розкриття якої скеровані всі художні засоби та прийоми. Головний принцип нашого розуміння категорії поетика” полягає у відповіді на питання: як автор втілює конфлікт, творить образну систему, як моделює художність” тексту. У розгляді цих питань нами використані також праці зарубіжних філософів і психологів, зокрема Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Шопенгауера, Е.Фромма, М.Хайдаггера, А.Камю та ін., а також дослідження сучасних українських науковців: О.Забужко, С.Павличко, Т.Гундорової.
Базуючись на основних положеннях, викладених у названих дослідженнях, у процесі виконання дисертаційної роботи застосовано комплексний метод аналізу, який включає структурно-семіотичний, порівняльно-зіставний та меншою мірою типологічний методи наукового вивчення літературних явищ та художніх творів.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що на основі цілісного аналізу повістей, частково новел видатного українського письменника 2030-х років ХХ ст. М.Хвильового вперше в українському літературознавстві виділяються та характеризуються такі опорні складові поетики його прози, які ще не розглядалися дослідниками. Ми визначаємо розкриття авторської концепції світу і героя через антитетичну опозицію громадської людини” (як авторського ідеалу) абсурдному середовищу. Висвітлюємо пафос творів, втілений в основних естетичних категоріях трагічного і комічного, які мають своєрідні форми вираження у повістях М.Хвильового Санаторійна зона”, Іван Іванович”, Вальдшнепи” (екзистенціал смерті, образи-символи, міфологеми, сатиричний екстер’єр, інтер’єр, портрет, деталь, соціопсихологічні домінанти). До наукового обігу вперше вводяться терміни екзистенціал смерті” на означення передчуття смерті героями, а також мікрообрази, образи, які допомагають автору увиразнити відображення специфіки не-буття”, екзистенційної конечності людського існування; соціопсихологічна домінанта” на означення стійкого зрощення соціального і психологічного, що в структурі текстів М.Хвильового виявляється на всіх структурних, семантичних і стилістичних рівнях.
Основні положення, які виносяться на захист:
- світ абсурду протиставлений у повістях Миколи Хвильового ідеалу громадської людини”, утопії загірної комуни”, які є прикметним ідейно-пафосним ядром повістей;
- трагічне у Миколи Хвильового має своєрідні параметри у повістях Санаторійна зона”, Вальдшнепи”, Сентиментальна історія” (хронотоп, конфлікт, екзистенціал смерті, символи, мікропоетичні засоби, антиідеал” героя);
- сатира як естетико-художній спосіб зображення дійсності поетики повісті Іван Іванович” Миколи Хвильового пов’язана зі світовими надбаннями естетико-літературної сфери, функціонально підпорядкована викриттю соціальних конфліктів;
- соціопсихологічні домінанти наскрізна визначальна риса поетики Миколи Хвильового, його імпресіоністичних потрактувань дійсності, вираженої в образах-символах і соціотипах.
Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці методики аналізу поетики повістей Миколи Хвильового на рівні самоорганізуючих систем, складовими яких є концептиобразисимволи, міфологеми, екзистенціал смерті, стильові та соціопсихологічні домінанти. Висновки роботи дають змогу істотно розширити уявлення про художній світ М.Хвильового, про його місце в контексті української і світової літератури ХХ століття. Матеріали та висновки дисертації мають як теоретичне, так і практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при читанні курсів лекцій з теорії та історії літератури, спецкурсів, під час написання курсових, дипломних робіт тощо.
Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення і наукові результати дисертаційного дослідження були викладені на Міжнародній науковій конференції Літературна і політична спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття” (Кіровоград, 2000), Всеукраїнській науковій конференції Творчість Валер’яна Підмогильного в контексті світової літератури” (Дніпропетровськ, 2001), Всеукраїнській науковій конференції Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001), на звітних наукових конференціях Дніпропетровського національного університету (1998, 1999, 2000 рр.).
За матеріалами дисертації є 8 публікацій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури і містить 152 сторінки комп’ютерного тексту. У списку використаної літератури зазначено 169 джерел.

Список літератури

Висновки

Українська проза 20-х років ХХ століття найяскравіше представлена одним із провідних її жанрів повістю. У повістях відобразились складні і суперечливі явища соціальної дійсності в багатогранних аспектах їх художніх втілень. Модифікаційний рух повістевих структур в їх соціопсихологічному заломленні висвітлювався радянською критикою в заангажованих рамках. І тому повісті М.Хвильового Санаторійна зона”, Іван Іванович”, Вальдшнепи”, Мати”, Сентиментальна історія”, які виокремлюються своєрідністю художніх розв’язань багатьох концептуально важливих для утвердження національної та естетичної самосвідомості проблем, не були осмислені належним чином. А між тим, у контексті літературного розвою 2030-х років жанр повісті вирізнявся серед інших. Це засвідчують твори М.Івченка У сонячнім колі”, М.Ірчана Карпатська ніч”, В.Підмогильного Остап Шаптала”, Повість без назви”, А.Головка Можу”, Зелені серцем”, Червоний роман”, Б.Антоненко-Давидовича Смерть”, які відзначались багатством авторських відкриттів у творенні новаторської поетики. Безумовно, доба визначала ідейно-тематичні обриси повістей і тому спільними для них є: поява героя з деструктурованою свідомістю, мотиви абсурду навколишньої дійсності, краху ілюзій, втрати ідеалів, поглиблений психологізм у зображенні героїв, самобутність художніх домінант, пов’язаних з імпресіонізмом, що виявляється в мозаїчності, фрагментарності, вкрапленні спогадів, марень, потоку свідомості, поєднанні епічного, ліричного та драматичного начал, переживанні буття в його екзистенційних модусах (надія, страх, відчуження тощо), що зумовлено самим характером пережитих революцій, громадянської війни, непу та інших соціальних катаклізмів.
Концептуальний контекст аналізу поетики повістей М.Хвильового, здійсненого в аспектах дисертаційного дослідження, обґрунтовується літературознавчими, критичними та естетико-філософськими поглядами багатьох дослідників, вчених філософів. Літературознавчий блок останніх хронологічно можна поділити на п’ять циклів. Доцільність їх виокремлення зумовлена їх хронотопічним виміром осмислення творчої біографії М.Хвильового. Проте, незважаючи на численні статті, розробки, дисертаційні роботи про самобутню творчу спадщину видатного письменника, фундатора української прози, в осягненні феномену М.Хвильового вияскравилось чимало малодосліджених проблем, до яких, застосовуючи наявний дослідницький потенціал, вбираючи досвід попередників, звертається теперішня літературознавча наука. Відповідний стан осмислення творчого набутку письменника дав змогу побачити нову перспективу вивчення повістей М.Хвильового, акцентовану на їх поетиці, підвів до постановки нових проблем і їх аналізу в обраних ракурсах, що й визначило макро- та мікрорівні об’єкту дослідження аж до соціопсихологічних домінант ідейно-естетичної специфіки повістей М.Хвильового Санаторійна зона”, Іван Іванович”, Вальдшнепи”, Сентиментальна історія”, Мати”.
Оскільки термін поетика” трактується теоретиками в досить широкому діапазоні, ми керувалися відповідними усталеними сентенціями, у розробленими літературознавцями положеннями щодо форми і змісту художнього твору як нерозривної єдності (А.Ткаченко). Розглядаючи поетику як сукупність світогляду, світовідчуття автора, його поглядів на філософію буття, систему зображально-виражальних засобів, їх вираження, визначили завдання висвітлення складових поетики повісті М.Хвильового: концепції світу і героя, їх вираження на різних рівнях тексту.
Важливе значення для розуміння естетико-філософського підґрунтя повістей М.Хвильового має художній ідеал, виражений у памфлетах, новелах, повістях. Його можна назвати антиномічним, динамічно-змінним від романтики вітаїзму, героїки революції до трагічного та сатиричного забарвлення. Перехід Я в Анти-Я, романтики в антиромантику (під впливом детермінантів буття), до опозицій ідеал антиідеал, герой антигерой, життя смерть визначає трагічну домінанту повістей Санаторійна зона”, Мати”, Сентиментальна історія”. Трагічне, усвідомлене автором, у повісті Санаторійна зона” на мікромоделюючому рівні виражається в кодах, шифрах, алюзіях, символах, асоціативних перегуках, шифрових виділеннях тексту. Алітерації, що увиразнюють деталі-символи, асоціативні та семантичні нашарування, забарвлюють стильову палітру оригінального майстра художнього слова. Категорія трагічного, як відображення колізій доби, в її взаємодії з іншими естетичними категоріями: комічне, трагікомічне, гармонійне (як уявне, бажане) є своєрідним резонатором ідей та їх завершальним фінальним акордом. Доба, пропущена через свідомість суб’єктивного світовідчуття, безумовно наклала свій відбиток на характер хронотопічного виміру героя, подієвість ситуацій з асоціативними сплесками, своєрідними повторами, з отриманням у кожному з нових попередньої інформації та використанням мікродомінант стилю, на що вказував свого часу М.Шкандрій.
Утверджуючи свій ідеал героя нової української громадської людини”, М.Хвильовий виявляє дисгармонійність буття. Своє трактування громадської людини” та фаустівського духу, покладеного в її основу, М.Хвильовий теоретично розгорнув у памфлеті Думки проти течії”. Він розуміє її як живу людину, збурену в біологічній основі, але не відірвану від соціального ґрунту свого класу. Навколишній світ спотворював природну сутність людини, змушував жити за антигуманними законами, прийнятими більшовицькою масою, і тому поставав як абсурдний. Логіка абсурду домінуюча, вона поширюється і на державний рівень, викривлює світосприйняття. Герої повістей М.Хвильового протистоять нісенітності буття. Герой Вальдшнепів” Дмитро Карамазов прагне знайти вихід з тупика зони через розмови з Аглаєю. Аглая одночасно і духовний пастир” Карамазова і обвинувач його млявості. М.Хвильовий, спираючись на філософські вчення О.Шпенглера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, намагається створити тип нової громадської людини”, яка б увібрала в себе риси західноєвропейської культури і зберегла б свою національну самобутність. Але на практиці образ громадської людини” залишається нереалізованим. У художньому просторі повісті Санаторійна зона” такий тип особистості не має права на життя. У зображенні психологічного типу нової” людини в М.Хвильового маємо свідому відмову від запроектованого владою типу характеру вчорашнього революціонера і від вимог, які ставились до його змалювання в мистецтві. Письменник правдиво показує, що в умовах надзвичайної складності соціальних суперечливих обставин у характері пересічної особистості відбуваються кардинальні зсуви усталених уявлень про місце і роль людини в суспільстві. Новий герой” М.Хвильового породження пролетарської революції. Він нездатний сприйняти і привітати наслідки насильницьких дій, адже він є одночасно і носієм загальнолюдського закону символічної сльози” (за Достоєвським), і караючим мечем революції”, що і приводить до дуальності, розщеплення психіки. Письменник осмислює ідеал нової громадської людини” у її зв’язках з соціумом. Діалектична суперечність людина-соціум” виражена в суспільному ідеалі М.Хвильового загірній комуні”, яка в його творчості постає як етико-філософська ілюзія і виконує певні художньо-естетичні функції в його новелах і повістях. Протиставлення дійсного і ілюзорного світу зумовило створення романтичної метафізичної” картини світів у повісті М.Хвильового Санаторійна зона”. М.Хвильовий прагне вірити у здійснення соціального ідеалу, незважаючи на логіку абсурду навколо нього, і в цьому його трагічна помилка і трагічна провина (гамартія). Соціальна утопія, не підкріплена об’єктивно, спирається лише на емотивний порив автора.
Повісті Хвильового, перебуваючи в руслі загальної течії імпресіонізму, включають в себе і риси інших стилів: експресіонізму, сюрреалізму, натуралізму тощо. Головною їх прикметою є ідеал громадської людини”, який, не реалізуючись у художній тканині текстів, мислиться автором на підтекстовому рівні. Натомість герой постає як деструктивна відчужена особистість в абсурдному світі. Ідеал героя, як і ідеал соціуму, виявляється примарним. Крах надій персонажів має у своїй основі руйнування ілюзій, що зумовлено авторською позицією. Абсурдний світ у повістях Миколи Хвильового є трагічним для героїв. Трагічне у його повістях має свою специфіку виявлення, зокрема в таких формах: пафос, конфлікт, герой, символи, екзистенціал смерті, біблійні мотиви, мотив еротики. Трагічний конфлікт у повістях зумовлений соціально. Особливістю поетики повісті М.Хвильового є переведення конфлікту із зовнішньої площини у внутрішню. Відбувається протистояння героя з самим собою (Я анти я”), героя з автором-оповідачем. Розв’язка такого конфлікту неминуче веде до смерті героїв. Тому у переважній більшості новел, оповідань, у повістях Хвильового варіюється тема смерті. Художньо вона розгортається як на сюжетному, так і мікрообразному рівні. Автор вводить такі формозмістові компоненти, як спогади, порівняння, синестезійні деталі, звукові алітерації, символи, конфігурації тощо. Зображення смерті для Миколи Хвильового, проте не є самоціллю, попри домінування екзистенціалу смерті, ідеалом автора є активний вітаїзм. Герої обирають смерть лише при повному руйнуванні свого ідеалу. Повість Санаторійна зона” виділяється перенасиченістю певними образами-символами: зони, командної висоти, ріки, дороги, свічки та ін. Згущення асоціацій основний принцип езопової мови” повісті. У центрі художнього світу Миколи Хвильового антитетичність, протиставлення: людини і фанатика, людини рядової і наділеної партійним статусом (анарх Майя, таємна чекістка).
Образи-символи не є традиційно фольклорними і не є фоном. Вони існують як самодостатні художні образи узагальненого філософсько-соціального плану, які М.Хвильовий репрезентує на систему опозицій постреволюційного суспільства. У повісті Санаторійна зона” центральним є образ-символ зони, що уособлює в собі тоталітарний механізм державної влади. Образ зони, окреслений геопросторовими міфологемами ріки, дороги, ілюзії (майї), художньо виражає знеціненість моральних універсалій людського життя в суспільстві, нівеляцію особистості. Йому протиставлено образ командної висоти, яка втілює в собі високість людського духу. М.Хвильовий в незвичайній художній формі імпресіоністичної повісті з елементами експресіонізму глибоко зобразив духовну кризу суспільства 2030-х років ХХ століття. Анарх, Хлоня, Катря (Санаторійна зона”), Карамазов, Аглая (Вальдшнепи”), Б’янка (Сентиментальна історія”) акумулюють психологію української інтелігенції післяреволюційного періоду. Образи героїв виокремлюються і стають самостійними носіями авторської ідеї. Хронотопічна структура омертвляється” автором з метою точної передачі психостану героїв, які не можуть вийти за межі зони. Показовою у цьому плані є Санаторійна зона”, де письменник моделює хронотоп зони через кольоровозвукову гаму, використовує поетичні звукові фігури (крик вола, виття сеттера, крик дурня), образ карнавального дійства: образ дурня, який наповнюється важливим смисловим значенням у розкритті художньої концепції світу і людини. Лицедійна маска дурня-блазня, взята М.Хвильовим не з українського вертепу і не з театру жахів, а вихоплена з тогочасної дійсності. При детальнішому аналізові ролі образу санаторійного дурня вияскравлюється глибокий підтекст: у тогочасному суспільстві (зоні) можна було вижити тільки прикрившись маскою дурня. Кожне Ги-Ги” чи О-О-О” санаторійного дурня є універсальною формулою, яка зосереджує в собі і сарказм та іронію, і самоіронію, і розпач. Людський голос постає як фігура мовчання. М.Хвильовий таким чином демонструє унікальні естетичні можливості мовчання як крику, згорнутого всередину.
Навколишня дійсність, переломлена М.Хвильовим, створювала два типи ставлення до дійсності: трагічний і комічний (сатиричний). Елементи сатири в більшій чи меншій мірі присутні у багатьох творах письменника. Повість Іван Іванович” може вважатись класичним зразком сатири, яка викриває дрібного урядовцябюрократа. Можна стверджувати, що Микола Хвильовий найяскравіше змалював тип вчорашнього революціонера, який перетворився на пристосуванця. Як і образи Антипа Радобужного, чиновникаінтелігента (Зона” М.Куліша), героїв В.Маяковського (Клоп”, Баня”), образ Івана Івановича є втіленням світової сволочі”, яка уже пролізла у святе святих” і деформувала нове суспільство. Характерною особливістю сатиричних творів М.Хвильового (Іван Іванович”, Ревізор”, Оповідання про Степана Трохимовича”) є те, що автор досягає найяскравішого сатиричного зображення за допомогою художньої деталі. М.Хвильовий моделює невідповідність ситуацій та образів, контрастно увиразнює образ Івана Івановича та його оточення. У повісті Іван Іванович” художня деталь є поліфункціональною і виконує важливу роль у сатиричному викритті типу переродженця. Сатиричне разом з іронічною тональністю (вступ і висновки автора) досягає комічного ефекту на всіх рівнях повісті: зображення інтер'єру, екстер'єру, структурного портрету, характеристики, самохарактеристики, відступу, введення частівки, винахід, номінативи. Архітектоніка повісті характеризується одноплановою динамікою ритму, образів, дій, на відміну від повісті Санаторійна зона”. Негативні образи не мають розвитку, їх застиглість, омертвілість” створює враження манекенів. Сатиричні образи маріонетки в інфраструктурі сатиричного твору. Сатира Хвильового гостра, нещадна, що ставить її на один рівень з світовими шедеврами таких авторів, як Д.Свіфт, Теккерей, М.Салтиков-Щедрін.
Микола Хвильовий був митцем, який постійно хвилював”, епатував інтелектуальний прошарок як новаторськими формами поетики, так і новими світоглядними принципами, що відобразилось у його тезах-гаслах (Геть від Москви”, до психологічної Європи”, активний вітаїзм”, азіатський ренесанс” тощо). Наявність соціального, ідеологічного пласта в поетиці Миколи Хвильового ніколи не викликала заперечення у дослідників 20-х років та й у сучасних. Микола Хвильовий створює соціопсихологічну повість, яка в руслі естетики модернізму становить новий етап художнього осмислення дійсності, зберігаючи при цьому зв’язок з традиціями (зокрема І.Франка, М.Коцюбинського). Аспекти повісті: концептуальний, характеротворчий, сюжетно-композиційний, просторово-часовий, мовно-стильовий підпорядковані метаідеї автора зображенню трагічної суперечності між ідеалом і дійсністю. Саме трагічною невідповідністю між ілюзією загірної комуни”, сіроокої юнки”, якою здавалась революція, і реальним навколишнім середовищем, в якому опинився автор і його герої, зумовлюється і його гамартія (трагічна вина і трагічна помилка (за І.Михайлиним)). Соціопсихологічна домінанта складає основу естетико-світоглядних засад М.Хвильового. Вона є незатухаючим збудником у тканині художнього тексту і існує в нерозривній єдності двох частин: соціальне, пропущене через призму суб’єктного бачення, психологічне у повістях завжди обумовлене соціальними обставинами, ситуаціями, факторами. Теоретично соціопсихологічні домінанти сформульовані в памфлетах Хвильового, на художньому рівні вони втілені у повістях. У повісті Санаторійна зона” на рівні коду, підтексту, натяку, і лише інколи відкрито (листи Карно, сестри, анарха, пророцтво Хлоні тощо), у повісті Іван Іванович” соціопсихологічна домінанта постає через сатиричну деталь, через відкриті тези у діалогах, монологах у незакінченому романі Вальдшнепи”. Соціопсихологічна домінанта проявляється і як соціопсихологічна маска, якою наділено героя, щоб приховати справжню суть: маска коханця (анарх Майя, Дмитро Аглая), маска-персона, що розкриває справжню суть пристосуванця-паразита (сатиричні персонажі, як от Іван Іванович), маска-его” (за її допомогою передається розщеплення свідомості героя (анарх, Дмитро)), маска-ідеального героя (виявляє суперечність між бажаним і уявним). Введення соціопсихологічних домінант у структуру поетики повістей у більшій чи меншій мірі властиве всім письменникам 2030-х років ХХ століття. Але ні в кого так, як у Хвильового, не проявилось це введення самобутньо, так політично загострено, так глибоко болюче. Вагомим внеском Миколи Хвильового в художнє зображення дійсності є трактування екзистенційного буття людини в радянському” суспільстві 20-х років як абсурдного, тонке проникнення в психологію особистості, показ зсередини” деформуючих процесів свідомості, створення художньо закодованого підтексту повісті, виявлення власного ідеалу громадської людини”, який мислиться і героями, проте не зливається з ними, а відтак постає варіювання антитетичності як нерозв’язаній суперечності між бажаним і наявним. Соціопсихологічні домінанти тяжіють до образів-символів, міфологем і віддзеркалюють подальшу еволюцію в напрямі поглиблення психологізму. Особливо увиразнену функцію вони виконують у Санаторійній зоні” та Вальдшнепах”.
У використанні розмаїтої системи зображально-виражальних засобів, майстерно використаної у повістях на повну силу, виявляється високий художній рівень самобутнього майстра, якого по праву можна назвати основоположником нової української літератури” і поставити в один ряд з всесвітньовідомими митцями слова: І.Франком, М.Коцюбинським, Ф.Достоєвським. Талант його прагнув зір” і не міг опуститись до знеособлюючого побуту деформації високих ідей в умовах пореволюційної дійсності, що й зумовило трагізм стану героїв М.Хвильового та його власної долі. На жаль, не справдилось передбачення сучасника М.Хвильового П.Христюка про наступні художні шедеври М.Хвильового, на які він сподівався, в статті Соціяльні мотиви в творчості М.Хвильового”: І мабуть ближчі роки дадуть нам не один гарний твір” на українській мові, що збагатить нову українську і світову літературу прекрасними творами про муки народження і творчости нових форм соціяльного життя, життя, що сходить після великих боєвищ на руїнах старих капіталістичнопоміщицьких відносин на родючій землі, зрошеній людською кров’ю” [169, 256]. Сучасники М.Хвильового надіялись, що він дасть поруч з аналізом і велетенський художній синтез” [169, 263]. Але вже й ті творчі набутки письменника, що дійшли до нас, засвідчують його непересічний, самобутній, глибоко хвилюючий талант.

Список використаних джерел

1. Білецький О. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. 1926. № 11. С. 121129.
2. Колісниченко А. Катастрофа Кентавра // Київ. 1997. № 78. С.115119.
3. Михайлин І. Гамартія Миколи Хвильового. Харків: Лінотип, 1993. 38 с.
4. Дуб К. Українська новела 2030-х років ХХ століття (М.Хвильовий, В.Підмогильний): Спецкурс. Дніпропетровськ, ДДУ, 1998. 63 с.
5. Підтекст художнього твору і світовідчування письменника (Микола Хвильовий) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства / Відп. ред. Г.Сивокінь. К.: Українська книга, 1999. С. 5580.
6. Муслиєнко О. М.Хвильовий: психологічна версія абсурдного світу // Вісник Харківського університету: Актуальні питання сучасної філології. Харків, 1998. № 408. C. 133138.
7. Констанкевич І. Проза Миколи Хвильового (еволюція характеру героя). Дис. на здоб. наук. ст. канд. філолог. наук. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. К., 1998. 162 с.
8. Журба С. Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років ХХ ст. Автореф. дис. на здоб. наук. ст. канд. філолог. наук. К., 1999. 19 с.
9. Кодак М. Поетика як система. Літ. критич. нарис. К.: Дніпро, 1988. 159 с.
10. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). К.: Правда Ярославичів, 1998. 448 с.
11. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 688 с.
12. Агеєва В. Соціалістичний реалізм: злиття чи уніфікація? // Прапор. 1989. № 11. С. 174181.
13. Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924 році // Життя і революція. 1925. № 3. С. 6465.
14. Зеров М. З сучасної української прози // Життя і революція. 1925. №5. С. 3238.
15. Лебідь А. З сучасної української прози. Життя і революція, 1925, №3. С. 59.
16. Коваленко Б. Пролетарський реалізм в українській художній прозі // Гарт. 1927. № 7. 144 с.
17. Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі XIX поч. ХХ ст. К.: ЗодіакЕко. 1995. 265 с.
18. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. К.: 1994. 159 с.
19. Коряк В. Друга фаланга письменників Жовтня: Хвильовий М. Твори: В 5-и т. Нью-Йорк Балтімор Торонто, 1986. Т. 5. С. 399400.
20. Гірчак Є. Хвильовизм / Спроба політичної характеристики. Харків: Держвидав України, 1930. 159 с.
21. Щупак С. Псевдомарксизм Хвильового // Життя і революція. 1925. № 12. С. 6268.
22. Якубовський Ф. До кризи в українській художній прозі // Життя і революція. 1926. № 1. С. 4148.
23. Хвильовий М. Апологети писаризму // Хвильовий М. Твори: В 2 т. К.: Дніпро, 1990. Т. 2. С. 515576.
24. Скрипник М. Лінія освітньої роботи в будуванні соціалізму // Скрипник М. Вибрані твори. К.: Україна, 1991. С. 242244.
25. Ільєнко І. У жорнах репресій. К.: Веселка, 1995. С. 3435.
26. Ковалів Ю. Так, Камо грядеши” // 20-ті роки: літературні дискусії, полеміки. К.: Дніпро, 1991. С. 1968.
27. Коряк В. Хвильовистий соціологічний еквівалент (лист темної людини) // В боях. Статті і виступи 19251930 рр. Харків: 1933. 183с.
28. Чирков М. Микола Хвильовий у його прозі // Життя й революція. 1925. № 10.
29. Новиченко Л. Український радянський роман. К.: Наукова думка. 1976. 132 с.
30. Вечірко О. Правда про замкнений простір /М.Хвильовий та Б.Пільняк/ // Слово і час. 1992. № 12. С. 3337.
31. Лейтес А. Пролетарский ренесанс в украинской литературе, ч. 2: Полищук и Хвыльовой // Коммунист. 1924, 16 марта.
32. Кулик І. Апологети зради і рабства // Радянська література. 1934. №23. С. 236251.
33. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 2030-ті роки. К.: Либідь, 1991. 342 с.
34. Дяченко О. Література і революція. К.: вид-во художньої літератури, 1961. 376 с.
35. Щербак А. Перші кроки. К.: вид-во художньої літератури, 1967. 230с.
36. Голубєва З. Український радянський роман 20-х років. Харків: вид-во Харківського університету. 1967. 216 с.
37. Новиченко Л. Рання новела і повість (19171926) // Історія української літератури у 8-и т. К.: Наукова думка. 1970. С. 196275.
38. Дончик В. Український радянський роман. К.: Дніпро. 1987. 429 с.
39. Драч І. Виступ на пленумі правління спілки письменників України. Про необхідність повернення читачам творів М.Хвильового // Літературна Укркаїна. 1987. 9 липня.
40. Жулинський М. Згадуючи і роздумуючи: Передм. до публ. спогадів Ю.Смолича про М.Хвильового та Вапліте // Літературна Україна. 1987, 24 вересня.
41. Жулинський М. Микола Хвильовий (18931933): Творч. шлях письменника // Літературна Україна. 1988, 7 квітня.
42. Жулинський М. Невтомний, запальний і романтичний: (Життя і творчість М.Хвильового) // Вісті з України. 1988. № 12. С. 56.
43. Жулинський М. Палкий лицар революції (До 95-річчя з дня народж. М.Хвильового): Сільські вісті. 1988, 11 грудня.
44. Жулинський М. Талант незвичайний і суперечливий: (Про творчість М.Хвильового) // Вітчизна. 1987. № 12. С. 144149.
45. Жулинський М. Талант, що прагнув до зір: (Знайдені передсмертні зап. М.Хвильового) // Літературна Україна. 1989, 27 серпня.
46. Жулинський М. Микола Хвильовий. К.: Тво Знання” України, 1991. 31 с.
47. Жулинський М. Микола Хвильовий (18931933): Нарис життя та творчості // Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). К., 1990. С. 264277.
48. Харчук Р. Духовний ренесанс на Україні: Микита Шаповал і Микола Хвильовий // Слово і час. 1991, № 6. С. 7480.
49. Коломієць Л. Етичний феномен громадської людини”: образ Фауста як символ українського відродження // Молода нація: К., 1996. С. 181186.
50. Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики. Слово і час. 1993. № 11. С. 2229.
51. Партач Н. Утопічний характер загірної комуни” М.Хвильового // Слово і час. 1998. № 8. С. 5458.
52. Лігостова О. Вибір героїв Хвильового // Слово і час. 1995. № 1. С. 5660.
53. Хвильовий М. Солонський Яр // Хвильовий М. Твори у 2х томах, К.: Дніпро, 1990. Т 1. С. 180188.
54. Гаврильченко О., Коваленко А. Хвильовий, Холодний Яр та громадянська війна” // Слово і час. 1992. № 8. С. 5259.
55. Павличко С. Психопатичний дискурс: Микола Хвильовий // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. К.: Либідь, 1990. С. 268278.
56. Хвильовий М. Санаторійна зона // Хвильовий М. Твори у 2-х т. К.: Дніпро. 1990. Т. 1. С. 379487.
57. Шерех Ю. Хвильовий без політики // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Харків: Фоліо. 1998. Т. 1. С. 5768.
58. Шкандрій М. Про стиль прози Миколи Хвильового // Хвильовий М. Твори у 5-и томах. Нью-Йорк Балтімор Торонто. 1986. Т. 2. С. 733.
59. Шкандрій М. Modernists, marxists and the nation. Edmonton. 1992. 265 с.
60. Руденко-Десняк А. Об авторе Синих этюдов” // Хвылевый Мыкола. Синие этюды. М.: Советский писатель. 1990. 496 с.
61. Руденко-Десняк А. За белыми пятнами”. Послесловие // Хвылевый Мыкола. Синий ноябрь. Избранное. М.: Известия. 1991. С. 318.
62. Островерха М. Чорнокнижник із Зубівки /Хвильовий і хвильовізм/. Нью-Йорк, 1955. 32 с.
63. Флакер А. Авангардизм М.Хвильового // Всесвіт. 1993. № 78. С.149151.
64. Наєнко М. Велика кров з малої рани”. Про Миколу Хвильового // Літературна Україна. 1989, 31 серпня.
65. Фащенко В. Чия правда, чия кривда? (Т.Шевченко і М.Хвильовий) // Літературна Україна. 1992, 27 лютого.
66. Працьовитий В. Довга дорога повернення (Про Сині етюди” Миколи Хвильового) // Дзвін. 1991. № 3. С. 155156.
67. Повєткін Є. Гротеск у Повісті про санаторійну зону” Миколи Хвильового // Українська мова і література. 1997. № 5. С. 12.
68. Гриценко О. Іван Іванович”: текст і контекст // Вітчизна. 1989. № 2. С. 136142.
69. Лисий І. Просвітянство”: проти і за // Дзвін. 1994. № 9. С. 143146.
70. Кононенко П. Це був урок пам’яті історії // Літературна Україна. 1994, 17 лютого.
71. Денисова Т. І знову про Хемінгуея // Слово і час. 1989. № 7. С.4448.
72. Голубєва З. Двадцяті роки ХХ століття. Зошит перший: Літературне життя доби як об’єкт наукових досліджень. Х.: Вид. група РАКаравела”, 2000. 120 с.
73. Голубєва З. Двадцяті роки ХХ століття. Зошит другий: Найвидатніші письменники доби. Х.: 2001. 96 с.
74. Кавун Л. Новелістика Косинки і проблема поетики української малої прози 2030-х років ХХ ст. Автореф. на здобуття ст. канд. філолог. наук. К.: 1995. 24 с.
75. Колісниченко А. Хвильовий і естетика розстріляного Ренесансу. Автореф. на здобуття ст. канд. філолог. наук. К.: 1997. 25 с.
76. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Гром’як Р., Ковалів Ю., Теремко В. К.: ВЦ Академія”, 1997. 752 с.
77. Аристотель, Поэтика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. М.: Мысль, 1983. Т. 4. 830 с.
78. Іваньо І., Колодна А. Мистецтво слова і психологія творчості в естетичній концепції О.О.Потебні // Потебня О. Естетика і поетика слова: Збірник. К.: Мистецтво, 1985. С. 531.
79. Потебня О. Естетика і поетика слова: Збірник. К.: Мистецтво, 1985. 302 с.