АПОКРИФІКА ІВАНА ФРАНКА: ПРОБЛЕМА РЕЦЕПЦІЇ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

МЕЛЬНИК Ярослава Іванівна

АПОКРИФІКА ІВАНА ФРАНКА:
ПРОБЛЕМА РЕЦЕПЦІЇ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

10. 01. 01 — українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
Денисюк Іван Овксентійович

Львів — 2006

ЗМІСТ

ВСТУП. 4

РОЗДІЛ 1. Що таке апокрифи і псевдоепіграфи:
концепція Івана Франка

1.1. Апокрифи: таємне знання” чи діти неправедного ложа”.. 35
1.2. Невідступні товариші” чи тінь” Святого Письма 53
1.3. Книги високої поетичної стійності” чи упадок смаку” 77

РОЗДІЛ 2. Апокрифи й українська література:
інтерпретація І.Франка

2.1. Таємні” книги в Україні: крізь заборони до читача. 98
2.2. Апокрифи як інтертекст українського письменства 116
2.3. Маріїне євангеліє” Т.Шевченка.. 142

РОЗДІЛ 3І. Апокрифи і леґенди з українських рукописів”
І.Франка: текстологічні засади й едиційна практика”

3.1. Апокрифи і леґенди” в контексті тогочасних видань
апокрифічної літератури.. 157
3.2. Текстологія збірки Апокрифи і леґенди з українських рукописів”...................................................................................... 179
3.3. У дзеркалі критики 195

РОЗДІЛ 4. Апокрифічний код Франкового тексту

4.1.Тайнопис Івана Вишенського”. 218
4.2. Символіка гуцульських образків”. Христофанія
Терну у нозі”. Ангелофанія Юри Шикманюка”232
4.3.Поезія Як голова болить!..” і Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія у країні людожерів”....259
4.4.Леґенди І.Франка й biblia apocrypha..274
4.5.Есхатологічні візії І.Франка: Ранок на пастівнику”.
На пастівнику”. Як Русин товкся по тім світі”. ... 334

Висновки. 360

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. 370

ДОДАТОК.. 459

ВСТУП

Апокрифіка складає потужний пласт творчого доробку Івана Франка. Студіям на тім інтереснім, але труднім полі дослідів” І.Франко надавав дуже великого значення. На те поле його, І.Франка, вело надто багато доріг.
Усвідомлення наукової ваги проблеми, тої вельми важної ролі”, яку відіграли апокрифи в історії духового розвою народів”1, українського також: Пізнання того, що внесли апокрифи в наше народне життя, є конче потрібне для пізнання самої суті народності” [709, т.38, с.166].
Почуття обов’язку — оте славнозвісне франківське заповнення люк і шпар” у різних ділянках духовного життя України, цього разу виражене навіть дещо яскравіше з огляду на те, що на полі дослідів апокрифічної літератури брак робітників відчувався особливо гостро”.
Глибоко особистісні почування — закоханість у предмет дослідження. Від питань буденного життя, від соціально-політичної боротьби, [] від галасливих проблем своєї доби — він шукав миру й відпочинку в духовому задоволенні з своєї дослідчої праці []. Дослідження віддалених галузей релігійної думки й духового життя давало йому спокій і мир” [131, с.7]. Праця над апокрифами, визнавав і сам І.Франко, хоча й завдавала йому багато труду, та заразом була відпочинком серед важких обставин того товариського і духового життя, в яких йому доводилося жити” [709, т.38, с.78]. І ще одне промовисте зізнання дослідника. У передмові до розвідки Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старохристиянської леґенди”, одного з ключових текстів своєї апокрифіади, І.Франко зауважував, що основним імпульсом для написання цієї роботи для нього був, власне, інтелектуальний інтерес: Коли б мене запитав хто про мету і позитивні результати моєї праці, то я, мабуть, сказав би хіба: писав, що було цікаво для розуму” [709, т.34, с.8]. Погодьмося, дещо незвична мотивація як на І.Франка, на думку багатьох, позитивіста та прагматика, і у виборі тематики наукових студій.
Писав, що було цікаво для розуму” — ці слова можемо екстраполювати на весь огром” Франкової апокрифістики, оскільки маємо достатньо підстав твердити, що для дослідника неабияку цікавість для розуму” становив не тільки процес наукового осмислення хибних”, заборонених” книг, але й пошукування їх на багатьох теренах: у монастирях і книгозбірнях, у церквах і серед селян
Свого часу Леонід Білецький, порівнюючи двох чільних представників порівняльного вивчення літератури — Михайла Драгоманова та Олександра Веселовського — і зауважуючи, що обидва вчені перейшли ті самі етапи вироблення теоретичних принципів, писав: Обидва уми однієї школи однаково виявляли величезну творчу енерґію, однаково розробляли лише мандрівні сюжети з однаковою величезною ерудицією, запасом знання і вмінням відкривати нові обрії на полі літературно-наукового дослідження. Були лише неоднакові інтереси обох учених, що виходили не від однієї наукової спеціальності (Драгоманов — історик стародавніх східних і західноєвропейських народів, соціолог і політик; Веселовський — історик західноєвропейських літератур), — не однакові ідейні стремління, не однакова вдача характеру: Веселовський поза чисто науковими стремліннями не мав інших інтересів, тоді як Драгоманов широко відчував пульс громадського життя свого часу і відчував себе сином пригнобленого народу [], — це все причинювалось до неоднакових науково-літературних вислідів обох учених. Коли Драгоманов свої літературно-наукові принципи використовував для з’ясування ступеню ориґінальності українського поетичного скарбу і вишукання основ для піднесення української культури на відповідний рівень, то для Веселовського поезія була основою для вишукання певних законів, яким увесь би поетичний матеріал підпорядковувався” [132, с.306307].
У цьому сенсі постать І.Франка, у науковому дискурсі якого гармонійно поєдналися національний та науковий, чисто ідеальний інтерес”, не менш прикметна, аніж постать М.Драгоманова. І якраз студії над апокрифічною літературою, де І.Франко у свої компаративні дослідження інкрустував український текстовий матеріал, — один із найяскравіших взірців цього синтезу суто наукових і національних інтересів ученого. Людина витонченої поетичної душевної організації й діяч максимального суспільного заанґажування, Франко водночас міг бути й адептом чистої академічної науки, — зауважує Іван Денисюк. — За його твердим переконанням, наукова робота — то диплом шляхетства, яким нація вкуплюється у гроно цивілізованих націй” [254, с.142]. Про два рівнобіжні крила наукових студій над апокрифами маємо гарне свідоцтво й самого І.Франка. У передмові до Святого Климента у Корсуні” після розмірковувань про пожиток своєї праці для науки І.Франко напише: А ще якби вона могла заохотити хоч декого з наших молодих адептів науки піти за мною на те поле порівняних студій, де ми найлегше і найкраще можемо задокументувати свою національну і духову рівноправність з іншими народами, додаючи з нашої національної (усної і писемної) традиції цінні причинки до розв’язки наукових питань, що збуджують інтернаціональну цікавість учених, то моя ціль була б зовсім осягнена” [709, т.34, с.8].
Тим часом захоплення І.Франка таємними” книгами, студії вченого в тій царині, для багатьох його сучасників були не надто зрозумілими, викликали лише жалі та згірдні відгуки. Мовляв, порпання” письменника в апокрифах стало пасткою для його творчої особистості, не дозволило йому вповні реалізувати себе як митця, а відтак завдало непоправної шкоди всій українській літературі. Читачеві стає гірко при мисли, що не віддав Франко всіх своїх сил красному письменству, — писав 1909 р. на сторінках Літературно-наукового вісника” Гнат Хоткевич. — Одна письменниця-галичанка говорить: Апокрифи з’їли Франка”. В тім є правда. Не туди треба б було направляти Франкові силу свого інтелекту. Апокрифи розібрав би нам і хто інший, а от како может ся изобразити тіло человіческоє” — хто нам тепер скаже ...” [730, с.396].
Апокрифи розібрав би нам і хто інший, а не І.Франко-політик, уважав також Михайло Павлик, повсякчас нападаючи на свого давнього товариша за цю віроломну зраду [див.: 514, с.48]. Щоправда, тут І.Франка від невдоволеного М.Павлика боронив Михайло Драгоманов. Що Франко воліє писати про апокрифи, а не про аграрні справи, на се його licentia literaria. Я сам пишу і про апокрифи, тому не можу проти того виступати” [див.: 514, с.49]. М.Драгоманов, однак, додамо тут, не просто писав про апокрифи, вивчати таємні” книги із українських учених він розпочав одним із перших, і апокрифічна тема в його фольклористичному доробку, зосібна в таких розвідках, як Слов’янські варіанти одної євангельської леґенди”, Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини”, Слов’янські переробки Едипової історії”, Дуалістичне світотворення”, Із історії вірші на Україні”, одна з чільних.
Апокрифи розібрав би нам і хто інший”.
А чи був у нас у той час (утім, як і перегодом) той інший? Так щедро обдарований, як І.Франко, із такою множиною талантів, із поєднанням хисту науковця й письменника в одній іпостасі зосібна, що сприяло глибшому проникненню в художню структуру апокрифічних текстів, із таким заповзяттям до праці, навіть механічної, чорноробочої, невдячної, котрої не цурався також, не вважав для себе занадто низькою і непочесною, коли справа йшла про потреби рідного життя” [241, с.258].
Чи був у нас той інший, котрий би так плідно, як І.Франко, працював на стількох нивах: був істориком і теоретиком літератури, компаративістом, джерелознавцем, палеографом, текстологом, рецензентом, редактором, перекладачем, збирачем і видавцем давніх пам’яток, фольклористом, лінґвістом, істориком, філософом і навіть, як свого часу М.Драгоманов, здійснював спробу експансії богословських теренів.
Для тих, котрі інтересуються розвоєм науки теологічної в Європі”, нагадаємо, був адресований великий корпус різножанрових текстів І.Франка: наукові дослідження, як от: студії з біблійної герменевтики (Поема про сотворення світу”), видавничі проекти й переклади (Дрепер Дж. Історія боротьби між релігією і наукою”, Житє Ісуса Христа, статті Патера Дідона і Моріса Верна. З французької переклав др.Іван Франко”, Основи критики біблійної” Моріса Верна. З французької переклали Б. [Іван Белей] і Ф.[Іван Франко]”), реферати й анотації праць найперших спеціалістів” на полі дослідів новозавітного письменства та історії перших віків християнства (див.: Сучасні досліди над Святим Письмом”, Нові досліди над найдавнішою історією жидів”, Нові книги по історії релігії”, Енциклопедія юдаїстики”, Die Bibel und die neuren Entdeckungen in Palästina, in Aegyptin und in Assirien, von F.Vigauron, Priester von Sain Sulpici”, Коли вмер Ісус Христос”, Вавилон і Новий Завіт”, Ісуса чи Варраву?”, До історії небесного огню” в Єрусалимі”, Нововіднайдений уривок Євангелія”), а також pogadanki на тему наукової критики книг біблійних. У цих та інших працях І.Франко, популяризуючи здобутки наукових дослідів багатьох західноєвропейських учених, зокрема, Д.-Ф.Штрауса, Е.Ренана, Ю.Вельгаузена, Ю.Гольцманна, Т.Цана, М.Верна, Е.Рейса, Ф.Гоммеля, Е.Штукена, Г.Вінклера, А.Кюнена, І.Зільбернагеля, Й.Меркеля, а також найновіші монографії, уміщувані в спеціальних часописах, приміром, у Zeitschrift für die neutestamentliche Wissenschaft und die Kunde des Urchristentums” і в Revue de L’histoire des religions”, часто порушував канони реферативного жанру, дозволяючи собі різні вільності”. Для прикладу, реферуючи розвідку німецького вченого Й.Меркеля Die Begnadigung am Pasalfeste”, в інтродукційній частині І.Франко згадує (за його словами, мимоходом”) про традицію пасійних читань в Україні під час Страсного тижня, і в цих мимохідних” заувагах торкається цілої низки дуже цікавих моментів, не відрефлексованих належним чином і досі в українському науковому дискурсі, як от: мандрівка пасійних текстів західноєвропейськими літературними просторами, їхні перерібки” на українському ґрунті тощо.
Ці проби орієнтації І.Франка на чужому” полі (утім, чи чужому”?) були викликані не тільки почуттям пекучої потреби нашого народного життя”, відсутністю спеціалістів у тій царині (Коли у нас фахових людей у тім фаху або зовсім нема, або, принаймні, їх голосу не чути, то не здивуйте, що коли люди мовчать, заговорить каміння” [709, т.38, с.415], але й глибоко особистісними чинниками, стилем життя дослідника назагал. Не лишатися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя” [709, т.31, с.309], — ця домінанта духовної структури І.Франка актуалізувалася і в його глибокому зацікавленні розвоєм теологічної науки в Європі. Не останньою в ієрархічному плані причиною звернення І.Франка, світського, нефахового чоловіка”, як сам себе називав, до теологічної проблематики, була архиважливість теми, визнання живої, імпульсивної сили” й високих етичних ідеалів християнства, ролі християнської Церкви, релігійних інституцій та організацій в поступі людства, у розвою морального почуття поодиноких людей і цілих націй”1.
А про те, що постійно в колі духовних інтересів І.Франка була Біблія, згадувати зайве, — се річ аксіоматична2. Марно, очевидь, говорити й про те, що знання канонічних текстів Святого Письма — старозаповітних і новозаповітних — слугувало для І.Франка не лише джерелом для його художніх текстів, але й ключем для збагнення апокрифічної літератури, зокрема найстарших апокрифів, цих, за його означенням, невідступних товаришів” новозавітних книг.
Усе це в сукупності дало І.Франкові змогу розглянути багато апокрифічних пам’яток зусібіч. Узірець такого всебічного аналізу — розвідки дослідника про знамениті Климентини, перший християнський роман. Проблема авторства, жанру, хронології як самих Псевдо-Климентин, так і їх незліченних паростей (одним із центральних критеріїв визначення terminus ad quem для І.Франка було порівняльне студіювання варіантів твору, пошук хронологічної підказки не лише в сюжетній канві тексту, але і в його стилістиці), естетичний аспект, аксіологія, почасти й теологія леґенди (попри декларації критика, що вона зовсім байдужна для мети його досліду” [709, т.34, с.45], бо там, мовляв, католицькі і протестантські теологи перегризли все” [709, т.50, с.206]), а також публікації з науковими коментарями текстів про св.Климента Римського з українських рукописних збірок, — ось дуже неповний осяг питань, які порушує І.Франко у своїх Климентинах.
Апокрифічні сюжети І.Франко розгортає в різножанрових і різнотемних наукових структурах — од узагальнюючих синтетичних праць із історії української літератури (Українсько-руська (малоруська) література”, Українці”, Южноруська література”, Історія української літератури. Частина перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського”, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року”), у яких апокрифічна література осмислюється як інтеґральна частина національного письменства, до рецензій на видання текстів апокрифічних пам’яток і наукових досліджень тогочасних авторів, що прямо чи посередньо стосуються таємних” книг (Миколи Сумцова, Василія Істріна, Ватрослава Ягича, Карла Крумбахера, Хрусанфа Лопарева, Олексія Алмазова, Володимира Мочульського, Юліана Яворського, Александра Брікнера, Володимира Перетца, Нестора Петровського, Ігнація Радлінського, Адольфа Гарнака, Карла Крумбахера, Іполита Делайє, Г.Ґюнтера та багатьох інших).
Власне, універсалізм в осмисленні таємних” книг, риса, яка значною мірою вирізняє українського вченого з-поміж багатьох інших тогочасних європейських дослідників апокрифічної літератури.
Цікавий момент із творчої біографії І.Франка. В одному з листів до А.Кримського він, рефлексуючи над своєю не вельми завидною редакторською долею, поскаржився: За хворобою Гнатюка на моїх плечах завис увесь Літературно-науковий вісник”, зависла маса іншої коректи, та й Грушевський кричить, щоб лагодити для Записок” статтю (про Антона Шашкевича, короля балагулів), та й рецензії (от пакосний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини!)” [709, т.50, с.237]. Кажучи про масу зайвини”, яку йому належалося читати за посадою”, І.Франко, далебі, не лукавив. Довгий список його рецензій на художні й наукові тексти авторів явно не першої величини — промовисте свідчення тому. Проте, зрозуміло, що це іронічне визнання І.Франка не можна ґенералізувати й переносити на весь корпус його рецензій. Із певністю можна твердити, що названі вище дослідники не належали до когорти тих авторів, а їхні праці до того ґатунку текстів, які І.Франкові доводилося читати з мусу”, сповняючи професійний обов’язок одного з редакторів Записок Наукового товариства імені Шевченка” і Літературно-наукового вісника”.
І все ж, хтозна, не будь І.Франко так міцно прив’язаний до редакторської тачки”, чи таким обширним був би корпус його апокрифічних” рецензій, що викликають інтерес не тільки своїм аксіологічним аспектом, фіксацією певного зрізу критичних рефлексувань над апокрифічними пам’ятками, але й теоретико-методологічними аспектами, зверненням критика до таких кардинальних проблем літературознавства, як от: питання міжцивілізаційних контактів, національна своєрідність літератур у рецепції міжнародного матеріалу, вимога ставити досліди над старими пам’ятками на широкій підставі новочасної порівняної літературної та культурної історії, спеціально ж історії переживання певних релігійних вірувань і обрядів” й освічувати свої здобутки широким оглядом культурно-історичної критики” [703, с.19]. Окрім того, подекуди відгуки на ту чи іншу працю (приміром, на розвідку Миколи Сумцова Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен”) слугували для дослідника підставою для публікації власного джерельного матеріалу1.
Франкові переклади й переповідки” християнських леґенд — ще одна ілюстрація того, як багатогранність письменника віддзеркалилася в осмисленні таємних” книг. Так, у Святому Клименті у Корсуні”, інтерпретуючи різні парості леґенди про Климента Римського, І.Франко подає з них згідно з тогочасною літературознавчою модою безліч переповідок та виривків”, а то й цілих текстів, — перекладів із грецької, латинської, церковнослов’янської. Низку християнських леґенд І.Франко переповів по-українськи також у Староруських оповіданнях” і в Трьох святих грішницях”, де представлено українські” житія Марії Єгипетської, Марії Магдалини й Марини-монаха. Немало перекладів І.Франка заховалося” і в Апокрифах і леґендах з українських рукописів”. Завдяки цьому український читач отримав гарну антологію книжної християнської леґенди, значення якої важко переоцінити з огляду бодай на те, що й досі не маємо сучасного видання апокрифів українською мовою.
І чи був у нас ще хтось інший, із такою колосальною ерудицією, як у Франка (ерудицією свідомого бібліофіла, мовив би Леонід Білецький), із фундаментальною гуманітарною освітою, знанням багатьох мов, із відточеним науковим інструментарієм, із такою обізнаністю з безбережним морем літератури предмету — із величезним компендіумом наукових текстів різних епох: од візантійських і римських істориків, Отців Церкви до праць сучасних критикові теологів, славістів, істориків Церкви та істориків літератури (предмет студій вимагав інтердисциплінарних підходів), а також із не менш огромним” корпусом художніх творів (починаючи від грецького софістичного роману (предтечі Псевдо-Климентин) і закінчуючи Фаустом” Ґете, Марією” Тараса Шевченка й Байками світовими в співах” Степана Руданського), у яких своєрідною луною відбилися образи й мотиви таємних” книг (вплив апокрифів на літературу й мистецтво, західноєвропейське та слов’янське, — ця тема одна з головних в працях І.Франка, присвячених таємним” книгам).
Незначний, здавалось би, але водночас дуже промовистий факт із наукової лабораторії дослідника. Про перші розділи свого Святого Климента у Корсуні”, прегусто вимережані бібліографічно, І.Франко скаже згодом, що вони були написані майже одним духом”. І це при тім, що працювати над Климентинами, утім, як і над іншими апокрифічними пам’ятками, у Львові було аж ніяк не просто. Робити такі речі у Львові, то так як камінь гризти: на кождім кроці рветься” [709, т.50, с.207], — скаржився І.Франко не раз на брак наукової літератури, постійно звертаючися до своїх кореспондентів (Михайла Драгоманова, Агатангела Кримського, Олександра Веселовського, Матії Мурки, Ватрослава Ягича, Василя Доманицького, Сергія Єфремова та багатьох інших) із уклінними” просьбами купити та надіслати йому якмога швидше” дуже і дуже потрібну” для праці ту чи ту книжку. Ще раз прошу Вас, не відмовте своєї помочи і не забувайте приповідку: Bis dat, qui cito dat” [709, т.50, с.209], — алярмував” І.Франко Федора Вовка, прохаючи надіслати йому з Парижа монографію Пауля Себійо, потрібну для роботи над Святим Климентом у Корсуні”1.
До слова, органічна інтеґрованість І.Франка, цього, за словами Михайла Грушевського, вихованця західноєвропейської, передусім німецької культури” в європейську науку, співробітництво в таких авторитетних німецькомовних виданнях, як Die Zeit”, Archiv für slavische Philologie”, Urquelle: Eine Monatschrift für Volkskunde”, Zeitschrift des Vereins für Volkskunde”, де він не раз оприлюднував свої апокрифічні знадібки”, особисте знайомство з багатьми чільними представниками європейської апокрифологічної науки, зокрема, із російськими вченими Олександром Веселовським і Михайлом Сперанським, чеськими — Їржі Полівкою та Франтішком Пастрнеком, сербським славістом Ватрославом Ягичем, словенцем Матієм Муркою, німецьким візантологом Карлом Крумбахером, польським дослідником Александром Брікнером, бельгійським теологом Іполитом Делайє, за сказівками і порадою” яких він часто сягав, нерідко звіряючи в епістолярному діалозі з ними результати своїх наукових пошуків (приміром, до теми Климентин І.Франко не один раз повертався в листах до В.Ягича, Ф.Пастрнка, О.Веселовського, М.Мурка, ознайомлюючи їх зі своєю теоретичною концепцією та інтерпретаційними підходами до тексту пам’ятки), так само немало спричинилося до його плідних студій апокрифічної літератури.
У цьому славному гроні вчених, у майстерні яких проходив вишкіл І.Франко-апокрифолог, чільне місце належить О.Веселовському та М.Драгоманову. Зокрема в особі ж М.Драгоманова І.Франко (попри всю складність їхніх особистих і творчих взаємин)1 мав не тільки авторитетного оборонця від М.Павлика та всіх тих, котрі достеменно знали, що не на апокрифи йому, І.Франкові, треба було спрямувати силу свого інтелекту”, і не тільки вельми фахового консультанта. Ступаючи на поле вивчення апокрифічного письменства, І.Франко багато літ поспіль бомбардирував М.Драгоманова запитаннями на кшталт — Які книги Ви могли б мені вказати? Чи нема у Вас або чи не звісна Вам яка праця критична про апокрифи Нового завіту, а особливо про Євангеліє Никодима? У нас в бібліотеках таких речей зовсім нема. Я виписав за дорогі гроші видання апокрифів Нового завіту (з гарним апаратом критичним) Гільґенфельда, але Євангелія Никодима там нема” [709, т.49, с.222]. На Ваш лист треба б відписати дисертацією” [265, с.164], — прокоментував якось М.Драгоманов чергову зливу прохань свого наполегливого кореспондента. Проте не витримував і відписував. Нерідко таки цілими дисертаціями
Саме М.Драгоманов належав до тієї когорти вчених-компаративістів, що значною мірою породили” І.Франка-адепта порівняльного літературознавства. Під впливом професора Драгоманова, якому я дуже вдячний за підтримку в моїх наукових устремліннях, я зайнявся новітнім порівняльним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи” [709, т.29, с.82], — писав І.Франко у своєму curriculum vitae. Причому роль М.Драгоманова в наверненні І.Франка до компаративної віри особлива: як із огляду на національний вектор порівняльних студій М.Драгоманова, так і з уваги на його постійні заклики до І.Франка йти тієї ж самою науковою дорогою, що й він, обробити кілька наших національних сюжетів інтернаціональним способом, то з того вийде колись і інтернаціональна робота і користь” [265, с.231]. Ці заклики М.Драгоманова не повисли в повітрі, а, упавши на родючий ґрунт, принесли щедрий науковий ужинок — низку компаративних розвідок І.Франка, відмітною ціхою” яких є інкрустація в студії апокрифів українського текстуального матеріалу.
І ще. Є щось глибоко символічне в тому, що саме в рік смерті М.Драгоманова (1895) І.Франко запропонував Науковому товариству імені Шевченка у Львові план видання апокрифів і леґенд із українських рукописів, реалізація якого стала блискучим завершенням починань М.Драгоманова в царині дослідів апокрифічного письменства, прекрасним розвитком однієї з квіток” із багатої китиці драгоманівських думок”.
Урешті, чи був у нас ще хтось інший” із таким хистом, як в І.Франка, залучити до своєї справи десятки людей: своїх колеґ — молодих адептів науки” (Володимира Гнатюка, Олександра Колессу, Гіядора Стрипського), сільських учителів, священиків, селян, студентів і навіть дружину Ольгу, навернути їх на свою віру, себто до пошукування старого папір’я” по Галичині, Прикарпаттю, Буковині, Закарпаттю, і котрі, як, наприклад, В.Гнатюк та О.Колесса, урятували від загибелі не один многоцінний” рукопис чи записали від своїх талановитих оповідачів не один десяток гарних річий”, багатих на апокрифічні подробиці”, і здобутком яких І.Франко щедро скористався у своїх Апокрифах і леґендах з українських рукописів”, а також у багатьох публікаціях апокрифічних текстів у періодичних виданнях, іншомовних у тім числі.
Чи заґітувати до праці в рукописних фондах книгозбірень і архівів різних міст (Агатангела Кримського в Москві, Федора Вовка в Парижі, Мирона Кордубу у Відні) для злагодження” копії того чи іншого тексту, і навіть декого (Іларіона Свєнціцького зокрема) турнути” до наукових студій над цим старим папір’ям”1.
Якось І.Франко буцімто мовив: Я більше бачу щоденно книжок, ніж людей, з якими розмовляв”, — убачаючи в цьому (якщо вірити Василеві Стефанику, чи, радше, Михайлові Рудницькому, який доніс до нас оту розмову двох письменників) неабияку небезпеку для своєї творчості. — А це погано. Поганий вплив має на письменників література, коли вони, пишучи, звертаються думками до прочитаних книжок, замість того, щоб бачити живих людей свого часу” [590, с.346]. Проте це постійне перебування І.Франка у світі книжок сформувало (і це, далебі, зовсім не погано) одну з найприкметніших рис його естетичної свідомості — інтертектуальність. Значна питома вага уже читаного” (Р.Барт) у текстах письменника, різні форми використання літературної вторинності”, — у своїй сукупності все це підкреслює динамічність, тобто передусім психологічну насиченість цього виду Франкової творчості і вказує (може, й дещо несподівано) на його сучасність, де, згідно з постмодерністською поетикою, всі тексти бачаться як елаборанти й п

Список літератури

ВИСНОВКИ

Апокрифіка становить величезний корпус різножанрових текстів Івана Франка, які для української науки й літератури важать надто багато.
У науковій і видавничій апокрифіаді І.Франка розкривається неповторна картина мандрівки таємних книг” у поході віків і народів, їхнє життя на українcьких літературних теренах зосібна: у рукописній традиції ХV ХVІІІ століть, у різних жанрах духовної літератури — гомілетиці, агіографії, церковній ліриці (апокрифіка у складі богослужебних книг, як і категорії книжок, у яких проникали й функціонували апокрифи в Україні, а також роль духовних осіб у поширенні й популяризації апокрифічної літератури, — улюблені теми дослідів І.Франка), у текстах українських книжників різних епох (од творів, що постали на зарані національного письменства, Слова про Закон і Благодать” митрополита Іларіона і Повісті минулих літ” преп.Нестора, величезного масиву текстів закарпатської літератури ХVІІХVІІІ віків до Марії” Т.Шевченка і Народної Біблії” С.Руданського), вимальовується виразна сильветка українського реципієнта цих книг (його соціальний статус, ментальність, уподобання), випрозорюється низка характерних рис української словесності, її книжний характер, діалог із літературою Сходу й Заходу, єдність і безперервність літературної традиції впродовж майже тисячолітнього розвою національного письменства зосібна.
Апокрифологічні студії виразно висвічують вельми посутні герменевтичні принципи критичного дискурсу самого І.Франка, як от: синтетизм в інтерпретації літературних явищ, ґрунтування наратологічних принципів на розумінні художнього тексту не лише як індивідуально естетичного, але й як соціального та контекстуального феномена, що передбачає вихід у простір духовної традиції, увагу до доктринальних проблем, закодованих у художньому тексті в тім числі.
Доктринальні” параметри текстів І.Франка з особливою рельєфністю проступають у розвідках, присвячених проблемі генезису апокрифів, — у концепції таємних” книг як мімезису Святого Письма (невідступних товаришів” і тіні” Святого Письма водночас). Домінанта цієї концепції, яка значною мірою кореспондує зі сучасною науковою парадигмою, — постулювання полігенетичної природи апокрифічної креації (прагнення одних авторів зафіксувати дійсну традицію про Ісуса Христа, інших — віддзеркалити доктринальні аспекти (ортодоксійні чи гетеродоксійні), ще одних — локальні інтереси ранніх християнських Церков чи індивідуальні вподобання, багатьох — заповнити прогалини” у Священній історії, подати свою апологію та екзеґезу Святого Письма), увага до встановлення передтекстів багатьох апокрифічних сюжетів чи мотивів (нерідко із зазначенням способу рецепції та характеру трансформації євангельського першоджерела).
Естетичні — чи не найбільше в розвідках про поетику таємних” книг (як і в попередньому сюжеті, це великий корпус різножанрових і різнотемних наукових структур, серед яких не останнє місце посідають авторські передмови й післямови до текстів, уключених у збірку Апокрифи й леґенди з українських рукописів”), де з більшою чи меншою докладністю проартикульовано різні грані цієї проблематики.
Конкретно текстуальна інтерпретація багатьох апокрифічних текстів, зокрема, циклу Псевдо-Климентин, Мучеництва святої Фетінії”, Євангелія Псевдо-Матея”, Благовіщення Богородиці”, урахування того, що апокрифи з естетичного погляду, як і з доктринального, явище вельми неоднорідне, а також особливостей читацького сприйняття різних епох і різних національних літератур, дозволили І.Франкові уникнути, з одного боку, апології апокрифів (зосібна ґлорифікації поетичності цієї парості письменства), притаманної багатьом дослідникам, його сучасникам, із другого, неґації цього пласту книг як естетичного феномена, показати апокрифи як книги високої поетичної стійності” і упадок смаку” водночас, окреслити цікаве явище кореляції, чи, радше, акореляції стилістики таємних” книг із канонічними, що полягає, по-перше, у відмінності семантики чудес богонатхнених текстів і апокрифічних, по-друге, у прозаїчності оповіді при розгортанні сюжету євангельської історії в таємних” книгах, по-третє, у перевантаженості нараційної структури апокрифів, на відміну від канонічних текстів, багатьма деталями та подробицями.
Компаративні параметри наукових текстів ученого, а також поліваріантність методики, — у студіях про життя таємних” книг в українському духовному просторі, маґістральній темі І.Франка-дослідника апокрифів.
Ця маґістральність проявилась як у ширині охоплення проблематики (у тестуванні на апокрифічну місткість великого масиву текстів української літератури, характеристиці при тім найпопулярніших апокрифів, які функціонували в Україні в різні періоди, таких, як Книга Єноха”, Євангеліє Никодима”, Протоєвангеліє Якова”, Ходіння Богородиці по муках” і багатьох інших текстів), так і в глибині осмислення, зокрема, пильною увагою до таких проблем, як національна своєрідність літератури в рецепції міжнародного матеріалу, частка нашої творчости” в естетичній рецепції таємних” книг — творчості, як безіменних копіїстів і перекладачів апокрифічних текстів, так і найяскравіших представників українського письменства різних епох.
Проблему національної своєрідности літератури, її здатність до трансформації напливових елементів”, а також міру ориґінальності митця в рецепції міжнародних літературних тем, І.Франко визначав через детальне порівняння тексту-протографа й тексту-апографа, послуговуючись поруч із генетичним і компаративним, культурно-історичним, біографічним, герменевтичним, естетичним, психологічним, структуралістським та іншими методами.
Промовистий взірець екзеґези І.Франка в осмисленні рецептивних процесів на рівні національне” — інонаціональне” — прочитання Слова о Лазаревэ воскресеніи. Староруської поема на апокрифічні теми” і Слова о буреню пекла”, на рівні індивідуальної творчості митця — Марії” Т.Шевченка. Порівняння Слова о Лазаревэ воскресеніи. Староруської поема на апокрифічні теми” з його літературними джерелами (Євангелієм Никодима”, Словом на Велику п’ятницю” Євсевія Александрійського і Словом на Велику суботу” Епіфанія Кіпрського) дало І.Франкові змогу показати ориґінальний характер національної рецептивної моделі чужого” (тут: апокрифічного) слова, а також повести розмову про faculté maîtresse української літератури, яка проявилася і в процесі її комунікації з хибними” книгами, про її особливий ліризм й образність зосібна. Порівняння Шевченкової Марії” з апокрифічними структурами (Діянням св.Павла і Феклі”, Євангелієм Томи”, маріологічним циклом таємних” книг) просторо розгорнути тезу про тріумф авторської індивідуальності”, що долає опір запозиченого літературного матеріалу.
Студії апокрифічної літератури розкривають й інші прикмети наукового почерку І.Франка: увагу до текстологічної екзеґези при встановленні першоджерела багатьох літературних текстів, певну (наукову виправдану) обережність у підходах до розв’язання низки компаративних моментів, проблеми первовзору зосібна, дослідницький прагматизм (уміння ставити подекуди замість крапки знак запитання), блискучу (і не лишень філологічну) ерудицію вченого, що проявилася в рецепції величезного корпусу наукових і художніх текстів різних епох, хист просіяти крізь густе критичне сито праці своїх попередників, а також глибину генезису та естетичну проникливість, при густій фактологічній насиченості — метафоричність наукового дискурсу, насамкінець, талант окреслювати обрії та розвоєві лінії наукових студій над апокрифічною літературою.
Старе папір’я” — апокрифи — дарували І.Франкові прекрасну нагоду вповні розгорнути своє текстологічне” обдарування, а також хист збирача й рятувальника давніх пам’яток із хвиль забуття”, дали змогу показати багатство таємних”, відречених” писань на українському літературному ґрунті, закласти таким чином, обіч іншого, і міцний підмурівок для студій національної рецептивної моделі таємних” книг. Це, з одного боку. З іншого, увести апокрифічний матеріал із українських рукописів у загальну скарбницю знання сього предмета”.
Монументальний п’ятитомний корпус Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив др.Іван Франко” (Львів, 18961910) — перша українська систематична збірка апокрифічних оповідань (єдина донині) — прижиттєва критика (українська, російська, польська, німецька, чеська) визнала найвизначнішою того роду появою в слов’янській науці” як стосовно обсягу матеріалу (при тім, що це видання не віддзеркалювало всього багатства нагромаджених у дослідника текстів), так і стосовно високого наукового рівня публікації, а сучасні апокрифологи зачислили до підставових видань для студій церковнослов’янських апокрифів.
Особливий погляд на Апокрифи і леґенди з українських рукописів”, на відміну від інших критиків, що високо (попри окремі зауваги) оцінили Франкове видання (А.Брікнер, В.Щербина, Ф.Пастрнек, М.Возняк, І.Качановський та ін.), відзначаючи ерудицію автора, його наукову сумлінність, наявність у публікації багатого наукового апарату, різного типу покажчиків, ґрунтовних і розлогих орієнтаційних передмов, висловив хіба що В.Істрін, на переконання якого І.Франко своєю збіркою посягнув на чуже добро”, та деякі інші аполоґети принципу единой, неделимой России” при вивченні літературних пам’яток Київської Русі.
Найважливіші текстологічні засади й принципи, якими керувався І.Франко при публікації текстів в Апокрифах і леґендах з українських рукописів” (нерідко і в періодичних виданнях — українських та чужоземних, на шпальтах яких було видруковано немало текстів із українських рукописних збірок): відповідність опублікованого тексту — рукописному (відступи від цього принципу зумовлювалися технічними причинами (пошкодженням ориґіналу), явними помилками писарів чи перекладачів, необхідністю перенесення глосів у текст або в примітки, потребою вилучити з великих за обсягом рукописних текстів неапокрифічні фраґменти тощо); публікація різних редакцій апокрифічних пам’яток; увага до різночитань текстів і порівняння редакцій, спостереження над причинами зміни писарями (чи перекладачами) тексту-протографа, насамперед причинами ідеологічного характеру; детальний опис рукописів; увага до марґінальних і прикінцевих записів, до змісту всіляких вкладних”, поміток на чистих сторінках чи обкладинках, спроба здійснити типологію марґінальних записів у старих книгах та рукописах; інтерес до палеографічних і кодикологічних характеристик пам’яток (стан збереження, декоративне оздоблення рукопису, тип письма і т.ін.).
Безпідставними були жалі Франкових сучасників і щодо змарнування через порпання” в апокрифах його мистецького хисту.
Апокрифи з’їли Франка”. Апокрифи розібрав би нам і хто інший” Постулюючи ці й подібні твердження, критики, по суті, послуговувалися одним-єдиним арґументом: мовляв, довголітня праця І.Франка над апокрифами відбирала в нього дорогоцінний час, і якби поет не згайнував свого життя на всіляке старе папір’я”, то Відтак розмова неодмінно переходила в русло невроджених дітей”, невиспіваних співів” поета.
Одначе такі constructiones in futuro — річ не вельми вдячна, тим паче, не надто наукова. Натомість аксіоматично: в апокрифічному” корпусі художніх текстів І.Франка, яко въ зерцалэ, ясніє його велегранна постать поета-книжника, поета-інтелектуала.
Таємні” книги дивовижною луною відбилися в багатьох творах І.Франка (поетичних і прозових): у поемі Іван Вишенський”, де ориґінальний спосіб транслітерації передтексту (апокрифічного Євангелія дитинства”, звідки запозичено мотив ходіння по сонячному промінню) дозволив авторові вийти на метафізичні простори змістового рівня твору, торкнутися проблеми обожнення людини зосібна; у поетичній картці Як голова болить!..”, у якій літературну тему (історію святого Матвія в країні людожерів із Повісті про діяння апостолів Андрія і Матвія в країні людожерів”) поет екстраполював на власне життя, на свої надто особисті переживання, трансформувавши тему страждань апостола Андрія в архетипну модель із підкреслено універсальним етичним звучанням; у двох гуцульських образках” — у новелі Терен у нозі” і в повістці Як Юра Шикманюк брів Черемош”) (звернення письменника в цих текстах до образної системи гностичної апостоліади (мотиву христофанії) і леґенд про святу Літургію (у першому творі), і символіки Пастиря” Герми, звідки зачерпнено мотив ангелофанії (у другому), посприяло переведенню реалістично-побутових історій в ірреальні виміри, надало Франковим структурам параболічного характеру, глибинного філософського звучання).
З традицією таємних” книг асоціюється чимало сюжетів і мотивів леґендової парости поета. Апокрифічними оповіданнями імпульсований, зокрема, не один фраґмент Смерті Каїна”, а саме: мотив туги Каїна за раєм (першоджерело — апокрифічні оповіданнями про Адама і Єву), блукання Каїна пустинею в пошуках земного раю — цей мотив сягає сюжетно-тематичного циклу апокрифів про ходіння до земного раю (Ходіння Зосима до рахманів”, Ходіння Агапія до раю”, Сказання про Макарія Римського”), сцена смерті Каїна з рук сліпого Ламеха (передтекст — апокриф про Ламеха, сюжет, що дав поетові особливо вдячний матеріял для осмислення багатьох константних для його естетичної свідомості проблем, зосібна проблеми морального вдосконалення людства, духовної незрячості, невизнання та людської невдячності).
Немало апокрифічних шматків” знаходимо і в інтертекстуальному полі Франкової Леґенди про Пилата”: апокрифічних молитов сягає тема урочливого ока”; української фольклорної апокрифічної леґенди про юдейського прокуратора — тема вічного життя” Понтія Пилата із постулюванням особистої відповідальності людини за свої вчинки, неминучости покарання за скоєне зло (симптоматично, що з численних літературних (апокрифічних у тому числі) моделей життя Понтія Пилата І.Франко обрав саме цю версію, найбільш суголосну як ідеології Тюремних сонетів”, у складі яких опубліковано Леґенду про Пилата”, так і його художньому мисленню назагал).
Виразно проступають контури апокрифічних художніх структур у леґендах Мого Ізмарагду” — у Святій Доместіці” і в Життю, і стражданні, і спійманні, і смерті, і прославленні преподобного Селедія”, ориґінальних взірцях сакральної пародії поета, створених у результаті майстерного використання риторичного модусу апокрифічної житійної літератури.
З апокрифічної криниці (із Повісти про бражника”) зачерпнуто сюжет ще однієї сакральної пародії поета — леґенди П’яниця”, незаслужено потрактованої в критиці (радянській і клерикальній), як і Життя, і страждання, і спіймання, і смерть, і прославлення преподобного Селедія”, як розвінчення християнської релігії і моралі”, глум над релігійними святощами”.
Парафразами апокрифічних структур є також чудесна” поетична вітка І.Франка — два Чуда св.Николая” (Чудо з ковром” і Чудо з утопленим хлопцем”), ориґінальна (попри значні стильові розходження між І.Франком і його попередниками у царині рецепції чудес святого Миколая) спроба популяризації багатого скарбу поезії та життєвої мудрости, що міститься в нашім старім письменстві”.
Апокрифікою натхнені два поетичні тексти І.Франка — Ранок на пастівнику. Із галицьких образків” і На пастівнику”, попередніми текстами яких стала низка творів апокрифологічної космології та есхатології (Супірка Бога з чортом при творенню світу”, Початок і конець світа”, леґенди про велетнів, генетично пов’язані з Книгою Єноха, оповідання про прихід антихриста на землю і Страшний суд), які поет органічно спрямував у русло власного творчого задуму, у свою поетичну стилістику, жанрові параметри своїх текстів зосібна.
Дуже цікаві взаємини між своїм” і чужим” словом ще в одній есхатологічній візії письменника — в оповіданні Як Русин товкся по тім світі” з його спорідненістю з такою апокрифічною класикою, як Книга Єноха”, Видіння Ісайї”, Апокаліпсис Петра”, Апокаліпсис Павла”, Апокаліпсис Йоана”, Ходіння Богородиці по муках”, Євангелієм Никодима” (із другою частиною Зішестя Христа до аду” зосібна), а також із фольклорними модифікаціями цієї парості таємних” книг.
Слабше чи голосніше відлуння таємних” книг можна почути і в інших текстах І.Франка, у тому числі в таких, які, здавалось би, якнайменше свідчать про книжний характер художнього мислення поета, як от галицький образок” На Підгір’ї села невеселі”, із його Листом небесний — писаним Бог зна ким” (апокрифічною Епістолою про неділю”). З огляду на багатолітнє перебування письменника в ґравітаційному полі апокрифічного письменства, така густа апокрифічна помаркованість його художніх текстів — явище цілком закономірне.

Список використаних джерел

1. Апокрифи. Виписки з давніх рукописів // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (Далі — ІЛ). — Ф.3. — №2008. — Копії (рукою І.Франка — 20 арк.; невідомою рукою — 74).
2. Веселовський О. Лист до І.Франка від 26 квітня 1899 р. // ІЛ. — Ф.3. — №1620. — Рукопис. — Автограф.
3. Житіє і мученіє Галактіона і Епистимїи. Копія з рукопису Унівської бібліотеки і різночитання з видання Великия Минеи Четьи, собранныя Макарием”. Спб., 1897 // ІЛ. — Ф.3. — №2113. — Копія невідомою рукою.
4. Житіє і подвизаніє по части чюдесъ повэданіє преподобнаго отця нашего Афонасія, иже въ Афонэ. Копія з рукопису бібліотеки Московської духовної академії. № 208 // ІЛ. — Ф.3. — №2112. — Копія невідомою рукою.
5. Житіє Марії Магдалини. Копія з рукопису Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. ХІХ ст. // ІЛ. — Ф.3. — №2028. — Рукопис невідомою рукою.
6. Житіє мученицы” Євдокії і святыя” Доминики // ІЛ. — Ф.3. — №2115. — Копія невідомою рукою.
7. Житіє св. Олексія, человэка божія. Виписка з рукопису Стефана Теслевцьового // ІЛ. — Ф.3. — №2108. — Копія рукою Андрія Франка.
8. Житіє св. Феодори. Виписка з рукопису ХVІ в. бібліотеки Оссолінських. № 38. К.26 // ІЛ. — Ф.3. — №714. — Рукопис невідомою рукою.
9. Збірка апокрифів, проповідей, духовних пісень, молитов (Керестурський рукопис Ф.Шовґора) // ІЛ. — Ф.3. — №4733.
10. Збірка рукописів та стародруків ХVІІХVІІІ ст. // ІЛ. — Ф.3. — №4819.
11. Збірний рукопис ХVІІІ і ХІХ ст. (апокрифи, житія, листи, вірші) // ІЛ. — Ф.3. — №4731.
12. Збірник апокрифів, повістей, релігійних пісень // ІЛ. — Ф.3. — №4732. — Рукопис.
13. Збірник житій, казань, повістей. Рукопис Стефана Теслевцьового // ІЛ. — Ф.3. — №4724.
14. Збірник житій, легенд та творів. Рукопис Стефана Комаревського // ІЛ. — Ф.3. — №4715.
15. Збірник житій і повістей (Калуський рукопис) // ІЛ. — Ф.3. — №4729.
16. Збірник житій, повістей і апокрифів (Дрогобицький рукопис) // ІЛ. — Ф.3. — №4719.
17. Збірник житій, притч, апокрифів (Іспаський рукопис) // ІЛ. — Ф.3. — №4720.
18. Збірник житій, поучень, слів, апокрифів (Кобельський рукопис) // ІЛ. — Ф.3. — №4716.
19. Збірник житій святих (календар), молитов, обрядів. Рукопис Якова Казиницького // ІЛ. — Ф.3. — №4820.
20. Збірник житій святих, поучень, слів. Рукопис о. Теодора з Дубівця // ІЛ. — Ф.3. — №4713.
21. Збірник житійно-учительний (Апокрифи, житія, повісті, поучення). Рукопис Юрія Білявського // ІЛ. — Ф.3. — №4723.
22. Збірник поучень, оповідань, леґенд, апокрифів (Староміський рукопис) // ІЛ. — Ф.3. — №4714.
23. Збірник поучень, оповідань, леґенд, апокрифів, повістей. Рукопис Іллі Яремецького-Білахевича (17471755) // ІЛ. — Ф.3. — №4760.
24. Збірник поучень, притч, житій святих. Рукопис з села Літманової на Спішу // ІЛ. — Ф.3. — №№48204821.
25. Збірник рукописів та стародруків // ІЛ. — Ф.3. — №4722.
26. Збірники рукописів — слова, житія, леґенди // ІЛ. — Ф.3. — №4817.
27. Леґенди з Сокольського рукопису // ІЛ. — Ф.3. — №2139. — Копії рукою Андрія Франка.
28. Муки св.Кирика і Улити. Копія з рукопису ХVІІ в. бібліотеки Народного Дому (Музей А.Петрушевича). №57 // ІЛ. — Ф.3. — №2121. — Копія невідомою рукою.
29. Проложна леґенда про Аполінарія. Рукопис бібліотеки Народного Дому (Музей А.Петрушевича). №27 // ІЛ. — Ф.3. — №2111. — Копія рукою Андрія Франка.
30. Проложна леґенда про Олексія, человэка божія. Рукопис ХVІ в. бібліотеки Народного Дому (Музей А.Петрушевича). №85 // ІЛ. — Ф.3. — №2110. — Рукопис невідомою рукою.
31. Унгварський рукопис ХVІІІ в. // ІЛ. — Ф.3. — №2014.
32. Франко І. [Апокрифи і леґенди з українських рукописів”]. [Матеріали до неопублікованого ІV розділу V тому. Віднайдення святих речей” (обретенія”)] // ІЛ. — Ф.3. — №712. — Рукопис різними почерками.
33. Франко І. Благовіщення Богородиці (Три тексти Івана Дамаскина) // ІЛ. — Ф.3. — №714. — Рукопис невідомою рукою.
34. Франко І. Благовіщення. Порівняльний дослід біблійної теми. З додатком благовіщенської драми Івана Дамаскина в віршованім перекладі на церковнослов’янську мову. Дослідження [1914] // ІЛ. — Ф.3. — №505. — Авторизований рукопис.
35. Франко І. Василіянський збірник ХVІ в. Ч.ХІІ. Опис рукопису // ІЛ. — Ф.3. — №523529. — Автограф.
36. Франко І. Василіянський рукопис. Пролог ХVІ в. // ІЛ. — Ф.3. — №530536. — Автограф.
37. Франко І. Виписки з книг і рукописів. Збірка. 1892. // ІЛ. — Ф.3. — №2005. — Автографи різними мовами.
38. Франко І. Виписки з книг і рукописів. Збірки 19031914. // ІЛ. — Ф.3. — №2006. — Автографи та рукописи різними мовами.
39. Франко І. Ковельська Палея. Опис і зміст збірника ХVІІ ст. // ІЛ. — Ф.3. — №584. — Автограф.
40. Франко І. Копії апокрифів польською мовою. Виписки з давніх рукописів // ІЛ. — Ф.3. — №2009. — Автограф.
41. Франко І. Копії з Крехівської Палеї // ІЛ. — Ф.3. — №2052. — Автограф.
42. Франко І. Копії текстів Василіянського рукопису ХV в. // ІЛ. — Ф.3. — №2015. — Автограф.
43. Франко І. О книгах истинных и ложных и о суевериях [Матеріали до видання] // ІЛ. — Ф.3. — №501. — Автограф.
44. Франко І. [План видання Апокрифи і леґенди з українських рукописів”]. Поч. І. Ціль і характер видання і його план”. 1896. Записна книжка. С.8. // ІЛ. — Ф.3. — №661. — Автограф.
45. Франко І. [План видання Апокрифи і леґенди з українських рукописів”]. Поч. Оповідання про Христа”. [1896]. Записна книжка. С.4142. // ІЛ. — Ф.3. — №198. — Автограф.
46. Франко І. Рукопис бібліотеки Василіянського монастиря ХVІІ в. Пандект Нікона Чорногорця // ІЛ. — Ф.3. — №537. — Автограф.
47. Франко І. Рукопис о.Маркіяна Білинського (Сиґнатура ХL). Опис рукопису і тексти // ІЛ. — Ф.3. — №650. — Автограф.
48. Чудо св.Михаїла. Виписка з рукопису ХVІ в. Народного Дому (Музей А.Петрушевича). №171. К.146148 // ІЛ. — Ф.3. — №714. — Рукопис.
49. Яґич В. Лист до І.Франка від 17 серпня 1904 р. // ІЛ. — Ф.3. — №1620. — Рукопис.
50. Коли идешъ, zкъ гремит // ІЛ. — Ф.3. — №4820. — Рукопис.
51. Краткія гарячія молитвы t отвращенія чумы // ІЛ. — Ф.3. — №2044. — Рукопис.
52.Молитва во времz безведріz // ІЛ. — Ф.3. — №4820. — Арк.519522. — Рукопис.
53.Молитва во времz бездождіz // ІЛ. — Ф.3. — №4820. — Арк.515. — Рукопис.
54. Молитва на отогнаньє всzкого зла и всэхъ дх7ъ неприzзненыхъ // ІЛ. — Ф.3. — №2047. — Копія з рукопису фон Ганкенштайна (Віденська Надвірна б-ка). — Автограф.
55. Молитва на запрещеніє громов и молнїй // ІЛ. — Ф.3. — №4820. — Арк.568570. — Рукопис.
56. Молитва о погоде // ІЛ. — Ф.3. — №4820. — Арк.519521. — Рукопис.
57. Молитва отъ лукавыхъ // ІЛ. — Ф.3. — №2006. — Арк.153154. — Рукопис.
58. Молитва t злої тучі. Копія з рукопису І.Добрянського // ІЛ. — Ф.3. — №2044. — Автограф.
59. Молитва t трасавиці // ІЛ. — Ф.3. — №2046. — Рукопис.
60. Молитва t хортовъ и волковъ // ІЛ. — Ф.3. — №2006. — Арк.153. — Рукопис.
61. Молитва св7тей Анны // ІЛ. — Ф.3. — №4733. — Арк.9495. — Рукопис.
62. Молитва св. Захарія // ІЛ. — Ф.3. — №4809. — Рукопис.
63. Преданіє w громэ Мойсеz Громовидцz. // ІЛ.— Ф.3. — №2062. — Копія з рукопису Іллі Яремецького-Білахевича рукою І. Франка.
64. Сказаніє луннаго мс7цz // ІЛ.— Ф.3. — №4760. — Арк.165168. — Рукопис.
65. Сказаніє о бражник{ // Відділ рукописів ЛНБ ім.Василя Стефаника НАН України. — АСП212. — Арк.3641. — Рукопис.
66. Слово с™ого ап7ла Павла w uпивающихсz // ІЛ. — Ф.3. — №4771. — Рукопис.
67. Слово ст7ых tц7ь w піzницах // ІЛ. — Ф.3. — №4718. — Рукопис.
68. Слово w бражник{ // ІЛ. — Ф.3. — №4729. — Арк.15. — Рукопис.
69. Слово w бражник{ славном // ІЛ. — Ф.3. — №2084. — Рукопис.
70. Слово w піанствэ // ІЛ. — Ф.3. — №4771. — Рукопис.
71. Стихира на память помершихь // ІЛ. — Ф.3. — №2046. — Рукопис.
72. Чудо w нэкоємъ дэтищи, µтопшемъ въ Днэпрэ // Відділ рукописів ЛНБ ім.Василя Стефаника НАН України. — АСП6. — №2046.

73. Амбрамович С. Апокриф // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — С.3839.
74. Аверинцев С.С. Истоки и развитие раннехристианской литературы // История всемирной литературы: В 9 т. — Москва: Наука, 1983. — Т.1. — С.501515.
75. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. [Отв.ред.М.Л.Гаспаров]. — Москва: Гл. ред. вост. лит-ры изд-ва Наука”, 1977. — 320 с.
76. Аверинцев С.С. Риск и неизбежность пересказа // Мень А. Сын Человеческий / 4-е изд. — Москва: Вита, 1991. — С.323326.
77. Акты Вселенских Соборов.— Казань, 1891. — Т.VІІ. — 340 с.
78. Александрова Г. Порівняльні студії в українському літературознавстві кінця ХІХ ст.: до проблеми зв’язків між теоретичними поглядами Миколи Дашкевича та Івана Франка // Франкознавчі студії / Ред. кол.: Є.Пшеничний (голов. ред.), А.Войтюк, В.Винницький та ін. — Дрогобич, 2002. — Вип.2. — С.139145.
79. Алексеев А. Текстология славянской Библии. — Санкт-Петербург: Изд-во Дмитрий Буланин”, 1999. — 254 с.
80. Алмазов А.И. Апокрифические молитвы. Заклинания и заговоры. К истории византийской отреченной письменности // Летопись Ист.-филол.общ-ва при Имп.Новорос. ун-те. — Одесса, 1900. — Т.VІІІ. — С.367514.
81. Алмазов А.И. Врачевальные молитвы. К материалам и исследованиям по истории рукописного русского Требника // Летопись Ист.-филол. общ-ва при Имп.Новорос. ун-те. — Одесса, 1900. — Т.VІІІ. — С.367514.
82. Алмазов А.И. К истории молитв на разные случаи (Заметки и памятники) // Летопись Ист.-филол. общ-ва при Имп. Новорос. ун-те. — Одесса, 1896. — Т.VІ. — С.380431.
83. Алмазов А.И. Чин над бесноватым. Памятник греческой письменности ХVІІ в. // Летопись Ист.-филол. общ-ва при Имп.Новорос. ун-те. — Одесса, 1899. — Т.ІХ. — С.196.
84. Альбов М. Об апокрифических евангелиях // Христ. чтен. — 1871. — Январь. — С.43106.
85. Альбов М. Об апокрифических евангелиях // Христ. чтен. —1872. — Июнь. — С.174.
86. Альбов М. Об апокрифических евангелиях // Христ. чтен. — 1872. — Июль. — С.431474.
87. Альбов М. Об апокрифических евангелиях // Христ. чтен. — 1872. — Август. — С.622659.
88. Амусин И.Д. Кумранская община. — Москва: Гл. ред. вост. лит-ры изд-ва Наука”, 1983. — 327 с.
89. Андреева. Политический и общественный элементы в византийско-сл