ЕСТЕТИКА І ПОЕТИКА ВІСНИКІВСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ

Короткий опис

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І.КРИП’ЯКЕВИЧА
ВІДДІЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

На правах рукопису

БАГАН Олег Романович

УДК. 883.3-1(09) 20”

ЕСТЕТИКА І ПОЕТИКА
ВІСНИКІВСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ

10.01.01. - українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Микола Миколайович Ільницький
доктор філологічних наук, професор

Львів, 2002

ЗМІСТ

ВСТУП 3
Розділ 1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-СВІТОГЛЯДНІ ДЖЕРЕЛА
1.1. Проблема визначення історико-культурного топосу вісниківства .. 17
1.2. Ідейно-культурологічний модус вісниківства .. 47
Розділ 2. ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ ... 72
Розділ 3. СТИЛЬОВІ ТА ПОЕТИКАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ .... 117
3.1. Консервативний модернізм .. 119
3.2. Неоґотика як стильова домінанта 132
3.3. Сакральні основи лірики вісниківців .. 151
3.4. Синтез неокласики і неоромантики . 162
ВИСНОВКИ .. 179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 187

ВСТУП

Творчість письменників-вісниківців - Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської та ін. - повернулася із забуття в Україні, від 1989 р. починаючи, і знайшла собі загальне визнання і захоплення. Однак - і це є певний парадокс - жоден із цих письменників не був вшанований більш аніж 1-томовим виданням вибраного. До найповніших перевидань творів вісниківців треба зарахувати наступні: Юрій Клен, К.: Дніпро, 1991 Олена Теліга. Твори - К: Видавництво ім.О.Теліги, 1992; Євген Маланюк. Поезії. - Львів: Фенікс ЛТД, 1992; О.Ольжич. Незнаному Воякові. - К.: Дніпро, 1994; Серед іншого можна виділити перевидання окремих есе Є.Маланюка: Євген Маланюк. Книга спостережень. - К.: Дніпро, 1997 і перевидання репринтним способом збірки статей Д.Донцова Дві літератури нашої доби”. Львів, 1991, яка дає змогу оцінити теоретичну базу вісниківства.
Інші вісниківці представлені в сучасності або добірками віршів у різних журналах, або лише окремими творами, збірками. Тому для сучасника весь масив вісниківської творчості, а ще більше її культурно-ідейний контекст, залишаються малознаними, малоопритомненими” як світоглядна епоха та естетична настроєвість. Ця проблема часто є причиною неточностей, суперечностей, відчутних прогалин в інтерпретаціях спадщини вісниківців.
Друга проблема - це теоретико-методологічні підходи і засади трактування спадщини вісниківців. Загалом міжвоєнна доба в нашому літературознавстві вивчена мало. Навіть більше - її до кінця так і не виокремлюють в українській історії літератури ХХ ст. Це зумовлено тим, що цей період в історії України та її культури зазнав найбільших заборон та поруйнувань. 1917-1945 рр. - період великого резистансу нації, який супроводжувався колосальним вибухом творчої енерґії її мистецьких талантів, а тому, зрозуміло, сприймався імперською системою СРСР і меншою мірою - владами Польщі, Румунії, Чехословаччини, як загроза їх колоніального панування. Заборони були настільки масштабними, нищення -настільки дошкульними, що в результаті вдалося викреслити з пам’яті нації цілі пласти її духовних осягань і естетичних здобутків. Інакше кажучи певне ментальне несприйняття, певне нерозуміння духу міжвоєнної доби простежується як на рівні масової свідомості, так і на рівні науки. В обидвох площинах визначальною ознакою ХХ ст вважається сплеск соціалістичної ідеології і протистояння їй. Відтак вибудовується відповідна основна концепція бачення історії літератури ХХ ст.: це передовсім насильства тоталітаризму і пошуки мистецької свободи в ньому. Такий естетико-культурологічний біном не тільки спрощує розуміння літератури і літературного процесу, а й деформує наші уявлення про сутність культури та художньої інтенціональності, заважає побачити реальні етапи ідейно-духовного розвитку.
Українська культура, цілком згідно із законами розвитку культури взагалі, виробляла різні моделі органічної розбудови, творила різноаспектні естетичні концепції, вібрувала у параметрах найширших духовних та стилістичних координат світової культури, позаяк саме тоді сформувалася свідомість і ментальність модерної української нації (після 1917 р.). Тому сьогодні важливо не тільки бачити протистояння по лінії тоталітаризм - свобода творчості”, а й співставляти українські культурні здобутки із відповідними моделями європейської культури. Іншими словами, важливо прослідкувати, як започатковувалися і розвивалися основні стилі в нашій літературі, які субстанційні естетичні принципи і характеристики із європейської традиції увійшли у теоретичні концепції та практику укр.літератури і що було в них самобутнього. Важливо визначити рівень освоєння” європейського літературно-естетичного канону і водночас проаналізувати органічну відмежованість власних національних традицій, без штучного підтягування до європейських зразків, як нібито обов’язкових” та вищих”, і без провінційного самоприниження, так властивого всім літературам і наукам постсоціалістичного світу.
Зрозуміло, що головним критерієм для визначення й означення ролі та місця стилю чи письменника має бути один - талант. Тому важливість чи неважливість того чи іншого письменника і стилю повинна визначати не міра протиставленості примусам комунізму”, а міра їх естетичної та художньої виразності, яка має бути для нас орієнтиром у розумінні пріоритетності та важливості явища.
В історії української літератури саме біном тоталітаризм - свобода творчості” дотепер заважає зрозуміти і виокремити етапи літературного процесу ХХ ст., подивитися на літературу як на спектр розвитку різних стилів передусім. Так, у нас література доби Розстріляного Відродження повністю заступила міжвоєнну добу (1920-45 рр.). Ми зовсім не прагнемо ані заперечувати талант головних представників Розстріляного Відродження, ані применшувати ідейно-моральну вагу цього періоду в нашій історії і культурі. Прагнемо лише наголосити на потребі бодай рівномірного, об’єктивного і повного розгляду всіх тенденцій того часу. Принаймні, література Західної України і еміґрації має вивчатися на однаковому рівні поряд із літературою Розстріляного Відродження. І таким чином у часовому проміжку 1917-45 рр. буде витворена культурно-художня цілісність, яка підтримуватиметься й історіографічними концепціями. Це цілісність Міжвоєнної доби”.
У всіх європейських літературах виокремлено цей період 1918-1945 рр., тобто період від кінця 1-ї світової війни до кінця 2-ї світової війни. Зрозуміло, що існують деякі національні поправки, зумовлені специфікою тої чи іншої країни, її політичної і культурної історії. Наприклад, у польському літературознавстві існує усталена концепція Літератури двадцятиліття”, межі якої визначаються 1919-1939 рр. Існує і таке вельми концептуальне бачення доби: Nasilowska A. Trzydziestoleciе 1914-1944. - Warszawa. PWN, 1995.
Вісниківство було дуже яскравою течією традиціоналізму, світоглядного і естетичного. Такий культурний традиціоналізм не зміг сформуватися у підсовєтській літературі 20-30-х рр. через об’єктивні і суб’єктивні причини. (Загалом відомі, тому не будемо їх описувати і аналізувати). Водночас вісниківський неоромантизм став абсолютно довершеним і органічно-глибинним явищем не тільки у вимірах національних, але і європейських. Тож, на нашу думку, в існуючій концепції науково необ’єктивним і некоректним є таке бачення літератури ХХ ст., у якому вісниківському неоромантизму відведена якаст вторинна роль, оскільки apriori все первинно найкраще нібито в українській літературі ХХ ст. було в добі Розстріляного Відродження. Знову ж таки, ми не ставимо питання про вищу” чи нижчу” естетичну вартість того чи іншого стилю лише звертаємо увагу на тезу, цілком наукову і конкретно-праґматичну, про потребу рівноцінного і адекватного висвітлення всіх найважливіших стилів епохи як на академічному рівні, так і на рівні шкільної освіти. Адже диспропорція у науковому висвітленні передусім консервативних течій у літературі - очевидна.
Вісниківський неоромантизм на сьогодні не представлений як явище цілісне і значуще. Наприклад, недавно виданий український Літературознавчий словник-довідник” (К.: Академія, 1997) твердить, що найповніше неоромантизм окреслився у ліриці та в драматичних творах Лесі Українки” [11, 504] і лише називає імена пражан” (читай вісниківців), не аналізуючи їхньої поетики, а Лексикон загального та порівняльного літературознавства” у статті, присвяченій неоромантизмові, взагалі не називає вісниківців серед його репрезентантів [12, 372-373]. Таким чином, на рівні довідникових основних видань вісниківський неоромантизм не фіксується як центральне явище стилю, що зумовлено, очевидно, недостатньо точним опрацюванням цієї теми в сучасній науці. На нашу думку, поетикально вісниківці глибше передали естетику неоромантизму, ніж Леся Українка (не беремо тут до уваги ідейно-духових параметрів порівнюваних письменників), саме як лірики вони перевищували неоромантиків Розстріляного Відродження (О.Влизько, Д.Фальківський, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний та ін.), бо просто жили у вільних умовах політичних і реалізували свою концепцію творчості повною мірою. Відповідно, їхня творчість мала б займати важливіше місце під час вивчення й аналізу українського неоромантизму ХХ ст.
Таке ставлення до вісниківства призвело до повного його іґнорування уконтексті трактуваннятеми модернізму в нашій літературі (Див., наприклад, монографію С.Павличко Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1999). Тобто вісниківський неоромантизм, який поетикально абсорбував стилістичні відкриття різних течій модернізму, подається як явище цілком позамодерністське, нібито реалістичне чи народницьке (?), що не відповідає історичній правді.
Перші фахові критичні оцінки вісниківського неоромантизму з’явилися ще у 30-і роки: статті Б.-І. Антонича, Є.-Ю.Пеленського, Ю.Клена, М.Мухина, Б.Кравціва, В.Яніва та ін. Вони скристалізували головне розуміння вісниківства як поетичного динамізму. Літературознавці повоєнного періоду - Ю.Лавріненко, В.Державин, Ю.Бойко, Ю.Шерех-Шевельов, Б.Рубчак, Б.Бойчук, І.Качуровський, О.Керч, О.Тарнавський, В.Шелест, Ю.Войчишин, С.Гординський, М.Неврлий та ін. розширили діапазон аналізу поетики вісниківців, стильових особливостей їхньої творчості, заглибилися у структуру образу, деякі (В.Державин, І.Качуровський) особливо наголосили на художніх традиціях неокласицизму у вісниківстві, інші (Б.Рубчак, Ю.Войчишин) спробували застосувати наукові методики структуралізму, уважно проінтерпретували різноманітні художні нюанси та психологічні підтексти їхньої творчості (наприклад, стаття Б.Рубчака Потала нещадних спраг (Про ранню поезію Маланюка)” - Світовид, 1997, ІV). При значних успіхах еміґраційного повоєнного літературознавства загальним місцем у ньому все-таки залишилася теза про перевагу ідейного імпульсу у творчості вісниківців над естетичним.
Сучасне материкове літературознавство передусім спробувало поставити вісниківство (Празьку школу - у його термінології) у загальний літературний процес ХХ ст., визначити його традиції і впливи, естетичні домінанти і формальні особливості. Тут треба виділити статті і розвідки М.Ільницького, Л.Череватенка, Т.Салиги, С.Квіта, Ю.Коваліва, Р.Харчук, Л.Куценка, Н.Лисенко, М.Крупача, І.Набитовича. Молодше покоління дослідників - О.Омельчук, М.Савка, О.Климентова, Б.Синевич, Т.Рязанцева, О.Кривчикова, І.Роздольська, О.Легка та ін. - частіше застосовують теоретичні моделі постструктуралізму, неоміфологізму, рецептивної естетики, семіотики та деякі елементи феміністичної критики у підходях до спадщини вісниківців. Однак загальною засадою більшості названих науковців залишається формула-теза І.Дзюби, висловлена ще у 1990 р. у статті про творчість Є.Маланюка (Прапор”, 1990, № 1): об’єктивно вісниківство виражало волюнтаристські погляди своєї доби, які часом перегукувалися із тоталітаристським мисленням совєтської офіційної критики і літератури, Дмитро Донцов, як головний теоретик вісниківства, був закономірно примітивнішим за своїх учнів” - вісниківців, бо мусів гартувати націоналістів спрощеними політичними формулюваннями у войовничому дусі, щоб належно підготувати їх до війни із совєтсько-московським імперіалізмом. Це кліше перекочувало у різноманітні студії про вісниківство і зробилося якимось штампом, який усі повторюють, але критично не аналізують. Якщо І.Дзюба робив на початку доби посттотатітаризму цілком логічну спробу виважено пояснити ідейну вісниківську аґресивність, експансивність, що явно нагадувала для всіх вихідців із країни соціалізму” лексикон войовничого комунізму”, то цілий ряд його послідовників”, зрозумівши тезу занадто буквально, дійшли просто до вульґарних фальсифікацій, у яких Д.Донцов, котрого упродовж десятиліть самі письменники-вісниківці поважали як мислителя і критика, поставав таким собі ворогом естетично-вишуканої художньої творчості”.
Так, у авторефераті дисертаційного дослідження Братислави Синевич Теоретичні проблеми літературознавства в працях письменників Празької школи” зустрічаємо твердження: На рівні текстів літературознавчих досліджень представників празької школи” простежується близькість націотворчих принципів авторів до політичної доктрини Д.Донцова. Проте виразна ідеологічна спрямованість літератури, що не трактувалась як самодостатня національна вартість, як автономна галузь духовної діяльності, а була підпорядкована світоглядній доктрині автора... Представники празької школи”, незважаючи на критичне ставлення до раннього українського модернізму, зосередженого на пошуках трансцендентної істини, цю тезу поділяли, оскільки вони обстоювали принципи достеменного мистецтва (як сказав би Д.Донцов, осуджувально як на будь-якого ідеолога мистецтва для мистецтва”), відкидали закріпачення таланту службовою функцією” [14, 6-7]. І припечатує” роль Д.Донцова автора такою фразою: В результаті, частина авторів відійшла від журналу [ЛНВ - О.Б.], інші критики включались у полеміку, не погоджуючись з основними світоглядно-ідеологічними та естетичними принципами Д.Донцова” [14, 6]. З цього можна зрозуміти, що авторка наукового дослідження категорично відмежовує теоретичну спадщину Д.Донцова від спадщини його послідовників - Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Ольжича, О.Теліги, що й підтверджують наступні сторінки Автореферату”, де якихось покликань на Д.Донцова нема зовсім.
Вважаємо, що таке розполовинення явища не поглиблює його розуміння, а якраз, навпаки, утруднює. Філософська та культурологічна спадщина Д.Донцова визначила нові ідейно-естетичні параметри доби, і без її вивчення та аналізу неможливо зрозуміти почуття і тенденції часу міжвоєнної доби, зокрема такого масштабного явища в культурі, як націоналізм, вісниківство.
Отже, центральною проблемою, яку, на наш погляд, ще до кінця не розв’язало сучасне літературознавство, є з’ясування філософських засад вісниківства як явища, як політичної ідеології і естетичної доктрини. Саме вихід на цей найвищий рівень аналізу - на рівень світоглядного синтезу - дасть змогу об’єктивно оцінити і епоху, і естетичні шукання її учасників.
Також більшість дослідників теми вісниківства переважно завужує інтерпретацію лиша на українському матеріалі. Натомість важливо побачити якраз типологічну спорідненість цього явища із подібними літературно-естетичними тенденціями у країнах Європи. Тоді вісниківство постане не як оголений екстремізм озлобленого поразкою національно-визвольних змагань покоління”, а як одна із течій глобальної світоглядно-настроєвої еволюції епохи.
Третьою великою проблемою, до кінця не з’ясованою сучасним літературознавством щодо вісниківства, є сама концепція бачення цього явища в українській літературі, сама назва його. Більшість науковців використовують назву Празька школа” чи Празька група”, яку свого часу придумав В.Державин. Вважаємо, що вже у самій цій назві закладено елемент викривленого розуміння літературного явища. (Не будемо тут з’ясовувати причину упередженого ставлення самого В.Державина до філософії вісниківства, зокрема до націоналістичної ідеології Д.Донцова, однак зауважимо, що у своїй творчості він послідовно прагнув применшити як значення неоромантичної естетичної доктрини, так і впливи вісниківства, в чому явно проглядається тенденційний суб’єктивізм). Визначення Празька школа” це не лише завужене бачення явища, не лише повністю невідповідне і невиправдане перенесення центру наукової уваги зі Львова, як тодішнього ідейного центру, до Праги, а й підміна сутності явища: ціла масштабна ідейно-філософська та духовно-естетична тенденція часу підмінюється поняттям групи естетів та інтелектуалів, що нібито розвинулися і зросли суто на ґрунті естетських пошуків.
Гадаємо, що сучасна наука просто некритично сприйняла це поняття Празька школа” і воно поширилося, дезорієнтуючи нас в історії. Змістом дисертаційної роботи ми доповнюємо цю концепцію бачення явища і розширюємо її: акцентуючи на понятті вісниківство”, ми тим самим переносимо центр ваги розуміння літературної течії із середовища вузької групи до аналізу філософії цілого покоління. Саме журнал ЛНВ-Вісник” був тим ґенератором ідей часу, який поширив свої впливи на різні верстви і середовища.
Щодо поняття вісниківська квадратиґа”, то, на нашу думку, воно є умовним, застосуванням на емоційно-моральному рівні. Вперше його використав Юрій Клен у статті Ще раз про сіре і жовте і Вісникову квадратиґу” (Вісник, 1935, кн. П). Назву мабуть він запозичив із польської літератури, де тоді існувала група Kwadryga”, однак це була аванґардистська літературна група, яка нічим не нагадувала естетики вісниківства . Ю.Клен застосував означення квадратиґа” для характеристики згуртованості ідейної та духовної провідних поетів Вісника” Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Ольжича і О.Теліги. У стислому розумінні це поняття можна використовувати щодо найпослідовніших прихильників літературної концепції Д.Донцова і його журналу. Сам же Донцов зараховував до квадратиґи” ще Ю.Липу, О.Стефановича, Ю.Клена, С.Кушніренка і С.Левченка [27, 41].
Отже, актуальність нашого дослідження полягає у тому, щоб чітко визначити світоглядні основи вісниківства, поставити його у контекст тогочасних культурно-літературних течій і тенденцій, обґрунтувати закономірність постання його самобутньої естетики. Принциповим моментом роботи є спроба поглянути на вісниківство з ідейних позицій його доби, оцінити його суспільно-національне значення, що недостатньо висвітлювалося в деяких публікаціях на цю тему. Центральною проблемою у цьому аспекті є тлумачення виразної ідеологічної заанґажованості вісниківців як органічної складової їхньої поетики, яка не применшує художню вагу їхньої спадщини. А тому вісниківство як доктрина постає закономірною лінією розвитку національного світоглядного ірраціоналізму та волюнтаризму, а як література неоромантизму, чи вольового неоромантизму. Такий підхід до явища усуває непотрібну настороженість до ідей національного активізму та експансіонізму вісниківців, до їхніх відверто правоконсервативних та традиціоналістських переконань, що часто змушує сучасних дослідників або затушовувати тему, або перекручувати факти. Водночас інтерпретація вісниківського художнього неоромантизму, що базувався на засадах героїчної літератури, своєрідної нової ґотики, засвоював конструктивні поетикальні набутки модернізму, дозволяє говорити про включеність його у літературу українського модернізму, про своєрідну форму консервативного модернізму. Така постановка питання знімає тенденційне бачення вісниківського неоромантизму як дзеркального відображення совєтського ідеологізованого соцреалізму”, що виявляється у ряді досліджень сучасності. Вісниківство потребує цілісного осмислення, синтезу на рівні гносеології і філософських параметрів, тому наше дослідження є спробою якраз систематизувати оцінку цього явища, вибудувати цілісну концепцію його трактування з позиції світоглядного ідеалізму і традиціоналізму та естетичного консерватизму. Погляд же на вісниківство з позиції постмодерністської чи екзистенціалістської естетики (Б.Синевич та ін.) на нашу думку, недоречний.
Мета дослідження чітко визначити історичні та культурні межі вісниківства, позаяк іноді це явище безпідставно завужується чи то локусом Праги, чи Варшави, чи часовими межами міжвоєнного двадцятиліття. Наша концепція бачення вісниківства як вічної героїки, вічної романтики і туги за класикою дозволяє якісно переоцінити це явище, побачити в ньому лише одну з еманацій традиції художнього креаціонізму і динамізму, духовного експансіонізму і аристократизму, а також систематизувати естетичні принципи, пояснити ставлення вісниківців до глобально-значущих культурних і мистецьких явищ різних епох, особливо їхні оцінки епохи Модернізму проаналізувати основні поетикальні особливості стилю неоромантизму у вісниківців.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) простежити тенденції розвитку традиціоналістської естетики і літератури;
2) обґрунтувати закономірність і неперервність стилю неоромантизму, який органічно розвивався у європейській культурі ще від доби пізнього Позитивізму, упродовж періоду Модернізму саме як мегастиль, що синтезував у собі різні впливи і художні новаторства, але при цьому зберігав визначальні свої характеристики;
3) описати філософські засади ідеалізму та ірраціоналізму, які заключені в основу цього стилю;
4) проінтерпретувати т.зв. теорію органічності мистецтва”, яка була синтетичним протиставленням експериментаторським теоріям мистецтва у модернізмі та аванґардизмі;
5) дати оцінку неоромантизму як наскрізь ориґінальному явищу, яке, вбираючи поетикальні відкриття стилів модернізму, в основних своїх засадах спиралося на класично-романтичні традиції літератури, проаналізувати його стильові домінанти: консервативний модернізм, містико-релігійний традиціоналізм, неокласичний аристократизм, концепцію неоґотики.
Об’єктом дослідження є естетичні погляди вісниківців, їхні ідейні та культурологічні концепції, розуміння природи творчості. Тому головною проблемою аналізу стала трансформація світоглядних ідей консерватизму в естетичні концепції неоромантизму і його праксис. Аналізується лише еволюція лірики вісниківців, оскільки саме тут відбулася кристалізація стилю, проза ж вісниківців оглянута тільки дотично, як доповнення, позаяк обсяг досліджуваного матеріалу дозволяє зробити всі висновки потрібні для осмислення літературного явища.
Наукова новизна роботи полягає у концептуальному розширенні поняття вісниківство”, у переосмисленні його ролі і впливів на тогочасну культуру й літературу; у логічному поєднанні художньої практики та естетичних візій письменників-вісниківців із культурологічними та ідеологічними теоріями Д.Донцова; у систематизації поетикальної бази лірики вісниківців і поясненні її місця у загальній системі українського модернізму саме як неоромантизму, оскільки в сучасній науці поширеними є оцінки стилю вісниківців як імпресіонізм”, символізм”, експресіонізм”, неокласицизм”. Вже саме поєднання таких різних характеристик підтверджує суттєві розходження, що потребують якогось синтезу.
Методологічною основою нашої роботи є історико-літературні дослідження української літератури 1-ї половини ХХ ст., літературознавчі статті Ю.Бойка, М.Ільницького, Т.Салиги, Л.Череватенка, Ю.Коваліва, Г.Сивоконя, С.Квіта, Р.Харчук, Л.Куценка, Г.Сварник, М.Крупача. Дисертант спирається також на головні культурологічні ідеї філософів та науковців консерватистсько-ірраціоналістичної традиції - Т.Карлайла, В.Дільтея, Ґ.Зіммеля, А.Берґсона, Б.Кроче, Ф.Ніцше, М.Шелера, О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета, Н.Бердяєва та ін.
Основні методи дослідження: метод функціонального аналізу, порівняльно-історичний та естетичної рецепції.
Робота виконана у руслі наукових досліджень відділу української літератури Львівського Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича, навчальних програм кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка.
Науково-практичне значення роботи полягає у можливому використанні її результатів при читанні курсів історії української літератури ХХ ст., спецкурсів з історії літератури, при проведенні спецсемінарів, розробці нової періодизації історії української літератури ХХ ст. Матеріал дисертації зумовлює перспективну постановку проблемних питань літературознавчого характеру (наприклад, канон українського літературного модернізму”, естетико-стильові параметри неоромантизму” і под.).
Апробація результатів дисертації проведена на таких наукових конференціях та семінарах: Другий Конґрес україністів (Львів, 1993); семінар Літньої літературознавчої школи” кафедри НаУКМА (Київ, 1999); V ювілейна Міжнародна науково-практична конференція Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1999); наукова конференція Duchowość. Sakrun. Literatura еmingracyjna slowian wschоdnich” (Люблін, Польща, 2000); всеукраїнська наукова конференція Юрій Липа: голос доби і приклад чину” (Львів, 2000); наукова конференція Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть...” (Дрогобич, 2001); міжнародна наукова конференція Polska-Ruś-Ukraina: jedenaśćie wielów sąsiedstwa” (Люблін, Польща, 2000). На тему дослідження опубліковано двадцять п’ять статей, вісім з яких у виданнях ВАКу. Шість статей видано окремою книгою (збірник Лицарі духу”. Дрогобич: Відродження, 1996). Як додаткова публікація монографія Націоналізм і націоналістичний рух” (Відродження, 1994). Дисертація обговорювалася у відділі української літератури Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та на засіданні кафедри української літератури ім. М.Возняка Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, у першому розділі виділено два підрозділи, у третьому - чотири, з висновків і списку використаної наукової літератури.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проаналізований обсяг матеріалу, на нашу думку, дозволяє говорити про вісниківський неоромантизм як про визначальний і масштабний стиль в аспекті українській літературі ХХ ст. Саме використання такого поняття вісниківський неоромантизм” дає змогу охопити літературне явище об’ємніше і збагнути його глибше і точніше. Очевидно, треба застосовувати паралельно два поняття означення вісниківство” і Празька група”, оскільки таке розмежування дає простір для розрізнення і оперування відповідними номінальними категоріями: світогляду і стилю (вісниківство) та літературної підтечії, групи в ньому (Празька група). Тобто Празька група була лише складовою широкого і різноспрямованого, поліваріантного явища вісниківства.
З іншого боку, концептуальний аналіз творчості письменників-вісниківців з виявленням у ній рис неоромантизму як домінантних дає підстави говорити про єдину лінію розвитку стилю неоромантизму в українській літературі приблизно від 80-х років ХІХ ст. до міжвоєнного періоду ХХ ст., коли він досягнув свого апогею. У кінці ХІХ на початку ХХ ст. неоромантизм ніби відсувався на другий план в Україні, бо суспільно-культурні умови буття нації вимагали тоді більш популістського, в позитивному значенні цього слова, стилю, зорієнтованого на нагальні потреби соціуму - на просвіту, політичну аґітацію, соціальну функцію та ін. Таким стилем був тоді реалізм. У період загальноєвропейського (з незначними винятками) модернізму (неоромантизм як його вельми своєрідна складова) українська культура не здобулася на всеохопне і глибоке засвоєння його. Такі визначні неоромантики, як Леся Українка, Ольга Кобилянська, С.Черкасенко, Г.Чупринка, О.Олесь, Г.Хоткевич, В.Пачовський, М.Яцків та деякі інші, творять у дусі неоромантизму або фраґментарно, або залишаються в культурній ізоляції. Об’єктивною причиною цього була загальна суспільно-культурна свідомість української нації: їй бракувало життєвого оптимізму і водночас трагізму; нація занадто була перейнята чисто народницьким - позитивістським, просвітницьким - світомисленням, до того ж обмеженим рамками суто української провінційності. Неоромантичний стиль як світовідчуття і світопереживання потребує великих емоцій, глобальних проблем, активної особистості, настрою містичної туги за Ідеалом та сакралізованої енерґетики буття, якогось впертого динамізму (згадаймо образ Кассандри у Лесі Українки). Усього цього українцям здебільшого бракувало. Лише доба Революції розвіяла цей монотонний ритм кволого руху в Історії. Лише буря і кров визвольної боротьби вдихнули в українську душу пафос і віру в свої понадчасові сили. Тим-то неоромантизм став фактично домінуючим стилем доби, незважаючи на ті колосальні перешкоди і деформації нормального культурного життя, які стали реальністю в умовах тоталітаризму та окупації. Саме творчість М.Хвильового, Ю.Яновського, О.Довженка, Т.Осьмачки, М.Куліша, інших письменників, що через обставини (терор, самоцензура, несвобода, рання смерть) в меншою мірою виявили естетичну потугу неоромантизму (В.Чумак, В.Еллан-Блакитний, Я.Савченко, М.Бажан, О Влизько, Марко Антіох, К.Буревій, І.Дніпровський), концентрує в собі основний здобуток Розстріляного Відродження.
На еміґрації і в Західній Україні у міжвоєнний час паралельно розвинулася друга лінія неоромантизму вісниківство, яка у сенсі ідейної повноти і поетикальної довершеності стала кульмінаційним моментом стилю. Лише після Революції українська людина відчула велику національну гідність, розмах і лет невпинного творчого духу, що наче підносився над просторами мистецького досвіду Європи. Лише з такого світогляду могла зродитися ось така впевненість у майбутньому звитязтві над Фатумом, над Історією, яка звучить хоч би у цьому вірші Євгена Маланюка, що відлунює дивовижним національним пафосом іншого великого романтика - Тараса Шевченка:

Осінній Балтик злобно б’ється в борт,
І пароплав мов запорозька чайка
Стрибає в хвилях. Даль закрила порт,
Багріє захід, як зловісна байка:

Козак кона скривавлений... Китайка
Вінчає чоло... Хмарний похід орд....
Та ось міцніє шторм. В один акорд
Злилися шквал і біла чайка.

Вона кличе, як тоді, як там.
І от, під згубний гул грізного моря,
Варязький відгук скованим братам
Встають чубаті хвилі Чорноморя,

Ревуть у тьмі...
Та іншим серце мліє:
Музика бурі родить Гамалію [3, 300].
Вісниківський неоромантизм запропонував свою відповідь на гігантські виклики і трансформації естетичної свідомості в добу Модернізму з позиції світоглядного консерватизму. Умовно естетичну і поетикальну концепцію вісниківства у літературі можна назвати консервативною модернізацією”: приймаючи модерністський психологізм, неоромантики уникали його хворобливих і песимістичних відтінків, адаптуючи його індивідуалізм, надавали йому будівної, волюнтаристської тональності; модерністську формальну ускладненість і багатоманіття вони увібрали в конструктивні рамці класичності; замість модерністського скепсису і зневіри подивилися на світ з позиції цілісної моральної і національної Особистості; стильові експерименти, поетикальне багатство, розкутість та філософічність модернізму у ліриці вони обернули на органічну несподіваність образу, вишуканість тропіки, парадоксально-романтичне бачення світу. Іншими словами, вісниківський неоромантизм був скерований не на примітивізацію літератури, як його часом подають через політизовану та ідеологізовану позицію Д.Донцова та журналу Вісник”, особливо,у 30-і роки а навпаки, був скерований на аристократизацію літератури шляхом засвоєння, а не відкидання модерністського художнього і естетичного досвіду.
Зауваження про надмірну заполітизованість націоналістичної літератури є цілком слушними, проте потребують уточнення: вісниківство поділялося ніби на два пласти естетський і політичний згідно з вимогами часу. Суспільні умови вимагали від націоналістичних середовищ давати літературу відверто заполітизовану, наступальну за духом і войовничу за змістом, бо так казали” суспільні обставини боротьби з окупантами України. І вісниківство давало таку літературу. Відверто аґітаторські вірші трапляються і в провідних вісниківців Ю.Липи, О.Ольжича, Є.Маланюка та ін. Водночас саме ці провідні вісниківці створили і теорію, і літературну практику дуже витонченого і складного стилю, який за своїми характеристиками і параметрами вийшов на елітарні” рівні нашої культури.
У вісниківському неоромантизмі ми спостерігаємо вельми творчу і ориґінальну трансформацію поетики неокласики. Той синтез неокласицизму і неоромантизму, який вони, справді, осягнули, можна вважати конґеніальним за довершеністю і ефективністю художньої експресії.
Паралельно вісниківство і на філософському, і на естетичному рівні відновило світоглядну концепцію ґотики як світонастрою і стилю, який існує в понадчасових вимірах. Ґотика як вічна напруженість духу, його невгаваючий динамізм і сувора аскеза; ґотика як глибинно релігійний творчий акт, вічна скерованість до Ідеалу; ґотика як етос завжди неспокійного лицарства і шляхетства, як постійне пробудження людини до героїки і романтики буття. Це нове переосмислення ґотики у вісниківців, художні абсорбації її визначальних елементів ірраціоналізму, християнізму, екзистенційного трагізму, пристрасного драматизму; образної ощадності і достеменності, контрастності ми й називаємо неоґотикою.
У підсумку вісниківський неоромантизм став в українській літературі наскрізь ориґінальним явищем, сповненим традиціоналістським світоглядом, вирізненим вивершеними стильовими ознаками і самобутніми художніми рисами. Саме аналіз вісниківства у світоглядних параметрах дозволяє точніше і повніше вивчити і проаналізувати це явище, дозволяє пояснити, чому навіть після особистих розходжень, конфронтацій літературних письменники-вісниківці зберігали свою стильову єдність, визначеність як неоромантики. Тому й поняття Празька група”, думаємо, варто застосувати щодо тих письменників цього середовища, які більше прагнули звільнитися від політико-ідеологічної опіки” Д.Донцова і цілого націоналістичного руху це О.Стефанович, Н. Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, Г.Мазуренко, Зореслав, Ю.Боршош-Кум’ятський, І.Колос, І.Ірлявський, М.Чирський.
Натомість поняття вісниківці”/ вісниківство” має означати весь націоналізм та ірраціоналізм/волюнтаризм у літературі, у тому значенні, що саме журнал Літературно- науковий вісник” 1922 р. започаткував нову епоху в українській культурі. Він був найзначнішим і найяскравішим, центральним виданням у пореволюційну добу у сенсі концентрації ідей світоглядного волюнтаризму та естетичного неоромантизму. Без розуміння його ролі, його позиції, ідейно-філософських, культурологічних та естетичних накреслень вже у 1920-і рр. неможливо правильно подивитися на ціле явище неоромантизиу на еміґрації і в Західній Україні. Світоглядна база ЛНВ-Вістника” і теоретичні накреслення Д.Донцова, який виступав здебільшого як есеїст, заманіфестували новий етап у розвитку української культурологічної і естетичної думки, відмежували попередню епоху Ratio (Позитивізму), яка тривала у нашій культурі приблизно від 60-х рр. ХІХ ст., а її доктрини залишилися домінуючими у нас навіть в епоху Модернізму. Ірраціоналістична концепція буття і творчості не змогла утвердитися в українській культурі періоду Модернізму через загальмованість процесу націєтворення в Україні. Тому прихід цих ідей відбувся вже після Першої світової війни і Революції. Це підтверджують т.зв. таборові часописи - численні видання 1920-23 років у таборах інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі і Чехословаччини, де, зокрема, виділялися майбутні неоромантики: Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Дараґан, М.Мухин та ін. Саме вони паралельно із виходом книги Д.Донцова Підстави нашої політики” (1921) активно і категорично заперечили засади соціалізму і лібералізму в українському русі. Цей світоглядний перелом був закономірністю з того погляду, що філософський раціоналізм, ідеї науково-технічного прогресу та лібералізму продемонстрували свою вичерпаність, відносність вже наприкінці ХІХ ст. Під критичними ударами тодішніх провідних мислителів - Ф.Ніцше, Е. Гартмана, М.Шелера, Ґ.Зіммеля, А.Берґсона, В.Зомбарта, О.Шпенґлера, В.Парето, Ґ.Моска, Ґ.Лє Бона, Ш.Морра та ін. відбулася грандіозна світоглядна переорієнтація цілої Європи. І Україна не могла бути осторонь цього процесу, тим більше, що світоглядний ірраціоналізм та волюнтаризм були потрібні їй із суто праґматичних причин: додати потрібну дозу життєвого активізму і містицизму в час страшної катастрофи нації під ударами лівацького екстремізму і тоталітаризму (большевизм), російського імперіалізму (той же большевизм).
Саме через неповну розв’язаність питання вісниківство Празька школа”, на нашу думку, й з’являються дещо суперечливі висновки навіть у таких сумлінних дослідників, як Юрій Ковалів. Так, у підсумкі своєї монографії про творчість письменників Празької школи” (вісниківців) науковець пише: Це була ціла епоха в історії українського письменства, яка за своїм значенням виходила і виходить далеко за межі міжвоєнного двадцятиліття. І хоч вона зникла з початком Другої світової війни, її потужні духовні імперативи ще довго відлунюватимуть в українській літературі, ще довго бентежитимуть ментальну свідомість українства, допоки вона не віднайдеться остаточно на власній онтологічній основі” [124, 118]. Тож не зрозуміло: чи вона закінчилася у 1939 році чи тривала й далі? І ця суперечність виникає, власне, з відмови бачити в основі літературного явища вісниківську основу, тобто світогляд і естетику націоналізму-консерватизму (Д.Донцова). Адже тільки бачення цієї цілості, цілості як традиції (волюнтаризму-героїзму-неоромантизму-парнасизму (аристократизму) дає правильне розуміння літературного процесу.
У ґрунтовній монографії Володимира Моренця про стильові домінанти модернізму Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” (К.: Онови, 2002) подибуємо підтвердження деяких наших висновків: ...Поезія пражан” справді перейнята неоромантичніим пафосом, але пафосом не сподівань (як ще навіть у Лесі Українки), а практичного творення власної історичної ретроспекції і перспективи тут і тепер, пафосом, зіпертим на філософію Чину. І в цьому її епохальне для вітчизняної культури значення” [106, 291]. Неоромантизм трактується як духовно-стильове підґрунтя літературного напрямку, в якому виділяються ще такі естетичні домінанти, як катастрофізм, візіонаризм та міфологізм. Автор так розширює питання взаємодії неокласицизм-неоромантизм: ...Йдеться про технічно започатковане неокласиками, але посутньо зреалізоване пражанами” та варшавським колом поетів витворення й доглибну розбудову національного історіософського міфу України” [106, 290]. І цей історіософський міф України у неоромантиків оцінюється В.Моренцем як подвижницька сторінка вітчизняної поезії” [106, 290], як чинник на ґрунті героїзації її історичної свідомості у Слові [106 , 291].
В.Моренець слушно зауважує, що ця література заслуговує на окреме висвітлення” [106, 290] саме як явище особливо значуще, значуще у плані передусім ствердження глибинної національної органіки і аристократизму нашої культури. Тому й розглядаємо своє дослідження як спробу осмислити і унаявнити естетичну місію, за нашим визначенням, вольового неоромантизму в українській культурі ХХ ст., місію, яку з різних причин або недобачають, або перекручують в окремих працях на цю тему. Цей великий стиль або фраґментується на зразок визначень експресіонізм”, пізній символізм”, експресивний сюрреалізм” і под., або позбавляється світоглядної бази (ірраціоналізму-волюнтаризму та націоналізму-консерватизму) і подається як невимушена творчість групи естетів. Натомість тільки концептуальне бачення вісниківства як цілості, як вольового неоромантизму, як традиційної тяглості метастилю романтизму і неоромантизму загалом (в українській літературі, принаймні, від пізнього І.Франка з його Сном князя Святослава” і поезією типу вірша Конкістадори” та Лесі Українки), дає змогу пізнати це явище повніше.
Тут ми актуалізуємо думку І.Дзюби про вибух неоромантизму під час Революції: Можливо, неоромантизм мав таким чином тенденцію до перетворення у синтетичний національний стиль (у такому разі цей процес не дістав закінчення)... Спільною рисою так широко узятого неоромантизму (від Похорону” І.Франка, творчості О.Кобилянської, Лесі України О.Б.) в його відштовхуванні від народницької літератури був гостро виявлений суб’єктивізм і активізм, який виливався, з одного боку, в актуалізацію формальних моментів, а з іншого в більшу енерґію особистісної інтерпретації дійсності та в орієнтацію на вольове діяльне начало в національній” людині. Український неоромантизм поставав як синтез національинх і європейських тенденцій та стимулів, поетики фольклору (не орнаментально, а світоглядно сприйнятої) і модерну” [107, 132, 131]. І далі І.Дзюба говорить про дзеркальну” подібність явищ неоромантизму на Совєтській Наддніпрянщині і еміґрації та в Західній Україні як вияв” глибинної єдності роздвоєного українського Духу” [107, 133]. Гадаємо, ми підтвердили ці окреслення своїм дослідженням.
Виходячи із запропонованих висновків, нагальним виглядає питання про переосмислення цілого суспільно-культурного ставлення до вісниківства. Воно не повинно оцінюватися з позицій ліберально-раціоналістичного світогляду саме як ексцеси доби тоталітаризму” чи приклади надмірної ідеологізації літератури”, а має розглядатися в контексті філософії українського та європейського традиціоналізму і естетичного парнасизму. Відповідно треба розширити вивчення цієї літератури на рівні академічної науки, університетської і шкільної освіти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Клен Ю. Вибране. - К.: Дніпро, 1991 - 461 с.
2. Теліга О. Збірник - К.: Видавництво ім.О.Теліги, 1992. - 473 с.
3. Маланюк Є. Поезії. - Львів: Фенікс ЛТД, 1992 - 686 с.
4. Ольжич О.Незнаному Воякові. - К.: Дніпро,1994. - 432
5. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991. - 296 с.
6. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. - К.: Дніпро, 1997. - 430 с.
7. Маланюк Є. Книга спостережень: Проза Т.1. - Торонто: Гомін України, 1962. - 528 с.
8. Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. Т.2. - Торонто: Гомін України, 1996. - 479 с.
9. Маланюк Є. Земна Мадонна: Вибране. - Братислава, 1991 - 448 с.
10. Ольжич О. Цитаделя Духа. - Братислава, 1991. - 250 с.
11. Літературознавчий словник - довідник. - К.: Академія, 1997. - 752 с.
12. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.
13. Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. - 1990 - № 1 - С.131-136.
14. Синевич Б. Теоретичні проблеми літературознавства в працях письменників Празької школи”: Автореферат... дис. канд. філологічних наук. - Донецьк, 2001. - 20 с.
15. Кушнір М. Слова із книги бою. - Львів: Поклик сумління, 1994. - 235 с.
16. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. - Тернопіль: Джура, 2000. - 340 с.
17. Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий...” - К.: Либідь, 1993. - 160 с.
18. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. - Дрогобич: Відродження, 1992. - 235 с.
19. Донцов Д. Підстави нашої політики. - Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957. - 209 с.
20. Донцов Д. Поетка українського Рісорджимента // Літературно-науковий вістник. - 1922 - № 1,2 - С.28-44, 135-150
21. Ільницький М. Критики і критерії. - Львів: ВНТЛ, 1998. - 148 с.
22. Трощинський В. Міжвоєнна українська еміґрація в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К.: ІНТЕЛ, 1994. - 311 с.
23. Габор В. Утвердження на Закарпатті українського напрямку та поширення пресою ідей українського націоналізму (за матеріалами закарпатської періодики 20-30-х рр. ХХ ст.) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики: Вип. 5. - Львів: 1998. - С.351-363
24. Веґеш М. Сторінки історії ОУН-УПА в Закарпатті (1939 - 1950-і р.р.) // Сучасність - 2001 - № 3 - С.85-98.
25. Маланюк Є. З нотатника // Вісник - 1953 - № 1 - с.5-6.
26. Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і Вістникову квадриґу // Вістник - 1935 - № 6 - с.419 - 426.
27. Донцов Д. Шевченко і квадриґа вістника” львівського // Альманах Гомону України - Торонто - 1964 - С.41-50.
28. Листи Є.Маланюка до Ю.Липи // Дзвін - 1997 - № 11-12. - С.100-106.
29. Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет. - Нью-Йорк-Торонто: НТШ, 1974. - 419 с.
30. Шпенглер О. Закат Европы: Т.1. - М.: Мысль, 1993. - 663. с.
31. Ортеґа-і-Ґассет Х.Вибрані твори. - К.: Основи, 1994. - 420 с.
32. Липа Ю. Бій за українську літературу. - Варшава, 1935. - 155 с.
33. Донцов Д. До молодих” // Літературно-науковий вістник - 1923 - № - С.263 - 278.
34. Експресіонізм та експресіоністи: Література, малярство, музика сучасної Німеччини / За ред.С.Савченка. - К.: Сяйво, 1928. - 345 с.
35. Маланюк Є. В пазурах раціоналізму: До трагедії І.Франка // Студентський вісник - 1927 - № 5-6. - С.3-7.
36. Донцов Д. Справа унії // Шляхи - 1916 - № 5. - С.54-70.
37. Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-науковий вістник - 1924 - № 5. - С.70-86.
38. Донцов Д. Патріа чи Екклєзія // Літературно-науковий вістник - 1928 - № 10. - С.170 - 182.
39. Донцов Д. Кардинал Мерсіє - слуга Бога і нації. - К.: СУМ, 1992. - 78 с.
40. Донцов Д. Той перший // Літературно-науковий вістник - 1925 - № 3. - С.257 - 262.
41. Карлейль Т. Французская революция. История. - М.: Мысль, 1991. - 575 с.
42. Карлейль Т.Герои, почитание героев и героическое в истории // Карлейль Т.Теперь и прежде. - М.: Республика, 1994. - 415 с.
43. Мосендз Л.Штайн. Ідея і характер. - Львів, 1935. - 96 с.
44. Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. - Прага: Пробоєм, 1941. - 28 с.
45. Липа Ю. Нотатник: ч.І - Львів, 1936. - 144 с.
46. Липа Ю. Нотатник: ч.ІІ - Львів, 1936. - 124 с.
47. Липа Ю. Нотатник: ч.ІІІ. - Львів, 1937. - 156 с.
48. Маланюк Є. Головні явища сучасного українського життя: За творами красного письменства останнього періоду. - Варшава, 1929. - 20 с.
49. Маланюк Є. Ідеї і дії // Веселка - 1923 - № 9-10. - С.34-40.
50. Донцов Д. Сансара // Літературно-науковий вістник - 1928 - кн.ІІ, ІІІ - С.149 - 158; С.260-270.
51. Донцов Д. Дух американізму // Літературно-науковий вістник - 1929 - кню ІV. - С.357-371.
52. Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, Говерла, 1953. - 156 с.
53. Липа Ю. Чорноморська доктрина. - Варшава, 1940. - 180 с.
54. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. - К., 1999. - 40 с.
55. Шерех-Шевельов Ю. Донцов ховає Донцова // Шерех Ю. Література. Мистецтво. Ідеологія. - Харків: Фоліо, 1998. - Т.2 - С.130-172
56. Вассиян Ю. Суспільно-філософічні нариси. - Чикаґо, 1958. - 92 с.
57. Вассиян Ю. Степовий сфінкс // Вассиян Ю. Твори: т.1. - Торонто: Євшан-Зілля, 1972. - - 211 с.
58. Пеленський Є.-Ю. Сучасне західноукраїнське письменство: Огляд за 1930 - 1935 рр. - Львів, 1935. - 25 с.
59. Моруа А. Редьярд Кіплінґ: Героїчна концепція життя // Літературно-науковий вістник - 1935 - кн.V і VІ. - С.235 - 258.
60. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1999. - 448 с.
61. Бабій О. Микола Євшан: Його життя і творчість // Літературно-науковий вістник - 1929 - кн. Х. - С.898 - 914.
62. Brozozowski S. Legenda Mlodej Polski. Studya o strukturze Duszy Kulturalnej. - Lwów, 1910. - 594 str.
63. Milosz Cz. Historia Literatury polskiej. - Kraków: Znak, 1994. - 558 str.
64. Eдшмід К. З маніфесту Про літературний експресіонізм // Вибраний Казимир Едшмід. - Мюнхен: На горі, 1960. - 136 с.
65. Мосендз Л. Зодіяк / Вірші 1921 - 1936. - Прага: Колос, 1941. - 108 с.
66. Липа Ю. Поезія - Торонто, 1967. - 292 с.
67. Донцов Д. Поет твердої душі: (В.Стефаник) // Літературно-науковий вістник - 1927 - кн.ІІ. - С.142-154.
68. Донцов Д. Марко Черемшина // Літературно-науковий вістник - 1927 - кн. VІІ - VІІІ. - С.305-322
69. Грива М. Ми. // Державна нація - 1927 - № 1 - С.6.
70. Липа Ю., Маланюк Є. Статті про Танк”. - Варшава, 1929. - 32 с.
71. Сварник Г. Листування Юрія Липти з Дмитром Донцовим // Українські проблеми - 1995 - N 3-4. - С.130-160.
72. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. - К.: Київський університет, 2000. - 260 с.
73. Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми - 1994 - Вип.4-5. - С.128 - 146.
74. Сварник Г. Наймолодший з п’ятірного грона” - Освальд Бурґардт (Юрій Клен). Листи до Дмитра Донщова // Українські проблеми - 1999 - С.177-219.
75. Сварник Г. Євген Маланюк періоду Стилета і стилоса”. Листи Євгена Маланюка до Дмитра Донцова // Україна. Наука і культура: Вип.30. - К. 1999. - С.262. - 284.
76. Сварник Г. Чи існувала Празька школа” української літератури? // Українські проблеми - 1995 - ч.2. - С.87. - 97.
77. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми - 1997 - Ч.1. - С.142 -148.
78. Сварник Г. Загадковий вістниківець” Роман Бжеський, листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми - 1997 - ч.2. - С.144 - 150.
79. Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцова Львівського періоду (1922 - 1939) // Україна в минулому. Вип. 9. К.; Львів, 1999. С.130-145.
80. Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми - 1998 - ч.1. - С.128-140.
81. Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк. // Україна Наука і культура: Вип.30. - К.: Ґенеза, 1999. - 480 с.
82. Брюне Г. Вергарн - діонізійський поет // Літературно-науковий вістник - 1927 - кн. І, ІІ - С.49 -60, С. 155-168.
83. Маланюк Є. Стефанович О. Поезії: Рецензія // Літературно-науковий вістник - 1927 - кн.1-2. - С.27-29.
84. Б.п. Вступне слово // Державна нація - 1927 - № 1. - С.3.
85. Кривчикова О. Стилістична різноманітність празької школи” як віддзеркалення національних пошуків // Слово і час - 2001 - № 10. - С.68-74.
86. Ґеркен-Русова Н. Героїчний театр. - Лондон: УВС, 1957. - 93 с.
87. Омельчук Л. Жага мілітарності // Слово і час - 2001 - № 10. - С.50-55.
88. Астаф`єв О. Лірика української еміґрації: еволюція стильових форм. - К.: Смолоскип, 1998. - 313 с.
89. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. - 192 с.
90. Донцов Д. Федір Достоєвський // Літературно-науковий вісник - 1931 - кн.VІ. - С.526 - 533.
91. Мосендз Л. Останній пророк. - Торонто, 1960, -465 с.
92. Салига Т. Залізних імператор строф...” // Маланюк Є. Поезії. - Львів: Фенікс ЛТД, 1992. - С. 3-30.
93. Лятуринська О. Зібрані твори. - Торонто; 1983. - 751 с.
94. Стефанович О. Зібрані твори. - Торонто: Євшан-зілля, 1975. - 304 с.
95. Салига Т. Одна з найяскравіших жон руських” нашої поезії // Салига Т. Високе світло. - Львів: Каменяр, 1994. - 207 с.
96. Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. - М.: Прогресс, 1978. - 325 с.
97. Татаркевич В. Історія шести понять. - К.: Юніверс, 2001. - 386 с.
98. Маланюк Є. Посланіє // Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. Українські письменники - націоналісти, вісниківці. - Дрогобич: Відродження, 1996. С. 179-194.
99. Хейзинга Й. Осень средневековья. - М.: Мысль, 1988. - 480 с.
100. Шатобриан Р де. Гений христианства // Эстетика раннего французского романтизма. - М.: Искусство, 1982. - 480 с.
101. Донцов Д. Росія чи Європа? // Донцов Д. Росія чи Європа та інші есеї. - Лондон, 1955. С. 60
102. Червак Б. Між лезом меча і сріблом полину””. Збірник статей. - Дрогобич, Націоналістичний клуб ім.О.Ольжича, 1994. - 71 с.
103. Донцов. Д. До старого спору // Літературно-науковий вістник - 1926 - Кн. ІV. - С. 355 - 369.
104. Зеров М. Твори: В 2 т. - К. Дніпро, 1990. - т.2 Історико-літературні та літературознавчі праці. - 601 с.
105. Нахлік Є. Євген Маланюк про модернізм і аванґардизм у літературі і мистецтві // Literatura emigracyjna rosjan, ukrainców I bialorusinów. - Lublin, 2001. - С.155-168.
106. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. К.: Основи, 2002. - 327 с.
107. Історія української літератури ХХ століття. Книга перша. За ред. Дончика В. - К.: Либідь, 1993. - 784 с.
108. Українське слово”. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х т/т. (Упоряд. Яременко В., Федоренко Є. - К.: Рось, 1994, 1995.
109. Ільницький М. Від Молодої Музи” до Празької школи”. - Львів, 1995. 318 с.
110. Ільницький М. Література українського відродження. - Львів, 1994. - 71 с.
111. Ільницький М. Драма без катарсису. - Львів: Місіонер, 1999. - 211 с.
112. Салига Т. Імператив (Літературознавчі статті, критика, публіцистика). - Львів: Світ, 1997. - 352 с.
113. Салига Т. Boкатив (Літературно-публіцистичні статті). - Львів, 2002. - 244 с.
114. Бойко Ю. Вибране. Т.1. - Мюнхен, 1971. - 312 с.
115. Бойко Ю. Вибране. Т.3 - Мюнхен, 1981. - 403 с.
116. Бойко Ю. Вибрані праці. - К.Медокол, 1992. - 381 с.
117. Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність. Матеріали науково-теоретичної конференції. - Запоріжжя: Просвіта, 1998. - 144 с.
118. Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. - 264 с.
119. Куценко Л. Ні, вже ніколи не покаюся...” (Євген Маланюк: історія ісходу). - Кіровоград, 1997. - 112 с.
120. Куценко Л. Боян степової Еллади. - Кіровоград, 1993. - 56 с.
121. Набитович І. Леонід Мосендз - лицар святого Ґрааля. - Дрогобич: Відродження, 2001. - 222 с.
122. Астаф’єв О. Апокаліпсис Євгена Маланюка. - Ніжин, 1997 . - 30 с.
123. Юрій Липа: голос доби і приклад чину. Збірник наукових праць. - Львів, 2001. - 407 с.
124. Ковалів Ю. Празька школа”: на крутосхилах філософії чину”. - К: Вид-во Бібліотека українця”, 2001. - 120 с.
125. Євген Маланюк: Література, Історія. Культурологія/ Матеріали наукової конференції. - Кіровоград, 1998. - ч.1-3.
126. Бойко Ю. На головній маґістралі. - На чужині, 1951. - 152 с.
127. Николишин С. Націоналізм у літературі на східних українських землях. - На чужині, 1947. - 34 с.
128. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні. 1. Проза 1920-30 років. - - Мюнхен - Париж: Видання СУМ, 1952. - 31 с.
130. Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість. - К., 1997. - 54 с.
131. Донцов Д. Дух наших історичних традицій // Донцов Д. Хрестом і мечем. - Торонто: Гомін України, 1967. - С.9-76.
132. Донцов Д. Туга за героїчним. Постаті та ідеї літературної України. - Лондон: Видання СУМ, 1953. - 160 с.
133. Донцов Д. Клич доби. Твори. - Львів: Державність, 1994. - 121 с.
134. Ортега - Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М.: Искусство, 1991. - 588 с.
135. Зиммель Г. Избранное. Т.1. Философия культуры. Т.2. Созерцание жизни. - М.: Юрист, 1996, 1996. - 670 с. і 607 с.
136. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Т.1-2. - К.: Основи, 1995. - 614 с. і 400 с.
137. Карсавин Л. Философия истории. - Спб.: АО Комплект”, 1993. - 351 с.
138. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Республика, 1994. - 527 с.
139. Бердяев Н. Философия творчества, культуры и искусства. Т.1-2. - М.: Искусство, 1994. - 542 с., 564 с.
140. Лебон Г. Психология народов и масс. - Спб.: Макет, 1995. - 316 с.
141. Кроче Б. Антология сочинений по философии. - Спб.: Пневма, 1999. - 480 с.
142. Р. Ж. Поступ сучасних ідей. - К.: Основи, 1998. - 670 с.

143. Честертон Г. Вечный человек. - М.: Политиздат, 1991. - 544 с.