Інтертекстуальна основа художньої прози В. Домонтовича (на матеріалі романів “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” та “Без ґрунту”)

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Белімова Тетяна Валеріївна

УДК 82.09 (477) Домонтович

Інтертекстуальна основа художньої прози В. Домонтовича
(на матеріалі романів Дівчина з ведмедиком”,
Доктор Серафікус” та Без ґрунту”)

10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор Гуляк Анатолій Борисович

Київ-2005 ЗМІСТ

Зміст

2

Вступ

3

І. Базові засади теорії інтертекстуальності та їх рецепція в українському літературознавстві ..

17

ІІ. Реально-неіснуючий” світ романів Віктора Домонтовича в текстологічних параметрах

34

ІІІ. Дискурсивна стереофонія Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” ...

83

Висновки

180

Список використаних джерел

187

ВСТУП

Однією з нагальних проблем сучасного українського літературознавства, що постала у 90-их роках минулого століття, є відтворення процесу філіації вітчизняної літератури першої половини двадцятого століття. Відновлена картина континууму української художньої словесності зазначеного періоду відкрила певний синхронічний зріз (досить значний обшир митців і креатована ними творчість впродовж тривалого часу були закриті для прочитання), який вимагає адекватного прочитання та всебічного наукового вивчення з урахуванням всіх останніх відкриттів, досягнень і здобутків сучасної історії та теорії літератури.
Віктор Платонович Петров, широко відомий також під творчим псевдонімом як Віктор Домонтович, належить до числа тих письменників, чия художня творчість, хронологічно утворена в першій половині минулого сторіччя, була свого часу вилучена, приречена на долю такої, що не відбулася, піддана забуттю та повернена майже через піввіку до українського літературного процесу. Творча спадщина талановитого прозаїка та блискучого науковця, якого сучасники небезпідставно називали шостим у гроні неокласиків”, налічує п’ять великих прозових творів, серед яких дві біографічні повісті Аліна і Костомаров” (1929) та Романи Куліша” (1930), і три повісті Дівчина з ведмедиком” (1928), Доктор Серафікус” (1947) і Без ґрунту” (1948), класифіковані сучасними дослідниками як романи [2, 3, 112, 113]. Перу Петрова-Домонтовича належать також понад тридцять малих прозових творів, які репрезентують жанрове розмаїття оповідних форм: нариси, новели, філософські роздуми, біографічні та історичні оповідання, оповідання-мемуари, сатиричні оповідання політичного спрямування та ін.
Ім’я Віктора Петрова-Домонтовича є широко відомим і з огляду на його наукову діяльність. Петров-науковець цікавився археологією, етнографією, фольклористикою, мовознавством, літературознавством, філософією та навіть політологією. Найвідоміші наукові праці вченого Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика” (1972), Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість” (1929), Українські культурні діячі (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору” (1959) не втратили своєї актуальності і нині, сприймаються майже через півстоліття після їх виникнення як взірцеві імпліцитно-експліцитні праці.
Своєрідність художньої прози Віктора Домонтовича, обумовлена жанровою специфікою, оригінальним стилем, побудовою текстів творів, і, зрештою, тими завданнями, які автор ставив перед собою та читачем, визначає осібне місце творчого доробку письменника в синхронічному зрізі вітчизняної літератури 20-их 30-их рр. минулого століття та пояснює непросте його існування.
Віктор Домонтович, як ніхто інший, розумів винятковість своїх творів, невідповідність канонам новоутвореного соцреалізму та його завданням і, отже, приреченість їх на неіснування” або існування поза межами України. У вступному слові Від автора” до мюнхенського (еміграційного) видання Доктора Серафікуса”, по суті, першого книжкового видання роману, яке побачило світ у 1947 році в Німеччині, Віктор Домонтович писав: Доктор Серафікус” написаний був в рр. 1928-29 і мав з’явитись у видавництві Сяйво” (П.І. Коменданта), але не з’явився, бо видавництво Сяйво”, як приватне, було закрите. З тих пір минуло 20 років. Доктор Серафікус” належить зовсім відмінній добі, зовсім відмінному часові, ніж теперішній. Змінився час, змінився читач, змінились вимоги, які час і читач ставлять до твору. Між двома відтінками часу лягла глибока прірва. На сьогодні Доктор Серафікус” є лише документом часу”, свідченням про літературу, якою вона була або могла бути в другій половині 20-х років” [45; 5]. Дане висловлювання письменника правомірно було б поширити на всі три його романи, які волею невблаганної долі стали лише документами доби, були або вилучені, як Дівчина з ведмедиком”, з літературного обігу, або просто не допущені до друку, не пройшовши сувору цензуру соціалістичного мистецтва. Історія Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” як творів, що не відбулися у своєму часі, не прийшли до читача-сучасника, були наново прочитані і повернуті до української літератури через багато років по своїй появі, це історія цілого вітчизняного літературного періоду (20-ті 30-ті рр. двадцятого століття).
Побутування романів Віктора Домонтовича, як і вся його життєва і творча біографія, позначені певною таємничістю, обраністю, винятковістю. Перший великий прозовий твір письменника побачив світ у серії Сяйва” для інтелігенції”. У цій серії (крім Дівчини з ведмедиком” Т.Б.) з’явились Чебрець-зілля” Наталі Романович-Ткаченко, Недуга” Євг. Плужника, Донна Анна” Гр. Брасюка” [71; 159], констатує Юрій Корибут наявність широкого літературного контексту даного роману Віктора Домонтовича. Він же стверджує, що Сяйво” як комерційне видавництво видало вищезгадану серію із розрахунку на попит освіченої верстви суспільства в літературі подібного ґатунку.
Роман Дівчина з ведмедиком” був поміченим, найшов свого читача. І відразу ж Вікторові Домонтовичу було замовлено наступний великий твір, який, за його твердженням, і був ним написаний у 1929 році. Це був Доктор Серафікус”. Приблизно у цей самий час, або трохи пізніше, було створено й роман Без ґрунту”.
Перший з аналізованих романів Віктора Домонтовича був відразу зарахований представниками офіційної літературної критики до дрібно-буржуазної, поміщицької літератури” [155; 189], яка не відповідала інтересам панівного класу. У гостро-викривальному ключі були витримані рецензії на Дівчину з ведмедиком” провідних літературознавців Ф.Якубовського [155], Гр.Майфета [89] та А.Хуторяна [140]. За тих часів подібна оцінка твору була рівнозначна забороні друкувати опального автора. Два інші романи, що з’явилися друком уже в діаспорі, в повоєнному Мюнхені, майже через 20 років після свого створення, не отримали належної читацької аудиторії. Нечисленні рецензії в періодичних виданнях Ю.Корибута [72], В.Барки [7], Ю.Шевельова [147], Ю.Дивнича [41], П.Кречета [76] якими діаспора відгукнулася на видання цих творів Віктора Домонтовича, свідчили про належну оцінку та розуміння як своєрідної специфіки та оригінальності романів, зокрема, тематики і проблематики (філософського осмислення доби, місця людини в ній, ролі і значення мистецтва, релятивності істин, оманливості щастя тощо), так і самого факту їх появи в українській літературі. Безумовною заслугою діаспори у вивченні та збереженні художньої спадщини письменника був вихід у 1988-1989 роках у Нью-Йорку повного тритомного зібрання його творів за редакцією та із супровідною статтею Ю.Шевельова.
У даній дисертаційній роботі романи Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту” класифікуються не як повісті (за самовизначенням Віктора Домонтовича), а як романи. Запропоноване визначення не є новим, оскільки вперше було вжите С.Павличко[1] та В.Агеєвою[2] під час дослідження творчості письменника. На підтвердження правомірності вживання терміну роман” як жанрово-видового означення типу прозових текстів Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” наводяться наступні розмірковування.
Повість як різновид епічного роду містить часткові елементи усної розповідної традиції, дія її більш зосереджена на повсякденному бутті та послідовному плині часу. Це зумовлює дещо повільний розвиток подій, рівний ритм розповіді, відносну простоту композиції. Мета роману, на відміну від повісті не стільки розповісти про певну подію чи персонаж, скільки показати”, об’єктивно зобразити. Для нього характерним є динамізм, час у ньому конституюється як дія може текти назад, зупинятися, прискорюватися. Сюжетна оповідь роману зазвичай є більш ускладненою, ніж фабула повісті. Зважаючи на сучасні тенденції до стиснення” роману, різниця в обсязі зазначених епічних видів стає не суттєвою, і отже, не може розглядатись як характерологічна особливість повісті чи роману.
Досліджувана романістика Віктора Домонтовича розсуває хронологічні межі основного часового простору, зображеного в ній. Хронотоп романів Дівчина з ведмедиком” та Доктора Серафікуса” Київ двадцятих-тридцятих років минулого століття, одночасно ретроспективно змальований Київ буремного революційного лихоліття із легко пізнаваними вуличками й будівлями історичного центру, парками, Дніпром та пляжами.
Події роману Без ґрунту” відбуваються приблизно того самого часу, але місцем їх розгортання є рідний для письменника та його героя, Ростислава Михайловича, оновлений, індустріальний Дніпропетровськ, крізь змінений пролетарський пейзаж якого проступає колишній провінційний Катеринослав. Ускладнений час аналізованої романістики не стільки відтворює хронологічну послідовність і реальну достовірність подій, скільки є предметом зображення в ній.
Водночас цілісний віртуальний світ досліджуваних творів Віктора Домонтовича, використовуючи вислів самого автора реально-неіснуючий”, це простір, в якому герої і створені для них дійові партії не більше ніж певна схема, голий шаблон, що в нього, як в готовий трафарет, можна прописати будь-яке ім’я, будь-яку долю. Дія, рух у цьому світі майже відсутні, сюжет тримається й розвивається за рахунок філософських роздумів, розмірковувань, які існують у формі внутрішніх монологів, інтелектуальних бесід героїв, в численних втручаннях і коментуваннях письменника фабульного ходу романів. Наведені особливості романів Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту” можуть бути розглянуті як ознаки, що свідчать про належність даних творів до роману як жанрово-видового означення художнього твору.

Актуальність дослідження. Теорія інтертекстуального аналізу, що концептуально розвинулася з постформалістького та постструктурального гуманітарного знання[3], актуальна для сучасного українського літературознавства, оскільки дає можливість вести мову про певний інтерактивний вимір художньої реальності. Явище внутрішньої поліфонії[4], означене пізніше Ю.Крістевою як інтертекст (термін, який виник унаслідок переосмислення концепції діалогізму М.Бахтіна), це постійне, іноді неусвідомлене, запозичення” зовнішніх різнорідних дискурсів на всіх рівнях структури художнього твору. Йдеться про створення ефекту стереофонії, коли крім власне авторського слова звучать чужі слова думки сучасників та попередників, свідомо чи несвідомо засвоєні автором. Здатність вступати в діалогічні зв’язки, характерна для переважної більшості великих прозових форм художньої літератури минулого століття, зумовлена передусім внутрішньою сутністю твору постійним зверненням творця художньої дійсності до співучасників цього процесу, його безпосередньою присутністю в цій дійсності.
Текстові структури романів Віктора Домонтовича Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” і Без ґрунту” також є закодованим письмом читанням, що на асоціативному рівні співвідноситься з іншими художніми текстами. Це багатовимірний простір, який містить принаймні кілька смислів, окрім власне авторського задуму, простір, котрий вибудовується як культурний полілог. Серед його можливих учасників сам письменник, створені ним образи героїв, голоси сучасників і попередників (митців, учених, філософів, теологів, істориків та ін.), реальні та уявні читачі тощо.
Багатовимірність внутрішнього простору романістики Віктора Домонтовича зумовлена приналежністю її до зразків інтелектуальної прози, на чому акцентували, зокрема, українські літературознавці. Так, С.Павличко в розділі монографії Дискурс модернізму в українській літературі”, присвяченому аналізу прози Віктора Петрова-Домонтовича, дає слушну характеристику творам Дівчина з ведмедиком”, Романи Куліша”, Аліна й Костомаров” і Доктор Серафікус”: Всі вони <> належать до нового для української літератури типу інтелектуального роману, будучи одночасно психологічним романом” [109; 209].
Поява нової інтелектуальної літератури була своєрідною реакцією на прискорений науково-технічний поступ, небачені до того соціальні катаклізми ХХ ст. Ускладнена реальність новітньої індустріалізованої доби покликала до життя своєрідні ґатунки літературного твору, що балансували на межі філософії, історії, теології, мистецтвознавства та власне літератури і перебували в постійній рефлексії над проблемами нової реальності. Ці нові жанри були класифіковані літературознавцями як інтелектуальний роман та інтелектуальне есе.
Яскравими представниками цього типу словесності були німецькомовні письменники: Альфред Деблін (Берлін, Александрплац”, Гамлет чи довга ніч доходить кінця”), Леон Фейхтвангер (Гойя”, Потворна герцогиня”, Брати Йосипа”), Патрик Зюскінд (Парфюмер”) та Герман Гессе (Гра в бісер”), у їхніх романах зміст сучасної епохи представлений за допомогою біблійних, міфічних та літературних сюжетів; Томас Манн, який створив концепцію хвороби та патології як фактора культури в романах Чарівна гора”, Доктор Фаустус”; Роберт Мюзіль, що в ряді есе та романах Душевні смути вихованця Терлеса”, Людина без властивостей” відтворив трагедію філософського максималізму; Стефан Цвейг (Подвиг Магеллана”, Нетерпіння серця”) та Йозеф Рот (Отель Савой””), котрі розмірковують над долею людства, майстерно використовуючи поєднання факту та вигадки. Явище інтелектуальної прози було відомим і англомовній літературі: Вірджинія Вульф у таких романах, як До маяка”, Хвилі” зобразила світ свідомості особистості; Джеймс Джойс, використовуючи специфічну побудову тексту, нові художні засоби та біблійні, міфологічні й літературні сюжети та символи, створив у романі Улісс” унікальний світ, хаотичний і впорядкований одночасно, співвідносний із сучасним письменнику світом; конфлікт природної та механістичної цивілізацій відобразив у своїх романах Девід Герберт Лоуренс Сини й коханці”, Веселка”, Закохані жінки”; значний внесок у розвиток інтелектуального роману зробили Хакслі Олдос Жовтий кріль” та Джордж Оруел 1984”.
У художній спадщині Віктора Домонтовича спостерігається послідовне вплетення філософського дискурсу в художню канву твору, про що свідчить проблематика досліджуваних романів, яка охоплює одвічні питання людської екзистенції, актуалізовані на початку ХХ ст. (релятивність істин, оманливість щастя та всеохопне тотальне відчуження; місце і роль митця у суспільстві, призначення мистецтва), і висунуті пореволюційною добою питання невідповідності нових норм поведінки усталеній моралі, руйнації традиційного світогляду і зародження деструктивного нігілізму. Гармонійне поєднання письменником творчої майстерності і філософської рецепції світу визначальна особливість романів Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту”, що вписує їх у контекст європейського інтелектуального роману першої половини ХХ ст. та закріплює одне з чільних місць в українській літературі зазначеного періоду.
В Україні процес повернення та вивчення художньої спадщини Петрова-Домонтовича розпочався на початку 90-их років минулого століття в рамках офіційного повернення у вітчизняну літературу сотень свого часу знищених фізично чи морально українських митців і репрезентованої ними творчості. Та обставина, що романи й оповідання Віктора Домонтовича майже півстоліття не видавалися, пояснює відсутність до початку вищезгаданого періоду фахових досліджень, присвячених їхньому аналізу та історії виникнення, цікавим фактам життєвої і творчої біографії самого автора. Реанімація імені та художньої спадщини митця в українському літературному процесі викликала появу наукових розвідок, присвячених аналізу різних аспектів його літературних творів, переважним чином у періодичних виданнях: Л.Новиченка [104], О.Черненко [145], С.Білоконя [18], С.Павличко [108, 111, 112], В.Агеєвої [2, 3], С.Матвієнко [93, 94]. Побачили світ і перші дисертаційні дослідження, зокрема, Ю.Загоруйко Художня проза В.Петрова (В.Домонтовича)” (1992) та О.Боярчук Експериментальна проза 20-их років ХХ ст.: жанрово-стильові модифікації (В.Домонтович, А.Любченко, М.Йогансен)” (2003).
У переважній більшості названих робіт досліджуються жанрові модифікації, особливості композиції, проблематика, образна система творів Віктора Домонтовича, тоді як внутрішня структура художньої спадщини письменника, зокрема, романістики, іманентний їй діалогізм залишаються поза межами аналізу. Такий аспект не був донині об’єктом спеціального дослідження в контексті творчого доробку Віктора Домонтовича. З огляду на це, актуальною є проблема виявлення та опису інтертекстуальної основи аналізованих творів у таких її складниках, як взаємодія тексту і твору, автора і героя, автора і читача, власне текстів романів та різноманітних і різнорідних дискурсів попередніх культурно-історичних епох.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація є складовою наукового дослідження Альтернативні напрямки у розвитку образної думки в російській та українській літературі ХХ століття”, над яким працює колектив кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета роботи полягає в дослідженні інтертекстуальної природи романів Віктора Домонтовича із застосуванням методу постструктурального літературознавства: описі основних складових елементів і структурних особливостей власне текстів як функціонуючих знакових систем; визначенні дискурсів-сходжень своєрідної стереофонії або гри текстового масиву. Результати даної дисертаційної роботи будуть використані для окреслення поля функціонування слова Віктора Домонтовича про світ в іманентних йому ознаках в контексті як української, так і європейських літератур першої половини минулого століття. Для досягнення поставленої мети основну увагу було приділено вирішенню таких завдань:
· розглянути основні положення теорії інтертекстуального аналізу, її розробку та застосування у вітчизняному літературознавстві;
· провести інтертекстуальне описання Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту", в ході якого дослідити такі явища, як текст, твір, контекст, інтертекст, метатекст, поле їх функціонування, характерні особливості;
· здійснити інтертекстуальне прочитання романів Віктора Домонтовича: окреслити найбільш очевидні дискурси дискурс Фрідріха Ніцше; дискурс Зиґмунда Фройда; дискурс нової традиції моделювання любовної фабули; дискурс модернізму; дискурс нової німецькомовної культури як результати прояву в текстах досліджуваних творів чужого слова, безперервного відсилання до інших культурних текстів, як передуючих виникненню романів Віктора Домонтовича, так і сучасних їм.

Об’єкт дослідження художня проза Віктора Домонтовича як складова нової української інтелектуальної літератури та європейської загалом.
Предмет дослідження тексти романів Віктора Домонтовича Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту” як діалогічне письмо-читання, сходження дискурсів творів знаних європейських і українських письменників, філософських концепцій визначних мислителів-сучасників і попередників.
Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи склали літературно-критичні статті Ю.Шевельова (Ю.Шереха), В.Барки, Ю.Корибута (І.Костецького), Ю.Дивнича; історико-літературні праці Л.Новиченка, Ю.Смолича, С.Павличко, Т.Гундорової, В.Агеєвої, Ю.Загоруйко, О.Боярчук; науково-теоретичні дослідження М.Бахтіна, Ю.Крістевої, Р.Барта, Ж.Дерриди.
Методи дослідження. У дисертації використовуються такі методи, як системно-естетичний, інтертекстуальний, порівняльно-історичний, описовий метод, залучені прийоми психоаналізу.
Наукова новизна дослідження полягає в описі поліфонічної природи романів Віктора Домонтовича Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту”, в системному осмисленні ідей та явищ, які вплинули на творчість письменника; у застосуванні наукового апарату інтертекстуального аналізу.
Докладно розглянуто основні поняття постструктурального літературознавства у викладі Ж.Дерріди, Ю.Крістевої і Р.Барта, вперше систематизовано та описано праці українських літературознавців, присвячені теоретичній розробці та практичному застосуванню теорії інтертекстуального аналізу художнього тексту.
Вперше в історії українського літературознавства окреслено параметри поля функціонування діалогів автора героя, автора читача в художній прозі Віктора Домонтовича, визначено і досліджено найбільш очевидні дискурси як привнесені у твір чужі слова.
Теоретичне значення дисертації полягає в доповненні корпусу літературно-історичних досліджень, присвячених творчості Віктора Платоновича Петрова-Домонтовича, зокрема аналізованим романам; а також у можливості застосування її матеріалів і висновків для подальшої розробки методу постструктурального літературознавства при окресленні діалогічної природи художніх текстів.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості використання його матеріалів у лекційних і семінарських заняттях, для розроблення спецкурсів, при написанні науково-дослідницьких робіт і статей з історії української літератури першої половини двадцятого століття.

Апробація роботи. Результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертації висвітлювалися на міжвузівських конференціях (2001, 2002, 2004 рр.), що відбувалися у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на Міжнародній науковій конференції Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 2004), на щорічній науково-практичній конференції молодих вчених (Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2004) .
Окремі аспекти дослідження апробовувалися під час проведення педагогічної практики (семінарських і лекційних занять) з періоду Українська література першої половини ХХ ст.” для студентів четвертого курсу відділення Українська мова та література” (2003р.) Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Структура роботи: Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку літератури.
У вступі розглядаються такі аспекти, як актуальність обраної теми, її новизна, ступінь розробленості; об’єкт дослідження, мета і завдання, поставлені та розв’язувані в ході дослідження; теоретико-методологічна основа дисертаційної роботи; практичне застосування отриманих результатів.
Перший розділ, Базові засади теорії інтертекстуальності та їх рецепція в українському літературознавстві”, присвячений вирішенню проблем теоретичного характеру з метою створення підґрунтя, на якому будується безпосередній аналіз романів Віктора Домонтовича.
У першому розділі дисертаційної роботи було розглянуто історичні передумови зародження нового методу аналізу тексту (інтертекстуального аналізу) в постструктуральному літературознавстві, генеративні положення праць М.Бахтіна, Ю.Крістевої, Ж. Дерріди, Р. Барта. Основну увагу було приділено визначенню таких термінів понятійного апарата постструктурального літературознавства, як письмо-читання”, текст”, твір” контекст”, інтертекст”, метатекст”; цитація” (алюзія, ремінісценція, сходження і т.д.), дискурс”; суб’єкт висловлювання-процесу”, суб’єкт висловлювання-результату”, одержувач”, та іншим складовим поняттям теорії інтертекстуальності. Було систематизовано існуючі дослідження українських літературознавців, в ході яких застосовано метод інтертекстуального аналізу.
У другому розділі, який має назву Реально-неіснуючий” світ романів Віктора Домонтовича у текстологічних параметрах”, досліджувані твори письменника піддаються аналізу як текстові одиниці. Описуються особливості побудови текстів романів як інтертекстуального плетива” в контексті творчості письменника та української і європейської літератур. Дешифруються заголовки творів, систематизуються основні, утворюючі їх коди, відкриті автором дисертаційної роботи в ході аналізу. Описується структура тексту через такі його складові, як твір, контекст, інтертекст та метатекст. Визначається характер існування в текстовому просторі романів діалогічних зв’язків автор-герой”, автор-читач”.
Третій розділ Дискурсивна стереофонія Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” ” становить інтертекстуальне прочитання аналізованих творів з метою виділення чужого слова, вплетеного у твори згідно з творчим задумом чи поза волею автора. За результатами прочитання були систематизовані дискурси відомих світового та європейського масштабу письменників, вчених, мислителів, митців, які є нічим іншим, як відсиланням до різноманітних культурних текстів. Основні, виділені автором дисертації дискурси: дискурс Фрідріха Ніцше; дискурс Зиґмунда Фройда; дискурс нової традиції моделювання любовної фабули; дискурс модернізму; дискурс нової німецькомовної культури.
У висновках узагальнено основні результати дослідження інтелектуальної прози Віктора Домонтовича, подано стислий виклад здобутків дисертаційної роботи. Результати дослідження підтверджують приналежність аналізованої романістики до корпусу художньої європейської літератури ХХ ст., свідченням чого є не лише виявлені на всіх рівнях текстів моделі діалогічних зв’язків з нею, а й загальна проблематика прози Віктора Домонтовича, його рефлексія над споконвічними питаннями людської екзистенції, гуманізм.

[1] Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація”// Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту”, - К.- 1999. 381 с.
2Агеєва В. Мовні ігри В. Домонтовича”// Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна лукроза”, - К. 2000. 415 с.

[3] Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. - М.: Художественная литература, 1986. 543 с.; Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М.: Художественная литература, 1975. 502 с.; Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. 445 с.; Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 614 с.; Барт Р. S/Z. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. 230 с.; Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Французская семиотика от структурализма к постструктурализму / Пер.с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Издательская группа Прогресс”, 2000. С. 427-458; Кристева Ю. Разрушение поэтики.// Там же. С. 458-484.

[4] Бахтин М.М. Формулы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. - М.: Художественная литература, 1986. С. 121-291.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Результати дисертаційного дослідження дають нам можливість зробити певний підсумок, дати відповіді на запитання, які визначені у вступній частині праці як пріоритетні. Проведений аналіз трьох романів Віктора Домонтовича підтвердив наше припущення щодо належності даної інтелектуальної прози до масиву художньої літератури двадцятого століття, умовно означеної як поліфонічна, внутрішня структура якої передбачає наявність діалогічного зв’язку. Отже, можемо констатувати, що внутрішній текстовий простір Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” будується як постійний діалог автора з самим собою, своїми героями, передбачуваним читачем, найрізноманітнішими культурними та культурно-історичними дискурсами, зрештою з сучасною йому епохою. Наявність діалогічних моделей у текстах досліджуваних романів передбачає здатність їх асоціюватися з конкретними міфологічними, теологічними, художніми, філософськими, науковими і т.д. текстовими просторами, дискурсні сходження яких можуть бути розпізнані як чуже слово.
За допомогою методики інтертекстуального аналізу ми дослідили особливості текстової природи та функціонування діалогічних моделей романів Віктора Домонтовича, жодною мірою не претендуючи дати вичерпний всеохоплюючий перелік усіх можливих діалогічних зв’язків. Зрештою, таке повне” дослідження, мабуть, є нездійсненним, оскільки горизонт кожного окремого реципієнта або, точніше, світоглядна система координат кожного окремого читача (здатність сприймати певну художню річ у синхронічному та діахронічному розрізі) є індивідуальною, залежною від розумових здібностей, освіти, та ще безлічі не менш важливих чинників. Те, що здатен сприйняти та констатувати як даність того чи іншого літературного твору один читач, є абсолютно затемненим для іншого, і навпаки.
Висновки, отримані в ході нашого дослідження, будуть структуровані, умовно поділені на два корпуси, оскільки й дослідження відбувалося в два етапи інтертекстуальний опис та інтертекстуальне прочитання текстів романів.
І. Першу частину висновків становить перелік результатів, отриманих нами під час проведення інтертекстуального описання прикметних рис побудови Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” як текстових масивів.
1. Особливості побудови текстів досліджуваної прози, розглянуті нами у таких категоріях, як заголовки романів, структурний поділ на розділи, курсиви, ремарки, примітки та інші види авторських підкреслень, свідчать про нерозривний, постійний діалогічний зв’язок між означаючим і означеним, формою та змістом. Текстовий простір всіх трьох романів Віктора Домонтовича будується відповідно до вимог, продиктованих твором як висловленням авторської думки, який у свою чергу підпадає під владу тексту, оскільки той є не лише певною матеріально зафіксованою знаковою системою, а й належить метатексту, містить посилання, чужі слова, що висловлені інколи поза волею письменника й суттєво доповнюють його думку привнесеними голосами своїх дискурсів. Таким чином, можемо констатувати даний взаємозумовлений зв’язок між текстом і твором досліджуваної прози.
2. Романи Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус” та Без ґрунту” як твори також містять принаймні дві діалогічні моделі: cуб’єкт висловлюванняпроцесу / суб’єкт висловлюваннярезультату та суб’єкт / об’єкт. Існування першого з означених діалогічних зв’язків у романі Дівчина з ведмедиком” і Без ґрунту” віднесене нами до другого типу класифікації даних зв’язків, запропонованої Юлією Крістевою, на підставі збігу автора і героя, що зумовило ведення оповіді від першої особи. Письменник жодною мірою не розчиняється в своїх героях, їхні стосунки є нерівноправними, адже автор завжди перебуває над створеним твором, і можлива подібність його до створеного ним образу героя (як би не зближувала їх), не в силах відмінити те, що один з них творець, а другий його творіння. З іншого боку, Віктор Домонтович не висловлюється від імені своїх героїв, за особливої потреби авторського коментування він користується спеціальним текстуальним прийомом (примітками, ремарками). Численні філософські та культурно-історичні відступи в тексті ми також сприймаємо як авторські, оскільки власне оповідачі творів (Варецький і Ростислав Михайлович) є літературними персонажами, а отже, вони не могли бути реальними свідками описуваних історичних подій, як і авторами роздумів над ними. У романі Доктор Серафікус” діалогічний зв’язок автор герой віднесений нами до першого типу означеної класифікації, оскільки в даному творі наявний збіг суб’єкта висловлюваннярезультату з нульовим ступенем означаючого”, який втілюється або за допомогою власного імені, або за допомогою займенника він” (не імені особи). Таким чином, розповідь не ведеться від будь-чиєї особи, герої зображаються ніби зі сторони. Автор виявляє свою присутність так, як і в двох інших романах, за допомогою спеціальних текстових явищ (примітки) та філософських роздумів і відступів. Досліджувані твори передбачають як конкретного читача, сучасника письменника, так і гіпотетичного, представника прийдешніх поколінь, котрий, можливо, лише й буде здатен дати відповідь на численні риторичні запитання автора, закінчити недомовлене. Адресат романів Віктора Домонтовича, очевидно, має бути освіченим, здатним сприймати численні алюзії, ремінісценції тощо, які є невід’ємною рисою досліджуваної прози.
3. Контекст Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” є як авторський, так і літературний та історико-культурний у найширшому значенні, засвідчує діалогічний зв’язок із власним словом письменника про світ (створеними ним іншими художніми текстами), зі здобутками вітчизняної та інших європейських літератур, з попередніми та з сучасною культурними епохами.
4. Аналіз інтертексту романів Віктора Домонтовича, матеріалізованого цитатами, алюзіями, ремінісценціями, відкрив діалогічні зв’язки з широким культурним колом: з писанням Старого та Нового заповітів, з міфотворчістю давньої Греції, з творчістю таких письменників, попередників і сучасників, як А.Данте, Т.Кемпійський, М.Гоголь, О.Уайльд, М.Рильський, О.Пушкін, Ґвідо да Верона, Ганс Християн Андерсен, Жорж Дюамель, Й.-Г.Гете, В.Гюго, таких митців, як П.Пікассо, В.Кандінський, Клее, Гоген та ін. Багаті інтертекстуальні зв’язки досліджуваних творів є свідченням ерудиції автора, енциклопедичного характеру його знань.
5. Метатекст аналізованих текстових масивів розглянутий нами як інваріант у таких характеристиках, як родова, видова та жанрова належність, стилістична означеність і типологічна своєрідність. Отже, рід Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” визначений нами, як епічний, вид роман, підвид або жанр інтелектуальний роман. Стиль даної прози Віктора Домонтовича є синкретичним утворенням прикметних особливостей психологічного реалізму та модернізму, вужче експресіонізму. Своєрідність романів Віктора Домонтовича полягає у зверненні до майже виняткових для вітчизняної літератури теми життя освіченої еліти, проблем її існування, пошуку особистих шляхів розвитку. Своєрідними є й численні композиційні нагромадження самостійних текстів, окремих оповідань у рамках основної оповіді, постійні авторські відступи, що значною мірою уповільнюють хід романів, створюють враження вторинності, неважливості центральних сюжетних подій, так, неначе вони не становлять окремого завершеного твору, а є лише ілюстрацією до роздумів письменника.
ІІ. Метою другого етапу нашого дослідження було виявити стереофонію досліджуваних текстів Віктора Домонтовича, всі можливі культурні дискурси, наявні в них, ті, які відкрилися нам під час аналізу.
1. Один з перших дискурсів, який прочитаний нами у текстах всіх трьох романів дискурс вчення німецького філософа Фрідріха Ніцше. Діалогічний зв’язок із текстами відомого мислителя засвідчують постаті головних героїнь Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” Зини Тихменєвої, Вер Ельснер і Лариси Сольської. Прикметні риси цих персонажів Віктора Домонтовича, такі як індивідуалізм, до певної міри протиставлення себе оточенню, буденності, міцна воля, схильність до жорстокості, антиморальність, можуть бути прочитані як розширений дискурс філософського вчення Фрідріха Ніцше.
2. Наступне чуже слово, виявлене нами в досліджуваній прозі, дискурс теорії психоаналізу Зигмунда Фройда. Втеча інженера Варецького, професора Комахи та художника Линника центральних образів всіх трьох романів Віктора Домонтовича від проблем кохання та пошуків особистого щастя в наукову або професійну мистецьку діяльність можна розглядати як процес сублімації (перехід енергії лібідо під впливом Над-Я” особистості в інший вид енергії), один із психічних процесів, описаних теорією психоаналізу. Крім того, художню реальність Доктора Серафікуса” кохання Вер до Комахи, Корвина та Корвина до Тані Беренс і Серафікуса також можна сприйняти як результат боротьби несвідомого та свідомості героїв, а, отже, як дискурс теорії психоаналізу у викладенні Зиґмунда Фройда.
3. Ще одним дискурсним сходженням, виявленим нами під час аналізу текстів романів Віктора Домонтовича, є дискурс модернізму як відкритої мистецької системи. Проведене дослідження Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту” дало підстави стверджувати наявність в їхніх текстових масивах таких явищ, як відкрите висловлення філософських ідей (роздуми письменника про сучасну йому добу та суголосні їй процеси, про людину, її місце в сучасному суспільстві, про нове мистецтво та його призначення, про моральні норми та їх деструкцію); урбанізм, розгортання дій всіх трьох романів на тлі міського пейзажу, який лише сприяє відчуженню, ускладненню стосунків між героями; створення умовних символічно-узагальнених образів (як такі можна сприйняти образи Варецького, Зини, Доктора Серафікуса, Вер, Корвина, Ростислава Михайловича, Лариси, Мар’ї Іванівни, Таїсії Павлівни); зображення самотності, туги, відчуття незбагненної ірраціональної вини, нудьги, які незримо, але відчутно обплітають героїв всіх трьох романів. Всі ці риси є рисами поетики модернізму, що дало нам підстави стверджувати наявність розширеного модерністського дискурсу в досліджуваній прозі.
4. Наступне дискурсне сходження, яке ми зауважили під час аналізу текстів романів Віктора Домонтовича, дискурс нової традиції в художньому моделюванні любовної фабули. Любовна колізія, наявна в усіх аналізованих творах, набирає нової якості, зумовленої тогочасною художньою традицією європейської літератури. Знижена оцінка героями (Зиною, Вер, Корвиним, Ростиславом Михайловичем і Ларисою) кохання як певної цінності, стриманий, більшою мірою розумовий еротизм, увага до принад героїв, всі ці риси дали нам підставу стверджувати наявність дискурсу нової любовної традиції в текстах романів.
6. Останній з дискурсів, виявлений нами під час інтертекстуального прочитання романів Віктора Домонтовича, дискурс нової німецькомовної культури. Дане дискурсне сходження є найбільш матеріально вираженим у текстах досліджуваної прози, оскільки періодично виявляється на всіх текстових рівнях у вигляді лексем, наведених німецькою мовою, цитування зразків німецькомовної художньої літератури в оригіналі, посилань на відомі німецькі наукові та мистецькі часописи, посилань на сучасне мистецтво Німеччини, зокрема малярство. Наведені вище явища можуть бути сприйняті як дискурс нової німецькомовної культури в текстах Дівчини з ведмедиком”, Доктора Серафікуса” та Без ґрунту”.
Проведене нами дослідження романів Віктора Петрова-Домонтовича із застосуванням методу інтертекстуального аналізу дає підстави стверджувати правомірність застосування даного методу до означеної прози, оскільки її природа, як і природа всієї новітньої художньої літератури двадцятого століття, вимагає такого аналітичного апарату, який би описав її здатність співвідноситися з текстами інших авторів. Крім того, результати дослідження дають можливість вписати творчість Віктора Домонтовича в найширший загальноєвропейський, можливо, навіть світовий контекст. Підтвердженням належності його творів, зокрема досліджуваних романів, до корпусу художньої європейської літератури двадцятого століття є не лише виявлені нами на всіх рівнях текстів моделі діалогічних зв’язків з нею, а й загальна проблематика прози письменника, його рефлексія над споконвічними питаннями людської екзистенції, гуманізм, який не здатні анулювати ані скепсис, ані песимізм, що тією чи іншою мірою наявні в Дівчині з ведмедиком”, Докторі Серафікусі” та Без ґрунту”. Місце даних романів в українській літературі важко переоцінити, адже Віктор Домонтович чи не єдиний з авторів, який так повно зобразив проблеми національної еліти, можливість самого факту її існування без ґрунту” за умов новоутвореної тоталітарної системи. Осібне місце творчості письменника у вітчизняній літературі зумовлює і його філософська рецепція світу, прагнення дати безсторонню оцінку описуваним подіям, належність до інтелектуальної прози, ще одного з породжень художньої словесності минулого століття.
Важливість художньої прози Віктора Петрова-Домонтовича, зокрема досліджуваних романів, для української літератури полягає не лише в тому, що вони стали документами доби”, засвідчили прагнення, переживання, пошуки інтелігенції 20-30-тих років минулого століття, зробили можливим для нас, нащадків, побачити їх життя зсередини, а й наблизили вітчизняну художню словесність до зразків європейської літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Duden. Lexikon A-Z. Band 1 (A-Ha) / Redaktionelle Bearbeitung: Wolfram Schwachulla, Helmut Kahnt, Brigitte Röser. Mannheim: Dudenverlag, 1995. 288 S.

2. Агеєва В. Мовні ігри Віктора Домонтовича //Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. К., 2000. С. 3-21.

3. Агеєва В. Путівник для інтелектуального бродяжництва // Критика. 2000. Березень. Ч.3. С. 14-17.

4. Андрусів С. Модернізм / Постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. 1997. Ч. І-ІІ (26-27). С. 113-116.

5. Астаф’єв О.Г. Комунікативні моделі української еміграційної лірики // Літературознавчі студії: Зб. наук. Праць. К., 2003. С. 5-11.

6. Ачкасов А. Арцыбашевский Санин” и около полового вопроса. М., 1909. 110 с.

7. Барка В. Рецензія: В. Домонтович. Без ґрунту // Голос. Берлін, 1943. 26 вересня.

8. Барт Р. R/Z. М., 2001. 613 с.

9. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. 598 с.

10. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. С. 413-423.

11. Бахтин М. Вопросы литературы: Исследования разных лет. М., 1975. 502 с.

12. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М., 1986. 541 с.

13. Бахтин М. Фрейдизм. Формальний метод в литературоведение. Марксизм и философия языка. М., 2000. 640 с.

14. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М., 1979. 424 с.

15. Бер В. Сучасний образ світу. Криза клясичної фізики // Арка. 1947. Липень. С. 2-6.

16. Бібікова Д. Функціонування образу арабо-мусульманського світу у творах Антуана де Сент-Екзюпері. Категорія інакшості. // Літературознавчі студії: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 18-23.

17. Білецький О.І. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Літературно-критичні статті. К., 1990. С. 51-90.

18. Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури жертви більшовицького терору. К., 1992. С. 17-19.

19. Білоус П. Колаж у давній та модерній українській прозі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. Х. Рівне, 2001. С. 23-33.

20. Богин Г.И. Техники понимания текста, известные на начало 1997 года (перечень) // Мова і культура. Том ІІ. Культурологічний компонент мови. Шоста міжнародна конференція (6). К., 1998. С. 52-55.

21. Боронь О.В. Імпліцитний читач Шевченка: логіка простору // Шевченкознавчі студії: Зб. наук. Праць. К., 2004. Вип. 6. С. 59-63.

22. Боярчук О.М. Експериментальна” проза 20-их років ХХ століття // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць Національного авіаційного університету. 2002. Вип. 1. С. 106-114.

23. Боярчук О.М. Експериментальна проза 20-их років ХХ ст.: жанрово-стильові модифікації (В. Домонтович, А. Любченко, М. Йогансен): Автореф. дис. канд. філол. наук. К., 2003. 21 с.

24. Быкова М. В. Философия Ницше в прочтении русских писателей конца ХІХ начала ХХ веков. К., 2000. 196 с.

25. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні. І. Проза 1920-30 років. Мюнхен, Париж, 1952. 30 с.

26. Гетман Л.И. Интертекстуальность как явление культуры // Мова і культура. Т. 2. К., 1997. С. 34-42.

27. Глобенко М. Оповідання в українській прозі ХХ ст. // Збірка українських новел. Нью-Йорк, 1955. С. 5-32.

28. Гніздовський Я. Український гротеск // Арка. 1947. Грудень. С. 6-9.

29. Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х років. Харків, 1967. 215 с.

30. Горбачов Д. Гра в хаос від бароко до авангарду // Всесвіт. 1992. № 34. С. 183-184.

31. Гороховський Є. Віктор-Петров сторінки творчої спадщини // Хроніка 2000. 1992. № 2. С. 90-99.

32. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К., 1997. 584 с.

33. Гребенникова Н.С. Зарубежная литература. ХХ век. М., 1999. 325 с.

34. Гундорова Л.І. Проявлення слова. Дискурсія українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 297 с.

35. Д’Аннунцио, Г. Собрание сочинений в 2-х томах. Можайск, 1994. Том. І. 603 с.

36. Данто А. Ницше как философ. М., 2000. 280 с.

37. Де Микелис Ч. Д’Аннунцио в русской культуре // Начало века: Из истории международных связей русской литературы. Санкт-Петербург, 2000. С. 281-315.

38. Дерріда Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. С. 407-427.

39. Дерріда Ж. Фрейд и сцена письма // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. С. 336-379.

40. Джугастрянська Ю. В. Тяглість традиції літературної сугестії: від ренесансу до романтизму // Літературознавчі студії: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 52-56.

41. Дивнич Ю. Про ґрунт одного безґрунтяра // Українські вісті. Новий Ульм. 1949. № 6.

42. Домонтович В. Без ґрунту: Повість. Реґенсбург, 1948. С. 217.

43. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. К., 2000. С. 413.

44. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Неправдоподібні істини К., 1928. 200 с.

45. Домонтович В. Доктор Сера фікус. Мюнхен, 1947. 174 с.

46. Домонтович В. Доктор Сера фікус. Без ґрунту. - К., 1999. 381 с.

47. Домонтович В. Проза. Три томи / Під редакцією Шевельова Ю. Нью-Йорк, 1988. Т. 1. 517 с.

48. Драгунова Р.Г. Подходы к определению интертекстуальности и интертекста, скрытая цитата как форма интертекстуальных связей // Сб. научн. трудов. М., 1990. Вып. 361. С. 55-63.

49. Дудова Н.П., Михальская Н.П., Трыков В.П. Модернизм в зарубежной литературе. М., 2000. 416 с.

50. Ерофеев В. В. Тревожные уроки Мелкого беса” // Сологуб Ф. Мелкий бес. М.,1989. С. 3-17.

51. Жулинський М. Г. Із забуття в безсмертя. Сторінки призабутої спадщини. К., 1990. 447 с.

52. Забудько К. М. Образ пророка у творчості Т. Г. Шевченка// Літературознавчі студії: Зб. Наук. праць. К., 2003. С. 70-75

53. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. К., 1992. 118 с.

54. Забужко О. С. Філософія і культурна притомність нації // Хроніка від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. К., 1999. 340 с.

55. Загоруйко Ю. Митець невизначеної долі. Віктор Петров-Домонтович [письменник, літературознавець] // Слово і час. 1992. №7. С. 25-33.

56. Загоруйко Ю. Віктор Петров (Домонтович) // Історія української літератури ХХ ст.: Кн. 1. К., 1998. С. 347-351

57. Загоруйко Ю.А. Художня проза Віктора Петрова (Домонтовича): Автор. дис. канд. філол. наук. К., 1992. 21 с.

58. Захарчук І. Герой і час у літературі 20-их років ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб. наук. праць. Рівне, 2000. Вип. ІХ. С. 4-11.

59. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. К., 2003. 390 с.

60. Зборовська Н. Реальність суб’єктивності та абсолют тексту // Світовид. 1996. № 3 (24). С. 116-121.

61. Зубань В. Аліна й Костомаров”, Романи Куліша” В. Петрова: поетика інтелектуальної гри // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. К., 2002. Вип. 3. С. 98-102

62. Ігнатенко М.А. Читач як учасник літературного процесу. К., 1980. 171 с.

63. Ізер В. Процес читання, феноменологічне наближення. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів, 2001. С. 349-368.

64. Ільницький М. Від Молодої музи” до Празької школи”. Львів, 1995. 318 с.

65. Ільницький М. Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х початку 30-х рр. ХХ ст. Львів, 1994. 74 с.

66. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. К., 1998. 464 с.

67. Карпенко Н. Структурно-семіотичний аналіз поезії Гейхенса На смерть Стерре” // Літературознавчі студії: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 100-103

68. Качуровський І. В. Нарис компаративної метрики. Мюнхен, 1985. 119 с.

69. Київські неокласики. Упор. Віра Агеєва / (Серія Українські мемуари”). К., 2003. 352 с.

70. Ковтуненко А.А. Проза 1926 1932 рр. // Історія української літератури / Є. Кирилюк. К., 1970 . т. 6. С. 146-162.

71. Кораблева Н.В. Интертекстуальность литературного произведения (На материале романа А. Битова Пушкинский дом): Автореф. дис. канд. филол. наук. Донецк, 1999. 20 с.

72. Корибут Ю. Доктор Серафікус: Бедекер до роману // Домонтович В. Доктор Серафікус”. Мюнхен, 1947. С. 159-172.

73. Корогодський Р. На межі” // Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. К., 2000. С. 453-510.

74. Косиков Г.К. Структура” и/или текст” (стратегии современной семиотики) //Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. С. 3-50.

75. Костецький І. Фрагмент про В. Домонтовича // Україна і світ. Ганновер, 1953. № 10-11. С. 50.

76. Кречет П. Кричуще мовчання // Нові дні. Торонто, 1951. Червень-липень. № 17-18. С. 31

77. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. С. 427-458.

78. Кристева Ю. К семиологии парадигм // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. С. 484-517.

79. Кристева Ю. Разрушение поэтики // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М., 2000. с. 458-484

80. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. К., 2003. 983 с.

81. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. К., 2002. 255 с.

82. Лейтес А. Ренесанс української літератури. Харків, 1925. 34 с.

83. Лейтес А., Ящек М. Десять років української літератури: 1917-1927 / С.Пилипенко. Харків, 1928. Т. 2. 440 с.

84. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. / За ред. А.Волкова, О.Бойченка, Б.Іванюка та ін. Чернівці, 2001. 636 с.

85. Лихоманова Н.О. Міфологічна парадигма постмодерністського роману (до проблеми інтертекстуальності) // Питання літературознавства. Чернівці, 1997. Вип. 4(61). С. 37-44.

86. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів. К., 1997. 750 с.