ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА 20-ИХ РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ МОДИФІКАЦІЇ (В.ДОМОНТОВИЧ, А.ЛЮБЧЕНКО, М.ЙОГАНСЕН)

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

БОЯРЧУК ОКСАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 821.161.2 3 1920” (048)

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА 20-ИХ РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ:
ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ МОДИФІКАЦІЇ (В.ДОМОНТОВИЧ,
А.ЛЮБЧЕНКО, М.ЙОГАНСЕН)

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
професор, доктор
філологічних наук
Ковалів Юрій Іванович

Київ - 2003

ЗМІСТ

ВСТУП...3

РОЗДІЛ І. ФЕНОМЕН ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО ПИСЬМА
В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗМУ.18

РОЗДІЛ ІІ. МАЙСТЕР ГРИ І ПАРАДОКСІВ В.ДОМОНТОВИЧ..62

РОЗДІЛ ІІІ. ВЕРТЕП” А.ЛЮБЧЕНКА ТЕАТР” РУХОМОЇ
РІВНОВАГИ ТА ЖИТТЄСТВЕРДЖЕННЯ...115

РОЗДІЛ ІV. ПОТЕНЦІАЛ ПРИГОДНИЦЬКОГО ЖАНРУ
ЯК АЛЬТЕРНАТИВА СЕРЙОЗНОЇ ЛІТЕРАТУРИ”
У ТВОРЧОСТІ М.ЙОГАНСЕНА145

ВИСНОВКИ.194

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....200

ВСТУП

Явище експериментального прозописьма 20-их років ХХ століття одне з проблемних питань історії українського письменства та його критичної рецепції, що потребує адекватного висвітлення в еволюції епічної літератури, зокрема за доби модернізму, виведення з маргінесів аналітичної свідомості на якісно новий рівень сприйняття. Означник маргінальна” по відношенню до оригінальної белетристичної продукції доби зрілого модернізму має поступитись перед означником закономірна”. Адже в контексті 20-их експериментальний напрямок був далеко не периферійним, задавав тон теорії та художній практиці, мав своїх апологетів і послідовників, розвинену образну, жанрову, стильову систему.
На жаль, досі експериментальна проза 20-их років у поодиноких наукових роботах монографічного характеру розглядалася фрагментарно, висвітлювалися лише окремі аспекти творчості найбільш яскравих представників цього напрямку М.Йогансена (передмова Р.Мельниківа до збірки перевиданих вперше після 20-30-их років Вибраних творів” письменника, його ж кандидатська дисертація, предмет якої поезія митця [164]; статті у періодичних виданнях Ю.Коваліва [105], [106], О.Гриценка [59], окремі розвідки, переважно з наголосом на поетичному доробку М.Йогансена, С.Крижанівського [125], [126]), В.Домонтовича (в роботі Ю.Загоруйко творчість прозаїка вперше отримала системну характеристику [85]; цікаві розвідки С.Павличко, прикметні дискурсивною інтерпретацією, вписуванням постаті у контекст модернізму [192], [193]), А.Любченка (кілька ґрунтовних розвідок подружжя Л.Пізнюк та І.Пізнюка [206], [207], [208], В.Агеєвої [1], Ю.Барабаша [7]).
Під кутом зору комплексної концептуальної рецепції, цілісної проблемно-естетичної інтерпретації в контексті експериментальної літературної продукції 20-их років проза В.Домонтовича, А.Любченка та М.Йогансена ще не розглядалась. Критично не переосмислювалися з огляду на дану проблему статті Ф.Якубовського, Г.Майфета, О.Білецького, Ю.Шереха, Ю.Лавріненка, Ю.Гаморака сучасників прозаїків-експерименталістів. Посутніх коректив вимагають призабуті монографії З.Голубєвої [49], Л. Новиченка [186], В.Дончика [75], в яких перевага надавалась романістиці панівного на той час соцреалізму”. Деякі уточнення важливі для концепції, запропонованої М.Шкандрієм [278], першим систематизатором феномену експериментального письма 20-их років у пострадянському просторі. Потребує наукового дефініювання і сама номінація експериментальна проза, зокрема в аспекті уніфікації паралельного вживання термінів експериментальна”, авангардна”, деструктивна” романістика тощо.
Ренесанс 20-их і його прозовий авангард, цвіт мистецтва”, перефразовуючи автокоментар учасників Літературного Ярмарку” про себе і своїх колег по перу, сьогодні практично неможливо уявити поза цілеспрямованим експериментуванням, що предбачає технічну вправність письменника і досконалість твору, індивідуальні орієнтацію і право на відкриття, винахід, радикальну зміну творчих світоглядно-естетичних засад, пошук оригінальних художніх форм, деконструкцію модусів традиції і новаторства, відповідно, модернізацію белетристичного канону.
В сучасному науковому вжитку нерідко трапляються номінації літературного, мистецького експериментування, про що свідчать вже проблемні заголовки деяких статей: Ігрові поля в «експериментальному» романі М.Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо»” [165], Енергія експерименту” [105], Можливості «висповідального» й експериментального письма” [228], Романний експеримент Юрія Яновського” [198]. Скупі відомості про N-не чи Х-не явище можна віднайти на сторінках академічних Історій” української літератури 1965-го, 1970-го та 1988-го років видання. Послуговуються експериментальною міркою” і автори поодиноких монографій, присвячених прозі ХХ століття, зокрема романному жанру: Л.Новиченко [186], З.Голубєва [49], В.Дончик [75]. Саме ж поняття експериментального письма, з огляду на зазначені дослідження, концентрує в собі різні, подекуди полярні наукові спостереження й думки. Означення експериментальна” проза, як і маркований ним різновид літературної продукції, досі перебуває на периферії літпроцесу у стані номінації описового характеру, а не літературознавчої дефініції. Кількість паралельних найменувань белетристичної продукції такого штибу надто промовиста: нова, авангардна проза, деструктивна, маргінальна, дивна, химерна”, вона ж нестандартна, опозиційна (в контексті щойно народжуваної літератури соцреалізму”), альтернативна, гібридна” (в жанрово-стильовому відношенні), розважальна, провокативна, слід додати, що й інтригуюча та читабельна. Її ототожнення з напрямом виключно сюжетним, авантюрним, на нашу думку, значно звужує розуміння феномену експериментального письма, не відтворює всієї повноти і розмаїття його семантичного спектру.
Означник експерименталь-ний (-на)” може прикладатися не лише до літератури модернізму і то, не тільки стосовно прози, але і до мистецтва бароко (якщо, наприклад, експериментом вважати новаторство, поєднання доти непоєднуваного: візуальна поезія, емблематично-символічна мова філософських трактатів Г.Сковороди все Всесвіт”; в плачі радость, во тьмі світ”), постмодерністських творів (текстуальне плетиво на основі культорологічних уламків попередніх діб) тощо. Справа в об’єктивності вживання даного терміну щодо того чи іншого культурно-історичного явища і, вдаючись до тавтології, в значенні означника: що для певної доби (на тому чи іншому синхронному зрізі) вважати експериментом? Важливо, щоб у полі зору, в свідомості дослідника постійно перебував контекст, відчуття часу і умов створення романів В.Домонтовича, повістей М.Йогансена, А.Любченка. Адже поза контекстом своєї епохи вони можуть втратити кваліфікацію експериментальних, до того ж сприяти хибному уявленню про літературний експеримент як щось недалеке, дилетантське, недосконале. Звичайно, на сучасному етапі проза В.Домонтовича, А.Любченка і М.Йогансена це класика, золотий фонд” української літератури, що, проте, не применшує експериментального характеру самих творів. Те, що вдячно сприймає сьогоднішній реципієнт, ситий постмодерністським продуктом, як належне, критика не так уже й далеких 20-их не розуміла й відкидала. І причина тому нестандартність, приголомшлива невідповідність виробленим канонічним зразкам, експериментальність письма. То була категорія романів, яким не щастило справді здобутися на художній успіх” [75, с.107].
Усунути подальші непорозуміння, надати більшої переконливості, теоретичного обґрунтування об’єкту дослідження, висвітлити його істотні моменти зумовлює потреба перегляду значення самого терміну експеримент”, від якого походить загальник експериментальна” проза. Універсальне його визначення, актуальне для всіх наук, наводить Велика радянська енциклопедія”: Експеримент (від лат. еxperimentum проба, дослід), метод пізнання, за допомогою якого в контрольованих і керованих умовах досліджуються явища дійсності. <> експеримент здійснюється на основі теорії, котра визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Часто головною задачею експерименту служить перевірка гіпотез і передбачень теорії, що мають принципове значення (т.зв. вирішальний експеримент). У зв’язку з цим експеримент, як одна з форм практики, виконує функцію критерія істинності наукового пізнання в цілому” [20, с.6-7]. Джерела експерименту сягають природничих наук Нового часу (У.Гільберт, Г.Галілей), філософськи осмислюються у працях Ф.Бекона. Автор Нового Органону” вважає експериментальний та індуктивний методи (алегорично шлях бджоли”) максимально ефективним, найкоротшим шляхом до істини, вірним напрямком пізнавальної та практичної діяльності людини.
Сучасна наука налічує кілька експериментальних різновидів: якісний (встановлює наявність / відсутність явища, передбачуваного теорією); вимірювальний(виявляє кількісну визначеність тієї чи іншої якості об’єкта); соціальний (сприяє запровадженню в життя нових форм соціальної організації і оптимізації управління); уявний (представляє систему уявних, практично нездійсненних процедур, що проводяться над ідеальними об’єктами).
Для літературознавчої науки і зокрема прозового експериментування такі оперативні одиниці, як перевірка, апробація, максимально короткий і ефективний шлях до істини, моделювання (постановка, запровадження, виявлення, репрезентація) ключові. Адже експериментування у прозовому творі нерідко прирівнюється прийому верифікації, знакового у плані сюжето- і характеротворення, концепції героя, що знаходить своє вираження вже у творчості В.Винниченка. На експериментальній природі його прози наголошує Ю.Ковалів (йдеться про художню реалізацію концепції чесності з собою”): В.Винниченко обрав шлях експерименту, розгортаючи логічні ряди до остаточної розв’язки, що відсвічувала протилежним змістом, приголомшувала відвертим самозапереченням”; Він запропонував естетичній рецепції бажаний ключ прочитання непростих текстів, де традиційні міметично-дидактичні стандарти поцінування художніх феноменів виявляють свою інструментальну неспроможність, не кажучи вже про невідповідність емоційного сприйняття” [107, с.125]. Такої ж думки дотримується і О.Брайко: Крах новочасного гуманізму, раціоналістичних засад спілкування для героїв прозаїка розкрито через експеримент як засіб моделювання ситуації, зорієнтованої на з’ясування ваги ціннісних засад людського існування” [21, с.4]. Отже, апробація, випробовування першопочаткова і визначальна складова сенсу літературного експериментування, будь то перевірка гіпотези, припущення, тези чи якихось формальних ноу-хау. А вище згадані різновиди якісного та уявного експерименту досить містко характеризують не тільки прозу В.Винниченка, але й інтелектуальну романістику В.Домонтовича, в якій думка переважає над формою.
Суттєво доповнює уявлення про експеримент перекладацька практика. Так, у словнику Д.Ганича та І.Олійника російське слово опыт” еквівалент эксперимента” перекладається українською мовою, як: 1. досвід (практика); 2. дослід, спроба (експеримент); 3. спроба (проба) [41, с.127]. Тимчасовий, незавершений, відкритий характер експериментування, діалектика заданого, запрограмованого ним і даного розкривається через семантику досліду, тотожного можливості всіх інших можливостей”, началу начал” (М.Епштейн). Опыт” як дослід (експеримент) і досвід (практика) може потрактовуватися у значенні гумового” теперішнього, в якому накладаються одне на одне колишнє минуле” і нинішнє майбутнє”. Експеримент передбачає майбутні результати в такій самій мірі, як зберігає пережите, фіксує результати минулого; тоді, коли сам не має ні тих, ні інших результатів, складає процес, вічне теперішнє, відкрите в усіх напрямках [79]. У художньому тексті експериментування скидається на деяку цілість, підживлювану потенціалом художніх засобів, що в ній вигаданий, фантастичний, уявний елемент, гра не відмежовані від фактичного, образного матеріалу, з’ясування причин і наслідків. Оскільки розрізнення, розчленування, ідентифікація прерогатива площини результатів, а не вічного становлення”, утривавленого теперішнього.
Для літературної свідомості 20-их рр. ХХ століття поняття експерименту органічне: ним пронизані тогочасні дискусії, до нього вдаються письменники, критики, історики, воно зафіксоване тодішніми періодичними виданнями (Літературний Ярмарок”, Червоний шлях”, Життя й революція”, Нова генерація”, Критика”, Глобус”), монографіями. Прикметною була праця Фелікса Якубовського Від новелі до роману: етюди про розвиток української художньої прози ХХ ст.” (1929), в якій дослідник, аналізуючи прозу В.Підмогильного, Є.Плужника, Ю.Яновського, Ю.Смолича, Г.Шкурупія, навів характерні риси літературного експериментування молодих авторів: крізь призму експерименту їхня творчість представлена як відхід від деякої загальної норми, стилю, рух від універсального до оригінального. Він розглянув експериментальні прозові форми в доробку Гео Шкурупія, відзначивши експеримент образовий” (рівні деталей і персонажів), психологічний” (рівень узагальнень, абстракцій, символів) та експеримент суто сюжетний” (композиційний рівень: інтриги, загадки, шифри) [293]. Останньому відводиться чималий простір у авантюрному романі Двері в день”.
Після критичних розвідок Ф.Якубовського експериментальне прозописьмо фрагментарно охоплювали здебільшого в побіжних періодичних нотатках, бібліографіях рецензенти творів М.Йогансена, Д.Бузька, Ю.Смолича, О.Слісаренка. Спеціальні дослідження з цієї проблематики, монографії не виходили. Прогалину заповнювали антології з передмовами М.Глобенка (Гальчука, Оглобліна) та Ю.Лавріненка. Вагомий внесок в освоєння ренесансної” прози здійснив Ю.Шерех, студії якого, як і розвідки Ю.Лавріненка, заторкують не лише формальну, технічну сторону мистецького експериментування, але й світоглядну. Праці дослідників радянського періоду, зокрема відповідні розділи Історій української літератури”, виявляли дещо однобічне, спрощене трактування: експериментальна проза вичерпувалася розглядом, інколи стислою констатацією поодиноких прізвищ. Специфіка експериментальних творів зауважувалась тільки в авантюрному, пригодницькому ключі, а сюжетністю нерідко визначалося саме поняття експерименту. В кращому випадку акцентувалось жанрове розмаїття белетристики. Так, в Історії української радянської літератури” (1965) експериментальне письменство зводилось до лівого” формалістичного трюкацтва. Серед вітчизняних прозаїків-експерименталістів згадувалися тільки О.Слісаренко, Г.Шкурупій, М.Йогансен та Ю.Смолич. Їх же представлено як сюжетників”, прикметна риса творчості яких орієнтація на західні зразки, саме: перелицювання” українських пейзажів, а то й самих людей, на європейський чи американський лад. Звісно, питання чому?” і як?” це перелицювання здійснювалося ніхто з літературознавців не порушував. Натомість наводилися негативні” ознаки експериментування, що, насправді, визначальні для експериментальної прози і з погляду перспективи сприймаються з великим знаком плюс”: динамічність і одивнення” сюжету, розважальність, літературна гра, образи, витримані в дусі шаржу і гротеску, різке зміщення жанрових ознак, маскування тощо.
Несміливі спроби неупередженого висвітлення цієї проблеми спостерігалися у восьмитомній Історії української літератури” (1970), де наголошувалося, що естетика новаторства передбачає модернізацію традиції: В пошуках дійових засобів виразності письменники (20-30-их років ХХ століття. О.Б.) експериментували з сюжетом, композицією, стилем, прагнули прищепити прозі нові або модифікувати старі жанри, застосувати нові прийоми зображення. Загалом ці пошуки, за деякими винятками були корисними, хоч і приймалися читачами обережно, бо в цих спробах не обійшлося і без солідних доз формалізму” [110, с.366-367].
Доповнювала картину наближення критичної рецепції до творчості прозаїків 20-их двотомна Історія української літератури” (1988). На слушну думку М.Наєнка, експериментування не зводиться лише до жанру, але й охоплює поняття стилю [178]. Цьому блискучий приклад достатньо змістовні” твори М.Йогансена (Подорож вченого доктора Леонардо”), Г.Шкурупія (Двері в день”), Д.Бузька (Голяндія”).
Окрему віху в кристалізації поняття літературного експерименту становлять історико-літературні праці монографічного характеру радянського періоду, зокрема дослідження Л.Новиченка. Прикладка експериментальний” в його роботі стосується не тільки жанрових розгалужень белетристики 20-их рр., наприклад, творчості Ю.Смолича (такі жанрові модифікації, як роман сатиричний Фальшива Мельпомена”, памфлетно-гротескний По той бік серця”, науково-фантастичний Прекрасні катастрофи”, пригодницький Півтори людини”), художньої практики К.Гордієнка (композиційні нововведення: драматургійна, сценічна структура роману Зерна” у формі оповідних” монологів дійових осіб), але й новинок” історичної прози 60-70-их рр., химерного” роману О.Ільченка (Козацькому роду нема переводу”), міфологізованої дилогії В.Земляка, такої несподіваної за стилем”, метафоричної і поетично-легендарної” [186, с.124] (Лебедина зграя”, Зелені Млини”). Загалом експериментування Л.Новиченко потрактовує як антитезу, антонім традиції та синонім новаторства.
На початку 80-их рр. рубрикою експериментальне” письмо М.Слабошпицький охопив прозу Вал.Шевчука: На полі смиренному” (роман-диспут, містифікований під апокрифи, написані Семеном-затворником) і Дім на горі” (роман-балада). Серед експериментальних чинників вирізняються насамперед оригінальні жанрові метаморфози”, зашифрованість текстів, уявна авторська полеміка, нестандартний підхід до історичної романістики. Проза В.Шевчука історична чисто умовно, тому що в ній рух історії не відчувається; тут скорше маємо рух людини і людського життя через перевали історії” [228, с.203]. Нетрадиційність художньої структури Дому на горі” виявляється в особливих прийомах інтерпретації життєвого матеріалу, умовності, казково-міфологічній образності, фольклорно-алегоричних елементах на зразок Ста років самотності” Г.Маркеса, Гри в бісер” Г.Гессе.
З-поміж семантичних відтінків спектру літературного експериментування превалююче значення закріплюється за евристичним, відкривавчим аспектом на рівні тематики, стилю і жанру в монографії В.Дончика. Історикові літературного процесу 20-30-их років доводиться (та й належить!), - підкреслює автор, - постійно пам’ятати про оце «вперше». Уперше так рішуче були розсунуті обрії сільського роману”; Почався відлік жанрово-тематичних різновидів в українській радянській літературі” [75, с.106]. Піонерами в освоєнні незнаних і доти непідкорених прозових обріїв названі дослідником наступні автори і їх твори-ластівки” (втім, у випадку Л.Скрипника, В.Домонтовича, М.Йогансена не тільки ластівки”, а й лебедина пісня”, зріла, оригінальна проза, вершинні зразки їхньої творчості, вітчизняної белетристики): роман сатиричний Фальшива Мельпомена” (1928), трилогія Прекрасні катастрофи” (1928-33) Ю.Смолича, соціально-пригодницько-фантастичний Чорний ангел” (1929) О.Слісаренка, кінороман Інтелігент” (1929) Л.Скрипника, історико-біографічні романи Аліна й Костомаров” (1929), Романи Куліша” (1930) В.Петрова, пригодницький (авантюрний) роман Реванш” (1926) П.Панча[1], роман-репортаж Срібний край” (1931) К.Гордієнка.
Інтерпретація прозового спадку 20-их рр. крізь евристичний ракурс, запропонована В.Дончиком, не обмежується переліком імен та описовістю, груповим портретом на тлі доби, але й відображає суттєві характеристики експериментальних творів як таких: вони привертали увагу, причому не лише до самих себе, а до якихось нових, цікавих і продуктивних методів (тут і далі підкреслення наше. О.Б.) (українські експериментатори” прагнули збагатити прозу своєрідними сюжетно-композиційними винаходами, моментом гри”, різними учудненнями”), вони викликали дискусії, їх читали, але часто і забували потім (що не дивно, з огляду на гегемонію” офіційного соцреалізму. О.Б.), хоч свій слід (хай у вигляді якогось конкретного прийому) кожен більш-менш вдалий експеримент завжди полишає в літературі” [75, с.108]. Шкода тільки, що такий слід”, вервечка талановитих знахідок, по суті, добрих традицій, часто-густо обривається і губиться в аналітичних рефлексіях літературознавців. Приміром, нерідко трапляються прикрі міркування щодо безпрецедентності українського химерного” роману в нашому письменстві. Його стартову пряму виводять від 1958 року, часу появи твору О.Ільченка Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця”. Звісно, М.Йогансен (ідеться про Подорож ученого доктора Леонардо”), як, до речі, і його попередники О.Стороженко, М.Гоголь, під своїм зеленим шедевром” вказівки на жанр своєї штуки” не залишив (типу український химерний роман з народних уст”), притому що міфологічний, символічний, алегоричний підтекст, не кажучи вже про гротескну образність, у ньому досить потужний і безсумнівний. Можливо, на хибні манівці дослідників збиває всепроникна авторська іронія, розіграш, маркер подорожі, але така специфіка експериментальної прози, з багатошаровою організацією художнього тексту, де філософічні ландшафти” відкриваються тільки для втаємниченого, уважного і ерудованого реципієнта, до того ж, не без фантазії: Ширше розплющуйте повіка, товариші, напружуйте зір так, щоб очі мало не вилізли з орбіт; дивіться, скільки сили є в вас дивитись і багато хто з вас побачить зелену кобилу, зелених коней, зелених лошат” [67, с.254], - радив винахідливий Майк Йогансен.
Не варто зводити феномен експериментального письма виключно до пригодницької, гостросюжетної романістики, обмежуватися іменами двох-трьох авторів, здебільшого Г.Шкурупія, М.Йогансена, Ю.Смолича. Адже поняття експериментальний твір не так жанрова ознака, як понаджанрова категорія універсального характеру, що включає всеможливі модифікації пригодницької літератури, котрі інколи досить тісно преплітаються в тому чи іншому художньому тексті; так само, як і проблемні” романи, відокремлені В.Дончиком від чисто експериментальних пошуків сюжетників, романи дискусійні, на тему”, з приводу”, інтелектуальні й любовні водночас, свого роду есеїзована белетристика чи белетризовані есе (Дівчина з ведмедиком” В.Домонтовича, Місто”, Невеличка драма” В.Підмогильного, почасти Донна Анна” Г.Брасюка, Недуга” Є.Плужника). Романи сатиричні (Д.Бузька, Л.Скрипника, К.Гордієнка), які поряд з групами експериментальних і проблемних у викладі В.Дончика складають окрему ланку, на наш погляд, теж не гарантовані від мистецького експериментування.
Поворотним пунктом у топографуванні явища експериментальної прози, а також стимулом для подальшого його вивчення можуть вважатися статті 80-90-их рр. М.Шкандрія, присвячені авангардному мистецтву [278], [279], в яких вперше після 20-их аналізується основний масив творів українського прозового авангарду, наводиться спроба не стільки наукового дефініювання поняття, скільки крок до визнання літературної течії, в якій головним і визначальним був інтерес до літературного експерименту, й естетичний підхід до творчості” [278, с.57]. Стереотипне уявлення про маргінальну” ренесансну” прозу перевертає революційна авторська заява: Цей напрямок зовсім не був периферійним, як це часто твердять; насправді він тяжів до центру (це стосується як заангажованої літератури, так і формально-естетичних пошуків)”; в літературних битвах дня він прагнув гегемонії” [278, с.51]. Майже всіх талановитих письменників пореволюційної доби (дослідник згадує Г.Михайличенка, М.Хвильового, В.Поліщука, Г.Шкурупія, О.Слісаренка, Д.Бузька, О.Влизька, Л.Скрипника, Ю.Яновського, М.Йогансена, В.Домонтовича, А.Чужого, Г.Коляду, Ю.Смолича) захоплював вир експерименту”, що ним позначені передовсім прозові твори 1928-30-их рр. Появі белетристичних речей, витриманих в експериментальному ключі, за М.Шкандрієм, сприяло засвоєння формалістичних теорій (В.Шкловського, Ю.Тинянова, Б.Ейхенбаума), а також прагнення писати по-сучасному для нового українського читача [278].
Перед різними і протилежними у плані світогляду, стилю митцями стояли три взаємопов’язані проблеми: можливий і бажаний ступінь формального експериментаторства в літературі, політичний радикалізм та національна складова культури. Закономірно, що єдиного шляху для їхнього вирішення не існувало. Наприкінці 20-их в осередку експерименталістів намітився розкол. В основному не було одностайності у питаннях співмірності естетики” й політики” (хистка рівновага коливалась між домаганнями партії, вимогами революції, завданнями дня та бажанням залишатися вірним естетиці експерименталізму, зрушення народних уявлень і смаків), ставлення до російської літератури і культури. Одна група, - вказує М.Шкандрій, - визначала мистецтво як «пізнання» і вживала термін «споглядання» дійсності, щоб підкреслити мету і роль мистецтва в поглибленні самосвідомості (учасники ВАПЛІТЕ, Літературного ярмарку”). Друга визначала мистецтво як «конструкцію» і використовувала термін «будування» дійсності, щоб наголосити на його безпосередній громадській функції (футуристи)” [278, с.51-52]. Остання концепція виокремлювала суспільну функцію літератури, визнаючи лише ясні драматичні конфлікти, прозору побудову і переконуючу дидактику. Тоді як перша спрямовувала письменників до питань майстерності (увага до пейзажу, тла, оточення, докладний психологічний опис, ритмічна організація), що відбивалося в орнаментальності і психологізмі письма. Так чи інакше, літературний експеримент торував шлях новій, більш динамічній” моделі української прози.
У вивченні феномену експериментального письма комплексний підхід, намічений М.Шкандрієм, почасти З.Голубєвою, довершують статті про індивідуальний стиль, жанрові особливості творів окремих письменників С.Павличко, В.Агеєвої, Ю.Барабаша, Р.Мовчан, С.Матвієнко, Л.Пізнюк, М.Коцюбинської, інших сучасних літературознавців.
Актуальність теми дослідження. Наявні літературознавчі, критичні розвідки, статті, примітки вчених стосуються швидше формулювання питань (побіжно окреслюють жанрові, стильові, проблемно-тематичні особливості прози того чи іншого письменника), ніж їхнього розв’язання, окреслення низки проблем, а не узагальнень. У зазначених працях переважно йдеться про окремих авторів, системний аналіз масиву експериментального письма доби розстріляного відродження” лишається недоторканим, висвітлюються переважно поодинокі твори, яким поталанило здобути визнання (наприклад, новели М.Хвильового, романи Ю.Яновського), деякі, нерідко суперечливі, епізоди теорії і практики літературного експериментування, а не про зв’язки між ними в рамках певного мистецького феномену, єдиного напрямку. Вакуум пунктирної, фрагментарної інтерпретації має бути заповнений концептуальним підходом у вивченні проблемного явища. Відтак потреба об’єктивного наукового прочитання і осмислення нового прозописьма 20-их років ХХ століття нагальна й надто очевидна, як і розробка адекватного термінологічного, методологічного апарату. Власне цими чинниками зумовлений вибір об’єкта дослідження експериментальної прози 20-их років ХХ сторіччя яскравого, самобутнього явища літератури доби зрілого модернізму. Предмет дослідження жанрово-стильові модифікації експериментальної белетристики (зміни, нововведення, різновиди художньої естетично-світоглядної системи зазначеного періоду), зокрема творів В.Домонтовича (Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус”), А.Любченка (Вертеп”), М.Йогансена (Подорож вченого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію”).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженою на дослідженнях розвитку новітньої української літератури.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації системна, концептуальна інтерпретація прозового доробку експериментальної літератури 20-их років ХХ століття, з’ясування специфіки її нової естетичної якості (жанрово-стильових особливостей) у межах єдиного напрямку, мистецького феномену. Мета дослідження передбачає розв’язання комплексу завдань:
- розглянути семантичний спектр літературного експериментування; узгодити паралельне термінологічне використання у науковому вжитку дефініцій експериментальна проза”, прозовий авангард”, деструктивна романістика”;
- з’ясувати комплекс питань, пов’язаних зі становленням експериментального письменства, співвідношенням у ньому традицій і новаторства;
- визначити до всієї різновекторності (як на тематичному, образному, композиційному, так і на жанрово-стильовому структурних рівнях) експериментальних творів 20-их років риси спільної, загальної для них поетики;
- висвітлити функціонування експериментальної моделі у романістиці В.Домонтовича, її розгортання і взаємооберненість у межах любовного та інтелектуального дискурсів, а також стильову своєрідність прози митця;
- продемонструвати аспекти літературного експериментування на прикладі показової для таланту і художнього темпераменту А.Любченка белетристики Вертепі” крізь фокус жанрово-стильових модифікацій на рівнях композиційному, образному, деталей (мікропоетики);
- проаналізувати естетику новацій прози М.Йогансена; дослідити специфіку жанрових модифікацій, взаємодію поетичних і прозових авторських кодів у тексті Подорожі вченого доктора Леонардо”.
Методи дослідження базуються на основних принципах філологічної школи, обстоюваних О.Білецьким, В.Петровим, рецептивної естетики, репрезентованих теорією В.Ізера, теорії гри (праці Й.Гейзінги, Р.Барта, М.Бахтіна). Також у дисертаційній роботі застосовано методи порівняльно-типологічний, літерату

Список літератури

ВИСНОВКИ

Українська проза першої чверті ХХ століття (1920-их початку 30-их років), перехідного, кризового періоду, відзначається інтенсивними пошуками нових художніх форм, моделей сприйняття, світоглядно-естетичних орієнтирів. Експериментальне письмо виявилося одним із яскравих і складних феноменів модернізму, в якому мистецьке експериментування постало як важливий чинник розвитку історико-літературного процесу ревізії, деканонізації, оновлення традицій, що на прикладі широкої панорами художніх текстів продемонстровано в роботі.
Розглянуто зв’язки модерністської творчості з її настановою на естетичне переосмислення культурного досвіду із поняттям літературного експериментування. Зміст останнього як літературознавчої категорії схарактеризовано значеннями апробації, перевірки, верифікації тез, гіпотез, припущень, впровадженням формальних новацій, знакових у плані сюжето- і характеротворення, концепції героя, жанрово-стильового діапазону. В якості прийому художнього моделювання йому властиві відкритість, незавершеність, темпоральна діалектика, що розкриваються через семантику досліду, тотожного можливості інших можливостей” (М.Епштейн).
Відчуття традиції, зв’язку культурно-історичних епох переймають експериментальні твори. На стадії становлення нової вітчизняної белетристики актом творчості стає відношення літератури до власного минулого. Відтак маркером дефініювання експериментального / авангардного письма виступає антитрадиціоналізм. Номінація авангардна проза” по відношенню до літературної продукції 1920-их років залишається чинною у розумінні ультрасучасного, такого, що випереджає свій час і є для нього загадкою саме через свою новизну.
Орієнтація експерименталістів на високу культуру художнього мислення і лабораторний (пояснювальний) характер їхньої творчості вносять корективи у визначення деструктивна” проза, зокрема деструктивний” роман. Зворотний бік деструкції конструкція нового жанру, базована на грі з літературною традицією. Автори-деструктивісти” творці нової белетристики, писаної для сучасного читача.
Творча практика прозаїків буремної доби” (текстуальний аналіз різновекторних у жанрово-стильовому плані творів) Г.Михайличенка, М.Хвильового, Ю.Яновського, М.Ялового, С.Слісаренка, Г.Шкурупія, Ю.Смолича, Л.Скрипника, Д.Бузька, О.Влизька, Г.Коляди, А.Чужого переконує у спільності поглядів на природу мистецтва, суть літератури, єдності естетичних позицій митців, наявності загальної поетики нової прози. На основі визначального інтересу до літературного експериментування розглянуті твори і їх автори утворюють новий напрямок експериментального письма, що потверджують наступні ознаки властивої для них поетики: комунікабельність (модальність спілкування, налаштованість на конструктивний діалог з потенційним читачем, явище рецептивної інтерактивності); модель співтворення модерністського роману автором і читачем (багатошарова організація художнього тексту, техніка дешифрування); концепція гри, актуальна на всіх рівнях твору (гра як спосіб структурування тексту, перспектива множинного інтерпретаційного підходу, засіб підвищення читабельності і нагода відмови від будь-яких табу); явище так званої саморефлектуючої літератури” (компенсаторна критична, ревізіоністська функція експериментальних творів; металітературні тексти).
У даному дослідженні три продуктивних напрямки літературного експериментування, якими може визначатися у більшій чи меншій мірі нова белетристична продукція 1920-их років, представлені творчістю В.Домонтовича (інтелектуальна модель), А.Любченка (орнаментальна модель) та М.Йогансена (модель сюжетна).
З’ясовано, що романістика В.Домонтовича (Дівчина з ведмедиком”, Доктор Серафікус”) ґрунтується на художньому засобі парадоксу, який є наслідком розумової гри і центром авторського експериментування, стосується рівня ідей і понять, задає тон любовному дискурсу його творів поверхової рецептивної площини. Любовний дискурс за рахунок низки риторичних еротичних фігур (нудьга, фантазія, ілюзія, самотність, спека), стадій становлення почуттів закоханого (захоплення, пора ідилій, катастрофа), синестезійної образності (переплетіння музичних і живописних мотивів), відкритих фіналів (приголомшлива невідповідність канонам альковних романів; активізація творчих здібностей реципієнта, залишеного сам-на-сам у лабіринті заплутаних почуттів, моральних максим) окреслюється як несентиментальний, відвертий, філософічний, ревізіоністський (переглядається еволюція любовної тематики).
Особлива увага надається згорнутій” семантиці заголовків, функціонуванню в авторському тексті започаткованих ними теорій серафічного життя” та неправдоподібних істин”. Відхід прози В.Домонтовича від усталених канонів традиційної романістики (форм соціального, на той час канонізованого, виробничого роману) спостерігається у відмові від прямолінійності, превалюванні неоднозначності, в релятивності істин, а також у створенні нового типу героя (персонажа-тенденції, персонажа-симптома, характеру-метафори), до якого реалістичні мірки позитивний” / негативний” виявляються безвідносними.
Виявлено: експеримент як сюжетна і характеротвірна верифікація у прозі В.Домонтовича у межах любовного дискурсу кореспондує з теоретичним, інтелектуальним дискурсом його творів через наявність кількох точок зору, кількох перспектив і тих, хто їх відстоює. У такому сенсі романи письменника прочитуються як белетризовані есе, дискусії, полеміки з усіх важливих тогочасних питань філософії, етики, естетики, науки, літератури та ін. Інтелектуальні Дівчина з ведмедиком” та Доктор Серафікус” порушують проблеми світоглядної кризи, історичних катаклізмів доби fin de siecle, в іронічному насвітленні віддзеркалюють культурний, історичний, соціальний, політичний зріз епохи. Усвідомлене експериментування В.Домонтовича ніяк не шкодить делікатній художній основі творів, потребує розумових зусиль реципієнтів і сигналізує про те, що інтелектуальний роман як жанр в українському письменстві відбувся.
Своєрідною провокативністю позначений стиль прози В.Домонтовича, який, зважаючи на інтелектуалізм, філософічність, високу культуру художнього мислення, потяг до віднайдення гармонії, калокагатійної рівноваги, цілеспрямовану апробацію багатьох класичних тем, мотивів, образів, авторську реінтерпретацію світових сюжетів, може потрактовуватись як такий, що тяжіє до концептуальної моделі неокласики”. Тим паче, що провокація не гарантована від нестереотипності. Іронія, скепсис, гра не підважують її, а тільки модифікують оригінальний почерк письменника (за позірним розгвинчуванням” і деструкцією В.Домонтовича прихована полеміка). Пріоритетні ж для літератури постмодернізму децентралізація, етичний релятивізм, епістемологічна непевність, подвійне кодування, прописані на сторінках творів В.Домонтовича, характеризують і модерністську свідомість та естетику.
Обґрунтовано окрему версію літературного експериментування, репрезентовану ліричною повістю А.Любченка. Вертеп” яскрава і послідовна творча апробація світоглядної програми активного романтизму”, реанімація і модернізація барокового жанру містерій та інтерлюдій з екскурсом в мораліте. Рецептивна гра в хаотичній орнаментальній прозовій моделі матеріалізується за допомогою колажного принципу, актуального на рівні композиційної структури та образів. Твір нагадує мозаїчне полотно, в якому кожен компонент може переставлятись, взаємозамінюватись, обігруватися, утворювати цікаві комбінації, поставати у різних іпостасях залежно від ракурсу обраного автором чи реципієнтом, і в такий спосіб продукувати нові значення.
Мозаїчна новаторська архітектоніка Вертепу” увиразнюється при міфологічному конструюванні образу головної героїні Жінки через ряд тематичних циклів, архетипних мотивів, знакових міфологем: еволюція, що має в основі філософські категорії руху і розвитку (лінія: Жінка сумна самотня задумана радісна забезпечується металітературними проекціями образу мати, земля, мадонна, міська куртизанка, маленька дівчинка, Прекрасна дама тощо). Ключові образи повісті подаються через вітаїстичне насвітлення, метод контрастів, протистояння барокових антиномій життя і смерті, з наголосом на світлих, життєствердних началах, у чому переконує аналіз на рівні мікрообразів поетики твору (яблуневий мотив і його художні еквіваленти трава з кладовища, опале листя).
Оновлення класичних традицій прозописьма у художній практиці А.Любченка здійснюється завдяки переключенню хронологічних, культурних кодів барокової доби і неоромантики, радикальній модернізації вертепної моделі (зміни функції ляльковода, лицедіїв, концептуальної містерійної картини світу, що наближається до антропоцентричної).
Висвітлено сюжетні і мовні експерименти в прозі М.Йогансена (Подорож вченого доктора Леонардо”), де рецептивна гра охоплює насамперед рівні слова і фабули, нарації; її функціональними одиницями можна вважати гротеск і принцип метаморфоз. Наслідком сміливого сюжетного експерименту прозаїка є жанрова модифікація авантюри навиворіт”, що разом з типологічною домінантою подорожі і вкрапленнями детективу та фантастики становить певну спільнісну структуру пригоди. На користь талановитої містифікації промовляють потужний сміховий пласт твору, цілковита автономність авторського голосу і відносна автономність, суб’єктність ландшафту при об’єктності персонажів (роль маріонетки тотожна ролі граматичного додатку, а не підмету, як в традиційних авантюрних романах). Різниця між власне авантюрним началом та його пародійною проекцією проглядається у портретуванні героїв Подорожі”, де маркером комічності чи серйозності виступають поняття честі, гідності, благородства. Магнетизм пригодницького жанру ліг в основу йогансенівської деканонізації усталених вітчизняних прозових зразків, започаткував новий іронічний дискурс в українській літературі.
Як експериментальне відкриття М.Йогансена потрактовується взаємопроникнення літературних родів у межах одного твору. Подорож вченого доктора Леонардо” скидається на синтетичний текстовий моноліт, нагадує хвилеподібний механізм, у якому лірика плавно перетікає в белетристику (елемент нарочитості, мистецького штукарства при цьому не виключається), а проза органічно перемежовується римами, асонансами, поетичною еквілібристикою”, грою в слова. За демонстративним іронічно-пародійним зрізом тексту віднаходяться узагальнення, рефлексії, інтелектуальний метанаратив доби.
Дане дослідження не претендує на єдину і виключну інтерпретацію мистецького феномену експериментального прозописьма 1920-их років, швидше є спробою початкового комплексного прочитання оригінального явища в контексті модернізму, історико-літературного процесу ХХ століття і спробою реанімації забутих, викреслених” самобутніх творів, без яких вітчизняний культурний фонд видається збіднілим і неповним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Аркадій Любченко // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1998. Кн. 1. С.331-335.
2. Агеєва В. Мовні ігри В.Домонтовича // Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. К.: Критика, 2000. С.3-20.
3. Агеєва В. Путівник для інтелектуального бродяжництва // Критика. 2000. березень. ч.3. С.14-17.
4. Айзеншток І. Спогади про Майка Йогансена // Вітчизна. 1990. - №6. С.161-168.
5. Андрусів С. Модернізм / постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. 1997. Ч. І-ІІ (26-27). С.113-116.
6. Антонюк С. З приводу [М.Йогансен] // Гарт. 1929. - №10-11. С.178-184.
7. Барабаш Ю. Фраґмент світової історії у форматі особистої долі. Кілька причинків до Щоденника” Аркадія Любченка // Сучасність. 2002. - №3. С.99-116.
8. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е.По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / М.Зубрицька Л.: Літопис, 1996. С.385-405.
9. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного. М.: Ad Marginem, 1999. 432 с.
10. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Художественная литература, 1965. 518 с.
11. Бевзенко Л. Самоорганізаційна природа феномена гри // Філософська думка. 1999. - №3. С.3-19.
12. Бер В. Сучасний образ світу. Криза класичної фізики // Арка. 1947. липень. С.2-6.
13. Бергсон А. Вступ до метафізики // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / М.Зубрицька. Л.: Літопис, 1996. С.55-65.
14. Берлянд І. Гра як феномен свідомості // Філософська і соціологічна думка. 1995. - №7-8. С.81-96.
15. Білецький О.І. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С.51-90.
16. Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури жертви більшовицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С.17-19.
17. Білоус П. Колаж у давній та модерній українській прозі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Випуск Х. Рівне, 2001. С.23-33.
18. Блейман М. Архаїсти чи новатори? // Поетичне кіно: заборонена школа / Л.Брюховецька. К.: АртЕк, 2001. С.187-209.
19. Бойко Л. Дмитро Бузько // Письменники Радянської України 20-30 роки. К.: Радянський письменник, 1989. С.139-178.
20. Большая советская энциклопедия / А.М.Прохоров. М.: Советская энциклопедия, 1978. т. 30. 631 с.
21. Брайко О. Поетика прози Володимира Винниченка 1900-1910-х років. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. К., 2002. 18 с.
22. Брасюк Г. Донна Анна. К.: Сяйво, 1929. 300 с.
23. Brecht B. Über experimentelles Theater // Ausgewählte Werke in sechs Bänden. Suhrkamp Verlag Frankfurt am Main, 1997. B.3. S.403-421.
24. Бузько Д. Голяндія. Х.: Книгоспілка, 1930. 206 с.
25. Ваплітянський збірник / Ю.Луцький. Торонто: Мозаїка, 1977. 260 с.
26. Василенко В. Літературний ярмарок [Подорож” М.Йогансена] // Критика. 1929. №2. С.18-39.
27. Vietta S. Die literarische Moderne. Eine problemgeschichtliche Darstellung der deutschsprachigen Literatur von Hölderlin bis Thomas Bernhard. Stuttgart: Metzler, 1992. 361 s.
28. Винниченко В. Записки курносого Мефистофеля // Забытая книга. М.: Художественная литература, 1991. С.228-463.
29. Висоцька Н. Нові обрії джойсознавства // Всесвіт. 2002. - №5-6. С.123-126.
30. Влизько О. Експериментальний депутат // Нова генерація. 1927. - №1. С.8-18.
31. Влизько О. Негри, карти, аперитиви // Життя й революція. 1929. - №11. С.82-86.
32. Влизько О. Сфінкс // Нова генерація. 1929. - №3. С.195-211.
33. Возняк М. Історія української літератури. У двох книгах. Л.: Світ, 1994. Книга друга. 545 с.
34. Волошин М. Анри де Ренье // Лики творчества. Ленинград: Наука, 1989. С.54-70.
35. Волошин М. Откровения детских игр // Там же. С.493-504.
36. Вулис А. В мире приключений. Поэтика жанра. М.: Советский писатель, 1986. 384 с.
37. Вулис А. Поэтика детектива // Новый мир. 1978. - №1. С.244-258.
38. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні. І. Проза 1920-30 років. Мюнхен, Париж: Видання Спілки Української Молоді, 1952. 30 с.
39. Гаморак Ю. Аркадій Любченко // Українське слово. К.: Рось, 1995. кн.4. С.189-195.
40. Ганжа Л. Нетиповий герой у нетипових обставинах // День. 2000. 20 квітня. С.5.
41. Ганич Д.І., Олійник І.С. Російсько-український і українсько-російський словник. К.: Українська радянська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1990. 560 с.
42. Гейзінга Й. Homo Ludens. К.: Основи, 1994. 241с.
43. Гербурт-Йогансен А. Коли б Майк Йогансен написав свій життєпис // Березіль. 1996. - №1/2. С.160-162, 181.
44. Гессе Г. Степной волк // Нарцисс и Гольмунд. Санкт-Петербург: Амфора, 1999. С. 107-315.
45. Ґете Й.-В. Фауст. Лірика. К.: Веселка, 2001. 477 с.
46. Глобенко М. Оповідання в українській прозі ХХ ст. // Збірка українських новель. Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Америці, 1955. С.5-32.
47. Гніздовський Я. Український гротеск // Арка. 1947. грудень. С.6-9.
48. Голомб Л. Містичні виміри людського життя у збірці поезій Федора Потушняка Терези вічності” // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Рівне, 2001. Випуск Х. С.176-182.
49. Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х років. Х.: Вид-тво Харківського університету, 1967. - 215 с.
50. Голубєва З.С. Юрій Смолич: Нарис життя і творчості. К.: Дніпро, 1990. 201 с.
51. Голубі диліжанси: Листування ваплітян. Матеріали з архіву Аркадія Любченка. Нью-Йорк: Об’єднання українських письменників Слово”, 1955. 47 с.
52. Гольдштейн А. Расставание с Нарциссом // Независимая газета. 1999. 14 октября. 10 с.
53. Гомбрович В. Порнография. Санкт-Петербург: Азбука, 2000. 218 с.
54. Гончаренко Е. Читач наспів (до 120-річчя від дня народження Джеймса Джойса) // Всесвіт. 2002. - №5-6. С.65-67.
55. Горбачов Д. Гра в хаос від барокко до авангарду // Всесвіт. 1992. - №3-4. С. 183-184.
56. Гороховский Е. В.П.Петров страницы творческого наследия // Хроника 2000. 1992. 2 вып. С.90-99.
57. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 584 с.
58. Гринштейн А.Л. Карнавал и маскарад в художественной литературе: Учебное пособие. Самара: Изд-тво академии культуры и искусств, 1999. 113 с.
59. Гриценко О. Похвальне слово учнівству // Березіль. 1991. - №12. С.161-176.
60. Гром’як Р.Т. Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства. Тернопіль: Лілея, 1997. 272 с.
61. Денисенко В. Типи комічного у Подорожі доктора Леонардо” Майка Йогансена // Слово і час. 2000. - №11. С.65-69.
62. Денисенко В. Типи мовлення як засіб комічного у Подорожі доктора Леонардо” М.Йогансена // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. К., 2002. Вип. 3. С.93-98.
63. Державин В. Євген Плужник. Недуга. Роман // Червоний шлях. 1928. - №9-10. С.259-261.
64. Державин В. Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947) // Українське слово. К.: Рось, 1994. кн.3. С.588-589.
65. Дзюба І. Метод це насамперед розуміння // Літературна Україна. 2001. 25 січня. С.3.
66. Дзюба І. Проза // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / В.Г.Дончик. К.: Либідь, 1998. Кн. 1. С.231-252.
67. Диспут Зелена Кобила” // Літературний ярмарок. 1929. Кн. 2 (132). січень. С.238-255.
68. Довгань К. В.Вецеліус Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших” [рецензія] // Життя й революція. 1926. - №1. С.112.
69. Довгань К. Чергова проблема (нариси про читача) // Життя й революція. 1926. - №2-3. С.73-82.
70. Доленго М. Критичні етюди. Х.: ДВУ, 1925. 73 с.
71. Доленго М. (Рецензія на твір М.Йогансена) // Літературний ярмарок. 1929. - №3. С.115-122.
72. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. К.: Критика, 2000. 413 с.
73. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. К.: Критика, 1999. 380 с.
74. Домонтович В. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці // Збірник МУРу. 1946. ч.1. С.93-100.
75. Дончик В.Г. Український радянський роман. Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 428 с.
76. Эйхенбаум Б.М. О прозе. Сборник статей. Ленинград: Художественная литература, 1969. 503 с.
77. Еко У. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / М.Зубрицька. Л.: Літопис, 1996. С.406-420.
78. Энциклопедия символов, знаков, эмблем / Авт.-сост. В.Андреева и др. М.: Астрель* Миф, 2001. 576 с.
79. Эпштейн М. Парадоксы новизны. М.: Советский писатель, 1988. 413 с.
80. Жид А. Фальшивомонетчики. Санкт-Петербург: Амфора, 1999. 494 с.
81. Забужко О. Філософія і культурна притомність нації // Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. К.: Факт, 1999. 340 с.
82. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К.: Наукова думка, 1992. 118 с.
83. Загоруйко Ю. Віктор Петров (Домонтович) // Історія української літератури ХХ століття. Книга перша. К.: Либідь, 1998. С.347-351.
84. Загоруйко Ю. Митець незвичайної долі: Віктор Петров-Домонтович // Слово і час. 1992. - №7. С.25-33.
85. Загоруйко Ю. Художня проза В.Петрова (В.Домонтовича): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. К.,1993. 19 с.
86. Задеснянський Р. Домонтович. Люди другої України // Критичні нариси. т.6. Творці Ренесансу” 20-их років. Без місця і року видання: Українська критична думка. С.27-44.
87. Захарчук І. Герой і час у літературі 20-х років ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Рівне, 2000. Випуск ІХ. С.4-11.
88. Зубань В. Аліна й Костомаров”, Романи Куліша” В.Петрова: поетика інтелектуальної гри // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. К., 2002. Вип. 3. С.98-102.
89. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / М.Зубрицька. Л.:Літопис, 1996. С.261-278.
90. Илюкович А.М. Согласно завещанию. Заметки о лауреатах Нобелевской премии по литературе. М.: Книжная палата, 1992. 558 с.
91. Ільницький М. Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х поч. 30-х рр. ХХ ст. Л.: Львівський обл. науково-методологічний ін-т освіти, 1994. 74 с.
92. Ионеско Э. Между жизнью и сновидением. Беседы с Клодом Бонфуа // Между жизнью и сновидением. Санкт-Петербург: Симпозиум, 1999. С.375-445.
93. Йогансен М. Вибрані твори. К.: Смолоскип, 2001. 513 с.
94. Йогансен М. Дейлі Н’юз! // Універсальний журнал. 1929. - №2. С.46-50.
95. Йогансен М. Le Temps man // Універсальний журнал. 1929. - №1. С.73-77.
96. Йогансен М. Обличчя буржуазної преси. Таймс // Універсальний журнал. 1928. - №1. С.14-20.
97. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. Х.: ДВУ, 1932. 169 с.
98. Йогансен М. Як будується оповідання: аналіза прозових зразків // Вибрані твори. К.: Смолоскип, 2001. С. 361-475.
99. Йогансен М. Ясен // Поезії. К.: Радянський письменник, 1989. С.87-112.
100. Капустянський І. Валеріян Поліщук: Спроба характеристики творчості - Х.: Держвидав України, 1925. 170 с.
101. Клен Ю. Спогади про неокласиків. Мюнхен: Накладом української видавничої спілки в Мюнхені, 1947. 47 с.
102. Книга, якої я ніколи не напишу” (А.Любченко) // Універсальний журнал. 1929. - №4. С.24-25.
103. Коваленко Б. Прозаїки першого призову [Г.Михайличенко] // Молодняк. 1928. - №1. С.115.
104. Ковалів Ю. Грані українського менталітету // Слово і час. 1996. - №3. С.6-10.
105. Ковалів Ю. Енергія експерименту // Березіль. 1990. - №6. С.116-117.
106. Ковалів Ю. На шляху до романтики буднів” // Вітчизна. 1987. - №4. С.166-171.
107. Ковалів Ю. Подія та синдром В.Винниченка в українському літературно-культурному світі // Літературознавчі студії. К., 2001. С.119-127.
108. Ковалів Ю. Українська поезія першої половини ХХ ст. // Українська мова та література. 2000. Число 12 (172). 39 с.
109. Ковальчук О. Страх у структурі російського буття: гоголівське бачення проблеми // Слово і час. 2002. - №3. С.40-46.
110. Ковтуненко А.А. Проза 1926-1932 рр. // Історія української літератури. У 8-ми томах / Є.Кирилюк. К.: Наукова думка, 1970. т.6. С.275-368.
111. Кодацький М. Віктор Петров. Аліна й Костомаров // Червоний шлях. 1930. - №3. С.229-232.
112. Кожний про себе” (М.Хвильовий, М.Йогансен) // Універсальний журнал. 1929. - №2. С.54.
113. Колошук Н. Недуга” Є.Плужника як інтелектуальний модерний роман // Слово і час.- 2002. - №1. С.60-68.
114. Коляда Г. Арсенал сил. Роман нової конструкції. - Х.: Семафор у майбутнє, 1929. 58 с.
115. Комаринець Т. Традиції барокко в системі українського романтизму // Українське барокко. Матеріали І конґресу МАУ. К.: АН України, 1993. С.199-210.
116. Корибут Юрій. Доктор Серафікус: Бедекер до роману // Домонтович В. Доктор Серафікус. Мюнхен: Українська трибуна, 1947. С.170-174.
117. Корнієнко Н. Лесь Курбас: Репетиція майбутнього. К.: Факт, 1998. 465 с.
118. Корогодський Р. На межі” Ще один полонений доби Українського Відродження // Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. К.: Гелікон, 2000. С.453-510.
119. Косач Ю. Нотатка про сюрреалізм // Українське слово. К.: Рось, 1994. кн.3. С.661-670.
120. Костецький І. Фраґмент про В.Домонтовича // Україна і світ. Ганновер, 1953. Зош.10-11. С.50.
121. Костюк Г. Поет юності і сили // Любченко А. Вибрані твори. К.: Смолоскип, 1999. С.443-459.
122. Костюк Г. Про одну повість (Ю.Смолич Фальшива Мельпомена”) // Життя й революція. 1929. - №2. С.172-175.
123. Коцюбинська М. Епістолярна мозаїка доби // Дорогий Аркадію. Листування і архіварія літературного середовища України 1922-1945 рр. / Л.Демська-Будзуляк. Л.: Класика, 2001. С. 14-26.
124. Кривенко С. Романістика Михайла Могилянського: Жанрові модифікації // Слово і час. 2000. - №11. С.37-44.
125. Крижанівський С. Майк Йогансен // Письменники радянської України 20-30 роки. К.: Радянський письменник, 1989. С.119-139.
126. Крижанівський С. Романтик революційного слова // Йогансен М. Вибрані твори. К.: Смолоскип, 2001.- С.477-499.