ЕТИКЕТНА ЛАТИНОМОВНА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVI–XVIII ст.

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

ШЕВЧЕНКО-САВЧИНСЬКА Людмила Григорівна

УДК 821.161.2 = 174:82141”15/17”

ЕТИКЕТНА ЛАТИНОМОВНА ПОЕЗІЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVIXVIII ст.

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Задорожна Людмила Михайлівна

Київ 2005

ЗМІСТ

ВСТУП. 3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ОБСТАВИНИ XVIXVIII СТ. ЯК ЧИННИК ВПЛИВУ НА ПЕРЕБІГ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
1.1. Cтан вивчення проблеми в контексті історії світової літератури. 11
1.2. Зона пограниччя культур.. 26
1.3. Латиномовний період у розвитку української літератури. .. 38
1.4. Творці та об’єкти етикетного віршування. . 45
1.5 Висновки. 50
РОЗДІЛ 2. ЕТИКЕТНА ПОЕЗІЯ ТА ЖАНРОВА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XVIXVIII СТ.
2.1. Місце етикетної поезії у системі жанрів давньої української літератури. 51
2.2. Внутрішній жанровий поділ етикетної латиномовної поезії. .. 60
2.3. Стильовий феномен етикетної поезії. . 67
2.4. Висновки .. 81
РОЗДІЛ 3. ОБРАЗНО-ТЕМАТИЧНИЙ АРЕАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЛАТИНОМОВНОЇ ПОЕЗІЇ XVIXVIII СТ.
3.1. Художні особливості творення. Тематика та сюжет. ... 83
3.2. Мистецькі засоби і риторичні прийоми образотворення: давнє і сучасне.. 104
3.3.Динаміка образів як вираження зміни ціннісної системи координат... 112
3.4. Висновки . .. 156
ВИСНОВКИ.. 158
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 168
ДОДАТКИ.. 191

ВСТУП

Давня українська література складна система стилів, жанрів, тем та ідей, характерна риса якої багатомовність. Це зумовлено ходом історичного і культурного розвитку українського суспільства, що завжди визначався місцем України на геополітичній карті Європи. Теза І. Лисяка-Рудницького: Україна між Сходом і Заходом,” стала основою для формування доволі поширеної думки про Україну як перехідну”, буферну” чи транзитну” зону. Однак нині очевидно, що для розуміння суті динаміки суспільно-культурного розвитку, невід’ємною складовою якого є літературний поступ, таке твердження надто узагальнююче. Українська культура безперечно належить до історичних утворень, чиє коріння сягає у тисячоліття за рахунок прямої передачі культурних цінностей у єдиному річищі [86, с. 75]. Водночас існують неспростовні факти, що засвідчують активне засвоєння нею зовнішнього інонаціонального культурного досвіду. Тому суть і спрямування літературного розвитку в Україні можна осягнути лише через детальний аналіз культуротворчих чинників у кожен історичний період, а отже, й давньої української літератури.
На думку видатного дослідника старовини Теодора Моммзена, лінгвістичні відомості дають змогу робити точні висновки навіть про найдавніші часи у житті народів [124, с. 11]. Для всебічного і повного вивчення історії літератури так само необхідне урахування мовного чинника йдеться про мову (чи мови), якою (якими) переважно послуговується письменство, важливий виразник культурного контексту доби. Безперечно цікавим з цієї точки зору виглядає період XVIXVIII ст., полімовність літератури якого має чітке історичне пояснення.
Незважаючи на існування у Середні віки потужної макроетнічної спільноти східних слов’ян Київської Русі, долі південних і західних та східних руських земель розійшлися, хоча культурна єдність не була втрачена. Тісна взаємодія українців та білорусів з периферійними, польсько-литовськими, складовими західного світу результувала вироблення прийнятного для цих народів способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій. Українським інтелектуалам належить помітна роль у передачі вже адаптованих до православного духовного підґрунтя досягнень європейської культури російській думці. Тому таким важливим є визначення на ті часи і пізніше місця України у системі двох основних координат: по-перше, стрижневого розвитку власної слов’янсько-православної традиції (з початковою опорою на візантійську спадщину), по-друге, найтіснішої взаємодії починаючи з кінця середньовіччя із Західною цивілізацією (не лише через сприйняття її досягнень, а й через періодичні відштовхування )” [139, с. 21].
Латинська мова, яка була в Європі протягом багатьох століть мовою освіченої верстви, витворила тут єдине наднаціональне інтелектуальне поле, в якому з особливою швидкістю поширювалися нові ідеї, напрями, тенденції. Ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню гуманістичного начала в літературі пізніших часів. Ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетику тощо, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Творення за класичними зразками стало своєрідною школою для літератур багатьох народів, а також їх творців, багато з яких для вираження своїх думок та почуттів послуговувалися як латиною, так і рідною мовою залежно від вибору аудиторії.
Оскільки у попередні роки значення античної спадщини у формуванні давньої української літератури розглядалося переважно в аспекті греко-візантійських впливів, в останні десятиліття спостерігається прагнення встановити рівновагу через дослідження другого, не менш важливого аспекту цієї проблеми, яким є римські традиції. Значний дослідницький інтерес викликає новолатинський масив європейської літератури, до якого належать твори різних жанрів, написані латиною починаючи з епохи Відродження. Попри низку спільних наднаціональних ознак, літературна спадщина латиномовних митців має також виразно національні риси. Так, у стінах Києво-Могилянської академії її вихованцями та викладачами активно витворювалася парость новолатинської поезії, що завдяки своїй специфіці заслуговує називатися суто українською. Однак сказане не виключає потреби наукового опрацювання решти латиномовних пам’яток, створених в Україні у XVIXVIII ст.
Колишні критерії прогресивності” та конфесійності, соціологізаторський підхід у відборі давніх писемних пам’яток призвели до штучного збіднення давньої української літератури не лише кількісно, а й якісно без належного висвітлення залишався цілий важливий етап її розвитку, на якому особливо рельєфно проявляється включеність українських митців у європейський літературний процес; а також питання засвоєння українською культурою античних духовних надбань.
Нинішні завдання вчених-неолатиністів, істориків української літератури полягають у науковому визначенні характеру взаємодії римської традиції та формуванні української культури, уведенні до наукового обігу і всебічному міждисциплінарному вивченні латиномовних літературних пам’яток та у виробленні сучасної концепції розвитку української літератури як багатомовного, синтетичного за своєю суттю процесу; чимале значення мають стан і якість мови, якою творилися новолатинські тексти. З урахуванням того, що дослідження латино- та полономовнї поезії в Україні виходять на спільні проблеми, варто проводити їх у тісному зв’язку.
Посилення уваги українських науковців до новолатинської поезії збігається з пробудженням інтересу до історичних коренів власної національної еліти. Аналіз потужного пласту етикетних творів здатний допомогти дослідникам відновити в уяві не лише загальну атмосферу суспільного життя тих часів, а й з’ясувати родовід, деякі біографічні подробиці історичних осіб, маловідомі факти з життя авторів.
Актуальність дисертаційного дослідження пов’язана із назрілою необхідністю створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що неможливо без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів XVIXVIII ст. Відмова від соціологізаторського підходу у розгляді літературних творів, що відбулася наприкінці минулого століття, спричинила закономірне пожвавлення дослідницького інтересу до пам’яток давньої української літератури, створених, зазвичай, на потребу знаті та у відповідному середовищі. Модернізація методологічного апарату вітчизняного літературознавства дає змогу заглибитися у психологічну природу явища, яке в сучасній науці отримало назву панегіризму, і таким чином наблизитися до його суті, уникаючи категоричності й поверховості суджень. Вичерпне дослідження латиномовної творчості як інтернаціонального явища потребує неодмінного вивчення її української складової.
Ще у XIX ст. О. Левицький на прикладі творчості Опанаса Заруцького гостро критикував похвальну (панегіричну”) латиномовну поезію [95, с. 220] подібно до решти своїх колег-сучасників (М. Сумцов [178], П. Пекарський [143], М. Костомаров [81]); побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках українських знавців давньої української літератури Д. Наливайка [131], В. Яременка [225; 226], Ю. Микитенка [119], Б. Криси [90]; прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко [1]; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук [162]; дослідницький інтерес не завжди доброзичливий (Т. Беньковський [229], Л. Гейгер [42]) закордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова [238]) та окремі її види (епіталами С. Скіміна [255]) тощо. Однак досі жоден з дослідників не мав на меті здійснити глибокий і вичерпний аналіз української етикетної латиномовної поезії XVIXVIII ст.
Зв’язок роботи з науковиими темами. Дисертацію виконано у межах наукової теми кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”.
Мета дисертаційного дослідження аналіз значення етикетного жанру у розвитку української літератури XVIXVIII ст. та визначення літературно-художніх особливостей латиномовних віршів, написаних в Україні, зумовила низку конкретних завдань: 1) визначити місце етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVIXVIII ст.; 2) окреслити образно-тематичний ареал латиномовної етикетної поезії; 3) визначити ознаки та міру належності аналізованих творів до певного художнього стилю; 4) охарактеризувати співвідношення індивідуального і типового у стильовій манері давніх авторів; 5) здійснити художній переклад українською окремих опрацьованих латиномовних віршів.
Потужний пласт української літературної спадщини XVIXVIII ст., що характеризується значною мовною і жанровою різноманітністю та цілою низкою нез'ясованих питань, є об'єктом даного дослідження. Його предмет латиномовні вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті і спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь латиномовна етикетна поезія XVIXVIII ст.
Матеріалом для дослідження становлення жанру і стилів, процесів образотворення та міжмовних контактів української літератури тих часів слугують латиномовні етикетні вірші різних авторів (нерідко анонімні), написані у різних освітніх закладах та культурних осередках України (Київ, Львів, Кременець, Станіслав та ін.). Опрацьовані нами оригінальні тексти зберігаються у відділі стародруків Національної бібліотекм України ім. В.І. Вернадського та у відділі рідкісних видань Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. До роботи була залучена також незначна частина творів у перекладі відомих дослідників давньої української літератури В. Маслюка, А. Содомори, В. Литвинова, Ю. Мушака (етикетні вірші Павла Русина із Кросна [140, c. 4156; 3, c. 4659], Георгія Тичинського Рутенця [195, c. 103107], Івана Нарольського [192, c. 144145], Гната Бузановського [181, т. IV, кн. 1, с. 475], Георгія Кониського [192, c. 211214], Феофана Прокоповича [192, c. 151159]).
Аналіз етикетного жанру новолатинської літератури в Україні проводиться на широкому порівняльному тлі, оскільки ізольоване вивчення української літератури в наші дні взагалі неможливе” [19, т. 3, с. 82] це сприяє не лише осягненню принципів побудови твору, його топіки, а відтак самого способу мислення давнього автора, а й кращому розумінню специфіки художнього мислення доби. Тому основним методом дослідження є порівняльно-історичний (із залученням елементів герменевтичного, описового та історико-функціонального методів).
Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлена тим, що у ній період розвитку української літератури, в який творення текстів відбувалося латиною (XVIXVIII ст.), досліджується на прикладі етикетного виду поезії, тобто такого виду, котрому досі не присвячувалася жодна окрема наукова праця.
Уперше здійснено комплексне вивчення усього спектру етикетних творів: їхня літературно-художня специфіка (стильовий феномен, образно-тематичний ареал, особливості тематики та побудови сюжету, художні засоби і риторичні прийоми образотворення) та історико-культурні обставини XVIXVIII ст., які визначальним чином впливали на перебіг літературного процесу в Україні (зона пограниччя культур, роль латини у розвитку європейської літератури, естетико-моральні норми тогочасного поетичного мистецтва).
Новизна роботи полягає у конкретизації внутрішнього жанрового поділу етикетної поезії, а також у визначенні її місця у системі жанрів української літератури XVIXVIII ст., а також. Ми уточнюємо значення опорних термінів і понять дослідження (панегіризм, сервілізм, похвальні вірші), даємо власне визначення новолатинської етикетної поезії, тим самим пропонуючи усунути деякі неточності у термінологічному апараті українського літературознавства.
Джерельну базу дослідження становлять тексти мовою оригіналу, переважна більшість яких з тих чи інших причин досі не перебували в науково-літературному обігу. Нами зроблено художній переклад з латини деяких етикетних віршів (вперше не лише українською, а й будь-якою із сучасних європейських мов).
Теоретична значущість роботи полягає в окресленні образно-тематичного ареалу та стильового феномену української похвальної поезії; визначенні особливостей тематики та побудови сюжету, застосування художніх засобів і риторичних прийомів образотворення; прослідкуванні динаміки образів як наслідку змін ціннісної системи координат в українському суспільстві; воно може слугувати основою для узагальнюючих праць і проблемно-типологічних студій; в уточненні місця етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVIXVIII ст. і внутрішнього поділу на підвиди. Переклад та аналіз латиномовних текстів означеного жанру допоможе з’ясувати літературознавцям низку проблем, головні з яких вироблення спільних критеріїв оцінки творчості латиномовних авторів, вияв впливу традицій латиномовного віршування на розвиток української літератури.
Практична цінність дисертаційної роботи зумовлена тим, що її результати можуть бути використані у курсах давньої української літератури у вищій та загальноосвітній школах; у ході пошуку та аналізу латиномовних текстів нами уточнені деякі відомості, заявлені у каталозі стародруків, виданих в Україні у XVIIXVIII ст. [65], що стосуються місця перебування окремих похвальних віршів.
Апробація дослідження. Основні положення висвітлені у доповідях на наукових конференціях: Несторівські читання” (Київ, листопад 2001 р.), Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (19 грудня 2002 р.), звітній студентсько-аспірантській науковій конференції Інституту філології Київського національного університету (Київ, квітень 2003), міжнародній науковій конференції за участю молодих учених Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2324 жовтня 2003 р.); обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури та шевченкознавства. Результати роботи викладено у чотирьох опублікованих статтях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатка. У вступі з’ясовується актуальність, мета, завдання, об'єкт і предмет, методологія дослідження, зазначено матеріал, на якому виконана робота, також вказується, у чому полягає новизна і науково-практичне значення одержаних результатів.
Перший розділ дисертації містить огляд наукових надбань у галузі української неолатиністики; здійснюється всебічний аналіз впливу історико-культурних обставин XVIXVIII ст. на перебіг літературного процесу в Україні шляхом розгляду окремих важливих проблем, серед яких історичні умови формування української літератури XVIXVIII ст., латина як мова-посередниця у розвитку національних культур народів Європи, українсько-польські літературні контакти, художні тенденції розвитку української культури того часу. З’ясовується також ким і кому здебільшого адресувалися похвальні вірші.
У другому розділі з’ясовується місце етикетної латиномовної поезії в системі жанрів української літератури XVIXVIII ст., визначається її внутрішній жанровий поділ, розглядається питання стильового феномену етикетної поезії
Третій розділ присвячений дослідженню художніх особливостей тематики та творення сюжету, використання тропів і риторичних прийомів в українській етикетній латиномовній поезії XVIXVIII ст. Аналізується зміна ціннісної системи координат і динаміка образів у творах цього жанру.
Додаток містить латиномовні тексти, що вводяться в літературний обіг уперше, та художній переклад окремих із них.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Нині цілком очевидно, що осягнути характер і суть літературної генези можна лише шляхом детального аналізу важливих культуротворчих чинників кожної історичної епохи. У зв’язку з цим великий дослідницький інтерес викликає художнє надбання XVIXVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Прикметно, що значна частина мистецьких тенденцій і напрямів в Україні, зокрема, досліджуване нами літературне явище етикетна латиномовна поезія, зародившись у другій половині XVI ст., досягла найбільшого розвитку в XVII ст. і занепала у XVIII-ому. Це не здасться випадковим, якщо враховувати, що історія національної культури загалом чи окремого її явища невіддільна від історії народу та всесвітньої культури.
Традиційно від перших спроб створення більш-менш повної картини історичного розвитку вітчизняної літератури й упродовж довгих років в українському літературознавстві ставлення до латиномовного періоду та одного з яскраво репрезентованих у ньому жанрів етикетної поезії було стійко негативним: у XIX ст. похвальну латиномовну поезію гостро критикували (О. Левицький, М. Сумцов, П. Пекарський, М. Костомаров). Побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках нинішніх українських знавців давньої української літератури Д. Наливайка, В. Яременка, Ю. Микитенка, Б. Криси; прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук; дослідницький інтерес не завжди доброзичливий (Т. Беньковський, Л. Гейгер) за кордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі її види (епіталами С. Скіміна) тощо. Але те, наскільки міцно вкорінилися ці літературні традиції, змушує згодом замислитися над глибинними причинами цього явища, результатом чого стає поступова зміна у його сприйнятті.
Переконуємося, що чіткого виначення етикетної поезії сьогодні годі шукати у спеціальних словниках чи підручниках з літературознавства, де це поняття звичайно цілком замінюється іншим панегірична поезія. Така заміна наслідок втрати терміном панегірик” первісного значення підвиду етикетної поезії. Усунення термінологічної неточності панегірична” етикетна поезія” ускладнюється функціонуванням низки спільнокореневих термінів і понять: панегіризм” панегірична література”, панегіричний тон / мотиви”, панегіричне приписування якостей” ці вирази та аналіз їхнього контексту свідчать, що діапазон значень прикметника панегіричний” останнім часом розширився і міститься у межах від підлабузницький” до похвальний”.
Пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим сервілізм”; також замінити означення панегірична поезія” на етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування віршовані звинувачення.
Не варто цілком ототожнювати етикетну поезію з похвальною, оскільки темою окремих її підвидів не було прославлення чи улещення передусім ідеться про прокляття та вірші на втіху. У перших, звичайно значно менших за розміром, ніж похвали та віншування, автор вдавався до численних риторичних запитань та вигуків, узагальнених описів злодіянь суб’єкта, обов’язково провіщав йому всілякі нещастя (Г. Тичинський, На Зоїла”). Вірші на втіху присвячувалися рідним і друзям, засмученим кончиною близької людини (Ф. Прокопович До Теофіла Зігфріда Байєра, зажуреного смертю сина”).
Культурна інтеграція України в Європу процес, який має багатовікову історію. Українсько-західноєвропейські контакти якісно нового характеру починаються з середини XIV ст. Упродовж останніх десятиліть увагу дослідників дедалі частіше привертає творчість поетів українсько-польського культурного пограниччя. В українському літературознавстві вивчення українсько-польських контактів ведеться вже багато років і має значні набутки.
Перебільшенням вважаємо беззастережну глорифікацію ролі латинської мови у розвитку української культури XVIXVI ст. Процеси полонізації та окатоличення українців тоді не без підстав тісно пов’язувалися з поширенням латинської мови. Наявність позитивної динаміки у сприйнятті латиномовної культури православними українцями спостерігається вже наприкінці XVI ст.
Кінець XVI пер. пол. XVII ст. в Україні прийнято вважати початком національного піднесення: пожвавлюється духовно-культурний розвиток у різних її регіонах, відбувається формування національної еліти. За нашими спостереженнями, творці й об’єкти етикетної латиномовної поезії XVIXVIII ст. люди не лише заможні, а й здебільшого титулована знать, родовиті вельможі. Вказівка на власне русинство багатьох із авторів етикетної латиномовної поезії є виявом розвитку національної свідомості.
Етикетна латиномовна поезія постає замість величальних, урочистих промов: поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia). Відбувається значна риторизація поезії. Аналіз класифікації видів поезії, по-різному представлених у двох поширених на той час поетиках (Hortus poёticus” (1736) М. Довгалевського та De arte poёtica” (сер. XVIII ст.) Ф. Прокоповича), підтверджує, що переважна більшість етикетних творів належала до епічного жанру.
Межі та наповнення образно-тематичного ареалу (ОТА), тематичні особливості, арсенал художніх засобів та прийомів образотворення вирішальною мірою зумовлені, переконуємося, художнім стилем, у руслі якого творилися зазвичай етикетні вірші. Із відходом доби Відродження, на зміну якому приходить Бароко, спостерігається тенденція до перетворення античності на джерело образів, сюжетів, стилістичних моделей, жанрів та форм, а також сприйняття людини в літературі цього часу як домінуючого предмета уваги, її життя і смерть стають гідними оспівування. Наприкінці XVІІ ст. барокові тенденції (пристрасть до пишної метафоричності, прагнення розхвилювати, осліпити, вразити) починають згортатися, розбурхана художня уява входить у береги, далі прямуючи руслом, прокладеним античністю; це цілком логічно, якщо зважити на потужність імпульсу ренесансних ідей, відбувається перехід до класицизму.
Аналіз латиномовних текстів та певної кількості україномовних перекладів віршів XVIXVIII ст., написаних у визначних культурних центрах України, дає змогу стверджувати, що образно-тематичний ареал етикетної поезії поділяється на три основні зони: 1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій; 2) образи природи; 3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття.
Велика насиченість античними міфологічними іменами та реаліями спричинена прагненням наслідувати класичні зразки, що відбувалося на ґрунті прекрасної обізнаності освічених верств суспільства з античною міфологією та історією. Беручись до створення вірша, автор мав перед собою вироблену схему кожного виду похвали. Змістовою опорою твору слугували компоненти ОТА міфологічні, історичні чи персоніфіковані образи.
Значна частина опрацьованої нами латиномовної поезії тяжіє до провідного у класицизмі драматичного жанру це виявляється у поділі тексту на репліки дійових осіб (іноді численних), зі слів яких читач дізнається про те, кому і з якої нагоди написано вірш, доволі динамічному сюжеті і дотриманні вимоги триєдності, у відсутності описів навіть за наявності розгорнутої фабули. При всьому багатоманітті української етикетної латиномовної поезії XVIXVIII ст. найцікавішим матеріалом для дослідження нам видається тематика творів, що формує основні її жанрові підвиди епіталами, епіцедії, енкомії, генетліакони, евхаристика.
Епіталами. Провідним мотивом шлюбних віншувань було висловлення причетними до дійства захвату з приводу поєднання доль двох щонайдостойніших людей, які звичайно виступали у вірші в образах богів (Дім головних небесних світил”), благородних звірів (Лови Кохання”), птахів (Орел Радзивільський”) тощо.
Епіцедії. З огляду на суть події, яка слугувала приводом для написання епіцедіїв (кончина світського чи духовного можновладця), тут усіляко підкреслювалася значимість суспільної діяльності померлого, акцент із особистих чеснот дещо зміщувався на життєві здобутки, смерть людини зображувалася як непоправне горе для всієї країни (Плачі великі”, Останній спадкоємець великого імені”, Серце, перше серед живучих” та ін.).
Енкомії (панегірики). Якщо первісно твори цього підвиду етикетної поезії присвячувалися окремому подвигу звитяжця, тобто причиною написання ставала конкретна нагода, то у досліджувані нами часи поет, вихваляючи особу, не обмежував себе ні в часі, ні в просторі, ані в матеріалі (Г. Самборитянин До Пилипа Паднієвського”, Г. Бузановський, Вірш про Богдана Хмельницького”). Панегірики другої половини XVIІ початку XVIIІ ст. остаточно переходять у царину елітарної словесності.
Генетліакони. Вірші з нагоди дня народження, а частіше іменин, надто, коли йшлося про особу духовного сану, звичайно розпочиналися з історії імені, далі зіставлення діянь патрона та іменника. Автор часто зашифровував ім’я свого героя у рядках твору, як це робить М. Довгалевський у звеличувальному творі для митрополита Рафаїла Заборовського.
Українські митці й теоретики поетичного мистецтва здавна визнавали, що доречне вживання тропів та риторичних фігур сприяє глибшому розкриттю і засвоєнню змісту поетичного твору. Зокрема, за їхніми уявленнями, художні засоби поділялися на тропи і стилістичні фігури; ті й інші були двох видів словесні (тропи, фігури думок) та смислові (тропи, фігури речень). Серед прикладів використання словесних тропів у досліджуваних нами творах української етикетної латиномовної поезії XVIXVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення).
Значна риторизація поезії XVIXVIIІ ст. виявлялася, зокрема, у використанні загальних місць” топосів. Серед типових мотивів у латиномовних етикетних віршах можна назвати: звеличення роду та його звершень, викриття мінливості Фортуни, поєднання доль в одну Гордієвим вузлом; швидкоплинність життя; заклик до веселощів; любов п'янкий трунок; стріла, що влучає в серце; довголіття Нестора чи Пріама і под.
Упродовж XVIXVIII ст. динаміка використання античних образів як інтелектуального коду відзначається помітною уповільненістю. Простежити ці зміни можливо лише зі значної часової відстані. Переважна більшість образів античної міфології перетворилася на символи: їх вживання сприяло збагаченню сенсового плану коштом економії мовних зусиль. У досліджувану нами епоху номенклатура богів та героїв істотно змінюється, проте не у часовому проміжку: друга пол. XVIXVIII ст., а залежно від підвиду етикетної поезії. Так, автори епіталам, епіцедіїв, призначених для широкої аудиторії, рідко виходять за межі використання загальновідомих міфологічних персонажів (Гіменей, Діана, Юпітер, Аполлон, Марс). Водночас енкомії, надто ті, що писалися поетами-ерудитами для своїх не менш обізнаних адресатів і не були приурочені до конкретних дат і подій, переповнені вишуканими, рідкісними міфологемами, абстракціями та античною екзотикою.
Автори етикетних латиномовних віршів вдавалися також до використання згадок про історичні постаті стародавнього світу (Александр Македонський, Траян, Помпей, Піндар, Лавінія, Лівія), причини цього полягали у тому, що а) поет, зуживши теоніми, зрештою починав відчувати брак високоморальних образів серед небожителів, а також б) у гуманістичному прагненні олюднити ідеальне, довести можливість його існування на землі.
Лексико-семантичне поле античних реалій у латиномовній етикетній поезії XVIXVIII ст., переконуємося, насичене знаками греко-латинської історії та культури: лари, пенати, квадрига, колісниця, цекуб, кратер, тога, плектр, кіфара, атрій, палестри тощо.
Приклади демонструють приналежність до певного ЛСП слів на позначення речей, понять і звичаїв, що характеризували не лише добу античності, вони, хоч й у видозміненому вигляді, еволюційним шляхом перейшли до євпропейської культури, а отже, володіли більш відповідними своєму часу назвами (навіть латинськими завдяки існуванню синонімів). Аналіз контексту латиномовних творів упевнює у тому, що вживання латинізмів і грецизмів авторами поезії умотивоване стилістично.
Оскільки головною метою переважної більшості аналізованих нами творів є звеличення та прославляння людських чеснот, ми отримали можливість спробувати з’ясувати обриси тогочасного ідеалу а) громадсько-політичного діяча, б) вченого мужа, в) воїна, г) подружжя.
Громадсько-політичним діячам того часу присвячена особливо велика кількість етикетної латиномовної поезії, переважно це енкомії, перманентно існуючим приводом для написання та оприлюднення яких служили суспільна діяльність, визначна особистість (для кон’юктурного автора передусім посада) звеличуваного. Неодмінною характеристикою громадсько-політичного діяча вважалося поєднання звитяги на війні та розсудливості у мирі вірний шлях досягнення успіху і слави.
Зростання престижу і практична потреба освіченості відбувається паралельно з осмисленням функції накопичення знань у розвитку окремої особистості та усвідомленням ролі освіченої верстви у житті суспільства. Cеред визначних якостей звеличуваних вчених мужів передусім акцентується висока моральність (І. Нарольський, М. Довгалевський). У звертанні до мудрого основне значення має розум, однак не у практично-утилітарному значенні йдеться про здатність до вищого типу мислення аналітичного. Керуючись розумом, поєднаним із досвідом та чуйністю, людина завжди чинитиме праведно (Г. Самборитянин).
В етикетних віршах, присвячених тим, хто виявив себе удатним воїном, поясненням і підтвердженням наявності у людини здібностей, що сприяють здобуттю слави у військовому плащі,” і засвідчують її довершеність в тозі” (Львівський гіменей”), слугує родовитість. Для тих, у війську хто служить”, війна насамперед можливість досягнути блага найвищого,” тобто забезпечити щасливу долю рідному краю, а не просто нагода явити себе героєм”. Вважаємо за необхідне говорити окремо про образ ідеального воїна, що проступає зі сторінок українських латиномовних величальних творів й у віршах поетів українсько-польського пограниччя та про категорію героїчності у творах цього таки жанру.
Ідеальним автори цих творів уявляють таке подружжя, до якого належали люди, гідні один одного, рівні за походженням, суспільним статусом, звичаями, освіченістю, сповна наділені кращими відповідно чоловічими та жіночими якостями; між ними довіку панує взаємна любов, повага і злагода, що засновано на визнанні рівних прав та розподілі обов’язків чоловіка і дружини.
Невід’ємною складовою образно-тематичного ареалу у творах будь-якого літературного жанру поряд з антропогенними є образи живої та неживої природи. Спостереження засвідчують, що в українських латиномовних етикетних віршах можна виділити чотири групи природних образів астральні, вегетативні, зооморфні та орнітальні. Астральні образи представлені на всіх трьох рівнях: солярному, лунарному та зоряному. Всі вони проявляються опосередковано через міфологію, активізуючи у пам’яті читача легенди, пов’язані зі світилами. Вегетативні образи у досліджуваних творах етикетної поезії жодного разу не виступають частиною зіставлення з людиною. Ще однією прикметною рисою цієї групи образів в аналізованому матеріалі є майже повна відсутність вживання назв дерев та рослин у прямому значенні або ж таких, які не є міфологемами, символами (греко-римської чи тогочасної європейської культури).
Група зооморфних образів у досліджуваних латиномовних етикетних віршах не вирізняється багатоманітністю: персонажі виступають в образах лева, вепра, коня що залежало, швидше, не від вдачі, а від соціального статусу звеличуваних та фабули вірша, (більш чи менш упізнанно відтворюючи реальні обставини). Серед орнітальних образів найпоширенішими є орел, яструб, взагалі птах (у поєднанні з непрямим означенням). Аналізовані нами етикетні твори насичені також транстемпоральними образами природи йдеться про активні на всіх етапах існування словесного мистецтва в Європі знаки реальності, якими представлені чотири природні стихії: вогонь, вода, земля і повітря.
Персоніфікація якостей, почуттів, абстрактних понять витворює одну із трьох основних зон образно-тематичного ареалу етикетної поезії. Персоніфіковані образи не надто виразні, оскільки увага до певної якості чи почуття фіксується у вірші, зазвичай, не більше одного разу.
Отож, латинська мова, що була в Європі протягом багатьох століть мовою освіченої верстви, витворила тут єдине наднаціональне інтелектуальне поле, в якому з особливою швидкістю поширювалися нові ідеї, напрями, тенденції. Літературний масив написаного нею має низку характеристик, притаманних письменству практично будь-якої країни, однак при вивченні текстів на широкому порівняльному тлі помітною стає національна специфіка.
Так, навряд чи варто говорити про Відродження як окрему епоху в розвитку української культури (замінну щодо Відродження роль у вітчизняній культурі відіграє Бароко), попри існування окремих його переконливих проявів. Зокрема, ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри; вони, беручи початок в античності, сприяли утвердженню гуманістичного первня в літературі пізніших часів. Ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетику тощо, які оспівували людину, її земне життя і здобутки.
Згідно застарілих критеріїв оцінювання художньої вартості твору, серед яких домінували ідеологічний та мовний, XVIXVIII століття тривалий час вважалися в українській літературі мало продуктивними не так за кількістю, як за якістю написаного. Категоричність суджень про панегіричну поезію як про позбавлену краси і настрою можна пояснити передусім тим, що оцінка творів відбувалася без аналізу культурного середовища, у якому вони з’явилися. Сьогодні зрозуміло, що, досліджуючи українську етикетну латиномовну поезію XVIXVIII століття, обов’язково слід враховувати і загальноєвропейський контекст, і національні особливості розвитку літератури.
Уведення в науковий обіг текстів української латиномовної етикетної поезії XVIXVIII ст., здійснене їх опрацювання, а також детальне вивчення цього феномена у європейському контексті дало змогу реконструювати цілісну картину поступу українського письменства та простежити його особливо тісний у цей період зв’язок із суспільними процесами. Водночас вичерпне дослідження латиномовної творчості як наднаціонального явища європейської літератури не було б можливим без вивчення її української складової.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрущенко М. Парнас віршотворний. К.: Укр. книга, 1999. 208 с.
2. Античные теории языка и стиля. M.Л.: Соцэкгиз, 1936. 236 с.
3. Антологія української поезії: В 6-и т. / Редкол.: М.П. Бажан та ін. Т. 1. К.: Дніпро, 1984. 454 с.
4. Аполлонова лютня: Київські поети XVIIXVIII ст. / Упоряд. та прим. В. Маслюка, В. Шевчука, В. Яременка. К.: Молодь, 1982. 318 с.
5. Аристотель. Поетика. / Пер. Б. Тена. К.: Мистецтво, 1967. 84 с.
6. Аристотель. Риторика. / Пер. Н. Платоновой // Античные риторики. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. С. 1564.
7. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 136137.
8. Арутюнова Н.Д. Метафора // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 136137.
9. Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею. Киев, 1856. Ч. 12. 370 с. + 578 с.
10. Баглай Б. І. Франко дослідник античної літератури. Ужгород, 1996. 138 с.
11. Балабуха К.Х. І ще раз про періодизацію. // Слово і час. 1990. № 7. С. 5456.
12. Бандура О.М. Теорія літератури. К.: Рад. школа, 1969. 288 с.
13. Барт Р. S/Z / Пер. с фр.; Под ред. Г.К. Косикова. 2-е изд., испр. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 232 с.
14. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. доктора филол. наук. Днепропетровск, 1972. 54 с. (С. 13.)
15. Бердяев Н.А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека. Х.: Фолио; М.: ООО «Изд-во АСТ», 2002. 688 с.
16. Берков П. Русско-польские литературные связи в XVIII в. М.: Изд-во АН СССР, 1958. 63 с.
17. Бєлова А.Д. Нові тенденції у вивченні мов і комунікації // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наукових праць КНУ ім. Тараса Шевченка, факультет іноземної філології. К., 1999. С. 98103.
18. Бисималиева М. К. О понятиях «текст» и «дискурс» // Филологические науки. 1999. № 2. С. 7885.
19. Білецький О. Завдання та перспективи розвитку українського літературознавства. // Зібр. праць у 5-и т. Т. 3. К.: Наук. думка, 1966. 607 с.
20. Білецький П.О. Українське мистецтво 2 половини XVIIXVIII століть. К.: Мистецтво, 1981. 159 с.
21. Білик М.Й. Український елемент у польській літературі XVI cт., писаній латинською мовою. // Слов’ян. літ. єднання. Вид-во Львівського університету, 1959. С. 4152.
22. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти: теоретикоэмпирическое исследование языка и его использование в социальном контексте // Язык и моделирование социального взаимодействия. М.: Прогресс, 1987. С. 88126.
23. Брутян Г.А. Лингвистическое моделирование действительности и его роль в познании // Вопр. философии. 1972. № 10. С. 8796.
24. Буало Н. Мистецтво поетичне. / Пер. М.Т. Рильського. К.: Мистецтво, 1967. 136 с.
25. Бузановський Г. Вірш про Богдана Хмельницького // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. Т. 4., кн. 1. К.: Дніпро, 2001. С. 475.
26. Бураго С.Б. Діалектика мови й літературознавчий аналіз мелодії вірша: Автореф. дис. д-ра філол. наук. К., 1993. 43 с.
27. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. М.: Языки русской культуры, 1999. 776 с.
28. Вейсман А.Д. Греческо-русский словарь / Репринт V-го издания 1899 г. М., 1991. 1370 с.
29. Вервес Г. Польська література і Україна / Літературно-критичні нариси. К.: Рад. письменник, 1985. (С. 4) 381 с.
30. Виноградов В. Сюжет и стиль: Сравнительно-историческое исследование. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 192 с.
31. Виппер Ю.Б. О «семнадцатом веке» как особой эпохе в истории западноевропейских литератур. // XVII век в мировом литературном развитии. М.: Наука, 1969. С. 1160.
32. Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия. К., 1903. 178 с.
33. Вовканич С., Цапок С. // Вісник НАН України, 1997, № 1112, С. 3137.
34. Возняк Т. Тексти та переклади. Харків: Фоліо, 1998. 667 с.
35. Волльман Ф. Гуманизм, ренессанс, барокко и русская литература. / Пер. А.М. Панченко. В кн.: Русско-европейские литературные связи. М.Л.: Наука, 1966. с. 301311.
36. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука, 1985. 229 с.
37. Гадамер Г.-Ґ. Мова і розуміння // Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. К.: Юніверс, 2001. 288 с.
38. Гадамер Х.-Г. Деконструкция и герменевтика // Герменевтика и деконструкция / Под ред. Штегмайера В., Франка Х., Маркова Б.В. СПб.: Б.С.К., 1999. С. 243254.
39. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. / Очерки по истории образа. М.: Искусство, 1972. 199 с.
40. Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Театр). М.: Просвещение, 1968. 302 с.
41. Гей Н.К. Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. 471 с.
42. Гейгер Л. История немецкого гуманизма. СПб., 1899. 355 с.
43. Гейзінга Й. Homo ludens. ― К.: Основи, 1994. 250 с.
44. Гнатюк О. До переоцінення українського літературного процесу XVXVIII ст. // Європейське відродження та українська література XІVXVIII ст. К.: Наукова думка, 1993. С. 237266.
45. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М.: Изд-во АН СССР, 1963. 94 с.
46. Голенищев-Кутузов И.Н. Итальянское возрождение и славянские литературы XVXVI вв. М., 1963. 416 с.
47. Грачотті С. Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське барокко. / Матеріали 1-го конгресу міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня 3 вересня 1990 р.). К., 1993. С. 311.
48. Грачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна між Сходом і Заходом Європи / Матеріали 1-го українсько-італійського симпозіуму 1316 вересня 1996. КиївВенеція, С. 134.
49. Грінберг И.Л. Три грани лирики: Современная баллада, ода и элегия. Изд. 2-е. М.: Худож. лит., 1985. 397 с.
50. Грушевський М. Ілюстрована історія України / Репринтне відтворення. К.Л.: С.В. Кульженко, 1913. 524 с.
51. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в кінці XVIXVII віці // Жовтень. 1989. № 1 С. 98108.
52. Гундорова Т. До питання про літературний критицизм // Слово і час. 1993. № 3. С. 5054.
53. Гундорова Т., Штонь Г. Духовний простір української ліроепічної прози // Слово і час. 1998. №2. С. 5860.
54. Гуревич А.Я. Язык исторического источника и социальная действительность: билингвизм в средневековой Европе // Сборник статей по вторичным моделирующим системам. Тарту, 1973. С. 7376.
55. Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. М.: Рус. яз., 2000. 846 с.
56. Дзюба С. Колись я напишу останнього вірша / Упорядник і автор післямови Р. Харчук. К.: Смолоскип, 1995. 125 с.
57. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). / Пер. В.П. Маслюка. К.: Мист-во, 1973. 436 с.
58. Дорошкевич В.И. Новолатинская поэзия Белоруссии и Литвы пер. пол. XVI в. Минск