Притча у давній українській ЛІТЕРАТУРІ: еволюція жанру

Короткий опис

іністерство освіти і науки України
Криворізький державний педагогічний університет

На правах рукопису

Демченко Світлана Анатоліївна

УДК 821.161.2 - 2.09

Притча у давній українській ЛІТЕРАТУРІ:
еволюція жанру

Дисертація на здобуття
наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
КОЗЛОВ Анатолій Васильович

004

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................ 3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи дослідження жанрової природи притчі....................................................................................................................... 12
РОЗДІЛ 2. Передумови формування притчево - міфологічного стилю в пам’ятках української літератури давнього періоду.................................. 37
2.1. Біблійні притчі та їхні обробки - першоджерела української літературної притчі............................................................................................... 37
2.2. Продовження традицій переробки притчевих сюжетів у творах Кирила Туровського. Оригінальні притчеві художні засоби в Молінні” Данила Заточника................................................................................................. 50
РОЗДІЛ 3. Від Івана Вишенського до Г.Сковороди: шляхи модернізації української літературної притчі...................................................70
3.1.Особливості парабол у творах Івана Вишенського й А.Радивиловського. Синтез світських і релігійних аспектів буття людини в „Притчі про жіночу злобу”................................................................................70
3.2. Бароковий характер притч І. Максимовича, анонімної Притчі про витязя і про смерть”, ”Варіанту малоросійського ”Притчі про витязя і про смерть”, безіменної притчі про цигана й хазяїна...................................81
РОЗДІЛ 4. Синкретизм парабол і притч - художніх засобів у творчості Г.Сковороди ........................................................................................108
Висновки...................................................................................................... 161
Список використаних джерел..................................................................167
Додаток.................................................................................................... 183

ВСТУП

Актуальність дослідження. Світова література кінця другого тисячоліття засвідчує особливий інтерес до притчі. Цим жанром як специфічною формою передачі загальнолюдського досвіду послугувалися Г.Гессе (Гра в бісер”), В. Голдінг (Володар мух”) Г. Гарсіа-Маркес (Сто років самотності”), Т. Уайлдер (Березневі іди”), Кобо Абе (Жінка в пісках”), Д. Апдайк (Кентавр”) та інші.
Оновлений і реконструйований варіант української притчі другої половини ХХ ст. пов’язується з іменами В.Земляка (Лебедина зграя”, Зелені млини”); В.Шевчука (Дім на горі”, На полі смиренному”), В.Яворівського (Оглянься з осені”); Б.Олійника (поема Сім”) та інших, творчість яких дозволяє нам по-новому осмислити спадок минулого, щоб краще зрозуміти складну сучасність і встановити живий зв’язок поколінь. Інтерес до притчі має в Україні давню традицію. Притча та різноманітні форми її прояву цікавили Георгія Хуровського (Про образи”) [48, 80], Памву Беринду [47, 5], Г.Сковороду [17, 107], І.Срезнєвського [47,5], О.Потебню [148, 43], С.Добротворського [45], В.Даля [42, 867], М.Сухомлинова [47, 6], І.Франка [75, 30], М.Грушевського [40, 209], С.Єфремова [51], В.Крекотня [86], Є.Ромодановську [166], М.Прокоф’єва [47], [152], Ю.Клим’юка [75], І.Бетко [12], Л.Тарнашинську [181], Г.Островську (Кохан) [123] та інших.
Притча, як відомо, є найдоступнішим і найуніверсальнішим засобом повчання та навчання.
Щоправда, не всебічно вивченим на сьогодні залишаються особливості прояву жанру притчі в українських писемних пам’ятках давнього періоду, не зважаючи на те, що вже цілі тисячоліття науковці намагаються на багатому фактичному матеріалі виявити якісь спільні ознаки, властиві притчам.
Проблемним залишається й чітке розмежування понять притча як художній засіб”, притча як прийом”, притча як жанр”. Більше того, ще здавна зовсім різні твори кваліфікувались як жанр притчі.
В українському літературознавстві відсутнє всебічне висвітлення питань про походження, особливості історичних змін, своєрідність тематико-проблематичних обріїв української притчі. Більш-менш чітко визначено її основні функції. На думку О.Потебні, притча один із засобів пізнання житейських взаємин, характеру людини, дослідження морального боку життя [147, 43]. За І.Франком, притча ілюстрація до теологічної доктрини чи моральних принципів [200, 166].
Під притчею сьогодні розуміють також:
а) художній засіб творення образу (за М.Прокоф’євим це своєрідний редукований жанр притчі) [47, 5-7];
б) систему засобів (прийомів) авторського узагальнення [49, 232-234];
в) сукупність поетичних прийомів образотворення [75, 30];
г) складову міфологічно-притчевого стилю [12, 101];
r) жанр літератури.
Актуальність нашого дослідження зумовлюється також тим, що в національному літературознавстві, по-перше, дослідження історичних видозмін української літературної притчі носить епізодичний характер; по-друге, остаточно не сформульовані суто теоретичні поняття про притчу; по-третє, проблеми притчевості й типовості також спеціально не ставилися.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах реалізації робіт, передбачених темою наукової програми Аналіз художніх творів” кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного університету, що затверджена Вченою радою Криворізького державного педагогічного університету і Міністерством освіти і науки України( протокол № 5 від 12 грудня 1996 року). Тема дисертації ухвалена координаційною радою Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка (протокол №1 засідання Наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” від 16 березня 1999 року) та відкоректована у травні 2004 року.
Проблема нашого дослідження пов’язана також із тематикою науково-дослідницької лабораторії Людина в житті й літературі”, що функціонує при кафедрі української літератури КДПУ вже понад 10 років.
Об’єктом наукової роботи обрано перекладні й оригінальні притчі як жанр і як художній засіб, засвідчені в хрестоматіях (Древняя русская литература” за ред. М.Прокоф’єва та інших, Хрестоматія з давньої української літератури” за ред. О.Білецького), у збірниках творів (Златоструй”, Ізборник Святослава 1073 року” та ін.), в упорядкованих збірниках (Українська література XIV XVI століть”, Українська література XVII століття”, Древнерусская притча”, Аполлонова лютня” тощо), окремих виданнях (Києво-Печерський патерик”, Літопис руський”, твори Г.Сковороди та ін.), церковно-релігійних писаннях, посланнях, словах, житіях тощо.
Предметом дисертації стали еволюційні зміни у специфіці жанру притчі та притчі як художнього засобу за різних історичних умов їхнього побутування в українській літературі давнього періоду.
Мета дослідження полягала в тому, щоб з’ясувати особливості історичних змін притчі як жанру і як художнього засобу в українській літературі давнього періоду, виявити співвідношення оригінальних і запозичених елементів у притчах від давнини до XIX ст.
Досягнення мети передбачає розв’язання таких конкретних дослідницьких завдань:
1) з’ясувати стан розробки проблеми притчі в українській і світовій літературах взагалі, і в давній українській зокрема;
2) визначитися з методологічною і теоретичною базою дослідження та застосувати комплексний аналіз твору для виявлення історичних змін у притчі як жанрі і як художньому засобі від давнини до ХІХ ст.;
3) встановити самобутність і особливості використання запозичених і мандрівних сюжетів притч у творах національної літератури зазначеного періоду;
4) виявити й охарактеризувати основні способи нової інтерпретації усталених біблійних притч у давній українській літературі філософами, священиками, вітчизняними письменниками і т.п.;
5) простежити закономірності історичних змін притчі (як жанру і як художнього засобу) за період від давнини до ХІХ ст.
Теоретично-методологічною основою дослідження є філософські вчення Ф.Гегеля про еволюцію духу [34], В.Шубарта [216] про можливі шляхи примирення конфлікту між Заходом (Європою) та Сходом (Азією) через взаємне оживлення й запліднення” [216, 12], М.Бердяєва про проблеми національності й самопізнання [11], Сковородинівські вчення про три світи, теорію самопізнання та філософію серця, що знайшла своє продовження в працях П.Юркевича [217], О.Блаватської [18], М.Реріха [159-165] та О.Реріх [157-158].
В.Шубарт розробив теорію нової людини, яка синтезує найкращі здобутки Європи й Азії, новий людський образ, котрий втілює кращі елементи Сходу та Заходу” [216, 12] (тут і надалі всі іномовні видання подаються у перекладі автора дисертації С.Д.).
Джерелами еонічних поглядів В.Шубарта були: буддійське вчення про Кальпи, єврейське (Книга Даниїла) та перське вчення про чотири світи, прадавні саги мексиканців та індусів про вічну зміну світової загибелі та оновлення, трактати Емпедокла, Геракліта, Ніцше, Шпенглера [216, 15-16].
Філософською основою для інтерпретації притч як жанрових одиниць і як художніх засобів у давній українській літературі є переконання С.Квіта (Основи герменевтики” [68 - 70] у тому, що Закономірність змін естетичних мод пов’язана з боротьбою за владу як за монополію на інтерпретацію. Коли та чи інша корпорація приходить до влади, вона передусім накидає суспільству свій власний варіант інтерпретації дійсності у релігійному, світоглядному чи ідеологічному сенсі” [68, 145]. Тобто, в нашому дослідженні Притча як жанр у давній українській літературі” при аналізі текстів узяті до уваги особливості функціонування притч (як запозичених, так і власне українських) на українському ґрунті з урахуванням естетичних та релігійно-філософських запитів доби їх виникнення. Водночас під час аналізу біблійних притч та особливостей їх обробки вітчизняними письменниками давнього періоду свідомо обходимо заглиблення у християнську герменевтику, щоб уникнути непорозумінь з прихильниками різних шкіл екзегетики (олександрійської, антіохійської, орігенівської та інших) [68, 144], адже мета нашої роботи носить не богословський, а суто філологічний характер.
Методи дослідження. Специфіка об’єкта дослідження, мета роботи зумовили використання як основних описового та порівняльно-історичного методів, якими послуговуємося як під час з’ясування стану розробки наукової проблеми, так і в процесі цілеспрямованого спостереження за змінами передумов виникнення, розвитку і формування особливостей притч на момент і після моменту їх написання. У роботі використано також комплексний аналіз окремих творів.
Методика роботи. Своєрідність української притчі давнього періоду визначається через дослідження особливостей типу організації мовлення, поетики, системи образів, композиції, сюжету, тематики, проблематики, ідейного змісту тієї чи іншої пам’ятки. До уваги беруться перш за все українські притчі та їхні видозміни. Тексти притч розглядаються за хронологічним принципом з урахуванням періодизації літературного процесу в Україні, обґрунтованої Д. Чижевським [209].
Наукова новизна роботи. Усебічний аналіз текстів окремих притч і парабол, притч художніх засобів у їхньому історичному розвитку дали нові цікаві наслідки. У пропонованому дослідженні вперше здійснена спроба історико-літературного спостереження і синтезування знань про найважливіші риси та їхні зміни в притчі як жанрі і як художньому засобі на матеріалах пам’яток зазначеного періоду.
Унаслідок цього коректується й доповнюється зміст і тлумачення категорії притча”, розширюється обсяг знань про історичні зміни притчі та її модифікації, виявляються нові особливості щодо використання в давній українській літературі запозичених сюжетів притч, простежуються еволюційні зміни в змісті, будові текстів, у тематиці, проблематиці, ідейному змісті притч за весь досліджуваний період.
У дисертації поглиблено уявлення про притчу як жанр, як художній засіб, що у свою чергу проілюстровано відповідними прикладами з пам’яток давньої української літератури.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані фахівцями з історії української літератури: для деталізації знань про літературний процес в Україні, для осмислення поетики пам’яток української літератури давнього періоду. Результати цієї роботи допоможуть літераторам-практикам з’ясувати особливості входження притчі до складу інших літературних жанрів.
Окремі розділи дисертації можуть стати в нагоді викладачам і студентам філологічних і взагалі гуманітарних факультетів, учителям-практикам навчальних закладів різних типів.
Особистий внесок здобувача. В дослідженні вперше систематизовано теоретичні відомості про притчу та її модифікації, простежено еволюційні зміни в змісті та формах української притчі на матеріалах пам’яток давнього періоду, намічені найближчі перспективи наукових досліджень цього специфічного жанру.
Апробація дослідження. Наукові доповіді з теми дослідження виголошувалися на всеукраїнських і міжвузівських конференціях: на Всеукраїнській науково-практичній конференції Літературознавство, Просвіта” і духовний ідеал українця” (Кривий Ріг, 1994 р.), на Сковородинівських читаннях з нагоди 200-річчя з дня смерті мислителя (Кривий Ріг, 1995 р.), на Другому міжнародному симпозіумі Людина: мова, культура, пізнання” (Кривий Ріг, 1997 р.), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001 р.), на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях Українська література: духовність і ментальність” Кривий Ріг, 2001-2002, на Всеукраїнській науково-практичній конференції Українська література в контексті світової культури” Одеса, 2001, на У1 Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ,2003), на Х1 Всеукраїнських сковородинівських читаннях (Переяслав-Хмельницький,2003) та ін.
Публікації. Результати дослідження відображено у 8 публікаціях, 3 з яких у фахових виданнях:
1) Змістові особливості Притчі про людську душу і тіло” Кирила Туровського” // Мандрівець. 2003. - № 3(44) . С.35-38;
2) Особливості побутування притчі як жанру і як художнього засобу в пам’ятках давньої української літератури” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.” Серія Літературознавство”. 2003. Вип.. І (33). С.3‑8;
3) Жанрові особливості притчі” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.” Серія Літературознавство”. 2001. Вип. 1 (28). С.405-411;
4) Жанр притчі як філософського світобачення” // Придніпровський науковий вісник”. 1998. № 2 (70). С.4-7;
5) Особливості притчевого мислення українця ХVII ст.: від жіночої і чоловічої злоби до лицарства” // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. Вип. 9: Матеріали Всеукраїнської науково-теоретичної конференції Українська література: духовність і ментальність”. - Кривий Ріг, 19-20 жовтня 2001р. К.: Твім інтер, 2001. С.330-338;
6) Притчі як художні засоби і параболи у трактатах Г.Сковороди” // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць.” Вип. 8: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції Українська література в контексті світової культури”, Одеса, 21-23 травня 2001 р. // Відп. ред. М.Х. Гуменний. - К. Одеса: Твім інтер, 2001. С.250-257;
7) Притча в українській літературі до ХІХ століття”: Культура духовність мистецтво: Зб. наук. праць. К., 1995. С.73-81;
8) Притча як жанр і як засіб виховання” // Придніпровський науковий вісник. - 1998. - № 122 (189) С.38-45.

Структура роботи: дисертація складається зі вступу, 4 розділів, загальних висновків і списку використаних джерел на 218 позицій та додатку. Загальна кількість сторінок 187, з яких 166 сторінок основного тексту.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Протягом великого історичного періоду (від давнини до XIX ст.) в усіх сферах життя українців відбулися грандіозні перетворення, сліди яких залишилися в різних пам’ятках культури і мистецтва. Особлива роль у процесі фіксації здобутих нашими попередниками знань про світ і про себе відводиться літературі.
Наслідуючи європейські (у першу чергу індуські та візантійські) й азіатські (персько-таджикські) традиції, українські письменники давнього періоду зверталися до притчі як до засобу непрямого навчання й повчання.
Огляд праць про жанр притчі та його модифікації в українській та зарубіжній літературах показав, що: по-перше, на сьогодні в українському літературознавстві лише поверхово висвітлено питання про походження та особливості історичних видозмін притчі. По-друге, визначено такі функції цього жанру, як: а) засіб пізнання житейських взаємин і моральних засад життя (О.Потебня, [147, 43]); б) ілюстрація теологічної доктрини, моральних принципів (І.Франко, [200, 166]). По-третє, поняття притчі охоплює художній засіб творення образу ( М.Прокоф’єв, [47, 3 5]), притчевість як систему засобів (чи прийомів) авторського узагальнення [49, 232 234] і як складову частину міфологічно-притчевого стилю (І.Бетко, [12, 10]), притчу як жанр літератури й параболу як її функціональний різновид. По-четверте, історично детерміновані зміни у змісті, формах та функціях притчі зафіксовано лише частково (у дослідженнях О.Потебні, С.Добротворського, І.Франка, В.Крекотня, Є.Ромодановської, М.Прокоф’єва, Ю.Клим’юка, І.Бетко та ін.).
Пропоноване дослідження диференціює поняття притча як жанр”, притча як художній засіб”, притчевість”, парабола”, які, крім притчевості, проілюстровані відповідними прикладами з пам’яток давньої української літератури.
У дохристиянський період і аж до ХVII ст. притча як жанр існувала в усній народній творчості. З прийняттям християнства (Х ст.) у Київській Русі склалися сприятливі умови для поширення літературної притчі, передусім біблійної. Глибоке українське Середньовіччя, відмовившись від поганської літератури”, творило вже власні зразки християнської.
Зародження і становлення світської літератури в XVII XVIII ст. супроводжувалося формуванням у жанрі притчі філософських засад, насамперед у творах І.Максимовича (Колись один премудрий прийшов був на річку...”, Коли вода в краплині одній пробуває”), у Варіанті малоросійському Притчі про витязя і про смерть”, анонімній притчі про цигана і хазяїна з трагікомедії Г.Щербацького Фотій”.
Параболам як функціональному різновиду притчі від давнини до ХІХ ст. було властиве наступне. До першої половини ХVI ст. українські митці слова, послуговуючись перш за все болгарськими джерелами, активно переймали зарубіжний літературний досвід, пристосовували запозичені притчеві сюжети для власних потреб”, вдаючись до їх часткової новітньої інтерпретації. Це пов’язувалося насамперед із біблійними притчами, які входили до складу інших жанрів давньої української літератури Слова про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, полемічних трактатів ( Василь Суразький О єдиной истинной православной вђре и о святой соборной апостольской церкви...”; Клірик Острозький Отпис на лист в Бозђ велебного отца Ипатия Володимерского и Берестейского епископа...”; Г.Сковорода Наркіс. Розмова про те: пізнай самого себе”, Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим”та ін.)
Новітню інтерпретацію алегоричного та символічного змісту біблійних притч подали у своїх драматичних творах у XVIII ст. Г.Кониський (п’єса Воскресіння мертвих”), С.Полоцький (Комедія притчі про блудного сина”); причому Комедія притчі про блудного сина” вирізняється народними українськими жартами, колоритними національними персонажами, має у своєму складі інтермедію (елемент народного театрального розважального дійства).
З-поміж перекладної літератури небіблійного характеру на українських теренах найбільших переробок зазнали притчі з повісті Про Варлаама і Йоасафа”. Дві з них (Притча про людську душу й тіло” та Повість про білоризця і про чернецтво”) завдяки Кирилу Туровському набули глибокого підтексту. Ускладнивши внутрішню структуру розгорнутими тлумаченнями, ліричними відступами й вкрапленнями, автор уміло поєднав зміст запозичених сюжетів із сучасними для нього суспільно-політичними подіями. Крім того, він розширив систему персонажів, збагатив ідейно-тематичне тло протосюжетів відвертим релігійним моралізаторством.
А.Радивиловський (XVII ст.) досить штучно пристосував запозичені сюжети парабол для ілюстрації християнських ідей та загальнолюдських цінностей, приділивши особливу увагу моделюванню внутрішньої будови параболи.
Понад 17 різних за змістом і походженням сюжетів в анонімній Притчі про жіночу злобу” аргументують негативні риси характеру жінок і водночас є параболами, що створюють неповторний мозаїчний стиль” викладу, схожий на класичні приклади східних казок.
Український переказ перської притчі про царя Камбиза має місце в одноіменному творі І.Максимовича. Автор переробки не лише приєднав до протосюжету коментар про те, яким чином цей твір потрапив в Україну, а й поставив соціально злободенну проблему справедливості суддів. Запозичений з Метаморфоз” Овідія сюжет про царя й ослячі вуха І.Максимович у поемі Тайна” підпорядкував християнській моралізації, вибудувавши таким чином місток між загальнолюдським досвідом різних народів і віддаленими епохами.
Отже, ряд притч прийшли в українську літературу через запозичення так званих мандрівних сюжетів” (наприклад, про цигана і хазяїна з одноіменної анонімної інтермедії до п’єси Г.Щербацького Фотій”; про царя з ослячими вухами в обробці І.Максимовича у поемі Тайна”), із священих писань стародавніх цивілізацій Індії (Слово про людську душу й тіло” Кирила Туровського та інші переробки притч з Повісті про Варлаама і Йоасафа”) та Єгипту (міф про Нарциса, на думку Г.Сковороди, є притчею єгипетською).
Перші зразки власне українських парабол з’являються наприкінці XVI на початку XVII ст. у творчій спадщині Івана Вишенського, що прагнув за їх допомогою не лише пояснити зміст Господніх Заповітів (послання Велможным их милостям, панам арцибискупу Михайлу и бискупам Потђю, Кириллу, Леонтию, Деонисию и Григорку”), а й викрити злопам’ятство, гордощі, високу самооцінку та інші людські вади ( Послання до Домнікії”).
Найцікавіші й водночас найскладніші зразки параболи в давній українській літературі пов’язуються з ім’ям Г.Сковороди (Вдячний Еродій”, Убогий Жайворонок”), який сміливо поєднав у межах кожного твору не лише різні родо-видові ознаки, а й створив своєрідний синтез власних філософських, релігійних, педагогічних, естетичних світоглядних засад.
Модифіковані притчі (параболи) виступають складовими частинами трактатів Г.Сковороди (Наркіс. Розмова про те: пізнай самого себе”, Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя...”, Ікона Алківіадська”, Левова огорожа”, Книжечка про читання святого Письма, названа жінка Лотова”, Симфоніа, названа книга Асхань про пізнання самого себе”, парабол Вдячний Еродій”, Убогий Жайворонок” та ін.).
Притча як художній засіб творення образів від давнини до XIX ст. мала такі вияви: а) біблійні афоризми (наприклад, із Києво-Печерського патерика”, Київського” та Галицько-Волинського” літописів, перекладних збірників Ізмарагд”, Пчела” тощо); б) народні прислів’я й приказки ( наприклад, у Повісті минулих літ”, Молінні Данила Заточника”, в Убогому Жайворонку” Г.Сковороди і т.д.); в) крилаті вислови ( з Моління” Данила Заточника чи з Вдячного Еродія” Г.Сковороди); г) редуковані притчеві образи (у Києво-Печерському патерику”, в анонімі О лжеучителђхъ”, у Літописі” С.Величка та ін.). Якщо у Х першій половині XVI ст. (Доба монументалізму, Доба орнаментального стилю, Переходова доба та початки Ренесансу й Реформації) притча як художній засіб виступала переважно ілюстрацією християнської доктрини, а в окремих пам’ятках давнього періоду (зокрема у Молінні Данила Заточника” та ін.) було започатковано гармонійне поєднання біблійних і фольклорних притч художніх засобів, то з другої половини XVI ст. (Ренесанс і Реформація, Бароко) вона продовжує еволюціонувати, поступово звільняється від церковного догматизму, охоплює світську тематику, своєрідно коментуючи мирські чи філософські проблеми. У цілому українська літературна притча в Х XVIII ст. зазнала кількісних і якісних перетворень і видозмін, що були обумовлені рядом об’єктивних факторів. Доба Середньовіччя (X XVI ст.) була позначена особливим інтересом до біблійних притч. А в XVII XVIII ст., у час прометеївської епохи з героїчним прототипом людини [216, 11 162], в Україні відбувався перехід від копіювання чужих зразків літературних притч до створення власне українських прикладів цього жанру. Високий” стиль викладу змінювався на низький” (Комедія притчі про блудного сина” С.Полоцького).
Ряд літературних пам’яток XVII XVIII ст. (анонімна Притча про жіночу злобу”, Варіант малоросійський Притчі про витязя і про смерть”, анонімна притча про цигана і хазяїна з трагікомедії Фотій” Г.Щербацького) засвідчують самобутність українського бароко, яке повною мірою реалізувало свої можливості й досягло нечуваної висоти злету у творчій спадщині Г.Сковороди.
Отже, притча в процесі становлення української літератури до XIX ст. стала її невід’ємною часткою, увібравши в себе не лише кращий літературний досвід людства, а й набувши рис нашої самобутньої національної ментальності, що в різні історичні періоди відрізнялася своєю неповторністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адріанова В. П. Житіє Алексђя чоловђка Божія в древней русской литературђ и народной словесности. Петроград: Типографія Я.Башмаковъ и Ко, 1917. 516 с.
2. Алексеев М. Сравнительное литературоведение. Л.: Наука, 1983. 448с.
3. Альманах видавництва Гомін України”, 1995 р. Накладом і друком Видавничої спілки Гомону України”. 140. Bathurst street, Toronto, Ontario, Canada. M5V 2R3. 256 с.
4. Альманах видавництва Гомін України”, 1998р. Накладом Видавничої спілки Гомін України”. 140. Bathurst street, Toronto, Canada. M5V 2R3. Друком Української Друкарні Тризуб”. 1 800 - 821- 6034. Toronto, St.Catherines. 256 с.
5. Аполлонова лютня. Київські поети XVIIХVІІІ ст. К.: Молодь, 1982. 318с.
6. Аристотель. Сочинения: В 4-х томах. М.: Мысль, 1983. Т.4. 830 с.
7. Бабаев Э.Г. Апеллес и сапожник. Эпиграмматическая притча А.С.Пушкина // Русская речь. 1990. №3. С. 13 20.
8. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. К.: Орій” при УКСП Кобза”, 1992. 472с.
9. Барабаш Ю. Григорий Сковорода и традиции мандров (из записок по украинской литературной старине) // Вопросы литературы. 1988. №3. С. 86 - 110.
10. Бахтин М. М. Проблемы творчества Достоевского. М.: Алконост, 1994. 174с.
11. Бердяев Н.А. Судьба России. Самосознание. Ростов Н/Д: изд-во Феникс”, 1997. 544 с.
12. Бетко I. Біблійні сюжети i мотиви в українській поезії XIX початку XXстоліття (монографічне дослідження). Zielona Gora. Kiyiw, 1999. 160ас.
13. Библейская энциклопедия. М.: ТЕРРА, 1991. С. 579 580.
14. Біблія. Ukrainian bible. United Bible societies, 1991. 1258 с.
15. Білецький O. I. Від давнини до сучасності. T.I. К.: Наукова думка, 1964. 503с.
16. Білецький O. I. Зібрання праць у 5-ти томах. Т.2. К.: Наукова думка, 1965. 248 с.
17. Білецький O. I. та ін. Іван Франко: Життя i творчість. К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1956. 120 с.
18. Блаватская Е. П. Евангельский эзотеризм // Хроника. 2000. Вып. 2. С. 148 -157.
19. Блейк У. Песни Невинности и Опыта. Санкт-Петербург: Северо-Запад, 1993. 271 с.
20. Боб Джордж. Классическое христианство. Казань: Изд-во «Ключ», 1987. 222 с.
21. Боева Л. Развитие жанров в русской и болгарской литературах XVII-XVIIIвв. София: Изд-во Болгарской Академии наук, 1983. 174 с.
22. Большая советская энциклопедия (3-е издание). М.: Советская энциклопедия, 1975. С. 599.
23. Бурштинська X. Титан національного відродження // Альманах Гомону України”, 1998. С. 170 - 177.
24. Буценко О. Притча про наш світ // Всесвіт. 1991. № 9. С. 193 - 194.
25. Български Възрожденки книжовници от Македония. Избрани страници. София: Изд-во на българската академия на науките, 1983. 363 с.
26. Валерій A. Смолій. Богдан Хмельницький i питання державотворення // Альманах Гомону України”, 1998. С. 125-144.
27. Василькевич-Білецька X. Психологія етногенези і проблема сучасної національної політики в Україні // Альманах Гомону України”, 1998. С.96 106.
28. Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Індоєвропа. 7502 (1994). Кн. 1-4. 215 с.
29. Величко С. Літопис: В 2-х томах. T. 1. К.: Дніпро, 1991. 371 с.
30. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая шк., 1988. 406 с.
31. Вихованець І.Р. У світі граматики. К.: Рад. шк., 1987. 191 с.
32. Вісім біблійних історій // УМЛШ. 1990. №6 - 7. С. 29-39.
33. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За ред. О. Галича /. К.: Либідь, 2001. 488 с.
34. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3: Философия духа. М.: Мысль, 1977. 471 с.
35. Говард Філліпс Лавкрафт. Ультарські коти // Березіль. 1993. №3. С.174-177.
36. Грицай М. С. Народное поэтическое творчество и развитие жанров древней украинской литературы (XVII-ХVІІІ ст.): Автореф. дис. д-ра филолог. наук. К.: 1970. 46 с.
37. Грицай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література. К.: Вища школа, 1989. 414 с.
38. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. К.: Либідь, 1993. T.1. 362с.

39. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. К.: Либідь, 1993. T. 2. 264 с.
40. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. К.: Либідь, 1993. Т. 3. 285 с.
41. Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. М.: Искусство, 1989. 366 с.
42. Даль В. Толковый словарь русского языка. М.: Гос. изд. иностранных и национальных словарей, 1939. С. 867.
43. Дей О. І. Іван Франко. К.: Дніпро, 1981. 254 с.
44. Дина А. Принцип сравнительного литературоведения. М.: Наука, 1977. 241 с.
45. Добротворский С. Притча в древнерусской духовной письменности // Православный собеседник. 1964. № 4. С. 316 410.
46. Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода. К.: Либідь, 1984. 216 с.
47. Древнерусская притча. М.: Советская Россия, 1991. 528 с.
48. Древняя русская литература: Хрестоматия / Сост. проф. Н. И. Прокофьев/. М.: Просвещение, 1988. 429 с.
49. Энциклопедический словарь юного литературоведа. М.: Педагогика, 1988. С. 232 - 234.
50. Ерн В. Життя i особа Григорія Сковороди // Березіль. 1992. № 11 12. С. 39 61.
51. Єфремов С. О. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688с.
52. Жулинський М. Культурна, освітня і мовна політика в Україні // Альманах Гомону України”. 1998. С. 115 - 125.
53. Європейське Відродження та українська література ХІVХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1993.- 372 с.

54. .Златоструй: Древняя Русь ХX1II веков. М.: Молодая гвардия, 1990. 302с.
55. Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки. Ужгород: Карпати, 1983. 224с.
56. Іваничук Р. Орда (Псалом). Львів: Просвіта, 1992. С. 122.
57. Иже во святъхъ отца нашего Іоанна архіепіскопа Константинопольскаго Златоустаго. Избранные творения. Беседы на Євангелія отъ Іоанна Богослова. Издательский отдел московского патриархата, 1993. 983с.
58. Изборник. М.: Художественная литература, 1969. 800 с.
59. История жанров в русской литературе Х-ХVII в. Ленинград: Наука 1972. 470 с.
60. Історія української культури. / Заг. ред. I. Крип'якевича. К.: Либідь, 1994. 656 с.
61. Історія української літератури.: В 2-х томах. Т. 1: Дожовтнева література К.: Академія наук Української РСР, 1954. 482 с.
62. Історія української літератури.: В 2-х томах. Т.1: Дожовтнева література. К.: Вища школа, 1969. 432 с.
63. Ісіченко Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI початку XVIII cт. на Україні. К.: Наукова думка, 1990. 180с.
64. Ісіченко Ю. А. Містична перспектива літературного тексту в культурі українського бароко // Сучасність. 1995. № 5. С.100 103.
65. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга перша. Навч. посібник / За ред. П. Федченка /. К.: Либідь, 1996. 416ас.
66. Каснер Р. Притчі // Всесвіт. 1990. №3. С. 122 130.
67. Качкан В. А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. / За ред. А. З. Москаленка /. К.: Либідь, 1994. Ч. 1. 336 с.
68. Квіт С. Основи герменевтики // Кур'єр Кривбасу. 1998. № 101. С. 139 - 153.
69. Квіт С. Основи герменевтики // Кур'єр Кривбасу. 1998. - № 103. С. 151 - 168.
70. Квіт С. Основи герменевтики // Кур'єр Кривбасу. 1998. - № 104. С. 145 - 165.
71. Києво-Печерський патерик. К.: Час, 1991. 280 с.
72. Китайская пейзажная лирика III-ХIV вв. Стихи, поэмы, романсы, арии. М.: Изд-во московского ун-та, 1984. 320с.
73. Кіліченко Л. М. Франкова криниця. К.: Рад. школа, 1991. 250 с.
74. Климюк Є. Вічний революціонер: життя і творчість Івана Франка. К.: Дніпро, 1966. 193 с.
75. Клим'юк Ю. Про естетичну природу притчі // Слово i час. 1993. № 5. С. 28-31.
76. Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. К.: Худ. літ., 1956. 200 с.
77. Кожинов В. В. Роман эпос нового времени // Теория литературы. Роды и жанры. М.: Худ. лит., 1964. С. 107.
78. Козлов А. В. Щербак С. В., Козлов Р. А. Азбука літературознавства. К.: 1995. 132 с.
79. Козлов А. В., Панчук Л. В. Аналіз твору літератури. Кривий Ріг, 1995. 41с.
80. Колісніченко А. Блудний син, або Страта Бога // Вітчизна. 1990. № 5. С. 77 - 92.
81. Конельський A. Притчі // Київ. 1995. № 2-3. С. 91 - 94.
82. Кононенко П. Українці: хто ми, які ми? // Альманах Гомону України”. 1998. С. 82 - 96.
83. Косідовський З. Біблійні оповіді. К.: Вид-во політичної літератури України, 1978. 397 с.
84. Кравченко А. Є. Художня умовність в українській радянській прозі. К.: Наук. думка, 1988. C. 66 - 123.
85. Краткая литературная энциклопедия. М.: Советская энциклопедия, 1971. 1040 с.
86. Крекотень B. I. Оповідання Антонія Радивиловського. К.: Наукова думка, 1983. 407 с.
87. Кузьменко О. У школі Рудольфа Каснера // Всесвіт. 1990. № 3. C.117 - 121.
88. Кузьмичев И. К. Литературные перекрестки: Типология жанров, их историческая судьба. Горький: Волго-Вятское книжное изд-во, 1983. 208ас.
89. Кухаламішвілі В. Американська притча // Всесвіт. 1987. № 3. C. 147 - 148.
90. Лайтес Н. Миф и литература // Вопросы литературы. 1978. № 1. С.272.
91. Лесин В. М., Пулинець О. С. Короткий словник літературознавчих термінів. К.: Радянська школа, 1961. 245 с.
92. Лізен О. Пророк і блудниця // Дзвін. 1994. № 1. C. 58 - 71.
93. Литература Древней Руси. М.: МТИ им. В. И. Ленина, 1978. Вып. 2. 151с.
94. Литературный сборник XVII века Пролог”. М.: Наука, 1978. 287 с.
95. Литературный энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1987. 267 с.
96. Літературознавчий словник-довідник. К.: Академія, 1997. 533 с.
97. Лихачев Д. С. Крещение Руси и государство Русь // Новый мир. 1988. № 6. С. 249 - 259.
98. Лихачев Д. С. Поэтика художественного времени // Избранные работы в 3-х томах. Л.: Художественная литература, 1987. 656 с.
99. Лихачев Д. С. Славянские литературы как система // Славянские литературы: VI Международный съезд славистов. М.: 1968. С. 45.
100. Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1995. 320 с.
101. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. 384 с.
102. Максимович М. История древней русской словесности. Киевъ: Университетская типография, 1839. Кн. 1. 196 с.
103. Маланюк Є. Нариси з історії української культури. К.: AT Обереги”, 1992. 80 с.
104. Маслюк В. Л. Латиномовні поетики и риторики XVII першої половини ХVІІІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К.: Наук. думка, 1983. 234 с.
105. Мелетинский Е. М. Народный эпос // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Роды и жанры литературы. М.: Наука, 1964. 486 с.
106. Мень А. Сын человеческий. М.: ИПЦ Вита”, 1991. 336 с.
107. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. К.: Обереги, 1994. 424 с.
108. Михайлова А. А. О художественной условности. М.: Мысль, 1996. 319с.
109. Мишанич О. Повість врем’яних літ // Дніпро. 1991. № 10. C. 184 - 186.
110. Мороз О. До генези джерел Мого Ізмарагду” Івана Франка // Іван Франко. Статті й матеріали. Зб. І. Видання Львівського державного університету, 1948. 321 с.
111. Мороз Л. Леся Українка і християнство // Дивослово. 1995. № 2. С.4 10.
112. Мудрое слово Древней Руси. М.: Советская Россия, 1988. 464 с.
113. Наєнко М.К. Сергій Єфремов і його історико-літературна концепція // Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. С.3 - 15.
114. Наливайко Д.С. Українське літературне барокко в європейському контексті // Українське літературне бароко.-К.: Наукова думка, 1987.- С.46 76.
115. Николаева Е. Н. Притча в творчестве Л. Н. Толстого // Сборник научных трудов. М.: 1988. C. 114 - 128.
116. Никольский Н. Ближайшие задачи изучения древне-русской книжности. С.П.б.: 1902. 32 с.
117. Ницше Ф. О чтении и письме // Так говорил Заратустра. Итало-Советское издательство Сирин”, 1991. С. 31.
118. Нюстрем Эрих. Библейский словарь. Торонто: Мировая христианская миссия, 1992. 425 с.
119. Огієнко І. Дух святий як голубка // Кур’єр Кривбасу. 1998. № 95 - 96. С. 41 - 43.
120. Огієнко I. Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995. 296с.
121. Огієнко І. Хто був Варавва // Кур'єр Кривбасу. 1998. № 95 96. C.39 - 41.
122. Ориген О. О началах. Самара: Ра, 1993. 318 с.
123. Островська-Кохан Г. Від притчі до параболи // Зарубіжна література в навчальних закладах. 2000. № 10. С. 6 - 9.
124. Охрименко П. П., Пильчук И. И., Шлопак Д. Я. История украинской литературы. М.: Просвещение, 1970. 560 с.
125. Павлишин М. Чому не шелестить Листя землі” // Сучасність. 1995. №5. C. 80 - 90.
126. Памятники Древней Письменности и искусства. С. Петербургъ: Типо-Хромо-лит., 1889. Вып. XXXI. 424 с.
127. Памятники древнерусской церковно-назидательной литературы. С. Петербургъ: Типографія С. Добродђева, 1894. 200 с.
128. Памятники отреченной русской литературы / Собраны и изданы Николаем И.Тихонравовым. С. Петербургъ: Въ типографіи Товарищества Общественная польза”, 1863. T. 1. 314 с.
129. Пам'ятки українсько-руської мови і літератури / Видає комісія археографічна наукового товариства імені Шевченка. Львів: Накладом Наукового Товариства імені Шевченка, 1896. T.1. 394 с.
130. Памятники Старинной русской литературы, издаваемые Графом Григоріемъ Кушелевым-Безбородко, подъ редакцією Н.Костомарова. С. Петербургъ, 1860. Вып. 1. 481 с. + 220 с.
131. Пащин Р. Притчі // Дзвін. 1993. № 7 - 9. С. 76 79.
132. Перетц В. Н