ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА ІВАНА ФРАНКА: ДІАЛЕКТИКА ПОЕТИЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Короткий опис

Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

ТИХОЛОЗ Богдан Сергійович

УДК 821.161.2: 82-14(092) І.Франко

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА ІВАНА ФРАНКА:
ДІАЛЕКТИКА ПОЕТИЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
КОРНІЙЧУК Валерій Семенович

Львів 2003

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Філософська лірика в системі генерики
та генологічній свідомості І.Франка
1.1. Філософська лірика як поезія рефлексії 20
1.2. Іван Франко поет філософської рефлексії
(пролегомени до характеристики) 40
1.3. Франкова концепція філософської лірики як різновиду рефлексійної” 54
Висновки до 1 розділу 70

Розділ 2. Філософська лірика І.Франка
останнього десятиліття ХІХ початку ХХ ст.
2.1. Діалектика еросу і танатосу
у філософському сюжеті” Зів’ялого листя” 71
2.2. Проповідь щиролюдської” моральності
(Мій Ізмарагд” як поетичне дзеркало” сущого і належного) 109
2.3. Метаморфози філософської віри”
в поетичних рефлексіях збірки Із днів журби” 143
2.4. Кристалізація поетичної філософії І.Франка
в ліриці Semper tiro” 164
Висновки до 2 розділу 187

Висновки 188
Список використаної літератури 201

ВСТУП

Повільний, проте неухильний вихід українського літературознавства із затяжної теоретико-методологічної кризи, генетично пов’язаної з тривалим колоніальним статусом вітчизняної науки, розширення культурно-історичних горизонтів нашої гуманітаристики, неупереджене, ідеологічно незаанґажоване освоєння духовних скарбів минувшини, перечитування-реінтерпретація класики з новітніх наукових позицій, врешті, пошук шляхів і стратегій дальшого поступу рідної культури усі ці нагальні потреби сьогодення конечно вимагають актуалізації вершинних художньо-філософських здобутків національного письменства, серед чільних представників якого й велегранна постать Івана Франка.
Осягнення духовно-творчого феномена І.Франка в українській науці досить швидко конституювалося в окрему галузь, що її започаткував, либонь, ще професор Львівського університету О.Огоновський, присвятивши доробкові свого колишнього студента чималий монографічний розділ в Історії літератури руської” [240], а остаточно утвердив як самостійну дисципліну інший видатний вчений-філолог академік М.Возняк. За понад столітню історію франкознавство в обох його територіальних відгалуженнях українотеренному й діаспорно-еміґраційному напрацювало тисячі часом високовартісних емпіричних, історичних і теоретичних студій [див.: 25; 222; 114]. Та навряд чи сучасний стан дослідженості колосальної спадщини письменника можна вважати вичерпним, ба навіть задовільним. Хоча б тому, що на перешкоді об’єктивному висвітленню правдивого профілю” митця-мислителя тривалий час стояла важка гієратична брила каменяра” (Є.Маланюк [198, с. 85]) продукт соціальної міфології тоталітарного режиму, маска-ідеологема, що концентрувала в собі стандартний набір стереотипних означень (революціонер-демократ, матеріаліст, войовничий атеїст”, соціаліст, симпатик та популяризатор марксизму, предтеча соціалістичного реалізму). З іншого боку, міфологема великого Каменяра” (в основі своїй некоректна синекдоха, редукція персонального мікрокосму митця до однієї його іпостасі, причому досить ранньої й, мабуть, все-таки не найістотнішої) останнім часом вироджується в таку ж стереотипну за своєю природою рецептивну модель: Франко народник” (це соціологічно завужене й мало нюансоване поняття віднедавна набуло статусу ідеологічної наліпки, мало чим кращої від буржузного націоналі­ста”), антимодерніст, ретроґрад-ортодокс в естетиці та літературній критиці. Тим часом часто-густо іґноруються новаторські художні, наукові й філософсько-світоглядні відкриття І.Франка, і таким чином принижується його достоту центральна, визначальна роль в естетичному, інтелектуальному й національно-політичному становленні українства в епоху великих соціальних і духовних трансформацій останньої третини ХІХ початку ХХ ст. Тож необхідність усебічного, адекватного й ґрунтовного осмислення Франка як цілого творця”, цілого чоловіка” (за М.Євшаном [108, с. 136]), і передовсім Франка як явища інтелекту”, поета національної мислі” (Є.Маланюк [див.: 199]) продиктована не лише потребою розбудови франкознавства як комплексної гуманітарної дисципліни, але й доконечністю арґументованого деконструювання згаданих профанних стереотипів.
Особливої значущості зверненню до незглибимого досвіду світоглядно-естетичних пошуків українського митця-мислителя надає загальна філософізація культури на зламі тисячоліть, виявна, зокрема, і в посиленій дослідницькій та читацькій увазі до філософських проблем, мотивів і жанрів у красному письменстві. Відтак цілком умотивованим видається намагання осягнути одну з визначальних граней творчої особистості письменника філософсько-ліричну спадщину. Адже цілісне, синтетичне розуміння феномена І.Франка неможливе без наукового потрактування його філософської лірики чималого за обсягом, своєрідного за художньою формою й глибокого за проблематикою та ідейним змістом текстового масиву, котрий до певної міри може слугувати парадигмою (загальною моделлю та взірцевим репрезентантом-індикатором) нашого універсального генія, тим чародійним дзеркалом”, в якому, хто хоче, може побачити вірний образ його душі [й, додамо, світогляду. Б.Т.] в кождій добі його життя” [226, с. 52] (М.Мочульський).
Отож актуальність дослідження зумовлена не лише суто франкознавчими мотивами (потреба комплексного аналізу й інтерпретації маловивчених ділянок жанрової системи письменника), але й загальнолітературознавчими (теоретичними розробка теорії філософської лірики та історико-літературними осми­слення української філософсько-поетичної традиції в неперервності її розвитку) і навіть, до певної міри, ґлобально-культурологічними чинниками (проґресуюча дифузія філософії та літератури, актуалізація традицій літературного філософування в національній культурі та їх локалізація в загальноєвропейському і ширше світовому контексті).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафе­дрі української літератури імені акад. М.Возняка, серед наукових пріоритетів якої комплексне дослідження творчої спадщини І.Франка зі сучасних теоретико-методологічних позицій, а також вивчення жанрової системи української літератури, важливим складником котрої є й філософська лірика.
Стан дослідження проблеми. Філософська лірика І.Франка на сьогодні ще практично не досліджена як ідейно-художній феномен (на відміну хоча б від філософських поем чи політичної поезії). Окремі науковці (літературознавці й філософи) часом побіжно чи й, зрідка, дещо ґрунтовніше торкалися філософських аспектів художньої спадщини письменника, однак комплексного аналізу його філософської лірики в історії франкознавства досі не було.
Утім, на філософічності Франкової поетичної творчості принагідно акцентувало досить багато дослідників. Прикметно, що вже Антін Крушельницький, автор одного з перших літературних портретів Франка-поета (бл. 1909), зауважив філософсько-ліричний струмінь у його творчості: Третій тон ліричної поезії Франка філософічна поезія [поруч зі суспільницьким тоном” і любовними мотивами”; сатири” та поеми дослідник виділяв осібно. Б.Т.]” [171, с. 275], однак невиправдано обмежив цей тон” лише двома збірками Мій Ізмарагд” та Semper tiro”. Ще раніше, у 1886 р. польська письменниця Еліза Ожешко, відчувши дивну насолоду і поезію” української словесності і водночас відзначивши тимчасовий брак у ній дещо ширших просторів”, у листі до І.Франка писала: Мені здається, що саме Ви, шановний добродію, призначені влити більшу суму філософічного елементу в неї [українську літературу. Б.Т.], ніж досі вона має його, й поширити її психологічні обсяги” [цит. за: 40, с. 34] (курсив наш. Б.Т.). Із понад столітньої дистанції можемо з певністю констатувати, що ці сподівання-передбачення таки здійснилися: І.Франко зумів надати ліричному творові глибини філософічної виразности й драматичної сили”, а його поетична проблематика сягала філософічних глибин т. зв. вічних тем”, за словами Є.Маланюка [198, с. 89]. Саме тому він відіграв визначну роль в інтелектуалізації (у тім числі й філософізації) українського письменства зламу ХІХ-ХХ ст. [див.: 132, с. 210-227], продовживши й розвинувши традиції своїх попередників у сфері поезії думки” Г.Сковороди, М.Костомарова, Т.Шевченка, П.Куліша, Я.Щоголева, а водночас і заклавши підвалини філософсько-поетичного мислення наступників Лесі Українки, В.Самійленка, Б.Грінченка, А.Кримського, до певної міри й молодомузців”, поетів-січових стрільців, неокласиків”, пражан”-вісниківців”, упівців”, М.Бажана, Д.Павличка, І.Світличного, В.Стуса та ін.
Поодинокі констатації присутності в ліричній поезії І.Франка філософ­ських проблем і мотивів подибуємо у загальних працях про життя і творчість письменника пера С.Єфремова, М.Мочульського, Ю.Кобилецького, П.Колесника, Є.Кирилюка, Л.Луціва, І.Басса й І.Каспрука, Т.Гундорової, Я.Мельник, Р.Чопика та монографічних дослідженнях і статтях про Франкову поезію А.Крушельницького, М.Євшана, М.Зерова, П.Филиповича, А.Музички, Я.Яреми, С.Щурата, Й.Кисельова, С.Шаховського, О.Білецького, І.Каспрука, Л.Голомб, Ю.Клим’юка, В.Корнійчука, Л.Бондар, Я.Розумного, А.Білої (Давидової) і багатьох інших[1]. Цікаві спостереження часом висловлювали й дослідники філософ­ського й суспільно-політичного світогляду І.Франка (Р.Заклинський, О.Білоус, А.Брагінець, М.Климась, Д.Козій, Я.Грицков’ян, О.Забужко, В.Мазепа та ін.), однак деякі з них часто-густо не враховували питомо естетичної природи літературних творів, складності й гетерогенності суб’єктної організації лірики, а відтак адекватну інтерпретацію іноді заступали ідеологічно тенденційні фальсифікації, ґрунтовані на довільному висмикуванні цитат з поетичного контексту задля використання окремих виразів із віршів, приписуваних біографічному власне авторові, на доказ Франкового матеріалізму, соціалізму чи атеїзму. При цьому текст завдяки такому кривотлумаченню отримував ідейне звучання, цілком протилежне до справжнього, питомого, закладеного автором (така сумнівнонаукова метода” особливо притаманна для праці М.Климась, натомість студій Я.Грицков’яна, О.Забужко та В.Мазепи це зауваження, на щастя, вже не стосується). Зрештою, ідеологічна домінанта інтерпретації була властива, на жаль, і багатьом власне літературознавчим працям (особливо радянської доби). Тож не дивно, що помічений ще на початку століття третій тон ліричної поезії Франка” на десятиліття відійшов у тінь, порівняно з тоном” громадянсько-публіцистичної, політичної лірики, яка значно легше надавалася до ідеологічного витлумачення. Тільки останніми літами знову залунали судження на кшталт: Франко часто оперує філософськими поняттями []. Його лірика є медитативною, інтелектуалізованою; його інтимні почуття мають безліч виходів на загальнолюдські філософські проблеми” [23, с. 4]. Ця особливість Франкової лірики є однією з найсуттєвіших, уважає, наприклад, Л.Сеник, навіть любовна поезія, як правило, має філософський зміст. [] Упродовж усієї творчости І.Франко постійно звертався до філософської проблематики. [] У філософській ліриці Франко осягнув синтез в інтерпретації вічних” проблем життя” [273, с. 328, 330, 331].
Дослідниця української філософсько-поетичної традиції, автор монографій Поезія пізнання” (Київ, 1991) та Українська філософська лірика” (Київ, 1998), перших і поки що єдиних синтетичних потрактувань своєрідного феномена філософської лірики на широкому матеріалі нашої національної літератури, Е.Соловей констатує: Той факт, що внесок І.Франка в національну філософсько-поетичну традицію ще, по суті, не досліджений, має чимало більш і менш задовільних пояснень, проте визнати його, очевидно, доводиться. Спорадичні наближення дослідників до цієї теми мали надто частковий, до того ж описовий характер, а в працях більш загальних були позначені загальними ж ідеологічно-кон’юнктурними акцентами та й просто недостатньою освоєністю великої і складної спадщини письменника” [289, с. 101]. Справді: серед майже безбережного огрому франко­знавчих студій спеціально присвячені філософським мотивам у Франковій ліричній поезії лише декілька статей (Д.Козія [152; 153; 155; 156], Н.Над’ярних [231], Л.Міщенко [217], В.Антофійчука [5], М.Гуняка [81], низка праць Л.Сеника [273-277]). Трохи більше пощастило філософським поемам І.Франка: з цієї теми на сьогодні маємо монографії А.Каспрука [139] (уже, щоправда, досить застарілу й однобічну) та А.Скоця [282] (написану, втім, ще в 60-70-х рр.), а також чимало менших студій у різних виданнях, переважно присвячених поемам Смерть Каїна”, Похорон”, Іван Вишенський” та особливо Мойсей” [напр., 12; 68; 117; 352; 355; 360]. Не все з цього доробку справді варте уваги, та окремі праці зберігають своє значення й дотепер. Проте родова специфіка літературного філософування (лірична, епічна, драматична) однозначно не дає змоги поширювати результати досліджень поетичного епосу й ліро-епосу на суто ліричні твори; останні вимагають спеціальних ретельних студій.
З-поміж нечисленних праць, спрямованих на історико-теоретичну рекон­струкцію української філософсько-поетичної традиції чи окремих її ланок, епізодів і представників (насамперед досліджень В.Антофійчука, Т.Волкової, А.Гризуна, А.Криловця, Н.Мазепи, Я.Поліщука, Е.Соловей, Г.Токмань, І.Фізера), лише в одній фіґурує постать автора Мойсея” як поета філософської рефлексії. Маємо на увазі вже згадувану ґрунтовну працю Е.Соловей Українська філософська лірика”. Щоправда, тут справа також майже не просунулася далі від констатації невтішного стану речей: літературний портрет І.Франка як філософського поета, контурно накреслений дослідницею, вкрай стислий (обсягом неповних 3 сторінки) [289, с. 101-103] і схематичний; це радше запросини до праці, аніж пропозиція власної візії проблеми. М.Ільницький у рецензії на цю книгу справедливо відзначив, що настанова авторки на всебічне окреслення моделі світу” поета на основі всієї його творчості” стосовно Івана Франка та Лесі Українки залишилася радше задекларованою, аніж зреалізованою, оскільки філософський потенціал творчості цих письменників постає у посібнику збідненим і неповним” [129, с. 90].
Отже, проблема філософська лірика І.Франка” ще не ставилася у літературознавстві по-справжньому серйозно; окремі наближення до питання ще не означають системного його вирішення. Саме тому, усвідомлюючи необхідність наукового осмислення цієї проблеми як нагальну потребу сучасного франкознавства, предметом свого дослідження обираємо діалектику поетичної рефлексії у філософській ліриці І.Франка.
Оскільки філософсько-лірична творчість письменника явище надто складне й багатогранне, щоб можна було вичерпно висвітлити його в межах одного дисертаційного дослідження, свою увагу сконцентруємо лише на найбільш репрезентативних з погляду поетичної філософічності (звісно, в нашій суб’єктивній рецепції) збірках 1890-х 1900-х рр., які й становлять основний об’єкт роботи: Зів’яле листя” (1896), Мій Ізмарагд” (1898), Із днів журби” (1900) та Semper tiro” (1906). Звісно, таке вимушене обмеження предметного поля дисертації аж ніяк не означає, що інші книги поета (Баляди і роскази” (1876), З вершин і низин” (1887, 1893), Давнє і нове” (1911; друге, побільшене” видання Мого Ізмарагду”), Із літ моєї молодості” (1914; доповнене і відредаґоване перевидання Баляд і росказів”) позбавлені рис філософічності. Навпаки, філософська лірика останнього десятиліття ХІХ віку органічно виростає з ідейно-художніх тенденцій Франкової творчості 70-80-х рр., а доробок останнього десятиліття його життя розвиває здобутки попередніх років, хоч, може, й на дещо нижчому рівні формальної досконалості. Та означений період, на наш погляд, посідає центральне місце в життєтворчому становленні письменника, і не тільки в хронологічному аспекті. 1890-ті початок 1900-х рр. це час духовно-світоглядної зрілості митця-мислителя, його найвищої творчої продуктивності й художньої майстерності. Злам ХІХ-ХХ століть для Франка не лише пора глибокої й тривалої екзистенційної кризи, пов’язаної з численними прикрими подіями й тяжкими життєвими випробуваннями, але й доба інтенсивних духовно-світоглядних пошуків і трансформацій, драматичного осягнення життєвої мудрості, доба філософсько-поетичного синтезу” [18, с. 496] (О.Білецький), коли буремний дух вічного революцйонера”, за висловом М.Зерова, одстоюється нарешті в сосудах гуманності і філософічного спокою” [115, с. 487]. Той філософічний спокій” найвиразніше відбився в морально-дидактичній поезії Мого Ізмарагду” та розважливих історіо- й культурософських рефлексіях Semper tiro”, натомість екзистенційно-кризова філософія болю існування” [161, с. 291] (В.Корнійчук) знайшла яскравий художній вияв у ліричній драмі” Зів’яле листя” та збірці Із днів журби”.
Допоміжними матеріалами роботи слугують деякі поетичні тексти І.Франка, позначені рисами філософічності, які залишилися поза збірками чи й навіть не були опубліковані за життя письменника, а також його епістолярій, філософські поеми та інші ліро-епічні твори, окремі зразки прози й драматургії, переклади з чужих літератур, теоретико- й історико-літературна та літературно-критична спадщина, власне філософські праці.
Мета дослідження комплексний аналіз ідейно-художнього феномена філософської лірики І.Франка в аспекті розгортання поетичної рефлексії, інтерпретація філософського потенціалу окремих поезій, циклів та збірок у загальному контексті світоглядно-естетичної еволюції письменника.
Слід відзначити, що така мета передбачає не стільки механічне вилущення” філософських ідей з образно-словесної шкаралущі” (начебто вони не іманентно їй притаманні, не народжуються разом із ліричним переживанням буттєвих проблем, а ніби апріорні, незалежні від конкретного досвіду поетичної творчості, буцім іззовні вкладені в текст, наперед задані чи тільки злегка зодягнені в поетичні шати, формально декоровані з метою популяризації[2]), скільки відстеження модусу переходу філософської думки в художню” [202, с. 105] (Ю.Манн), органічної трансформації філософічного в ліричне, розгортання філософсько-ліричної рефлексії на рівні окремого поетичного тексту, циклу, збірки. Адже сенс і слово невіддільні; діалектика думки й динаміка переживання нерозривно пов’язані в естетично повновартісній філософській ліриці.
Цій маґістральній меті роботи підпорядковані конкретні завдання, через вирішення яких вона реалізується:
1) генологічна кваліфікація філософської лірики як поезії рефлексії, локалізованої на перехресті філософського метажанру та лірики як роду літератури;
2) характеристика творчої індивідуальності І.Франка як поета-мислителя (філософського поета”), схильного до філософсько-художньої рефлексії, в аспекті співвідношення в його психотипі інтелектуальних та інтуїтивних, раціональних та емоційних чинників;
3) визначення головних етапів розвитку філософської лірики І.Франка в контексті еволюції авторської естетичної свідомості;
4) з’ясування й систематизація Франкових поглядів на природу філософської лірики як різновиду рефлексійної” поезії;
5) аналіз та інтерпретація діалектики поетичної рефлексії в філософській ліриці І.Франка на трьох ієрархічних рівнях:
рівні конкретних текстів зразків філософської лірики;
рівні поетичних циклів, у яких простежується характерний філософсько-ліричний сюжет”;
рівні художньо-філософської концепції поетичної книги (збірки);
6) оцінка ролі філософської лірики в кристалізації світогляду письменника, його філософської віри” (К.Ясперс).
Методологічну основу дослідження складають принципи діалектики як загальнофілософського методу пізнання, вкоріненого ще в античних вченнях Геракліта, Сократа, Платона й неоплатоніків, остаточно канонізованого фундаментальними працями представників німецького класичного ідеалізму (Ф.В.Шеллінґа, Й.Фіхте, Ґ.В.Ф.Геґеля) й суттєво переосмисленого в новочасних концепціях екзистенціальної діалектики С.К’єркеґора, неґативної діалектики Ж.-П.Сартра й Т.Адорно, діалектико-феноменологічної естетики О.Лосєва; та, з іншого боку, засади літературознавчої (філологічної) герменевтики (герменевтики тексту), ґрунтованої на ідеях герменевтики філософської (Ф.Шляйєрмахер, В.Дільтей, М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер). Таке поєднання двох методологічних стратегій синтез, а не еклектика, оскільки діалектика іманентна герменевтиці. Діалектика як метод мислення зумовлює й буквально проймає всю герменевтичну теорію..., переконаний, зосібна, автор концепції ритму як діалектики” літературознавець С.Бураго. Цей взаємозв’язок герменевтики й діалектики є нічим іншим, як теоретичним відбиттям взаємозв’язку розуміння й пізнання, які не перебувають в опозиції один до одного, ані в якій би то не було механічній субординації, а є, по суті, позначенням єдиного процесу пізнання істини, але з корекцією чи то на антропологічний бік конкретного знання (герменевтика), чи то на узагальнені принципи знання як такого і на цілісну картину світу (діалектика)” [36, с. 17-18]. Ба більше: як зазначає український філософ М.Булатов, діалектика в сучасній філософії пов’язана не з пізнанням, а з проблемою людини в екзистенціалізмі, герменевтиці тощо”, тож віднедавна можна вести мову про філософсько-антропологічний поворот у розвитку даної дисципліни, або поворот її в напрямі потреб і проблем життя людини” [33, с. 34, 29], отже й проблем розуміння. Універсальна діалектика буття і пізнання дедалі більше трансформується в екзистенціальну діалектику людського життя й розуміння. Так діалектичний феномен постає як феномен герменевтичний. Зрештою, можливість синтезу діалектики й герменевтики обґрунтував і значною мірою реалізував у власній філософській творчості Г.-Ґ.Ґадамер, який навіть пропонував іменувати свої герменевтичні студії діалектичною” герменевтикою, вважаючи своїми вчителями не тільки М.Гайдеґґера, а й Платона і Геґеля видатних мислителів-діалектиків [див.: 51].
У пропонованому методологічному синтезі діалектика відіграє роль загальнофілософської категоріальної бази, герменевтика ж ґрунтованого на цій базі підходу до розуміння й тлумачення текстів, насамперед художніх, у нашому випадку філософсько-поетичних.
Згідно з класичним Геґелевим формулюванням, сутність діалектики полягає в осягненні протилежностей у їх єдності” [57, с. 110]. Діалектичний спосіб мислення передбачає вміння бачити ціле в частковому, схоже у відмінному, єдність у розрізненому, суперечливість в узгодженому, становлення у сталому, не абсолютизуючи жодного із супротилежних моментів, прагнучи до їх зняття (Aufhebung) у все новому (й ніколи не остаточному) синтезі. Бути діалектиком означає бачити всю повноту життя як щось ціле, стверджував О.Лосєв. Бути діалектиком означає вміти вивести з цього цілого кожний окремий ледве помітний його момент і вміти звести його до цього цілого. Бути діалектиком означає бути зрячим, бути зрячим не тільки очима, але й розумом” [189, с. 549]. Франкову філософську лірику ми й прагнемо розумово побачити” як тотальну, цілісну, хоч заразом і дискретну, внутрішньо розмаїту й суперечливу, динамічну сми­слову картину” (ейдос), в основі якої лежить певний принцип і метод, закон об’єднання і осмислення” [190, с. 100] поокремих її моментів (логос).
Філософське осердя діалектики становлять усезагальні принципи взаємозв’язку (єдності), суперечності (боротьби), становлення (руху й розвитку). Ці принципи мають універсальне значення, поширюючись як на онтологічну, так і на гносеологічну й аксіологічну проблематику. Транспонуючи їх на предмет нашого дослідження, можемо сформулювати низку діалектичних аксіом, які визначають теоретичні підвалини й процедуру наукового пошуку.
1. Цілісність раціонально-чуттєвого освоєння світу в мистецтві слова.
2. Єдність змісту і форми, ідеї й образу, філософської концепції й естетичного вираження, логосу й ейдосу в художньому творі.
3. Іманентна антиномічність філософсько-художнього сенсу, його внутрішня діалогічність і проблемність (діалектика запитання і відповіді).
4. Динамізм і процесуальність філософсько-поетичної рефлексії як саморуху філософсько-художньої ідеї, відкритість і неостаточність її результатів.
5. Еволюційна змінність творчої індивідуальності письменника, внутрішній взаємозв’язок і діалектична логіка взаємозміни послідовних етапів цієї еволюції.
6. Загальний взаємозв’язок життя і творчості, творчості і світогляду, тексту й контексту.
Ці діалектичні принципи є найзагальнішими засадами нашого дослідження, мета якого тепер може бути сформульована так: пізнання філософської лірики І.Франка як цілісного раціонально-чуттєвого (1) ідейно-художнього (2) феномена у її внутрішніх суперечностях (універсально-субстанційних смислових антиноміях) (3), динаміці поетичної рефлексії (4) й еволюційного становлення (5) та нерозривному взаємозв’язку з іншими сферами життєтворчості митця (6). На основі цих аксіом розбудовується система методологем діалектичної герменевтики як мистецтва й науки розуміння, у першу чергу розуміння текстів, яке досягається через їхню інтерпретацію.
Згідно з герменевтичними постулатами, поетичний твір це сенсовне повідомлення, крізь яке голосом автора промовляє саме буття (М.Гайдеґґер), причому промовляє в особливий, емінентний” [див.: 85] (Г.-Ґ.Ґадамер) спосіб. В поезії буття підноситься до космосу завдяки повній гармонії значення та звучання, руху сенсу” і мелодії сенсу”, конверґенції змістових та формотворчих ліній” [84, с. 159]; тут відбувається повсякчасне вибудовування світу” [84, с. 27] світу своєрідного, власне поетичного, художнього. Саме тому художній текст є істинним на свій власний кшталт” [84, с. 160]. Адже, за Т.Адорно, мистецтво це не дискурсивне пізнання, і його істина не є відображенням об’єкта” [2, с. 377]. Художня істинність (світоглядний сенс поетичного твору) має принципово процесуальний характер і не може бути цілком редукована до раціонально-логічного еквівалента інформації; це не готова, знята” істина-результат, істина-остаточна відповідь, а істина-запитання, істина-пошук, істина в процесі її творення, in actu (лат. в дії); вона полягає не в загальній закономірності (як істина наукова), а в створенні індивідуального взірця (образу). Завдання інтерпретатора відчитува

Список літератури

ВИСНОВКИ

Осмислення філософської лірики І.Франка універсально обдарованого поета-мислителя, схильного до художньо-філософського осягання найзагальніших питань буття людини і світу, не тільки дало змогу глибше зануритися в структуру і сенс його поетичних творів, відкрити досі незнані чи принаймні недооцінені грані художнього світу митця, але й спонукало до пошуків відповідей на непрості теоретичні питання.
Філософська лірика як своєрідний феномен літературно-філософського помежів’я посідає особливе місце в генериці системі родів і видів красного письменства. Її генологічний статус, на нашу думку, найадекватніше може бути кваліфікований як метажанровий різновид ліричного роду, співвідносний з аналогічними явищами літературної філософічності інших родів (епосу філософський роман, філософська повість, філософська новела тощо; драматургії філософська трагедія, драма ідей, інтелектуальна драма та ін.). De facto філософська лірика виявляється в низці модифікацій традиційних і новітніх ліричних жанрів, позначених рисами філософічності (філософських елегій, медитацій, послань, епіграм, віршів-алегорій, віршів-візій та ін.). Головним же жанротворчим чинником-модифікантом, а заразом і критерієм генологічної диференціації в цьому разі виступає поетична (а саме філософсько-лірична) рефлексія особливий тип суб’єктно зорієнтованих пізнавальних актів, що поєднують у собі прикмети власне філософського мислення з рисами ліричного образу-переживання. Причому, залежно від предметної спрямованості цієї рефлексії, можна виокремити антропософську та морально-філософську, соціо- й націософську, культурософську, натурфілософську, реліґіософську та вільнодумно-атеїстичну лірику, які в цілості складають особливу поетичну філософію буття. Ця філософія має принципово художній, власне естетичний характер і суттєво відмінна од чистої”, фахової філософії як за формою кристалізації філософських ідей, так і за самим складом цих ідей. Філософська думка, висловлена в художньому творі, з погляду власне філософського може бути банальною, тривіальною, навіть засадничо хибною, проте її естетична сила й глибина забезпечує їй право на існування й адекватний відгомін у свідомості реципієнтів. Ориґінальність такої філософсько-поетичної думки зазвичай полягає не в новизні її раціонально-логічного еквівалента, а в новизні естетичній, майстерності й силі художнього виконання. Філософська ідея в поета здебільшого одразу народжується як художня ідея, злютована з естетичним переживанням та образним втіленням, ще до кінця не о-формленим. Це дає підстави вважати філософську поезію, при всій її межовості й синтетичності, у першу чергу, феноменом художнім, а вже потім філософським.
Як митець-мислитель аполлонівського”, інтелектуалістського”, ґетеанського роду”, І.Франко, при всій силі й глибині його емоційних переживань, у власній творчості здебільшого схилявся до поезії виваженої, аналітичної думки. У психологічній структурі його творчої індивідуальності інтелектуальний первень усе-таки домінував над безпосередньо-емоційним. Не дивно, що література стала для письменника-інтелектуала способом філософування. Жвавий інтерес до найзагальніших, вічних” питань буття людини, нації, людства, природи, всесвіту загалом, поєднаний із міцною заземленістю”, життєво-практичною заанґажованістю творчих пошуків, породжував ненастанну філософсько-ліричну рефлексію, що проймає його поетичну творчість. Причому рефлексія ця функціонувала й у вигляді дидактичної пропаганди готових, вже віднайдених і наперед визначених істин-ідей, і як живий, творчий, непрогнозований пошук цих істин у процесі творення поетичного тексту. Ці два типи філософсько-поетичної рефлексії, дидактичний та евристичний, разом витворюють смисловий космос Франкової філософської лірики четвертої струни” його поетичної ліри” (поруч зі струнами” бойових пісень, інтимної лірики та сатири, що їх виокремив О.Білецький). І якщо в Паренетіконах” і Притчах” Мого Ізмарагду” переважає перший тип поетичного філософування, поезія відповідей”, то, скажімо, в циклі В плен-ері” збірки Із днів журби” ці відповіді народжуються у драматичному процесі духовних пошуків і вагань, щоб у свою чергу спонукати суб’єкта до постановки нових світоглядних запитань. У кожному разі, філософська лірика І.Франка переважно тяжіла не стільки до формально-логізованих способів художнього вираження, скільки до різних форм художньої умовності (поетичних алегорій, символів, емблем, художніх міфологем на кшталт міфологеми смерті на шляху” тощо). Та назагал треба визнати, що лірика ця переважно семантично прозора, відкрита до розуміння, її образна закодованість” рідко стає на перешкоді філософській інтерпретації.
Прикметно, що І.Франко, митець із високим рівнем генологічної свідомості, сформулював цікаву, діалектично гнучку й достатньо системну концепцію філософської лірики як різновиду рефлексійної поезії (поезії аналітичної думки”, посутньо відмінної від конкретно-чуттєвої, безпосередньо-емоційної наївної”). Причому письменник чітко відрізняв сухо-раціоналістичне, тенденційне, поверхове, банальне римоване резонерство од глибоко ідейної, ориґінальної філософської поезії, в якій щирість дійсного чуття” злютована в гармонійну цілість із правдивістю життєвих спостережень та масштабністю й новизною світоглядних узагальнень. Свої погляди на сутність і природу ліричного філософування митець-мислитель теоретично експлікував у літературознавчих і літературно-критичних працях та імпліцитно реалізував у власній художньо-творчій практиці.
Дослідження Франкової філософської лірики останнього десятиліття ХІХ початку ХХ століття (поезії болю існування”, щиролюдської” моральності, влади творчого духа”, згідно з періодизацією В.Корнійчука, дещо модифікованою відповідно до наших власних поглядів на світоглядно-естетичний розвиток письменника) засвідчило її широкий проблемний діапазон, жанрову поліфонію, помітну ідейно-художню еволюцію, а водночас і принципову єдність, тяглість, спадкоємність окремих етапів цієї еволюції. Кожна з аналізованих поетичних збірок має неповторну художньо-філософську фізіономію”, визначену як суто поетикальними, стильовими якостями (ранньомодерністські тенденції Зів’ялого листя”, тонко стилізований неомедієвізм” Мого Ізмарагду”, філософсько-психологічний імпресіонізм Із днів журби”, неокласичні й неоромантичні риси Semper tiro”), так і ідейно-проблемними домінантами (діалектика еросу й танатосу у філософському сюжеті” ліричної драми”; морально-філософська апологія мудрості, праведності і любові у власне ізмарагдових” творах; переорієнтація філософської віри” днів журби” із зовнішнього, соціального й матеріального світу на внутрішній світ особистості, мікрокосм нетлінної людської душі; адорація штуки”, усвідомлення високого призначення митця-пророка, історіо-, націо- й культурософська спрямованість лірики влади творчого духа”). Та в сумі вони творять цілісний філософсько-поетичний світ високого ідеалізму, повний віри в людину і людяність, примат духу над матерією, перемогу добра над злом. Діалектика духовного розвитку І.Франка, метаморфоз його філософської віри” (К.Ясперс) виразно (хоча й художньо опосередковано) відображена у філософській ліриці аналізованих поетичних книг.
У ліричній драмі” Зів’яле листя” (1896) розгортається екзистенційна драма героя-естетика”, одержимого нездоланною любовною пристрастю до амбівалентного, внутрішньо гетерогенного, дещо абстрактного образу жінки, ідеалізованої й демонізованої водночас. Цей непоправний романтик-ідеаліст концентрує в собі риси ґетівського Вертера й фаустівської людини”, зорієнтованих на чуттєву насолоду і невловне щастя моменту; він живе любов’ю, в любові й заради любові, доки не зневірюється в можливості свого земного щастя і не наважується на самогубство, підвладний фатальній ґравітації небуття. Таким чином, філософсько-ліричний сюжет, урухомлений діалектикою еросу і танатосу (жадання жити й любити та інстинкту ненависті, саморуйнування, автодеструкції), побудований за схемою: любов як надія і віра відсутність взаємності біль, страждання зневіра як смерть надії суїцид як визвілля із болю”. Поетична еротософія й танатософія збірки складають екзистенціальну філософію болю існування”, що частково асимілює буддійські доктрини майї, сансари й нірвани й підпорядковує їх софістикованій апологетиці самогубства з позицій морального релятивізму (Самовбійство се трусість”). Головні постулати цієї кризово-песимістичної філософії: щастя сон, ілюзія; любов також сон, омана, химерна мрія; життя страждання, біль, тривога, буття-до-смерті; смерть єдина реальність та єдиний вихід з усіх життєвих проблем, звільнення від страждань; центральні її категорії-екзистенціали самотність, страх, тремтіння, тривога, страждання, біль, туга, розпач, відчай. Лише недосяжна любов-ерос символізує для суб’єкта ідеальні, вічні вартості, проте це діалектично суперечливе почуття обертається до нього темним, деструктивно-руйнівним боком, інволюціонуючи від вогню еротичної пристрасті, ідеалізованої любові-мрії до любові-вампіра, привида, сфінкса жорстокого спричинника самогубства. Філософічність наростає в міру витіснення пристрастей рефлексіями, досягаючи максимальної концентрованості в Третьому жмутку”, де послідовно змінюють одне одного любовний, фаустівсько-мефістофелівський і буддійський мотиви: шлях ліричного героя пролягає від коханої до диявола, з яким йому так і не вдається підписати контракт (І він явивсь мені. Не як мара рогата”), і від диявола до Будди, котрий обіцяє йому мир забуття” в нірвані (Поклін тобі, Буддо!..”). Відтак укладена в уста ліричного героя декларація матеріалістичного скептицизму й атеїзму Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..” сприймається не як світоглядний маніфест власне автора, а як філософське обґрунтування невідворотності й доцільності суїциду, засноване на ідеї безсмертя тіла (матерії) і, відповідно, смертності душі. Втрата сенсу життя й почуття абсурду, екзистенційного вакууму” штовхають героя на самострату, однак це не тріумф некрофілії, а навпаки, яскрава поетична пересторога від до­крайнього песимізму. У такому разі Зів’яле листя” постає як художня верифікація одного з можливих шляхів людського існування тупикового шляху чистої пристрасті. На наш погляд, лірична драма” у філософському аспекті це екзи­стенційний експеримент І.Франка, сублімація й естетизація його власних страждань, символічна проекція особистісної тіні”, своєрідна мистецька психодрама психологічна автотерапія шляхом розігрування” інтимної історії власної душі (love story”) на сцені” художнього світу-театру”.
Утім, серед правдивих Schmerzenskinders” (дітей страждання) тієї доби Франкової життєтворчості не тільки поетичні витвори модерної філософії болю існування”, а й максими філософії гуманності високої проби. Лік на душевні хвороби людини і соціуму невдовзі по Зів’ялому листі” митець віднаходить у проповіді щиролюдської” моральності, котру черпає з різних джерел Біблії, буддійських і старохристиянських повчальних книг, давньоукраїнської літературної традиції, народної мудрості, особистого екзистенційного досвіду. Трансформація емпіричного в ліричне тут здійснюється за принципом à rebours”, від супротивного: замість прямого відображення невтішної психобіографічної ситуації звернення до скарбів вічної мудрості, добра і краси як цілющого антидоту життєвому лихові. Гуманістично інтерпретована (часом полемічно переосмислена) християнська етика лягла в основу поетичної філософії книги Мій Ізмарагд” (1898), де злиденному, невтішному сущому індивідуальної і соціальної дійсності протиставлений ідеал морального належного. Навіть сама структура збірки виразно двочленна: сферу сущого відбивають цикли Поклони”, По селах” та До Бразилії”; Паренетікон” же, Притчі” й Легенди” репрезентують переважно належне. Таке концептуальне протиставлення виявляється у цілому ряді антитез: мудрість глупота; любов до ближнього ненависть, еґоїзм; віра, любов до Бога зневіра, моральний нігілізм, фальшиве святенництво; щастя, радість горе, жура, недоля; благочесність, дотримання морального закону людські гріхи (гнів, лукавство, користолюбство, зажерливість, скнарість, упертість, пияцтво та ін.). Пріоритет морально-філософської проблематики органічно спричиняє повнорозквіт параболічних жанроформ притчі й леґенди (зосібна, ключовим твором збірки видається Притча про життя” з її апологією любові) та насамперед у Паренетіконі” своєрідний ренесанс” дидактичної, гномічно-афористичної жанрово-стильової тенденції, яка зародилася ще в лоні позиченої книжної мудрості” доби романтичного ідеалізму”. Націософська ж проблемно-тематична тенденція, сформована як виразна й свідома опозиція письменника-мислителя до соціал-демократичної (зокрема марксистської) формальної релігії ненависті та класової боротьби”, знайшла вияв насамперед в окремих поезіях циклу Поклони” (Рефлексія” та Якби”), сповнених пафосу національного критицизму й правдивого патріотизму. Домінантним ліричним суб’єктом збірки все ж є не поет-громадянин, а філософ-мудрець, моральний навчитель свого народу, проповідник правдивої доброчесності, який, за К’єркеґором, перебуває на етичній стадії екзи­стенції. Цей лицар добра і духовності, що дотримується вимог загальнолюдської моралі, власною працею виконує обов’язки перед своїм сумлінням, народом і Богом, не чекаючи слави й віддяки, уникає спокус та гріховних пристрастей і водночас у чесному поєдинку змагається зі злом, чергова інкарнація франківського ідеалу цілого чоловіка”, втіленого у цілісний етичний кодекс. Дещо раціоналі­стична художньо-філософська концепція збірки, що синтезує орієнтальні й окцидентальні реліґійно-філософські традиції sub specie новочасного цілого чоловіка”, повною мірою репрезентує щиролюдське лице”, духовну фізіономію” письменника та етичні засади його світогляду.
У найсуб’єктивнішій поетичній книзі І.Франка Із днів журби” (1900) на перший план знову виходить філософія болю існування”, філософія резиґнації й алієнації, та цього разу вона характеризує не світовідчування ліричного героя-самогубця, а життєставлення самого автора. У центрі уваги тут внутрішній світ ліричного суб’єкта (дуже близького до авторської особистості), побачений крізь призму екзистенціалів втоми, безсилля, болю, жалю, суму, туги, муки, зневіри, резиґнації, страху, архетипних образів серця, тіні, агону тощо. На зміну свідомому етичному раціоналізмові Мого Ізмарагду” приходить спонтанний кордоцен­тризм, виявний найперше у проникливому, глибинному ліризмі. Тож Із днів журби” це книга психологізованого, інтерналізованого філософізму, переважно витісненого в підтекст та інтеґрованого в структуру власне медитативної (автопсихологічно-інтроспективної) жанрово-стильової стихії. Філософський аспект збірки (проблематика вічного й тлінного, духовного й плотського, суспільного обов’язку й індивідуального щастя, громадської праці й мистецької творчості, метафізичного відчаю й екзистенційного вибору) найповніше вираження знайшов в окремих поезіях циклу В плен-ері” (останнього з ліричних жмутків” книги). Проте філософські питання порушуються вже в першому циклі, однойменному з назвою збірки, насамперед у вірші І знов рефлексії! Та цур же їм!..”, насиченому розлогими роздумами над сенсом суспільної праці”. Тут укотре постулюються незаперечні для Франка як поета, мислителя й громадянина вартості праця, суспільний обов’язок, любов до людей, знову формулюється ідеал цілого чоловіка” з його непоборним життєствердним пафосом та принциповою опірністю до духовного наркотика” зневіри й роздвоєння. Тож, попри чисто мінорну” назву, збірка не вкладається в тісні рамці трагічно-песимістичного світовідчування, зумовленого розчаруванням у давніх ідеалах”. Момент екзистенційної кризи став для поета моментом світоглядної трансформації, переорієнтації філософської віри” із зовнішнього, фізичного, матеріального світу як єдиної реальності на внутрішній, духовний світ, рай у власному нутрі” недовідомий світ вищого порядку, ніж обмежена матеріальна дійсність. Сенс цього кінецьстолітнього світоглядного перелому особливо рельєфно проступає з витонченої діалектики метаморфоз філософської віри” у поетичному трактаті Мамо-природо!..” (1899) (з циклу В плен-ері”) та радісних окликів віднайдення втраченого раю у мініатюрі Всякий легенди співа: атеїсти про муки месії” (1900). Ці твори відбивають рішуче заперечення безбожницької раціоналістичної філософії, що запанувала була на якийсь час у поезії пророцтва і бунту”, а відтак знаменують повернення І.Франка звісно, на вищому етапі світоглядної еволюції до світлої віри в божеськість” та вічнії огнива духу” доби романтичного ідеалізму”. Цікаво, що діалектика розвитку філософської віри” в поезії Мамо-природо!..”, так би мовити, в мініатюрі відображає головні етапи всієї світоглядної еволюції І.Франка: від наївної реліґійності романтичного ідеалізму”, через період бунту розуму” 80-х та філософії зневіри” й болю існування” 90-х років до обґрунтування влади творчого духа” в Мойсеї” і Semper tiro”. Франкова ж поетична філософія мистецтва узагальнюється у вірші Школа поета” притчі про долю й покликання митця, у творчому процесі якого діалектично взаємодіють любов і страждання, журба й іронія. Філософські мотиви збірки Із днів журби”, таким чином, є своєрідним ліричним прологом” до Франкового філософсько-поетичного синтезу” (О.Білецький) доби Мойсея” й Semper tiro”.
Міряти філософічність окремих збірок письменника справа невдячна. Кожна з них філософічна по-своєму, і щоразу ця філософічність інакша. Та все ж філософічно найглибшою і найціліснішою слід, мабуть, визнати книгу Semper tiro” (1906), у якій скристалізований екзистенційний досвід поета-мислителя. Причому не тільки його етичний кодекс, як у Моєму Ізмарагді”, а й кодекс естетичний, а також національно-історіософська концепція. У період влади творчого духа” (П.Филипович) поетична творчість І.Франка тяжіє до філософічного спокою, душевної рівноваги, інтелектуальної насиченості, ненав’язливого дидактизму. Активізується звертання до мудрості віків, закодованої у слові, передусім, художньому; поглиблюється проникнення у смислові глибини інтертексту світової культури, причому ориґінальність переосмислення старих тем” у ліриці Semper tiro” значно вища, порівняно з Моїм Ізмарагдом”. Дуже часто поет обертає ідеї першотворів à rebours”, полемізуючи зі своїми попередниками і формулюючи таким чином власну філософію буття. Тип взаємин автора й читача тут уже не вчитель учень”, а учень учень”: обоє вони вічні учні у високій школі життя й мистецтва. Філософська проблематика книги охоплює питання сутності й призначення мистецтва, сенсу творчості (Semper tiro”, Сонет”, Моєму читачеві”), етичного вдосконалення людської натури, своєрідної духовної євгеніки” (тексти циклу Із книги Кааф”), місця й ролі людини взагалі й митця зокрема у національно-суспільному житті та вселюдській історії (Конкістадори”, більшість творів На старі теми”). Домінантою ж загального розуміння людини, мистецтва, нації виступає, на наш погляд, любов як визначальний екзистенціал людського буття, у всій її багатоіпостасності: любов до жінки, любов до людей, любов до Батьківщини, любов до правди, любов до краси мистецтва та ін.
У книзі Semper tiro” (насамперед у перших трьох її творах) найповніший вияв знайшла Франкова адорація штуки” обожнення творчої сили мистецтва, зокрема поетичного, звеличення його онтологічної самоцінності й нескінченності, усвідомлення діалогічної сутності художньої комунікації. Центральна ідея тогочасної Франкової поетичної філософії мистецтва: поезія це чарівний лік-панацея на духовні хвороби особистості й нації, спроможний не тільки полегшити їхні страждання, а й вздоровити” їх, уберегти від сирітства духового”. Своєрідною антитезою занепадницьким” настроям епохи fin de siècle виступає активістська філософія чину Конкістадорів”, наснажених філософською ідеєю поступу, які немовби відроджують до життя каменярські” настрої, долаючи їхній скорботний фаталізм. У циклі На старі теми”, що постав внаслідок новаторського переосмислення біблійних та староруських епіграфів-кодів, пропагується ясна й прозора національна етика, народжена з діалектики сорому і гідності, сумніву і віри. Ліричний суб’єкт циклу нещадно викриває вади української ментальності, тавруючи зраду, духовне рабство, національний розбрат, осмислює в історіософській площині історичні шляхи України впродовж багатьох століть, усвідомлює націотворчу роль власного поетичного слова та пророчого покликання, іронічно полемізує з примітивно-вульґарними й хитромудро-фарисейськими” реліґійними й моральними уявленнями. Франкова ж Книга Кааф”, у якій виразнішають дидактичні й риторичні прикмети поетичної рефлексії, становить своєрідний філософсько-етичний підсумок збірки, наснажений ідеєю всеобіймаючої любові. Апологетика духовних вартостей, ідеал правдивої, щирої гуманності, відмінної од псевдолюдяності богословів”, реабілітація людської тілесності, голосу плоті, прагнення до чуттєвої насолоди (зокрема еротичної), засудження показного аскетизму, обґрунтування необхідності виважено-філософічного ставлення до життя sub specie aeternitatis (зокрема, й до народної (не)вдячності), усвідомлення трагізму власної місії та творчої незреалізованості, звеличення сили людського слова, поетична філософія серця” такий діапазон світоглядної проблематики циклу, в якому універсалізуються Франкові художньо-філософські концепції поета й поезії, людини і суспільства, любові й обов’язку. Поетична філософія Semper tiro”, в основі якої лежить культ любові і творчості як найвищих проявів людської духовності, своєрідне повернення до філософської віри” доби романтичного ідеалізму” на новому рівні світоглядно-естетичного розвитку.
Дослідження дало змогу спростувати низку рецептивних та інтерпретативних стереотипів у тлумаченні окремих художніх явищ та постаті Франка загалом (на жаль, і досі здебільшого панівних і вельми живучих). Зокрема, критично переосмислюються усталені дотепер уявлення про ліричну драму” Зів’яле листя” як явище самої лишень інтимної лірики, чистої поезії чуття, що безпосередньо виражає авторську суб’єктивність; про композиційну й художньо-концептуальну нецілісність, еклектичність Мого Ізмарагду”; про суцільно песимістичну, безпросвітну тональність збірки Із днів журби”. З’ясувалося, що присутність філософічного первня в поезії І.Франка аж ніяк не може бути обмежена кількома збірками кінця ХІХ початку ХХ століть (Мій Ізмарагд”, Із днів журби”, Semper tiro”), як тривалий час (фактично, й досі) вважалося у франкознавстві. У всі періоди творчого розвитку письменника у його поезії (у тім числі ліричній) знаходили вияв напружені інтелектуально-філософські погляди. Рішуче спростовуються науково некоректні спроби використання окремих текстів чи навіть уривків поетичних творів І.Франка як ілюстрацій його філософського матеріалізму”, войовничого атеїзму”, наукового соціалізму” тощо без урахування питомо естетичного, часто рольового характеру цих творів (Пісня геніїв ночі”, Ex nihilo. Монолог атеїста”, Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..” та ін.). Таким чином здійснюється дефальсифікація (у першу чергу деідеологізація) Франкової поезії.
Попри те, що філософська лірика І.Франка як герменевтичний феномен відкрита до численних культурних впливів і повсякчас діалогізує з найрізноманітнішими філософськими, реліґійними й естетичними концепціями (орфізмом, нео­платонізмом, християнством, буддизмом, брахманізмом, середньовічним містицизмом, романтичним ідеалізмом, позитивізмом, утопійним соціалізмом, громадів­ством, філософією життя”, навіть екзистенціалізмом, психоаналізом, інтуїтиві­змом та ін.), її ідейний зміст не може бути зведений (редукований) до жодної з них. Усі ці впливи, засвоєні, заломлені й переосмислені у творчій індивідуально­сті письменника, не здобули панівного, визначального становища в його світогляді, перетопившись і трансформувавшись ув ориґінальну, власне франківську поетичну філософію франкізм”, за визначенням І.Денисюка [95, с. 16].
Дослідження засвідчило питому, багаторівневу діалектичність філософ­сько-поетичних пошуків письменника, виявну і в постійній змінності, пристрасному динамізмі його творчої еволюції, і в увазі до основоположних буттєвих антиномій, і в складній взаємодії емоційно-інтуїтивних та раціонально-логічних чинників художнього пізнання, і в драматизмі й поліваріантності власне художньої кристалізації інтелектуальних відкриттів митця-мислителя, і в діалектиці запитань та відповідей, іманентному діалогізмі художньої свідомості, іноді доведеному до небезпечної межі внутрішнього роздвоєння, і в повсякчасному змаганні ліричного суб’єкта (а разом з тим і самого автора) до внутрішньої цілості, гармонійності, змаганні до осягнення світоглядного й екзистенційного синтезу в ідеалі цілого чоловіка”.
Діалектика поетичної рефлексії у філософській ліриці І.Франка на всіх етапах її розвитку жвава, життєпружна, гостроконфліктна стихія саморуху логосу й ейдосу, динамічного саморозгортання світоглядних сенсів у розмаїті образні форми, породжена кардинальними буттєвими суперечностями. На кожному етапі еволюції цього метажанрового різновиду ліричної творчості митця можна ви­окремити домінантну образно-смислову опозицію, котра немовби становить головний нерв”, стрижневу маґістраль філософсько-поетичного розмислу. Так, для філософської лірики романтичного ідеалізму” визначальною, на наш погляд, була діалектика божеського” та людського”, для поезії пророцтва і бунту” протистояння вершин” і низин”. Кризовий період болю існування” та щиролюдської моральності” як цілість описується метафорою зцілення недужого духу” (опозиція здоровий” хворий”), причому роль основних сюжетотворчих конфліктів виконують антитези ерос танатос” (Зів’яле листя”), суще належне” (Мій Ізмарагд”), сумнів віра” (Із днів журби”). Філософська поезія доби Semper tiro” зосереджена навколо дилеми вічного” і тлінного”. Утім, у загальному підсумку всі ці фундаментальні опозиції зводяться до універсальної діалектики ідеального і реального. Причому категорії божеське”, вершинне”, цілюще”, містично-еротичне”, належне”, повне віри”, вічне” виступають як атрибути ідеалу, а реальність характеризують означення людське”, низинне”, недуже”, смертне”, суще”, сумнівне”, минуще”. Цей незніманний” (у геґелівському сенсі), константний світоглядний антагонізм інкарнується у розлогих паралельних рядах образних знаків (символів і концептів). Відтак ціла філософсько-лірична (й ширше філософсько-поетична) творчість І.Франка постає як ґрандіозне, втілюване в різних формах і на різних рівнях художності, сказання-притча про ненастанні борсання людського духу межи чоловіцтвом” і звірством”, животворним подихом Весни і смертоносним ледяним вітром” Зими, темним” Агріманом й Ормуздом ясним, молодим”, Білим і Чорним демонами, ангелом Жизні та ангелом Смерті, темним демоном пустині” Азазелем і всесильним Єговою, зрештою, межи Богом і Дияволом. Перед уважним, вдумливим читачем розгортається нескінченна драма живої думки, захоплююча подорож у світ недовідомого, історія випробування на міцність непорушних уявлень здорового глузду” та пошукування істин мети і шляху. Це спроба людського розуму сягнути глибин буття над безоднею ніщо, збагнути сенс життя у світі і рушити поза межі можливого” туди, де належне стає сущим, де доконується зішестя ідеалу в реальність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аверинцев С.С. Софія-Логос: Словник. К.: Дух і літера, 1999. 464 с.
2. Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П.Таращук. К.: Вид-во С.Павличко Основи”, 2002. 518 с.
3. Аникст А. Лирика Гете // Goethe J.W. Gedichte / Гете И.В. Избранная лирика / На нем. языке. М.: Прогресс, 1980. С. 5-28.
4. Антофийчук В.И. Философские начала поэзии Миколы Бажана: Автореферат дис. канд. филол. наук / ОГУ им. И.И.Мечникова. Одесса, 1989. 19 с.
5. Антофійчук В.І. Традиції Івана Франка у філософській поезії Миколи Бажана // Українське літературознавство. Вип. 42: Іван Франко: Статті і матеріали. Львів, 1984. С. 69-74.
6. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації: Збірник статей. Дрогобич: Відродження, 1991. 90 с.
7. Барт Р. Текстуальний аналіз Вальдемара” Е.По // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 385-405.
8. Барт Р. S/Z / Пер. с фр.; Под ред. Г.К.Косикова. 2-е изд., испр. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 232 с.
9. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко: Життєвий і творчий шлях. К.: Наук. думка, 1983. 456 с.
10. Бердяев Н.А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека. Харьков: Фолио; М.: ООО Изд-во АСТ”, 2002. 688 с.
11. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ поч. ХХ ст.: (Монограф. дослідження). Zielona Góra Kijów: [без видавництва], 1999. 160 с.
12. Бетко І. Поема Івана Франка Смерть Каїна”: Езотеричний аспект проблеми пізнання // Українське літературознавство. Вип. 58: Іван Франко: Статті і матеріали. Львів, 1993. С. 64-71.
13. Бетко І. Філософська поезія Куліша // Філос. і соціолог. думка. 1994. № 11-12. С. 110-120.
14. Бичко І.В. Людиномірність предмета філософії // Філософія: курс лекцій. / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. К.: Либідь, 1993. С. 16-29.
15. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена. М.: Видання Московського патриархату, 1988. 1523 с.
16. Біла А. Образ автора в ліриці Івана Франка: Монографія. Донецьк: ДонНУ, 2002. 192 с.
17. Білецький О.І. Двадцять років нової української лірики (1903-1923) // Білецький О.І. Літературно-критичні статті / Упоряд., авт. приміт. М.Л.Гончарук. К.: Дніпро, 1990. C. 17-44.
18. Білецький О.І. Поезія Івана Франка // Білецький О.І. Зібрання праць: У 5 т. Т. 2. Українська література ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наук. думка, 1965. С. 462-501.
19. Білецький О.І. Українська література серед інших літератур світу // Білецький О.І. Зібрання праць: У 5 т. Т. 2. Українська література ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наук. думка, 1965. С. 5-50.
20. Білецький О.І. Фауст та легенда про нього // Всесвіт. 1981. № 3. С. 182-197.
21. Білецький О.І., Басс І.І., Кисельов О.І. Іван Франко: Життя і творчість / Відп. ред. О.І.Білецький. К.: Вид-во АН УРСР, 1956. 358 с.
22. Білоус О.Г. Світогляд Івана Франка. К.: Знання, 1956. 52 с. [Товариство для поширення політ. та наук. знань УРСР. Серія І, № 11].