РОМАНИ ЮРІЯ ХОРУНЖОГО І УКРАЇНСЬКА ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ПРОЗА 60 – 90-Х РОКІВ ХХ СТ.

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П.ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

МЕНШІЙ АЛІСА МИКОЛАЇВНА

УДК 821. 161. 23 19” (092)
Хорунжий Ю.

РОМАНИ ЮРІЯ ХОРУНЖОГО І УКРАЇНСЬКА
ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ПРОЗА 60 90-Х РОКІВ ХХ СТ.

10.01.01 українська література

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Наукові керівники:
дійсний член АПН України,
доктор філологічних наук, професор

ХРОПКО П.П.

;
доктор філологічних наук, професор
ГУЛЯК А.Б.

КИЇВ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

РОЗДІЛ І. Еволюція жанрово-композиційних модифікацій історико-біографічної прози Юрія Хорунжого. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14

РОЗДІЛ ІІ. Історична та художня правда як жанроутворююча домінанта романістики письменника. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49

РОЗДІЛ ІІІ. Особливості художнього моделювання образної системи історико-біографічних романів Юрія Хорунжого. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
Сучасний етап українського державотворення ознаменований подальшим зростанням національної самоідентифікації народу. Усвідомлення величі своєї нації, шляхів здобуття незалежності, формування громадянської позиції неможливе без осягнення ролі знакових постатей української історії, життя і творчість яких були спрямовані на втілення державотворчої ідеї в політиці, науці, культурі тощо. Таке розуміння властиве українській історико-біографічній прозі, хоч за рівнем художнього осмислення й відтворення образів видатних представників минулого ці твори й не дорівнюють доробку таких метрів художньої біографії, як Р.Ролан, А.Моруа, А.Лану, Ю.Тинянов, С.Цвейґ, І.Стоун. Йдеться не тільки про художню обдарованість, а й суспільно-політичні обставини та передумови: вікова бездержавність українського народу, печать вторинності, що впродовж століть тяжіли над різними проявами суспільного й культурного буття, не могли не позначитися на самодостатності, переконливості та довершеності української художньої біографії.
Однією з причин посереднього становища вітчизняного художнього життєпису є нерівномірність його розвитку. Перші вітчизняні біографічні твори з’явилися ще в часи Київської Русі. Спочатку вони мали житійний характер, однак поряд із біографіями церковних діячів зародилися княжі житія” життєписи княгині Ольги, князя Володимира, князів Бориса й Гліба, що поряд з літописними оповіданнями були найважливішим жанровим різновидом давньоруської літератури. Поступово княжі житія, як і агіографія загалом, трансформувалися в біографію світських діячів (Касіян Сакович Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного...”, 1622). Першим зразком української есеїстичної біографії стала Жизнь Григория Сковороды” М.Ковалинського, поширювана у списках у кінці ХVІІІ на початку ХІХ, а від 1886 р. у друкованому вигляді. Про зміцнення позицій світських діячів у літературі ХІХ початку ХХ століть засвідчили такі твори, як Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя” (Т. 1. 1898, Т. 2. 1901) О.Кониського, Життя Євгена Гребінки” (1899) Грицька Коваленка, Іван Франко” (1900) та Іван Франко” (1908) М.Коцюбинського, Життєпись Осипа Юрія Гординського-Федьковича” (1911) О.Маковея, серія життєписних оповідань Б.Грінченка та Марії Загірньої. Отже, якщо на терені української літератури в кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. з’явилися науково-художні біографії, то власне художніх біографій не було, що пояснюється суспільно-політичними й позалітературними факторами.
Впродовж перших пореволюційних років, незважаючи на гальмівну дію несприятливих обставин, українська історико-біографічна романістика в цілому плідно розвивалася: уже в кінці 20-х рр. з’явилися класичні зразки жанру романізовані біографії” В.Петрова Аліна й Костомаров” (1929) та Романи Куліша” (1930). У другій половині 30-х на початку 40-х рр. побачили світ такі історико-біографічні романи й повісті, як В бур’янах” (1938) С.Васильченка, Петербурзька осінь” (1941) О.Ільченка, Михайло Коцюбинський” (1939) Л.Смілянського, В картезіанському монастирі” (1940) В.Чередниченко, Помилка Оноре де Бальзака” (1940) Н.Рибака. Натомість 50-і рр. позначені істотним спадом у динаміці історико-біографічної прози. Часи бурхливого розвитку художньої біографії припали на 60 90 рр. ХХ ст. Саме в цей період в українській літературі з’явилось значно більше історико-біографічних романів і повістей, ніж за весь її попередній період. Тривала, фактично тридцятилітня перерва після есеїстичних книг В.Петрова закінчилася на початку 60-х рр. Появу численної художньої шевченкіани стимулювала підготовка та відзначення 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народження Т.Шевченка: Тарасові шляхи” (1961) О.Іваненко, Поетова молодість” (1963) Л.Смілянського, В степу безкраїм за Уралом” (1964) З.Тулуб. Генезису жанру сприяла заснована в 1966 р. серія Життя славетних”, після 1972 Уславлені імена”. Збагачення історико-біографічної прози новими мистецькими творами й письменницькими іменами засвідчило про її потужні можливості. Не останню роль у становленні жанру відіграли позитивні зрушення суспільно-політичного життя (хрущовська відлига”, рух шістдесятників).
Початок 60-х років, крім спалаху мистецьких потенцій, ознаменувався загостренням ідеологічної боротьби, наростанням хвилі репресій проти інакодумної інтелігенції, новими цензурними утисками. Так, приміром, зі шпальт Літературної України” 1963 р. було знято оповідання О.Гончара Двоє вночі”, у центрі якого вічна проблема Тиран і Митець”, конкретизована в епізоді взаємин І.Сталіна з О.Довженком. У кінці 60 на початку 70-х років значно посилилась ідеологічна упередженість щодо історико-біографічної прози, як і загалом історичної. Відомо, як на хвилі боротьби з українським буржуазним націоналізмом” переслідували книгу Ю.Колісника та С.Плачинди Неопалима купина” (1968). Не останню роль у цьому зіграв В.Маланчук, що переконливо доводить його стаття Ідейні джерела літератури” [92]. Віддаючи належне історичному минулому, партідеолог різко засудив інтерес до віддалених історичних періодів, кваліфікуючи це як крамолу.
Розгорнуті атаки” на історичну, а відтак на історико-біографічну прозу як один із її жанрових різновидів, поєднувалися з підтримкою офіційної, відповідної всім канонам соцреалізму літератури й літературної критики, посиленої відповідною теоретичною” базою, виробленою на ґрунті ідеологічного офіціозу. Своєрідне табу на твори історичної тематики прочитується в одній із статей керманича офіційного літературознавства М.Шамоти: ...поринання в прадавнє” ідуть не від багатства душі, а від обмеженості живих вражень, від незнання сучасності...” [195; 94].
Однак, попри всі можновладні вказівки, українські автори не обмежилися офіційно регламентованими рамками. Героями історико-біографічних романів та повістей ставали історичні постаті України, науковці, композитори, художники, актори: Устим Кармелюк (В.Канівець Славний лицар”, 1969), Юрій Дрогобич (однойменний роман Я.Ісаєвича, 1972), Максим Березовський (М.Дашкієв Страчена пісня”, 1985), Катерина Білокур (В.Яворівський Автопортрет з уяви”, 1981), Марія Башкирцева (однойменний роман М.Слабошпицького, 1986) та ін. Проте найчастіше в поле зору авторів, які працювали в жанрі художнього життєпису, потрапляли переважно письменницькі постаті.
Щодо якісної оцінки новітньої історико-біографічної прози висловлювалися різні, часом діаметрально протилежні спостереження. Так, свого часу, М.Жулинський зазначив: Серйозні зміни відбулися в історичному та історико-біографічному романі, особливо в 70-х роках. На передній план у кращих книгах виходить філософія історії” і морально-психологічне дослідження минулого, яке перепускається” крізь спогади, роздуми й переживання головного героя” [54; 20].
Відзначимо, що поруч з оптимістичними заявами звучали й досить обережні дефініції, зокрема Б.Мельничука: Щоправда, кількісне зростання історико-біографічної літератури не завжди йде в парі з якісним” [99; 194], а то й негативні оцінки. Так, О.Галич закцентував: Помітним недоліком багатьох книг, герої яких реальні історичні особи, є поверхова белетризація відомих авторові фактів без спроб проникнення в їх сутність” [29; 132]. Скепсисом сповнені спостереження Валерія Шевчука. Оцінюючи загальний стан розвитку вітчизняних наукових біографій, він принагідно висловився з приводу художніх життєписів, які, на його думку, ...слабують невисоким інтелектуальним та фактографічним рівнем, не кажучи вже про художність” [196]. Важко не погодитись з цим зауваженням. Серед історико-біографічних романів та повістей українських авторів не бракувало творів, позначених печаттю вторинності, позбавлених належного проникнення у факти життя і творчості героїв, не кажучи вже про глибоке філософське узагальнення.
Історико-біографічній прозі останніх десятиліть притаманні широкий тематичний спектр і багатство жанрово-композиційних форм. Великого поширення набула есеїстична форма організації біографічного матеріалу. До неї вдаються майже всі автори книжок серії Життя славетних”, нею послуговуються Р.Горак, Н.Бічуя, М.Слабошпицький. З початком художнього освоєння життя і творчості письменників нового й новітнього періодів пов’язуємо появу таких різновидів художніх життєписів, як повість-спогад (Довга, довга весна” (1961) Ю.Мартича), роман-спогад (Зачарований на Схід” (1971) Я.Гримайла), тобто творів, в основі яких авторські спогади про героїв. З’являються такі жанрові структури, як роман у новелах (Микола Лисенко” (1970) Є.Товстухи), романний диптих” (Прощання з самим собою” (1992) Василя Шевчука) та ін. Сюди слід додати ще й історико-біографічний роман-сповідь таких майстрів вітчизняної прози, як І.Муратова Сповідь на вершині слави” (про Віктора Примакова, 1971) та П.Загребельного Я, Богдан” (про Богдана Хмельницького, 1983).
Кількісне та якісне збільшення обсягів напрацювань у царині художньої біографії вимагало ґрунтовнішого теоретичного осмислення цих пластів літератури. З появою ознак серйозних жанрових трансформацій, зумовлених загальним урізноманітненням форм реалізації авторського задуму, пов’язані спроби літературознавців дати їм відповідну оцінку.
На Заході одна за одною з’являлися фундаментальні праці, які узагальнювали теоретичні й суто практичні питання створення художніх життєписів передусім слід назвати Аспекти біографії” (1928) А.Моруа, Мистецтво біографії в Англії ХVІІІ століття” (1941) Д.Стауфера, Природа біографії” (1957) Дж.Ґаретті, Біографічна повість” (1966) І.Стоуна, Біографічні міркування” (1973) Р.Еллемана, Біографія” (1977) А.Шелстона, Вивчення біографії” (1978) А.Даніеля та ін. У колишньому радянському літературознавстві можна виділити такі загальнотеоретичні дослідження, як Биография и культура” (1927) Г.Винокура [24], Плутарх и античная биография” (1973) С.Аверінцева [1], Естетика словесного творчества” (1979) М.Бахтіна [12], Биография биографии” (1980) Д.Жукова [53] та ін. Крім того, з’явилися й синтетичні розвідки історичного письменства: праці С.Петрова [119], Г.Ленобля [79], В.Осоцького [112].
Системні дослідження українських теоретиків було започатковано лише на початку 60-х років виходом у світ монографій М.Сиротюка Українська історична проза за 40 років” [139] та Український радянський історичний роман” [140]. Поза тим, що в центрі досліджень історична проза, науковець скрупульозно проаналізував низку історико-біографічних романів і повістей, розкрив окремі теоретичні аспекти історичної та художньої правди. Звісна річ, що спостереження дослідника позначені вульгарно-соціологічними інтерпретаціями, що наклали негативний відбиток на загалом істотні здобутки автора цих праць.
Правомірність і необхідність автономного вивчення історико-біографічної прози довів І.Ходорківський [174, 175], який уперше систематизував фактичний матеріал, з’ясував теоретичні проблеми співвідношення історико-біографічних і художньо-історичних творів. Науковий рівень праць підвищило звернення їх автора до досвіду зарубіжних творців жанру. Проте, рівень обох книг істотно знизили засоціологізованість і непослідовність викладу. Одночасно з конспективним розглядом окремих художніх біографій, що з’явились у 60 80 роках, В.Полтавчук з’ясував функції документа в текстових масивах життєписів [126]. Окремі теоретичні аспекти історичної, а відтак й історико-біографічної прози як її складової, розкрито у працях М.Жулинського [54], В.Дончика [47], М.Ільницького [63], В.Чумака [193, 194]. Теоретичну базу художніх історико-біографічних романів та повістей дещо розширило дослідження О.Галича (Современная художественная документально-биографическая проза (проблемы развития жанров”) [27], а згодом поглибили розвідки І.Данильченко (Трансформація життєвої правди в художню у творах української художньої біографії”) [43], О.Дацюка (Особливості жанрової еволюції сучасної художньої біографії”) [44], Л.Мороз (Об’єктивне і суб’єктивне в жанрі літературної біографії”) [105]. Здобутки вітчизняних і зарубіжних теоретиків у цій галузі підсумував Д.Стус у праці Біографія: суб’єктивізація об’єкта. До постановки проблеми біографії як жанру і з приводу біографії Василя Стуса” [157].
Роль художньої історико-біографічної прози в контексті вітчизняного літературного поступу найглибше осмислив Б.Мельничук у монографії Проблеми історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)” [98]. Дослідник з’ясував особливості генезису вітчизняної художньої біографії протягом майже тисячолітнього періоду її побутування. Ґрунтовність викладу матеріалу значно посилено завдяки вживленню” українського художнього життєпису у світовий літературний процес. У теоретичному плані науковець вивчив наріжне” для жанру художньої біографії питання історичної та художньої правди, тому він проаналізував мистецькі твори крізь призму цих парадигм.
Особливе місце серед вітчизняних наукових концептів належить дослідженню В.Чишка Біографічна традиція в історії і сучасності України” [192]. Автор детально висвітлив історію й теорію біографічного дослідження у проблемно-хронологічному ключі. Оригінальність досягнень науковця полягає в самому підході до біографії, яка розглядається як окремий історико-культурний феномен суспільства. Філософські аспекти художньої біографії всебічно розкрито в книзі О.Валевського Основи біографістики” [19].
Якщо теоретичні засади біографічної белетристики досліджено порівняно повно, то доробок окремих письменників, які працюють у жанрі художнього життєпису, висвітлено лише в поодиноких працях. Тут можна виділити лише дослідження С.Андрусів Історична романістика Романа Іваничука та її місце в розвиткові жанру” [7] та І.Братуся Пошук істини та краси: Проблеми жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко” [16]. Багатогранність і розмаїття творчих надбань представників історико-біографічної ланки вітчизняного письменства, поодинокість наукових праць, центром яких є вивчення доробку творців цього розгалуження історичної прози, спонукає до глибшого дослідження творчості окремих представників цієї літератури.
Серед мистецької спадщини письменників творців вітчизняного художнього життєпису варто виділити, з огляду на рівень творчих здобутків, доробок Юрія Хорунжого (нар. 1937 р.), автора циклу історико-біографічних романів та повістей (Чуєш, брате мій” (1982), Борвій” (1987), Людям мила” (1993), Злет і заземлення Григорія Полетики” (1994), Любов маєш маєш згоду” (1997), Вірую” (1999, 2001). Більшість художніх життєписів письменник створив уже в незалежній Україні, що дало змогу уникнути різних табу й замовчувань, ідеологічної упередженості, всебічно й об’єктивно висвітлити внесок видатних постатей у розвиток української культури. Слід відзначити, що серед сучасних українських майстрів слова порівняно небагато письменників працюють над створенням художніх біографій. Цей жанр культивують Ю.Хорунжий, М.Слабошпицький, В.Чемерис та ін.
У своїй художній практиці Ю.Хорунжий гармонійно поєднав раціоналізм, документальність, які притаманні творчості зарубіжних творців жанру, з прагненням до відображення потаємних глибин свідомості знакової особистості, що характеризує кращі зразки української художньої біографії. Така синтетичність” є визначальною у творчому доробку Ю.Хорунжого. З огляду на концептуальність, аналітичність і оригінальність мистецьких рішень, запропонованих письменником у його історико-біографічних романах, можна стверджувати, що вони заслуговують на ґрунтовне та всебічне дослідження. Актуальність роботи зумовлена також тим, що літературознавче осягнення творчості письменника обмежується поодинокими публікаціями у фаховій періодиці. Однак жанр статті, відгуку, рецензії не дає змоги різнобічно й детально проаналізувати створені Ю.Хорунжим художні біографії в контексті вітчизняних історико-біографічних творів 6090-х років ХХ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконувалась як складова частина комплексного дослідження Шляхи розвитку української літератури ХVІІХХ ст.”, над яким працює колектив кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.
Об’єктом дослідження є історико-біографічні романи Ю.Хорунжого: Борвій”, Злет і заземлення Григорія Полетики”, Любов маєш маєш згоду”, Вірую”. До порівняльного аналізу залучено кращі твори вітчизняної художньої історико-біографічної прози, що побачили світ у 6090-х роках ХХ ст. Значну увагу приділено джерельному історіографічному матеріалові, пов’язаному з такими іменами, як І.Мазепа, Г.Полетика, М.Старицький, М.Грушевський, досліджено способи трансформації документа в художню структуру романів Ю.Хорунжого.
Мета дослідження розкрити історичну зумовленість ідейно-естетичних та мистецьких пошуків Ю.Хорунжого; з’ясувати типологічні особливості жанрово-композиційної природи романів письменника, їхні поетикальні домінанти, способи моделювання образної системи його історико-біографічної романістики; визначити місце і значення романів письменника в літературному процесі 6090-х років ХХ ст.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
розглянути мистецьку еволюцію Ю.Хорунжого в жанрі художнього історико-біографічного роману;
виявити типологічні ознаки романів письменника, засоби асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу;
дослідити ідейне, естетичне та композиційне навантаження документів у художньому відтворенні подій, характерів, явищ;
показати специфіку моделювання образної системи художніх життєписів Ю.Хорунжого;
виокремити місце романів письменника серед творів цього жанру, схарактеризувати ідейну, художню, проблемно-тематичну співвіднесеність творчості Ю.Хорунжого з доробком його попередників і сучасників.
Методологічною основою дослідження романістики Ю.Хорунжого в контексті аналогічних вітчизняних творів є наукові розробки про історичну й історико-біографічну прозу. Теоретико-літературознавчою базою стали праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем теорії та історії літератури, авторського вимислу й домислу, історичної та художньої правди в жанрі історичної прози (І.Франка, О.Білецького, Ю.Шереха, В.Дончика, М.Жулинського, Д.Наливайка, М.Коцюбинської, Л.Дем’янівської, Р.Гром’яка, Є.Барана, А.Гуляка, Ф.Кейди, Б.Мельничука, М.Павлишина, Ф. та В.Погребенників, М.Ільницького, П.Хропка, М.Бахтіна, А.Моруа, І. Стоуна).
Методи дослідження. Романи Ю.Хорунжого й українська історико-біографічна проза 6090-х років ХХ ст. розглядаються крізь призму контекстуального, біографічного, порівняльно-зіставного й системного методів аналізу з концентрацією порівняльно-типологічного аналізу художніх життєписів різних авторів, що відзначаються спорідненістю форм і засобів зображення. Проведено також порівняльні дослідження за критерієм спільності головного героя. Відтак саме спостереження над текстом, узагальнення та всебічний аналіз дослідницького матеріалу мали комплексний характер. Це дало змогу визначити відповідний контекст, а також дослідити жанр, джерела, композицію, образну систему художніх життєписів Ю.Хорунжого.
Наукова новизна. Уперше в науковий обіг уведено й теоретично обґрунтовано закономірності становлення й розвитку історико-біографічної прози Ю.Хорунжого в контексті споріднених за тематикою та жанровими формами творів українських письменників творців історико-біографічних романів та повістей; встановлено спільне й відмінне між ними; визначено ступінь новизни, цілісності й адекватності історичної та художньої правди у творах Ю.Хорунжого, виявлено своєрідність художнього стилю й індивідуальної поетики, узагальнено мистецький досвід письменника в освоєнні історичного матеріалу та його художній інтерпретації.
Теоретичне значення дисертації. Результати і висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні питань теорії та історії художньої історико-біографічної прози, у збагаченні методологічних підходів до вивчення історико-біографічної літератури взагалі та творчості Ю.Хорунжого зокрема, його місця в літературному процесі 6090-х років ХХ ст., у нових теоретичних і конкретно-історичних студіях з історії новітньої української літератури.
Практична цінність дисертаційного дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використовуватись у викладанні курсу історії української літератури, теорії літератури, проведенні спецкурсів та спецсемінарів на філологічних факультетах університетів, у написанні курсових і дипломних робіт, у підготовці посібників з літературознавчих дисциплін.
Апробація та впровадження роботи. Окремі розділи й дисертація в цілому обговорювалися на засіданні кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Результати й висновки апробовано на Міжнародній науково-практичній конференції Україна: національна ідея” (Київ, 2002), П’ятій всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), Всеукраїнській науково-практичній конференції Зміст і структура шкільної літературної освіти” (Глухів, 2002), Першій всеукраїнській національній конференції Гендерні жіночі курси у вищих навчальних закладах України: сучасний стан та перспективи викладання” (Миколаїв, 2002); доповідались на звітних наукових конференціях НПУ імені М.П.Драгоманова (20022003 рр.).
Результати дослідження впроваджувались під час читання курсів лекцій та практичних занять з історії української літератури в Херсонському державному університеті (Довідка № 619 від 13 травня 2003 р.), Миколаївському державному університеті (Довідка № 365 від 5 квітня 2003 р.), Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили комплексу Києво-Могилянська академія” (Довідка № 27 / 17 від 22 травня 2003 р.), Новобузькому педагогічному коледжі Миколаївського державного університету (Довідка № 60 від 21 травня 2003 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 9 статей, з яких 6 у фахових наукових виданнях.
Обсяг і структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 178 сторінок, з них 164 основного тексту. Список використаних джерел включає 204 позиції.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Визначальним у творчості Ю.Хорунжого є звернення до художньої історико-біографічної прози, у якій письменник зарекомендував себе як сумлінний неупереджений дослідник з яскраво вираженими константами авторського стилю: різновекторне відтворення широкого суспільного тла, багатоплановість образів видатних представників минулого, поглиблене змалювання психологічного портрета видатної особистості. Творча манера письменника базується на всебічному осмисленні первинного фактажу, визначається глибоким проникненням у психологію героїв. Відтак справедливим є виокремлення ще однієї іпостасі Ю.Хорунжого дослідник. Результати своїх наполегливих пошуків він втілив не лише в художніх текстах, побудованих на основі документа, маємо ще й численні історико-літературні розвідки, які розкривають ширшому загалу невідомі сторінки життя і творчості визнаних діячів української історії й політики. Історію потрактовано романістом як безперервний циклічний потік, в якому кожне наступне покоління приймає від попереднього естафету національного державотворення.
Історико-біографічні романи белетриста полотна асоціативно-психологічного типу, структурним базисом яких є специфічна композиційна побудова, в основі якої органічне поєднання хронологічної й ретроспективної форми подієвої організації, внутрішньо пов’язаної єдиною авторською позицією, думками, уявленнями, вчинками конкретних історичних осіб, що сприяло цілісному зображенню їхнього психологічного портрета. Порушення лінійного плину часового континууму поглибило психологічний час протагоністів.
Композиційно художній життєпис М.Старицького (Борвій”) складається з прологу, одмін, інтермедій та епілогу. Роман Злет...” композиційно об’єднує двадцять чотири новели, що розкривають події XVIII та XX ст. і відбивають прояви національної самосвідомості та патріотизму в різних часопросторових вимірах, що стало можливим завдяки моделюванню образу героя-оповідача. Композиційну структуру художньої біографії І.Мазепи (Любов...”) ускладнено прокурсивним і рекурсивним часовим зміщенням. Роман Вірую” складна динамічна побудова, у якій чітко виокремлюються три автобіографічні новели, у яких оповідь веде Ю.Хорунжий та власне текст роману, де наратором М.Грушевський. Загалом новелістична побудова є стильовою домінантою композиції художніх біографій романіста. Це зумовило переплетення часових модусів автора і протагоніста, дало змогу уникнути суворої часопросторової лінійної послідовності, залежно від задуму вільно переходити від однієї події в житті героїв до іншої.
Високий ступінь авторської присутності аж до насичення художньої структури автобіографічними елементами сприяє глибинному осучасненню постатей минулого, актуалізації історії, свідчить про наступність ідей, про цікаві ідейні і психологічні перегуки, зв'язок часів.
З огляду на те, що в сучасній літературі найважливішим, хоч і не єдиним, показником достовірності є документальність, історико-біографічні романи Ю.Хорунжого проаналізовано крізь призму художнього осмислення документа: використання закладених у ньому потенційних можливостей художньої виразності. Творча практика белетриста уможливила виділення прямого та опосередкованого способів трансформації документа в художній текст. У їх межах виокремлюємо додатково окремі прийоми. Зокрема, у прямому способі виділяємо такі різновиди: документ зберігає формальну завершеність, використовується у своєму первинному вигляді (лист як лист, протокол як протокол); документ може бути основою, матеріалом твору, на який постійно посилаються (він не цитується, а згадується, переказується, при цьому втрачає свою зовнішню формальну визначеність).
Для опосередкованого способу характерні такі різновиди: з документа береться лише інформація, яка, поєднуючись з вимислом, є матеріалом для створення нової реальності художньої оповіді; документ подається як сама дійсність. Таке трактування документа зумовлює, наприклад, появу в біографії монологів героя, побудованих на його листах, уривках із його творів. Зникає будь-яке свідчення того, що тут використовується документ, і він стає безпосереднім художнім текстом.
У художній практиці Ю.Хорунжого вирізняються такі групи документів: юридичні документи (біографічні, майнові, суспільно-політичні, матеріали слідчих справ); мистецька, публіцистична, наукова спадщина портретованих осіб; художні твори, публіцистичні розвідки, наукові монографії інших авторів; епістолярій; спогади та свідчення очевидців.
Спосіб трансформації юридичних документів зумовлений концепцією образу головного героя, сюжетно-композиційною побудовою романів: якщо суспільно-політичні документи введено у прямий спосіб, то біографічні та майнові документи подано, як правило, опосередковано (Борвій”, Злет”), при використанні в художній структурі матеріалів слідчих справ поєднано прямий та опосередкований способи.
Високим ступенем варіативності позначено вживлення” мистецької, наукової, публіцистичної спадщини героя. Творчу спадщину Мазепи (Любов...”) осмислено в контексті його політичної боротьби, при цьому письменник вдався до цитування і алюзій, перетворивши тексти пісень чи окремі уривки з них на органічну складову вміло спроектованих епізодів. Пряме введення (цитування та переказ) текстів Г.Полетики зумовлене специфікою побудови роману-пошуку (Злет...).
Художні структури романів Борвій” та Вірую” позначені розмаїттям прийомів і засобів залучення спадщини портретованих осіб. Показ творчого процесу Старицького-перекладача тісно поєднано з відображенням тогочасного культурного й суспільно-політичного життя. Синтез цитування, парафразу, образних аналогій в єдності з компонуванням відтворених на основі вірогідних фактів епізодах сприяли всебічному змалюванню образу Старицького-драматурга. Ідеологічні штампи, що тяжіли над Ю.Хорунжим під час написання та публікації роману, збіднили художнє осмислення творчості Старицького-белетриста.
Перевагою наукового мислення над художнім зумовлено вибір прийомів трансформації (запозичення та стилізація) спадщини М.Грушевського (Вірую”). Джерельним матеріалом для відтворення роздумів протагоніста роману, органічною частиною епізодів стали транспоновані в роман поєднанням прямого (цитування) й опосередкованого способів літературознавчі розвідки М.Грушевського. Завдяки показу праці науковця над томами Історії України-Руси”, в поєднанні із цитуванням та переказом окремих уривків із фахових статтей історика, розкрито широту його наукових інтересів, акцентовано на оригінальності й незаангажованості мислення Грушевського-науковця.
Творчі концепти інших авторів сприяють цілісному відображенню пульсації громадсько-патріотичної думки, почерпнуті з наукових досліджень історичні факти розширють часо-просторові виміри романів, сприяють цілісному відтворенню оточення портретованих осіб. Як фактологічне джерело, основу епізодів, складову внутрішніх монологів головних героїв інкорпоровано епістолярій головних героїв художніх життєписів. Спогади очевидців і учасників описуваних подій розширюють просторові й часові межі художніх життєписів, є джерелом фактів для моделювання епізодів, надають переконливості зображуваному.
Аналіз документальної основи романів Ю.Хорунжого переконує у високому рівні трансформації історичної правди в художню. Поряд із нестандартними, оригінальними рішеннями спостерігаємо й надмірну фактографічність, природа якої полягає в прагненні автора донести до читача якомога більше інформації про постаті, замовчувані протягом десятиліть.
При створенні образів портретованих осіб визначальними для письменника були історичні факти та документи. Змальовуючи постать Мазепи-політика й державотворця, белетрист хронологічно обмежився останнім десятиріччям правління гетьмана, моделюючи образ протагоніста роману як зрілої самодостатньої особистості, певної свого призначення. Продовжуючи поширену в українській літературі традицію зображення державницьких змагань І.Мазепи, автор роману Любов...” завдяки скрупульозному вивченню першоджерел запропонував оригінальне незаангажоване бачення особистості державця, позбавлене проімперських закидів у державній зраді (російська література й історіографія), надмірної романтизації, а відтак і міфологізації гетьмана (західна традиція).
Ідею українського державотворення після поразки визвольних змагань І.Мазепи письменник простежив крізь призму постаті представника української еліти XVIII ст. Григорія Полетики роман Злет...”. На основі вірогідного фактажу романіст створив образ видатного політичного діяча, відтворив його світогляд та громадянську позицію, освітній потенціал, коло зацікавлень. Г.Полетика Ю.Хорунжого переконаний патріот, проте письменник об’єктивно оцінив свого героя, що дало змогу уникнути безпідставної ідеалізації при створенні його образу. Образ М.Старицького (Борвій”) динамічна побудова, в які відтворено діалектику душі портретованої особистості. Такий шлях образотворення вважаємо неабияким здобутком автора художнього життєпису. Подібний підхід вигідно вирізняє творчу працю Ю.Хорунжого на тлі доробку інших письменників, творців художньої біографії.
Творчою удачею белетриста є всебічне моделювання образу М.Грушевського науковця, політика, державця. Серед розмаїття фактів автор Вірую” виокремив ті, які розкривають внутрішній світ головного героя, сприяючи багатоплановому незаангажованому відтворенню світоглядних домінант М.Грушевського. Детальному відображенню його душевних переживань сприяв створений на сторінках роману образ двійника-опонента героя.
Отже, наріжні принципи мистецьких пошуків Ю.Хорунжого в жанрі художньої біографії: широта документальної бази, скрупульозний її аналіз, проникнення у внутрішній світ знакових особистостей, вивчення їх оточення у поєднанні з мистецькою трансформацією задокументованого фактажу в текстові масиви художніх життєписів сприяли створенню повноцінних багатовекторних” образів непересічних особистостей. Попри те, що впродовж десятиліть напрацювання представників української художньої біографії були позначені печаттю вторинності, можна констатувати, що на сучасному етапі вирізняються імена й постаті творців жанру, які, спираючись на досвід попередників у світовому й вітчизняному письменстві, пропонують високохудожні версії образів реальних історичних осіб. Історико-біографічні романи Ю.Хорунжого як складні структури асоціативно-психологічного типу за рівнем реалізації образів видатних діячів минулого здобули помітне місце в українській історико-біографічній прозі 6090-х років ХХ ст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Плутарх и античная биография. К вопросу о месте клаcсика жанра в истрории жанра. М.: Наука, 1973. 278 с.
2. Александрова Л. Советский исторический роман и вопросы историзма. К.: Вища школа, 1987. 160 с.
3. Александровский И. Драматурги хищники // Мировые отголоски. 1897.- № 130. 13 (25) мая.
4. Андреев Ю. По законам искусства (О природе документалистики) // Вопросы литературы. 1973. № 10. С. 2848.
5. Андріяшик Р.Сторонець: Роман. К.: Укр. письменник, 1992. 175 с.
6. Андронников И. Ступени человеческого опыта // Вопр. лит. 1973. № 10. С. 5463.
7. Андрусив С. Историческая романистика Романа Иванычука и ёё место в развитии жанра: Дис канд. филол. наук / АН УССР Ин-т литературы имени Т.Шевченко. К., 1987. 158 с.
8. Антонович В. Автобіографічні записки // Літ.-наук. вісник. 1908. Т. XLІІІ. Кн. 7. С. 317; Кн. 8. С. 193203; Кн. 9. С. 387407.
9. Антонович М. До взаємин М.С.Грушевського з С.О.Єфремовим // Український історик. 1975. № 12 (4546). С. 9199.
10. Антонович М. Михайло Грушевський в листуванні Івана Франка // Український історик. 19911992. № 14 (110115). С. 293300.
11. Баран Є. Мазепа, гетьман України”. Роман п. Ірени Стецик // Слово і час. 1993. № 3. С. 7375.
12. Бахтин М. Естетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423с.
13. Блєдних Т. Історичний дискурс Валерія Шевчука повістяра і романіста: Дис канд. філол. наук: 10.01.01 / НПУ імені М.П.Драгоманова Київ, 2002. 162 с.
14. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: життя і пориви великого гетьмана / Автор. пер. з франц. М.Рудницького. К: Вид-во СП Свенас”, 1991. 136 с.
15. Бочаров А. Бесконечность поиска. М.: Сов. писатель, 1982. 423 с.
16. Братусь І. Пошук істини та краси: Проблеми жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. К., 2000. 170 с.
17. Бугрина Н. Документальность биографического повествования и его жанры // Факт, домысел, вымысел в литературе. Иваново: ИвГУ. 1987. С. 117131.
18. Булах Д. Питання про роль документа в історичній прозі: Актуальні проблеми вивчення теоретико-літ. і мовознавчих дисциплін у вищ. навч. закл. // Матеріали Всеукр. науково-практ. конф. 911 лист. 1995р. Рівне, 1995. С. 3839.
19. Валевский А. Основания биографики. К.: Наук. думка, 1993. 110 с.
20. Величко С. Літопис / Пер. з кн. укр. мови Вал. Шевчука. К.: Дніпро, 1991. Т. 2. 642 с.
21. Вероніка Черняхівська // Зона. 1998. № 13. С. 232237.
22. Винниченко В. Щоденник. Едмонт, Нью-Йорк. Видання католицького Інституту Українських Студій. Т. 2.: 19211925. 700 с.
23. Винниченко В. Щоденники // Україна. 1990. № 11. С. 1315.
24. Винокур Г. Биография и культура. М., 1927. 107 с.
25. Витте С. Воспоминания: В 3 т. М.: Соцэкгиз. 1960. Т. 1. 555 с.; Т. 2. 639 с.; Т. 3. 723 с.
26. Волинський К. Роман про гетьмана Мазепу в історико-літературному інтер’єрі // Літ.Україна. 1997. 27 лист.
27. Галич А. Современная художественная документально-биографическая проза (проблемы развития жанров): Автореф. дис канд. филол. наук. К., 1984. 23 с.
28. Галич А. Украинская писательская мемуаристика: Природа, эволюция, поэтика: Автореф. дис д-ра филол. наук: 10.01.08 / КГУ имени Тараса Шевченко. К., 1991. 48 с.
29. Галич А. Художественная биография взгляд из 80-х // Радуга. 1988. № 5. С. 130137.
30. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. К.: Либідь, 2001. 488 с.
31. Гетьман Іван Мазепа. Писання / Передм. Є.Пеленського. К., 1992. 75с.
32. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л.: Сов. писатель, Ленинград. отд-ние, 1971. 464 с.
33. Гладков А. На полях книги Андре Моруа Типы биографий” // Прометей: Историко-биографический альманах серии Жизнь замечательных людей”. М.: Мол. гвардия, 1968. Т. 5. С. 394413.
34. Гримач М. Література й життя: (Листи з України російської) // Зоря. 1897. - № 11. С. 217219; № 13. С. 255259.
35. Грінченко А. ...і весь світ був дуже задоволений” // Зона. 1998. № 13. С. 225231.
36. Грінченко Б. З приводу Малоросійського театру” д. Старицького (Два томи, М., 18901893) // Зоря. 1897. -№ 18. С. 357360; № 19. С. 377380.
37. Грушевський М. Предок: Із белетристичної спадщини. К.: Веселка, 1990. 217 с.
38. Грушевський М. Спомини. Частина І. // Київ. 1988. № 9. С. 115149; № 10. С. 131138; № 11. С. 120137; № 12. С. 116139; Частина ІІ. 1989. № 8. С. 103157; № 9. С. 108149; № 10. С. 122158; № 11. С. 113155.
39. Грушевський М. Спомини. // Київ. 1992. № 2. С. 109125; № 3. С. 130142.
40. Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Записки НТШ. Т. 92. Львів. 1909. С. 7 20.
41. Грушевський М. Щоденник (18881894 рр.) / Л.Зашкільняк (підгот. до вид., переднє слово, упоряд., комент. і післямова); П.Сохань та ін. (відп. ред.); НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. К., 1997. 261 с.
42. Гуляк А. Становлення українського історичного роману. К.: ТОВ Міжнародна фінансова агенція”, 1997. 293 с.
43. Данильченко І. Трансформація життєвої правди в художню у творах української художньої біографії: Дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Рівненський держ. педагогічний ін-т. Рівне, 1996. 191 с.
44. Дацюк О. Особливості жанрової еволюції сучасної художньої біографії. Дис канд. філол. наук: 10.01.06 / Київський ун-т імені Т.Шевченка. Рівне, 1997. 150 с.
45. Дебогорий-Мокриевич В. Воспоминания. С.-Петербург: Свободный Труд. 1906. 595 с.
46. Дзюба І. Юрію Хорунжому 50 // Літ. Україна. 1987. 6 серп.
47. Дончик В. Український радянський роман. Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
48. Єфремов С. Під обухом. Більшовики в Києві. К.: Вік, 1918. 64 с.
49. Єфремов С. Щоденник 1923 1929. К.: Газета Рада”, 1997. 834 с.
50. Жизнь Мазепы. Сочинения Бантыша-Каменского. М.: В типогр. Августа Семена при Императорской Медико-хирургической Академии, 1834. 92 с.
51. Житецький І., Бухбіндер Н. О.М.Пипін та київські Українці // Україна. 1928. № 6. С. 2138.
52. Житецький І. Київська громада за 60-х років (з фотографією) // Україна. 1928. № 1 2. С. 91125.
53. Жуков Д. Биография биографии: Размышление о жанре. М.: Сов. Россия, 1980. 135 с.
54. Жулинський М. Роздуми над українською прозою 6080-их років // Рад. літературознавство. 1987. - № 1. С. 1828.
55. Зарицький О. Біографія та історія (Чеський історичний роман 70-их років). К.: Наукова думка, 1989. 104 с.
56. Звичайна О. Ти: Повість із життя українців у золотоверхому Києві в 1927 29 роках. Мюнхен: Українське видавництво, 1982. 579 с.
57. Іваненко О. Завжди в житті: Спогади. К.: Рад. письменник, 1985.383 с.
58. Іваничук Р. Журавлиний крик: Іст. роман. Львів: Каменяр, 1898. 375 с.
59. Іваничук Р. Орда: Псалом. Львів: Просвіта, 1992. 199 с.
60. Іваничук Р. Твори в трьох томах. К.: Дніпро, 1987. Т.2.: Вода з каменю; Четвертий вимір; Шрами на скалі: Романи. 1988. 692 с.
61. Іванченко Р. Клятва : Роман-хроніка. К.: Рад. письменник, 1971. 373 с.
62. Ігнатів Н. Жанрові пошуки художньої документалістики 1970-90-х рр.: Дис... канд. філол. наук: 10.01.06 /Донецький держ. педагогічний ін-т. Донецьк, 1998. 200 с.
63. Ільницький М. Людина в історії: (Сучасний історичний роман). К.: Дніпро, 1989. 354 с.
64. Історія Русів. К.: Рад. письменник, 1991. 318 с.
65. Кацев А. Художественная интерпретация документа в советской литературе І половины 20-х годов // Творчество писателя и литературный процес. Иваново: ИвГУ, 1978. С. 1330.
66. Качуровський І. ...і четвертий вимір сюжету // Літ. Україна. 1995. 16 лист.
67. Квіт С. Іван Франко і Михайло Грушевський” // Слово і час. 1991. № 1. С. 6170.
68. Кейда Ф. Відлуння далекої Доби: Гайдамаччина в українській літературі. К.: Логос, 2000. 517 с.
69. Коваленко П. Моя зустріч з М.П.Старицьким // Рад. літературознавство. 1960. № 3. С. 110113.
70. Колісник Г. Мазепа-гетьман: Роман // Дніпро. 1990. № 1. С. 245; № 2. С. 250; № 3. С. 455.
71. Косовський В., Хорунжий Ю. Трагедія села Веприк // Жовтень. 1989. № 8. С. 8385.
72. Костенко А. Леся Українка. К.: Молодь, 1971. 400 с.
73. Костомаров Н. Мазепа. М.: Республика, 1992. 335 с.
74. Коцюбинська М. Зафіксоване і нетлінне”. Роздуми про епістолярну творчість. К.: Дух і Літера. Харківська правозахисна група, 2001. 300 с.
75. Краткая литературная энциклопедия. Т.1. М.: Сов. энциклопедия, 1962. 1088 с.
76. Крман Д. Подорожній щоденник // Вітчизна. 1988. № 1. С. 91100; № 2. С. 94102; № 3. С. 86103.
77. Крупницький Б. Мазепа і шведи у 1708 р. // Мазепа. Зб. ст. Т. 2. Варшава, 1939. С. 3 12.
78. Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. Роман-хроніка 18 віку. К.: Український Центр духовної культури, 1996. 592 с.
79. Ленобль Г. История и литература. М.: Сов. писатель, 1960. 388 с.
80. Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: Історична повість. К, Дніпро, 1992. 266 с.
81. Лепкий Б. Мазепа: Трилогія. І Мотря: Історична повість. Львів, Каменяр, 1991. 424 с.
82. Лепкий Б. Мазепа: Трилогія. ІІ Не вбивай; ІІІ Батурин: Історична повість. Львів, Каменяр, 1991. 488 с.
83. Лепкий Б. Полтава: Історична повість. К, Дніпро, 1992. 487 с.
84. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. К.: Рад. школа, 1971. 487 с.
85. Лисенко А. Між добровольцями 1876 року (спомини лікаря) // Літ.-наук. вісн. 1909. Т. ХLV. Кн. 1. С. 106114.
86. Листування Михайла Грушевського / Г. Бурлака (переднє слово, упоряд., комент.); Л.Винар. (відп. ред.); НАН України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. К., 1997. 399 с.
87. Литвиненко Т. Епопея Б. Лепкого Мазепа” як явище художньої історіософії. К.: Знання, 1999. 31 с.
88. Литературный энциклопедический словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1987. 751 с.
89. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.Ковалів та ін. К.: ВЦ Академія”, 1997. 757 с.
90. Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. 288 с.
91. Макаровская Г. Типы исторического повествования. Саратов, Изд-во Сарат ун-та, 1972. 236 с.
92. Маланчук В. Ідейні джерела літератури // Вітчизна. 1973. № 12.
С. 116.
93. Маланюк Є. Книга спостережень. К.: Атіка, 1995. 236 с.
94. Мартич Ю. Повість про народного артиста. К.: Рад. письменник, 1954. 332 с.
95. Мар’яненко І. Минуле українського театру. Зустрічі, творча праця. К.: Мистецтво, 1953. 183 с.
96.