КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКОГО МІФУ У ЛІРИЦІ 1960–80–Х РР. : КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ИСТОРИОСОФСКОГО МИФА В ЛИРИКЕ 1960–80–Х Гг.



  • Назва:
  • КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКОГО МІФУ У ЛІРИЦІ 1960–80–Х РР.
  • Альтернативное название:
  • КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ИСТОРИОСОФСКОГО МИФА В ЛИРИКЕ 1960–80–Х Гг.
  • Кількість сторінок:
  • 188
  • ВНЗ:
  • ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА
  • Рік захисту:
  • 2005
  • Короткий опис:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА


    На правах рукопису

    КРЕМІНЬ ТАРАС ДМИТРОВИЧ

    УДК 821.161.2


    КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКОГО МІФУ
    У ЛІРИЦІ 196080Х РР.

    10.01.01 українська література


    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук


    Науковий керівник Ковалів Юрій Іванович,
    доктор філологічних наук,
    професор


    Київ 2005







    ЗМІСТ


    ВСТУП 3
    РОЗДІЛ 1. Проблема історіософського міфу в українській ліриці
    1960-80-х рр. 9
    РОЗДІЛ 2. Фольклорні ремінісценції в естетичній історіософії
    В. Голобородька 46
    РОЗДІЛ 3. Історіософський аспект „тихої лірики” Л. Талалая 80
    РОЗДІЛ 4. Метафорика історіософії у ліриці В. Герасим’юка 116
    ВИСНОВКИ 162
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 172







    ВСТУП



    Останні десятиліття ознаменувалися пожвавленням інтересу до міфологічного сприйняття світу у літературі, зокрема неодноразово поставало питання щодо дослідження особливостей розвитку історіо-софського міфу в українській ліриці другої половини ХХ століття.
    Міфологічне світовідчуття, яке посідає значне місце в українській поезії, пов’язане з різними типами уявлень і визначає основу історичного пізнання, впливаючи на історіософське сприйняття світу. Історичне світовідчуття залишається тим засобом, яким послуговуються для реконструювання подій, пов’язаних між собою причинно-наслідковим зв’язком. Серед основних питань історіософії І.Бойченко визначив самопізнання та самоідентифікацію суб’єкта історії, спрямовані на формування автентичного усвідомлення своєї неповторності, розвиток тих сильних сутнісних сил, що зумовлюють не лише соціальну типовість об’єкта, але і нетиповість, унікальність, а також пошук і вибір осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи. Сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта в історичному процесі [70, c. 144].
    Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю адекватного осмислення історіософського міфу у його концептуальному сприйнятті в ліриці 1960-80-х рр., а саме у творчості В. Голобородька, Л. Талалая, В.Гера-сим’юка.
    Поетичний доробок вказаних ліриків досліджували Я.Голобородько [86], І.Дзюба [97-99], М.Ільницький [116-118], Ю.Ковалів [130], Я.Мельник [167], В.Моренець[170-174], М.Рябчук [193-195], Т.Салига [196], Е.Соловей [202], В.Стус [208] та ін. Свої спостереження з приводу особливостей розвитку української лірики другої половини ХХ століття узагальнили поети і прозаїки В.Базилевський [58], Н.Білоцерківець [67], Б.Бойчук [71], В.Кордун [136], П.Мовчан [169], І.Римарук [188], В.Рубан [191], М.Слабошпицький [201], Л.Талалай [210-212] та ін., які брали безпосередню участь у літературному процесі. Протягом останнього десятиліття в українському літературознавстві помітними здобутками на шляху до вивчення особливостей лірики 196080х рр. стали монографії та кандидатські дисертації, окремі статті Л.Дударенко [104], Ю.Дмитренко [100], О.Кузьменко [143], І.Прокоф’єва [187] та ін. Наявні дослідження засвідчують увагу до локальних аспектів української поезії другої половини ХХ століття, зокрема, зв’язок письменників вказаного періоду з літературними угрупованнями, частотність поетичного вико-ристання окремих міфологем або орнітоморфної символіки тощо. Проблема історіософського міфу в поезіях В.Голобородька, Л.Талалая, В.Герасим’юка висвітлювалася спорадично і мала фрагментарне наукове висвітлення.
    Концептуалізація історіософського міфу відіграє особливу роль у процесі адекватного сприйняття лірики В.Голобородька, Л.Талалая, В.Герасим’юка, інтенсивність критичної рецепції поетичного доробку яких зумовлена значною потребою багатогранного сприйняття української лірики 196080х рр. Подібна проблема потребує окремого цілісного літературо-знавчого аналізу.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України „Академічна „Історія української літератури” (номер державної реєстрації 0101U002081). Тема роботи затверджена на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України (протокол №3 від 12 червня 2003 року, №130/120).
    Мета роботи концептуалізація історіософського міфу в ліриці В.Голобородька, Л.Талалая, В.Герасим’юка, поезія яких увиразнила ключову проблему світовідчуття в контексті другої половини ХХ століття.
    Поставлена мета вимагає виконання таких завдань:
    - виявити особливості поетичного концепту у його смисловому наповненні, особливо в українській ліриці другої половини ХХ століття;
    - розглянути український історіософський міф як специфічне літературне явище, спричинене умовами суспільно-історичного та індивідуально-авторського характеру;
    - висвітлити ознаки міфологічного світоуявлення у ліриці В.Голобородька в контексті поетичної творчості Київської школи;
    - розкрити концептуальні аспекти історіософії у „тихій ліриці” Л.Талалая;
    - дослідити поетичні концепти в ліричній історіософії В.Герасим’юка;
    - провести типологічне зіставлення різних концептів у ліриці В.Голобо-родька, Л.Талалая, В.Герасим’юка, які володіють онтологічною наповне-ністю і конкретизуються на різних рівнях їх сприйняття;
    - виявити гомо- та гетерогенні ознаки поетичних концептів, котрі створюють повноту способів бачення дійсності у рамках однієї концепту-альної схеми в українському історіософському міфі 1960-80-х рр.
    Об’єкт дослідження історіософський міф в українській ліриці другої половини ХХ століття, його авторські модифікації відповідно до концептуалізації поетичного світу 1960-80-х рр.
    Предмет дослідження складають поетичні тексти В. Голобородька, Л.Талалая, В. Герасим’юка та ін., опубліковані протягом 19601990х рр. як в Україні, так і за кордоном. Дисертант не мав на меті охопити весь масив поетичних текстів, написаних і опублікованих протягом окресленого періоду, проте спробував відобразити й дослідити риси формування історіософського міфу у ліриці 196080х років, посилаючись, зокрема, на деякі літературно-критичні матеріали, присвячені осмисленню ключових рис розвитку української лірики другої половини ХХ століття.
    Серед тих, кого зараховують до „тихої” лірики в українській поезії, основна увага приділена ліриці Л.Талалая (збірки „Журавлиний леміш”, 1967, „Осінні гнізда”, 1971, „Не зупиняйся, мить”, „Допоки твій час”, 1979, „Високе багаття”, 1981, „Глибокий сад”, 1983, „Наодинці зі світом”, 1986, „Луна озвалась на ім’я”, 1988, „Вибране”, 1991), а також поезіям І.Жиленко, П.Мовчана, В.Затуливітра, В.Базилевського, Б.Нечерди, Л.Голоти.
    Серед поетів, лірика яких засвідчила яскраве існування історіософії у творчості поетів Київської школи, увагу приділено ліриці В.Голобородька („Летюче віконце”, 1968, „Зелен день”, 1988, „Ікар на метеликових крилах”, 1990, „Калина об Різдві”, 1992, „Слова у вишиваних сорочках”, 1999, „Посівальник”, 2002), а також ліриці представників літературного угруповання: В.Кордуна („Земля натхненна”, 1984, „Сонцестояння”, 1992), М.Григоріва („Сади Марії”, 1997), М.Воробйова („Верховний голос”, 1991).
    Серед поетів, чий літературний дебют відбувся на початку 1980-х років, змоделювавши метафоризовану модель історіософського міфу, досліджено лірику В.Герасим’юка („Смереки”, 1982, „Потоки”, 1986, „Кос-мацький узір”, 1989, „Діти трепети”, 1991, „Осінні пси Карпат”, 1999, „Поет у повітрі”, 2002, „Була така земля”, 2003), а також І.Римарука („Висока вода”, 1984, „Упродовж снігопаду”, 1988, „Нічні голоси”, 1991, „Діва Обида”, 2002), Т.Федюка („І промовчати не посмів”, 1987), А.Кичинського („Дорога зав-довжки в любов”, 1988), Д.Кременя („Синопсис”, 2003), І. Царинного („Довіра лісові”, 1990), Ю.Буряка („Струми”, 1982), Н.Білоцерківець („Підземний вогонь”, 1984), С.Чернілевського („Рушник землі”, 1984). Крім того, використані літературно-критичні виступи поетів-дебютантів 1980-х років, надруковані ними протягом останніх десятиліть тощо.
    Методологічну основу дисертації становить системний підхід на основі сучасних досліджень у сфері рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Р.Яусс), а також робіт українських дослідників, зокрема, М.Новикової, С.Павличко, Б.Іванюка, С.Андрусів, Г.Луговського, О.Червінської, котрі розкрили питання зарубіжного літературознавства на вітчизняному тлі, допомогли вибудувати продуктивні авторські концепції історіософського міфу в ліриці 1960-80-х рр.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній вперше:
    - розкривається поняття концепту та концептуалізації як важливих чинників адекватного сприйняття української лірики 1960-80-х рр.;
    - український історіософський міф розглянуто як специфічне літературне явище;
    - вказано на ознаки міфологічного світоуявлення у ліриці В.Голобородька;
    - розкрито концептуальні аспекти історіософії у ліриці Л.Талалая;
    - досліджено поетичні концепти в ліричній історіософії В.Герасим’юка;
    - проведено типологічне зіставлення різних концептів у ліриці В.Голобо-родька, Л.Талалая, В.Герасим’юка, які конкретизуються на різних рівнях їх сприйняття, а також виявлено їхні ознаки, котрі створюють повноту способів бачення дійсності у рамках однієї концептуальної схеми в українському історіософському міфі 1960-80-х рр.
    Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у викладанні нормативних і спеціальних вузівських курсів, а також спецсемінарів з історії української літератури та теорії літератури, при написанні підручників і навчальних посібників, під час підготовки до написання бакалаврських та магістерських робіт, у творчих літературо-знавчих лабораторіях тощо.
    Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України. Окремі аспекти дослідження виголошені у формі доповідей на ІV, V, VI Всеукраїнській, а згодом Міжнародній конференціях молодих учених (Київ, 2002, 2003, 2004); Всеукраїнській науковій кон-ференції, присвяченій 10-ій річниці Незалежності України (МиколаївОдеса, 2001), Всеукраїнській конференції, присвяченій 150-річчю від дня народження М. М. Аркаса (МиколаївОдеса, 2002), Міжнародній науковій конференції „Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003), Всеукраїнській науково-практичній конфе-ренції „Міф у політиці і культурі” (Миколаїв, 2003), Міжнародній науковій конференції „Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 2004).
    Публікації. Основні положення й висновки дисертації висвітлені у чотирьох статтях фахових наукових журналів. Чотири додаткових матеріали надруковані у збірниках наукових праць.

    Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертаційного дослідження 188 сторінок, із них 153 сторінки основного тексту. У списку використаної літератури 229 позицій. Для більшої зручності користування поетичні збірки винесені в окремий блок зі збереженням загальної нумерації.
  • Список літератури:
  • ВИСНОВКИ



    Проблема українського історіософського міфу чи не найяскравіше відображена у художньо-естетичному та світоглядному ракурсі лірики поетів другої половини ХХ століття, творчість яка засвідчила не тільки появу, але й формування концептуалізованої системи поглядів на світ. Зважаючи на значні хронологічні, історично зумовлені рамки феномена, зосереджено увагу на проблемі концептуалізації історіософського міфу у ліриці поетичних поколінь: представників 1960-80-х рр., творчість яких засвідчила важливий етап у становленні і поширенні згаданого явища.
    Історичне та міфологічне сприйняття світу, які становлять тісний зв’язок з історіософською концептуалізацією поетичного світоуявлення, різняться у власних поглядах на ставлення до людської історії. Якщо історична наука є тим засобом, який використовують заради встановлення логічно вивіреної хронології минулих подій, то міфологічне сприйняття оперує поняттям нерозчленованості реального й ідеального на рівні підсвідомого осягнення дійсності. В свою чергу історіософський міф передбачає зміщення часових площин, призводячи до зміщення хронотопів, їхнього осучаснення, а також стиснення простору в одній точці. Статус історіософського міфу поривається до множинності, складеної з кількох інтенсивних варіацій світовідчуття, тісно пов’язаних між собою. Концепт, позначаючи елемент загальної схеми міфопростору, наближається до поняття часової фрагментарності та одно-часної множинності складових, збільшення осягнення яких здійснюється за рахунок урахування особливостей духовної історії у її повноті та безперервності. Концептуалізація історіософського міфу передбачає пошук та встановлення необхідних зв’язків між концептами, відображаючись у сприйнятті поетичної свідомості.
    Формування історіософського міфу в українській ліриці пов’язується передовсім з поетичною творчістю Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Косто-марова, М.Куліша, Лесі Українки, І.Франка та ін., проте в ліриці І половини ХХ століття міф найбільше проявлений як метод поетичної інсталяції найперше у поезії представників „Празької школи” у їх „філософії чину”, де набули великого значення національно-державні мотиви.
    Ознаки історіософського світовідчуття помітні в українській поезії ІІ половини 1960-х років внаслідок сформованого мономіфу, який став генеруючою інстанцією задля виконання об’єднавчих зусиль письменників. Зосередившись на українському традиційному імперативі, втіленому у класичному ключі міфологічного світовідчуття українського світу, українські шістдесятники наголосили на існуванні гомоцентричної концепції, яка стала основою філософської лірики, симптомом наявності історіософізму у літературі. Таким чином, представники лірики покоління чи не вперше повернули увагу до внутрішнього світу індивіда, зосередившись на глибині переживань та почуттів персонажа. Важливою ознакою шістдесятництва визнано і те, що їх опір тоталітарній системі засвідчено на рівні дискусії.
    Поети Нью-Йоркської групи реалізували модель історіософського міфу у власній творчості, долучившись до прогресуючого загальноукраїнського феномена. Зважаючи на екзистенційний дискурс лірики поетів групи, естетичне відсторонення, вилите у сфері розкутих метафор, зосередженні на поняттях самотності, абсурдності, що відбивали кризу європейської культури у ХХ столітті, історіософський міф у діаспорі трансформувався в особливу форму світовідчуття внаслідок широкої апеляції до української народно-пісенної традиції, що базувалася на прадавньому шарі сакрального гіпертексту.
    Український андеґраунд сягнув площини міфологічного сприйняття у традиціях відокремленості від суспільно-заангажованої літератури, вийшовши за рамки наслідування семіотичної системи, наблизившись до рівня історіософської комунікації поколінь. Історіософський міф української неофіційної літератури став зразком матеріалізації навіюваного, глибоко відчутого естетичного начала. В такий спосіб реалізовано міф за допомогою вербалізації ритуалу і його втілення та тлумачення у слові. Феномен існував у закодованій системі концептів, у вигляді гротескової умовності, сюрреалістичної загадковості, притчевості, барокової фантасмагоричності, живлячись передовсім язичницьким та християнським типами світовідчуття. Ліриці українського андеґраунду властиве поліфункціональне історіософське мислення завдяки поверненню до українського міфологічного світу, широко реалізованого в народнопоетичній творчості.
    Лірика поетів Київської школи продемонструвала докорінно інший рівень реалізації духовного заряду у літературі, незважаючи на герметичність радянської літератури, викликану ідеологічними настановами. Яскраво дебютувавши у республіканській пресі наприкінці 1960-х років, а вже потім і в зарубіжних виданнях, поети цього кола відразу опинилися в епіцентрі важливих естетичних зрушень, синхронізуючи свою діяльність з прагненнями літератури оновитися не тільки на формальному рівні, але й змістовому, доклавши значних зусиль до формування особливої моделі історіософського міфу.
    „Квадрига” поетів (М.Воробйов, В.Голобородько, М.Григорів, В.Кордун), яка об’єднувала й багатьох інших літераторів покоління, віднайшла співзвуччя ще й з течіями західної поезії за умов режимної задухи та ізольованості, трансформуючи давнє міфологічне мислення в образи новітньої поезії. Поети освоїли та почали розрізняти шляхи самого поводження з фольклорним матеріалом: від поверхового ставлення до глибинного емоційного переживання.
    Пам’ять, як варіант первісного світовідчуття спричинила відтворення сакрального світу, з яким поетична модель історіософського осягнення українських ліриків 1960-80-х рр. ідентифікувалася. В такий спосіб витворилася загальна модель, побудована за міфологічними ознаками, в тому числі з використанням традиційної української символіки, яка реалізувала важливі домінанти естетичного перебування генетичної історії, транс-формованої у самоцінні поетичні образи. Поети вдалися до власних інтерпретацій концепту часу у співмірності з його безмежністю, бо, перемішуючи минуле з майбутнім або навпаки, заперечуючи існування хронологічних рамок, кожен з них наблизив модель авторського міфотворення до уніфікованого історіософського міфу. Часова всевладність ідентифікувалася хіба що на суб’єктивному рівні, набуваючи певної емоційної послідовності та хронології в її історіософському сприйнятті.
    Історіософська лірика В. Голобородька синтез глибокого світовідчуття, сприйняття фольклорних традицій та новітньої естетичної думки, міфо-логізованої природи художнього слова і конструктивного підходу до форми. Зважаючи на особливості емоційного начала, яке зумовлює динаміку поширення та встановлення унормованого концепту окремого предмета, Голобородькова лірика передбачає глибоке розуміння позасвідомого, але такого, що має певне відношення до істинного у „непомильному чутті естетичної міри” (за Ю.Ковалівим). Спорідненість метафоричного у комплексі „первісного” та дитячого (наївного) досягає своєї особливої точки там, де автор вербально закодовує власні внутрішні переживання, сягнувши праукраїнського сакрального контексту, або передтексту, окремої системи первісного підсвідомого світу, неструктуровані явища та ознаки якого перебували у хаосі новітнього розуміння метафізики природи та людини, реалізуючи віртуальний пласт підсвідомої інформації, матеріалізуючи автентичну основу буття. В такий спосіб і народився історіософський естетизований міф В.Голобородька, який значно випереджує раціоналізовану наукою модель світу, позбавляючи свої конструкції завершеності, проте не структурованості.
    Історіософська лірика В.Голобородька змодельована у співмірності різних хронологічних рамок. Особливість його поетичного письма полягає у тому, що він маніпулює, окрім часових, координатами на позначення простору, звужуючи естетичні рамки до мікроскопічності, або ж навпаки розширюючи їх, позбавляючись чіткості очікуваного горизонту. Будуючи внутрішній поетичний час за законами намиста, нанизуючи епізоди життя героя, а також всілякі побутові декорації, традиційні для української хати і двору предмети, поет створює перцептивний асоціативний ряд як базис концептуалізованого світу. Ппредметний поетичний світ починається тоді, коли розсипаються намистини, збираючи які персонаж наближається до краю свого життя, усвідомлення внутрішньої гармонії емоційного сприйняття світу. Тому концепти води, смерті, тіні, межі, миті як віртуальний пласт підсвідомої інформації та автентичної основи буття обираються В.Голобородьком не заради самого акту упредметнення, а з метою виклику особливого рівня історіософського навантаження, глибокої поетичної точності у загальній моделі світу лірики поета в естетичній історіософії Київської школи.
    У ліриці В.Голобородька сформовано особливий історіософський міф, який живиться анімістичними уявленнями, а також язичницьким типом світовідчуття. Поетичні фольклорні гіпертексти автора реалізовано у сконденсованому просторі поетичної мови, завдяки чому відбувається ущільнення або розширення внутрішнього сприйняття меж часу, створюючи неповторну парадоксально-наративну манеру екзистенційного сприйняття світу лірики. Поет дослідив інтуїцію душевного чаклунства, наповнивши внутрішнім сенсом популярні у його ліриці концепти.
    Використання бінарних опозицій у Голобородьковій поезії допомогло зафіксувати історіософську суть концепту дерева, який виступає вертикаллю світу і нагадує про вічний зв’язок між землею і небом. Використання у ліриці конкретних історичних осіб підтверджує ідею про історіософське затирання часових рамок, незважаючи на які вони зникають у різних часах. На емоційному рівні персонажа відчутний внутрішній пошук гармонії між світом переживань їхнього мовного вираження, що вирізняє історіософську лірику В.Голобородька у загальній концепції українського історіософського міфу.
    Поети іншого покоління, дебют яких відбувся у другій половині 1960-х, привнесли в українську літературу душевний спокій та медитативність, попри особливе ставлення до гострих проблем сучасності. В.Затуливітер, П.Мовчан, Л.Талалай, які склали ядро означеного кола поетів, уможливили широке використання символів як носіїв слова, особливої семантики відмінного внутрішнього звучання. Почуття самотності як поетичний імператив викристалізувалося у специфічну модель самозанурення, реалізувавшись через усвідомлення явища „тихої лірики”, яке поєднує у собі психологічну заглибленість, специфічну образну чутливість, філософську виваженість, зібрану у виражальному більше, ніж у зображеному. Згадані поети кола усвідомили завершеність фізичного часу, проте помітили його внутрішню диференціацію, яка допомогла вибудувати історіософську концепцію лірики кожного з них.
    Історіософська модель Л.Талалая логічно вивірена та емоційно багата не тільки лексичними та синтаксичними домінантами, але і внутрішньо насиченою, концептуальною системою, вписаною, попри власну варіативність та особливий тип світосприйняття, до законів натур-філософської лірики. Л.Талалай диференціює особливість внутрішнього світу ліричного героя, проявленого в існуванні світу у самому собі. Зовнішнє мовчання, що стало традиційним для поетичного мислення Л.Талалая, яскраво виражене внутрішнім неспокоєм та почуттям болю за світ у персонажа.
    У горизонтальній проекції історіософського міфу Л.Талалая помітна картина поділу складових життя людини на відтинки, які на рівні передчуття закінчення циклу дозволяють уникнути моменту переходу від життя до смерті (вічного життя), широко наслідуючи традиції історіософського відчуття часу циклічній концепції. Історіософська модель натурфілософської концепції Л.Талалая складає емоційно наповнену систему уявлень про природу як об’єкт концептуального сприйняття світу.
    За умови відчуття наближення нових періодів ліричний герой заглиблюється у свій власний світ, тому внутрішнє відчуття часу та його диференціація як одиниці естетичної пам’яті становить проблему поняття часової безмежності, як особливої ознаки його ліричного міфу. Так з’являється модель слайду, миті, яка позначає концепт всечасовості, вічності, адже часові рамки втрачаються через взаємну замінність понять в історіософії Л.Талалая. Концептуальна гармонія лірики Л.Талалая досягається одночасним органічним поєднанням різних концептів, зокрема, мандрівника, жінки, хати, межі, води, землі, часу в особливій формі минуломайбутнього, сформувавши естетичну домінанту історіософської лірики і засвідчивши існування особливої манери сприйняття світу у натурфілософській концепції автора, у якій співіснують видима та невидима сторони буття.
    Поети-дебютанти вісімдесятих років реконструювали модель історіо-софського міфу, моделюючи концепт часу у своїй неповторності у його абстрагованості: здатність затирати рамки минулого та сучасного зумовила виникнення появи концепту майбутнього в есхатологічній проекції покоління, властивій християнській концепції світу. Для поетів цей концепт залишається безперервною цілісністю, поєднаною з внутрішнім власним відчуттям часу, що зумовлює їхню лірику набуває ознак медитативності.
    Лірика В.Герасим’юка становить важливий шар розуміння динаміки формування історіософського міфу. Головною монадологічною одиницею його поезій виступає концепт світового дерева, наявність якого пояснює основні історіософські питання авторської концепції, яка з’явилася на рівні зіткнення язичницького та християнського типів світовідчуття. Цей концепт стає і місцем, і способом перебування сил живих та неживих, концентруючи у собі трисутність життя, живу й світлу триєдність Бога Світла та Пітьми. В.Герасим’юк фіксує ідею правічності символіки дерева вже хоча б через те, що у ньому синтезовано чи не більшість світових релігійних ідей.
    Крім того, дерево виступає уніфікованою одиницею-репрезентантом концепту рослини, пояснюючи ідею континуальності як метафоричного пояснення та сприйняття історії, як саму ідею творення світу. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів лірик оперує концептами порогу, блудного сина, коня, коханої, матері, вовка, втікачів, повітря, тіні, погляду тощо, які певною мірою пов’язані з власною долею поета, його карпатського роду. Концепт танцю у ліриці В.Герасимюка символізує відродження душі, Всесвіту, бо прийняти язичеський танець аркан спокутувати свої гріхи. Очисна сила танцю символ магічного перетворення дійсності. Співзвучним до згаданого концепту є концепт пробудження, як елемент появи нового, невідомого фактору, і наслідується він чи не за біблійним сюжетом. Суголосним елементом концептуального сприйняття світу є повернення як одиниця циклічної системи історіософської моделі, що залишається традиційним для поезії В.Герасим’юка, поширюючись у міфемі мандрівника, блукальця, який повертається опісля тривалого походу додому. Це, в свою чергу, нагадує традиційний класичний біблійний сюжет, хоча і тут автор намагається віднайти свою поетичну модель розуміння і художнього відтворення .
    Герасим’юкова історіософська модель живиться авторською концепцією повторюваності часів, їхньої взаємної оберненості, де важливою залишається система „ранок-день-вечір”, яка виводить лірику на рівень часової безмежності, коли можливо розширювати ці рамки, моделюючи їх через інші поетичні концепти. Автор реалізує часову безмежність ще й за допомогою посилання на нумерологію, тому магія концепту чисел „два”, „три”, „дванадцять” позначають міфологічну закодованість та містику язичницького типу світовідчуття. Змія як окремий поетичний концепт лірики В.Герасим’юка та варіант метафоричного сприйняття часу, регламентує поняття зникання самої історії. Чим більше людина наближається до історії та її розуміння, тим складнішими видаються її перспективи у цивілізаційному культурному процесі. Метафорична есхатологія історіо-софського міфу продемонстровано у картині приходу Страшного суду, який ввижається авторові „зимовим і тихим”. В.Герасим’юк навмисно вдається до такого зображення і виклику, бо пов’язує його з деяким очищенням, на яке потребує його ліричний герой.
    Усі концепти поетової свідомості перебувають у нерозривному зв’язку, тому утворюють циклічну сполуку, яка характеризується своєю замкненістю та довершеністю. Поетичне світовідчуття В.Герасим’юка, котре стало ознакою становлення альтернативного поетичного мистецтва на противагу офіційній і традиційній літературі на початку 1980-х років, продемонструвало утвердження індивідуального історіософського охоплення світу, де цілий комплекс різних за своєю природою структур органічно вплетений в метафоричні картини української поезії 1980-х років.
    У згаданих ознаках концептуалізованого естетичного простору лірики поетів 1960-80-х років засвідчено спільні та відмінні ознаки, які торкаються як манери художнього сприйняття світу, так і його історіософського подолання. Зокрема, міф трансформується у цілком незалежну естетичну одиницю, яка синтезує у собі особливості язичницького і християнського сприйняття, вміщених у контекст сучасного осягнення проблеми й концептуалізації поетичного простору.
    Отже, у дослідженні визначено особливості та способи реалізації історіософського міфу в українській ліриці ІІ половини ХХ століття за допомогою його концептуального сприйняття. Визначено, що найпошире-нішими концептами для української лірики стали ті, які позначають стихії природи, а саме повітря, землю, воду та вогонь, а також інші: дороги, хати, матері, рослини, тварини, часу тощо, Важливого значення надано сприйняттю концепту часу різними поетами. Системний підхід дозволив охарактеризувати онтологічні, екзистенційні, моделювальні, означувальні інтенції персонажа у ліриці кількох поетів: В.Голобородька, Л.Талалая і В.Герасим’юка, які засвідчили прояв історіософського міфу в українській літературі останніх десятиліть ХХ століття.
    У контексті естетичної історіософії Київської школи досліджено особливості міфологічного світоуявлення В. Голобородька, яке базується на анімістичних уявленнях у системі язичницького світовідчуття. Поетичні фольклорні гіпертексти реалізовано у сконденсованому просторі поетичної мови, завдяки чому відбувається ущільнення або розширення внутрішнього сприйняття меж часу, створюючи неповторну парадоксально-наративну манеру екзистенційного сприйняття світу лірики. Концепти води, рослини, кола, лабіринту, межі, тварини, світла, пташки, часу тощо підтвердили важливість фольклористичних ремінісценцій поетичного історіософського міфу В.Голобородька.
    У „тихій ліриці” Л.Талалая зосереджено увагу на важливих історіо-софських аспектах, які емоційно наповнили систему уявлень про природу як об’єкт концептуального сприйняття світу. Поет, зосередившись на специфік-ній образній чутливості, що демонструє у виражальному більше, ніж у зображеному, позначає й інший бік поетичного буття, у якому співіснують його видима та невидима сторони. Так досягається необхідність використання концепту миті на позначення вічності, тому часові рамки втрачаються через взаємну замінність хронотопів в історіософії лірика. Концептуальна гармонія у ліриці досягнута органічним поєднанням різних концептів, зокрема, мандрівника, жінки, хати, межі, води, землі, часу в особливій формі минуломайбутнього, сформувавши естетичну домінанту історіософської лірики концепції Л. Талалая.
    Явище метафорики історіософії у ліриці В.Герасим’юка позначене сакральністю поетичного міфу, в якому персонаж знаходиться у пошуках внутрішньої гармонії в його есхатологічній причетності до буття, породженого метафоричною оберненістю метафізики. Ліричний герой, усвідомлюючи фатальність свого існування, наближається до етнічного центру родинного космосу, коли відчуття духовної провини за мовчання і страх позначає очищення поетичного космосу ліричного героя. Поетичне світовідчуття В. Герасим’юка продемонструвало утвердження індивідуальної метафоризації світу в історіософському космосі версифікаційної есхатології. Місцем перебування концептуальних важливих одиниць лірики В.Герасим’юка найбільше виступає одна із стихій - повітря, в гармонійному поєднанні з яким перебувають концепти води, землі, дерева, жінки, вовка тощо, що загалом дозволило поетові наблизити свого ліричного героя до горизонту історіософського подолання у сфері сакрально-космологічної світобудови гуцульського етносу. Концептуалізуючи історіософські міфи у ліриці В.Голобородька, Л.Талалая, В.Герасим’юка, вказано на споріднених та відмінних ознаках світовідчуття у світлі історіософського осмислення дійсності.
    Виходячи з багатовимірності сприйняття концептуальної картини світу в українській ліриці 1960-80-х років на проблемі дослідження поетичного історіософського міфу не можна ставити крапку. На сьогодні питання історіософського сприйняття гостро відчутне у ліриці покоління 1990-2000-х років, ймовірно, у більшій мірі, тому потребує врівноваженого підходу до аналізу постмодерної літературної практики з урахуванням досвіду та здобутків лірики попередніх епох.







    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


    ПОЕТИЧНІ ЗБІРКИ

    1. Базилевський В. Вибране: Поезія / Передм. П.Осадчука /. К.: Дніпро, 1987. 238 с.
    2. Білоцерківець Н. У країні мого серця: Лірика. К.: Рад. письменник, 1979. 64 с.
    3. Білоцерківець Н. Підземний вогонь: Поезії. К.: Молодь, 1983. 76с.
    4. Буряк Ю. Струми. Поезії. К.: Молодь, 1982. 128 с.
    5. Воробйов М. Іскри в слідах: Поезії.: К.: Укр. письменник, 1993. 159 с.
    6. Воробйов М. Ожина обрію: Поезії. К.: Рад. письменник, 1988. 159 с.
    7. Воробйов М. Верховний голос: Поезії. К.: Дніпро, 1991. 303 с.
    8. Воробйов М. Пригадай на дорогу мені. К.: Рад. письменник, 1985. 111 с.
    9. Воробйов М. Місяць шипшини. К.: Молодь, 1986. 79 с.
    10. Герасим’юк В. Була така земля: Вибране. К.: Факт, 2003. 392 с.
    11. Герасим’юк В. Діти трепети: Поезії. К.: Молодь, 1991. 128 с.
    12. Герасим’юк В. Космацький узір: поезії. К.: Рад. письменник, 1989. 135 с.
    13. Герасим’юк В. Осінні пси Карпат. Із лірики вісімдесятих. К.: Факт, 1998. 112 с.
    14. Герасим’юк В. Поет у повітрі: вірші і поеми. Л.: Кальварія, 2002. 144 с.
    15. Герасим’юк В. Потоки: поезії. К.: Молодь, 1986. 120 с.
    16. Герасим’юк В.Смереки: поезії. К.: Молодь, 1982. 88 с.
    17. Голобородько В. Зелен день. К.: Рад. письменник, 1988. 174 с.
    18. Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші.-К.: Молодь, 1990. 160 с.
    19. Голобородько В. Калина об Різдві: Вірші. К.: Укр. письменник, 1992. 207 с.
    20. Голобородько В. Летюче віконце: Поезії. Париж Балтимор : Укр. вид-во „Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1970. 233 с.
    21. Голобородько В. Посівальник: вибрані поезії. Луг.: Альма матер, 2002. 80с.
    22. Голобородько В. Слова у вишиваних сорочках. К.: Укр. письменник, 1999. 110 с.
    23. Голобородько В. Українські птахи в українському краєвиді. Х.: Акта, 2002. 172 с.
    24. Голота Л. Горицвіт: Лірика. - Дніпропетровськ: Промінь, 1980. 62 с., іл.
    25. Голота Л. Вікно. К.: Молодь, 1983. 84 с.
    26. Григорів М. Сади Марії: Поезії. К.: Світовид, 1997. 167 с.
    27. Жиленко І. Вибрані поезії: Авт. передм. О. Никанорова. К.: Дніпро, 1990. 334 с.
    28. Затуливітер В. Початкова школа: книга поезій. К.: Рад. письменник, 1988. 222 с.
    29. Калинець І. Слово триваюче: поезії./ Ред. рада: В. О. Шевчук та ін.; Вст. ст. Е. С. Соловей, В. Неборака. Х.: Фоліо, 1997. 542 с. (Укр. літера-тура ХХ століття).
    30. Калинець І. Ці квіти нестерпні. Малий поетичний зільник. К.: Факт, 2000. 94 с.
    31. Кордун В. Кущ вогню: Поезії. К.: Молодь, 1990. 112 с.
    32. Кордун В. Сонцестояння: Поезії. К.: Дніпро, 1992. 301 с.
    33. Кремінь Д. Синопсис. Миколаїв: Можливості Кіммерії, 2003. 451 с.
    34. Мисик В. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1983. Т. І. Поезії. 335 с.
    35. Мовчан П. Жолудь. Поезії. К.: Молодь, 1983. 144 с.
    36. Мовчан П. Сіль: поезії. / Передм. І. Дзюби. К.: Дніпро, 1989. 381 с.
    37. Нечерда Б. Остання книга: Поезії. Одеса: Астропринт, 1998. 148 с.
    38. Нечерда Б. Танець під дощем. Лірика. Одеса: Маяк, 1978. 96 с.
    39. Підпалий В. В дорогу за ластівками. К.: Рад. письменник, 1968. 114 с.
    40. Підпалий В. Повесіння. К.: Рад. письменник, 1964. 89 с.
    41. Римарук І. Висока вода. Поезії. К.: Молодь, 1984. 72 с. (Перша книга поета).
    42. Римарук І. Діва Обида. Видіння і відлуння. Видання друге, доп. Л.: Кальварія, 2002. 160 с.
    43. Римарук І. Нічні голоси: Поезії. К.: Рад. письменник, 1991. 94 с.
    44. Талалай Л. Вибране. К.: Дніпро, 1991. 541 с.
    45. Талалай Л. Високе багаття: Вірші та поеми. К.: Молодь, 1981. 152 с.
    46. Талалай Л. Вітрила тривог. Поезії. К.: Рад. письменник, 1969. 63 с.
    47. Талалай Л. Глибокий сад: Поезії. К.: Рад. письменник, 1983. 111 с.
    48. Талалай Л. Журавлиний леміш: Поезії. Д.: „Донбас”, 1967. 82 с.
    49. Талалай Л. Наодинці зі світом: Поезії. К.: Молодь, 1986. 144 с.
    50. Талалай Л. Така пора: Вірші. К.: Молодь, 1989. 120 с.
    51. Таран Л. Глибоке листя: поезії. К.: Молодь, 1988. 61 с.
    52. Федюк Т. І промовчати не посмів...: Лірика. О.: Маяк, 1987. 80 с.
    53. Царинний І. Довіра лісові: Поезії. К.: Рад. письменник, 1990. 158 с.
    54. Чернілевський С. Рушник землі: Поезії. К.: Рад. письменник, 1984. 129 с.

    ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ДЖЕРЕЛА

    55. Адорно Т. Теорія естетики. К.: Основи, 2002. 518 с.
    56. Андрусів С. Модус національної ідентичності: львівський текст 30-х рр. ХХ ст. Тернопіль: Джура Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. 340 с.
    57. Аскольдов-Алексеев С. Концепт и слово // Русская речь. Новая сер. 1928. Вып. II. С. 2844.
    58. Базилевський В. Що література може? // Дніпро. 1989. №2. С. 2-12.
    59. Барабаш Ю. Нью-Йоркская группа украинских поэтов. ”Вне традиции” как традиция // Дружба народов. 2002. №8. С. 201-212.
    60. Барка В. Лірик-мислитель // Пачовський В. У 2т. Т. І. Поезії. Нью-Йорк, 1984. 743 с. С. 3-17.
    61. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1991. 570 с.
    62. Бахматова Г. Український орнаменталізм: загальне і своєрідне (До проблем концептуального стилю) // Рад. літературознавство. 1989. №2. С. 14-24.
    63. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худ. литература, 1975. 501 с.
    64. Бахтин М. Эстетика словесного торчества. // М.: Искусство, 1979. 422с.
    65. Бердяев Н.А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). М.: Мысль, 1991. 318 с.
    66. Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф зцілення чи панацея у постколоніальному контексті? // Сучасність. 1993. №3. С. 6775.
    67. Білоцерківець Н. Бу-Ба-Бу та ін. Український літературний неоавангард: портрет одного року // Слово і час. 1991. №1. С. 42-52.
    68. Бирдсли М. Метафорическое сплетение (пер. с англ. Н. Н. Перцовой) // Теория метафоры: Сборник: Пер. с англ., фр., нем., исп., польск. яз./ Вступ. Слово и сост. Н.Д.Арутюновой; Общ. редакция Н.Д.Арутюновой и М.А.Журинской. М.: Прогресс, 1990. 512 с. С. 201235.
    69. Блэк М. Метафора. Пер. с англ. М. А. Дмитровской // Теория метафоры: Сборник: Пер. с англ.., фр., нем., исп., польск. яз./ Вступ. слово и сост. Н.Д.Арутюновой; Общ. редакция Н.Д.Арутюновой и М.А.Журинской.-М.: Прогресс, 1990. 512 с. С. 153-172.
    70. Бойченко І. Філософія історії. К.: Знання, 2000. 723 c.
    71. Бойчук Б. „Летюче віконце” В.Голобородька // Сучасність. 1971. Червень. С. 32-37.
    72. Бойчук Б. Раїса в країні чудес // Світо-вид. 1996. №24. С. 138-143.
    73. Бондар С. Інтерпретація як реконструкція смислового змісту тексту. Філософсько-естетичний аналіз: Автореф. дис. ... канд. філос. наук. К.: 2003. С. 8. КНУ ім. Т. Шевченка. 16 с.
    74. Брюгген В. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки // Слово і час. 1997. №8. С. 46-47.
    75. 
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины