Дубова, Ірина Олександрівна. Фольклоризм творчості Степана Руданського

Короткий опис

Дубова, Ірина Олександрівна. Фольклоризм творчості Степана Руданського : автореферат дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01 / І. О. Дубова ; наук. кер. В. Ф. Погребенник ; М-во освіти і науки України, Нац пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - Київ, 2014. - 213 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

ДУБОВА Ірина Олександрівна

УДК 821.161.2.09 «Руданський»

ФОЛЬКЛОРИЗМ ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Погребенник Володимир Федорович,
доктор філологічних наук, професор

Київ – 2014
ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА «ЛІТЕРАТУРА І ФОЛЬКЛОР»: ТЕОРЕТИЧНА РЕЦЕПЦІЯ, ІСТОРИЧНІ ПРОЕКЦІЇ ……………………………………………12
1.1 . Буття фольклору в літературі: теоретико-функціональні аспекти………...….13
1.2 . Атмосфера фольклоризму в Україні першої половини ХІХ ст. й тогочасні наукові осмислення зв’язків літератури з уснопоетичною творчістю…………28
1.3 . Здобутки української фольклористики 20 – 60-х рр. ХІХ ст. С. Руданський як фольклорист ……………………………………………………………………….50
Висновки до І розділу………………………………………………………………...72
РОЗДІЛ ІІ. «ВІДФОЛЬКЛОРНА» ПОЕТИКА «ПІСЕНЬ», БАЛАД І ПОЕМ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО ……………………………………………………...75
2.1. Змісто-формальні зв’язки лірики митця й фольклору …………………...……77
2.2. Природа й особливості фольклоризму балад С. Руданського………………..100
2.3. Народнопоетичні відображення поем ………………………………………...118
Висновки до ІІ розділу………………………………………………………………142
РОЗДІЛ ІІІ. НОВАТОРСТВО ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНОГО ОПОСЕРЕДКУВАННЯ НАРОДНОЇ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ У ГУМОРЕСКАХ МИТЦЯ ………………………………………………………….145
3.1. Жанр «співомовок»: генеза, авторська специфіка, соціальна і національна репрезентативність…..………………………………………………………………146
3.2. Національно-народна виразність персоносфери, індивідуальний стиль та багатство засобів комізму гуморесок С. Руданського …………………………...167
Висновки до ІІІ розділу……………………………………………………………...189
ВИСНОВКИ………………...……………………………………………………….191
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...197

ВСТУП

У розвитку кожної національної культури особливо вагомою є роль уснопоетичної творчості народу. Вона, «як явище мистецтва, прилягає до літератури» [83, 58], генетично й контактно взаємодіє з «книжною» літературою як суміжною галуззю художньої словесності. Їх споріднюють чуттєво-образний людинознавчий характер, естетизація дійсності, провідні мотиви (любові до рідної землі й праці, волелюбності й боротьби, кохання тощо), визначальна роль творчої фантазії. Спільне й відмінне у бутті двох художніх систем, триваючий процес їх художньої взаємодії давно привернув тривку увагу науковців.
Проблема естетичної асиміляції новою літературою фольклорних джерел належить до числа знакових в осмисленні шляхів і особливостей літературного процесу, є однією з найбільш складних та інтердисциплінарних проблем сучасної філологічної науки. Зокрема в Україні було надто складно розбудовувати природне творче контактування фольклору та літератури за умов майже безперервних урядово-адміністративних і царських заборон російського самодержавства, паралізуючої дії цензури, що внеможливлювало нормальний перебіг літературного процесу, функціонування вільнолюбних слова та пісні на Наддніпрянщині в середині – другій половині ХІХ століття.
Не бракувало при цьому і «технічних» проблем. Зараховуємо до них, зокрема, колізію між раціоналізмом світогляду реалістичної епохи, міметичним типом творчості, з одного боку (значною мірою ці реалії досі визначають усталене сприйняття світогляду й творчості Степана Руданського, який, на нашу думку, більшою мірою був романтиком, аніж реалістом), та тяглими з доби романтизму первнями духовного, ідеального українських менталітету і фольклору – з іншого.
Крім того, митці, які примножували національно-народні координати образного світу рідного письменства, повинні були шукати власних підходів до «олітературнення» народнопоетичного досвіду, змушені долати залежність від усталених підходів спілкування з українським та інонаціональним фольклором попередників – І. Котляревського, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, А. Метлинського й ін. Чи не найскладнішим завданням виявилася необхідність підноситися до творення на основі фольклору і літератури індивідуальної «третьої поетики» (О. Веселовський) – без втрат у культурі письма.
Розкриття дослідницького завдання висвітлення присутності та функціонування компонентів, прийомів, традиції фольклору в літературі пов’язане з ширшими проблемами розвитку літературних стилів й історії фольклоризму в словесно-образному мистецтві, ідейно-естетичної еволюції літературних стилів (романтизму й реалізму в часи С. Руданського), формування й зміцнення української ідентичності та самосвідомості, національно-народної самобутності двох художніх систем, які вступали у взаємодію, та нею утвореного нового літературного «продукту». Активність спілкування літератури з народним «Космо – Психо – Логосом» (Г. Гачев) зумовлювалася, крім іншого, демократичним походженням творців письменства, їх настановою на глибше пізнання народної душі через її творчість та збереження – шляхом записування, вивчення і видання, введення у твори – фольклорних «артефактів», посвідок мудрості народу, його волелюбства, чуття краси і любові до влучного слова.
«Література українського фольклору» (Б. Грінченко) ще принаймні з кінця ХVІІІ ст. привернула увагу дослідників – фольклористів і літературознавців. Особливо значним як у розбудові двосистемних зв’язків у художній практиці, так і у публікації та науковому вистудіюванні національного фольклорного масиву, виявів входження українських письменників у фольклорно-міфологічні світи інших народів світу, зокрема слов’янських, став період класичного романтизму.
Реалізм 60 – 70-х років ХІХ ст. мав видатні здобутки у галузі фольклористичної й етнографічної науки, до яких причетні провідні письменники післяшевченківської доби з Наддніпрянщини, в т. ч. С. Руданський, А. Свидницький, І. Манжура, М. Старицький, і автори меншого літературного хисту, як П. Чубинський, М. Драгоманов – видатні дослідники фольклору, упорядники капітальних його видань. На жаль, у радянську добу навіть академічні вчені й автори монографій П. Колесник, В. Герасименко, Ю. Цеков не мали можливості об’єктивно висвітлити національно-патріотичний метанаратив С. Руданського, оформлений здебільшого у фольклорних стильових координатах, розкрити езопівську мову літературної поеми-казки «Цар Соловей» чи дійсну природу «Лірникових співів». До найповнішого на ті часи видання його спадщини у трьох томах не ввійшли з ідеологічних причин політично найгостріші пісні, поеми й співомовки Руданського, де не бракує актуалізованого фольклору.
На сьогодні вітчизняне літературознавство має певні здобутки у вивченні зв’язків із фольклором письменства доби Бароко (М. Грицай, О. Мишанич, М. Корпанюк), нової й новітньої української літератури початку ХІХ ст. (О. Гончар, О. Дей, В. Бойко, В. Погребенник, О. Вертій), індивідуальних внесків першорядних авторів у розширенні цих контактів. Насамперед Г. Сковороди (Ф. Поліщук), Т. Шевченка (Т. Комаринець, М. Коцюбинська, С. Росовецький і ін.), Ю. Федьковича (М. Пазяк), П. Куліша (О. Вертій), Лесі Українки (О. Дей, В. Погребенник), П. Грабовського (О. Дей), І. Франка (О. Дей, О. Вертій), а також С. Руданського (генетичне дослідження співомовок у монографії М. Сиваченка, характеристика фольклористичного добутку митця у вступній статті Н. Шумади до видання пісень у записах митця, згадки у літературних портретах і статтях).
В останні десятиліття зацікавлення проблемою зв’язків колективної й індивідуальної – письменницької – творчості не зменшилося. Разом із тим вітчизняна філологічна наука досі не здобулася на докладне вивчення феноменів фольклоризму та неофольклоризму в теоретичній площині, не розкрила комплексно специфіки явища, належним чином не зосередилася на дослідженні в цьому ключі українських лірики, епіки й драматургії 40 – 60-х рр. ХІХ ст. Відсутнє також достатнє теоретичне осмислення явища індивідуального (авторського) фольклоризму, хоча сама проблема достатньо популярна серед дослідників. Досі бракує спеціального аналітико-синтетичного дослідження вагомості індивідуального внеску С. Руданського (як автора балад, творів громадянської й особистісної лірики, співомовок, поем, драматичної спроби, перекладача) в культуру «відфольклорного» письма другої половини ХІХ ст.
Зазначене вище, як і очевидна необхідність модернізації досліджень спадщини С. Руданського, визначили актуальність комплексного дослідження важливої, але недостатньо обґрунтованої теоретично й практично проблеми фольклоризму «велегранного» (І. Денисюк) літературного доробку письменника – різноаспектно й різножанрово втіленої певної концептосфери його творчості. Робота реалізує також загальнолітературознавче (позбутися важливої прогалини в опрацюванні проблеми фольклорних відображень української літератури шевченківської й післяшевченківської доби) та культурологічне завдання, а саме висвітлення місця і функції фольклору в культурі нового часу.
Фольклорна «підсистема» спадщини митця сформувалася на підставі природного поєднання біографічного, психологічно-світоглядного, естетичного й наукового складників формування (освітній чинник, нехай більше «від супротивного», теж виконав свою роль). Адже Степан Руданський, замолоду сформований фольклорним світом патріархального подільського села, зріс на народолюбного письменника українського патріотичного світогляду і значного вченого-фольклориста. Семінарська ж духовна освіта навіть русифікаційними недемократичними впливами гартувала його вітчизно- й народнолюбність, збагатила знаннями фольклору, Біблії.
Носій багатої уснопоетичної традиції українського Поділля, Руданський художньо «озвучував», інтерпретував фольклор у ранніх літературних піснях і баладах; наснажувався його бойовими козацькими інтонаціями. Письменник також переосмислював у громадянському дусі традиційні камерні жанри народної поезії (наприклад, колискової пісні), надавав фольклору політичної гостроти при опрацюванні історичних і казкових тем (поеми) чи й «колекціонував», за висловом М. Зерова, витвори народної сміхової культури у гуморесках, виявляючи прозірливість етнолога. С. Руданський універсально переосмислював народні космогонічні оповідки і зоогонічні мотиви, експериментував у площині введення творів народної пісенності у сценічну «дивоглядію», а також за рідними фольклорними моделями інтерпретував-націоналізував явища культури інших народів у перекладах. Тож у спілкуванні з творчістю українського й інших народів С. Руданський працював програмно, творчо й естетично розмаїто.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науковим програмам і навчальним планам кафедри української літератури Інституту української філології і літературної творчості імені А. С. Малишка, зокрема виконане в руслі наукової теми кафедри «Шляхи розвитку української літератури ХVІ – ХХ століть». Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (протокол № 5 від 26 грудня 2011 р.) і затверджено Координаційною радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 21 лютого 2012 р.).
Мета дисертації полягає в системному аналітичному розкритті специфіки літературного фольклоризму взагалі та творчості С. Руданського зокрема, висвітленні ідейно-естетичних особливостей і розвитку фольклорно-творчого спілкування митця, своєрідності художньої асиміляції народнопоетичних джерел у його різножанровому доробку.
Досягнення цієї мети передбачило розв’язання низки конкретних завдань:
– на основі прийняття і застосування продуктивних теоретико-методологічних підходів до проблеми дати вдосконалене наукове визначення понять літературних фольклоризму і неофольклоризму;
– у контексті розвитку різнобічних інтересів до фольклору 20 – 60-х рр. ХІХ ст. розкрити генезу творчих зацікавлень С. Руданського світом народної поезії, природу зв’язків його поетичних і драматичного писань із образністю фольклору та традицією літературного фольклоризму;
– встановити творчі результати ідейно-художнього кореляту «фольклористична діяльність С. Руданського – літературний доробок митця», його хронологічний алгоритм, розкрити значення записів народної творчості, тогочасних видань фольклору у літературній діяльності митця;
– висвітлити індивідуальний внесок «романсиста», «баладника», автора поем і «співомовок», драматурга у вітчизняну літературну традицію освоєння фольклору;
– з’ясувати естетичну результативність закорінення образного мислення С. Руданського у народнопоетичній стихії, встановивши рівні й культивовані форми її «олітературнення»;
– осмислити еволюційний саморух літературного контактування митця з народною творчістю, індивідуальні особливості процесу та його результативність як вияв здобутків української літератури у засвоєнні й актуалізації уснопоетичної традиції;
– декодувати поетику фольклорних відображень «пісень», балад, поем і «дивоглядії» С. Руданського (жанрово-композиційні й мовностильові аспекти, коло мотивів, персоносфера, образотворчі вирішення, символіка, пафос, ритміка й версифікація тощо);
– визначити внесок письменника у розвиток взаємодії двох видів художньої творчості та у плекання вищої культури українського літературного фольклоризму.
Об’єкт дослідження – ідейно-естетична традиція взаємодії українського нового письменства з уснопоетичною стихією, поліаспектність зв’язків різножанрового масиву з народнопоетичною традицією, рівні її художньої асиміляції й форми образного мислення митців, закоріненого у фольклорі, як вияви збагачення національної літератури доби романтизму й реалізму.
Предметом дослідження стали змістові та формальні особливості фольклоризму творчості С. Руданського як осердя його художнього світу, змінні, константні й домінантні риси діахронного засвоєння митцем особливостей традиційного фольклору та його здобутки у творенні вищої культури літературного фольклоризму, діапазон «відфольклорних» прийомів і засобів письменника як посутній компонент його індивідуального літературного стилю.
Теоретико-методологічну основу дослідження склали: наукові студії, присвячені проблемам теорії й історії літератури, фольклористики та співвідношення письменства і народної творчості (Ґ. Башляра, О. Білецького, П. Виходцева, Й. Гейзінги, В. Гнатюка, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Дмитренка, Л. Ємельянова, О. Зілинського, У. Далгат, О. Дея, М. Драгоманова, В. Жирмунського, Р. Кирчіва, С. Козака, Ф. Колесси, М. Корпанюка, Є. Мелетинського, Д. Наливайка, О. Потебні, В. Проппа, С. Росовецького, М. Сумцова, І. Франка, Дж. Фрезера, М. Яценка й ін.); праці з питань вивчення літературно-фольклорної взаємодії кінця ХVIII – ХІХ ст., зокрема ролі у ній чільних українських письменників того часу (М. Бондаря, О. Вертія, Я. Вільної, О. Гончара, Л. Горболіс, М. Грицая, І. Денисюка, М. Драй-Хмари, Л. Дунаєвської, М. Зерова, В. Качкана, Т. Комаринця, М. Коцюбинської, О. Мишанича, М. Наєнка, М. Пазяка, Л. Підгорної, В. Погребенника, М. Сиваченка, Н. Шумило й ін. авторів).
Мета й завдання дисертації, як і сама специфіка об’єкта дослідження, зумовили застосування низки методів, насамперед загальнонаукових (спостереження, аналізу й синтезу тощо), а також біографічного (посприяв розкриттю джерел творчості, сутності й тяглості фольклорних зацікавлень письменника); культурно-історичного (допоміг окреслити стосунок явища фольклоризму до атмосфери духового життя епохи й країни), порівняльно-історичного (придався для висвітлення форм контактів і взаємодії літератури і фольклору, спадкоємності й новаторства в цьому процесі), психологічного (прояснив залежність ліричного себевияву митця від його емоційної сфери). Крім того, використано генетичний підхід, що дозволив виявити стимули творчості, її домінанти, а також джерела текстів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим спеціальним комплексним дослідженням зв’язків творчості Степана Руданського з фольклором, розкриттям відповідних його дискурсивних практик та індивідуального внеску в історію українського літературного фольклоризму. У роботі набуло подальшого розвитку теоретичне осмислення взаємодії двох систем красної словесності, вдосконалено наукові дефініції понять «фольклоризм» і «неофольклоризм». Запропоновано концепцію ідейно-естетичних особливостей фольклоризму митця як самобутнього вияву суспільної атмосфери захоплення фольклором в Україні першої половини ХІХ ст. Вперше розкрито взаємозумовленість усієї письменницької творчості С. Руданського його фольклористичними зацікавленнями і діяльністю збирача зразків уснопоетичної творчості народу, проаналізовано індивідуальну своєрідність та змістові й формальні параметри «відфольклорного» письма митця у його жанрово-стильових варіантах.
Масив різножанрової спадщини письменника, зокрема, багато окремих текстів, уперше стали об’єктом аналітичного вивчення на різних рівнях в аспекті фольклоризму, що був поставлений у контекст еволюційного саморуху творчості митця та розбудови контактів письменства післяшевченківської доби з народною поезією. Для виявлення творчої індивідуальності письменника та специфіки його «роботи» з фольклором вперше було системно зіставлено «пісні», балади, поему-казку, «співомовки» та спробу в драматургії з масивом народних пісень, анекдотів і апокрифів у записах С. Руданського та інших фольклористів, що дозволило осягнути творчість письменника як у традиційних, так і в індивідуально-неповторних, новаторських рисах. Подальшого розвитку набули історико-літературне знання актуальності та ідейно-художньої результативності «відфольклорного» письма в українському новому письменстві, у творчості С. Руданського та у художньому доробку попередників і сучасників митця.
Практичне значення одержаних результатів дисертації визначається тим, що матеріали й висновки дослідження придатні для використання при підготовці й читанні лекційних курсів із історії українських літератури й фольклористики, їх взаємодії, при проведенні відповідних спецкурсів і спецсемінарів, практичних занять, у підготовці підручників і посібників для студентів ВНЗ та при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт. Результати наукового пошуку можуть стати відправним моментом для створення комплексних досліджень із проблем історії вітчизняної культури, зокрема фольклорно-творчих зв’язків українського письменства другої половини ХІХ ст., а також для поглиблення теоретичної рецепції взаємодії двох художніх систем. Матеріали і висновки роботи придатні для застосування у видавничій практиці, зокрема у коментуванні творів С. Руданського при підготовці наступних науково-критичних видань його спадщини.
Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи зазнали апробації у доповідях і повідомленнях автора на звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (2012, 2013, 2014), Всеукраїнських науково-практичних конференціях «Митець і час: творчість Андрія Малишка на тлі українського літературного процесу 30 – 70-х років ХХ століття» (Київ, 18 квітня 2013 р.), «Постать і спадщина Тараса Шевченка та розвиток культури та мистецтва ХІХ – ХХІ століть» (Київ, 11 квітня 2014 р.) та Міжнародних науково-практичних конференціях: «Пантелеймон Куліш – піонерна постать української літератури, культури, науки» (Київ, 14 вересня 2012 р.), «Від Івана Вишенського до Остапа Вишні та Павла Глазового: розвиток гумору та сатири в літературі» (Київ, 15 листопада 2013 р.). Матеріали дисертації було використано на практичних заняттях зі студентами Інституту української філології і літературної творчості імені А. С. Малишка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова під час проходження аспірантської педагогічної практики.
Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у п’яти статтях, чотири із яких опубліковані в наукових фахових виданнях України, а одна – у науковому періодичному виданні іншої держави.
Структура дисертації, визначена її метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи – 213 сторінок, із яких 196 – основного тексту. Бібліографія складається з 205 позицій.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Степан Руданський розглядав літературну діяльність як органічне продовження й естетичну трансформацію скарбів різножанрової народної поезії. Його записи пісень, у свою чергу, стали стимулом для ліричної (популярний і в романтизмі середини ХІХ ст. жанр літературної пісні), частково баладної творчості, а також експериментальної спроби у драматичному жанрі. Збирання традиційного пісенного й оповідного фольклору Поділля дало імпульс художнім пошукам митця, що увінчалися створенням гуморесок, поеми-казки і космогонічної поеми народної апокрифічної основи, оформили мовно-стильову палітру епічних історичних хронік віршем і частково байок, «дивоглядії» «Чумак», переспівів і перекладів.
У художньому розвитку Степана Руданського як автора балад і літературних пісень винятково значними при спеціальному дослідженні його художньої манери виявляються сукупна роль та питома вага уснопоетичних імпульсів, насамперед від власних записів традиційного фольклору. Чимало важили також творчо переломлені митцем традиції українського давнього письменства доби Бароко, вітчизняної перед- і романтичної (І. Котляревський, А. Метлинський, Т. Шевченко й ін. автори) красної словесності, «українських шкіл» у польській (Т. Падура, М. Ґрабовський тощо) і російській (М. Гоголь) літературах.
Абсорбовані народні елементи поет зазвичай пропускав крізь призму власної творчої особистості, а естетичним результатом закоріненості його образного мислення у народнопоетичну стихію стало вдосконалення літературного фольклоризму. Уснопоетичні структури, особливо ліричні й епічні, нерідко зазнавали значного ідейно-художнього модифікування у світлі авторського ідеалу й естетичних уподобань («Повій, вітре…», «Гей, бики!», «Цар Соловей» і ін.). Константою ж творчості митця, який, подібно до всіх романтиків, захоплювався українською народнопоетичною творчістю та її носіями, залишалося те, що фольклор завжди був для нього свідченням багатства душі нації, краси і величі народного духу, оберегом волелюбного пафосу козацької героїки, живою схованкою від житейських негараздів, джерелом пізнання і відтворення дійсності, невичерпним арсеналом літературної діяльності.
Художній світ лірики С. Руданського при високому ступені його фольклоризму ширший за ідейно-тематичні обрії українського народного мелосу. Адже він увібрав національно-патріотичні й громадянські інтенції автора, залучив його власні літературні поетизми («Не згадаю гадки…»), породжені європейською дійсністю нових часів слов’янські визвольні мотиви («Сербська пісня»), компоненти романсовості й біографізму («Ти не моя» й ін. твори). Результатом літературно-фольклорного синтезу стало оновлення культивованих і до С. Руданського жанрів – пісні про кохання («Повій, вітре…»), послання («До України»), колискової («Над колискою»), маршової пісні («Гей, браття-козаки…») і т. п. Поет знаходив не лише власні самобутні жанрові дефініції, що враховували емоційний характер віршів, а й мелодійні «голоси» до них. Адже він дбав про музичну виразність, співність лірики. Відтак чимало його віршів фольклоризувались, уможливили «зворотній» зв’язок література – народна поезія.
Як не існує цілковито «позафольклорних» пісень, балад, поем і гуморесок С. Руданського, так не функціонує художньо без цього складника, наприклад, символіка його лірики (топос хати, символіка образу – скажімо, калини – чи кольору, білого або й чорного у переспіві з Ю. Нємцевича). Оновлювач традицій літературно-фольклорного спілкування, письменник наснажував поетику традиційних жанрів, як-от колискової чи пісні орача, невластивими їм громадянськими аспіраціями українського інтелігента ХІХ ст., політичним алегоризмом. С. Руданський відважно експериментував не тільки з жанрами, композиційними структурами, образотворенням, а й із метрами, ритмами (універсалізація коломийкового вірша в межах народнопоетичної поліметрії), художнім словником (уведення етнографізмів, діалектної подільської лексики).
Паралельний і навіть первісний – разом із «піснями» та «співомовками» – баладний вид літературної творчості С. Руданського виявив у писаннях першої половини 1850-х рр. такі визначальні поетологічні особливості, як транспонування фольклорно-міфологічних сюжетів, образів народної демонології в дусі романтичної баладної творчості перших десятиліть ХІХ ст., а водночас орієнтацію на «відшевченківське» збагачення жанру національно-народним колоритом сільської дійсності, ліро-драматизмом та реалістичністю. Балади ж, датовані кінцем десятиліття («Тополя», «Верба» й «Купці»), загалом залишились відповідними літературній історії жанру в тогочасній Україні з поширеними романтично-фольклорними сюжетними «ходами», чарівними метаморфозами й демонологічними образами, з народностильовими аплікаціями. Перейшло до останніх балад суцільного «відфольклорного» письма і властиве всій творчості митця, як і українському фольклору, щиролюдське співчуття до жертв, що віддзеркалює гуманізм автора. Хоча ці тексти містять не так уже багато нових нюансів (у баладі «Купцях» таким є контамінація поетологічних компонентів народних казки й етіологічної легенди), проте знаходимо у митця свіжі риси поглиблення фольклоризму. До них слід віднести насамперед психологізм «Тополі», що до певної міри навіть диференціює баладу С. Руданського і ранній однойменний твір Т. Шевченка.
Нетрадиційними для українського письменства середини ХІХ ст. є поеми С. Руданського, у т. ч. його віршові хроніки подій доби Гетьманщини. Нехай художньо не найсильніші, вони все ж вирізняються синкретизмом об’єктивного й україноцентричного історизму автора з його «відфольклорним» письмом на рівнях характерологічному й мовно-стильовому. У найсильніших місцях письменник наблизився до інтонацій історичних поем Т. Шевченка (як у козацькому проклятті гетьмана Скоропадського). Незвичайна поема-казка «Цар Соловей» унікальна грою історично-політичних сенсів у міфофольклорній оболонці художніх алегоризму й умовності, багатством казкових відображень, вислів яких підпорядкований актуальним і у ХХІ ст. ідеалам міждержавного й внутрішньодержавного життя народів-сусідів. Тож С. Руданський урізноманітнив жанр «казкової» поеми поєднанням первнів фольклорного й історико-політичного (оновлення до життя ідей Кирило-Мефодіївського братства), поетики чарівних і побутових казок.
Заґрунтована в апокрифічних «байках світових у співах» поема «Лірникові співи» стоїть поза конкуренцією у ту добу насамперед широтою відображення космогонічних і ін. уявлень «народної змислової утвори», сцієнтифічними передбаченнями С. Руданського, доповненням апокрифічних легенд описами, відповідними українському народному світосприйманню (скажімо, того, що було до початку світу). Поема запропонувала оригінальну інтерпретацію христологічної легенди й зоогонічних мотивів та бестіарію. Гармонійно співіснують у ній при окресленні символу «треблаженного дерева» біблійні начала та фольклорно-міфологічний образ-концепт «світового древа». До того ж завдяки хисту автора органічним компонентом «Лірникових співів» стала майстерна художня презентація побутово-звичаєвого життя України, як сільського, так і урбаністичного (маємо у творі перший літературний образ міста Кам’янця-Подільського та його мешканців). Цінний художньо варіант народної неканонічної Біблії, «Байки світовії в співах» висвітлили мистецьку постать С. Руданського як одного з чільних співтворців вищої культури безпосереднього фольклоризму.
Народна сміхова культура українців, поляків, білорусів, росіян, італійців, навіть давніх етносів Сходу, українське народне світоспоглядання набули у гумористично-сатиричній творчості С. Руданського повноцінний літературний вислів, якому мало рівних можна знайти в українському письменстві ХІХ ст. Соціально і національно репрезентативні, «співомовки» рідкісні джерельними зануренням у широкі пласти фольклорної гумористики, насамперед традиційних українських анекдотів. Гумористичні вірші «олітературили» представницьку різноетнічну персоносферу, автентично представили значний діапазон фольклорної й авторської дотепності, відтворили крізь призму народних досвіду і сміхової оцінки побутове життя різних етносів та передали потужні національно-патріотичні інтенції митця («Балта» й ін. твори).
Внеском самобутнього гумориста стало й «олітературнення» загальнолюдських і довічних морально-етичних ідеалів гуманізму, міжнаціональної і міжлюдської толерантності, піднесених часто «від супротивного». А сам тип розповідача цінний у С. Руданського, зокрема, не лише дотепністю й мудрістю трікстера, а й виконанням функції гармонізатора міжетнічних стосунків та компенсатора історичних зловживань і несправедливостей щодо, наприклад, українського селянства, кривдженого єврейства. Незрівнянне у «приказках» багатство засобів і прийомів комізму: крім комізму ситуацій, характерів у сміхотворця активно працюють на досягнення мистецького результату гра слів, натяки, підтекст, гіперболізація тощо. Водночас не завжди цензурний колорит козацького міцного гумору «співомовки» «Ахмет ІІІ і запорожці» під пером письменника переріс у вияв сили і патріотичної енергії вільнолюбного українського народу.
Степан Руданський-митець однаково вільно почував себе у пісенно-романсовій, баладній стихії, у казковому, апокрифічному, анекдотичному й «філологічному» жанрах. Уже тому, навіть не кажучи про явище переходу кращих творів в усне побутування, письменник заслужив найменування дійсно народного поета, визнання як глибокого «комунікатора» з фольклором. Індивідуальний внесок С. Руданського у традицію його засвоєння полягає насамперед: як лірика – у поглибленні ліро-драматичного психологізму літературних пісень, розширенні спектру їх тональностей, образної палітри, зміцненні самобутньо висловленого громадянського та національно-патріотичного пафосу; як автора балад – в органічному синтезуванні й мистецькій гармонізації фольклорної фантастики та реалій народного життя; як творця різнорідних поем – у створенні своєрідних літопису трагічних і величних подій Гетьманщини, енциклопедії космогонічних уявлень народу, у наданні фольклорній казковості вагомих історико-політичних проекцій; як сміхотворця – в оволодінні художніми вершинами осмислення й інтерпретації світового традиційного гумору.
Його творчість різних років різнобічно представила такі основні форми літературного фольклоризму, як: 1) стилізація народного мелосу у власних літературних (напівфольклорних) піснях із відтворенням його на рівнях архітектоніки, ідейного змісту, емоційної настроєвості й інтонаційного ладу, персоносфери й образної системи, стилю, ритміки й народнопісенних розмірів тощо; 2) індивідуальне розгортання-«інсценізація» фольклорних мотивів, прийомів і принципів у «піснях», «приказках» й т. ін.; 3) опрацювання віршем сюжетів народних балад і пісень («Ой не ходи, Грицю…» й ін. – у «небилиці» «Розмай»); 4) ремінісценціювання, переспівування і наслідування соціально-побутової пісенності українського народу («дивоспів» «Чумак»); 5) переосмислення й актуалізація фольклорного і апокрифічного матеріалу в жанрі космогонічної поеми, історичного й казкового – у поемі «Цар Соловей» та підпорядкування його вислову власних суспільно-політичних ідеалів та морально-етичних засад народу; 6) художнє моделювання народної сміхової культури у новоствореному жанрі «співомовок», збагачення їх змістоформи, діапазону гумористично-сатиричних засобів; 7) синкретичне наближення «байок» (у терміносистемі С. Руданського значення і цього терміну невідповідне канонічному) до поетики казок про тварин, народних оповідок і навіть анекдотів та 8) вартісне й продуктивне застосування ідейно-естетичних особливостей традиційного фольклору в драматургічному й перекладацькому експерименті.
«Відфольклорна» поетика різножанрової творчості Степана Руданського стимулювала процес мистецької дифузії двох систем красної словесності, створила канон літературного фольклоризму («пісні», романси, «співомовки» митця), дала імпульс оновлення й розвою у письменстві другої половини ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. казковому й апокрифічному художньому субстратові, національно-патріотичній щирій риториці, довела творчу придатність іще не зужитих літературою народнопоетичних компонентів змісту і форми, в т. ч. віршової. Завдяки мистецьким осягам С. Руданського українська нова література утворила вищу, більш рафіновану естетично культуру спілкування з уснопоетичною традицією народу, набула нові зразки художньої ангажованості демократичного майстра слова образним світом фольклору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антологія української лірики / ред. О. Зілинський. – Торонто : Канадський ін-т Укр. Студій, 1978. – 440 с.
2. Баляда // Мала літературна енциклопедія / склав П. Богацький. – Сідней, 2002. – С. 28.
3. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса / М. Бахтин – М. : Худож. л-ра, 1990. – 543 с.
4. Башляр Г. Избранное. Поэтика пространства / Г. Башляр. – М. : РОССПЭН, 2004. – 136 с.
5. Безпечний І. Теорія літератури / І. Безпечний. – К. : Смолоскип, 2009. – 388 с.
6. Берґсон А. Сміх : нарис про значення комічного / Анрі Берґсон / пер. Є. Єременко. – К. : Дух і Літера, 1994. – 165 с.
7. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики / Л. Білецький – К. : Либідь, 1998. – 408 с.
8. Білоус-Гарасевич М. Ганна Черінь – письменниця-гуморист / М. Білоус-Гарасевич // Ми не розлучались з тобою, Україно : вибране. 1952-1998. / М. Білоус-Гарасевич. – Детройт, 1998. – С. 428-436.
9. Білоусов Є. Степан Руданський – поет, перекладач, лікар : худож.-док. повість / Є. Білоусов. – К. : Богдан, 2008. – 176 с.
10. Бондар М. Поезія / М. Бондар // Історія української літератури ХІХ ст. : підруч. : у 2 кн. Кн.1 / за ред. акад. М. Г. Жулинського. – К. : Либідь, 2005. – С. 426-473.
11. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи : система жанрів / М. Бондар. – К. : Наук. думка, 1986. – 325 с.
12. Бондар М. Поезія 60-70-х років / М. Бондар // Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / за ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.
13. Бондар М. Степан Руданський / М. Бондар // Історія української літератури ХІХ ст. : підруч. : у 2 кн. Кн. 2 / за ред. акад. М. Г. Жулинського. – К. : Либідь, 2006. – С. 174-195.
14. Бондар М. Степан Руданський / М. Бондар // Історія української літератури ХІХ століття. : навч. посіб. : у 3 кн. Кн. 2. / за ред. М. Т. Яценка. – К. : Либідь, 1996. – С. 165-181.
15. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість : статті та дослідження / О. Вертій. – Т. : Підручники і посібники, 1998. – 120 с.
16. Веселий оповідач : двісті оповідань / упоряд. Б. Грінченко. – Чернігів, 1898. – 108 с.
17. Выходцев П. Русская советская поэзия и народное творчество / П. Выходцев. – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – 549 с.
18. Вільна Я. Українські родинні обряди в літературній інтерпретації Г. Квітки-Основ’яненка / Я. Вільна // Укр. літературознавство. – 2012. – № 75. – С. 33-39.
19. Галицько-руські народні приповідки : у 3 т. Т. 1 : А – Діти. – зібрав, упоряд. і пояснив др. І. Франко – 2-е вид. – Л. : Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка. – 2006. – 831 с.
20. Галицько-руські народні приповідки : у 3 т. Т. 2 : Діти – Пять / зібрав, упоряд. і пояснив др. І. Франко. – 2-е вид. – Л. : Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка. – 2006. – 817 с.
21. Галич О. Теорія літератури : підруч. / О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв. – К. : Либідь, 2001. – 488 с.