Ткаченко Тетяна Іванівна Онтологічно-екзистенційні основи української малої прози кінця ХІХ

Короткий опис:
Ткаченко Тетяна Іванівна, доцент кафедри теорії та історії журналістики Київського міжнародного університету: «Онтологічно-екзистенційні основи української малої прози кінця ХІХ - ХХ століть» (10.01.01 - українська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ТКАЧЕНКО ТЕТЯНА ІВАНІВНА
УДК 821.161.2'32:111.1«18/19»
ДИСЕРТАЦІЯ
ОНТОЛОГІЧНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ОСНОВИ
УКРАЇНСЬКОЇ МАЛОЇ ПРОЗИ КІНЦЯ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ
10.01.01 – українська література
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ (Т.І. Ткаченко)
Науковий консультант:
Ковалів Юрій Іванович,
доктор філологічних наук, професор
Київ – 2018

ЗМІСТ
Вступ ………………………………………………………....……………………….....19
Розділ І. Онтологічно-екзистенційні концепти літературного твору …………...30
Розділ ІІ. Граничні виміри буття в українському письменстві к. ХІХ–ХХ ст. ..51
2.1. Межова ситуація та граничне буття у літературних координатах …………...…51
2.1.1. Показ кривавих колізій перших десятиліть ХХ ст. у малій прозі ……….....52
2.1.2. Висвітлення спадкоємності національно-визвольних змагань
у художніх творах «самовидців»………….……………………………...………...116
2.2. Перевернутий образ буття у прозовій сміхотворчості …………………….……157
2.2.1. Особливості автобіографічної нарації у сміховій літературі ………....…...159
2.2.2. Образна палітра гумористично-сатиричних студій ………………...…..….193
2.2.3. Акценти української ментальності в оцінковому трактуванні прозаїків ....224
Розділ ІІІ. Самоідентифікація в осягненні «буття-у-світі»:
літературна проекція…………………...………………………………………….…265
3.1. Домінанти сенситивного пізнання у прозі для дітей та про дітей ……………..265
3.1.1. Соціальні детермінанти в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. ………....267
3.1.2. Етико-моральні пріоритети материкового й еміграційного письменства
1930–1970-х рр. …………...…………………..……………………………........…....292
3.1.3. Кордоцентризм як основа національного буття у прозі кінця ХХ ст. ……...339
3.2. Самоаналіз у художньому дискурсі буття…….………………………………....374
3.2.1. Проблематико-тематична візія письменства кінця ХІХ – початку ХХ ст.…374
3.2.2. Актуалізація екзистенційного вибору в літературі 1930–1960-х рр. .............405
3.2.3. Пошуки себе в онтологічно-національному вимірі прози кінця ХХ ст. …...442
Висновки ………………………………………………..……………………………..474
Список використаних джерел ………………………………………………………483
Додаток А .......................................................................................................................519
19
ВСТУП
Актуальність теми дослідження.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена відсутністю в
українському літературознавстві комплексного дослідження онтологічноекзистенційних концептів української малої прози кінця ХІХ–ХХ століть крізь
призму ідейно-тематичних, образних, жанрово-структурних, стильових
особливостей. Онтологічно-екзистенційний аспект дослідження письменства
визначає твір як унікальну матеріально-духову субстанцію. З одного боку, це
багаторівнева формозмістова цілісність, яка містить незмінні складники, що
забезпечують її функціонування у комунікативному полі. З другого боку, художній
текст розкриває феноменальні акценти, коли взаємодіють автор, твір й
інтерпретатор, збагачуючись модерними смислами та представляючи новаторські
знахідки, які вирізняють ідіостиль, окреслюють суще персонажів, спонукають до
співрозмови і самообсервації читача. Охоплення об’єктивної та суб’єктивної царини
можливе за філософського зрізу, що дозволяє побачити загальне в одиничному й
навпаки. Період вивчення і презентація розмаїтої палітри малої прози відомих,
малознаних та невідомих авторів доводить рівноцінність hapax legomenon,
незважаючи на визнання / відсутність постаті у науковому контексті. Спільність
іманентних основ літературного твору в онтологічних концептах визначає
екзистенційний вибір лейтмотивом антропоцентричної художньої словесності від
fin de siècle, що вкрай важливо для розуміння специфіки українського письменства.
Мілітарний та сміховий дискурси утілюють діалектику життя, оскільки
представляють прояви опору в межовій ситуації, яка спонукає до граничного буття.
Дитячий та дорослий універсуми доводять взаємозалежність і неперервність буттяу-світі, де макро- і мікросвіти корегують одне одного. Наскрізним стрижнем
чотирьох царин виступає «Dasein» (М. Гайдеґґер), що стає первинним поштовхом до
розбудови проекції «особисте – суспільне – національне – загальнолюдське»,
актуалізованої в мистецтві слова. Тож актуальність роботи зумовлена потребою
всебічного осмислення літературного твору як історико-культурного й особистісно-
20
етнічного феномену. Дисертація постає спробою репрезентувати парадигму
національного буття у координатах малої прози кінця ХІХ–ХХ століть.
Історія української літератури – це безперервний процес боротьби за
утвердження самобутності народу і права України бути соборною незалежною
державою, джерела якої сягають прадавньої Трипільської цивілізації. Письменство
постає люстром буття індивіда, спільноти, країни в духовому, духовному й
фізичному вимірах, у діахронічному та синхронічному аспектах, оскільки нотує
зміни і константи особистісно-громадського ґатунку. Варто зауважити, що кожна
доба мала головні риси, які потім відкидала чи видозмінювала наступна. Проте
своєрідна реінкарнація розмаїття відбулася у ХХ ст.
Пантеїстичне Трипілля підкреслює нерозривність людини і природи, матерії
та духу, що засвідчує відсутність категорії смерті у саможертві, нескінченності
життя в переродженні. Християнські імперативи Середньовіччя витворюють
антиномію світів, тіла і душі, утверджуючи марність подолати герметичність
земного буття. Переосмислення античності в Русинському Ренесансі з обов’язковою
етнічною належністю виказує пріоритет духового складника, котрий забезпечує
безмір пошуків у відкритому зовнішньому просторі. Козацьке бароко розкриває
здатність народу сформувати націю в самостійному врядуванні, коли індивід і
громада становлять цілість. Втрата свободи, остаточне загарбання території,
духовних та матеріальних надбань чужинцями зумовлює переосмислення
історичних подій, значення у міжнародному обширі. Тому ХІХ ст. окреслює засади
збереження унікальної спільноти, де головує гуманітарний розвиток, підґрунтям
котрого стає мова як духова субстанція буття.
Пам’ять про велич Княжої доби, прагнення розбудувати вільну Землю, втілені
у спалахах визвольних змагань. Спорадичні рухи опору, перманентні відродження,
зіштовхуються з відсутністю консолідації та об’єктним трактуванням українства.
Через брак власних дієздатних офіційних інституцій, воєнних структур і політичних
організацій, шовіністичні методи окупантів, територіальну розірваність єдиної
країни, що деформує психіку й корегує менталітет, культурна еліта набуває статусу
речників нації у мистецькій, публіцистичній, науковій царинах, посиленим
21
громадсько-просвітницькою діяльністю. Художня словесність рідною мовою
виступає чинником об’єднання громади завдяки спільним для заходу та сходу
порушеним етнічним, соціальним, економічним питанням, публічним дискусіям,
комунікації наддніпрянців і наддністрянців у періодичних виданнях, збірниках й
альманахах, рецензіях, відкритому листуванні, що стає потужним поштовхом до
співпраці заради спільної мети. Звернувши увагу на сенситивну рецепцію та
інтерпретацію подій (сентименталізм, романтизм), причинно-наслідковий зв’язок
між становленням індивіда й оточенням, зовнішніми перипетіями (реалізм),
письменники, з одного боку, показали вичерпаність канону, але, з другого боку,
окреслили жанровий потенціал, смислове наповнення літератури наступного
століття з виразною антропоцентричною домінантою.
Межа ХІХ–ХХ ст. показує багатство внутрішнього світу людини завдяки
розвитку психології, філософії, політології, соціології, виявляє потребу переглянути
наявні моделі устрою, що зумовлює й темпоритм урбанізованого простору.
Національне письменство починає студіювати новітні теорії («надлюдини»
Ф. Ніцше, психоаналізу З. Фройда, аналітичної психології К.-Ґ.Юнґа, песимізму
А. Шопенгауера, інтуїтивізму А. Берґсона), спираючись на власну – кордоцентризм
(Г. Сковороди та П. Юркевича), засвідчує остаточний перехід від об’єктного до
суб’єктного зображення, від «буття-у-світі» до «самобуття», переінакшує ракурс
бачення множинності людини: усталений бароковий вибір (герой / пройдисвіт)
замінює екзистенційний, втілений у концептах життя і смерті, що набувають не
тільки фізичного, але й духовного виміру. Багаторівневість зазначених питань
спричинює розвиток власне рефлексивної літератури. Бажання відтворити миттєві
емоції, думки, осяяння у потоці свідомості зумовлює домінування малих епічних
форм, чому сприяє інтертекстуальна та інтерсеміотична взаємодія складників різних
сфер: від синтезу мистецтв, міжродової та жанрової дифузії до універсалізації
знакових систем (метатекст). Це засвідчує полістилізм (імпресіонізм, експресіонізм,
символізм, неоромантизм, необароко, неореалізм, сюрреалізм, футуризм) і
генологічне розмаїття малої прози – шкіц, етюд, образок, ескіз, нарис, увертюра,
фотографія, новела, оповідання, поезія у прозі, легенда, замальовка, малюнок,
22
фантазія, казка, лист, анекдот, байка, репортаж, трактат, мініатюра, роздум, притча,
гумореска, фантасмагорія тощо.
Кривава стихія перших десятиліть визначає межову ситуацію постійним
станом людини. Революції та Перша світова війна виказують прірву між
національно-культурними здобутками і маргінальним місцем народу в системі
міжнародних координат. Ця невідповідність спричинює визвольні змагання,
державні утворення (військово-політична галузь) та розквіт сузір’я «розстріляного
відродження» (гуманітарна царина), втілені у граничному бутті – виборі еліти.
Вірячи «більшовицькій» українізації, митці поєднують особисте й громадське в
ідеологічній утопії автономного майбутнього, що детермінує подальшу долю
«страченого покоління» та України.
Радянський режим вибудовує псевдобуття за допомогою соцреалізму, знищує
розумне й креативне «Я», нівелює осібне життя. Симулякр, пропагований ЗМІ та
соцреалістичною культурою зомбування, перетворює особу на керований гвинтик
або примушує до внутрішньої еміграції – межового виміру як духового ескапізму.
Затиснутий у замкнений часопростір індивід існує в нав’язаному шовіністичному
форматі, який суперечить його сутності, захищеній етногенетичною пам’яттю.
Позбавлені свободи творчості письменники материкового краю віддають
збереження неперервності національного буття еміграційно-діаспорній літературі на
кілька десятиліть. Діяльність шістдесятників і дисидентів актуалізує справжні
константи сущого, викриваючи реалії та зосереджуючись на людині, яка виступає
самообсерватором-аналітиком. Відкриття кордонів за перебудови, плюралізм,
уседозволеність і незалежність зумовлюють потребу пошуку «Я», котре долає
штучні комплекси меншовартості, позбуваючись масок заради захисту єства. Тож
історія українського письменства відображає увесь спектр життя українства
протягом століть в екзистенційно-онтологічному зрізі.
Осмислення художніх трансформацій триває від ХІХ ст. У вітчизняному
літературознавстві наявні комплексні дослідження та студії окремих періодів
розвитку художньої словесності («История древней русской словесности» (1839) й
«Начатки русской филологии» (1848) М. Максимовича, «Історія літератури руської»
23
(1882–1894) О. Огоновського, «Русько-українська література» (1898) і «Нарис
історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) І. Франка, «Начерк історії
української літератури» (1909–1912) Б. Лепкого, «Історія українського письменства»
(1912) С. Єфремова, «Короткий огляд українського письменства: від 11 до
18 століття: для ужитку молодіжи» (1917) О. Макарушка, «Нове українське
письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929)
М. Зерова, тритомна «Історія української літератури» (1920–1924) М. Возняка,
«Історія української літератури» у 5 т. (1923–1927) М. Грушевського, «Історія
української літератури» (1942) Д. Чижевського, «Історія української літератури»
(1947) Л. Білецького, «Історія української літератури» у 8 т. (1967–1971) за ред.
Є. Кирилюка, «Історія української літератури» у 2 т. (1987–1988) за ред. І. Дзеверіна,
«Історія української літератури ХІ–ХVІІІ ст.» (2009) за ред. П. Білоуса,
«Західноукраїнська література 30-х років ХХ ст.: проблема національної
ідентичності» (1996) Стефанії Андрусів, «Концепція людини і світу в українській
діаспорній прозі ХХ століття» (2010) В. Мацька, «Українське шістдесятництво:
профілі на тлі покоління» (2010) Людмили Тарнашинської, «Історія української
літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» у 10 т. (2013–1017; 5 томів) Ю. Коваліва,
«Історія української літератури ХХ – поч. ХХІ ст.» у 3 т. (2013) за ред. В. Кузьменка,
«Історія української літератури» у 12 т. (2013–2017; 4 томи) за ред. В. Дончика та
ін.). Вивчення загальних тенденцій розвитку тільки почасти розкриває онтологію
твору, пов’язану із синкретизмом макро- і мікрокосму в осягненні, сприйнятті й
тлумаченні світу. Ця взаємообумовленість визначає координати суб’єктивного /
об’єктивного в рецепції та інтерпретації уявного і дійсного буття, спричинює
домінування певних стилів, напрямків, жанрів та проблемно-тематичне наповнення
текстів, детермінує художній процес.
Доречно зауважити, що 1993 р. С. Карасьов запроваджує термін «онтологічна
поетика», розглядає текст «інваріантом» («втораяреальность»), який містить
«персональну міфологію» автора [131]. Проте опертя винятково на речовинність
звужує художньо-вербальну царину через відкидання несвідомого (інстинкти,
сновидіння, марева) і надсвідомого (творча інтуїція). Крім того, історія-домисел
24
може бути не «другою реальністю», натомість єдиною справжньою, особливо в
умовах диктаторських режимів чи глибше – у сучасному соціумі, коли відбувається
тотальне, передусім сугестивне, зомбування медіа-ресурсами. Тому варто з’ясувати
чинники та складники літературного тексту в онтологічному вимірі, що є
необхідним і актуальним дослідженням за глобалізації, котра відкидає самоцінність
унікального (hapax legomenon), репрезентованого не тільки напрямком, течією,
школою, авторським ідіостилем, але й окремим твором.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано у межах науково-дослідних програм та планових тем
кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
зокрема теми «Мови та літератури народів світу: взаємодія і самобутність» (номер
державної реєстрації 11БФ044-01; науковий керівник – д. філол. н., проф.
Г.Ф. Семенюк). Тема дисертації затверджена на засіданні Бюро наукової ради НАН
України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол
№ 1 від 12 травня 2015 р.) та уточнена на засіданні Вченої ради Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 2 від
26 вересня 2017 р.)
Мета роботи: дослідити онтологічно-екзистенційні основи української малої
прози кінця ХІХ–ХХ століть крізь призму жанрово-стильових, ідейно-тематичних,
образних домінант.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
 проаналізувати онтологію літературного твору;
 окреслити художню візію революційно-воєнних колізій початку ХХ ст.
у малій прозі;
 визначити спадкоємність визвольних змагань у координатах літератури;
 встановити особливості сміхового дискурсу в українському письменстві;
 простудіювати діалектику буття в малих епічних формах;
 виявити аксіологічні акценти самоідентифікації у малій прозі;
25
 з’ясувати онтологічні домінанти літератури про дітей та для дітей;
 виокремити інтенції «філософії серця» у сенсорній рецепції та інтерпретації
світу;
 охарактеризувати значення екзистенційного вибору в метаморфозах героя
української малої прози;
 вирізнити концепти життя і смерті у часопросторовій проекції новелістики;
 узагальнити розкриття мікро- і макросвітів у автобіографічній нарації.
Об’єкт дослідження – малі прозові твори представників материкового та
еміграційного українського письменства.
Предмет дослідження – онтологічно-екзистенційний вимір української малої
прози кінця ХІХ–ХХ ст.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці Віри Агеєвої,
В. Барки, Ю. Безхутрого, Тетяни Бовсунівської, Мирослави Гнатюк, Г. Грабовича,
О. Грицая, Тамари Гундорової, Антоніни Гурбанської, І. Денисюка, М. Євшана,
І. Зуба, Наталі Іщук-Пазуняк, Лідії Кавун, Л. Карасьова, І. Качуровського, Віталіни
Кизилової, Ірени Книш, Ю. Коваліва, Нонни Копистянської, Г. Костюка,
І. Кошелівця, Ю. Кузнецова, Світлани Ленської, Ю. Лотмана, Наталі Мафтин,
В. Мацька, Раїси Мовчан, Марії Моклиці, Лариси Мороз, І. Набитовича,
М. Неврлого, М. Павлишина, Ф. Погребенника, В. Поліщука, Ірини Приліпко, Віри
Просалової, Олени Романенко, Ірини Руснак, Валерії Смілянської, Людмили
Тарнашинської, А. Ткаченка, О. Ткачука, Ольги Турган, В. Фащенка, І. Франка,
Олександри Черненко, Д. Чижевського, Наталі Шумило, Галини Яструбецької та
інших літературознавців; історичні та лінгвопсихологічні дослідження
В. В’ятровича, О. Потебні, Р. Мей, Ж.-М. Шеффера та ін.; теоретико-методологічні,
філософські студії М. Бахтіна, А. Бергсона, М. Бердяєва, Г.-Ґ. Ґадамера,
М. Гайдеґґера, Е. Гуссерля, В. Дільтея, А. Камю, С. Кримського, Ж.-П. Сартра,
Г. Сковороди, Ц. Тодорова та ін.
Методи дослідження. Для досягнення мети і розв’язання визначених завдань
у роботі застосовано комплексний інтегральний підхід до вивчення літературних
явищ, який містить філологічний («уважне читання»), інтертекстуальний (аналіз
26
біблійних, міфологічних, фольклорних образів-символів, наголос на послуговуванні
принципами «класичних» авторів і новому баченні героїв Г. Квітки-Основ’яненка,
М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, Остапа Вишні та ін., залучення
(епіграфи, текстові вкраплення, назви) й модерне смислове наповнення уривків із
творів, реінтерпретація мотивів та сюжетів, жанрів Т. Шевченка, І. Франка, М.
Коцюбинського, В. Самійленка), біографічний (відбір художніх текстів очевидців та
свідків подій, особливо в дослідженні мілітарного зрізу малої прози, висвітленні
специфіки автобіографічної нарації рефлексивного письменства), порівняльноісторичний (зіставлення домінант літератури відмінних часових періодів і
просторових меж) методи, акцентує онтологічно-екзистенційний (вибір, буття /
існування) аспект у філософсько-психологічному (дослідження самообсервацій,
рефлексій) дискурсі української літератури.
Варто зауважити, що головним у дослідженні є метод «close reading» –
«глибинне / ретельне прочитання». Увагу зосереджено передусім на творі, його
формальних і змістових складниках, трактуванні як своєрідному різновиді «речі у
собі». Це передбачає послуговування розробками філологічної школи В.
Перетца,яка мала на меті, за слушним спостереженням Мирослави Гнатюк, «почути
насамперед “голос тексту” без накладання на нього ідеологічних чи теоретичних
матриць […] закономірно поставило нарівні з поетикою іншу не менш важливу
складову літературної теорії – генетику тексту, або текстологію, яка своїм корінням
сягає в античні часи», підкреслюючи «необхідність поглибленого розуміння
природи тексту як загальнокультурної цінності, що несе на собі печать людської
думки, включає його у світ соціальних комунікацій, визначаючи активним
суб’єктом міжкультурного діалогу» [64, c. 82, 87]. Також враховано досвід «нової
критики»(А. Тейт, Дж. Ренсом, Луїза Розенблат, Р. Барт, А. Річардс та ін.),
домінанти якої виокремила Людмила Анісімова: «текст – це органічна єдність,
автономний об’єкт […] „Ретельне читання” (close reading) означає „скрупульозне
вивчення складного зв’язку між формальними елементами тексту і його темою” […]
„Який цей текст?” і „Яка єдина інтерпретація тексту якнайкраще встановить його
органічну єдність (organic unity – усі частини тексту в нерозривному цілому)?”» [7,
27
с. 136-137]. Водночас постать автора й історичний контекст лишаються важливим
складником рецепції та інтерпретації твору, особливо протягом аналізу громадськополітичних колізій у художньому висвітленні, дослідженні автобіографічної нарації
в осмисленні явищ та подій, у рефлексивній прозі, яка визначає граничне буття.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше охоплено понад
столітній дискурс української малої прози, виявлено її онтологічно-екзистенційні
концепти у формозмістовій єдності, які доводять єдність національної літератури в
розмаїтті. Уперше обґрунтовано й доведено власне онтологічну природу жанру,
який сам корегує і визначається буттєвісними складниками літературного твору;
застосовано метод «уважного / глибинного / ретельного прочитання», котрий
уможливлює багатовимірний аналіз художнього тексту як самодостатнього
унікального явища, здатного постійно продукувати нові смисли.
До наукового обігу введено значну кількість маловідомих і невідомих авторів,
художня спадщина котрих потребує ретельного вивчення. Йдеться про твори
І. Антипенка, О. Барчинського, Теклі Білецької, Ірини Винницької, С. Вусатого,
Лідії Гаєвської-Денес, Б. Грибінського, Н. Дубицького, Р. Завадовича, П. Крата,
Марії Кузьмович-Головінської, Г. Літневського, М. Матвієйка, С. Підкови,
І. Рознійчука, М. Руса, М. Синежупанця, М. Соневицького, А. Шевчука та ін.;
прозовий доробок Р. Бабовала, В. Бея, П. Грабовського, М. Дяченка, В. Кашки,
Оксани Лятуринської, Галини Савицької-Голояд і рукописні «поеми у прозі»
С. Яричевського (відділ рукописів ІЛ НАН України, фонд №61).
Уперше презентовано мозаїку різножанрових політематичних і полістильових
творів української малої прози кінця ХІХ–ХХ століть, яка, завдяки синтезу
особистої, громадської та загальнолюдської царин, формує цілісну картину
національного буття в літературних координатах.
Теоретичне значення дослідження полягає у розкритті актуальних проблем,
пов’язаних зі студіюванням онтології багаторівневої малої прози зазначеного
періоду в аспекті екзистенційного вибору автора, персонажа, реципієнта й
інтерпретатора, сприяючи наближенню до щоразу нового розуміння сутності
28
прозописьма під час конкретного аналізу художнього твору, постаті митця,
літературного процесу та його узагальнення.
Практичне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані під час
подальших літературознавчих студій, при підготовці підручників, монографій,
наукових робіт із проблем розвитку української прози кінця ХІХ–ХХ ст., зокрема її
онтологічно-екзистенційного виміру, образної системи, проблемно-тематичних і
генологічних аспектів; при створенні загальних та спеціальних курсів з історії
української літератури.
Особистий внесок дисертанта. Робота є самостійним дослідженням, яке
репрезентує й узагальнює наукові студії автора. Результати отримано безпосередньо
автором дисертації. Монографія та наукові публікації за темою дисертації є
одноосібними. Будь-які форми використання праць інших авторів супроводжуються
відповідними посиланнями.
Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри історії
української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол
№4 від 18 жовтня 2017 р.). Основні аспекти дослідження викладені у формі
доповідей на XVІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в
євроінтеграційних процесах» (Київ, 18–19 лютого2012 року), ХІХ Міжнародній
науково-практичній конференції «Україна в євроінтеграційних процесах : проблеми
державного будівництва» (Київ, 15 лютого 2014 року), Міжнародній науковопрактичній конференції молодих вчених «Розвиток сучасної освіти і науки :
результати, проблеми, перспективи» (Дрогобич, 26–27 березня 2015 року), ХV
Міжнародних славістичних читаннях пам’яті академіка Леоніда Булаховського
(Київ, 24 квітня 2015 року), Міжнародній науковій конференції «Сучасна
філологічна наука в міждисциплінарному контексті» (Київ, 8 жовтня 2015 року),
Міжнародній науково-практичній конференції «Масова література: проблема
інтерпретації, змісту та форми (Миколаїв, 16–17 жовтня 2015 року), Всеукраїнській
науковій конференції «Творчість Михайла Старицького і тенденції розвитку
українського письменства ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ століття» (Черкаси, 21–22 жовтня
29
2015 року), Міжнародній науково-практичній конференції «Література руху опору:
вияви національної ідентичності» (Київ, 19 листопада 2015 року), Міжнародній
науково-практичній конференції до 202-ї річниці від дня народження Тараса
Шевченка на тему: «Всесвіт Тараса Шевченка» (Київ, 10 березня 2016 року),
I Міжнародній науковій конференції «Біблія в польському і українському мистецтві
та літературі XX i XXI століття» (Kраків, 21 квітня 2016 року), Міжнародній
науковій конференції «Художні модуси хронотопу в культурно-мистецькому
дискурсі» (Мелітополь, Кіровоград, 26–27 травня 2016 року), Міжнародній науковій
конференції «Літературна етноімагологія: рецепція України та її культури в
наукових працях Мікулаша Неврлого (до 100-річчя з дня народження науковця)»
(Хмельницький, 3–4 листопада 2016 року), Міжнародній науково-практичній
конференції до 203-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка на тему: «Всесвіт
Тараса Шевченка» (Київ, 10 березня 2017 року), Міжнародній науково-практичній
конференції «Філологія ХХІ сторіччя: традиції та новаторство» (Київ, 5–6 квітня
2017 року), круглому столі «Літературно-критична спадщина Осипа Маковея в
історико-літературному та культурному контекстах» (Київ, 11 жовтня 2017 року).
Публікації. За темою дисертації видано одноосібну монографію,
опубліковано 35 статей (з них – 23 у фахових наукових збірниках України та 5 – у
зарубіжних, 7 додаткових публікацій).
Структура роботи зумовлена метою та завданнями. Дисертація складається зі
вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (516 позицій).
Загальний її обсяг – 522 сторінки, з яких – 482 основного тексту.

Список літератури:
ВИСНОВКИ
Мозаїка малої прози кінця ХІХ–ХХ ст. відображає багаторівневе буття у
проекції: особисте – громадське – національне – загальнолюдське. Їй притаманне
жанрово-стильове та ідейно-тематичне розмаїття, котре об’єднують константи
українського виміру. Літературний твір виступає не тільки історико-культурним
явищем, але й полісемантичною духовою субстанцією, що висвітлює та охоплює
індивідуальність автора (мить задуму, втілення, апробації тощо), унікальність героя
(сталий часопростір духовно-фізичної діяльності), неповторність реципієнта
(сприйняття і тлумачення рефлексій та подій, актуалізація та зіставлення власного
досвіду, набуття ролі співрозмовника й співавтора) і самобутність нації, феноменом
якої постає зразок художньої словесності. Це доводять спільні онтологічноекзистенційні основи проаналізованої малої прози попри різні вікові, статеві,
статусні й часопросторові означення письменників.
Проаналізувавши концепти літературного твору, можна виснувати: художній
текст є синтезом ідеального і матеріального, що вибудовує з різних складників
формозмістову цілісність. Мова, як знакова система, постає підґрунтям
комунікативного поля, в історичному контексті – етнокодом нації, для особи –
незмінною духовою субстанцією. Вона корелює мислення, що визначає структуру та
наповнення типового чи індивідуалізованого мовлення, здатного звужувати чи
розширювати часопросторові координати. Особливим різновидом спілкування
виступає мовчання, котре характеризує героя, втілюється в еліптичних
конструкціях, фрагментарному викладі, відкритому фіналі й унікальному
відображенні тиші, яка здобуває, залежно від емоційної тональності, варіативного
сприйняття і тлумачення, сугерує персонажа та реципієнта. Мова, мислення,
мовлення, хронотоп детермінують жанр, що має сталі та змінні компоненти. Перші
забезпечують пізнаваність і загальнозрозумілість (пам’ять жанру), другі – розвиток,
підкреслюють авторський стиль. Доречно зауважити, що генологічний вибір часто
зумовлюють зовнішні чинники. Недаремно кожну добу вирізняють мистецькі
пріоритети, зокрема й літературні. Відкриття кордонів, фізичних і духовних,
475
наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст. зумовлює появу сузір’я «ліриків» (І. Франко) –
обсерваторів-аналітиків душі. Внутрішні порухи, сум’яття, конфлікти, роздвоєння,
спричинені особистими або суспільними колізіями, які осягаються від- і почуттями,
осмислюються протягом самоаналізу, реалізуються у слові, рішенні, чині, стають
головними об’єктами досліджень письменників, сконцентрованими в домінанті –
екзистенційному виборі автора, героя, читача. Мала проза виступає адекватним
виявом прагнення відтворити потік свідомості, занотувати миттєві переживання, рух
думки. Попри розмаїття малих епічних форм, основними є дві, що представляють
ключові онтологічні різновиди. Максимальна емоційна концентрація,
зосередженість на межі в долі особи, кульмінація у смисловому пуанті новели
відображає граничне буття. Показ причинно-наслідкового зв’язку, аспектів
проблеми, охоплення кількох сфер людської життєдіяльності уможливлює
окреслення оповідання буттям-у-світі. Але обидва жанри об’єднує рефлексивна
домінанта, оскільки від fin de siècle до сучасності явища та події зображують крізь
призму життя індивіда, тобто актуалізують «самобуття».
Жанровий прояв онтологічно-екзистенційних концептів підтверджено
формозмістовим студіюванням літератури зазначеного періоду, в якому доречно
вирізнити дискурси, пов’язані з відмінними способами зображення і трактування
феноменів. Художня проекція революційно-воєнних колізій ґрунтується на межовій
ситуації, посиленій герметичним простором. Затиснутий в лещата постійної
боротьби герой опиняється наодинці зі страхами, відображеними у навколишній
дійсності. Але внутрішній стан, емоція та чин відрізняються «близькістю» подій, що
засвідчує духовий поділ. Примусове занурення в «чужі» війни викриває об’єктне
ставлення загарбників до українців, позначене приреченістю через несприйняття
кордоцентричною сутністю психологічного й фізичного насилля (М. Яцків), потребу
подолати межу між інстинктом самозбереження та вбивством (С. Пилипенко).
Перенасичення реальними апокаліптичними візіями деформує психіку
(В. Стефаник), викликає суїцидальні настрої (К. Поліщук) чи пошуки ефемерного
захисту від безвиході (Наталія Кобринська).
476
Натомість радикальні соціально-мілітарні перебудови 1905 і 1917 рр.
набувають амбівалентної семантики. Утвердження усезагальності пролетарського
руху (Г. Хоткевич), з акцентуацією постатей борців на противагу інертній «отарі»
(П. Крат), спричинює сумніви-роздуми щодо методів досягнення мети в антиномії
«людина – маса» (М. Коцюбинський). Письменники вдаються до висвітлення
альтернативних способів суспільної трансформації (С. Васильченко), підкреслюють
маргінальність ватажків і лицемірство ідеологів (О. Слісаренко), зомбування та
уречевлення особи (В. Підмогильний), хаотичність і відсутність раціонального
бачення майбутнього (О. Досвітній), що витворює пасіонарія (Г. Косинка) чи
зумовлює самознищення (М. Хвильовий). Обов’язкова служба у війську чужинців
позбавляє вибору, ілюзія котрого втілена в оманливій вірі брехливим обіцянкам,
коли українство, зокрема еліта («страчене покоління», «розстріляне відродження»),
виступить жертвою-співучасником встановлення тоталітарного режиму.
Диктатура і шовінізм колонізаторів, усвідомлення самотності й марності
сподівань міжнародної підтримки призводить до початку національно-визвольної
боротьби, в якій граничне буття постає незмінним виміром духових поколінь – армії
УНР (Ю. Липа), Українських Січових Стрільців (О. Крамар), УПА (Я.Р. Курдидик),
фронтовиків (Н. Рибак). Прикметно, що попри збереження часопростору «життя
одного дня» (Б. Калина), наявна скерованість чину в прийдешнє, чуттєва стихійність
дій поступається врівноваженому синкретизму думки та емоції (У. Левич) завдяки
визначеній спільній меті – свобода рідної землі (М. Романів). Прозаїки наголошують
на відсутності вікових, соціальних, статевих, ідеологічних відмінностей борцівпредставників єдиного народу (Ольга Ілинська), котрі прагнуть звільнити не тільки
територію (Марко Перелесник), але й дух загарбаного, та не скореного краю (Марко
Боєслав). «Входження» у війну відбувається в актуалізації смерті, що виказує
цінність життя (І. Сенченко), протистояння триває одночасно в зовнішніх
(Ю. Мовчан) і внутрішніх координатах (Марта Гай), однак перемагає
націоцентричний стрижень єства (Улас), викристалізуваний етногенетичною
пам’яттю (Л. Мосендз). Важливо, що наратор виступає безпосереднім учасником
перипетій. Він передає власні переживання, нотує міркування тут-і-зараз,
477
відображає масштаб народної битви у промовистому означенні – «світова» війна
(О. Довженко), що на теренах Батьківщини триває досі.
Модифікованим проявом суто мілітарного дискурсу постає сміховий, який
увиразнює головну ментальну зброю, котра є дієвим опором деструктивним явищам
в особисто-національній проекції. Сміх – це сублімація (П. Губенко), психотерапія
(В. Чемерис), пошук себе за нових умов (І. Керницький). Граничне буття зумовлює
постійна чуттєва напруга, спричинена дисонансом двох концептів – бути і
здаватися. Письменники вдаються до різних засобів комічного, що спричинює вибір
жанру, викладу, постаті наратора й образної системи. Творчості прозаїків
притаманний синтез емоційно-вербального вияву. Відображаючи побутові
перипетії, вони залучать гумор та іронію, в показі соціальних перипетій переважає
сатира й сарказм, в аналізі політичних питань – сарказм і гротеск.
Автобіографізм, притаманний творам більшості прозаїків, забезпечує
правдоподібність зображення, коли зникають межі між реципієнтом і автором,
оскільки останній залучає читача у власне сприйняття та інтерпретацію. Тому
життєві оповіді можуть охоплювати низку творів (В. Самійленко) чи складати єдине
бачення доробку (М. Понеділок). Оповідаючи про себе, наратор вдається до
амбівалентного трагікомічного викладу в містифікованій автобіографії
(Б. Грибінський), особливо зіставляючи різні часи (І. Антипенко), зосереджується на
драматичних (І. Рознійчук) або гумористично-іронічних (Ганна Черінь) колізіях
сьогодення, виступає в образі трикстера (Є. Дудар) чи подвійного автора-оповідача
(Є. Кравченко) в рольовій прозі (С. Олійник). Завдяки цьому читач стає свідком та
учасником подій. Автор вибудовує полілог із персонажем і реципієнтом.
Достовірності подіям суспільного аспекту й упізнаванню героїв сприяє мовна
характеристика персонажів (Г. Мельник), коли суцільна діалогізація перетворює
прозовий твір на театральну сценку (Н. Дубицький), а мовленнєвий колаж –
на гумористичну виставу (В. Чечвянський). Смислової виразнозності письменники
досягають завдяки монообразності (П. Крат); градаційній кумуляції, що посилює
спотворений вияв натури (М. Рус) в афектованому психічному стані (М. Пальчик);
послуговуючись алегорією в показі рис (Д. Вишневський) і явищ (О. Ковінько),
478
типажів (І. Немирович) та системи (В. Чепіга); міметичним принципом зображення
звичних ситуацій (І. Сочивець), подібних феноменів (М. Білкун).
Політичний аспект висвітлено за допомогою документалістики, що часто
виступає головним чинником сатири (Я.Р. Курдидик), саркастично-гротескових
оповідань (М. Синежупанець). Фактаж, історична персоналізація, нагромадження
синонімічних конструкцій, які сприяють інферналізації постаті чи явища,
відображають непорушність системи (С. Підкова), але водночас, за допомогою
сміхової інтерпретації, викривають її крихкість (А. Калиновський). Крім прототипів,
наявні моногерої в дослідженні проблеми псевдопатріотів (О. Барчинський),
ренегатів (С. Женецький), у збірних образах, які втілюють ментальні
характеристики громади (М. Точило-Колянківський). Це відображено в назвах
(Ол. Шпилька), алегоричних візіях (О. Чорногуз), атрибутивних деталях
(Я.І. Масляк). Сміховий дискурс української малої прози є виявом онтології свободи
у «перевернутому образі», оскільки письменники, вдаючись до прямого чи
прихованого викриття, долають зовнішню та внутрішню цензуру. Отже, граничне
буття, котре збігається з межовою ситуацією, прозаїки втілюють у новелі та
оповіданнях із новелістичною побудовою.
Натомість показ формування та розвитку індивідуальності передбачає
висвітлення різних аспектів життєдіяльності крізь призму «буття-у-світі».
Зображуючи універсум дитини, письменники розкривають від- і почуттєву
комунікацію, котра виступає основою первинного самоусвідомлення. Це зумовлює
жанровий вибір, що впливає на специфіку викладу й функції твору, корегує цільову
аудиторію. Важливим є вплив історичного контексту на смислові акценти художніх
текстів. Якщо наприкінці ХІХ ст. головує становий чинник, детермінанта реалізму,
матеріальний аспект постає перевіркою (М. Старицький), показником сутності
людини (Олена Пчілка), то початок ХХ ст. вирізняє увага до єства (Леся Українка),
самовдосконалення (В. Леонтович), внутрішніх імперативів (Надія Кибальчич).
Специфіка радянської освіти зумовлює утилітарність літератури, яку
перетворюють на служку системи, що спричинює проблемно-тематичне обмеження
(Оксана Іваненко), впровадження ідеологічних постулатів через аксіологічні
479
шаблони (М. Трублаїні). Захистом від шовіністичних комуністичних вказівок
виступає занурення в ретроспективні рефлексії (В. Близнець), науково-популярну
царину (М. Яненко), котра спонукає до здобуття нових знань (Валерія Іваненко),
залучення цікавих алегоричних знахідок (Л. Шиян), актуалізації морально-етичних
дороговказів (В. Сухомлинський) та знакових подій (Б. Харчук). Поодинокі вияви
позапартійної творчості на теренах материкової України зміщують центр поступу
письменства. Еміграція наснажує літературу для дітей та про дітей національними
концептами (Леся Храплива-Щур), підкреслює роль етногенетичної пам’яті
(О. Кобець), християнства (Марія Кузьмович-Головінська) у становленні
особистості (М. Погідний), наголошує на значенні патріотизму в освітній царині
(Текля Білецька). Духову домінанту підтримують шістдесятники, порушуючи
екзистенційні (Ю. Ярмиш) та онтологічні проблеми (Вал. Шевчук) в параболічних
історіях (О. Зима). За перебудови письменники вдаються до переосмислення
доробку (Вс. Нестайко), змістового збагачення через аналіз емоцій, думок (Лариса
Письменна) і стосунків у різних соціальних, вікових групах (В. Семеняка),
поглиблення психологізму персонажів (М. Слабошпицький), відродження
сковородинівських ідей (Зірка Мензатюк), презентують багаторівневі твори
(Валентина Мастерова).
Прикметно, що полівекторність взаємин дитини і світу має певні константи,
пов’язані з ментальними особливостями. Сакралізація природи є лейтмотивом
творчості прозаїків, які метафоризують довкілля, звертаючись до давніх вірувань –
анімізму, тотемізму, фетишизму (Оксана Лятуринська), застосовують алегоричну
гру, аби відтворити складні історичні перипетії (М. Матвієйко), спростити
виховання, зокрема за допомогою викладу – ритмізованої прози (Наталя Забіла),
уникнути моралізаторства (О. Гринів), передати ціннісні орієнтири (Лідія ГаєвськаДенес), утвердити духову силу (О. Ольжич). Родинним колізіям приманне
амбівалентне змалювання. Вони вирізняються наскрізним зіставленням дитячого й
дорослого сприйняття, котре викликає антиномію через подвійні стандарти (Ірина
Винницька) чи підкреслює паритет завдяки взаємній повазі й довірі батькампорадникам (В. Чухліб), спадковій мудрості (Р. Завадович), багатообразності
480
«учителя» (Костянтина Малицька). Перипетії суспільної сфери мають кілька
локацій: незвичне середовище – новітні умови, які спонукають пристосовувати
набуті навички до модерного досвіду (Д. Чуб), та буденний простір – дитсадок,
майданчик, школа – зі сталими персонажами (Я. Стельмах). Уява і фантазія
витворюють альтернативну реальність, в якій підкреслено духові домінанти людини
(В. Королів-Старий) та громадянина (І. Калинець). Варіативність постаті наратора
зумовлена поєднанням автобіографізму, домислу та вимислу, зміщенням
часопросторових координат, фрагментарністю (Ірина Дибко), щоб уможливити й
сприяти само- і етноідентифікації (Гр. Тютюнник).
Література для дітей та про дітей охоплює різновікову аудиторію за спектром
порушених питань; скерованість на пізнання і виховання детермінує генелогічний
вибір (оповідання, казка), жанрову дифузію, в якій переважає притча, що відкидає
диктат, вибудовуючи своєрідний сократівський діалог із реципієнтом. Якщо дитина
захоплено спостерігає, осягає, поринає у навколишнє різнобарв’я, відчуває, мислить,
діє, живе «тут-і-зараз», то дорослий аналізує чинники й результати впливу
зовнішнього світу на деформацію внутрішнього крізь призму часової проекції.
Самообсервація виступає змістовим стрижнем творів, які презентують
вербальну онтологію людини, що домінує від кінця ХІХ ст. Доба fin de siècle
спричинює перехід від об’єктного до суб’єктного зображення, висвітлений у
полістилізмі та сецесії. Прозаїки досліджують причинно-наслідкові зв’язки, що
зумовлюють дегуманізацію суспільства (П. Грабовський), зараження торговоекономічними взаєминами приватної царини (С. Яричевський), появу «зайвих»
людей (А. Тесленко). Вони підкреслюють деструктивну роль системи, яка культивує
станову ієрархію, вживаючи контраст і драматизуючи виклад завдяки еліптичним
конструкціям та риторичним звертанням. Розвиток гуманітаристики спонукає
зосередити увагу на іпостасях індивіда, які студіюють в аспекті модерних
філософських концепцій (О. Плющ), руйнування гендерних стереотипів (Ольга
Кобилянська), вдаючись до параболічних історій (Дніпрова Чайка). Письменники
витворюють психологічний портрет героя, котрий прагне відшукати себе, нотуючи
деталі, непомітні порухи душі в нотатках, образках, мініатюрах і замальовках.
481
Водночас константою залишається національний складник, який підкреслюють
в історичному ракурсі (Людмила Старицька-Черняхівска), літературних світлинах
(О. Турянський), авторефлексіях, пов’язаних із осягненням Божого дару
в актуалізації творчої лабораторії (Уляна Кравченко), призначення (Дарія
Віконська), «сродної» праці (Євгенія Бохенська). Ці твори вирізняє інтимносповідальна нарація.
Поразка визвольних змагань, закриття кордонів і побудова герметичного
тоталітарного симулякру держави унеможливлює розвиток позапартійного
мистецтва, літератури. Показ перипетій самобутнього народу відбувається у
біблійному (Катря Гриневичева) та міфологічному інтертексті (М. Соневицький),
що наявний в алюзіях, ремінісценціях і стилізації, насичених символікою,
покликаних сповнити пригнічену й спустошену громаду звитягою боротьби.
Панування соцреалізму провадить активне політично-культурне життя в еміграцію.
Бажання зберегти духовний зв'язок із Батьківщиною висвітлюють у процесі
переродження(І. Костецький), підґрунтям якого виступає етногенетична пам’ять,
опорі асиміляції через ретроспективне співіснування (У. Самчук), в духовному
оновленні завдяки гармонії природи (Людмила Зілинська), у протиставленні «свого /
чужого» простору, який детермінує внутрішній стан (Уляна Любович). Історії
«вигнанців» об’єднують амбівалентні почуття вимушеної втечі та прагнення
повернутися до сподіваної домівки. Вони аналізують єство людини, котре має
складну структуру, зважаючи на кількість масок (Р. Бабовал). Тому виникає
роздвоєність, що спричинює конфлікт первинної сутності (Олександра Копач) й
обраної / нав’язаної личини (Марта Тарнавська) в антиномії жертви та
самопожертви (М. Андрієнко-Нечитайло). Художні дослідження вирізняє оповідь,
яка відтворює потік свідомості.
Психологічні студії стають панівними на материку завдяки шістдесятникам і
дисидентам. Прозаїки підкреслюють розрив істинного та штучного
(М. Вінграновський), значення екзистенційного вибору (В. Тарнавський),
викривають проблему самознищення в апокаліптичних візіях (А. Шевчук),
наголошують на деформації ментальності, яка повинна позбутися комплексу
482
меншовартості, витворюючи особисто-національну проекцію (М. Осадчий).
Висвітлення внутрішнього конфлікту позначене метафоризацією буття. Наприкінці
ХХ ст. письменники розкривають вічні теми, зважаючи на виклики сьогодення
(В. Колодій), темпоритм життя (В. Перепелюк), що ховає потребу самопізнання
заради самовдосконалення, котре відрізняє філістера від особистості (В. Кашка).
З’ясовуючи співвідношення макро- і мікрокосму, автори поєднують реальне /
ірреальне, свідоме / несвідоме, представляють багаторівневий світ, який
відображений у синкретизмі тіла, емоції, розуму та духу, втілюючи концепти життя
і смерті в антиномії «обличчя – маска».
Література кінця ХІХ–ХХ ст. виступає парадигмою національного буття,
художньо інтерпретує усі його прояви в екзистенційному вимірі крізь призму
особистого сприйняття і тлумачення, утверджуючи єдність у розмаїтті, що засвідчує
генологічна мозаїка малої прози, де об’єднуються в чуттєво-мисленнєвій комунікації
(«тут-і-зараз») автор, твір та читач.