РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ З ПИТАНЬ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ (ДЕРЖАВНО – УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

На правах рукопису

КРИВАЧУК Людмила Федорівна

УДК 351: 316. 346.32 - 053.6 ( 477)

РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ
З ПИТАНЬ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ
(ДЕРЖАВНО УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

25.00.02 механізми державного управління

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата наук з державного управління

Науковий керівник:
кандидат філософських наук, професор
КУХТА Борис Леонідович

Львів - 2004

ЗМІСТ

Вступ................................................................................................................

6

Розділ 1. Джерельна база, історіографія та методологічна основа дослідження проблем державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні ..............................................................................

13

1.1. Стан наукової розробки проблем державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні....................................................

13

1.2. Нормативно-правове регулювання процесу реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні............

31

1.3. Теоретико-методологічні засади державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні як пріоритетного та специфічного напряму діяльності держави.................................................

61

Розділ 2. Організаційні складові процесу реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх у сфері державного управління в Україні.....................................................................................

81

2.1. Основні принципи діяльності інститутів виконавчої влади як суб’єктів державного управління у сфері державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні....................................................

81

2.2. Сутність та методи соціальної роботи з неповнолітніми, їх класифікація......................................................................................................

96

2.3. Співпраця інститутів виконавчої влади у сфері державної молодіжної політики з питань неповнолітніх та молодіжних громадських організацій в Україні.................................................................

109

Розділ 3. Умови забезпечення соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні...............................................................................................................

124

3.1. Особистість та проблеми соціалізації неповнолітніх..................

124

3.2. Девіантна поведінка неповнолітніх, її основні види та зв’язок із сімейним неблагополуччям........................................................................

136

3.3. Соціальна робота з неповнолітніми як необхідна умова їх соціалізації: класифікація основних категорій неповнолітніх ....................

151

Висновки............................................................................................................

171

Список використаних джерел.........................................................................

185

Додатки..............................................................................................................

218

ВСТУП
Актуальність теми. Життєдіяльність будь-якого суспільства водночас із станом економіки, екології, духовної сфери значною мірою залежить від того, наскільки це суспільство, насамперед, держава, її інституції, громадські та інші організації приділяють увагу дітям і молоді. Молодь головний потенціал ринкових відносин, стратегічний резерв економічної реформи, яка не може здійснюватись без виходу на якісно новий рівень. Від того, наскільки повно й ефективно реалізуються потенційні можливості молоді, зокрема неповнолітніх, залежать темпи оптимізації соціальних та економічних умов життя. Це особливо важливо для України, яка переживає перехідний період свого розвитку.
Умови життєдіяльності молоді, дуже часто є несприятливими саме для неповнолітніх, через обмежені можливості у сфері освіти, професійної підготовки, продуктивної зайнятості, охорони здоров’я та соціального обслуговування. Протягом останніх років в Україні зберігається тенденція до погіршення стану здоров’я неповнолітніх, збільшується кількість дітей-інвалідів, що пов’язано із впливом різних негативних чинників, соціально-економічного, екологічного та психічного характеру. Невпинно зростаючі прогресивні вимоги соціального середовища призвели до появи масових негативних станів психоемоційної напруги. І як наслідок маємо збільшення форм саморуйнуючої поведінки неповнолітніх алкоголізм, наркотизацію, зловживання психоактивними речовинами, ВІЛ/СНІД, ЗПСШ, проституцію, суїцид тощо. Окрім того, поширюються такі негативні явища у середовищі неповнолітніх як правопорушення та злочинність, бродяжництво та жебрацтво, дитяча бездоглядність. Зростає кількість неблагополучних сімей, і відповідно збільшується кількість дітей, позбавлених батьківського піклування. Поширюється таке явище як „соціальне сирітство”.
Тому актуальною на загальнодержавному рівні є на сьогодні проблема створення належних умов соціалізації особистості неповнолітніх у процесі реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх (далі - ДМПзПН ) в Україні, яка в першу чергу, враховувала б інтереси неповнолітніх, і визначала шляхи вирішення тих головних проблем, які їх найбільше турбують.
Аналіз стану наукової розробки проблем державної молодіжної політики ( далі - ДМП) в Україні доводить, що на сьогодні визначено її головні засади, понятійний апарат, окреслено стратегічні напрями та засоби її реалізації. Однак до цього часу відсутнє комплексне дослідження ДМПзПН, зокрема державно-управлінський аспект процесу її реалізації. Крім того, незважаючи на різнопланові дослідження проблем ДМП в Україні, недостатньо дослідженими є організаційні складові процесу реалізації ДМПзПН у сфері державного управління, а також проблеми забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації ДМПзПН інститутами виконавчої влади.
Вищевикладене визначає по-перше: актуальність дослідження державно-управлінського аспекту процесу реалізації ДМПзПН в Україні; по-друге: вибір теми дисертаційного дослідження, його мету й завдання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною науково-дослідних робіт Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема планової теми „Механізм підвищення ефективності державного управління” ( № держреєстрації 0100V002070).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз державної молодіжної політики з питань неповнолітніх у сфері державного управління в Україні та розробка теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо її реалізації.
Досягнення мети дослідження зумовило необхідність вирішення таких завдань:
- проаналізувати стан наукової розробки та нормативно-правову базу ДМПзПН в Україні;
- виділити та дослідити організаційні складові процесу реалізації ДМПзПН у сфері державного управління в Україні;
- визначити та обгрунтувати основні принципи діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН в Україні;
- здійснити класифікацію основних методів соціальної роботи з неповнолітніми;
- виявити чинники та форми ефективної співпраці інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій;
- визначити необхідні умови забезпечення соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації ДМПзПН;
- виявити основні критерії визначення неблагополучних сімей з дітьми та дитячої бездоглядності;
- здійснити класифікацію та характеристику основних категорій неповнолітніх клієнтів соціальної роботи як необхідної умови їх соціалізації;
- розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення механізму реалізації ДМПзПН в Україні.
Об’єктом дослідження є державна молодіжна політика з питань неповнолітніх в Україні.
Предметом дослідження є процес реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні (державно-управлінський аспект).
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що теоретичне осмислення державної молодіжної політики як пріоритетного та специфічного напряму діяльності держави, аналіз норм національного законодавства дають змогу обґрунтувати поняття та зміст державної молодіжної політики і визначити організаційні складові процесу реалізації ДМПзПН в Україні та необхідні умови забезпечення інститутами виконавчої влади успішної соціалізації неповнолітніх.
Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження є нормативно-правова база ДМП в Україні, а також система філософських та суспільних знань, теоретичні основи управлінських наук. Дослідження проведено на основі критичного аналізу спеціальної літератури, вивчення й узагальнення практики реалізації ДМП в Україні.
У роботі використано систему загальнонаукових та спеціальних методів дослідження: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, порівняння тощо.
У дисертації використано статистичні дані та результати соціологічних досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, Державного комітету статистики України, Державного комітету у справах сім’ї та молоді, Державного центру соціальних служб для молоді, Міністерства охорони здоров’я України, Українського інституту соціальних досліджень.
Чимале значення мав особистий практичний досвід роботи у райдержадміністрації щодо реалізації ДМП з питань неповнолітніх.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації:
- введено поняття „ державної молодіжної політики з питань неповнолітніх” в Україні, визначено його сутність та досліджено державно-управлінський аспект процесу реалізації ДМПзПН в Україні;
- запропоновано розробити Кодекс України про дітей та молодь, який би включав такі структурні напрями: сім’я, опіка та піклування; освіта та виховання; культура; оздоровлення; працевлаштування; профілактика негативних явищ, відповідальність неповнолітніх; соціально-правовий захист;
- розроблено відповідний категоріально- понятійний апарат: „молодіжна політика”, „державна молодіжна політика”, „ державна молодіжна політика з питань неповнолітніх”, „неповнолітня молодь”, „соціалізація неповнолітніх”, „неблагополучна сім’я з дітьми”, „дитяча бездоглядність” та здійснено класифікацію основних категорій неповнолітніх- клієнтів соціальної роботи як необхідної умови їх соціалізації;
- виділено організаційні складові процесу реалізації ДМПзПН у сфері
державного управління в Україні; визначено та обгрунтовано основні принципи діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН в Україні;
здійснено класифікацію основних методів соціальної роботи з неповнолітніми у сфері ДМПзПН; виділено чинники та форми ефективної співпраці інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій;
- визначено необхідні умови забезпечення соціалізації неповнолітніх
у процесі реалізації ДМПзПН; розроблено критерії визначення неблагополучних сімей з дітьми, дитячої бездоглядності;
- вироблено систему практичних рекомендацій, які включають: пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового забезпечення ДМПзПН в Україні, створення комп’ютерної мережі обліку неповнолітніх, використання критеріїв неблагополучних сімей з дітьми та дитячої бездоглядності.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження мають прикладне й науково-практичне значення. Застосовані у дисертації підходи й висновки щодо реалізації ДМПзПН у сфері державного управління в Україні, насамперед, можуть бути використані як науковими, так і практичними працівниками системи державного управління.
Теоретичні положення та пропозиції, що містяться у дисертації, можуть бути використані на державному та місцевому рівнях при розробці нормативно-правових документів, державних і регіональних цільових програм щодо реалізації ДМПзПН.
Одержані наукові результати можуть використовуватись у процесі підготовки спеціалістів та магістрів державного управління, підвищення кваліфікації державних службовців у Національній академії державного управління при Президентові України та в інших навчальних закладах і організаціях, що виконують ці функції.
Основні положення дисертації були впроваджені у практику під час практичної діяльності на посаді начальника служби у справах неповнолітніх Радехівської райдержадміністрації Львівської області.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були представлені й обговорювались на науковій конференції ІІ (республіканського) туру Всесоюзного конкурсу на кращу наукову роботу з суспільних, природничих, технічних і гуманітарних наук (14-16 лютого1990 р., м. Київ); науково-практичній конференції за міжнародною участю „Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (30 травня 2001 р., м.Київ); науково-практичній конференції „Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи” (22 листопада 2001 р., м.Львів); науково-практичній конференції за міжнародною участю „Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика” (23 січня 2003 р., м.Львів); науково- практичній конференції за міжнародною участю „ Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” ( 29 травня 2003 р., м. Київ) ; міжнародному семінарі „Соціальні послуги сім’ям та захист прав дитини: досвід Великобританії” (5-7 травня 2003 р., м. Одеса); науково-практичній конференції „Теорія і практика державно-управлінських перетворень на територіальному рівні” (20 листопада 2003 р., м.Харків); науково-практичній конференції за міжнародною участю „Ефективність державного управління у контексті європейської інтеграції” (23 січня 2004 р., м.Львів).
Основні результати й висновки дисертації обговорювались на засіданні кафедри політичних наук та філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (2000 р.; 2001 р.; 2002 р., 2003р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження автором опубліковано 7 наукових праць, 3 з них у фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (366 позицій), додатків (17). Загальний обсяг дисертації становить 238 сторінок, з них обсяг основного тексту 184 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Державна молодіжна політика з питань неповнолітніх в Україні розглянута нами як складова державної молодіжної політики, зокрема, і державної політики в цілому, та визначає, на нашу думку, спрямованість суспільних процесів, які проходять в країні, можливість соціального та економічного росту. Тому, політика держави по відношенню до неповнолітніх, повинна реалізовуватись так, щоб забезпечити найбільш ефективне їх навчання, виховання та успішну соціалізацію.
Аналіз і узагальнення теорії та практики формування та реалізації ДМПзПН в Україні у сфері державного управління дають підстави зробити наступні висновки:
1. Аналіз наукової літератури з проблем ДМП в Україні, показує, що на сьогодні визначено її головні засади, понятійний апарат, окреслено стратегічні напрями та засоби її реалізації, проводяться наукові дослідження щодо різних напрямів ДМП.
Проте, незважаючи на різноплановість та багатоаспектність публікацій з молодіжної проблематики, у тому числі і з питань ДМП, та наявність досліджень про становище молоді в Україні, комплексного дослідження та описання державно-управлінського аспекту процесу реалізації ДМПзПН в Україні, до цього часу не проводилося.
В Україні сформульовано цілісне соціологічне поняття молодь” та комплексні підходи до вивчення становища і соціалізації молоді як суб’єкта розвитку суспільства. Аналізуються соціальні характеристики молоді з урахуванням особливостей соціального стану, форм діяльності, життєвих потреб та орієнтацій, а також проблеми негативних явищ у молодіжному середовищі.
Проте, серед досліджень соціалізації окремих категорій молоді, зокрема неповнолітніх, малодослідженими та невисвітленими залишаються проблеми: 1) бездоглядності та безпритульності; 2) проституції та суїциду серед неповнолітніх; 3) проблеми неповнолітніх біженців; 4) проблеми неповнолітніх, які постраждали внаслідок техногенних аварій та катастроф; 5) проблеми неповнолітніх, які проживають в багатодітних, неповних, малозабезпечених та неблагополучних сім’ях.
2. За період 1991-2003 рр. було прийнято десятки законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, що безпосередньо регулюють різні сфери життєдіяльності молоді. Розроблено та діють низка цільових державних програм щодо забезпечення соціального становлення та розвитку молоді в Україні, профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі, з питань обдарованої молоді, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з багатодітних та неповних сімей, щодо оздоровлення та соціального захисту молоді тощо.
Проте, незважаючи на різноплановість нормативно-правового забезпечення ДМПзПН, низка статей законів є декларативними; відсутня достатня фінансова та матеріально-технічна база реалізації окремих програм та заходів, особливо на місцевому рівні; а також відсутня цілісна система молодіжного законодавства. Тому, основним напрямом розвитку і вдосконалення ДМП з питань неповнолітніх в Україні, зміцнення правових основ її реалізації та управління повинно стати, на нашу думку, створення цілісної системи молодіжного законодавства, яка сприяла б більш ефективній соціалізації неповнолітніх, тобто, необхідно, на нашу думку, законодавство України щодо неповнолітніх систематизувати у Кодекс України про дітей та молодь.
3. З метою вдосконалення нормативно-правової бази ДМПзПН в Україні (нормативно-правову базу ДМПзПН розглядаємо як складову нормативно-правової бази ДМП в Україні) та для забезпечення ефективної діяльності організаційно-управлінських структур по роботі з неповнолітніми, необхідно, на нашу думку, внести окремі зміни до законодавчих актів України, які стосуються неповнолітніх, зокрема:
- включити до переліку інститутів, служб та спеціальних установ для неповнолітніх центри соціальних служб для молоді (Закон України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 20 січня 1995 року № 20/95 ВР);
- утворити центр медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які схильні до бродяжництва та жебрацтва та включити його до переліку спеціальних установ для неповнолітніх (Закон України „ Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 20 січня 1995 року № 20/95 ВР);
- вжити додаткових заходів законодавчого характеру щодо забезпечення дієвого функціонування інституту судових вихователів (Закон України „ Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 20 січня 1995 року № 20/95 ВР);
- включити до переліку термінів, визначених у Законі, наступні терміни: „дитяча бездоглядність ” та „неблагополучна сім’я з дітьми” (Закон України „Про охорону дитинства” від 21 червня 2001 року № 2557-ІІІ);
- замінити слова „комісії у справах неповнолітніх” та „інспекція у справах неповнолітніх” на слова: „служби у справах неповнолітніх” та „кримінальна міліція у справах неповнолітніх” (Кримінально-процесуальний кодекс України);
- затвердити на законодавчому рівні режим перебування неповнолітніх в громадських місцях (барах, гральних клубах, кафе, дискотеках тощо) та передбачити відповідні правові санкції до батьків; осіб, які їх заміняють; власників установ, в яких перебувають неповнолітні (Кодекс законів про адміністративні порушення, Кримінальний кодекс).
4. Державна політика є складним і багатогранним процесом. Така політика має певні цілі та відповідні завдання на різних напрямах і ділянках діяльності держави, що дає змогу розрізняти окремі галузі державної політики, однією з яких є державна молодіжна політика з питань неповнолітніх.
Державна молодіжна політика з питань неповнолітніх лише тоді може бути результативною та успішною, коли вона визначається та реалізовується як пріоритетний та специфічний напрям діяльності держави. Пріоритетний, оскільки неповнолітні це в майбутньому трудовий, економічний, культурний потенціал, від якого залежить прогресивний розвиток суспільства або його спад. Необхідність виділення ДМПзПН як специфічного напрямку в діяльності держави, обумовлена суттєвими особливостями неповнолітніх, які перебувають у стані формування і становлення.
Економічне становище України 1991-2003 рр. не дало можливості належним чином сприяти неповнолітнім в їх соціальному становленні, постійно і рівною мірою тримати у сфері державної молодіжної політики з питань неповнолітніх усі її верстви. Нагальні потреби суспільства, а саме: здійснення економічних реформ, своєчасна виплата заробітної плати, пенсій тощо, не завжди дозволяли поставити проблеми молоді до ряду першочергових.
Тому вважаємо, що державна молодіжна політика в Україні вимагає активізації зусиль щодо реалізації задекларованих положень Декларації Про загальні засади ДМП в Україні” конкретними діями, які були б відчутні у середовищі неповнолітніх та врахування специфіки, потреб окремих категорій неповнолітніх, регіональних умов та особливостей.
5. У науковій та спеціальній літературі соціально-демографічну групу населення віком від 14 до 18 років розглядають і у дитячому, і у молодіжному аспектах. Відповідно виникають певні труднощі у комплексному розв’язанні проблем, реалізації низки державних програм, ускладнюється можливість користування досягненням спеціалістів різних галузей щодо даної групи населення. Тому, на нашу думку, необхідно ввести термін неповнолітня молодь” специфічна соціально-демографічна група населення віком від 14 до 18 років.
У сфері ДМПзПН в Україні, неповнолітні займають особливе місце. Це обумовлено, з одного боку, особливостями їхнього вікового розвитку, становленням фізіологічної та психологічної конституції; з іншого боку рівнем розвитку інтелекту, духовності, формуванням особистості. Суттєву роль відіграє процес набуття соціального статусу, отримання освіти і професійних навичок, правової суб’єктності.
Державні структури, громадські інституції потребують наукового підгрунтя задля вирішення проблем неповнолітніх у їх практичній площині. Тому, з погляду на неповнолітню молодь” як на об’єкт наукового дослідження, особливої уваги потребують:
- проблеми визначення понятійного апарату, його суті, особливостей;
- дослідження неповнолітньої молоді, як неоднорідної специфічної соціально-демографічної групи населення, яка одночасно є об’єктом і суб’єктом ДМПзПН;
- неповнолітня молодь і держава, різні гілки влади, проблеми їх взаємодії.
6. Вважаємо, що молодіжна політика”- це специфічна діяльність усіх державних, громадських та інших соціальних інституцій стосовно молоді”, а державна молодіжна політика” це специфічна діяльність держави та її інститутів стосовно молоді, що ставить за мету створення необхідних умов та гарантій для її соціального становлення та розвитку, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах держави”.
Державна молодіжна політика з питань неповнолітніх як складова ДМП в Україні, є, на нашу думку, специфічною діяльністю владних структур, інститутів державного управління та місцевого самоврядування, спрямована на забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх та реалізацію їх творчого потенціалу”.
Організаційними складовими процесу реалізації ДМПзПН в Україні у сфері державного управління, на нашу думку, є:
- діяльність інститутів виконавчої влади як суб’єктів державного управління у сфері ДМПзПН;
- соціальна робота з неповнолітніми;
- співпраця інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій.
7. Діяльність інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН базується на певних принципах. У сучасних умовах державотворення в Україні, проблема визначення основних принципів такої діяльності, є актуальною та вимагає наукового осмислення та теоретичного обгрунтування.
Класифікацію основних принципів діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН в Україні, необхідно здійснювати, на нашу думку, наступним чином:
- суспільно-політичні принципи: законність; демократизм;
гуманізм;
- організаційні принципи: професійна компетентність;
публічність; єдність повноважень та відповідальності, прав і обов’язків;
- cпеціальні принципи: комплексність; диференційований
підхід; конфіденційність.
Такі основні принципи діяльності інститутів виконавчої влади як суб’єктів державного управління, у сфері ДМПзПН є підгрунтям для реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні; вдосконалення правової бази, практичної діяльності, що сприятиме успішній соціалізації неповнолітніх; ширшому їх залученню до процесів становлення громадянського суспільства в Україні.
8. Для забезпечення ефективної діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН, необхідно:
- поліпшити матеріально-технічний стан та фінансове
забезпечення відповідних структур інститутів виконавчої влади для реалізації молодіжних програм та заходів;
- стимулювати дослідження проблем державної молодіжної
політики з питань неповнолітніх в академічних закладах гуманітарного профілю та сприяти перекладу та введенню у науковий та практичний обіг зарубіжних узагальнюючих досліджень;
- налагодити достатнє і якісне кадрове забезпечення, не допускаючи скорочення або об’єднання структурних підрозділів у сфері ДМПзПН місцевих державних адміністрацій .
9. Передумовою виникнення теорії соціальної роботи в Україні виступала існуюча в ній вікова традиція допомагати людям. Теорія соціальної роботи в Україні визрівала під впливом західної та російської теорій соціальної роботи на основі власного культурного, соціального та наукового підгрунтя.
Процес становлення соціальної роботи з неповнолітніми в Україні вимагає поглиблення під впливом суспільних запитів і власного розвитку та утвердження соціальної роботи як науки, професійної діяльності, галузі суспільної практики. Сутність соціальної роботи полягає у наступному:
- теорія соціальної роботи це наука про закономірності й принципи функціонування й розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміки під цілеспрямованим впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів при захисті громадянських прав та свобод особи в суспільстві;
- соціальна робота як навчальна дисципліна це комплекс навчальних дисциплін у системі вищої та середньої спеціальної освіти, мета яких дати цілісне уявлення про зміст соціальної роботи, її основні напрями, інструментарій, технологію та організацію, навчити методам цієї роботи;
- соціальна робота як вид професійної діяльності це діяльність спрямована на гармонізацію особистісних і суспільних відносин через надання допомоги окремим індивідам, групам людей і громадам, які відчувають утруднення у соціальному функціонуванні, шляхом захисту, підтримки, корекції і реабілітації, а також шляхом зміни або реформування окремих елементів соціальної системи.
10. Сучасна теорія соціальної роботи, зокрема з неповнолітніми, не має єдиної загальноприйнятої класифікації методів такої роботи. Існують різні класифікації методів соціальної роботи в залежності від ознак, закладених в основу цих класифікацій. Методи запропоновані М.Річмонд, були взяті за основу подальшого їх розвитку і трансформувались у наступні методи соціальної роботи: індивідуальний, груповий та робота в громаді, які визнані як класичні.
У сучасній вітчизняній літературі існують різні підходи щодо класифікації методів соціальної роботи. Основні з них: перший підхід за ступенем спільності клієнтів, за змістом і характером соціальної роботи, за сферою застосування; другий підхід психологічні, педагогічні, соціологічні; третій підхід за сферою впливу, за способом впливу, за ступенем охоплення; четвертий підхід за видом соціальної роботи: методи обслуговування, методи супроводу, методи профілактики, методи реабілітації.
Ми пропонуємо комплексний підхід до класифікації методів соціальної роботи з неповнолітніми:
- за ступенем спільності клієнтів (класичні): індивідуальні методи, групові методи, методи соціальної роботи в громаді;
- за змістом і напрямом соціальної роботи: соціально-економічні, психолого-педагогічні, соціологічні, організаційно-розпорядчі;
- за видом соціальної роботи: методи обслуговування, методи супроводу, методи профілактики, методи реабілітації, методи інспектування;
- за способом досягнення науково-дослідницької мети соціальної роботи: загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, ідеалізація тощо).
Наявність ефективних методів соціальної роботи є одним з головних чинників успішної діяльності суб’єктів соціальної роботи з неповнолітніми. Тому, на нашу думку, необхідно забезпечити наукове та методичне обгрунтування, наукову експертизу нових методів соціальної роботи, інноваційних соціальних технологій, що розробляються суб’єктами соціальної роботи з неповнолітніми.
11. Співпрацю інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій відносимо до числа чинників, які найбільше впливають на процес реалізації ДМПзПН, оскільки саме участь неповнолітніх у діяльності молодіжних громадських організацій сприяє підвищенню їх суспільної активності, соціальному становленню та розвитку.
Основними чинниками ефективної співпраці інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій, на нашу думку, є:
- встановлення двохстороннього зв’язку між молоддю і виконавчою владою за посередництвом молодіжних громадських організацій;
- забезпечення державної підтримки молодіжних громадських організацій;
- врахування регіональних умов та особливостей;
- використання та запровадження різних форм співпраці.
Процес формування ДМПзПН та організованих структур молодіжного руху в Україні незавершений, неабиякого значення набуває ефективна співпраця інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій, передусім в аспекті забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх та залучення їх до участі у суспільних процесах, активізації їх діяльності у вирішенні своїх соціально-політичних проблем, їх становлення як головних провідників соціальних перетворень та економічного розвитку України.
12. Основні проблеми становлення особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини. Історія філософської антропології (вчення про людину) засвідчує, як поступово з’являються, ускладнюються і змінюються уявлення про людину та особистість.
Вивчаючи та пояснюючи такі поняття як людина” та особистість”, розглядають ще два поняття: індивід” та індивідуальність”. Отже людина” поняття найбільш загальне, родове, яке вказує на приналежність до роду людського. Індивід” розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду (підкреслює передусім біологічні характеристики людини). Індивідуальність” можна визначити як сукупність специфічних рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому виділення різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях біохімічному, нейрофізіологічному, психологічному, соціальному та інших.
Поняття особистість” вводиться для виділення (акцентування) неприродної (соціальної) сутності людини і індивіда. Людина у даному аспекті виступає як носій соціальних якостей і рис, певне поєднання яких і визначає її як особистість, і саме в цьому розумінні людина виступає в якості висхідного окремо взятого елемента соціальної структури, а особистість в якості особливої соціологічної категорії.
13. Головним соціальним процесом внаслідок якого індивід стає особистістю і через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством є процес соціалізації.
До сучасних моделей соціалізації належать: психоаналітична або особистісного контролю” (З.Фройд), рольового тренінгу” (Т. Парсонс), соціального навчання” (Дж.Доллард, Б.Скіннер), міжособистісного спілкування” (Ч.Кулі, Дж.Мід), конгнітивна” (Ж. Піаже, Л.Кольберг,) гуманістична” (А.Маслоу, К.Роджерс), еволюційна” ( Е.Еріксон), інкультурації” (Ф.Боас, В.Малиновський), адаптивно-розвиваюча” (М.Лукашевич), політична” (Д.Ольшанський, Б.Кухта).
Кожна модель соціалізації особистості передбачає свій підхід до розуміння та визначення самого поняття соціалізація”. Тому, у сучасній науковій літературі існує досить обширний набір визначень соціалізації”, які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості як психосоціальної істоти. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.
На нашу думку, соціалізація неповнолітніх” це процес засвоєння неповнолітніми знань, досвіду, елементів культури, соціальних норм і цінностей, основними проблемами якого є становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей).
Вважаємо, що окреслення етапів соціалізації та центральних її завдань для кожного етапу, дає змогу коригувати людину протягом її життя, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначаючи їх вагу і значення, виявляти основні і додаткові чинники, форми і засоби їх впливу на особистость.
Необхідними умовами забезпечення соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації ДМПзПН, на нашу думку, є:
- профілактика девіантних проявів у середовищі неповнолітніх;
- соціальна робота з неповнолітніх.
14. До основних видів девіантної поведінки відносимо: делінквентну поведінку, адиктивну поведінку, проституцію, суїцид.
Першим видом девіантної поведінки є деліквентна поведінка (порушення дисципліни, злочини, бродяжництво тощо) сукупність протиправних вчинків чи злочинів, які не відповідають юридичним нормам; поведінка, яка у крайніх своїх проявах являє собою кримінально-карні дії. Одним із проявів деліквентної поведінки, що нерідко сприяють скоєнню злочинів, є такі негативні явища як бродяжництво та жебрацтво. Другим видом девіантної поведінки є адиктивна поведінка (вживання наркотичних засобів, алкогольних напоїв, тютюнопаління, токсикоманія) вид порушення адаптації, який характеризується зловживанням однією або кількома психоактивними речовинами без ознак індивідуальної або психічної залежності у поєднанні з іншими порушеннями поведінки. Третім видом девіантної поведінки неповнолітніх є проституція (від лат. prostitutio збезчещення, осквернення) соціальне явище, вид діяльності для здобуття матеріальних вигод, товаром у якій є тіло людини, яке використовують для статевих зносин. Четвертим видом девіантної поведінки є суїцид це будь-який смертельний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку .
15. Девіантна поведінка неповнолітніх є результатом взаємодії умов формування особистості у сім’ї, школі, неформального спілкування з дорослими і однолітками та психічних рис, що знижують адаптивні можливості індивіда. Вважаємо, що саме сімейне неблагополуччя, знаходження дитини в умовах психологічного дискомфорту, що виникав внаслідок напруженої психологічної атмосфери у сім’ї, конфліктів між батьками, неповноти сім’ї, жорстокого ставлення є головною причиною девіантної поведінки неповнолітніх.
На нашу думку, неблагополучна сім’я з дітьми” це сім’я у якій: 1) батьки (або один із батьків) зловживають алкоголем, наркотиками, займаються проституцією; 2) батьки (або один із батьків) засуджені, повернулись з місць позбавлення волі; 3) батьки (або один із батьків) психічно хворі; 4) зафіксовано факт насильства у сім’ї; 5) зафіксовано факт дитячої бездоглядності у сім’ї; 6) зафіксовано факт девіантної поведінки неповнолітніх дітей (вчинення злочину, перебування на обліку у наркологічному кабінеті, проституція, суїцид).
Визначення терміну дитяча бездоглядність” є важливим чинником ефективної діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН, тому пропонуємо таке його визначення: дитяча бездоглядність” це 1) відсутність забезпечення основних потреб дітей у їжі, одязі, теплі, чистоті; 2) антисанітарні умови проживання дітей у сім’ї; 3) відсутність надання дітям необхідного лікування ; 4) пропуски дітьми навчальних занять (без поважних причин), відсутність нагляду батьків за поведінкою дітей.
Вказані у визначеннях чинники ми розглядаємо як критерії визначення неблагополучних сімей з дітьми та дитячої бездоглядності.
Досвід практичної роботи, зокрема, з дітьми схильними до бродяжництва та жебрацтва дозволяє виділити такі три аспекти щодо вказаних негативних явищ:
- необхідність своєчасного виявлення дітей, які є бездоглядними та безпритульними; вжиття термінових заходів щодо їх соціально-правового захисту (влаштування в притулок для неповнолітніх як тимчасовий захід), в школу-інтернат, під опіку чи піклування тощо; в тому числі захист їх майнових та житлових прав;
- здійснення постійного соціального інспектування щодо умов виховання, навчання та розвитку неповнолітніх в неблагополучних сім’ях;
- наявність необхідної мережі центрів медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, схильних до бродяжництва та жебрацтва.
Аналіз основних видів девіантної поведінки свідчить про необхідність проведення реалістичної, профілактичної, державної політики щодо девіантних проявів в середовищі неповнолітніх як необхідної складової їх успішної соціалізації.
16. Входження України у новий період становлення всіх сфер соціального розвитку, відновлення державності, відродження культурно-історичної спадщини та традицій національного та громадянського виховання висуває на перший план проблему соціальної роботи з неповнолітніми, соціалізація яких проходить в особливо складних соціально-економічних умовах. У різних наукових джерелах з різних позицій обгрунтовується та чи інша кількість категорій неповнолітніх - клієнтів соціальної роботи. Структура груп клієнтів не залишається незмінною, вона еволюціонує у відповідності до змін у суспільстві, наукового усвідомлення проблем людина-суспільство”.
Категорії неповнолітніх-клієнтів соціальної роботи, умови розвитку і життя яких об’єктивно роблять їх реальними або потенційними жертвами соціалізації, і, у зв’язку з чим, вони вимагають спеціального вивчення і специфічних засобів соціальної допомоги; насамперед з боку інститутів виконавчої влади, які реалізують ДМПзПН, необхідно класифікувати, на нашу думку, наступним чином: 1) діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; 2) діти трудових мігрантів; 3)бездоглядні діти; 4) неповнолітні з девіантною поведінкою; 5) діти інваліди; 6) діти, які працюють; 7) неповнолітні, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф; 8) діти-біженці; 9) неповнолітні, які виховуються у багатодітних, неповних та малозабезпечених сім’ях; 10) неповнолітні, які виховуються у неблагополучних сім’ях.
Для забезпечення дієвого механізму реалізації ДМПзПН вУкраїні необхідно запровадити в інститутах виконавчої влади загальнодержавну комп’ютерну мережу обліку неповнолітніх визначених категорій. Соціальна робота з даними категоріями неповнолітніх, з метою їх успішної соціалізації, має проводитись, на нашу думку, із врахуванням: основної проблеми соціалізації даної вікової стадії (14-18 років); специфіки кожної окремої категорії неповнолітніх; індивідуальних особливостей неповнолітніх. Пріоритетність саме стадійної проблеми соціалізації незалежно від причин і проявів відхилень чи проблем у розвитку неповнолітніх має бути визначальною для вибору виду допомоги або форми чи методу соціальної роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. К., 1996. - № 30.
2. Декларація „Про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 р. Київ, 1990.
3. Декларація „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. К., 1993. - № 16.- 27с.
4. Конвенція ООН про права дитини // К.: ТМ Прінтікс Прес, Print X Press TM, 1999. - 32 с.
5. Житловий кодекс України від 30 жовтня 1983 р. // Кодекси України. К., 2002, - № 11.
6. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. // Законодавство України про працю / Упоряд. І.В. Зуб. 2-ге вид., допов. К.: А.С.К., 2002. 304 с.
7. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р.// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. К., 2003. - № 6. С.5-221.
8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. К., 2001. - № 6.
9. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. // Кодекси України. Київ: НВП „Форум”, 2003 - №11.
10. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. Київ, 2001. - № 9. С.12-201.
11. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Офіційний вісник України. Київ, 2002. - № 7. С.1- 64.
12. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. Київ, 2003. - № 11. С.3 - 303.
13. Закон України „Про біженців” від 21 червня 2001 р. № 2557-ІІІ // Офіційний вісник України. Київ, 2001. - № 29. С.58-76.
14. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 22 березня 2001 р. № 2334-ІІІ // Офіційний вісник України. К., 2001. - № 5. С.13-19.
15. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 листопада 2002 р. № 232- ІV // Офіційний вісник України. Київ, 2002. - № 50. с. 38-39.
16. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 3 квітня 2003 р. № 673 ІV // Офіційний вісник України. Київ, 2003. - № 17. С. 51-53.
17. Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. К, 1993. - № 5.
18. Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. № 3723 ХІІ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України / Державна служба в Україні. К., 2002. С. 9 - 23.
19. Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 р. № 2109 ІІІ // Офіційний вісник України. Київ, 2000. - № 50.
20. Закон України „Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. № 651-XIV // Відомості Верховної Ради України. К., 1999. - № 28.
21. Закон України „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. К., 1991. - № 14.
22. Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. № 586 ХІV // Офіційний вісник України. К., 1999. - № 18. С.3 23.
23. Закон України „Про місцеве самоврядування вУкраїні” від 21 травня 1997 р. № 280 / 97 ВР // Офіційний вісник України. К., 1997. - № 25. С.20-78.
24. Закон України „Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 1 грудня 1998 р. № 281-ХIV // Офіційний вісник України. Київ, 1998. - № 51. 220 с.
25. Закон України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. № 20/95 ВР // Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей. Київ: Дитячий фонд ООН „ЮНІСЕФ”. 2002. С.249.
26. Закон України „Про освіту” від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. К., 1991. - № 34.
27. Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. К., 1991. - № 21.
28. Закон України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. № 2558- ІІІ // Офіційний вісник України. Київ, 2001. - № 22. 550 с.
29. Закон України „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. К., 1992. - № 49.
30. Закон України „Про позашкільну освіту” від 22 червня 2000 року № 1841-ІІІ // Офіційний вісник України. К., 2001. - № 29. С.3-21.
31. Закон України „Про попередження насильства в сім’ї” від 15