ПРОБЛЕМА ПРАВОРОЗУМІННЯ В ОСНОВНИХ ШКОЛАХ ПРАВА

Короткий опис

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

АЛАІС СОФІЯ ІВАНІВНА

УДК 340.1

ПРОБЛЕМА ПРАВОРОЗУМІННЯ
В ОСНОВНИХ ШКОЛАХ ПРАВА

Спеціальність 12.00.01 теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
кандидат юридичних наук,
доцент
С.В. БОБРОВНИК

Київ - 2003

З М І С Т

В С Т У П.

3 13

РОЗДІЛ 1. ПРАВОРОЗУМІННЯ: ПРОБЛЕМНО-
ПІЗНАВАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР КАТЕГОРІЇ
ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ..

14 55

1.1. Праворозуміння як категорія теорії права і держави...

14 24

1.2. Праворозуміння як категорія філософії права..

25 39

1.3. Праворозуміння як наукова основа дослідження
законності.

39 55

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ШКОЛИ, ЩО
ВИЗНАЧАЮТЬ ПРАВО ЯК ЯВИЩЕ
НАДПОЗИТИВНЕ (НАДДЕРЖАВНЕ)...

56 118

2.1. Природна школа права

56 68

2.2. Історична школа права

69 85

2.3. Психологічна школа права.

85 98

2.4. Соціологічна школа права..

98 118

РОЗДІЛ 3. НЕОПОЗИТИВІСТСЬКІ ШКОЛИ ПРАВА
І ВІТЧИЗНЯНЕ ПРАВОРОЗУМІННЯ:
ІСТОРІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ...

119 179

3.1. Нормативістська і аналітична школи права..

119 143

3.2. Генезис вітчизняного праворозуміння..

143 159

3.3. Сучасне праворозуміння. Формування інтегративної
юриспруденції..

159 179

ВИСНОВКИ

180 191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........

192 203

В С Т У П
Актуальність теми. Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. В межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. Тому засобом забезпечення розвитку правознавства є вирішення проблеми праворозуміння. Це в першу чергу зумовлює актуальність обраної теми.
Пошуку сутності права присвячена значна кількість наукових робіт різних епох, починаючи з античності і закінчуючи сьогоденням. Філософи, правознавці, політичні і релігійні діячі усіх часів прагнули визначити витоки права, з’ясувати його природу. Праворозуміння є виразом різноманітних поглядів, суджень і оцінок ― підходів щодо пізнання сутності права у вигляді окремих правових концепцій.
В дисертаційній роботі обґрунтовується необхідність використання різноманітних підходів у процесі дослідження права як складного, багатогранного явища. Багатоаспектне правопізнання є дійсно важливим, адже чим більше використано підходів у вивченні права, тим змістовнішим є наше уявлення про його природу. Сьогодні безперешкодне співіснування і реальна можливість вільно застосовувати при дослідженні права і пов'язаних з ним соціальних явищ різних наукових напрямів сприяє як виявленню найширшого спектра ознак і властивостей права, так і встановленню об'єктивної і різносторонньої картини правового життя суспільства. Крім того, застосування різноманітних підходів до вивчення і пояснення сутності, формування та функціонування права свідчить, що суспільство зацікавлене у створенні правової держави.
Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Сáме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових вчень утворились такі протилежні типи праворозуміння як юридичний і легістський. Перший базується на розмежуванні права і закону, другий ― на ототожненні.
Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, форми легізму, наслідками якої стала свавільна, насильницька юридична практика.
Сьогодні юридична наука повинна використовувати результати дослідження широкого кола правових шкіл, з'ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї з правових концепцій та безпідставному запереченню інших. Це дає змогу досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Тобто повноцінно і неупереджено, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій.
Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права. Вивчення даної проблеми є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому ― наукової, освітньої, практичної.
Наукова юридична діяльність, спираючись на багатоаспектне праворозуміння, спроможна остаточно звільнитись від обмежених уявлень і стереотипів, які склалися на ґрунті радянського правознавства (а їх негативний вплив відчувається ще й нині) та досягти істотних результатів у дослідженні права і пов'язаних з ним суспільних явищ.
Освітня юридична діяльність не повинна базуватись на заздалегідь встановленому пріоритеті певних правових ідей. Інакше студенти (майбутні правознавці) ще на перших курсах будуть позбавлені можливості неупереджено оцінювати ті чи інші правові концепції, а в майбутньому, якщо в юридичній науці возвеличено легістські концепції ― і владні накази держави. Це твердження не є перебільшенням, адже навчання і підготовка юристів, що ґрунтується на вузьконормативному розумінні права, складає основу антидемократичного потенціалу юридичної освіти. Тільки багатоаспектне праворозуміння може запобігти зведенню підготовки майбутніх правознавців до вивчення виключно "законознавства".
Практична юридична діяльність безпосередньо пов'язана із законодавчою діяльністю держави. Законодавець повинен не довільно конструювати закони (якими потім керується юрист), а втілювати в них вимоги природного права. В дисертації неодноразово зазначається, що в законі можлива і відмова від права. Найглибшою сутністю усіх нормативних актів має бути справедлива і рівна міра свободи, бо лише тоді їх зміст можна визнати правовим. Таке розуміння сутності нормативних актів є наслідком багатоаспектного праворозуміння.
Загалом актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена:
· відсутністю у вітчизняній юридичній літературі комплексного дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права, вирішення якої забезпечує прогресивний розвиток юридичної науки;
· необхідністю використання в процесі з'ясування сутності права цінних досягнень широкого кола правових концепцій, які дають можливість сформувати всебічне уявлення про це складне і унікальне явище;
· доцільністю розмежування для правотворчої діяльності понять "правовий закон" і "закон довільного змісту" внаслідок розмежування понять "право" і "закон";
· необхідністю підвищення рівня викладання на юридичних факультетах такої базисної юридичної науки, як теорія права і держави, та необхідністю сприяння подальшому викладанню такої відновленої юридичної науки й учбової дисципліни, як філософія права.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження в дисертаційній роботі є сутність права як внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Предметом дослідження є правові концепції, що за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності, цінності і призначення права об'єднуються у школи права: природну, історичну, психологічну, соціологічну, нормативістську, аналітичну та інтегративну[1].
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є, по-перше, з'ясування характеру категорії "праворозуміння", по-друге, розкриття багатоаспектної сутності права шляхом аналізу положень основних правових шкіл та визначення інтегративного підходу до праворозуміння.
Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних завдань:
· дати характеристику категорії "праворозуміння" як центральної категорії теорії права і держави та філософії права;
· визначити зміст основних типів праворозуміння: юридичного, легістського, широкого (багатоаспектного);
· виявити зв'язок типів праворозуміння із змістом категорії "законність", що дає змогу прослідкувати зв'язок правової теорії з юридичною практикою;
· з'ясувати погляди представників тих правових шкіл, які визначають право як явище надпозитивне (наддержавне), тобто розмежовують поняття "право" і "закон";
· проаналізувати погляди представників неопозитивістських шкіл права, які ототожнюють право з законом;
· визначити досягнення і недоліки наведених правових шкіл;
· окреслити етапи розвитку вітчизняної юридичної науки упродовж ХХ ст. та відповідні періоди вітчизняного праворозуміння;
· визначити спрямованість сучасного праворозуміння та його вплив на юридичну діяльність (наукову, освітню, практичну);
· обґрунтувати необхідність домінування широкого (багатоаспектного) розуміння сутності права та доцільність формування інтегративної юриспруденції.
Методологічна і теоретична основа дисертаційної роботи. Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові та конкретно-наукові методи дослідження сутності і призначення права.
Враховуючи специфіку об’єкта і предмета дослідження дисертант застосував наступні загальнонаукові методи:
· діалектичний (його використання надало можливість досліджувати сутність права як категорії динамічної, що постійно розвивається і вдосконалюється, та виявити специфічні закономірності формування праворозуміння в різних правових школах);
· феноменологічний (використання цього методу надало можливість вивчати сутність права шляхом дослідження його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави);
· герменевтичний (його застосування надало можливість досліджувати сутність права герменевтичним шляхом, тобто шляхом використання герменевтичного кола: для вирішення проблеми праворозуміння необхідно вивчити положення основних правових шкіл, але для аналізу і тлумачення положень шкіл права потрібно визначити зміст проблеми дослідження);
· метод філософського раціоналізму (його використання надало можливість визначити переваги і недоліки основних шкіл права та з’ясувати ті раціональні ідеї в кожній з них, які дають змогу розглядати право як багатоаспектне явище);
· метод філософської антропології (його використання надало можливість визначити першоджерело права — людську особистість).
Враховуючи специфіку мети і завдань дослідження дисертант застосував наступні конкретно-наукові методи:
· історичний (використаний для дослідження національно-культурної обумовленості розвитку праворозуміння в межах основних шкіл права);
· логічний (використаний для вивчення логіки процесу формування різноманітних наукових напрямів і підходів до розуміння сутності та призначення права);
· соціологічний (використаний для дослідження тенденцій розвитку тих суспільних відносин, які потребують правового регулювання, оскільки останні в значній мірі визначають природу права);
· порівняльний (використаний для вивчення сутності права шляхом порівняння вихідних положень різних правових шкіл та для визначення порядку і характеру впливу одних концепцій права на формування інших);
· системний (використаний для вивчення сутності права як явища, яке має власні складові частини і водночас є складовою частиною більш широких суспільних систем: норма права - система права - правова система);
· формально-аналітичний (використаний, по-перше, для можливості визначення і чіткого формулювання вихідних положень основних шкіл права і, по-друге, для можливості аналізу взаємозв’язку типів праворозуміння зі змістом категорії "законність", що дає змогу прослідкувати зв’язок правової теорії з юридичною практикою);
· метод інтеграції (використаний для можливості виявлення внутрішньої цілісності багатоманітних якостей такого складного явища як право).
Дисертаційна робота ґрунтується на принципі плюралізму правових поглядів.
Теоретичною основою дослідження, передусім, є наукові праці видатних українських і російських вчених дореволюційного періоду. Серед них: П.Г. Виноградов, М.Ф. Володимирський-Буданов, Ю.С. Гамбаров, М.А. Гредескул, С.С. Дністрянський, І.О. Ільїн, Б.О. Кістяківський, М.М. Коркунов, М.М. Ковалевський, М.О. Максимейко, О.О. Малиновський, Й.В. Михайловський, С.А. Муромцев, К.О. Неволін, П.І. Новгородцев, М.І. Палієнко, Л.Й. Петражицький, П.Г. Редкін, Ф.В. Тарановський, Б.М. Чичерін, Г.Ф. Шершеневич, О.С. Ященко та ін.
В радянський період з'ясуванню сутності права в своїх працях приділяли увагу: Г.О. Аксененок, С.С. Алексєєв, М.І. Байтін, А.М. Васильєв, А.Б. Венгеров, В.Г. Графський, В.Д. Зорькін, В.В. Лазарєв, О.Е. Лейст, В.П. Казимирчук, Д.А. Керімов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лапаєва, Р.З. Лівшиц, О.А. Лукашова, Д.І. Луковська, Г.В. Мальцев, Л.С. Мамут, В.К. Мамутов, В.С. Нерсесянц, В.А. Туманов, Л.С. Явич та ін.
Серед сучасних вітчизняних вчених, публікації яких пов'язані з дослідженням природи права, можна назвати таких, як Т.Г. Андрусяк, В.А. Бачинін, С.В. Бобровник, С.Д. Гусарєв, А.П. Заєць, А.А. Козловський, М. І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, А.Ю. Олійник, Л.В. Петрова, П.М. Рабінович, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун, С.С. Сливка, О.В. Сурілов, О.Д. Тихомиров, І.Б. Усенко, В.О. Чефранов, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, О.В. Шмоткін, Ф.П. Шульженко та ін.
Джерельну базу дисертаційної роботи склали наукові праці зарубіжних представників досліджуваних шкіл права. Серед них: Ж. Марітен, В. Дільтей, Р. Штаммлер, Е. Фехнер, Л. Фуллер, Г. Гуго, Ф. К. Савіньї, Г.Ф. Пухта, К. Олівекрона, А. Росс, Є. Ерліх, Л. Дюгі, О. Холмс, Р. Паунд, К. Ллевеллін, Д. Френк, Г. Кельзен, Г. Харт, Д. Холл та ін.
Наукова новизна роботи. Дисертація є першим комплексним монографічним дослідженням проблеми праворозуміння в основних школах права. В роботі:
· з'ясовано характер і місце категорії "праворозуміння" в межах таких базисних юридичних наук як теорія права і держави та філософія права;
· проаналізовано взаємозв'язок окремих типів праворозуміння з відповідними вимогами законності;
· дано сучасну оцінку положень природної, історичної, психологічної, соціологічної, нормативістської, аналітичної та інтегративної шкіл права і їх досягнень;
· переосмислено значення творчого надбання засновників кожної з правових шкіл;
· визначено етапи розвитку вітчизняної юридичної науки упродовж ХХ ст. та проаналізовано відповідні періоди вітчизняного праворозуміння;
· обґрунтовано необхідність і важливість домінування багатоаспектного праворозуміння для розвитку вітчизняної юридичної науки та доцільність і актуальність формування інтегративної юриспруденції для нормального функціонування сучасного суспільства.
Наукову новизну дисертаційної роботи й особистий внесок автора в дослідження даної проблеми становлять наступні висновки, положення і рекомендації:
· праворозуміння відображає результат процесу пізнання сутності права, осмислення його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави;
· результатом об'єднання цінних досягнень природної, історичної, психологічної, соціологічної, нормативістської і аналітичної шкіл права є утворення широкого (багатоаспектного) праворозуміння, що є основою інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи права зокрема;
· категорія "праворозуміння" є центральною категорією таких базисних юридичних наук, як теорія права і держави та філософія права, кожна з яких досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою;
· окремий тип праворозуміння визначає відповідні вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві та навпаки: певні вимоги законності і їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння; тип праворозуміння визначає правову чи антиправову сутність законності;
· першою вимогою правозаконності є високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого (багатоаспектного) праворозуміння; існування правозаконності неможливе без існування правових законів;
· положення різних правових шкіл ― свідчення того, якою складною є природа права; поділяючи зміст одних з них та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції;
· тільки в межах інтеграції правових поглядів можливе окреслення шляхів пізнання права в повному обсязі; окремо взята правова концепція неспроможна дослідити сутність права цілісно, дати всебічну характеристику права;
· різноманіття підходів до розуміння права обумовлює існування різних його визначень; кожне з них є результатом дослідження певного аспекту права і жодне з них не є перешкодою для можливості існування усіх інших;
· сучасному суспільству необхідна остаточна переорієнтація праворозуміння: від тлумачення права лише як сукупності приписів держави до вивчення сутності права як складного багатоаспектного явища.
Теоретична цінність і практичне значення дослідження. Теоретична цінність дисертації полягає в тому, що її положення і висновки дають змогу: з'ясувати місце і значення категорії "праворозуміння" в межах сучасного правознавства; повернути до наукового обігу творчу спадщину як зарубіжних, так і вітчизняних вчених ― представників основних правових шкіл, імена більшості з яких були безпідставно знеславлені за радянських часів; заповнити прогалини в теоретичному дослідженні генезису вітчизняного праворозуміння упродовж ХХ ст.; з'ясувати актуальність інтегративної юриспруденції, що базується на багатоаспектному праворозумінні.
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості їх використання в таких сферах:
· науково-дослідній (для подальших наукових досліджень з проблем правосвідомості, правовідносин, правотворчості, правового статусу особи, громадянина і держави, захисту прав людини, джерел права, законності, правопорядку і правової культури);
· навчальній (у процесі викладання курсів "Теорія права і держави", "Проблеми теорії права і держави", "Філософія права", "Соціологія права", "Психологія права", "Порівняльне правознавство", "Етнологічне правознавство", Історія політичних і правових вчень” та при підготовці відповідних підручників);
· правотворчій (у виробленні методології творення норм права з метою вдосконалення чинного законодавства, насичення його правовими нормативними актами, подолання залишків командно-адміністративної системи та реального формування правозаконності).
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з плановими темами науково-дослідної роботи відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: "Теоретико-правові проблеми законності" (номер державної реєстрації 0101 V 001010), "Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України" (номер державної реєстрації 0102 V 001597).
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки роботи обговорювалися у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; викладені в шести наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Окремі результати дослідження доповідалися на конференціях:
1. Сучасна гуманітарна культура: науково-методологічні засади // Аспірантські читання, наукові доповіді та повідомлення. м. Київ, 6 квітня 2000 р. (тези опубліковані);
2. Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. м. Ужгород, 1-3 червня 2000 р. (тези опубліковані);
3. Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем // Матеріали міжнародної наукової конференції. м. Київ, 17-20 жовтня 2000 р. (тези опубліковані);
4. Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку // Матеріали міжвузівської наукової конференції. м. Косів, 30 січня 2 лютого 2000 р. Випуск 1 (тези опубліковані);
5. Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку // Матеріали міжвузівської наукової конференції. м. Косів, 27 січня 2 лютого 2001 р. Випуск 2 (тези опубліковані);
Також результати дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі теорії держави і права Київського університету права та враховувалися у навчально-методичній діяльності автора в процесі викладання курсів "Теорія держави і права", "Проблеми теорії держави і права".
Структура і обсяг дисертації. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи і послідовність викладу матеріалу. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які в цілому містять десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 203 сторінки, у тому числі список використаних джерел (228 найменувань) на 12 сторінках.

[1] В дисертаційній роботі наведені правові школи, визначені як основні, оскільки: 1) кожна з них відрізняється притаманною тільки їй ідеєю про право ― про джерела права і чинники, що впливають на
його формування і функціонування; 2) численна кількість концепцій права є або складовими даних шкіл, або похідними від них.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Праворозуміння відображає результат процесу пізнаняя сутності права, осмислення його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави. В праворозумінні узагальнюється добуте знання про право, втілюється світоглядна, моральна, релігійна, соціально-політична та інші позиції його суб’єктів. Праворозуміння ― категорія динамічна, яка постійно розвивається, в якій відображаються історичні традиції, громадська та політична ситуації, що склалися в суспільстві, його культура. Отже, праворозуміння є виразом багатоманітних поглядів, суджень, точок зору, що в цілому формують ставлення до права як до явища, що має цінність для кожної особи чи як до інструменту для задоволення певних потреб (як правило, потреб вузького соціального кола). Ці думки і оцінки ― уявлення про право у вигляді окремих правових концепцій ― і визначають зміст праворозуміння.
Праворозуміння як ключова категорія правознавства, що обумовлює розуміння сутності усіх інших юридичних категорій, є центральною категорією теорії права і держави. В той же час існування проблеми праворозуміння, проблеми сутності права є передумовою існування філософії права. Тому категорія "праворозуміння" є центральною категорією такої фундаментальної юридичної науки як філософія права.
При наявності спільної центральної категорії, кожна з названих базисних наук досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою. Загальнотеоретичні юридичні науки, філософія права та теорія права і держави, визначені як базисні (фундаментальні), оскільки становлять ідейну та методологічну платформу (основу) всієї системи юридичних наук.
Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ.
З розвитком правових вчень утворились такі протилежні типи праворозуміння як юридичний (лат. "jus" право) і легістський (лат. "lex" закон). Згідно з легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський ― на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність. По суті, саме для юридичного типу праворозуміння питання "що таке право?" є справжньою проблемою. Для легістського типу праворозуміння (легізму) такої проблеми не існує, адже право для нього ― це вже офіційно встановлені, законодавчо закріплені правила поведінки.
Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об’єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій. Так само і легістський тип праворозуміння охоплює не однакові теорії, що утворюють нормативістську і аналітичну школи права. Правові концепції останніх за змістом є, безумовно, ближчими ніж правові концепції природної, історичної, психологічної та соціологічної шкіл. Це обумовлено ототожненням права і закону теоріями легістського типу праворозуміння.
Результатом об’єднання­ цінних досягнень досліджуваних шкіл права стало утворення широкого типу праворозуміння, що є основою інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи права зокрема. Широке праворозуміння називають багатоаспектним. Є ще одна назва даного типу праворозуміння ― лібертарне (від англ. "liberty" ― свобода).
Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, форми легізму, наслідками якого стала свавільна, насильницька юридична практика.
Сьогодні юридична наука повинна використовувати досягнення широкого кола правових шкіл, з’ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї правової концепції та безпідставному запереченню інших. Тобто досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Це і є гарантом можливості вирішення проблеми праворозуміння неупереджено і повноцінно, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій.
Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права. Вивчення даної проблеми є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому ― наукової, освітньої, практичної.
Наукова юридична діяльність, спираючись на багатоаспектне праворозуміння, спроможна остаточно звільнитись від обмежених уявлень і стереотипів, які склалися на ґрунті радянського правознавства (а їх негативний вплив відчувається ще й нині) та досягти істотних результатів у дослідженні права і пов'язаних з ним суспільних явищ.
Освітня юридична діяльність не повинна базуватись на заздалегідь встановленому пріоритеті певних правових ідей. Інакше студенти (майбутні правознавці) ще на перших курсах будуть позбавлені можливості неупереджено оцінювати ті чи інші правові концепції, а в майбутньому, якщо в юридичній науці звеличено легістські концепції ― і владні накази держави. Це твердження не є перебільшенням, адже навчання і підготовка юристів, що ґрунтується на вузьконормативному розумінні права, складає основу антидемократичного потенціалу юридичної освіти. Тільки багатоаспектне праворозуміння може запобігти зведенню підготовки майбутніх правознавців до вивчення виключно "законознавства".
Практична юридична діяльність безпосередньо пов'язана із законодавчою діяльністю держави. Законодавець повинен не довільно конструювати закони (якими потім керується юрист), а втілювати в них вимоги природного права. В дисертації неодноразово зазначається, що в законі можлива і відмова від права. Найглибшою сутністю усіх нормативних актів має бути справедлива і рівна міра свободи, бо лише тоді їх зміст можна визнати правовим. Таке розуміння сутності нормативних актів є наслідком багатоаспектного праворозуміння.
Категорія "праворозуміння" тісно пов'язана з категорією "законність". Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика ― критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв’язок даних категорій: вимоги законності і їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння.
В залежності від домінування в юридичній науці та суспільстві загалом того чи іншого типу праворозуміння відповідно формується "правозаконність" чи "псевдозаконність". Першою вимогою правозаконності є високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння. В основі широкого (багатоаспектного) праворозуміння знаходиться ідея верховенства права. Значення верховенства права, як вимоги законності, важко переоцінити, адже вона обумовлює зміст усіх інших вимог і реальність їх дотримання (при запереченні верховенства права внаслідок його ототожнення з законом, дійсне виконання вимог законності перетворюється на юридичну фікцію).
Досліджуючи зв’язок праворозуміння і законності, можна прийти до наступного висновку. Відсутність такої визначальної вимоги законності, як високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння (передусім на верховенство права) ставить під сумнів характер усіх інших вимог: чи не є вони декларативними? Гарантії законності забезпечують існування режиму законності, але, щоб такий суспільно-політичний режим реально утворився, необхідно дотримуватися його вимог, які насамперед покликані захищати інтереси особи, а тільки потім ― держави. На утвердження такого покликання і спрямоване широке праворозуміння.
Існування правозаконності неможливе без існування правових законів. Поняття "правовий закон" (як і поняття "правова держава") є здобутками саме тих правових шкіл, які визначають право як явище надпозитивне (наддержавне). Згідно з поглядами їх представників закон може бути інструментом реалізації права, а може і суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як права, так і неправових вимог і заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Тільки як форма виразу права закон є правовим явищем.
Переконання у тому, що вирішення проблеми правозаконності, яка тісно пов’язана з проблемою праворозуміння, є виключно науковою турботою вчених-правознавців, хибне. Таким же хибним є переконання у тому, що реальне забезпечення режиму правозаконності — виключно практична турбота юристів.
Зусилля юристів ефективні, доки вони стверджують закон, який в цілому відповідає очікуванням і наявним потребам його адресатів, доки переважає тенденція психологічного схвалення закону тією кількістю громадян, що становить "критичну масу" в загальному обсязі громадської думки, доки тенденція додержання закону переважає над тенденцією його порушення (тобто, доки закон є легітимним). Але коли порушуваність закону зростає, стає більш інтенсивною і сталою, тоді ефективність суто юридичних засобів по ствердженню законності падає. За таких умов необмежена активність юристів по дотриманню "хворого" закону може перетворитись з блага на зло, оскільки сам закон перестав бути благом. Вихід з даної ситуації тільки один: визнання того, що законність — це не лише односторонній імператив для виконання законів. Її нормативною базою є не просто закони, а правові закони. Сáме такі закони визначають її сутність, яка формується в процесі законодавчої діяльності. Отже, створення правозаконності (спираючись на відповідний тип праворозуміння) — обов’язок законодавця. Обов’язок інших суб’єктів права — в її збереженні.
Сучасне законодавство повинно створювати умови для повноцінного життя кожної людини. До цього повинен прагнути законодавець. Створення закону потребує справжньої творчості. Умовою ж розвитку законодавчої творчості, умовою забезпечення ефективної, успішної законодавчої діяльності є її легітимний характер, обумовлений досягненнями юридичної науки. При задоволенні цієї умови можливе вдосконалення чинного законодавства і насичення його правовими нормативними актами, подолання залишків командно-адміністративної системи та реальне формування правозаконності. Задоволення цієї умови і є практичним доказом домінування широкого (багатоаспектного) праворозуміння в юриспруденції.
З позицій широкого праворозуміння необхідність зв'язку права і закону пов'язана з необхідністю зв'язку права і держави. Якщо закон має цінність лише як правове явище, то і держава володіє цінністю тільки як правовий інститут ― інститут, що покликаний втілювати право у закон (тим самим створюючи правовий закон), забороняючи поводитися з людьми як із "гвинтиками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування. Широке праворозуміння пов’язане з правовим розумінням держави, держави, що здійснює позитивацію (закріплення) наддержавного права в офіційних нормативних актах і тим самим забезпечує захист суб’єктивних прав кожної людини.
Таким чином, сучасне праворозуміння ― це широке (багатоаспектне) праворозуміння. Його утвердження в юридичній науці є завданням інтегративної школи права. Саме вона об'єднує цінні досягнення різноманітних правових концепцій і відповідає потребам сучасного розвитку юриспруденції.
Положення різних правових шкіл ― свідчення того, якою складною є природа права. Поділяючи зміст одних з них та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції. Так, одними з важливих положень природної школи права є: джерело права ― людська особистість; природні, невід'ємні, невідчужувані права людини є первинними, вихідними та непорушними стосовно будь-яких приписів держави; історичної: право розвивається разом з життям народу, відображаючи його національні особливості і рівень культури; правова спадщина у вигляді норм-звичаїв є історично-правовою цінністю; психологічної: норми права впливають на життя суспільства через правосвідомість його членів; при створенні законів необхідно враховувати соціальну психологію, а при застосуванні ― психологічний світ індивіда; соціологічної: право існує у нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які і є об'єктом правового регулювання; без реалізації в правовідносинах законодавчі норми є недієвими; нормативістської і аналітичної: формальна визначеність права є засобом забезпечення його загальнообов'язковості, засобом чіткого окреслення правового статусу особи і громадянина, визначення міри державного примусу у випадках порушення норм права, засобом суттєвого полегшення можливості керуватися правовими вимогами на практиці; державно-владний характер права посилює його регулятивний потенціал.
У сучасній вітчизняній юридичній літературі різноманіття підходів до праворозуміння оцінюється позитивно. Інша оцінка була б невірною, оскільки право (про що неодноразово зазначалося) явище складне і багатогранне, а тому потребує множини підходів у вивченні.
Кожний із підходів до розуміння права (істиність якого доводить окрема правова школа) спрямований на дослідження однієї або групи споріднених ознак, що характеризують право як соціальний феномен. Кожний з підходів робить наголос на якійсь одній з багатьох форм прояву права. Тому їх зміст обмежений, хоча, без сумніву, корисний. Отже, чим більше використано підходів у вивченні права, тим змістовнішим є наше уявлення про його природу.
Тільки в межах інтеграції правових поглядів можливе окреслення шляхів пізнання права в повному обсязі. Окремо взята правова теорія неспроможна дослідити сутність права цілісно, дати всебічну характеристику права. Прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність інтегративного підходу до праворозуміння.
Використання в юридичній науці інтегративного розуміння права дозволяє уникнути протиставлення різноманітних правових поглядів та абсолютизації одного з них і, як наслідок цього, дозволяє уникнути однобічності в правових дослідженнях.
Юридична наука потребує синтезуючого вирішення проблеми праворозуміння, яке б спиралося на досягнення різних правових шкіл. Вчені-правознавці повинні зосередити увагу на осягненні суті ідеї єдності різноманіття, за допомогою якої стає можливим вивчення цілісності будь-яких правових явищ.
Протиставлення різноманітних концепцій права є свідченням наукової неповноцінності, адже призводить до затьмарювання певною правовою теорією усіх інших. Сьогодні потрібно спрямовувати зусилля не на культивування окремої правової ідеї, а на пошук гармонії між численними (і по-своєму цінними) правовими поглядами.
Таким чином, інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння соціально-правової дійсності, яке базується на комплексному використанні досягнень природної, історичної, психологічної, соціологічної, нормативістської і аналітичної шкіл права, які у своїй гармонічно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, призначення в житті окремої людини, суспільства, держави.
Різноманіття підходів до розуміння права обумовлює існування різних його визначень. Кожне з них є результатом дослідження певного аспекту права і жодне з них не є перешкодою для можливості існування усіх інших. Різні визначення права мають власну пізнавальну і практичну цінність і в своїй сукупності дають багатовимірне уявлення про його природу.
Кожна правова школа відкриває в праві його особливу властивість, але жодна з них не відображає усіх форм його буття. Таке відображення можливе лише при всебічному вивченні права. Це твердження і покладено в основу інтегративної школи права. Для представників останньої є очевидним той факт, що різним аспектам права відповідають різні визначення. Тобто інтегративна школа права передбачає множинність дефініцій права.
Часи однієї псевдонаукової "істини" в юриспруденції вже минули. Моністичний підхід до визначення права є показником його однобокого сприйняття. Сьогодні такий підхід є неприйнятним. Те, що плюралізм правових ідей є ознакою демократичного суспільства, ― аксіома.
Право як явище єдине, але його сутність можна розкрити лише через множинність визначень, кожне з яких є його фрагментарною характеристикою. Тому спроба дати інтегративне визначення права не призведе до охоплення однією дефініцією усіх якостей права і усіх його зв'язків з іншими правовими явищами. Відобразити такі зв'язки в усій повноті, дати розгорнуту характеристику права може лише правознавство в цілому.
Таким чином, поряд з інтегративним розумінням права не може існувати його інтегративного всеохоплюючого визначення, оскільки: 1) інтегративне розуміння права передбачає множинність окремих дефініцій права; 2) багатоаспекне розуміння права (яким і є інтегративне розуміння) неможливо втиснути в певні межі.
Поряд з такими висновками цілком правомірно постає питання: з якого визначення починається розуміння сутності права? Кожне визначення права є цінним, але усвідомлення сутності права починається з того із них, яке пов'язане з такими фундаментальними категоріями як "свобода", "справедливість", "рівність". Ці категорії наповнюють життя людини сенсом. Отже, вихідне визначення права можна сформулювати таким чином: право ― це справедлива і рівна міра свободи людей, яка є основою регулятивної системи їх суспільства.
Якщо дана дефініція права не буде визнана в юридичній науці вихідною, то інше його визначення, а саме, право як сукупність офіційно встановлених норм, може втратити свій первинний зміст (зміст владно-правового регулятора суспільних відносин) і отримати суто каральне забарвлення. Це призведе до "випадання" з правознавства найголовнішого ― самого права. Його місце посяде "витвір" законодавця, який може і суперечити невід’ємним правам людини. Тобто юридична наука втратить свій предмет.
Сучасному суспільству необхідна остаточна переорієнтація праворозуміння: від тлумачення права лише як сукупності приписів держави до вивчення сутності права як складного багатоаспектного явища, що має різноманітні форми прояву. Серед них: вроджені можливості людини (природні, невід'ємні, невідчужувані права), індивідуальна та суспільна правосвідомість, правовідносини, що виявляються в діях і поведінці людей, правові звичаї, правові канони, правові прецеденти та правові доктрини, нормативно-правові договори, національні і міжнародні нормативно-правові акти.
Кожній з цих форм буття права приділяє увагу окрема правова школа, формуючи відповідне його визначення. Для всебічного пізнання права усі його визначення, якщо вони відображають хоч якусь частину реалій, корисні. Тому і потрібно підходити до тлумачення права з позицій різних правових концепцій. Право однозначно розкрити і визначити неможливо. Зводити його сутність лише до певного визначення є помилкою. Уникнення такої помилки забезпечує сучасне інтегративне праворозуміння, яке передбачає множинність визначень права, кожне з яких відображає його часточку, сторону, вимір, особливу форму буття.
Вихідне розуміння сутності права пов'язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна ― не держава створює людину, а людина державу. Тому визначальним праворозумінням для всієї юриспруденції є наддержавне праворозуміння. В той же час визначальний характер наддержавної природи права не заперечує важливості його державного виміру.
Безперешкодне співіснування і реальна можливість вільно застосовувати при дослідженні права і пов'язаних з ним соціальних явищ різних наукових напрямків сприяє не тільки виявленню найширшого спектра ознак і властивостей права, але й свідчить, що держава зацікавлена у встановленні об'єктивної і різносторонньої картини правового життя суспільства. Окрім того, застосування різноманітних підходів до вивчення і пояснення сутності, цінності, формування та функціонування права підтверджує реальність намірів створення правової держави і громадянського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.

Алексеев С. С. Теория права.― М.: БЕК, 1995. ― 311с.

2.

Алексеев С.С. Философия права. ― М.: НОРМА-ИНФРА·М, 1998. — 336 с.

3.

Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права.―Львів: Фонд "Право для України", 1997.—198 с.

4.

Аржанов М. А. Теория государства и права.―М.: Госюриздат, 1948. — 257 с.

5.

Александров Н. Т. Сущность права.―М.: Госюриздат, 1950. —289 с.

6.

Бачинин В.А. Морально-правовая философия. ― Х.: Консум, 2000. — 206 с.

7.

Біленчук П.Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. Філософія права. ― К.: Атіка, 1999. — 208 с.

8.

Бондарук Т. Західноруське право: дослідники і дослідження. ― К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. — 160 с.

9.

Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. ― Ужгород: Закарпаття, 1998. — Кн. 1 — 660 с.

10.

Букреев В.И., Римская И.Н. Этика права. ― М.: Юрайт, 1998. — 336 с.

11.

Бурлай Є.В. Ще раз про законність ∕∕ Правова держава. Респ. міжвід. зб. наук. праць. ― Київ, 1992. ― Вип. 1. — С.18-24.

12.

Варчук В.В. Социология права ― отрасль социологии ∕∕ Социологические исследования. ―1996. ― № 10 — С. 102-109.

13.

Васильев В. Л. Юридическая психология.— СПб.: Питер, 1997. — 656 с.

14.

Венгеров А.Б. Значение археологии и этнографии для юридической науки ⁄⁄Советское государство и право. ― 1983. ― №3. — С. 28-36.

15.

Виноградов П.Г. Римское право в средние века. ― М.: Тип. Кушнерёва, 1910. — 196 с.

16.

Владимирский-Буданов М. Неизданные законы юго-западных славян ⁄⁄ Журн. Мин. народ. прос. ― 1882. ― №3. — С. 30-42.

17.

Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. ― Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. — 639 с.

18.

Вышинский А. Я. Основные задачи науки советского социалистического права. ― М.: Госиздат, 1938. — 273 с.

19.

Гамбаров Ю.С. Задачи современного правоведения ∕∕ Журн. Мин. юст. ― 1907. — №1. — С. 12-18.

20.

Гегель Г. Философия права. — М.: Мысль, 1990. — 526 с.

21.

Голунский С.А., Строгович М.С. Теория государства и права.― М.: Госиздат, 1940. — 256 с.

22.

Гредескул Н.А. Современные вопросы права. ― Х.: Кн. маг. Брейтигама, 1906. — 25 с.

23.

Давид Р. Основные правовые системы современности. ― М.: Прогресс, 1988. — 400 с.

24.

Денисов А. И. Теория государства и права.― М.: Госюриздат, 1948. — 244 с.

25.

Дністрянський С.С. Соціальне поняття права ∕∕ Академічна юридична думка / Укладачі: І.Б. Усенко, Т.І. Бондарук та ін. За ред. Ю.С. Шемшученка ― Київ, 1998. — С. 214-234.

26.

Дюги Л. Право социальное, право индивидуальное и преобразование государства.― М., 1909. — 175 с.

27.

Ершов Ю.Г. Философия права. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1995. —305 с.

28.

Жеругов Р.Т. Теория государства и права. ― М.: Эль-Фа, 1995. — 246 с.

29.

Загальна теорія держави і права ⁄ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін. ⁄ За ред. В.В. Копєйчикова. ― К.: Юрінком Інтер, 1998. — 320 с.

30.

Загоскин Н. Метод и средства сравнительного изучения древнейшего обычного права славян вообще и русских в особенности. ― Казань: Тип. Ильяшенко, 1877. — 450 с.

31.

Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. ― К.: Парламентське вид-во, 1999. ― 248 с.

32.

Ильин И. Понятие права и силы. ― М.: Тип. Светина, 1910. — 199 с.

33.

Интегративные тенденции в современном мире и социальный прогресс/ Под ред. М.А. Розова. ― М.: Изд-во МГУ,1989. — 232 с.

34.

Казимирчук В.П. Социологические исследования в праве: проблемы и перспективы ∕∕ Советское государство и право. ― 1967. ― № 10. — С. 37-45.

35.

Казимирчук В.П. Социальный механизм действия права ∕∕ Советское государство и право. ― 1970. ― № 10. С. 37- 44.

36.

Казимирчук В.П., Кудрявцев В.Н. Современная социология права. ― М.: Юристъ, 1995. — 297 с.

37.

Карбонье Ж. Юридическая социология. ― М.: Прогресс, 1986. — 351 с.

38.

Катков В.Д. Реформированная общим языковедением логика и юриспруденция. — Одесса, 1913. — 243 с.

39.

Керимов Д. А. Философские проблемы права. — М.: Мысль, 1972. — 472 с.

40.

Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. — М.: Мысль, 1986. — 30 с.

41.

Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. — М.: Юрид.лит., 1991. — 160 с.

42.

Керимов Д. А. Основы философии права. — М.: Юрид. лит., 1992. — 288 с.

43.

Керимов Д.А. Предмет философии права ∕∕ Государство и право. ― 1994. ― № 7. — С. 3-10.

44.

Керимов Д.А. Законодательная техника. — М.: НОРМА-ИНФРА·М, 1998. — 127 с.

45.

Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе.― М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1958. —177 с.

46.

Кістяківський Б. Вибране. ― К.: Абрис, 1996. — 471 с.

47.

Кистяковский Б.А. Философия и социология права. ― СПб.: Изд-во Рус. Христиан. гуманит. ин-та, 1998. — 798 с.

48.

Кістяківський Б. Шлях до панування права ⁄⁄ Хроніка 2000. Укр. культуролог. альманах. ― Київ, 1998. ― Вип. 27-28. — С. 299-306.

49.

Ковалевский М.М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и приемы изучения истории права. ― М.: Тип. Миллера, 1880. — 72 с.

50.

Ковалевский М. Первобытное право. ― М.: Тип. Солдатенкова, 1886.— 340 с.

51.

Ковалевский М. Современный обычай и древний закон. Обычное право осетин в историко-сравнительном освещении. ― М.: Тип. Солдатенкова, 1886. ―Т. І. — 290 с.

52.

Ковалевский М. Закон и обычай на Кавказе. ― М.: Тип. Солдатенкова, 1890. Т. І. — 405 с.

53.

Ковалевский М. Сравнительно-историческое правоведение и его отношение к социологии. Методы