АНДРУХІВ ОЛЕГ ІГОРОВИЧ ДЕПОРТАЦІЙНО-РЕПРЕСИВНІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УРСР В 1939-1953 РОКАХ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Короткий опис

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

На правах рукопису

УДК 343.264 / 814 : 94 (477.8) «1939/1953»

АНДРУХІВ ОЛЕГ ІГОРОВИЧ
ДЕПОРТАЦІЙНО-РЕПРЕСИВНІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УРСР В 1939-1953 РОКАХ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

12. 00. 01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Шевченко Анатолій Євгенович, доктор юридичних наук, професор

Донецьк - 2014

2

ЗМІСТ
Перелік умовних позначень........................................................................... З
ВСТУП............................................................................................................ 5
РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ......................................................... 14
1Л. Стан наукової розробки теми................................................................. 14
1.2. Джерельна база дослідження................................................................. 24
Розділ 2. АНАЛІЗ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕПОРТАЦІЙНО-РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ 1939-1941 РОКІВ....... 36
2.1. Міжнародно-правові засади входження західноукраїнських земель до
складу УРСР................................................................................................... 36
2.2. Нормативно-правові основи боротьби з «ворожими елементами» 60
2.3. Правове підґрунтя репресій.................................................................. 69
Розділ 3. ДЕПОРТАЦІЙНІ і КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНІ АКЦІЇ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ ЯК ВИЯВ НАЦИСТСЬКОГО ТЕРОРУ.... 96
3.1. Загальна характеристика політики окупаційного режиму................... 96
3.2. Депортації як складова нацистського «нового порядку».................. Ю5
3.3. Терор проти учасників українського самостійницького руху.......... 120
Розділ 4. ДЕПОРТАЦІЇ™ ПРОЦЕСИ 1944-1953 РОКІВ.......................... 145
4.1. Українсько-польський трансфер цивільного населення 1944-1946
років.............................................................................................................. 145
4.2. Політико-правова характеристика заходів радянського режиму
проти учасників національно-визвольного руху....................................... 158
4.3. Примусові міграції військово-господарського характеру................. 177
ВИСНОВКИ................................................................................................. 191
ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ....................................................................... 198
ДОДАТКИ..................................................................................................... 231

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

з

ВР СРСР - Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ВР УРСР - Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ВТ ВВ - військовий трибунал Внутрішніх військ
ВТТ - виправно-трудові табори ГВШ - Головний військовий штаб
ГОГП - групи охорони громадського порядку
ГУДБ НКВС - Головне управління державної безпеки Наркомату внутрішніх справ
ГУЛАГ - Головне управління таборів ДТВ - дорожньо-транспортні відділи
КВО - Київський військовий округ
КК - Кримінальний кодекс
МВС - Міністерство внутрішніх справ
МДБ - Міністерство державної безпеки
МОГП - Міністерство охорони громадського порядку
НКВС - Народний комісаріат внутрішніх справ
НКДБ - Народний комісаріат державної безпеки
НКЮ - Народний комісаріат юстиції
ОК - Окружний комітет
ОУН - Організація українських націоналістів
ОЧГ - оперативно-чекістські групи
ПВР - Президія Верховної Ради
ПНВК - Польський комітет національного визволення ПУН - Провід українських націоналістів

4

РНК - Рада народних комісарів РП - революційний провід РПЦ - Російська православна церква РСМ - Робітничо-селянська міліція
РСФРР - Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (з 1936 р. - РРФСР - Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка)
УГКЦ - Українська греко-католицька церква УМВС - Управління міністерства внутрішніх справ УНК - Український національний комітет УНП - Український національний провід
УПА - Українська повстанська армія УКК - Український крайовий комітет
УСРР - Українська Соціалістична Радянська Республіка (з 1937 р. - УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка).
УЦК - Український Центральний Комітет
УШПР - Український штаб партизанського руху
ЦВК СРСР - Центральний виконавчий комітет Союзу Радянських Соціалістичних Республік
ЦВК УРСР - Центральний виконавчий комітет Української Радянської Соціалістичної Республіки
ЦК ВКП(б) - Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)
ЦК КП(б)У - Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України
ЦДАГО України - Центральний державний архів громадських об'єднань України

5

ВСТУП
Актуальність теми. Становлення України як правової держави, демократизація та гуманізація соціально-політичного життя неможливі без усебічного осмислення її історії. У сучасних умовах особливого значення набуває проблема депортаційно-репресивних процесів на території західноукраїнських областей у період 1939-1953 рр., коли політичний терор став одним з елементів офіційної ідеології й повсякденної практики та інструментом управління країною.
Анексія західноукраїнських земель Червоною армією у вересні 1939 р. заклала початок радянізації краю, що й нині неоднозначно трактується як науковцями, так і місцевим населенням. Одні пов’язують із «золотим вереснем» «успіхи соціалістичного будівництва» та «вільне й щасливе життя у великій сім’ї братніх народів», інші вважають, що народ Західної України заплатив за це «благо» занадто дорогу ціну, оскільки було фізично знищено й примусово виселено радянською владою сотні тисяч людей, зруйновано національну культурно-духовну спадщину і традиції, сфальсифіковано історію.
Про хід соціально-економічних перетворень на теренах західноукраїнських областей за роки радянської влади опубліковано чимало праць. Однак усі вони через відомі причини трактували події з позиції тогочасної ідеології та політики. А все, що стосувалося української національної ідеї, українських національних сил та рухів, окремих особистостей, боротьби за державну самостійність України, інтерпретувалося як «буржуазно-націоналістична ідеологія», «бандитизм» тощо. Водночас масові депортації та репресії подавалися винятково як «боротьба з ворогами народу».
Цілком очевидно те, що трактування тогочасних подій з позиції радянських нормативно-правових документів загалом і радянського

6

кримінального законодавства зокрема є науково некоректним та непродуктивним.
Протистояти радянській історичній науці намагалися представники української діаспори - Б.Р. Боцюрків, П.М. Добрівлянський, В.М. Косик, К.Ф. Панківський, В.В. Яшан та інші. Проте їхні праці були здебільшого недоступними для широко загалу на теренах УРСР. І лише з проголошенням 1991 р. незалежної Української держави з’явилася можливість звільнитися від обмежувальних ідеологічних пут і об’єктивно висвітлити події минулого.
Історико-правові дослідження означеної проблеми здійснювали І.О. Андрухів, І.Г. Білас, С.І. Білокінь, Д.В. Вєдєнєєв, Т.В. Вронська, В.Д. Гончаренко, Я.Т. Гросс, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, О.Є. Лисенко, В.С. Макарчук, В.М. Нікольський, Д.Д. Пеца, П.М. Рабінович, М.І. Семиряга, В.І. Сергійчук, Ю.Ю. Сливка, А.Й. Рогожин, В.О. Румянцев, А.Й. Француз, А.Є. Шевченко та інші. Автори на підставі аналізу великого масиву нових архівних документів передали перебіг репресій у радянській державі, участь у них партійних та правоохоронних органів, а також окремі персонали. Водночас недостатньо висвітленими у юридичній науці залишаються різні аспекти державного терору, що мав місце на території західних областей УРСР 1939-1953 рр. в умовах радянської влади та нацистської окупації. Крім того, комплексне монографічне історико-правове дослідження з вказаного питання не проводилося.
Таким чином, актуальність дослідження проблеми депортаційно- репресивних процесів на території західноукраїнських областей УРСР зазначеного періоду визначається необхідністю переосмислення та нового погляду на події через призму сучасних підходів, гармонізації гуманітарної сфери, утвердження громадянського суспільства й засад правової держави та завершення процесу реабілітації жертв репресій.
Зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі пріоритетних напрямів наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України на період 2010-2014 років, затверджених наказом

7

МВС України від 29.07.2010 р. № 347, і згідно з програмою науково- дослідницької роботи кафедри теорії та історії держави і права Донецького юридичного інституту МВС України «Правові аспекти діяльності міліції України (1917-1991 рр.)», затвердженою протоколом засідання кафедри від 17.12.2009 №6.
Мета роботи полягає в історико-правовій характеристиці особливостей депортаційно-репресивних акцій на території західних областей УРСР у контексті суспільно-політичних подій та явищ, що відбувалися в період 1939-1953 років.
Досягнення мети передбачає вирішення комплексу таких дослідницьких задач:
- проаналізувати стан наукової розробки теми, з’ясувати повноту та репрезентативність її джерельного забезпечення;
- висвітлити особливості анексії західноукраїнських земель та особливості політики радянізації довоєнного і повоєнного періодів;
- здійснити комплексний аналіз правового регулювання депортаційно- репресивних процесів на території західноукраїнських областей УРСР 1939- 1941 рр.;
-&n

Список літератури

висновки

191

У «Висновках» підбито підсумки дослідження та сформульовано його найважливіші результати, зокрема:
1. Історіографія проблеми представлена значним пластом літератури, аналіз якої дає підстави стверджувати, що депортаційно-репресивні процеси на території західних областей УРСР 1939-1953 рр. висвітлювалися з позицій тих «політичних віянь часу», які були властиві для періоду, коли побачили світ ці публікації. Однак, зважаючи на їх позитивні й негативні сторони, усе ж необхідно зауважити, що висвітлення в історико-правовому аспекті питання про депортаційно-репресивні заходи на території України до цього часу так і не стали предметом окремого комплексного дослідження. Використані у даній праці різноманітні наукова література та джерельна база (документи та матеріали архівних установ, збірники документів, спогади очевидців та періодика) дали змогу не лише розширити д жерельно - історіографічну базу з даної проблеми, а й глибше реконструювати суспільно-політичне та нормативно-правове підґрунтя проведення означених явищ, а також показати масштаби настання негативних наслідків від їхнього проведення.
2. Не заперечуючи окремих позитивних моментів приєднання західноукраїнських земель у вересні - листопаді 1939 р. до складу СРСР і УРСР, водночас спостерігалися негативні явища, які стали основними причинами для неприйняття радянської влади значною частиною місцевого населення. Так, прикриваючись реалізацією міжнародного принципу «права на взаємодопомогу», радянське керівництво ставило за мету не допустити утворення самостійної держави на території західноукраїнських земель, що йшло врозріз з амбітними геополітичними планами Кремля. А залишення значної кількості населення й етнічних українських території поза «сферою впливу» зайвий раз підкреслювало ставлення СРСР до західних регіонів не як

192

до органічної частини України, а як до стратегічно вигідної території, яка в майбутньому зможе стати блокпостом проти агресивних зазіхань з боку Заходу. Відсутність істинного волевиявлення населення регіону під час «возз’єднання» змушувало радянське керівництво масово направляти на західноукраїнські території спеціалістів з інших регіонів УРСР. Це значно обмежувало право «бути обраним» для місцевих мешканців, оскільки до числа кандидатів у Народні Збори потрапляли в основному особи - громадяни іншої держави. Такий підхід породжував недовіру до нової влади з боку місцевого населення та нівелював міжнародний принцип - «право на самовизначення», який, крім того, реалізувався не шляхом проведення референдуму у формі плебісциту, а через обрання представницького органу - Народних Зборів, які в односторонньому порядку звернулися з проханням прийняти дані території до складу УРСР. А процес приєднання Північної Буковини взагалі відбувався без будь-яких спроб реалізації принципу «права на самовизначення». Радянізація краю здійснювалася здебільшого командно- адміністративними засобами, що суперечило усталеному при попередніх владних режимах укладу життя, звичаям, традиціям і тим самим спричиняло невдоволення значної частини населення більшовицьким ладом. Тимчасові органи влади масово створювалися шляхом призначення на посади завчасно, до проведення виборів усіх рівнів. На керівні посади висувались в основному представники немісцевого населення, що позбавляло «західняків» можливостей бути задіяними у владному процесі. Тотальний контроль, примусові заходи, сувора централізація в довоєнний та післявоєнний періоди радянізації краю викликали активний і пасивний спротив місцевого населення, а це, у свою чергу, - переслідування та репресії проти невдоволених та інакомислячих, основну роль в яких відігравали органи НКВС та Робітничо-селянська міліція.
3. Особливості становлення правового поля репресій в умовах радянського режиму полягали в тому, що воно формувалося як головний засіб ізоляції та нейтралізації як дійсних, так і надуманих ворогів радянської

193

влади. Коло «ворогів» постійно розширювалося, кримінальне законодавство набирало жорстких (а згодом і жорстоких) форм, а масштаби репресій зростали. У кримінальному законодавстві існував доволі широкий діапазон понять «ворог народу», «пособництво», «терор», що в подальшому призвело до масових репресій стосовно місцевих людей. До категорії «ворогів» були віднесені практично всі верстви населення за їх минулою політичною, релігійною, професійною та соціальною приналежністю. Чинне на той час законодавство базувалося не на загальноприйнятих правових нормах, а на ідеологічних постулатах. Фактично політбюро ЦК ВКП(б) та НКВС СРСР перебирали на себе функції вищого законодавчого органу, а ухвалені ними нормативні акти безпосередньо регулювали силові дії властей, грубо порушуючи при цьому конституційні права і свободи громадян. Наслідком такого підходу стали постійна зміна чинного законодавства, невідповідність підзаконних нормативно-правових актів конституційним нормам, функціонування спеціальних судових і позасудових органів, які виносили суворі вироки «ворогам народу» та членам їхніх родин. Серед репресивних заходів широко застосовувався так званий принцип «об’єктивної вини». Це означало, що за злочини, скоєні «націоналістами», «зрадниками батьківщини», несли юридичну відповідальність і члени їхніх сімей, включаючи неповнолітніх дітей.
4. Правова база для проведення репресій стосовно населення західноукраїнських областей почала формуватися ще до анексії 17 вересня 1939 року, тобто у сферу її дії потрапляли громадяни іншої держави. Депортаційні акції 1940 і травня 1941 рр. здійснювалися у трьох формах: вислання на спецпоселення, вислання у виправно-трудові табори, виселення у заслання в спеціально визначені адміністративні райони. Виселення проводилося позасудовими органами - Особливою нарадою при НКВС СРСР - без слідства й суду, а тому було грубим порушенням чинного законодавства, оскільки бралися до уваги лише соціальні, політичні та релігійні компоненти самоідентифікації виселенців, а не конкретні

194

«контрреволюційні» чи «антидержавні» діяння. Між депортаціями 1940 і травня 1941 рр. існувати певні відмінності. Якщо 1940 р. основна маса висланих із західних областей УРСР під час першої (лютий) і третьої (червень) акції за соціальним статусом була однорідною (осадники й біженці), яких помістили в «робітничих селищах», а висланих під час другої акції (квітень) в адміністративному порядку членів сімей репресованих «ворогів народу» та повій - у спеціально визначених районах Казахської та Узбецької PCP, то виселення у травні 1941 р. було незначним (порівняно з попередніми) за кількістю, але більш різнорідним за соціальним походженням «антирадянських елементів», а також тривалішим за терміном заслання і обмеження громадянських прав. Організація та проведення депортаційно- репресивних заходів мали справити відповідний психологічний вплив на місцеве населення, яке під впливом страху бути репресованим мусило визнати радянську владу та змиритися з її існуванням. Ця стратегія була апробована на теренах СРСР упродовж 20-30-х рр., а 1939-1941 рр. реалізовувалась на щойно приєднаних західноукраїнських землях.
5. Після захоплення західноукраїнських земель нацистська окупаційна адміністрація на перших порах намагалася зосередити головну увагу на збереженні спокою й порядку на території західноукраїнських земель, залишивши майже без змін традиційні адміністративний устрій, правове поле, культурно-освітній та господарсько-економічний уклади життя. Не применшуючи трагічних наслідків війни, що відобразилося в економічному пограбуванні та масовому знищенні місцевого населення, усе ж необхідно зазначити, що окремі реформи «нового порядку», зокрема адміністративно- територіальна, судова, економічна, сприймалися місцевим населенням лояльніше, ніж радянські. Так, німецький режим практикував залучення до адміністративних та правоохоронних органів осіб з числа місцевого населення, допускав існування суспільно-громадських установ (Український Крайовий Комітет), які виконували буферні функції між окупаційним режимом та місцевим населенням. Однак масовий терор як основний

195

інструмент окупаційної політики швидко нівелював зміни та налаштував соціум проти гітлерівського «нового порядку». За період нацистської окупації з території УРСР та інших окупованих територій СРСР до Німеччини було вивезено близько 5 млн. радянських громадян у статусі «остарбайтерів» і військовополонених. Фактично в Європі середини XX століття відновлено масову рабську працю. Іншими видами репресій нацистського окупаційного режиму стали масові арешти, прилюдні страти невинних людей. В умовах воєнного стану німецький окупаційний каральний апарат дозволяв собі вести розслідування справ з порушенням усіх чинних правових норм, практикуючи «показові» суди та привселюдне застосування покарання. Мотивами для проведення таких дій були як боротьба з недопущенням проявів самостійності, так і «відплатні акції» за фізичне знищення представників окупаційного режиму. Як і в період довоєнної та післявоєнної радянізації краю, репресивним заходам піддавалися не тільки безпосередні учасники самостійницького руху на території західноукраїнських земель, а й усі, хто підозрювався у допомозі активістам чи був з ними у родинних зв’язках. Ще однією драматичною сторінкою стала примусова репатріація, яка проводилася спеціальними радянськими структурами. Організаційно-правовою основою для приведення в дію механізму репатріації послужили низка указів, постанов, розпоряджень органів влади різних рівнів, а також створення по всій вертикалі виконавчої влади відповідних органів, які займалися роботою з повернення та облаштування репатріантів. Радянський Союз був єдиною країною з учасників Другої світової війни, яка застосовувала примусову репатріацію своїх громадян, що зумовило невдоволення як у колах світової громадськості, так і серед значної частини репатріантів, які не бажали повертатися до СРСР під страхом можливих репресій проти них.
6.3 поверненням 1944 р. в західні області радянської влади відновилися депортації та репресії національно-політичного, військово- стратегічного і господарського характеру. Ці кроки супроводжувалися

196

порушенням чинного законодавства, у першу чергу, конституційних норм, «Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року, яка передбачала «добровільний» процес переселення, а також інших радянських нормативно-правових актів, що регулювали ці процеси. Як наслідок - було завдано великих матеріальних збитків сім’ям, які переселялися, оскільки їхнє майно, не вивезене з місця переселення, не відшкодовувалося належним чином, не було проведено перерозрахунку, а умови, у які переселялися, переважно виявилися гіршими за ті, з яких переселяли. І найголовніше, населення, насамперед українське, зазнало численних репресій фізичного та психологічного характеру за участь у переселенських акціях.
7. Правове поле репресій радянської влади проти активних учасників збройного опору відділів ОУН-УПА, так званих «пособників» і членів їхніх родин, базувалося, головним чином, на постановах, наказах та директивах вищих радянсько-партійних органів і силових структур. Особливість цих нормативних документів полягала в тому, що вони часто вступали в суперечність із конституційними нормами та чинним кримінальним законодавством. Продовжувалася практика «сімейного заручництва», у зв’язку з чим понад 150 тис. близьких родичів учасників збройного опору стали заручниками тоталітарного режиму й були безвинно покарані, а їхнє майно конфісковане. Судочинство здійснювали Військові трибунали військ МВС Українського округу, що розглядали справи за статтями 54 і 56 КК УРСР, а ухвали з виселення сімей учасників збройного опору та їх пособників виносила Особлива нарада при МДБ СРСР, існування якої не було врегульоване ні Конституцією СРСР (1936 р.), ні Законом «Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік» (1938 р.). Масові виселення та невиправдано жорстока судова практика значно послабили соціально-матеріальну базу та підпільний рух, що, у свою чергу, сприяло

197

утвердженню відновлених органів радянської влади на території західних областей УРСР.
8. Депортації, які в офіційних документах декларувалися, як «добровільні», і мали господарсько-економічне спрямування, насправді також переслідували одну мету - знищити соціальну й матеріальну базу самостійницького руху. Масові переміщення проводилися відповідно до постанов вищих органів влади, з порушенням громадянських і людських прав, мали примусовий характер, завдавши десяткам тисяч переселенців значних матеріальних і моральних збитків. Загроза бути виселеними спонукала багатьох селян вступати до колгоспів, що об’єктивно сприяло проведенню в західних областях «суцільної колективізації».
9. Аналізуючи документи і матеріали проведених депортаційно- репресивних акцій на території західних областей УРСР 1939-1953 рр., можна констатувати про масовий характер репресій стосовно місцевого населення, у першу чергу, українського. Крім того, слід зазначити, що під час виконання і без того злочинних правових актів, які регулювали проведення депортаційно-репресивних акцій як під час першої та другої радянізації краю, так і нацистського окупаційного режиму, виконавці часто виходили за їх межі, здійснюючи ще більші репресії і терор проти місцевого населення, а винуваті особи притягувалися не так до кримінальної, як до дисциплінарної відповідальності.
У зв’язку з появою ще одного дослідження, у якому робиться спроба юридичної оцінки депортаційно-репресивних процесів на західноукраїнських землях в умовах двох тоталітарних режимів, зміцнюється підґрунтя для порушення питання про визнання геноциду, насамперед, проти українського народу на підставі статті 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

198

НЕОПУБЛІКОВАНІ АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ УКРАЇНИ (М. КИЇВ)
1. Протоколы №№ 10-11 заседаний Политбюро ЦК КП(б)У. 01.10- 20.10.1940 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, сир. 588, 176 арк.
2. Копия Соглашения между правительствами СССР и Германии об эвакуации украинского и белорусского населения с территории бывшей Польши, отошедшей в зону государственных интересов Германии и немецкого населения с территории бывшей Польши, отошедшей в зону государственных интересов СССР. 16.11.1939 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, ч. IV, спр. 7308, 18 арк.
3. Спецсообщения о деятельности украинских националистов - 05.10.1943 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 530, 13 арк.
4. Проэкт постановления СНК УССР и ЦК КП(б)У о создании при СНК УССР Совета помощи западным областям УССР, декабрь 1944 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 791, 8 арк.
5. Специальные сообщения, докладные записки, информации о действиях украинско-немецких националистических банд и о мероприятиях по борьбе с ними. 4 октября - декабрь 1944 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 929, 140 арк.
6. Отчеты, информация, справки секретарей обкома КП(б)У секретарям ЦК КП(б)У т.т. Кагановичу Л. М., Хрущеву Н. С. о ходе борьбы с остатками банд и подполья украинско-немецких националистов по Станиславской области. 24 января - 8 декабря 1947 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 4974, 159 арк.

199

7. Борьба с вооруженными бандами украинских националистов, выявление и ликвидация оуновского подполья, 2.04. -30.04.1948 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5041, 233 арк.
8. Вопросы репатриации граждан СССР, ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5166, 347 арк.
9. Вопросы МВД и МТБ. 12.01. -29.12.1950 г., ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 103,472 арк.
ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ (М. КИЇВ)
10. Документа об обследовании управлением Наркомюста УССР по Станиславской области работы нарсуда Станиславского района (приказ, протокол, акт, заключение), 04.02. - 18.04.1941 г., ЦДАВОВУУ, ф. 8, оп. 17, спр. 703, 15 арк.
11. Документы об обследовании управлением Наркомюста УССР по Станиславской области работы нарсуда 2-го участка г. Станислава и нарсуда Тисменецкого района, 27.01. -26.04.1941 г., ЦДАВОВУУ, ф. 8, оп. 17, спр. 704, 12 арк.
ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ МВС УКРАЇНИ (М. КИЇВ)
12. Приказ НКВС СССР № 001124 «Об оперативно-чекистских мероприятиях по Западной Украине» от 21 сентября 1939 г., ГДАМВСУ, ф. 45, оп. 1, спр. 50.
13. Приказ НКВД СССР № 001225 «О введении единой системы оперативного учета антисоветских элементов, выявляемых агентурной разработкой» от 11 октября 1939 г., ГДАМВСУ, ф. 45, оп. 1, спр. 51.
14. Приказ НКВД УССР № 4888/СН «Об агентурно-оперативной работе по религиозникам в Западной Украине» от 22 декабря 1939 г., ГДАМВСУ, ф. 46, оп. 1, спр. 31.

200

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (М. МОСКВА)