ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЕФЕКТИВНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ ЇЇ ПРАВ ТА СВОБОД

Короткий опис

ЗМІСТ
ВСТУП ............................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЮРИДИЧНИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ..........................
9
1.1. Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів ...............
1.2. Поняття та ознаки державно-юридичного захисту прав людини .........
1.3. Загальна характеристика видів правозахисної діяльності .....................
1.4. Поняття та види юридичних засобів захисту прав людини ...................
1.5. Право на ефективний юридичний засіб захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини ........................................................
1.6. Співвідношення прав на ефективний юридичний засіб захисту і на справедливий судовий розгляд (у світлі європейських стандартів)...... 9
29
50
68

84

93
Висновки до Розділу 1 ..................................................................................... 110
РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ......................................................
118
2.1. Загальнотеоретичні питання дослідження ефективності юридичних засобів ..........................................................................................................
2.2. Проблеми методики виявлення ефективності юридичного засобу захисту .........................................................................................................
2.3. Юридичні засоби захисту прав людини: спеціальні умови ефективності ...............................................................................................
118

132

139
Висновки до Розділу 2 ..................................................................................... 164
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ................................................................................ 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................... 176

ВСТУП
Актуальність теми. Проголошення в Конституції України курсу на формування правової держави, визначення нею головного обов’язку держави як утвердження прав та свобод людини неминуче виводять на перший план проблему ефективності юридичного забезпечення прав людини, зокрема ефективності захисту цих прав. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її прав та свобод.
Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту. Це, зокрема, ст.8 Загальної декларації прав людини, п.3 ст.2 Пакту про громадянські і політичні права, ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція).
Та чи не найбільш розширену інтерпретацію змісту зазначеного права можна зустріти у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі — Суд) в процесі численного застосування ним згаданої ст.13 Конвенції, яка, як відомо, нині є складовою частиною законодавства України. Для правильного розуміння поняття ефективності національного юридичного засобу захисту права людини важливими також є правоположення Суду, сформульовані ним при застосуванні й ст.35 Конвенції, яка встановлює обов’язок особи вичерпувати усі лише ефективні національні юридичні засоби захисту перед тим, як звертатись зі скаргою до нього.
У зв’язку з цим виникають, перш за все, такі питання: що ж таке взагалі юридичний засіб захисту права людини? Які його види? Як визначити, чи є певний засіб захисту ефективним, чи ні? Відповіді на ці питання, як видається, повинна дати наука загальної теорії права та держави й, зокрема, такий її підрозділ, як загальна теорія прав людини.
Проте у цій науці проблема ефективності саме юридичних засобів захисту прав людини ще не була предметом комплексного монографічного дослідження. Протягом останніх десятиліть вітчизняні дослідження фахівців торкались лише таких окремих питань, як загальна теорія юридичних засобів (інструментальна теорія права), загальне поняття юридичного захисту, загальна теорія ефективності правового регулювання (праці С. Алексєєва, П. Анісімова, В. Ведяхіна, А. Венгерова, І. Зеніна, В. Казімірчука, В. Капіцина, В. Козлова, В. Лазарєва, М. Лєбєдєва, О. Малька, О. Онуфрієнка, П. Рабіновича, І. Самощенка, В. Сапуна, В. Сирих, Л. Спірідонова, Ф. Фаткулліна, Л. Чулюкіна, Є. Шикіна, К. Шундікова, Л. Явіча). Ці питання іноді побіжно обговорювалися й у галузевій літературі (праці Г. Батурова, М. Воробйова, В. Глазиріна, В. Грібанова, П. Гурєєва, І. Дзери, О. Іванова, Н. Кузнецової, Н. Малєїна, М. Морщакової, В. Нікітінского, В. Нора, А. Пашкова, І. Петрухіна, Б. Пугінского, З. Ромовської, М. Сібільова, Г. Стоякіна, В. Федосової, Г. Хайрової, Д. Чечота).
Викладеним обумовлюється актуальність теми даної дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Актуальні проблеми загальної теорії права та прав людини” (номер державної реєстрації 0103U005936).
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення засад та основних елементів загальнотеоретичної концепції юридичних засобів захисту прав людини, зокрема ефективності таких засобів та шляхів її встановлення.
Досягнення цієї мети вимагало вирішення наступних завдань:
- уточнити загальне поняття юридичного засобу;
- уточнити загальне поняття юридичного захисту;
- запропонувати інтерпретацію поняття юридичного засобу захисту;
- розкрити зміст права на ефективний юридичний засіб захисту (у світлі європейських стандартів) та виявити співвідношення цього права з суміжними правами;
- уточнити визначення загального поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини та запропонувати методику її виявлення.
Об’єктом дослідження є система національних юридичних явищ, що слугують засобами юридичного захисту прав людини.
Предметом дослідження є певні загальні закономірності формування та забезпечення ефективного функціонування національних юридичних засобів захисту прав людини.
Методи дослідження. Філософсько-методологічним підґрунтям даного дисертаційного дослідження послугували: соціальний детермінізм, діалектичний підхід у пізнанні юридичних явищ, філософський інструменталізм (як певне відгалуження філософії прагматизму) — вони використовувались для пояснення ролі будь-яких явищ, що виникають у процесі функціонування та взаємодії індивіда і суспільства, зокрема явищ юридичних; загальна теорія діяльності (як науковий напрямок у соціальній філософії) — для виявлення місця і значення категорії „засіб” з огляду на загальну структуру людської діяльності; потребовий підхід у розкритті соціальної сутності відповідних юридичних явищ.
Серед загальнонаукових методів використовувались, насамперед, системно-структурний (зокрема, при з’ясуванні загальної системи спеціальних умов ефективності юридичних засобів захисту), формально- та діалектико-логічний, сходження від конкретного до абстрактного (наприклад, в процесі аналізу конкретних рішень Суду) і, навпаки, від абстрактного до конкретного, аналіз та синтез. У ході дослідження використовувались також деякі спеціально-юридичні методи, а саме: спеціальні способи тлумачення юридичних норм, прийоми узагальнення юридичної практики, способи виявлення відповідності національних юридичних явищ європейським стандартам.
Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим у вітчизняному правознавстві комплексним монографічним дослідженням загальнотеоретичної концепції національних юридичних засобів захисту прав людини та загальних закономірностей забезпечення їх ефективного функціонування. Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним положенням і висновкам:
1) вперше запропоновано загальну класифікацію соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини;
2) обґрунтовано (на основі інструментального підходу) уточнену дефініцію загального поняття юридичного засобу;
3) здійснено оновлену класифікацію таких засобів;
4) додатково аргументовано необхідність і уточнено розмежування понять „державно-юридична охорона права людини” та „державно-юридичний захист права людини”, у зв’язку з чим оновлено дефініцію поняття такого захисту;
5) обґрунтовано оновлену — більш конкретну — дефініцію загального поняття юридичних засобів захисту прав людини та вперше розроблено загальну класифікацію таких засобів;
6) розкрито зміст права на ефективний юридичний засіб захисту та вперше виявлено (у світлі відповідних європейських стандартів) його комплексне співвідношення з правом на справедливий судовий розгляд;
7) висловлено додаткові аргументи на обґрунтування положення про те, що загальне поняття ефективності юридичних засобів включає дві основні складові: ефективність прогнозовану й ефективність реальну, та вперше запропоновано дефініцію загального поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини;
8) обґрунтовано необхідність виокремлювати саме конкретно-ситуаційну ефективність юридичного засобу захисту права людини;
9) вперше визначено систему спеціальних (на додаток до загальних) умов ефективності юридичних засобів захисту прав людини.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання:
- у науково-дослідній діяльності — для подальшої розробки проблем ефективності юридичних засобів захисту прав людини, розробки загальної теорії захисту прав людини;
- у правотворчій діяльності — для правильного конструювання та вдосконалення існуючих у нормативно-правових актах юридичних засобів захисту прав людини;
- у правотлумачній діяльності — для адекватного розуміння європейських стандартів права людини на ефективний юридичний засіб захисту і використання їх як „взірцевої” інтерпретації;
- у правозастосувальній та правореалізаційній діяльності — для встановлення того, чи існує у конкретній справі ефективний національний юридичний засіб захисту права людини, чи ні.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі теорії та історії права та держави юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Низку її положень було виголошено у доповідях на науково-практичних конференціях: „Актуальные проблемы развития правовой системы современного общества” (м. Мінськ, 29-30 жовтня, 2002 р.); „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 10-11 квітня, 2003 р.); „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Одеса, 5-6 грудня 2003 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 5-6 лютого 2004 р.); „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Львів, 10-11 грудня 2004 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3-4 лютого 2005р.).
Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені автором у шістнадцяти наукових працях, десять з яких опубліковано у виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту становить 175 сторінок. Список використаних джерел налічує 35 сторінок та містить 454 найменування.

Список літератури

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:
1. Загальне поняття юридичного засобу має формуватись та інтерпретуватись на основі інструментального підходу до дослідження всіх видів юридичних явищ: субстанціональних (юридичних норм, нормативних юридичних актів), діяльнісних (юридичних дій) і явищ правосвідомості (а саме легалізованих юридичних понять).
2. Дефініцію зазначеного поняття можна сформулювати таким чином: юридичний засіб — це будь-яке юридичне явище, за допомогою якого може бути досягнута певна ціль, зафіксована прямо або опосередковано у законодавстві.
3. Зафіксована у законодавстві ціль може бути юридичною лише за формою або ж за формою і за змістом одночасно. Першою є така ціль, яка, будучи закріпленою у законодавстві, детермінується, головним чином, неюридичною потребою суб’єкта (біологічною, особистісною, економічною, культурною чи іншою) і реалізується в його правореалізаційній діяльності, тобто в його юридично значимій позитивній поведінці. Другою ж ціллю є така, яка, будучи закріпленою у законодавстві, детермінується, передовсім, юридичною потребою суб’єкта, а тому й досягається власне юридичною діяльністю.
4. Юридичною потребою є така вимога обставин життєдіяльності особи, соціальних груп, організацій чи суспільства в цілому, яка ставиться до існування й належного функціонування власне юридичних явищ.
5. Усі юридичні засоби можна класифікувати — за їх онтологічним статусом — наступним чином: 1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — це нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії; 2) юридичні засоби ідеального світу (сфери правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема легалізовані юридичні поняття); б) інтелекту¬альні засоби-діяння (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів).
6. Під державно-юридичним захистом права людини слід розуміти правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або на попередження чи припинення його порушення. Відповідно, право людини на державно-юридичний захист її прав та свобод — це право на здійснення в процесі національної правозастосувальної юрисдикційної діяльності заходів щодо примусового виконання обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або щодо відновлення такого права, або ж щодо попередження чи припинення його порушення.
7. При розмежуванні державно-юридичної охорони та державно-юридичного захисту прав людини, видається підставним виходити з того, що така охорона здійснюється без юрисдикційної діяльності компетентних органів, тобто без процедури вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав людини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (найчастіше — діяльності суду), результатом якої є реалізація одного із напрямків функції захисту права людини. Така діяльність здійснюється в порядку вирішення правового спору (як правило, із необхідними гарантіями для його сторін) і передбачає можливість застосування будь-якого виду державного примусу, в тому числі: заходів відновлення, заходів юридичної відповідальності, заходів присікання (припинення), заходів попередження.
8. Будь-яку соціальну діяльність, спрямовану на захист прав людини, можна розподіляти на певні види за наступними критеріями:
1) залежно від спроможності реалізувати функцію правозахисту: а) правозахисна; б) квазіправозахисна;
2) за відповідністю законодавчим приписам: а) правомірна; б) неправомірна;
3) залежно від часу її здійснення стосовно моменту порушення права людини: а) превентивна; б) ретроспективна;
4) за суб’єктом здійснення: а) національна; б) наднаціональна.
9. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, може додатково класифікуватись таким чином:
1) залежно від суб’єкта здійснення: а) національна та б) наднаціональна. Національну правозахисну діяльність за тим самим критерієм можна розподілити ще на два види: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист).
Державно-юридичну правозахисну діяльність залежно, так би мовити, від „автентичності” суб’єкта її здійснення можна поділити на два види: а) власна; б) делегована.
Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення поділяється на: а) активно-оборонну (зокрема, дії, що вчиняються в стані необхідної оборони або крайньої необхідності); б) оперативно-припиняючу (мається на увазі використання оперативних санкцій);
2) за напрямком (змістом) соціальної функції у захисті права людини у правозахисній діяльності вирізняються: а) попереджувальна; б) припиняюча (присікальна); в) відновлювальна.
10. Квазіправозахисна діяльність, на яку поширюється загальна класифікація будь-якої соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини, може також розподілятися залежно від суб’єкта здійснення на: а) національну; б) наднаціональну. За цим же критерієм національна квазіправозахисна діяльність поділяється на: а) державну квазіправозахисну; б) громадську квазіправозахисну. Так само й наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на два види: а) міждержавна квазіправозахисна; б) громадська квазіправозахисна.
11. Юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав.
12. Залежно від сфери діяльності, в якій використовуються такі засоби захисту, їх можливо поділити на: а) засоби державно-юридичної правозахисної діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи інших компетентних органів); б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються).
13. За онтологічним статусом засоби захисту поділяються на:
А) засоби матеріального світу:
1) засоби-інструменти:
- засоби-інструменти організаційно-правового характеру (вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та повноваження тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запитання: хто здійснює захист?);
- засоби-інструменти матеріально-правового характеру (вони забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб’єктом, право якого порушується (у разі самостійної правозахисної діяльності), для відвернення або недопущення такого порушення. Ці юридичні засоби начеби відповідають на запитання, щό саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, чи то застосування оперативної санкції в рамках відповідних правомочностей суб’єкта));
- засоби-інструменти процесуально-правового характеру (вони регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Будучи за своєю суттю приписами процесуального права, вони визначають порядок начеби „активізації” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці юридичні засоби відповідають на запитання: як здійснюється захист?);
2) засоби-діяння:
- документовані дії (наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи – це засоби державно-юридичної правозахисної діяльності; письмове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення — це вже засоби самостійної правозахисної діяльності);
- фактичні дії (явка в судове засідання – приклад державно-юридичних засобів захисту; дії, вчинювані у стані необхідної оборони, – це засоби самостійного захисту);
Б) засоби сфери правосвідомості:
1) інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, поняття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони);
2) інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).
14. Залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту засоби захисту поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження.
15. Європейський стандарт права людини на ефективний юридичний засіб захисту (яке гарантується ст.13 Конвенції) передбачає наступний зміст цього права:
1) за загальним правилом, людина повинна мати можливість скористатись таким юридичним засобом, за допомогою якого, по-перше, її скарга про ймовірне порушення прав, гарантованих Конвенцією, буде розглянута національним органом по суті, а по-друге, за результатами її розгляду буде призначено відповідний захист права;
2) у разі, якщо розслідування кримінальної справи (особливо, коли працівники правоохоронних органів підозрюються у заподіянні злочину особі, що перебувала під слідством) не дало жодних результатів, то презюмується відсутність у потерпілого ефективних засобів захисту від вчиненого цими працівниками порушення його прав;
3) у разі порушення права на розгляд справи в розумний строк, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції, заявник повинен мати ефективні юридичні засоби захисту від такого порушення;
4) право на ефективний юридичний засіб захисту вважається порушеним, зокрема, тоді, коли національний судовий орган не захищає порушене право, мотивуючи це тим, що, відповідно до внутрішнього законодавства, воно не підлягає захисту;
5) порушення права, гарантованого ст. 13 Конвенції, має місце, якщо певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити;
6) у випадках, коли порушення ще фактично не відбулося, але є реальна загроза, що воно відбудеться і може заподіяти непоправної шкоди, людина повинна мати можливість вдатися до превентивного захисту;
7) ст. 13 Конвенції не вимагає обов’язкового задоволення на національному рівні будь-якої скарги особи, що звертається за захистом свого права (адже може виявитись так, що така скарга є безпідставною).
16. Комплексний аналіз — у світлі європейських стандартів — права людини на ефективний юридичний засіб захисту (ст.13 Конвенції) та права на справедливий судовий розгляд (ст.6 Конвенції) дозволяє виділити такі варіанти їхнього співвідношення:
1) якщо йдеться про цивільні права та обов’язки, а також про справи кримінального обвинувачення, тоді п.1 ст.6 Конвенції є lex specialis щодо ст.13 Конвенції; щодо інших категорій справ діють гарантії ст. 13 Конвенції;
2) ст. 13 Конвенції має пріоритетну дію також якщо при неналежному забезпеченні доступу до юридичних засобів захисту саме цивільних прав (що, здавалося б, викликало необхідність застосування п.1 ст.6 Конвенції), буде мати місце сукупність таких обставин: а) відсутність доступу до суду фактично зумовлена не виключними нормами щодо права подавати позов даним суб’єктом чи імунітетом відповідача від такого позову, а тим, що таке право взагалі не передбачено внутрішнім законодавством; б) „матеріальне” право, забезпечуване ст. 13 Конвенції, має вищу соціальну цінність, ніж те „матеріальне” цивільне право, яке забезпечується п.1 ст.6 Конвенції;
3) ст. 13 Конвенції гарантує наявність ефективного юридичного засобу захисту від ймовірного порушення вимог п.1 ст.6 Конвенції про розгляд справи упродовж розумного строку, про розумність тривалості кримінального переслідування, про розумний строк виконання судового рішення; отже, в таких випадках ст. 13 Конвенції забезпечує відповідні вимоги п.1 ст.6 Конвенції;
4) ст. 13, на відміну від п.1ст.6 Конвенції, ставить вимоги до держави проводити ефективне розслідування обставин вчинення злочинів щодо особи.
17. Соціальний результат є джерелом інформації про ефективність не юридичної норми, не правозастосувальної діяльності чи інших видів юридичних засобів, взятих окремо, а про інтегральну (сукупну) ефективність усієї системи юридичних засобів.
18. Загальне поняття ефективності правового регулювання повинно передбачати наявність у ньому двох складових: 1) прогнозована ефективність (яка визначається за допомогою якісних (діалектико- та формально-логічних) методів змістовного аналізу) та 2) реальна ефективність (яка вимірюється кількісними (зокрема, математичними та соціологічними) методами). У зв’язку з цим непереконливою видається позиція, згідно з якою ефективність юридичних засобів має виявлятись лише за допомогою емпіричних досліджень.
19. Ефективність кожного юридичного засобу має визначатися через його теоретичну спроможність (складова прогнозованої ефективності) та реальну здатність (складова реальної ефективності) забезпечити досягнення такого результату, що відповідатиме соціальній меті, заради якої цей засіб було створено.
20. Ефективність юридичного засобу захисту права людини — це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети — захистити право людини.
21. Потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може „спрацювати” в конкретному випадку, у конкретній справі і тим самим виявитись ефективним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде мати високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись з певних причин неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням двох складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної.
22. Для встановлення того, чи є юридичний засіб захисту права людини у конкретній справі ефективним, чи ні, доцільно використовувати концепцію спеціальних умов ефективності таких засобів. Їх система виглядає наступним чином:
1) Кумулятивні умови:
а) доступність засобу захисту. Недотримання цієї умови проявляється в одному з таких випадків: і) відсутність у скаржника права прямого звернення до юрисдикційного органу; іі) наявність невиправданих юридичних обмежень у доступності засобу захисту; ііі) нереальність доступу (фактична недоступність);
б) теоретична результативність (перспективність) засобу захисту;
в) адекватність засобу захисту;
г) достатність засобу захисту;
д) практичність засобу захисту;
е) оперативність засобу захисту;
ж) незалежність та неупередженість національного органу при застосуванні засобу захисту.
Зазначені умови є кумулятивними, оскільки відсутність хоча б однієї з них означає, що аналізований засіб захисту не є ефективним.
2) Умови для окремих категорій справ:
а) наявність одного з альтернативних ефективних засобів захисту від порушення права на розумний строк провадження у справі (в такій ситуації особа повинна мати хоча б один з наступних засобів захисту: попереджувальний, присікальний (припиняючий), або відновлювальний);
б) належне розслідування обставин вчинення злочину проти людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азімов Ч. Здійснення самозахисту в цивільному праві // Вісник Академії правових наук. — 2001. — № 2(25). — С.135-141.
2. Алексеев С.С. Общая теория права. Т.1. — М.: Юридическая литература, 1981. — 359 с.
3. Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — 712 с.
4. Алексеев С.С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие, классификация. // Советское государство и право. — 1987. — №6. — С. 12-19.
5. Алексеев С.С. Теория права. — М.: Изд-во БЕК, 1994. — 224 с.
6. Алжеев И.А. Защита конституционных прав граждан Российской Федерации (теория и практика): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1993. — 20 с.
7. Анисимов П.В. Права человека и правозащитное регулирование: Проблемы теории и практики. — Волгоград: ВА МВД России, 2004. — 252 с.
8. Анисимов П.В. О методологическом и практическом значении права человека на правовую защиту в формировании правозащитного направления отечественной юридической науки // Философия права. — 2004. — №1. — С. 11-17.
9. Анисимов П.В., Лазарев В.М. Метод правозащитного регулирования. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2005. — 202 с.
10. Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Х., 2004. — 20 с.
11. Аристотель. Метафизика. — М.-Л., 1934. — 348 с.
12. Баранов В.М. О некоторых условиях повышения юридической эффективности поощрительных норм советского права // Вопросы теории государства и права. — Вып.4 — Саратов, 1976. — С. 115-134.
13. Басин Ю.Г., Диденко А.Г. Дисциплинирующее значение оперативных санкций // Советское государство и право. — 1983. — №4. — С.50-55.
14. Басин Ю.Г. Основы гражданского законодательства о защите субъективных гражданских прав // Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства СССР и союзных республик. — Саратов, 1971. — С. 33-37.
15. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан СССР. — Свердловск: Изд-во Уральского университета, 1989. — 204 с.
16. Белогорская Е.М. Метод семейно-правового регулирования общественных отношений // Развитие законодатель¬ства о браке и семье. — М., 1978. — С. 146-158.
17. Белянская О.В. Механизм непосредственной реализации прав свобод личности. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 2003. — 26 с.
18. Биля І.О. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2004. — 20 с.
19. Бойко П. Доступ до правосуддя: між ілюзією і реальністю // Юридичний вісник України. — 2004. — №9 (453). — С. 1,4.
20. Бойков А.Д. К изучению эффективности уголовно-процессуального закона // Эффективность применения уголовного закона. — М.: Юридическая литература, 1973. — С.163-180.
21. Бортновська З. Справи з питань оподаткування: межі застосування статті 6 про захист прав людини та основних свобод // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2002. — №2. — С. 207-219.
22. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. — М.: Статут, 2001. — 842 с.
23. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. — М.: Юридическая литература, 1976. — 216 с.
24. Бринцев О. До питання про систему універсальних способів захисту у сфері підприємництва // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — №3(26). — С.233-241.
25. Вакуленко Т. Право на захист відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини // Право України. — 2004. — №2. — С.38-42.
26. Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К: Институт адвокатуры при Киевском университете им. Т.Шевченко, 1998. — 204 с.
27. Ведяхин В.М. Меры защиты как правовая категория // Право и политика. — 2005. — №5. — С.21-34.
28. Величко А.Н. Методика и техника социально-правовых исследований эффективности правовых норм // Проблемы совершенствования советского законодательства. — М., 1977. — С.29-41.
29. Венгеров А.Б., Самощенко И.С., Никитинский В.И. Общая методика измерений в праве // Сов. государство и право. — 1970. — №6. — С. 30-38.
30. Веремеенко И.И., Попов Л.Л., Шергин А.П. Понятие и условия эффективности административных санкций // Правоведение. — 1972. — №5. — С. 31-38.
31. Веретенникова С.Н. Публично-правовой и частноправовой аспекты самозащиты // Российский юридический журнал. — 2004. — №3. — С.18-20.
32. Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи (поняття) // Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. — Т.ІІ.: Права людини у контексті поліцейської діяльності. — К.: Ін Юре, 2005. — С. 265.
33. Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи (юридична відповідальність як гарантія) // Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. — Т.ІІ. Права людини у контексті поліцейської діяльності. — К.: Ін Юре, 2005. — С. 278-280.
34. Воложанин В.П. Несудебные формы разрешения гражданско-правовых споров. — Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1974. — 203 с.
35. Воробъев М.К. Охрана гражданских прав — конституционный принцип советского государства // Проблемы действия и совершенствования советского гражданского процессуального законодательства. Межвузовский сборник научных трудов. — Свердловск, 1982. — С. 18-24.
36. Воробьев М.К. О способах защиты гражданских прав // Труды по правоведению. — Новосибирск, 1968. — С.75-93.
37. Воронович Б.А. Философские проблемы взаимодействия общества и природы. — М.: Мысль, 1982. — 72 с.
38. Галкин Е.Б. Применение психологических категорий деятельности в праве // Проблемы совершенствования советского законодательства. — М., 1977. — С.41-49.
39. Галянтич М.К. Промислова власність: правові засоби охорони та захисту. — К.,2003 — 256 с.
40. Гегель. Наука логики. — М.:Мысль, 1999. — 1072 с.
41. Гейвандов Я. Правовые аспекты реализации конституционной функции по защите и обеспечении устойчивости рубля // Государство и право. — 2003. — №11. — С.67-76.
42. Гіда Є. Права людини (охорона і захист) // Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. — Т.ІІ. Права людини у контексті поліцейської діяльності. — К.: Ін Юре, 2005. — С. 759-760.
43. Глазырин В.В., Никитинский В.И. Эффективность правоприменительных актов // Советское государство и право. — 1984. — №2. — С.11-17.
44. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. — М.: Изд-во МНИМП, 1998. — 598 с.
45. Гордиенко Т.Г. Пути повышения эффективности правового регулирования в области охраны природы // Вестник Московского университета. Сер. „Право”. — 1978. — №3. — С.47-53.
46. Гражданское право: Учебник для вузов. Часть первая. — М.: Норма-Инфра-М, 1998. — 464 с.
47. Гражданское право: Учебник. Ч.1. — М.: Проспект, 1998. — 632 с.
48. Гражданское право: Учебник. Ч.1. — М.: Юристъ, 1997. — 472 с.
49. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. — М.: Российское право, 1992. — 208 с.
50. Гуреев П.П. Защита личных и имущественных прав. — М.: Наука, 1964. — 112 с.
51. Гусарєв С. Система юридичної діяльності в контексті захисту прав та свобод громадян // Проблеми державотворення і захисту прав людини в країні. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. — Львів, 2004. — С. 17-19.
52. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. — М.: Изд-во МГУ, 1965. — 190 с.
53. Долгова А.И. Правосознание как условие эффективности закона // Эффективность применения уголовного закона. — М.: Юридическая литература, 1973. — С.69-78.
54. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці. — Львів: Кальварія, 2004. — 280 с.
55. Доровских Е. Правовые проблемы защиты русского языка // Государство и право. — 2003. — №2. — С.5-15.
56. Жицинский Ю.С. Санкции нормы советского гражданского права. — Воронеж, 1968. — 123 с.
57. Забигайло В.К. Право и общество. Новые проблемы и методы буржуазного правоведения. — К.: Наукова думка, 1981. — 215 с.
58. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. //http://rada.gov.ua
59. Заец А.П. Вопросы методики исследования эффективности республиканского законодательства // Методологические проблемы юридической науки. — К.: Наукова думка, 1990. — С.110-123.
60. Зайцев Ю. Вичерпання національних засобів правового захисту: критерії кваліфікації // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2000. — № 2(6). — С.199-203.
61. Закон України „Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. //http://rada.gov.ua
62. Закон України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р. //http://rada.gov.ua
63. Закон України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993р. //http://rada.gov.ua
64. Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001р. //http://rada.gov.ua
65. Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6.04.2000р. // http://rada.gov.ua
66. Закон України „Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” від 22.12.1998р. // http://rada.gov.ua
67. Закон України „Про захист прав споживачів” від 12.05.1991р. //http://rada.gov.ua
68. Закон України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” від 1.12.1994 р. //http://rada.gov.ua
69. Закон України „Про прокуратуру” від 05.11.1991 р. //http://rada.gov.ua
70. Закон України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999 р. //http://rada.gov.ua
71. Закон України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993р. //http://rada.gov.ua
72. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 р. //http://rada.gov.ua
73. Закон України „Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання” від 19.10.2000р. //http://rada.gov.ua
74. Законодавство: проблеми ефективності. — К.: Наукова думка, 1995. — 232с.
75. Захаров Є. Деякі проблеми правозахисного руху в Україні // Юридичний Вісник України. — 26 жовтня – 1 листопада 2002р. — С. 10.
76. Защита личных и общественных интересов в гражданском судопроизводстве. Сборник научных трудов. — Калинин, 1985. — 176 с.
77. Зенин И.А. Теория эффективности гражданского законодательства // Ученые юристы МГУ о современном праве. — М., 2005. — С.85-95.
78. Зенин И.А. Эффективность норм права в области научно-технического прогресса // Сов. государство и право. — 1981. — №2. — С.44-52.
79. Злобин Г.А. Об изучении эффективности уголовного наказания // Сов. государство и право. — 1969. — №6. — С.28-36.
80. Знаменский Г.Л. Совершенствование хозяйственного законодательства: цель и средства. — К.: Наукова думка, 1980. — 187 с.
81. Иванов О.В. Право на судебную защиту // Советское государство и право. — 1970. — №7. — С. 40-48.
82. Иконицкая И.А. Критерий эффективности земельно-правовых норм // Сов. государство и право. — 1978. — №10. — С.53-58.
83. Илларионова Т.И. О категории эффективности гражданско-правовых норм // Гражданское право, эффективность и качество. — Свердловск, 1977. — С. 70-78.
84. История политических и правовых учений. — М.: Юридическая литература, 1988. — 814 с.
85. История политических и правовых учений: Учебник для вузов. — М.: Изд-во НОРМА, 2003 — 728 с.
86. История политических учений. Т.2. — М.: Государственное издательство юридической литературы, 1953. — 314 с.
87. История философии. В шести томах. Т.5. — М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961. — 919 с.
88. Історія філософії: Підручник для вищої школи. — Х.: Прапор, 2003. — 768 с.
89. Каган М.С. Человеческая деятельность. — М.: Политиздат, 1974. — 328 с.
90. Казимирчук В.П., Боботов С.В. Эффективность права как формы социального контроля // Эффективность применения уголовного закона. — М.: Юридическая литература, 1973. — С.11-26.
91. Калмыков Ю.Х. О повышении эффективности норм гражданского законодательства // Правоведение. — 1973. — №2. — С.41-47.
92. Каминская В.И. Теоретические проблемы социальной обусловленности и эффективности уголовного правосудия // Эффективность применения уголовного закона. — М.: Юридическая литература, 1973. — С.53-68.
93. Кандисбрат Р.Ю., Рубин Я.И. Демографическое законодательство: понятие и эффективность // Сов. государство и право. — 1973. — №12. — С.118-121.
94. Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты. — М.: Юркнига, 2003. — 288 с.
95. Карташов В.Н. Юридическая деятельность в социалистическом обществе. — Ярославль, 1987. — 84 с.
96. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. — Саратов, 1989. — 218 с.
97. Кветной М.С. Человеческая деятельность: сущность, структура, типы. — Саратов, 1974. — 224 с.
98. Керимов Д.А. Философские проблемы права. — М.: Мысль, 1972. — 472 с.
99. Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. — М.: Изд-во МГУ, 1967. — 119 с.
100. Кожухарь А.Н. К вопросу о понятии защиты гражданских прав и права на судебную защиту // Вопросы развития теории гражданского процессуального права. — М: Изд-во МГУ, 1981. — С. 23-33.
101. Козлов В.А. К вопросу о понятии эффективности права // Вестник Ленинградского университета. Серия „Экономика, философия и право”. — 1972. — №5. — С. 106-113.
102. Колесов П.П. Процессуальные средства защиты права. — Великий Новгород, 2004. — 220 с.
103. Коломоєць Т. Класифікація заходів адміністративно-правового примусу // Право України. — 2003. — №2. — С.105-111.
104. Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. //http://rada.gov.ua
105. Кондратьев Е.Е. Новый УПК: Защита свидетелей, потерпевших и других участников уголовного процесса. // Государство и право. — 2003. — №8. — С.48-53.
106. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Україна, 1996. — 56 с.
107. Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском гражданском праве // Проблемы гражданскоправовой ответственности и защиты гражданских прав. — Свердловск, 1973. — С.5-16.
108. Кривенко О. Примушування та самозахист // Юридичний Вісник України. — 4-10 вересня 2004 р. — №36. — С.10.
109. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. //http://rada.gov.ua
110. Крупина Е.В. К вопросу о понятии эффективности гражданско-правовой нормы // Вестник Московского университета. Сер. „Право”. — 1975. — №2. — С.52-55.
111. Кузнецова Н.Ф. Проблемы изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов // Эффективность применения уголовного закона. — М.: Юридическая литература, 1973. — С.27-52.
112. Кузнецова Н.Ф. Эффективность уголовного закона и ее значение в борьбе с преступностью // Вестник Московского университета. Сер. „Право”. — 1974. — №4. — С.11-21.
113. Курагин Г.Г., Попов Л.Л. Факторы эффективности административно-правовых санкций // Правоведение. — 1974. — №4. — С.37-45.
114. Лазарев В.В. Эффективность правоприменительных актов (вопросы теории). — Казань: Изд-во Казанского университета, 1975. — 208 с.
115. Лапаева В.В. Конкретно-социологические исследования в праве. — М.: Юридическая литература, 1987. — 144 с.
116. Лапчинский М.В. Некоторые аспекты исследования понятия „юридические средства охраны гражданских прав” // Государство и право. – 2002. — №5. — С.88-90.
117. Лебедев М.П. Государственные решения в системе управления социалистическим обществом. — М.: Юридическая литература, 1974. — 296 с.
118. Лебедев М.П. Об эффективности воздействия социалистического права на общественные отношения // Сов. государство и право. — 1963. — №1. — С.22-31.
119. Левченко К.Б. До визначення понять „правозахисний” та „правоохоронний”: постановка проблеми // Наше право. — 2004. — №1. — С.21-27.
120. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — 239 с.
121. Ленін В.І. Про карикатуру на марксизм і про „імперіалістичний економізм” //Повне зібрання творів. Т. 30. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1972. — С. 72-124.
122. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат, 1975. — 304 с.
123. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы и эмоции: Конспект лекций. — М.: Изд-во МГУ, 1971. — 40 с.
124. Леушин В.И. Юридическая практика в системе социалистических общественных отношений. — Красноярск, 1987. — 150 с.
125. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. — Х.: Харків юридичний, 2005. — 430 с.
126. Лутковська В. Застосування судами України при здійсненні правосуддя ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Право України. — 2004. — №8. — С.30-32.
127. Макода В. Припинення правової охорони промислового зразка та захист прав на нього // Право України. — 2000. — №6. — С.72-76.
128. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. — М.: Юридическая литература, 1981. — 215 с.
129. Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. — М.: Наука, 1985. — 165 с.
130. Малеина М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. — М.: Знание, 1991. — 126 с.
131. Малько А.В. Эффективность правового регулирования // Правоведение. — 1990. — №6. — С.61-67.
132. Малько А.В., Шундиков К.В. Цели и средства в праве и правовой политике. — Саратов, 2003. — 296 с.
133. Маркс К. Капітал. Т. 1. — К: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1954. — 791 с.
134. Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право, — М.: Юридическая литература, 1973. — 647 с.
135. Мармазов В.Є. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, її вплив на міжнародний арбітраж // Вісник господарського судочинства. — 2003. — №3. — С.172-187.
136. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. — Х: Національний університет внутрішніх справ, 2004. — 450 с.
137. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права: учебник. — М.: ТК Велби, Изд-во „Проспект”, 2005.– 768 с.
138. Мединцев П., Замойский И. Условия эффективности ответственности // Сов. юстиция. — 1973. — №10. — С.3-5.
139. Мельник О.М. Правове регулювання та шляхи підвищення його ефективності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2004. — 16 с.
140. Механизм защиты субъективных гражданских прав. — Ярославль, 1990. — 162 с.
141. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. //http://rada.gov.ua
142. Мурадян Э.М. Превентивные иски // Государство и право. — 2001. — №4. — С.23-27.
143. Наливайко О. Теорія правозахисної мети // Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. — Т.ІІ. Права людини у контексті поліцейської діяльності. — К.: Ін Юре, 2005. — С. 1056.
144. Наливайко О.І. Теоретико-правові проблеми захисту прав людини: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — 18 с.
145. Негодченко О. Механізм правового захисту // Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. — Т.ІІ. Права людини у контексті поліцейської діяльності. — К.: Ін Юре, 2005. — С. 491.
146. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: в 3 кн. — Кн. 1. — М: Владос, 2000. — 688 с.
147. Никитинский В.И, Глазырин В.В., Казаринова С.Е. О методике измерения эффективности правовых норм (опыт конкретных социально-правовых исследований) // Сов. государство и право. — 1975. — №9. — С. 25-32.
148. Никитинский В.И. Эффективность норм трудового права. — М.: Юридическая литература, 1971. — 247 с.
149. Николаева Л.А. Рассмотрение трудовых споров как форма защиты трудовых прав граждан // Советское государство и право. — 1973. — №8. — С.49-53.
150. Николов Л. Структуры человеческой деятельности. — М.: Прогресс, 1984. — 176 с.
151. Новицки М.А. Новые стандарты применения внутренних средств правовой защиты // Российское издание „Бюллетеня Интеррайтс”. — 1999. — №2. — С. 2-7.
152. Новоселов В. Способы защиты прав и свобод, гарантированных Конституцией СССР // Советская юстиция. — 1979. — №18. — С.7-8.
153. Нор В.Т. Защита имущественных в уголовном судопроизводстве. — К.: Выща школа, 1989. — 276 с.
154. Общая теория государства и права: Академ. курс в 2-х томах. — Т.2. Теория права — М.: Зерцало, 1998. — 640 с.
155. Общая теория прав человека. — М.: Норма, 1996. — 520 с.
156. Оксамытный В.В. Теория государства и права: Учебник для студентов высших учебных заведений. — М.: Импэ-Паблиш, 2004. — 563 с.
157. Онуфрієнко О.В. Правові засоби у контексті інструментальної теорії права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Х., 2004. — 18 с.
158. Онуфрієнко О.В. Правові засоби як основна категорія інструментальної теорії права // Українське право. — 2003. — №1. — С. 90-99.
159. Орзих М. Судебная власть в механизме защиты прав человека: доктрина и практика // Юридический вестник. — 2001. — №4. — С.116-128.
160. Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел: Учебное пособие. — Свердловск, 1973. — 123 с.
161. Пастухова Л.В. Ефективність міжнародно-правових засобів забезпечення реалізації Конвенції про захист прав і основних свобод людини: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2003. — 18 с.
162. Пашков А.С., Чечот Д.М. Эффективность правового регулирования и методы ее выявления // Сов. государство и право. — 1965. — №8. — С.3-11.
163. Пашков А.С., Явич Л.С. Эффективность действия правовой нормы // Сов. государство и право. — 1970. — №3. — С.40-48.
164. Пашук Т.І. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки // Бюлетень Міністерства Юстиції України. — 2004. — №11. — С. 38-47.
165. Пашук Т.І. До питання про види правозахисної діяльності (загальнотеоретичний аспект) // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — №6. — С. 25-35.
166. Пашук Т.І. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної характеристики // Юридична Україна. — 2004. — №8 — С. 10-17.
167. Пашук Т.І. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини // Адвокат. — 2004. — №6. — С. 25-29.
168. Пашук Т.І. Співвідношення прав на ефективний засіб юридичного захисту і на справедливий судовий розгляд (у світлі європейських стандартів) // Адвокат. — 2005. — №1. — 35-42.
169. Пашук Т.І. Юридичні засоби захисту прав людини: поняття та види // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Випуск 28. — К, 2005. — С. 48-56.
170. Пелевин С.М. Эффективность права и дальнейшее совершенствование законодательства о разводах // Правоведение. — 1971. — №3. — С.96-104.
171. Петрухин И.П., Батуров Г.П., Морщакова Т.Г. Теоретические основы эффективности правосудия. — М.: Наука, 1979. — 394 с.
172. Пилипенко А. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади: питання теорії // Право України. 2004. — №2. — С.26-30.
173. Підопригора О. Захист володіння за