КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

Короткий опис

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА

На правах рукопису

САМОКИШ ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ

УДК 343.775

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

Спеціальність 12.00.08 –
Кримінальне право і кримінологія, кримінально-виконавче право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник 
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії Правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України
СТРЕЛЬЦОВ ЄВГЕН ЛЬВОВИЧ

Одеса-2013

ЗМІСТ
Стор.

ВСТУП
4

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ ТА ОБ’ЄКТІВ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО ПРАВА

14
Висновки до розділу 1
51
РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

54
2.1. Об’єкт умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

54
2.2. Предмет умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

70
2.3. Об’єктивна сторона умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

96
Висновки до розділу 2
111
РОЗДІЛ 3. СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

118
3.1. Суб’єкт умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

118
3.2. Суб’єктивна сторона умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

130
Висновки до розділу 3
152
РОЗДІЛ 4. ВІДМЕЖУВАННЯ УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

154
Висновки до розділу 4
162
РОЗДІЛ 5. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ПРО УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ПРИРОДНИХ ТЕРИТОРІЙ ТА ОБ’ЄКТІВ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ

166
Висновки до розділу 5
185
ВИСНОВКИ
186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
201

ДОДАТКИ_______________________________________________ 228

ВСТУП

Актуальність теми
Природне довкілля є не лише природним середовищем проживання людини, а й природним капіталом, що надає людині безліч ресурсів та послуг. Людська цивілізація переходить до такого етапу свого розвитку, в якій таким дефіцитним чинником стає саме природний капітал. Логіка ефективних управлінських дій за таких умов вимагає максимального підвищення продуктивності використання природного капіталу та постійного нарощування інвестицій у збільшення його відновлювальної частини. Ядром відновлювального природного капіталу будь-якої нації є її природно-заповідний фонд та інші природні території й об’єкти, взяті під охорону держави.
Питання охорони природного довкілля, зокрема природно-заповідного фонду, треба також розглядати як один із пріоритетів європейської та євроатлантичної інтеграції України. Вимоги щодо вступу до Європейського Союзу передбачають впровадження протягом нетривалого перехідного періоду стратегії сталого (екологічно збалансованого) розвитку не лише на рівні проголошування та прийняття необхідних документів, а й її реалізації на практиці [180].
Таким чином, збереження та розвиток природно-заповідного фонду України, зокрема біотичного і ландшафтного різноманіття, формування національної екомережі та її інтеграція до Всеєвропейської екомережі, є вкрай актуальним завданням державної політики.
Однак реальний стан заповідної справи в Україні нині викликає велике занепокоєння, оскільки владна діяльність в цій сфері суттєво ослабла і є недостатньо ефективною. Це призвело до відсутності стратегічного бачення розвитку заповідної справи, недоліків в системі управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, відвертих зловживань, пов’язаних з землевідведенням й нехтуванням чинного природоохоронного законодавства. Ілюструє це той факт, що, за даними Департаменту інформаційних технологій МВС України, протягом 2011 року в Україні було вчинено 2115 злочинів проти довкілля [216].
Ефективність охорони природної сфери багато в чому залежить від досконалості закону. Попереднє (радянське) кримінальне законодавство відображало безнадійно застарілу концепцію пріоритету економічних інтересів держави над екологічними [169, С. 81]. У Кримінального кодексу України 2001 року система Особливої частини відобразила не тільки певні теоретичні здобутки науки кримінального права з питань її побудови, а, головним чином, суспільні уявлення про навколишнє природне середовище як одну з найважливіших соціальних цінностей.
На відміну від попереднього Кримінального кодексу 1960 року, у діючому кримінальному законодавстві України зʼявилася норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України).
Так само, і у науці інтерес до дослідження кримінально-правових аспектів охорони об’єктів природно-заповідного фонду та інших природних територій виник порівняно недавно, і дотепер у роботах, присвячених кримінально-правовій охороні зазначених територій і об’єктів, належним чином не досліджуються загальні питання про поняття такого роду злочинів, а соціальна природа зазначених діянь і їхня суспільна небезпека розкриваються лише з окремих сторін.
У всякому разі, вищевказане свідчить про нагальну потребу в детальному дослідженні складу умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду з позицій сучасних соціально-економічних умов на базі узагальнення і аналізу наявних теоретичних розробок (зміст яких у кожнім випадку піддавався критичному аналізу) і практики правоохоронних органів і суду в боротьбі з посяганнями на території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного фонду, у вивченні та обґрунтуванні можливостей застосування досягнень науки кримінального права України в практиці боротьби з зазначеним видом злочинності.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження слугували праці українських та зарубіжних вчених, таких як В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк, С. Б. Гавриш, В. О. Глушков, А. П. Гетьман, О. М. Джужа, О. Л. Дубовик, Е. М. Жевлаков, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, В. В. Костицький, Н. Р. Малишева, В. К. Матвійчук, М. І. Мельник, А. А. Музика, В. О. Навроцький, В. В. Петров, В. М. Раднаєв, В. В. Сташис, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, Є. В. Фесенко, М. І. Хавронюк, В. І. Шакун, Ю. С. Шемшученко, С. С. Яценко та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
полягає в тому, що тема затверджена кафедрою кримінального права, кримінального процесу і криміналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, потім Вченою Радою цього ж навчального закладу. Робота виконана у відповідності до низки рішень міжнародних організацій: ООН, ЮНЕСКО та інших, Концепції Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року [24], сучасного національного законодавства щодо організаційно-правової охорони об’єктів природно-заповідного фонду та інших природних територій та згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова № 125100-20 від 24 грудня 2007 року «Наукове забезпечення розслідування, кваліфікації та попередження злочинів» (державний реєстраційний номер 0106U008401).
Мета і задачі дослідження
Метою дослідження є комплексне кримінально-правове вивчення проблем кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду і формування на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідної норми Кримінального кодексу України та підвищення ефективності запобігання вказаному злочину.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
 систематизувати історичну діяльність щодо правової охорони заповідних територій і об’єктів та дослідити соціальну зумовленість встановлення кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду;
 з’ясувати суттєві юридичні ознаки умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду;
 дати кримінально-правову характеристику складу злочину умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду;
 розв’язати проблемні питання відмежування умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду від суміжних злочинів та його кваліфікації за сукупністю з іншими злочинними посяганнями;
 проаналізувати чинне кримінальне законодавство зарубіжних країн про знищення або пошкодження природних територій та об’єктів, взятих під охорону держави;
 з урахуванням тенденцій розвитку кримінального законодавства про умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду опрацювати і науково обґрунтувати конкретні рекомендації по його вдосконаленню і практиці застосування.
Об’єктом дослідження – проблема кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.
Предмет дослідження є положення законодавства, яке передбачає відповідальність за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, практика його застосування, наукові погляди та розробки щодо даної проблеми.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають загальнофілософські методи пізнання соціально-правових явищ. Комплексно-системне дослідження умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду обумовило застосування різних наукових методів: формально-догматичного (логічного), системного аналізу, порівняльно-правового, історико-правового, статистичного.
За допомогою історико-правового методу досліджено історію розвитку законодавства, що передбачало відповідальність за незаконне поводження з заповідними об’єктами і територіями. Порівняльно-правовий метод застосовано при порівнянні положень законодавства України про умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду з відповідними положеннями кримінального законодавства зарубіжних країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Іспанії, Казахстану, Латвії, Молдови, Польщі, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, ФРН). За допомогою юридичного (догматичного) методу та методу системного аналізу розглянуто об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу цього злочину, виявлено недоліки даної норми, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду. При вивченні правозастосовчої практики, проведенні контент-аналізу преси використовувався статистичний метод.
Нормативною базою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України та інші закони України. Історичний метод дослідження вимагав вивчення кримінального законодавства Російської імперії (XІ – початок XX ст.), а також Кримінальних кодексів УРСР 1922, 1927 і 1960 років. У роботі аналізуються необхідні для дослідження положення постанов Пленуму Верховного Суду України, вищих судових інстанцій, які діяли раніше в СРСР, УРСР, РРФСР.
Відсутність у нашому праві спеціальних досліджень про умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду вимагала вивчення праць зарубіжних вчених з тим, щоб більш ширше використати загальнолюдський досвід. Це надало можливості визначити, які сторони злочину, передбаченого статтею 252 КК України до цього часу є ще малорозробленими. Разом з цим комплексно-системний підхід до вивчення умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду вимагав ознайомлення з літературою з інших наукових галузей: філософії, логіки, психології, загальної теорії права, кримінології, міжнародного права, а також звернення до енциклопедій, інших довідкових видань. Всього використано 276 літературних джерел.
В емпіричну основу праці були покладені статистичні і аналітичні дані МВС України, Верховного Суду України, інших країн СНД, а також ухвали Верховного Суду СРСР, УРСР, РРФСР.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вона є першим у кримінальному праві України дисертаційним дослідженням про кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.
Найбільш важливі поняття, положення, що визначають наукову новизну дисертації і виносяться на захист:
Уперше:
 наголошується на подвійному характері родового об’єкту злочинів, передбачених розділом VIII Особливої частини КК України і пропонується вважати його необхідними складовими: по-перше, суспільні відносини у сфері використання, збереження і відтворення природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів; по-друге, суспільні відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки, а саме: запобігання й усунення негативного впливу господарської та іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, гарантування стабільної сприятливої екологічної ситуації для існування живих істот у всій повноті біологічного різноманіття;
 стверджується, що ключові території екомережі є тими територіями і об’єктами, взятими під охорону держави, які визначені у диспозиції статті 252 КК України як предмет зазначеного злочину. Зважаючи на невизначеність терміну, який міститься у диспозиції статті 252 КК України – «території, взяті під охорону держави», і його невідповідність положенням чинного вітчизняного природоохоронного законодавства запропоновано замінити його на такий, який відповідає змісту вказаної кримінально-правової норми – «природні території, взяті під особливу охорону держави». Також, пропонується в якості предмету злочину, передбаченого статтею 252 КК України вважати не тільки особливо охоронювані природні території та об’єкти, а і їх окремі компоненти, що перебувають у межах цих територій і об’єктів;
 здійснено системний аналіз співвідношення умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду з іншими нормами Особливої частини Кримінального Кодексу України.
Вдосконалено:
 доводиться, що видовим об’єктом для злочину, передбаченого статтею 252 КК України слід вважати групу однорідних суспільних відносин у сфері охорони і використання рослинного i тваринного світу, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки;
 доводиться, що основним безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є суспільні відносини щодо організації, охорони і використання територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі, а додатковим безпосереднім об’єктом – відносини з приводу власності держави чи інших власників на території і об’єкти, взяті під особливу охорону;
 уточнено і по новому сформульовано зміст і ознаки термінів, що характеризують об’єктивну сторону складу злочину як суспільно небезпечне діяння і злочинний наслідок, а саме: знищення слід розуміти як вплив на територію, взяту під охорону держави або об’єкт природно-заповідного фонду будь-яким способом, який характеризується повною незворотною втратою такою територією чи об’єктом особливих природоохоронних властивостей і неможливістю їхнього використання за цільовим призначенням; пошкодження слід розуміти як вплив на територію, взяту під охорону держави або об’єкт природно-заповідного фонду будь-яким способом, який характеризується незначною зворотною або незворотною втратою такою територією чи об’єктом особливих природоохоронних властивостей і частковим обмеженням їхнього використання за цільовим призначенням, з можливістю повного або часткового відновлення зазначеної території чи об’єкта;
 доводиться, що під тяжкими наслідками у частині другій статті 252 КК України слід розуміти заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу та людині, що характеризується підвищеною небезпекою для всього живого і шкода ця пов’язана з руйнуванням чи істотним ушкодженням особливих природних територій, втратою унікальних і рідкісних об’єктів природи, захворюваннями людей чи їх загибеллю, масовою загибеллю чи масовими тяжкими захворюваннями диких тварин, спричинення особливо великих матеріальних збитків, у тому числі пов’язаних з відновленням належної якості довкілля, неможливість проживання населення на певній території і вимушене переселення людей;
 по новому аргументується точка зору, що під іншим загальнонебезпечним способом у частині другій статті 252 КК України розуміється будь-який інший, крім підпалу, спосіб знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, внаслідок якого створюється небезпека життю чи здоров’ю багатьох людей, заподіяння шкоди багатьом матеріальним об’єктам тощо (наприклад, затоплення територій, взятих під охорону держави, застосування сильнодіючої отрути для отруєння флори та фауни об’єктів природно-заповідного фонду, забруднення зазначених територій або об’єктів небезпечними відходами, організація катастрофи тощо);
 обґрунтовується, що умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду може здійснюватись як з прямим, так і непрямим умислом;
 доводиться необхідність введення в якості суб’єкта злочину, передбаченого частиною другою статті 252 КК України службової особи, яка на виконання злочинної мети використовує своє службове становище.
Набуло подальшого розвитку:
 положення про достатню соціальну обумовленість кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду з погляду історичного аспекту розвитку законодавства в даній сфері.

Пропонуються:
 зміни в загальну редакцію статті про умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду у Кримінальному Кодексі України, ттав в інші кримінально-правові норми Особливої частини Кримінального кодексу України..
Практичне значення одержаних результатів
Теоретична і практична значущість одержаних автором результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані:
 у галузі теоретичних досліджень – основні положення дисертації можуть бути використані у подальшому дослідженні проблем умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, а також при дослідженні суміжних з умисним знищенням або пошкодженням територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду складів злочинів, таких як порушення правил охорони надр, незаконна порубка лісу, незаконне полювання, незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини тощо;
 у правотворчості – пропозиції по вдосконаленню кримінального законодавства можуть бути враховані при внесенні змін та доповнень до Кримінального кодексу України;
 у правозастосовчій діяльності – рекомендації по вдосконаленню практики застосування закону можуть сприяти правильному вирішенню багатьох питань, наприклад, кваліфікації вчиненого, попередження і профілактики злочинів тощо;
 у навчальному процесі – при викладанні курсів кримінального права та кримінології, при підготовці відповідних розділів підручників, навчально-методичних посібників, а також при проведенні занять з підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дисертації
Результати дослідження були апробовані під час обговорення дисертації та окремих її розділів на засіданнях кафедри кримінального права, кримінального процесу і криміналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.
Основні положення, теоретичні і практичні висновки дисертаційної роботи викладено також у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях «Актуальні проблеми кримінального права, та кримінології, кримінально-виконавчого права» (Одеса, 2010), «Теорія і практика сучасного права» (Херсон, 2010), «Сучасні тенденції економічної теорії і практики: світовий досвід та вітчизняні реалії» (Херсон, 2011), на науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Дотримання прав людини при здійсненні правосуддя» (Одеса, 2010), у збірнику наукових праць «Держава, регіон, підприємство: теорія та практика економіко-правового регулювання» (Херсон, 2009) та круглому столі «Зближення національних правових систем та їхня взаємодія з міжнародним право» (Київ-Одеса, 2012).
Публікації
Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у одинадцяти наукових публікаціях, пʼять з яких – у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, що містять підрозділи, висновків, списку використаних джерел (276 найменувань), який розташований на 27 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 227 сторінок, із них основного тексту – 200 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Комплексне кримінально-правове дослідження проблем умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду дозволяє зробити наступні висновки:
1. Історія розвитку природоохоронних концепцій від примітивних до сучасної біосферної пройшов кілька послідовних етапів.
Узагальнюючи опрацьовані матеріали, ми умовно виділяємо такі етапи історичного розвитку природоохоронного законодавства в Україні: I етап (до ХI століття) – «дохристиянської священної природи»; II етап (ХI-XVI століття) – «заповідних гаїв і угідь»; III етап (ХVI століття – 1917 рік) має 2 напрями – виділення «заказних гаїв», «засічних лісів», «корабельних лісів» і «заповідання об’єктів естетичної природи»; IV етап (1917-1920 роки) – природоохоронне законодавство часів УНР та Гетьманату; V етап (1917-1991 роки) – розвиток природоохоронного законодавства УРСР; VI етап (1991 рік – до теперішнього часу) – розвиток природоохоронного законодавства незалежної України. Вони різняться змістовністю, осяжністю, оригінальністю і специфікою висвітлення.
Перший етап (до ХI ст.) – «дохристиянської священної природи».
Він розкриває засоби запровадження першими суспільними общинами елементів спеціальної культової охорони природи і починається з часів зародження первісних племен. В цей час людина вже усвідомлювала культове значення природи, тому з виникненням релігій первісні людські общини створюють у природному середовищі спеціальні священні місця. Це були найперші праобрази заповідних об’єктів, на які накладалося табу.
Другій етап (ХIІ-XVI ст.) – «заповідних гаїв і угідь».
З ХII століття вже починають зароджуватись утилітарні ідеї охорони природи, які й сьогодні є одними з основних. Об’єкти живої та неживої природи були включені у загальні відносини власності, ставлення до них було як до майнових об’єктів. Природні об’єкти на цьому етапі ставали заповідними в основному з міфічних, моральних, політичних та історичних причин. Заповідними священними місцями ставали також ті території, де те чи інше «божество» користувалося найбільшою повагою.
Третій етап (ХVI століття – 1917 рік) – виділення «заказних гаїв», «засічних лісів», «корабельних лісів» (для суднобудування, обороноздатності), а також «заповідання об’єктів естетичної природи».
Цей етап характеризується як початок використання флори і фауни як економічної складової держави, і, як наслідок, оформлення правового забезпечення інтересів держави у сфері охорони природи. Ще одним напрямком заповідної справи на цьому етапі було «заповідання об’єктів естетичної природи» з метою збереження їх надзвичайної краси.
Четвертий етап (1917-1920 роки) – природоохоронне законодавство часів УНР та Гетьманату.
Після падіння Російської імперії, Україна спробувала повернути самостійність, яка була дуже короткочасною. В період української національної революції (1917-1920 роки) ініціаторами заповідання природи стали члени Українського Наукового Товариства. Центральна Рада підтримувала природоохоронні ініціативи вчених. Незважаючи на політичні розходження, всі українські національні уряди підтримували природоохоронні ініціативи учених. Велике значення мало утворення Української Академії наук, Сільськогосподарського Вченого Комітету Міністерства Земельних Справ, які на державному рівні займалися заповіданням природи. Однак, через війну і часту зміну влади, не вдалося до кінця здійснити аграрну реформу, з якою пов’язувалися ключові проблеми створення заповідників.
П’ятий етап (1917-1991 роки) – розвиток природоохоронного законодавства УРСР.
Слід зазначити, що радянське законодавство про охорону навколишнього природного середовища носило ідеологічний характер і відображало всі суперечності радянського суспільства. Природні об’єкти сакрального характеру чи такі, що суперечили засадам комуністичної ідеології, охоронялися формально або за залишковим принципом.
Шлях становлення та розвитку законодавства про охорону i використання природних територій і об’єктів в Радянській Україні та практична діяльність державних органів i громадських організацій були досить суперечливими, непослідовними і часто залежали від ідеологічної i політичної кон’юнктури партійно-державного керівництва.
Однак, певним підсумком радянського періоду розвитку вітчизняного законодавства про охорону природи є проголошення у 1988 році заповідної справи пріоритетним напрямком державної діяльності.
Шостий етап (1991 рік – до теперішнього часу) – розвиток природоохоронного законодавства незалежної України.
На сучасному етапі розвитку України в умовах здійснення політичних та економічних реформ, соціального відродження суспільства та корінної зміни в системі формування самосвідомості української нації збільшується загальнодержавне значення проблеми збереження природних багатств українського народу.
За роки незалежності в Україні напрацьовано значну законодавчу базу для сфери охорони природно-заповідного фонду, накопичено величезний законотворчий досвід, однак ціла низка правових проблем залишаються по суті невирішеними, або вирішеними недостатньою мірою. Зокрема, незважаючи ряд прийнятих у 1991-2005 роках сучасних нових законів щодо охорони і збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду, чимало аспектів поточної природоохоронної діяльності все ще регулюються старими нормативними документами, а численні положення раніше прийнятих законів на сьогодні вже застаріли. Крім того, більшість цих законів, попри безумовну важливість, мають вузько галузевий характер. Все це стримує розвиток системи охорони природно-заповідного фонду, зберігає на незадовільному рівні її організаційний і фінансово-господарчий стан.
Для виправлення ситуації необхідно прискорити роботу по узгодженню законів та спеціальних нормативно-правових актів з питань охорони природно-заповідного фонду, а також внутрішнього законодавства України у цій галузі з підписаними і ратифікованими нею відповідними міжнародними конвенціями, договорами та угодами.

2. Аналіз проблематики об’єкту умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, дав можливість запропонувати складовими родового об’єкта злочинів, передбачених розділом VIII Особливої частини КК України «Злочини проти довкілля» вважати:
по-перше, суспільні відносини у сфері раціонального використання, збереження і відтворення природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів;
по-друге, суспільні відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки, а саме: запобігання й усунення негативного впливу господарської та іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, гарантування стабільної сприятливої екологічної ситуації для існування живих істот у всій повноті біологічного різноманіття.
Крім того, пропонуємо в якості видового об’єкту досліджуваного злочину вважати групу однорідних суспільних відносин у сфері охорони і використання рослинного i тваринного світу, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки.
За нашим переконанням, основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 252 КК України є суспільні відносини щодо організації охорони і використання територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.
При вчиненні злочину, передбаченого статтею 252 КК України, шкода, головним чином, завдається відносинам у сфері збереження та раціонального використання об’єктів природно-заповідного фонду України, інших територій та об’єктів, взятих під охорону держави. У той же час вона завдається і відносинам, які існують із приводу власності Українського народу, інших власників, передбачених законодавством України на особливо охоронювані природні території та об’єкти. Таким чином, стосовно до складу злочину, передбаченого статтею 252 КК України, як додатковий об’єкт можуть виступати відносини з приводу власності держави чи інших власників на території і об’єкти, взяті під особливу охорону.
А вже в якості факультативного об’єкта можуть розглядатися життя, здоров’я особи або інші блага.
Проведений аналіз вітчизняного законодавства, яке визначає статус територій та об’єктів, що становлять предмет злочину, передбаченого статтею 252 КК України дає можливість стверджувати, що ключові території екомережі є тими територіями і об’єктами, взятими під охорону держави, які визначені у диспозиції статті 252 КК України як предмет зазначеного злочину. Це насамперед території та об’єкти природно-заповідного фонду; водно-болотні угіддя міжнародного значення; водоохоронні зони; землі лісового фонду; полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів; земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного та рослинного світу, занесених до Червоної книги України, та деякі інші.
Крім того, зважаючи на невизначеність терміну, який міститься у диспозиції статті 252 КК України – «території, взяті під охорону держави», і його невідповідність положенням чинного вітчизняного природоохоронного законодавства пропонуємо замінити його на такий, який відповідає змісту вказаної кримінально-правової норми – «природні території, взяті під особливу охорону держави».
Також, пропонуємо в якості предмету злочину, передбаченого статтею 252 КК України вважати не тільки особливо охоронювані природні території та об’єкти, а і їх окремі компоненти, що перебувають у межах цих територій і об’єктів.
В ознаках об’єктивної сторони злочину найбільше виявляються особливості складу, і по цих особливостях відрізняються один від одного однорідні склади. Проте, ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 252 КК України описані в законі дуже лаконічно, що викликає певні труднощі і у розумінні цих ознак, і в кваліфікації даного злочину.
Діяння при вчиненні злочину, передбаченого статтею 252 КК України полягають у незаконному впливі на території, взяті під охорону держави або об’єкти природно-заповідного фонду, що призводить до негативних змін, внаслідок яких зменшується чи втрачається їхня особлива природоохоронна (наукова, естетична, рекреаційна) та матеріальна цінність – відбувається їхнє знищення або пошкодження.
Знищення або пошкодження як діяння полягає в процесі, спрямованому на досягнення злочинного результату, а як наслідок виражається в конкретній шкоді, заподіяній предмету суспільно небезпечного посягання. Правильне тлумачення термінів «знищення», «пошкодження» має важливе значення, тому що залежно від цього визначається конструкція складу злочину по об’єктивній стороні. Цей момент є одним з визначальних у процесі кваліфікації суспільно небезпечного діяння і дає можливість чітко визначити момент закінчення злочину.
Проаналізувавши наведені варіанти тлумачення термінів, що застосовуються у статті 252 КК України і враховуючи особисті роздуми, ми дійшли висновку, що основними і загальними ознаками злочинного впливу на території, взяті під охорону держави або об’єкти природно-заповідного фонду у досліджуваній статті Кримінального кодексу України є: втрата такими територіями та об’єктами особливих природоохоронних властивостей, обмеження використання за цільовим призначенням, можливість їхнього відновлення. Спосіб впливу на територію та об’єкт може бути будь-яким (механічний, хімічний, біологічний та інші) і на кваліфікацію не впливає, за виключенням підпалу або іншого загальнонебезпечного способу, вказаних у частині другій статті 252 КК України (при умові, що це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки).
На підставі визначених критеріїв, ми можемо запропонувати власні визначення понять «знищення» та «пошкодження».
Знищення – це вплив на територію, взяту під охорону держави або об’єкт природно-заповідного фонду будь-яким способом, який характеризується повною незворотною втратою такою територією чи об’єктом особливих природоохоронних властивостей і неможливістю їхнього використання за цільовим призначенням.
Пошкодження – це вплив на територію, взяту під охорону держави або об’єкт природно-заповідного фонду будь-яким способом, який характеризується незначною зворотною або незворотною втратою такою територією чи об’єктом особливих природоохоронних властивостей і частковим обмеженням їхнього використання за цільовим призначенням, з можливістю повного або часткового відновлення зазначеної території чи об’єкта.
Запропоноване вдосконалення термінологічної бази надасть можливість усунути низку недоліків нормативного регулювання охорони особливих природоохоронних територій або об’єктів в Україні.
Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду може бути вчинене як у формі дії, так і у формі бездіяльності. Найпоширенішою формою вчинення даного злочину є дія, тобто активне поводження або активна діяльність людини.
Дія як одна з форм злочинної поведінки, особливо в екологічних злочинах, характеризується складною природою вольових вчинків, здебільшого з використанням технічних пристосувань і технологічних процесів. Причому при вчиненні злочину особа може виконати велику кількість дій, у тому числі небезпечних. Проте кримінально-правове значення мають лише ті з них, що передбачені в диспозиції статей Особливої частини КК, викликали небезпечні наслідки або створили їх загрозу, або були небезпечні своїм вчиненням. Так само, злочин, передбачений статтею 252 КК України може вчинятися шляхом активних дій людини, з використанням тілесних рухів самої людини, технічних механізмів тощо.
Ми поділяємо точку зору авторів, які вважають, що склад злочину, передбаченого статтею 252 КК України є матеріальним. Якщо у випадку вчинення діяння, спрямованого на знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду злочинний результат не наступає, має місце незакінчена злочинна діяльність. Якщо наслідки не наступають у результаті вчинення діянь, спрямованих на знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, то має місце замах на злочин (якщо наслідки не наступають із причин, що не залежать від волі особи) або добровільна відмова (при наявності ознак даного правового інституту).
Наслідки даного злочину в диспозиції статті 252 КК України позначені тими ж термінами, що й діяння і стосовно територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду вони означають, відповідно – знищення, пошкодження.
Наслідки можуть мати матеріальний характер. Дійсно, екологічно небезпечні наслідки, як результат злочинної дії (бездіяльності) особи, визначаються, насамперед, як руйнування, ушкодження, порушення сталих природних зв’язків (біологічної рівноваги безпеки екосистем і людини та інше) в об’єкті злочину – екологічній цінності, охоронюваній кримінальним законом.
Крім того, при вчиненні злочину, передбаченому статтею 252 КК України знищуються, пошкоджуються об’єкти, які мають особливий статус, і, звісно, визначену грошову вартість. Тобто праву власності тієї фізичної чи юридичної особи, яка володіє таким природоохоронним об’єктом спричиняється шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні.
У частині другій статті 252 КК України екологічні наслідки позначені законодавцем терміном «тяжкі наслідки». Їхній аналіз ще раз підтверджує думку, про те, що основним видом збитку тут виступає біологічний, а економічний збиток є лише додатковим, коригуючим критерієм їх встановлення.
В даному випадку, під тяжкими наслідками, на нашу думку, слід розуміти заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу та людині, що характеризується підвищеною небезпекою для всього живого і шкода ця пов’язана з руйнуванням чи істотним ушкодженням особливих природних територій, втратою унікальних і рідкісних об’єктів природи, захворюваннями людей чи їх загибеллю, масовою загибеллю чи масовими тяжкими захворюваннями диких тварин, спричинення особливо великих матеріальних збитків, у тому числі пов’язаних з відновленням належної якості довкілля, неможливість проживання населення на певній території і вимушене переселення людей.
Розмір шкоди, заподіяної такими тяжкими наслідками визначається на основі кадастрової еколого-економічної оцінки і такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд.
Спеціальні кваліфікуючі наслідки описані законодавцем у частині другій статті 252 КК України формалізованою оціночною категорією – «загибель людей» Цілком конкретно визначено вид екологічної шкоди – особистісний. Можна сказати, що вид екологічної шкоди та її характер у цьому випадку жорстко в законі формалізовані.
Законодавець вказує на обов’язковість урахування способу вчинення злочинних дій, що призвели до настання тяжких наслідків, в тому числі загибелі людей – «вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом» (ч. 2 ст. 252 КК України).
Під іншим загальнонебезпечним способом у частині другій статті 252 КК України, на нашу думку, розуміється будь-який інший, крім підпалу, спосіб знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, внаслідок якого створюється небезпека життю чи здоров’ю багатьох людей, заподіяння шкоди багатьом матеріальним об’єктам тощо (наприклад, затоплення територій, взятих під охорону держави, застосування сильнодіючої отрути для отруєння флори та фауни об’єктів природно-заповідного фонду, забруднення зазначених територій або об’єктів небезпечними відходами, організація катастрофи тощо).
Ще одною специфічною ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 252 КК України є місце його вчинення. Специфіка місця вчинення злочину, передбаченого статтею 252 КК України полягає саме в тому, що умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду відбувається у місці розташування цих територій та об’єктів. Тобто, предмет злочину, передбаченого статтею 252 КК України (який виступає як обов’язкова ознака цього злочину) повністю співпадає з визначенням конкретного місця вчинення даного злочину. З цього випливає, що у умисному знищенні або пошкодженні територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду місце вчинення злочину вже не факультативна ознака, а обов’язкова.

3. Суб’єктом злочину, передбаченого статтею 252 КК України, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка до вчинення злочину досягла шістнадцятирічного віку. Крім того, обґрунтовується доцільність введення в якості суб’єкта злочину, передбаченого частиною другою статті 252 КК України службової особи, яка на виконання злочинної мети використовує своє службове становище. Ці положення цілком відповідають тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.
Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду може здійснюватись як з прямим, так і непрямими умислом.
Зміст умислу характеризується сукупністю тих об’єктивних ознак умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, які відбиваються у свідомості винного і мають значення для кваліфікації вчиненого. Інтелектуальний момент умислу при умисному знищенні або пошкодженні територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду включає в себе усвідомлення об’єкту злочину, характеру дій, а також суспільної небезпеки та протиправності такого посягання. Вольовий момент полягає, перш за все, у бажанні вчинити знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду або свідомому допущенні таких суспільно-небезпечних наслідків.
Сттаття 252 КК України передбачає лише умисні діяння щодо територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, залишаючи за межами складу злочину необережну форму вини.
Що стосується частини другої статті 252 КК України, то за своїм характером (змістом) психічне ставлення суб’єкта зазначеного злочину може виражатись в умислі до дії чи бездіяльності та в необережності до тих наслідків, зміст яких включає поєднання кількох різновидів комбінованих наслідків – «дії, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки». Але не зважаючи на необережне ставлення суб’єкта до настання зазначених наслідків, і враховуючи особливо небезпечний спосіб вчинення умисних дій, тяжкість передбачених диспозицією суспільно-небезпечних наслідків, і те, що законодавцем передбачено лише дві форми вини (умисел і необережність), наполягаємо, що злочин, передбачений частиною другою статті 252 КК України слід вважати в цілому умисним.
Мотиви вчинення умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду не є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Однак їх визначення має важливе значення для встановлення вини суб’єкта та її доказування, оцінки ступеня суспільної небезпеки вчиненого, а також для виявлення умов скоєння злочину та розробки спеціальних мір по їх попередженню. Найбільш розповсюджені мотиви вчинення цього злочину є хуліганські та корисливі мотиви.

4. Дане дисертаційне дослідження надало можливість визначити ознаки, що дозволяють чітко розмежовувати злочин, передбачений статтею 252 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями. Основними з них є предмет злочину, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.
Так, суміжним до статті 252 КК України є склад злочину, передбачений статтею 194 КК України «Умисне знищення або пошкодження майна».
Розмежовуючи склади, передбачені статтями 194 і 252 КК України, слід зазначити, що головною відмінністю, безсумнівно, є предмет злочину – чуже майно в першому випадку, і майно, наділене особливими ознаками – території, взяті під охорону держави та об’єкти природно-заповідного фонду – у другому. Території, взяті під охорону держави та об’єкти природно-заповідного фонду є майном, але на відміну від звичайного майна вони є носіями важливих соціальних функцій. Шкода, заподіювана в результаті їхнього знищення або пошкодження, має більше екологічний характер, ніж суто матеріальний. У першу чергу страждає довкілля як об’єкт кримінально-правової охорони, і тільки після – відносини власності. Саме наявність цих особливих властивостей предмета злочину служить критерієм розмежування об’єктів даних злочинів.
Стаття 240 КК України «Порушення правил охорони надр» в частині другій, серед іншого, передбачає відповідальність за незаконне видобування корисних копалин, крім загальнопоширених, при умові вчинення таких дій на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду.
Враховуючи, єдність родового та близькість безпосереднього об’єкта злочину, спільність суб’єктивної сторони, можна стверджувати, про практично повну ідентичність діянь, передбачених частиною другою статті 240 та статті 252 КК України. Не тільки на практиці, але і теоретично неможливо відмежувати, наприклад, діяння у виді пошкодження родовищ корисних копалин на території природно-заповідного фонду (ч. 2 ст. 240 КК України) від такого ж діяння як варіанту умисного пошкодження об’єкту природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України).
Тому, пропонуємо, з метою усунення штучної конкуренції між зазначеними нормами, виключити з частини другої статті 240 КК України слова «на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду».
Подібна ситуація відбувається і зі статтею 246 КК України «Незаконна порубка лісу», яка серед іншого передбачає кримінальну відповідальність за незаконну порубку дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, вчинену у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду.
Так само, як і у випадку зі статтею 240 КК України, відмежувати діяння у виді незаконної порубки дерев і чагарників, вчиненої у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 246 КК України) від умисного пошкодження об’єкту природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України) насправді дуже складно, через практичну подібність всіх елементів складу злочину.
Тому для уникнення конкуренції статей 246 та 252 КК України, пропонуємо вилучити з тексту диспозиції статті 246 КК України слова «у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду».
Стаття 248 «Незаконне полювання», в якій, серед іншого, злочинним визнається незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. А серед кваліфікуючих ознак частиною другою статті 248 КК України передбачено незаконне полювання способом масового знищення звірів, птахів чи інших видів тваринного світу, тобто застосування таких прийомів полювання, які мають загальнонебезпечний або винищувальний характер і здатні викликати загибель великої кількості представників дикої фауни.
Виходячи з цього, пропонуємо встановити наступні правила кваліфікації діянь, пов’язаних з незаконним полюванням на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. Так, незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду при відсутності інших кваліфікуючих ознак повинно кваліфікуватися за частиною першою статті 248 КК України. А у випадку, коли незаконне полювання вчиняється на зазначених територіях і об’єктах природно-заповідного фонду способом масового знищення звірів, птахів чи інших видів тваринного світу, таке діяння необхідно кваліфікувати за сукупністю частини другої статті 248 та частини першої або другої статті 252 КК України, через те, що такий спосіб полювання на зазначених територіях неодмінно бути мати наслідком знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.
На думку дисертанта, на практиці буде важко розмежовувати умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду і знищення, руйнування або пошкодження пам’яток – об’єктів культурної спадщини (ч. 2 ст. 298 КК України). У разі, коли предмет посягання є одночасно і об’єктом природно-заповідного фонду України, і пам’яткою – об’єктом культурної спадщини виникає проблема колізії норм – статей 252 і 298 КК України. Об’єктивно таке діяння реально спричинятиме шкоду і встановленому порядку охорони, відтворення і використання об’єктів природно-заповідного фонду України, і встановленому порядку поводження з пам’ятками історії, культури або археології. Відмежування можливо переважно за суб’єктивною стороною – як сприймає суб’єкт злочину посягання на предмет злочину: як на об’єкт природно-заповідного фонду чи як на пам’ятку – об’єкт культурної спадщини.
Таким чином, діяльність, пов’язана з відмежуванням умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду від суміжних злочинів є складним, але необхідним етапом правозастосування, так як правильна кваліфікація злочинних діянь, яка досягається лише шляхом встановлення і ретельного вивчення усіх без виключення ознак їх складів, дозволяє виключити слідчі і судові помилки при розслідуванні і розгляді справ та забезпечити відповідність злочину і покарання.

5. Аналіз норм кримінального законодавства Німеччини, Іспанії, Польщі, а також пострадянських держав про захист особливо охоронюваних природних територій і об’єктів показав, що ці країни використовують різні правові механізми встановлення заборон відносно негативного впливу на зазначені елементи навколишнього природного середовища і передбачають підвищену кримінальну відповідальність.
Порівнюючи норми зазначених країн зі статтею 252 КК України, можна зробити висновок, що норма про умисне знищення або пошкодження природних територій та об’єктів, взятих під охорону держави у Кримінальному кодексі України в цілому відповідає загальному якісному рівню таких норм у ряді зарубіжних держав. У той же час слід зазначити, що законодавчий досвід притягнення до кримінальної відповідальності по законодавству ФРН, Естонії, Молдови юридичних осіб для України представляється неприйнятним. Адже саме поняття «кримінальний» і зміст, що випливає з нього, мають на увазі особисту, персональну відповідальність кожного, хто безпосередньо винний у вчиненні злочину, навіть якщо злочин було вчинено від імені юридичної особи.

На підставі викладених положень і висновків пропонуються наступні рекомендації de lege ferenda (по удосконалюванню кримінального законодавства про умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду), які автор пропонує внести до чинного Кримінального кодексу України:

1. Статтю 252 Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
«Стаття 252. Умисне знищення або пошкодження природних територій, взятих під особливу охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду
1. Умисне знищення або пошкодження природних територій, взятих під особливу охорону держави, об’єктів природно-заповідного фонду та їх окремих компонентів, що перебувають у межах цих територій і об’єктів, –
карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням службового становища, –
караються позбавленням волі на строк до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, –
караються позбавленням волі на строк від пʼяти до дванадцяти років.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парламентське видавництво, 2007. – 64 с.
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131.
3. Кримiнальний кодекс Украни: Зi змiнами та доповненнями станом на 15 сiчня 2009 року / Уклад. проф. В. І. Тютюгiн. – Х.: Право, 2009. – 400 с.
4. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №24. – Ст. 189.
5. Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – ст. 27.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 7 грудня 1984 року № 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – № 51. – ст. 1122.
7. Кодекс України про надра: введений в дію Постановою Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. № 132/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №36. – Ст. 340.
8. Лісовий кодекс України (в редакції Закону від 8 лютого 2006 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №21. – Ст. 170.
9. Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності»: Закон України від 01 грудня 1998 р. № 284-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 2. – Ст. 20.
10. Про екологічну експертизу: Закон України від 09 лютого 1995 року № 45/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8. – ст. 54.
11. Про екологічну мережу України: Закон України від 24 червня 2004 р. № 1864-ІV // Урядовий кур’єр. – 2004 р. – 14 вересня. – №172.
12. Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки. Закон України від 21 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 43. – Ст. 1817.
13. Про землеустрій: Закон України від 22 травня 2003 р. № 858-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 25. – Ст. 1178.
14. Про курорти: Закон України від 05 жовтня 2000 р. № 2026-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000 р. – №50. – ст. 435.
15. Про мисливське господарство та полювання: Закон України вiд 22 лютого 2000 р. № 1478-III / Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 18 – Ст. 132.
16. Про охорону земель: Закон України від 19 червня 2003 р. № 962-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – Ст. 1431.
17. Про охорону культурної спадщини: Закон України вiд 8 червня 2000 р. № 1805-III // Відомості Верховної Ради України – 2000. – № 39. – ст. 333 (в останній редакції, згідно з Законом України вiд 23 вересня 2008 р. № 574-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 8. – ст. 105).
18. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.
19. Про природно-заповідний фонд України: Закон України вiд 16 червня 1992 р. № 2456-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – ст. 502.
20. Про рослинний світ: Закон України від 9 квітня 1999 р. // Урядовий кур’єр. – 1999. – 13 травня.
21. Про тваринний світ: Закон України від 13 грудня 2001 р. // Голос України. – 2002. – 16 січня.
22. Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів: Закон України від 29 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 50. – Ст. 279.
23. Про Червону книгу України: Закон України від 7 лютого 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. – №10. – Ст. 462.
24. Концепція Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року: Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 6. – Ст. 315.
25. Концепція збереження біологічного різноманіття України: Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р. №439. – К., 1998. – 14 с.
26. Положення про Державну службу заповідної справи: Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – №33. – Ст. 1540.
27. Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України: Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1524 // Офіційний вісник України. – 2006. – №44. – Ст. 2949.
28. Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України: Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2000. – № 1127 // Офіційний вісник України. – 2000. – №29. – Ст. 1221.
29. Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1997 р. № 1259 [Електронний ресурс] // Режим доступу до журн.: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1259-97-%EF.
30. Про затвердження Положення про Зелену книгу України: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1286 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – С. 38. – Ст. 1692.
31. Про затвердження Положення про порядок визначення наукових об’єктів, що становлять національне надбання: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 174 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 8. – Т. 2. – С. 140.
32. Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 08 травня 1996 р. № 486 [Електронний ресурс] // Режим доступу до журн.: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=486-9.
33. Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 733 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 37. – С. 207. – Ст. 1483.
34. Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 року № 521 // Офіційни