Кримінальна відповідальність за розкрадання, вчинені у співучасті

Короткий опис

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Історико-правовий аспект розвитку кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за співучасть у розкраданнях………….10
1.1. Розвиток норм про співучасть у розкраданнях в кримінальному праві дорадянського періоду……………………………………………………10
1.2. Розвиток норм про співучасть у розкраданнях в кримінальному праві радянського періоду………………………………………………………47

Розділ 2. Форми співучасті при вчиненні розкрадань…………………….61
2.1. Вчинення розкрадань групою осіб………………………………………...63
2.2. Вчинення розкрадань за попередньою змовою групою осіб…………….85
2.3. Організовані форми співучасті у розкраданнях………………………….102

Розділ 3. Особливості кваліфікації окремих розкрадань, вчинених у співучасті……………………………………………………………………….138
3.1. Крадіжка…………………………………………………………………….138
3.2. Грабіж……………………………………………………………………….158
3.3. Розбій………………………………………………………………………..166
3.4. Вимагання……………………………………………………………………178

Висновки…………………………………………………………………………191

Список використаної літератури……………………………………………..204

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Набрання чинності 1 вересня 2001 року нового Кримінального кодексу України ознаменувало завершення багаторічної реформи національного кримінального законодавства. Враховуючи, що власність є економічною основою життя суспільства та людини, на виконання норм Конституції України Кримінальний кодекс одним зі своїх завдань проголосив охорону власності незалежно від її форм.
У той же час злочинні посягання на власність, зокрема розкрадання, залишаються найбільш розповсюдженими серед усіх злочинів. Особливу небезпеку для створення нової господарської системи в державі, заснованій на ринкових відносинах, становлять розкрадання, вчинені у співучасті, тому що спільне вчинення цих злочинів дозволяє з більшим успіхом вибрати жертву, зникнути з місця злочину, перевезти та реалізувати викрадене, знищити сліди злочину, протидіяти його розкриттю, що, звичайно, ускладнює процес розслідування.
Спільне вчинення розкрадань досить часто виступає способом первісного накопичення капіталу для наступного переходу до більш досконалих форм злочинної діяльності, як правило, пов’язаних із вчиненням економічних злочинів, а також удосконалення кількісно-якісних характеристик самих злочинних груп. Можна сказати без перебільшення, що групова, особливо організована злочинність, у сучасній Україні перетворилася на справжнє соціальне лихо, здатне заподіяти суттєву шкоду не тільки інтересам окремих громадян та юридичних осіб, але й посягнути на основи конституційного ладу нашої держави.
У 2001 році в Україні було зареєстровано 503676 злочинів, близько 60% від яких становили посягання проти власності, вчинені у формі розкрадань. Окрім того, питома вага групової злочинності в структурі усіх зареєстрованих злочинів склала 14,5%. Щодо розкрадань цей показник склав 18,2%, тобто майже кожне п’яте виявлене розкрадання вчиняється у співучасті. Одночасно слід ураховувати високу латентність цього виду злочинів, особливо при спільному їх вчиненні. Найбільшу питому вагу розкрадання становлять також у структурі організованої злочинності України. Наприклад, у 2001 році було зареєстровано 6703 злочини, вчинені організованими групами, понад 50% з них – це розкрадання.
У правозастосуванні при кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті, виникають неабиякі труднощі. Тому надто важливо, щоб безпосередня боротьба правоохоронних органів з таким соціальним лихом мала належне теоретичне обґрунтування в українському кримінальному законодавстві. У теорії кримінального права окремі проблеми кримінальної відповідальності за співучасть у розкраданнях досліджували такі відомі вчені, як М.І. Бажанов, Л.С. Белогріц-Котляревський, Ф.Г. Бурчак, В.А. Владимиров, Р.Р. Галіакбаров, Л.Д. Гаухман, Н.О. Гуторова, П.І. Гришаєв, М.Д. Дурманов, В.П. Ємельянов, М.М. Ісаєв, А.О. Кістяківський, М.І. Ковальов, М.Й. Коржанський, Г.О. Кригер, Б.А. Курінов, В.М. Куц, Ю.О. Ляпунов, П.С. Матишевський, В.О. Навроцький, Б.С. Никифоров, А.О. Пинаєв, О.О. Піонтковський, С. В. Познишев, М.С. Таганцев, П.Ф. Тельнов, Ю.М. Ткачевський, О.М. Трайнін, В.І. Тютюгін, Б.С. Утевський, І.Я. Фойницький, І.Х. Хакимов, М.Д. Шаргородський та інші.
Результати наукових досліджень щодо загальних питань співучасті та окремих проблем кваліфікації групових розкрадань містять багато важливих теоретичних положень. Однак деякі питання і сьогодні залишаються дискусійними. Крім того нова соціальна сутність, зміна системи цінностей зумовили поширення корисливої мотивації в поведінці значної частини громадськості, що своєю чергою призвело до зростання групової злочинності корисливої спрямованості, проявів її найагресивніших форм. Одночасно прийняття Кримінального кодексу України не тільки не вирішило, але й поставило багато запитань, які потребують нових знань в сфері відповідальності за співучасть у розкраданнях. Вказані обставини зумовили необхідність напрацювань нових науково-теоретичних положень щодо законодавчих новел, присвячених зокрема відповідальності за співучасть у розкраданнях, так і щодо судово-слідчої практики їх застосування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права і кримінології Національного університету внутрішніх справ у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України №1376 від 25 грудня 2000 року, а також базується на п.54 розділу V Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки, затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 року №635.
Мета і завдання дослідження полягають у комплексній розробці і конкретизації загальнотеоретичних положень щодо питань кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті, і формулювання на цій основі пропозицій, спрямованих на вдосконалення кримінального законодавства та правозастосовчої практики.
Для досягнення визначеної мети перед дослідником були поставлені такі завдання:
– провести історико-правовий аналіз кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за співучасть у розкраданнях;
– проаналізувати стан наукової розробленості проблеми в теорії кримінального права;
– розкрити зміст групових, у тому числі організованих форм співучасті, що закріплені у Загальній частині Кримінального кодексу України, на підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті;
– виявити особливості розкрадань, вчинених групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою, злочинною організацією;
– визначити характерні риси зазначених форм співучасті у розкраданнях для правильного їх розмежування;
– розглянути проблемні питання співучасті, пов’язані із кваліфікацією окремих посягань на власність, вчинених у формі розкрадань;
– розробити пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення криміналь-ного законодавства та інших нормативних актів України, а також практичної реалізації законодавчих новел Кримінального кодексу України.
Об’єктом дослідження виступають розкрадання, вчинені у співучасті, як окремий різновид групових та організованих форм злочинної діяльності.
Предмет дослідження – проблеми кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті.
Методи дослідження. За методологічну основу дослідження взято основні¬ положення філософії, соціології, психології, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису інституту співучасті у розкраданнях у вітчизняному кримінальному праві. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури кримінально-правових норм про відповідальність за співучасть у розкраданнях, їх відповідності правилам законотворчої техніки. У процесі аналізу законодавчих новел про форми співучасті було використано різні способи тлумачення: систематичний, граматичний, історичний і логічної інтерпретації. Даючи характеристику особливостей кваліфікації окремих групових розкрадань, автор застосовував статистичний, логіко-семантичний і формально-логічний метод. Широко застосовувалися методи статистичного аналізу, соціологічні методи, зокрема, при вивченні 460 кримінальних справ про розкрадання, вчинені за попередньою змовою групою осіб, та 124 кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованою групою. Останнє сприяло формуванню широкої емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність його висновків у межах всієї України.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні дисертації проведено наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті. Важливо і те, що це дослідження здійснено на базі нового Кримінального кодексу. Елементи новизни та її сутність:
– вперше було досліджено становлення та подальший розвиток інституту співучасті у розкраданнях на підставі аналізу джерел вітчизняного кримінального права. При цьому виявлено та проаналізовано законодавчі акти минулого, у яких співучасть вперше в історії кримінального права України було закріплено: 1) як обов’язкову ознаку злочинів проти власності; 2) як ознаку, обтяжуючу відповідальність за скоєння таких злочинів;
– запропоновано нову класифікацію співвиконавських дій залежно від їх характеру та обсягу, а також часу виконання у процесі вчинення розкрадань;
– вперше на підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті, сформульовано визначення співвиконавця розкрадання та дістало подальший розвиток визначення загального поняття виконавця (співвиконавця) злочину, чинне законодавче визначення якого не охоплює усіх можливих різновидів виконання (співвиконання) злочину;
– розвинуті наукові положення щодо кваліфікації групових злочинів. На відміну від позиції законодавця наведено нові аргументи на користь того, що не тільки діяння організатора, підбурювача та пособника, але й діяння виконавця (співвиконавця) потрібно кваліфікувати із посиланням на відповідну норму Загальної частини (ч.2 ст.27 КК України);
– наведено нові аргументи на користь того, що до розкрадань, вчинених за попередньою змовою групою осіб, слід відносити не тільки випадки співвиконавства, але і співучасть з розподілом ролей у процесі здійснення єдиного для групи злочинного наміру. Удосконалено загальне визначення злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб;
– доведено, що попередня змова та попередня зорганізованість як ознака організованої групи не тотожні поняття. Проведено їх розмежування;
– дістало подальший розвиток визначення поняття стійкості як об’єктивної ознаки організованої злочинної групи, під якою пропонується розуміти здатність групи до тривалого функціонування та успішної протидії заходам, вжитим правоохоронними органами з метою викриття групи і притягнення її учасників до кримінальної відповідальності;
– на відміну від позиції законодавця у дисертації аргументовано висновок, що група може бути визнана організованою не тільки у випадках об’єднання для вчинення двох або більше злочинів, але навіть і одного злочину, якщо останній охоплюється поняттям злочинної діяльності;
– удосконалено визначення поняття злочинної організації, чинне законодавче визначення якої не дає можливості для її чіткого розмежування з організованою групою;
– вперше проведено комплексне дослідження окремих проблем співучасті щодо конкретних розкрадань залежно від способу заволодіння чужим майном, а також особливостей законодавчої конструкції деяких складів злочинів проти власності. В новому аспекті проаналізовано правила кваліфікації окремих розкрадань, вчинених у співучасті;
– розвинуті, а в ряді випадків сформульовані вперше конкретні рекомендації щодо подальшого вдосконалення кримінального законодавства України та правозастосовчої практики.
Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані:
– у сфері науково-дослідній діяльності – для подальшого вивчення теоретичних проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті;
– у правотворчості – при подальшому вдосконаленні кримінального законодавства;
– у правозастосовчій діяльності – для вирішення питань кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті; розмежування різних форм співучасті;
– у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні курсів Загальної та Особливої частин кримінального права, у науково-дослідній роботі викладачів, ад’юнктів, курсантів та слухачів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Національного університету внутрішніх справ, науково-практичних семінарах, практичних заняттях. Результати дисертаційного дослідження викладено на восьмій міжнародній науково-практичній конференції «Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів» (Харків, Університет внутрішніх справ, червень, 2000 р.), науково-практичних конференціях ад’юнктів і магістрантів (Харків, Національний університет внутрішніх справ, квітень, 2001 р.; травень, 2002 р.), науково-практичній конференції «Новий кримінальний кодекс України: проблеми впровадження» (Харків, Національний університет внутрішніх справ, червень, 2001 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации» (Бєлгород, Бєлгородський державний університет, квітень, 2002 р.), науково-практичній конференції «Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах» (Київ, Національна академія внутрішніх справ України, квітень, 2002 р.), міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів «Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених» (Хмельницький, Хмельницький інститут регіонального управління і права, квітень, 2002 р.).
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано дванадцять наукових статей (дві з них – у співавторстві, в яких особистий внесок здобувача становить 50%).
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок. Список використаних джерел складається із 223 найменувань і займає 17 сторінок.

Список літератури

Висновки

Майже сто років тому відомий вчений-криміналіст С.В. Познишев писав: «Звичайно, окреслення окремих видів майнових злочинів може більш-менш значно змінитися; може значно скоротитися і кількість їх, принаймні деяких з них. Але все ж таки вони залишаться і у законі, і в житті, тому що не можна припустити, щоб зникли всі фактори, що живлять їх. А фактори ці не одна тільки бідність та нужда, а занадто сильне жадання наживи, надмірна схильність до різних почуттєвих насолод, для задоволення якої не вистачає незлочинних джерел і засобів, незнання ремесла та нелюбов до праці, заздрість, ненависть, помста тощо» [33, c. 190-191]. З дня висловлення цих слів минуло багато років, за які Україні довелося пережити не мало труднощів. Становленню незалежної держави передувала не тільки корінна зміна політичної системи, але й низка правових реформ. За ці роки кілька разів істотно реформувалася і система кримінального права. Зміна державної ідеології, її переорієнтація на першочергове визнання прав та свобод людини не могла не позначитися на останній реформі кримінального законодавства, завершення якої ознаменувало вступ України у нове тисячоріччя. Але проблема майнових деліктів не тільки залишається актуальною, більше за те, ця проблема сьогодні перетворилася на найнебезпечніше соціальне лихо, що ставить під загрозу не тільки економічні реформи, але й безпеку держави. У цьому відношенні слова вченого стали пророчими. Процес побудови правової держави не тільки виявився не застрахований від зростання кількості злочинів корисливої спрямованості, навпаки, в умовах різкого розшарування суспільства на клас бідних та багатих у перші роки незалежності України ці злочини набули найжорстокіших форм, найчастіше зв'язаних з насильством над особою. Серйозну небезпеку становить групова злочинність корисливої спрямованості, особливо, пов'язана з розкраданнями чужого майна. Усе зростаючі темпи групової та організованої злочинності настійно зажадали чіткої нормативно-правової бази для боротьби з цими проявами злочинної діяльності. Уявляється, що саме новий КК має стати основою такої нормативно-правової бази. Разом з тим, являючи серйозне знаряддя у руках правозастосовувача, кримінальний закон ні в якому разі не повинен перетворюватися у сваволю беззаконня, нівелюючи основні принципи правової держави. Тому, першочергове завдання науковців полягає у тім, щоб на підставі теоретичних розробок, аналізу матеріалів слідчої та судової практики дати правильне тлумачення нового кримінального законодавства, а також наукові рекомендації правозастосовувачу для практичної реалізації кримінально-правових норм. Причому таке тлумачення має відповідати не тільки букві, але й духу закону, розумінню дійсного змісту, який покладений законодавцем у конкретну правову норму. Виходячи з дослідження, проведеного у дисертації, необхідно зазначити декілька моментів:
1. Формуванню кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за співучасть у розкраданнях, виробленню конкретних дефініцій та їх розміщенню у Загальній і Особливій частинах КК України передував досить тривалий період розвитку правової думки, який відбився на усієй історіі становлення української державності. Тому, вивчення чинних кримінально-правових норм, розуміння справжнього змісту законодавчих дефініцій неможливе без застосування історичного методу науки кримінального права. І для цього необхідно звертатися до самих джерел зародження слов'янської державності та права на території сучасної України, вивчати і аналізувати першоджерела писаного кримінального права. Дійсно, адже кримінальне право – це не "застигла" у часі категорія, а система, що постійно розвивається в історії та кожний момент містить не тільки елементи сьогодення, але і зберігає риси минулого, намічає контури майбутнього. Дослідження сучасних кримінально-правових приписань, що регулюють відповідальність за групові форми вчинення розкрадань, неможливе без використання результатів, отриманих вітчизняною наукою кримінального права у цій галузі за багатовіковий проміжок часу. Таке дослідження важливе не тільки для удосконалювання теоретичних кримінально-правових розробок, але дозволить підвищити рівень дотримання законності в галузі кримінально-правових відносин та допоможе подолати труднощі, що мають місце на практиці.
2. При кваліфікації групових розкрадань у практичній діяльності часто виникають труднощі, пов'язані з розмежуванням співвиконавства та співучасті з розподілом ролей при вчиненні таких злочинів. Тому, як уявляється, є необхідність у розробці певної методику, керуючись якою правозастосовувач міг би уникнути помилок при кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті. Як один з варіантів вирішення позначеної проблеми пропонується класифікувати найхарактерніші різновиди дій, що відносяться до співвиконавських під час вчинення розкрадань. Класифікаційним критерієм обрано характер і обсяг таких дій, а також час їх виконання у процесі вчинення розкрадання. Логічним способом побудови класифікації виступає метод уявного ізолювання діянь співучасників один від одного, що дозволить точніше визначити, чи входять ті або інші дії до об'єктивної сторони складу злочину.
За обсягом виконаних дій виділяються такі різновиди співвиконавства розкрадань:
а) кожен співвиконавець розкрадання, який є членом злочинної групи, повністю виконує усі дії, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину;
б) співвиконавець виконує лише частину дій, які входять до об'єктивної сторони складу розкрадання. Це своєрідний розподіл ролей між співвиконавцями.
Причому, у другій підгрупі можна виділити такі, найхарактерніші різновиди співвиконавських дій залежно від часу їх здійснення у процесі спільного здійснення злочину та від способу законодавчої конструкції деяких складів розкрадань:
- дії, котрі, якщо розглядати їх ізольовано від діянь інших співучасників, становлять замах на розкрадання;
- вчинення активних дій, що являють собою безпосереднє заволодіння чужим майном;
- дії, що хоча і не пов'язані із самим процесом вилучення чужого майна, але вчинені безпосередньо після такого вилучення до моменту закінчення розкрадання з метою утримання такого майна і обернення його у власність співучасників;
- дії, які вчинені вже після юридичного закінчення злочину, але за своїм характером є вилученням або обернення чужого майна у свою власність чи власність співучасників.
На підставі аналізу зазначених видів співвиконавських дій пропонується внести до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України положення, яке роз'яснює поняття співвиконавця розкрадання:
Співвиконавцем розкрадання визнається особа, яка повністю або частково виконала об'єктивну сторону складу певного розкрадання, тобто безпосередньо брала участь спільно з іншими особами (співвиконавцями) у процесі заволодіння чужим майном, або, хоча і не брала безпосередню участь у заволодінні чужим майном, повністю або частково виконала дії, що входять до об'єктивної сторони складу розкрадання і забезпечують для інших співвиконавців доступ до чужого майна.
3. Аналіз законодавчого визначення виконавця, закріпленого у ч. 2 ст. 27 КК України, а також розгляд перелічених у законі видів виконавських (співвиконавських) дій дозволяє зробити висновок, що цей різновид співучасті можливий лише у тому випадку, якщо виконавець (співвиконавець) діяв спільно з іншими суб'єктами злочину. Разом з тим, недоліком ч. 2 ст. 27 КК є вказівка законодавця на те, що опосередковане виконання можуть утворювати лише випадки використання осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності, тому що така вказівка не охоплює ситуації, коли для вчинення злочину використовуються деліктоспроможні особи, котрі підлягають відповідальності за необережне заподіяння шкоди (наприклад, ті, що діють через невибачну фактичну помилку). Тому, пропонуємо ч. 2 ст. 27 КК після слів “...які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне…” доповнити фразою “або відповідають за необережне заподіяння шкоди”.
4. В усіх злочинах проти власності, що відносяться до розкрадань, вчинення таких злочинів групою осіб за попередньою змовою виступає ознакою, яка підвищує суспільну небезпечність цього роду злочинів і відповідно впливає на кваліфікацію. Щодо функцій учасників групового розкрадання висловлено різні точки зору, прихильники найбільш поширеної з яких обмежують склад групи винятково співвиконавством при вчиненні розкрадань. Однак така позиція страждає перебільшенням ролі об'єктивних і недооцінкою суб'єктивних ознак співучасті у злочині. Дослідження впливу зазначеної кваліфікуючої ознаки на суттєве підвищення суспільної небезпеки злочину в цілому, та розкрадань зокрема, а також аналіз історії прийняття Кримінального кодексу України 2001 року, дає підстави стверджувати, що при формулюванні кваліфікованого складу групових розкрадань законодавець враховував підвищену небезпеку не «безпосередньої» участі у скоєнні цього роду діянь, а саме «спільності» вчинення розкрадань. Разом з тим чинне визначення злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, не містить вказівку на характер виконуваних учасниками такої групи ролей, що не виключає суперечливого вирішення цього питання в теорії і на практиці. З метою уникнення суперечливих тлумачень пропонуємо викласти визначення групи осіб за попередньою змовою у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку виконання злочину, домовилися про спільне його вчинення шляхом виконання взаємно узгоджених функцій у процесі здійснення єдиного для групи злочинного наміру, незалежно від ролі, яку вони при цьому виконували.
5. Формулюючи в ч. 3 ст. 28 КК України поняття організованої групи, законодавець закріпив ряд об'єктивних та суб'єктивних її ознак, серед яких основними є якісні ознаки організованої групи: стійкість та попередня зорганізованість учасників групи для вчинення одного або декількох злочинів.
Попередня зорганізованість виступає як особлива форма вираження попередньої змови, для розкриття змісту якої слід не механічно протиставляти ці два поняття, а визначити ті ознаки і властивості, які, доповнюючи звичайну попередню змову, перетворюють останню на якісно нове явище – попередню зорганізованість. Разом з тим не слід вивчати зміст попередньої зорганізованості ізольовано від інших ознак організованої групи, механічно протиставляючи цю властивість групи ознаці стійкості, тому що попередня зорганізованість та стійкість – хоча і не тотожні, але взаємопересічні властивості організованої злочинної групи: ті самі ознаки можуть в однаковому ступені характеризувати як стійкість, так і зорганізованість злочинної групи. На підставі етимологічного аналізу терміну “зорганізованість” пропонуємо таке його визначення: це об'єднання трьох або більше суб'єктів злочину в чітко налагоджене, стабільно функціонуюче, внутрішньо скоординоване системне утворення, що відповідає спільній меті його учасників – заняттю злочинною діяльністю.
6. До ознак, що обумовлюють виникнення зорганізованості, законодавець відносить:
- кількісна ознака, згідно з якою необхідний мінімум для наявності організованої групи складають три суб'єкти злочину. В основу такого рішення покладено не тільки аналіз законодавства і теоретичних положень вітчизняного кримінального права, узагальнення судової практики України, але і порівняльний аналіз діючого кримінального законодавства інших держав, аналіз міжнародних нормативно-правових актів у сфері боротьби з організованою злочинністю, а також дані соціологічної та психологічної наук.
- планування злочинної діяльності або, як зазначено у законі, злочини мають бути «об'єднані єдиним планом, відомим всім учасникам групи». Про зорганізованість як невід'ємну властивість організованої групи, певною мірою свідчить тривалість планування майбутньої злочинної діяльності. Результати вивчення кримінальних справ про розкрадання, вчинені у співучасті, дозволяють зробити висновок про пряму залежність між ступенем організованості групи і тривалістю часу, що пройшов від створення такої групи до безпосереднього вчинення першого злочину. Планування злочинної діяльності як ознака, що обумовлює зорганізованість групи, в більшому ступені властива саме організованим злочинним групам, програма дій яких відрізняється ретельною продуманістю та докладною деталізацією усіх вхідних до неї компонентів. Разом з тим вважаємо невірною вказівку законодавця, що злочинний план має бути відомим усім учасникам організованої групи. Матеріали практики підтверджують, що у великих організованих групах, які планують тривалу злочинну діяльність, зовсім не всі учасники посвячені в дійсні плани групи. Більш за те, багато в чому завдяки саме цьому досягається стійкість об'єднання, здатність протидіяти його викриттю на основі конспіративної діяльності. Тому пропонуємо виключити із ч. 3 ст. 28 КК України слова – «...відомого всім учасникам групи».
- розподіл функцій між учасниками групи, що характеризується не тільки і не стільки поділом видових ролей (визначення співвиконавців, організаторів, підбурювачів і пособників злочину), скільки виявляється в конкретизації дій, які той чи інший учасник повинен виконувати у процесі діяльності групи. При цьому обов'язковою є інформованість учасників про їх функції. Проведене дослідження підтвердило, що співвиконавство при вчиненні злочину організованою групою у чистому вигляді неможливе. Аналіз кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, показав, що існування таких груп немислиме без наявності організатора (координуючого ядра – у великих об'єднаннях), який, між тим, може брати й особисту участь у скоєнні злочину. Тому ще однією обов'язковою передумовою зорганізованості групи є наявність одного або декількох організаторів.
Обов'язковою суб'єктивною властивістю зорганізованості є єдність намірів учасників групи, яка передбачає усвідомлення кожним з учасників факту об'єднання його з іншими особами в єдине ціле і прагнення тіснішого зв'язку своїх зусиль для досягнення єдиного злочинного результату.
7. Центральною властивістю організованої групи, що визначає її суспільну небезпеку, є стійкість групи. Лише при наявності сукупності двох основних властивостей групи – зорганізованості та стійкості, можна зробити висновок про визнання такої групи організованою. Вважаємо, що суспільна небезпека організованої групи полягає не в угоді на тривалу злочинну діяльність, а в здатності до тривалого заняття такою діяльністю. Спираючись на етимологічне значення слова «стійкість», як здатність системи, що перебуває під дією сил у рівновазі, повертатися після незначного відхилення у положення рівноваги, суспільна небезпечність організованої групи, отже, її стійкість, полягає у здатності останньої до тривалого функціонування і успішної протидії заходам, які вживаються правоохоронними органами з метою викриття такої групи та притягнення її учасників до кримінальної відповідальності.
8. До ознак, що характеризують стійкість групи (крім тих, які одночасно обумовлюють її зорганізованість), відносяться:
- об’єднання співучасників для заняття злочинною діяльністю, тому що суспільна небезпека групи може істотно підвищуватися не тільки при неодноразовому вчиненні злочинів, але і при скоєнні одиничного тяжкого або особливо тяжкого злочину (у тому числі продовжуваного), складність підготовки якого припускає необхідність багатоактної діяльності. Тому вважаємо за доцільне в ч. 3 ст. 28 КК України слова «для вчинення цього та іншого (інших) злочинів» замінити на слова – «для заняття злочинною діяльністю».
- наявність значної кількості осіб, які складають групу. Це дає змогу більш докладно деталізувати виконання окремих функцій її учасників і забезпечує взаємозамінність співучасників, особливо у випадках викриття одного або декількох членів групи. Вивчення матеріалів кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, дозволяє зробити висновок: чим більша кількість учасників у групі, тим більш тривалий час така група функціонувала.
- ступінь тяжкості наслідків злочину. Результати аналізу кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, свідчать про те, що метою учасників організованих злочинних груп при скоєнні розкрадань є заподіяння істотної шкоди власності (великий чи особливо великий розмір розкрадання або заподіяння значної шкоди потерпілому).
- суб'єктивним фактором стійкості виступає згуртованість учасників організованої групи. Під згуртованістю організованої групи пропонується розуміти внутрішньогрупову психологічну єдність учасників групи на основі спільності злочинних намірів і підпорядкування загальним правилам поведінки. Така психологічна єдність своєю чергою характеризується єдністю цілей злочинної діяльності, загальною цінностно-нормативною орієнтацією, врахуванням усіма членами групи загальних інтересів об'єднання, визнання учасниками обов'язковими для себе загальних правил поведінки та суворої дисципліни, постійна взаємна допомога і підтримка.
9. На підставі проведеного дослідження пропонуємо вдосконалення кримінального законодавства та судової практики, а саме:
- викласти ч. 3 ст. 28 КК України у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для спільної злочинної діяльності (неодноразового вчинення злочинів або вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину), об'єднаної єдиним планом з розподілом функцій учасників групи.
- включити до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України такий пункт:
Під організованою групою стосовно злочинів проти власності слід розуміти стійке об'єднання трьох і більше осіб, які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності (неодноразового вчинення злочинів або вчинення одного злочину, спрямованого на заподіяння значної шкоди потерпілому чи матеріальної шкоди у великих (особливо великих) розмірах).
Обов'язковими ознаками зорганізованості та стійкості такої групи є: єдиний план злочинної діяльності, розподіл функцій учасників групи, наявність організатора (організаційного ядра), згуртованість учасників групи, тобто психологічна внутрішньогрупова єдність на основі спільності злочинних намірів і підпорядкування загальним правилам поведінки.
Окрім зазначених у попередньому абзаці ознак, про наявність цієї кваліфікуючої обставини можуть також свідчити: ретельна підготовка до вчинення злочинів, наявність спеціальних технічних засобів, використання складних способів вчинення злочинів, прикриття злочинної діяльності як самостійно, так і з притягненням сторонніх осіб (не виключаючи підкуп службових осіб), вербування нових членів, створення в групі спеціального грошового фонду тощо.
10. Велике практичне значення має вирішення питання про розмежування розкрадань, вчинених організованими групами та злочинними організаціями. У ч. 4 ст. 28 КК України вказані дві ознаки, які, на думку законодавця, відрізняють злочинну організацію від інших форм співучасті. По-перше, це ієрархічна побудова організації. По-друге, наявність спеціальних цілей діяльності, що виступають як альтернативні: 1) вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів; 2) керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; 3) забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Однак не можна заперечувати, що ієрархічна побудова властива й деяким організованим групам. Тому цю ознаку навряд чи в усіх випадках можна вважати відмінною ознакою злочинної організації. Встановлення мети вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, визначеної законодавцем як обов'язкової ознаки злочинної організації, стосовно до розкрадань також недостатньо, тому що усі посягання на власність, кваліфіковані за ознакою їх вчинення організованими групами, відносяться до категорії тяжких або особливо тяжких.
Вважаємо, що головною відмінною ознакою злочинної організації може виступати кількісна ознака: під злочинною організацією слід розуміти не стійке ієрархічне об’єднання декількох осіб, а об’єднання двох або більше організованих груп. Включення до законодавчого визначення злочинної організації зазначеної об’єктивної ознаки дозволить уникнути практичних помилок при розмежуванні організованих форм злочинної діяльності. Тому пропонуємо викласти поняття злочинної організації у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний особами, котрі входять до складу злочинного об’єднання двох або більше організованих груп, члени якого або структурні частини якого попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
11. При кваліфікації крадіжок, вчинених у співучасті, пріоритет суб'єктивної ознаки таємності вилучення чужого майна поширюється і на випадки спільного скоєння такого вилучення. Головне, щоб кожний співучасник злочину усвідомлював, що таємність вилучення майна присутня не тільки в його особистих діях, але характерна для злочинної групи в цілому. Отже, дії співучасника, який помилково вважає, що він бере участь у відкритому заволодінні чужим майном, слід кваліфікувати як замах на грабіж, вчинений у співучасті. А у випадку застосування до потерпілого насильства (у залежності від характеру такого насильства) – замах на насильницький грабіж або розбій, вчинений у співучасті.
Правильне вирішення питань, пов'язаних із кваліфікацією групових крадіжок, залежить від точного встановлення моменту закінчення крадіжки. При розмежуванні дій співучасників за характером їхньої участі у викраденні, а також діянь співучасників та осіб, які є лише причетними до таких злочинів, суди повинні ретельно досліджувати усі об'єктивні обставини вчиненого злочину (час, місце, обстановку, особливості способу викрадення, властивості предмета, що викрадається).
12. При розмежуванні співучасті у грабежі від суміжних складів злочину перш за все необхідно враховувати суб'єктивну ознаку: спільність умислу співучасників на відкрите заволодіння чужим майном. При попередній змові групи осіб на грабіж має бути згода про вчинення саме грабежу або ж співучасники повинні припускати можливість скоєння цього злочину. У випадку відсутності попередньої змови кожний співучасник має усвідомлювати факт приєднання своїх зусиль саме до відкритого викрадення.
Від співучасті у насильницькому грабежі слід відрізняти випадки, коли один зі співучасників застосовує насильство до потерпілого для забезпечення таємності вилучення майна виконавцем викрадення. У всякому разі, застосування до потерпілого насильства, якщо воно не виступало як засіб вилучення майна, не може змінити таємного способу викрадення.
13. Правильна кваліфікація розбоїв, вчинених у співучасті, обумовлена специфікою законодавчої конструкції цього складу злочину. Труднощі при кваліфікації дій співучасників розбою виникають, як правило, у тих випадках, коли такі дії вчинені вже після юридичного закінчення злочину, але за своїм характером становлять вилучення або обернення чужого майна у свою власність або власність співучасників. Якщо скоєнню таких дій передувала попередня змова між співучасниками, то такі дії утворюють складне співвиконавство при вчиненні розбою. Разом з тим, відсутність попередньої змови не виключає об’єктивних та суб’єктивних ознак співучасті у злочинах, склади яких сформульовано як усічені. Тому дії осіб, зв'язані з заволодінням чужим майном, вчинені після застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства іншим співучасником, повинні розглядатися як співвиконавство безпосередньо у розбої навіть при відсутності попередньої домовленості на вчинення таких дій. Єдиною обов'язковою умовою визнання дій особи, що приєдналася до злочину, як співучасті у розбої, є її поінформованість щодо попереднього факту застосування до потерпілого насильства, небезпечного для його життя чи здоров'я, або погрози застосування такого насильства.
Кількісний ексцес при вчиненні розбою охоплює собою і вчинення менш тяжких однорідних злочинів (наприклад, крадіжки або грабежу). Уявляється, якщо виконавець домовився з іншими співучасниками вчинити більш тяжкий злочин, але при цьому скоїв менш тяжкий, то, на наш погляд, такий виконавець крім відповідальності за фактично вчинене, має понести відповідальність поряд з іншими співучасниками і за готування до більш тяжкого злочину, а точніше, за співучасть у готуванні до такого злочину. Виняток можуть становити лише випадки добровільної відмови виконавця від вчинення більш тяжкого злочину.
14. Для визнання вимагання як форми підбурювання до розкрадання необхідні такі умови:
- особливий статус потерпілого щодо майна, яке має бути чужим не тільки для вимагача, але й для потерпілого;
- вимагач, який висуває під погрозою відповідну вимогу, повинен усвідомлювати, що своїми діями схиляє особу до вчинення конкретного злочину проти власності;
- тільки та вимагацька погроза, поєднана або не поєднана із застосуванням фізичного насильства, може виступати як спосіб підбурювання до розкрадання, котра виключає можливість визнання в діях потерпілого ознак крайньої необхідності.
Дії особи, яка передала чуже майно вимагачам і при цьому не перебувала в стані крайньої необхідності, слід кваліфікувати за ст. 185 або ст. 191 КК України, а дії вимагачів – тільки за ст. 189 КК України. При цьому дії потерпілого необхідно розглядати з урахуванням обставин, які пом'якшують покарання, – вчинення злочину під впливом погрози (п.6 ч. 1 ст. 66 КК України).

Список використаних джерел

1. Ковалев М.И. Понятие и признаки преступления и их значение для квалификации. Учебное пособие. – Свердловск: СЮИ, 1977. – 79 с.
2. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К., 1999. – 435 с.
3. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Ч. 1. Понятие соучастия. – Свердловск: СЮИ, 1960. – 288 с.
4. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9-ти томах. – М.: Юрид. лит., 1984. – Т.1: Законодательство Древней Руси. – 430 с.
5. Исаев М.М. Уголовное право Киевской Руси. В кн.: Ученые труды. Вып. VIII. – М., 1946. – С. 153-176.
6. Материалы к изучению истории государства и права СССР. «Русская Правда». – М.: Росвузиздат, 1962. – 104 с.
7. Кочои С.М. Ответственность за корыстные преступления против собственности. – М.: Юристъ, 1998. – 184 с.
8. Хачатуров Р. Сборник документов к изучению истории государства и права СССР. Учебное пособие. – Иркутск: Иркутский гос. универ-т, 1973. – 96 с.
9. История государства и права СССР. Часть первая: От древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1950. – 428 с.
10. Памятники Русского права. – М.: Госюриздат, 1953. – Вып.2: Памятники права феодально раздробленной Руси XII-XV вв. – 443 с.
11. Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. – Киев: Типография Императорского Университета св. Владимира, 1894. – 171 с.
12. Статут Великого княжества Литовского 1529 г. (текст, перевод и словарь-комментарий). – Минск: Изд-во Академии наук БССР, 1960. – 253 с.
13. Линовский В. Исследование начал уголовного права, изложенных в Уложении царя Алексея Михайловича. – Одесса: Гор. тип, 1847. – 128 с.
14. Сафроненко К.А. Соборное Уложение 1649 г. – кодекс русского феодального права. – М.: Моск. гос. ун-т, 1958. – 58 с.
15. Тихомиров М.Н., Епифанов П.П. Соборное уложение 1649г. Учебное пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1961. – 444 с.
16. Владимирский-Буданов М., Флегонтович М. Обзор истории русского права. – Ростов на Дону: Феникс, 1995. – 639 с.
17. Владимирский-Буданов М. Хрестоматия по истории русского права. – СПб-Киев: Оглоблин, 1899. – Вып.1. Изд.5-е. – 265 с.
18. Памятники русского права. – М.: Госюриздат, 1957. – Вып.6: Соборное Уложение царя Алексея Михайловича 1649 г. – 503 с.
19. Российское законодательство X-XX веков: В 9-ти томах. – М.: Юрид. лит., 1985. – Т.3: Акты Земских соборов: Акты Земских соборов конца XVI – начала XVII века; Соборное Уложение 1649 года; Акты Земских соборов 50-х годов. – 512 с.
20. Акты исторические. – М., Т.6, №6. – 545 с.
21. Акты исторические. – М., Т.3, №167. – 643 с.
22. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций. – М.: Бек, 1997. – 560 с.
23. Воинские артикулы Петра I. Материалы по изучению государства и права СССР. – М.: ВЮЗИ, 1960. – 50 с.
24. Памятники русского права. – М.: Госюриздат, 1961. – Вып.8: Законодательные акты Петра I. Первая четверть XVIII в. – 667 с.
25. Краткое обозрение хода работ и предположений по составлению нового кодекса законов о наказаниях. – Спб., 1846. – 234 с.
26. Елисеев С.А. Преступления против собственности по уголовному законодательству России (историко-теоретическое исследование): Дис. докт. юр. наук: 12.00.08 – Томск, 1999. – 337 с.
27. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая: В 2-х томах. – М.: Наука, 1994. – Т.1: Учение о преступлении. – 380 с.
28. Кистяковский А.О. Элементарный учебник Общего уголовного права с подробным изложением начал Русского Уголовного Законодательства. Часть Общая. – Киев: Изд-во Ф.А. Иогансона, 1882. – 930 с.
29. Крылов И.Ф. В мире криминалистики. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – 228 с.
30. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 г. Издание 14-е, пересмотренное и дополненное – СПб: Издание Н.С. Таганцева, 1909. – 1111 с.
31. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных с разъяснениями по решениям кассационных департаментов Правительствующего Сената. – СПб: Типография Анисимова, 1904. – 805 с.
32. Белогриц-Котляревский Л.С. Очерки курса русского уголовного права. – Киев-Харьков: Южно-Русское изд-во Ф.А. Иогансон, 1896. – 671 с.
33. Познышев С.В. Особенная часть русского уголовного права. – М.: Т-во Скоропечатни А.А. Левенсон, 1912. – 499 с.
34. Уголовное уложение 22 марта 1903 г. – СПб.: Гос. тип., 1903. – 340 с.
35. Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. Часть Особенная. Посягательства личные и имущественные. – СПб., 1907. – 543 с.
36. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1917. – №4. – Ст. 34.
37. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1917. – №3. – Ст. 29.
38. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1919. – №66. – Ст. 43.
39. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1921. – №62. – Ст. 356.
40. Курс уголовного права. Общая часть: В 2-х томах.– М.: Зерцало, 1999. – Том 1: Учение о преступлении. – 578 с.
41. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1922. – №15. – Ст. 279.
42. Систематизированный текст общесоюзных уголовных законов и УК союзных республик. – М.: Юр. изд-во Мин. Юстиции СССР, 1948. – 543 с.
43. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничого селянського уряду України. – 1927. – №68-69. – Ст. 343.
44. Сборник материалов по истории социалистического уголовного законодательства. – М., 1964. – 365 с.
45. Сталин И.В. Вопросы ленинизма. – М., 1952. – 623 с.
46. Крыленко Н.В. Об охране и укреплении общественной (социалистической) собственности. – Минск: Белгосиздат, 1933. – 186 с.
47. Сборник законов СССР. – 1932. – №62. – Ст. 412.
48. Сборник постановлений Пленума и определений коллегии Верховного Суда СССР за 1942 г. – М.: Юриздат, 1947. – 174 с.
49. Шаргородский Д.М. Вопросы Общей части уголовного права в условиях военного времени // Ученые записки МГУ. Вып.76. Труды юридического факультета. Кн.1. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1945. – С. 100-107.
50. Михайлов М.П. Уголовная ответственность за кражу личного имущества и разбой (по советскому праву). – М.: Госюриздат, 1958. – 155 с.
51. Дурманов Н.Д. Наказуемость хищения государственного и общественного имущества, кражи личного имущества и разбоя по Указам от 4 июня 1947 г. // Социалистическая законность. – 1947. – №10. – С. 3-8.
52. Постановление от 30 0ктября 1947 года Министра юстиции СССР, Генерального прокурора СССР и Председателя Верховного суда СССР по поводу статьи проф. Н. Дурманова «Наказуемость хищения государственного и общественного имущества, кражи личного имущества и разбоя по Указам от 4 июня 1947 г.», помещенную в журнале «Социалистическая законность» №10 за 1947г. // Социалистическая законность. – 1947. – №11. – С. 19.
53. Голяков И. Против извращения смысла указов от 4 июня 1947г. // Социалистическая законность. – 1947. – №11. – С. 20-23.
54. Сборник действующих постановлений Пленума Верховного суда СССР 1924-1951 гг. – М.: Госюриздат, 1952. – 268 с.
55. Исаев М.М. Указы Президиума Верховного Совета СССР от 4 июня 1947 г. – М.: ВЮЗИ, 1948. – 40 с.
56. Филимонова А.А. Советское законодательство об уголовной ответственности за кражу личного имущества граждан. – Алма-Ата: Изд-во Акад. Наук Казахской ССР, 1951. – 98 с.
57. Гельфер М.А. Преступные посягательства на социалистическую собственность. – М.: ВЮЗИ, 1953. – 62 с.
58. Некипелов П.Т. Советское уголовное законодательство в борьбе с хищениями социалистической собственности. – М.: Юр. лит., 1954. – 136 с.
59. Куринов Б.А. Уголовная ответственность за хищение государственного и общественного имущества. – М.: Юр. лит., 1954. – 120 с.
60. Утевский Б.С., Вышинская З.А. Практика применения законодательства по борьбе с хищениями социалистического имущества. – М.: Госюриздат, 1954. – 151 с.
61. Бажанов М.И. Ответственность за кражу личного имущества граждан и за разбой по советскому уголовному законодательству. – Х.: Изд-во Харьк. ун-та, 1957. – 40 с.
62. Ведомости Верховного Совета Украинской ССР. – 1989. – №12. – Ст.96.
63. Ведомости съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. – №30. – Ст. 1235-1255.
64. Трайнин А.Н. Некоторые вопросы учения о соучастии по советскому уголовному праву // Социалистическая законность. – 1957. – №2. – С. 21-29.
65. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1959. – 255 с.
66. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 666 с.
67. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Ч. 2. Виды соучастников и формы соучастия в преступной деятельности. – Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. инст-та, 1962. – 275 с.
68. Шаргородский М.Д. Некоторые вопросы общего учения о соучастии // Правоведение. – 1960. – №1. – С. 84-97.
69. Малахов И.П. Некоторые вопросы учения о соучастии по советскому уголовному праву // Труды ВПА им. Ленина. – 1957. – №17. – С. 162-169.
70. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Выща школа, 1986. – 208 с.
71. Шеслер А.В. Формы соучастия по новому уголовному законодательству России // Уголовное право и современность. – Красноярск, 1998. Вып.2. – С. 25-32.
72. Уголовное право Украины. Общая часть / Под ред. проф. М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация. – Х.: Право, 1998. – 342 с.
73. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины. Учебное пособие. – Х.: ООО “Рубикон П”, 1997. – 101 с.
74. Шнейдер М.А. Соучастие в преступлении по советскому уголовному праву. – М.: ВЮЗИ, 1958. – 98 с.
75. Гаухман Л.Д. Соучастие в преступлении. Уголовное право (Общая часть). – М., 1998. – 112 с.
76. Тельнов П.Ф. Разграничение деяний исполнителя и пособника // Советская юстиция. – 1973. – №10. – С.5-7.
77. Гамкрелидзе О. К. Соисполнительство преступления и посредственное исполнительство преступления по советскому уголовному праву: Автореф. дис… канд-та юр. наук: 12.00.08 / Тбилисский гос. ун-т. – Тбилиси, 1973. – 22 с.
78. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юристъ, 1999. – 304 с.
79. Наумов А.В. Диспозиция уголовного закона и квалификация преступлений // Советская юстиция. – 1986. – №3. – С. 4-6.
80. Навроцький В.О. Склад злочину і його роль у процесі кримінально-правової кваліфікації // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. – №1. – С. 47-50.
81. Уголовное право И.В. Платонова // Популярные лекции для научного самообразования. Общественно юридический факультет. – СПб.: Типография Б.М. Вольфа, б.г. – 160 с.
82. Постановление Пленума Верховного Суда Украины от 26 февраля 1999 года №3 «О внесении изменений и дополнений в постановление Пленума Верховного Суда Украины от 1.04.1994 г. №1 «О судебной практике по делам о преступлениях против жизни и здоровья человека»» // Вестник Верховного Суда Украины. – 1999. – №2. – С. 9-11.
83. Определение С