Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві

Короткий опис

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Поняття, критерії та сутність обмеженої осудності.
1.1. Витоки та історичний нарис обмеженої осудності.
1.2. Поняття, порівняльна та історико-правова характеристика обмеженої осуд-ності.
1.3. Критерії обмеженої осудності.

Розділ 2. Спеціальні питання категорії обмеженої осудності.
2.1. Співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю.
2.2. Використання даних судово-психологічної та судово-психіатричної експер-тиз при розгляді конкретної справи щодо притягнення до кримінальної відпові-дальності обмежено осудних осіб.

Розділ 3. Особливості притягнення до кримінальної відповідальності, призначен-ня та відбування покарання обмежено осудними особами.
3.1. Особливості кримінальної відповідальності обмежено осудних осіб.
3.2. Особливості призначення та відбування покарання обмежено осудними осо-бами.
2.3. Проблеми застосування примусового лікування щодо обмежено осудних осіб.

Висновки.

Список використаних джерел.

Додатки.

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Демократичні перетворення, що відбу-ваються у суспільстві, прагнення правосуддя до максимальної індивідуалізації покарання, вимагають подальших наукових розробок у галузі юриспруденції. Одним із важливих і досить складних напрямів таких розробок на сьогодні є дос-лідження нової кримінально-правової категорії - обмежена осудність.
Актуальність проблеми обмеженої осудності визначається такими обстави-нами:
по-перше, особа, яка є об’єктом застосування кримінального права, може мати психічні розлади, що не позбавляють її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Майже 40% осудних осіб із числа тих, кому призначено судово-психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), внаслідок яких може бути суттєво обмежена здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
Хворобливі розлади психічної діяльності самі по собі як такі, не можуть ви-ступати як обставини, що пом’якшують відповідальність (покарання). Такими во-ни можуть бути лише у випадку, коли будуть зменшувати законну підставу від-повідальності  вину. Будучи психічним ставленням суб’єкта до своєї криміналь-но караної поведінки та її юридичних наслідків, вина, а точніше її ступінь, суттєво залежить від обсягу усвідомлення суб’єкта злочину суспільної небезпечності вчи-нюваного діяння, характеру регуляції кримінальної поведінки, передбачення й бажання суспільно небезпечних наслідків. У свою чергу обсяг усвідомлення сус-пільної небезпечності вчиненого діяння та довільна регуляція протиправної пове-дінки залежать від ступеня вираженості психічних аномалій. З цього випливає, що психічні аномалії як обставини, що пом’якшують відповідальність (покаран-ня), можуть бути реалізованими лише через правову категорію обмеженої осуд-ності.
Включення в Кримінальний кодекс поняття обмеженої осудності буде ре-гулювати правове положення цієї категорії осіб;
по-друге, невпинна тенденція до індивідуалізації міри покарання підвищує увагу до суб’єкта злочину. Тому нехтування проблемою обмеженої осудності веде до порушення одного з головних принципів кримінального права  індиві-дуалізації кримінальної відповідальності та покарання;
по-третє, співвідношення обмеженої осудності зі ступенем вини зумовлює її співвідношення і з кримінальною відповідальністю, покаранням (його видом і ро-зміром). Наявність психічних аномалій (звичайно, за умови, що вони впливали на механізм злочину) майже не враховувалась при призначенні покарання до на-брання чинності новим Кримінальним кодексом (надалі – КК), за винятком випа-дків застосування статей 95, 96 та 103 КК 1960 року.
Досконала розробка проблеми обмеженої осудності, деталізація її ознак (критеріїв), вироблення пропозицій щодо її застосування тощо необхідні для то-го, щоб уникнути можливих зловживань та суб’єктивних помилок при врахуван-ні обмеженої осудності судом при призначенні покарання, та для обгрунтування того, що злочин, вчинений обмежено осудною особою, визнається вчиненим за пом’якшуючих покарання обставин.
Поєднання цих обставин визначає головну мету введення категорії обмеже-ної осудності: визначення юридичних підстав і механізму, через які судово-психіатрична експертиза може зробити зрозумілим для суду значення хворобли-вих розладів психічної діяльності особи, що не виключають осудності, для вирі-шення питання щодо її вини та відповідальності.
Протягом багатьох років існування проблема обмеженої осудності швидше декларувалась, ніж піддавалась глибокому науковому аналізові. Ставлення до обмеженої осудності висловлювали у своїх роботах такі провідні юристи та уче-ні-психіатри дореволюційного періоду, як А.А.Жижиленко, В.Х.Кандинський, О.Ф.Кістяківський, Є.Я.Немировський, С.В.Познишев, В.П.Сербський, Л.З.Слонимський, В.Спасович, М.С.Таганцев та інші. Наукові позиції щодо розв’язання проблеми обмеженої осудності також викладені відомими вченими як радянського періоду, так і цього часу, серед яких можна назвати Ю.М.Антоняна, А.М.Бобрищев-Пушкіна, Ю.С.Богомягкова, С.В.Бородіна, С.Будзинського, Л.І.Глухарьову, Н.П.Грабовську, П.С.Дагеля, М.М.Ісаєва, Н.С.Лейкину, Д.Р.Лунца, А.В.Михеєву, Р.І.Михеєва, А.А.Музику, Б.С.Никифорова, В.С.Орлова, Б.Ошеровича, В.Б.Первомайського, А.Плюшкова, С.Ф.Семенова, Ю.К.Сущенко, С.І.Тихенка, В.С.Трахтерова, І.М.Фарбера, Н.І.Фелінську, О.Є.Фрейєрова та інших науковців.
Однак, така значна увага до проблеми обмеженої осудності ще не означає її розв’язання. На сьогодні не опубліковано монографічних праць, які б у комплек-сі охоплювали цю проблему. Спеціальні дослідження концепції обмеженої осуд-ності у вітчизняній кримінально-правовій науці не здійснювалися, за винятком часткового висвітлення питань обмеженої осудності в дисертаційному досліджен-ні Н.А.Орловської. Звідси і відповідно низький рівень розроблення цієї проблеми як загалом, так і окремих її положень. У юридичній літературі по суті і навіть чи-сто термінологічно відсутнє єдине розуміння обмеженої осудності, надто слабко окреслені її критерії. Тому актуальність та доцільність наукової розроблення як самого поняття обмеженої осудності, так і визначення чітких його критеріїв, а та-кож розв’язання питань, які стосуються кримінальної відповідальності, покаран-ня та застосування примусового лікування щодо обмежено осудних осіб, не ви-кликає сумніву. Крім того вимагає дослідження і законодавче визначення обме-женої осудності.
Необхідністю вдосконалення кримінального законодавства шляхом внесен-ня конкретних, науково обґрунтованих пропозицій, а також прагненням узяти посильну участь у розробці проблеми обмеженої осудності як кримінально-правової категорії і пояснюється вибір теми дисертації.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Обра-ний напрямок дослідження базується на положеннях Комплексної цільової про-грами боротьби зі злочинністю 1996-2000 рр. (п. 65). Дисертацію виконано від-повідно до наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 1.3 «Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.»), а також згідно з планом науково-дослідної роботи Національної академії внутріш-ніх справ України «Проблеми удосконалення кримінального законодавства України».
Мета й задачі дослідження. Головна мета дослідження полягає у визна-ченні поняття обмеженої осудності, розробленні її критеріїв, вирішенні питань кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб, застосуван-ня примусового лікування цих осіб, а також формулюванні практичних рекомен-дацій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства.
Поставлена мета обумовила необхідність розв’язання таких головних за-вдань:
 дослідити історію розвитку обмеженої осудності з найдавніших часів до цього часу. Проаналізувати всі погляди «за» та «проти» щодо категорії обмеже-ної осудності;
 визначити поняття обмеженої осудності та розкрити її критерії;
 розглянути співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудніс-тю;
 установити межі компетенції судді (слідчого) та психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності;
 визначити особливості кримінальної відповідальності та покарання обме-жено осудних осіб;
 дослідити питання застосування примусового лікування обмежено осуд-них осіб;
 сформулювати пропозиції щодо внесення змін та доповнень у норми чин-ного Кримінального кодексу України, що регламентують категорію обмеженої осудності.
Об’єктом дослідження є обмежена осудність як кримінально-правова кате-горія. Зокрема, піддані аналізу підстави визнання особи обмежено осудною, підс-тави пом’якшення кримінальної відповідальності (покарання) обмежено осудним, які вчинили злочини.
Предметом дослідження є норми кримінального законодавства, присвяче-ні регламентації категорії обмеженої осудності, слідчо-прокурорська та судова практика застосування норм про відповідальність за вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання, експертна практика про визнання (невизнання) особи обмежено осудною, доктринальне тлумачення та практичне розуміння норм, що передбачають кримінальну відповідальність за діяння, вчинені обмеже-но осудними особами, погляди суддів, працівників правоохоронних органів, екс-пертів-психіатрів і експертів-психологів на обмежену осудність.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить сукуп-ність методів і прийомів наукового пізнання. Головним у ній є системний метод, яким здійснюється дослідження проблеми у безпосередньому зв’язку із суміжни-ми поняттями: осудність, неосудність, психіка, свідомість, вина, відповідальність, покарання, обставини, що його пом’якшують. Системно-структурний метод уможливив показати комплексно поняття та критерії категорії обмеженої осудно-сті у співвідношенні з осудністю, неосудністю та їх критеріями, а також визначи-ти, в компетенцію яких органів входить встановлення відповідних критеріїв даних понять. Застосування історичного, історико-правового методів дозволило вивчи-ти історію розвитку обмеженої осудності, проаналізувати різні погляди щодо цієї категорії. Порівняльно-правовий, логіко-семантичний, формально-юридичний методи уможливили визначитися з назвою поняття, що розглядається, сформу-лювати поняття обмеженої осудності, текст норми про неї, проаналізувати спів-відношення її з осудністю й неосудністю, дослідити окремі питання кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб.
Теоретичне підґрунтя дослідження становлять праці вчених не лише в га-лузі кримінального права, але й загальної психології та психіатрії. В дисертації використані окремі положення усіх проектів Кримінального кодексу України (1995, 1997, 1999 і 2001 років). У порівняльно-правовому плані досліджене кри-мінальне законодавство Російської Федерації, Франції, Швейцарії, ФРН, Данії, а також законодавства таких колишніх соціалістичних зарубіжних країн, як ПНР, ВНР, НДР, ЧССР та інших держав. У роботі також використовувалась енцикло-педично-довідкова література та словники.
Нормативною базою дисертаційного дослідження є Конституція України, Кримінальний кодекс України 1960 року, новий Кримінальний кодекс України 2001 року.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок: вивчення у Київському міському центрі судово-психіатричної експертизи 300 судово-психіатричних експертиз (у тому числі комплексних психолого-психіатричних) за 1998 рік, в експертних висновках яких йшлося про осіб, які мали певні психічні розлади; вибіркового вивчення кримінальних справ щодо злочинів, вчинених особами, які згідно з матеріалами судово-психіатричних експертиз могли бути визнані обмежено осудними; узагальнення 29 кримінальних справ про злочини, передбачені статтями 95, 96 та 103 КК України 1960 року (тобто всіх криміналь-них справ, що були розглянуті у дев’яти районних судах м. Києва за 5 років). У дослідженні використовувалась опублікована судова практика, роз’яснення пос-танов Пленуму Верховного Суду України, а також дані спеціального анкетування суддів, експертів-психіатрів і експертів-психологів проведеного з метою вивчення їх професійної позиції стосовно необхідності розробки й аналізу проблеми обме-женої осудності, включення цієї категорії у кримінальне законодавство, а також інших питань щодо проблеми обмеженої осудності.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим монографіч-ним дослідженням в Україні, присвяченим проблемі обмеженої осудності. Крім того цю проблему розглянуто комплексно, зроблено спробу розв’язання низки складних дискусійних питань про природу, поняття, сутність та критерії обмеже-ної осудності, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного законо-давства України.
Ґрунтуючись на проведеному дослідженні, сформульовано низку положень, висновків, пропозицій, зокрема:
 На основі представлених суперечливих позицій щодо вирішення пробле-ми обмеженої осудності зроблено висновок, згідно з яким є необхідним вивчення, аналіз і розробка категорії обмеженої осудності.
 Обґрунтовано необхідність позначення поняття, що розглядається, термі-ном «обмежена осудність». Про це свідчить характеристика стану особи, який слід відносити до обмеженої осудності та визначення самого слова «обмежений».
 Сформульовано визначення обмеженої осудності. Обмежена осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльно-сті (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Обмежена осудність обумовлює можливість особи визнаватися винною та нести кримінальну відповідальність за вчинене (тобто є юридичною передумовою вини і кримінальної відповідальності).
 Дістала подальший розвиток характеристика критеріїв обмеженої осудно-сті: юридичного, психологічного та медичного. Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення передбаченого кримінальним законодавством суспіль-но небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), ознаки якого відображають психіч-ний розлад суб’єкта злочину і суттєве обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, при наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обидві частини психологічно-го критерію: інтелектуальна (здатність особи усвідомлювати свої дії) і вольова (здатність керувати своїми діями) повинні поєднуватися сполучником «та». При хворобливих розладах психічної діяльності межового характеру, які не торка-ються якісного боку свідомості, психологічний критерій зберігається. Під психо-логічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількіс-не) у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) ке-рувати ними. Медичним критерієм обмеженої осудності є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами, суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
 Вперше обґрунтовано висновок про те, що будь-який розлад психічної діяльності межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлюва-ти та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихо-тичного характеру), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осуд-ністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хво-робливий розлад психічної діяльності непсихотичного характеру, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний ха-рактер діяння.
 Дістало подальший розвиток обґрунтування того, що для визнання особи осудною необхідні юридичний і психологічний критерії, обмежено осудною  юридичний, психологічний і медичний критерії, неосудною  юридичний та ме-дичний критерії. Для наявності кожного з юридичних понять «осудність», «об-межена осудність», «неосудність» необхідно, щоб кожна група критеріїв була зв’язана нейтральною за своєю природою ознакою, однаково необхідною для кожного із зазначених критеріїв. Такою ознакою є час вчинення суспільно небез-печного діяння.
 Запропоновано, щоб до компетенції судді (суду), слідчого відносилось встановлення юридичного критерію (факту вчинення суспільно небезпечного ді-яння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом, та особи, якій інкримінується це діяння, а також доказ того, що саме ця особа вчинила дане діяння). Встановлення здатності особи до усвідомлення своїх дій та керуванню ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто встанов-лення психологічного та медичного критеріїв знаходиться у компетенції психіат-ра-експерта. Компетенція психіатра-експерта при визначенні обмеженої осуднос-ті, по-перше, повинна включати констатацію у термінах психіатричної діагности-ки наявності у підекспертного ознак хворобливого розладу психічної діяльності непсихотичного рівня згідно з діючим діагностичним стандартом і, по-друге, за-значати (виходячи з аналізу матеріалів кримінальної справи), чи могли виявлені у підекспертного психічні розлади, при зазначеній у справі ситуації, умовах, які передували та мали місце на момент вчинення суспільно небезпечного діяння, проявитися та відбитися, істотно вплинути на поведінку особи, обумовити зло-чинний характер діяння, тобто суттєво обмежити здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними під час вчинення протиправного діяння.
 Обґрунтовується необхідність застосування в судово-психіатричній екс-пертизі при вирішенні питань відносно обмеженої осудності принципу презумпції психічного здоров’я.
 Сформульовано висновок про те, що визнання особи обмежено осудною враховується при визначенні вини (її ступеня), призначенні покарання і застосу-ванні примусового лікування.
Злочин, вчинений особою, яка визнана судом обмежено осудною, визнаєть-ся вчиненим за пом’якшуючої покарання обставини, що передбачена самостій-ною нормою Загальної частини КК України. Рекомендація пом’якшувати такій особі покарання не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений нею злочин. У випадках, коли строк по-карання при його пом’якшенні на 2/3 буде меншим мінімальної міри покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК України, призначається мі-німальний його строк, або це покарання заміняється (при можливості) менш тяж-ким.
До обмежено осудної особи при необхідності суд може застосувати приму-сове лікування.
 Підтверджено правильність включення до Загальної частини Криміналь-ного кодексу України норми, яка регламентує зміст обмеженої осудності, а також вперше запропоновано передбачити в цій нормі пом’якшення покарання особам, які визнані судом обмежено осудними, та можливість застосування до них приму-сового лікування.
Сформульовано нову редакцію норми, що регламентує категорію обмеже-ної осудності. Текст цієї норми (ст. 20 Кримінального кодексу України) має бути таким:
«Стаття 20. Обмежена осудність
Обмежено осудною визнається особа, у якої під час вчинення нею злочину була суттєво обмежена внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Така особа підлягає кримінальній відповідальності. Визнання особи обме-жено осудною здійснюється судом.
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання в бік його пом’якшення.
До обмежено осудної особи за призначенням суду може застосовуватися примусове лікування».
 Висновок про те, що оскільки, вчинення злочину обмежено осудною осо-бою треба вважати вчиненим за пом’якшуючих відповідальність (покарання) об-ставинах, а однією з підстав визнання особи обмежено осудною є такий хвороб-ливий розлад психічної діяльності як фізіологічний афект, то було б доцільним у статті 116 нового КК України слова «в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного зну-щання або тяжкої образи з боку потерпілого», та у статті 123 того ж кодексу сло-ва «в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок про-тизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого» замінити словами «обмежено осудною особою». У назві цих статей слова «в стані сильного душев-ного хвилювання» замінити словами «обмежено осудною особою».
Пункт «7» статті 66 нового КК («вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого») пропонується виключити з Кримінального кодексу України.
В частині 4 статті 36 нового КК України слова «сильне душевне хвилюван-ня» замінити словами «короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня)».
 Запропоновано створити для обмежено осудних злочинців спеціалізова-них лікувально-виправних установ або, що більш реально на даному етапі розви-тку нашого суспільства, створення спеціалізованих лікувально-виправних відді-лень у виправно-трудових установах відбування покарання, у яких буде поєдну-ватись не тільки з примусовим лікуванням, а й з проведенням (виконанням) пев-них додаткових корекційно-психологічних, реабілітаційних та інших необхідних заходів, які будуть здійснюватися спеціально підготовленими фахівцями (психіа-трами та психологами).
 Визначено, що підставами для призначення примусового лікування об-межено осудним особам є: 1) наявність у діях винного ознак складу злочину; 2) визнання даної особи обмежено осудною.
Умовами примусового лікування обмежено осудних осіб є: а) медичний ви-сновок про наявність у суб’єкта злочину хворобливого розладу психічної діяль-ності (непсихотичного рівня) та про необхідність застосування примусового ліку-вання; б) хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня), який визначив, зумовив злочинний характер діяння, суттєво вплинув на поведінку особи під час вчинення злочину; в) покарання, призначене особі, в якої виявлений певний хворобливий розлад (непсихотичного рівня), за злочин, зумовлений цим розладом.
 Виділені такі види примусового лікування, що застосовуються до обме-жено осудних осіб: 1) примусове лікування в місцях позбавлення волі під час від-бування засудженим покарання; 2) примусове лікування в спеціальних медичних (лікувальних) закладах, яке застосовується до осіб, засуджених до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, та до осіб, звільнених з місць позбавлення волі, при необхідності продовження примусового лікування.
 Пропозиції щодо внесення змін і доповнень до нового Кримінального ко-дексу України. Частину 1 ст.96 КК України після слова «покарання,» доповнити словами: «до осіб, визнаних судом обмежено осудними, та». Доповнити КК Укра-їни 2001 року положеннями про порядок продовження та припинення застосу-вання примусового лікування до засуджених, які визнані судом обмежено осуд-ними, виклавши їх в ч. 3 ст. 96 КК України.
 Рекомендується внести зміни і доповнення у Кримінально-процесуальний кодекс України, в якому передбачити статтю, про порядок продовження або при-пинення судом примусового лікування до засуджених, які визнані судом обмеже-но осудними, та у Виправно-трудовий кодекс України, який доповнити положен-ням про примусове лікування позбавлених волі обмежено осудних осіб.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що головні положення дисертації використовувалися в навчальному процесі при викладанні курсу «Кримінальне право України. Загальна частина», а також у науково-дослідній роботі кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ України. Автором також вносились пропозиції щодо внесення до Криміна-льного кодексу України 1960 року та проекту Кримінального кодексу України статті про обмежену осудність до Комітету Верховної Ради України з питань за-конодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, які були частково врахо-вані при доопрацюванні проекту Кримінального кодексу України, поданого до першого читання.
Результати дисертаційного дослідження можуть бути також використані:
 для подальшого вивчення та розробки проблеми обмеженої осудності;
 у практичній діяльності суддів та слідчих при вирішенні питань, пов’язаних з застосуванням норм КК України 2001 року, які регламентують ка-тегорію обмеженої осудності, та пов’язаних з кримінально-правовим аналізом та кваліфікацією дій, вчинених у стані сильного душевного хвилювання (фізіологіч-ного афекту);
 у навчальному процесі юридичних навчальних закладів та факультетів при вивченні курсу «Кримінальне право України»;
 при підготовці підручників, науково-практичних посібників і методичних вказівок.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були обгово-рені на засіданнях кафедри кримінального права Національної академії внутріш-ніх справ України.
Основні положення дисертації знайшли відображення в доповідях та висту-пах на наукових, науково-практичній та міжнародних конференціях, зокрема, на науково-практичній конференції «Наука і вища освіта», організованою Запорізь-ким інститутом державного та муніципального управління 16 травня 1997 року в м. Запоріжжя; на науковій конференції «Конституційні права та свободи людини і громадянина», організованою Інститутом адвокатури при Київському Націона-льному університеті імені Тараса Шевченка, яка відбувалась 15-16 травня 1998 року в м. Києві; на науковій конференції «Державотворення в Україні», організо-ваною Міжнародним інститутом лінгвістики і права, яка проходила 17-18 травня 1998 року в м. Києві; на міжнародній конференції «Європа на порозі нового ти-сячоліття», яка проводилась 5 червня 1999 року в м. Києві на базі Академії праці і соціальних відносин; на міжнародній конференції «Проблеми права на зламі ти-сячоліть», організованою Дніпропетровським національним держуніверситетом, що проходила 12-14 лютого 2001 року в м. Дніпропетровську; на науково-практичній конференції, присвяченій 10-й річниці незалежності України «Актуа-льні проблеми вдосконалення національного законодавства України», організо-ваною Міжнародним інститутом лінгвістики і права, що проходила 25-26 квітня 2001 року в м. Києві.
Публікації за темою дисертації. Основні теоретичні положення і висновки та практичні рекомендації дисертаційного дослідження знайшли відображення в десяти наукових публікаціях, п’ять з яких надруковані у фахових виданнях (одна з яких у співавторстві, де частка здобувача перевищує п’ятдесят відсотків).

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Проблема обмеженої осудності, як зазначалося вище, існує вже майже два століття. Проте по суті і навіть чисто термінологічно відсутнє єдине розуміння обмеженої осудності. В літературі висловлено чимало суперечливих суджень щодо шляхів вирішення даної проблеми. Ряд авторів вважають необхідним та доцільним вивчення та аналіз цієї кримінально-правової категорії і пропонували внести зміни в кримінальне законодавство шляхом включення в нього поняття обмеженої осудності, інші,  навпаки, висловлюють вкрай негативне відношення щодо обговорення самої проблеми обмеженої осудності та включення відповідної норми про обмежену осудність в Кримінальний кодекс.
Однак аналіз літератури та судової практики показав необхідність, справедливість та логічність існування інституту обмеженої осудності як необхідного елемента в механізмі кримінально-правового регулювання.
2. Характеристика стану особи, який слід відносити до обмеженої осудності, та визначення самого слова «обмежений» свідчать, що цілком виправданим є закріплення за поняттям, що розглядається, терміна «обмежена осудність».
3. Сформульовано поняття обмеженої осудності, під якою слід розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Обмежена осудність обумовлює можливість особи визнаватися винною та нести кримінальну відповідальність за вчинене (тобто є юридичною передумовою вини і кримінальної відповідальності).
4. Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), ознаки якого відображають психічний розлад суб’єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, при наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.
5. Здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними становить психологічний критерій осудності. Обидві частини психологічного критерію: інтелектуальна і вольова повинні поєднуватися сполучником «та». При хворобливих розладах психічної діяльності межового характеру, які не торкаються якісного боку свідомості, психологічний критерій зберігається. Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
6. Медичним критерієм обмеженої осудності є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медичний критерій обмеженої осудності становлять межові психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
7. Будь-який розлад психічної діяльності межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного характеру) не може прирівнюватися до обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї суміжний стан психіки (хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного характеру), необхідно, щоб хворобливі вияви суттєво вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер діяння.
8. Для визнання особи осудною необхідні юридичний і психологічний критерії, обмежено осудною  юридичний, психологічний і медичний критерії, неосудною  юридичний та медичний критерії. Для появи кожного з юридичних понять «осудність», «обмежена осудність», «неосудність» необхідно, щоб кожна група критеріїв була зв’язана нейтральною за своєю природою ознакою, в рівній мірі необхідною для кожного із зазначених критеріїв. Такою ознакою є час вчинення суспільно небезпечного діяння.
9. У компетенцію судді (слідчого) входить встановлення факту вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом, та особи, якій інкримінується це діяння, а також доказ того, що саме ця особа вчинила дане діяння. Суддя (слідчий) встановлює так званий фізичний зв’язок, тобто факт вчинення діяння даною особою. Встановлення психічного зв’язку, тобто здатності особи до усвідомлення своїх дій та керування ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, знаходиться у компетенції психіатра. Тобто компетенція психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності, по-перше, повинна включати констатацію у термінах психіатричної діагностики наявності у підекспертного ознак хворобливого розладу психічної діяльності непсихотичного рівня згідно з діючим діагностичним стандартом і, по-друге, зазначати (виходячи з аналізу матеріалів кримінальної справи), чи могли виявлені у підекспертного психічні розлади при зазначеній у справі ситуації, умовах, які передували та мали місце на момент вчинення суспільно небезпечного діяння, проявитися та відбитися, істотно вплинути на поведінку особи, обумовити злочинний характер діяння, тобто суттєво обмежити здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними під час вчинення протиправного діяння.
Встановлення юридичного критерію обмеженої осудності відноситься до компетенції судді (слідчого), а психологічного та медичного критерію – до компетенції психіатра-експерта.
10. Необхідність застосування в судово-психіатричній експертизі при вирі-шенні питань щодо обмеженої осудності принципу презумпції психічного здоров’я, який допоможе розв’язувати суперечності, які будуть виникати на шляху становлення інституту обмеженої осудності.
11. Визнання особи обмежено осудною враховується при визначенні вини (її ступеня), призначенні покарання і застосуванні примусового лікування.
Злочин, вчинений особою, визнаною судом обмежено осудною, визнається вчиненим за пом’якшуючої покарання обставини, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України. Рекомендація пом’якшувати такій особі покарання не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений нею злочин. У випадках, коли строк покарання при його пом’якшенні на 2/3 буде меншим мінімальної міри покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК України, призначається мінімальний його строк, або це покарання заміняється (при мо-жливості) менш тяжким.
До обмежено осудної особи при необхідності суд може застосувати примусове лікування.
12. Проведені дослідження свідчать: а) про правильність включення в Загальну частину Кримінального кодексу України норми, яка регламентує зміст обмеженої осудності, б) про необхідність передбачення в цій нормі пом’якшення покарання особам, які визнані судом обмежено осудними, та в) про можливість застосування до них примусового лікування.
Текст норми, яка регламентує категорію обмеженої осудності (ст. 20 нового Кримінального кодексу України) має виглядати наступним чином:
«Стаття 20. Обмежена осудність
Обмежено осудною визнається особа, у якої під час вчинення нею злочину була суттєво обмежена внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Така особа підлягає кримінальній відповідальності. Визнання особи обмежено осудною здійснюється судом.
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання в бік його пом’якшення.
До обмежено осудної особи за призначенням суду може застосовуватись примусове лікування».
13. Оскільки, вчинення злочину обмежено осудною особою треба вважати вчиненим за пом’якшуючих відповідальність (покарання) обставинах, а однією з підстав визнання особи обмежено осудною є такий хворобливий розлад психічної діяльності як фізіологічний афект, то було б доцільним у статті 116 нового КК України слова «в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого», та у статті 123 того ж кодексу слова «в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого» замінити словами «обмежено осудною особою». У назві цих статей слова «в стані сильного душевного хвилювання» замінити словами «обмежено осудною особою».
Пункт «7» статті 66 нового КК («вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого») пропонується виключити з Кримінального кодексу України.
В частині 4 статті 36 нового КК України слова «сильне душевне хвилювання» замінити словами «короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня)».
14. Рекомендується створення для обмежено осудних злочинців спеціалізованих лікувально-виправних установ або, що більш реально на даному етапі розвитку нашого суспільства, створення спеціалізованих лікувально-виправних відділень у виправно-трудових установах зі «спеціальними умовами» відбування покарання, які будуть передбачати не тільки примусове лікування, а й проведення (виконання) певних додаткових корекційно-психологічних, реабілітаційних та інших необхідних заходів, які будуть здійснюватися спеціально підготовленими фахівцями (психіатрами та психологами).
15. Примусове лікування обмежено осудним особам може бути призначено при наявності наступних підстав: 1) наявність у діях винного ознак складу злочину; 2) визнання даної особи обмежено осудною.
Умовами примусового лікування обмежено осудних осіб є: а) медичний ви-сновок про наявність у суб’єкта злочину хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) та про необхідність застосування примусового лікування; б) хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня), який визначив, зумовив злочинний характер діяння, суттєво вплинув на поведінку особи під час вчинення нею злочину; в) покарання, призначене особі, в якої виявлений певний хворобливий розлад (непсихотичного рівня), за злочин, зумовлений цим розладом.
16. Пропонується передбачити наступні види примусового лікування щодо обмежено осудних осіб: 1) примусове лікування в місцях позбавлення волі під час відбування засудженим покарання; 2) примусове лікування в спеціальних медичних (лікувальних) закладах, яке застосовується до осіб, засуджених до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, та до осіб, звільнених з місць позбавлення волі, при необхідності продовження примусового лікування.
17. Частину 1 ст.96 нового КК України після слова «покарання,» доповнити словами: «до осіб, визнаних судом обмежено осудними, та».
18. Рекомендується доповнити новий КК України положеннями про порядок продовження та припинення застосування примусового лікування до засуджених, які визнані судом обмежено осудними, та викласти їх в ч. 3 ст. 96 КК України.
19. Пропонується у Кримінально-процесуальному кодексі України передбачити статтю, про порядок продовження або припинення судом примусового лікування до засуджених, які визнані судом обмежено осудними (у чинному КПК України помістити її під №4112).
20. Виправно-трудовий кодекс України доповнити статтею 771 «Примусове лікування обмежено осудних осіб, позбавлених волі» наступного змісту: «Засуджені до позбавлення волі, щодо яких суд згідно із статтею 20 Кримінального кодексу України «Обмежена осудність» застосував примусове лікування, піддаються такому лікуванню у спеціалізованій лікувально-виправній установі (або спеціалізованому лікувально-виправному відділенні у виправно-трудовій установі). Адміністрація цієї установи забезпечує лікування засуджених під час відбування ними покарання».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Перетерский И.С. Всеобщая история государства и права. – М., 1945. – Ч.1: Древний мир. Вып.2: Древний мир.  196 с.
2. Шервуд Е.А. Законы лангобардов: обычное право древнегерманского племени: (К раннему энтогенезу итальянцев) / РАН. Ин-т энтологии и антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наука,1992.  284 с.
3. Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголовной ответст-венности: Учеб. Пособие для вузов. – М.: Закон иправо, ЮНИТИ, 1998. – 224 с.
4. Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступность и психические аномалии. – М.: Наука, 1987. – 208 с.
5. Рейтца Г.В. Патологическая преступность и уменьшенная вменяемость // Современная психиатрия. – 1912. – Июнь. – С. 457.
6. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. / Под ред. О.И. Чистяковой. – М.: Юрид. лит., 1984. – Т.1: Законодательство Древней Руси.  430 с.
7. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. / Под ред О.И. Чистяковой. – М.: Юрид. лит., 1986. – Т.4: Законодательство периода становления абсолютизма.  511 с.
8. Памятники русского права. / Под ред. К.А. Софроненко. – М.: Госюриздат, 1961. – Вып.8: Законодательные акты Петра I. Первая четверть XYIII века.  667 с.
9. Лунц Д.Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М.: Медицина, 1966. – 236 с.
10. Курс советского уголовного права: В 6 т. / Под ред. А.А. Пионтковского. – М.: Изд-во «Наука», 1970. – Т.2: Преступление. – 516 с.
11. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – СПб., 1902. – Т.1.Ч.Общая. Лекции.
12. Карпец И.И. Уголовное право и этика. – М.: Юрид. лит., 1985.  256 с.
13. Сербский В.П. Судебная психопатология. – М., 1896.
14. Люблинский П.Н. Международные съезды по вопросам уголовного права. – Пг., 1915.
15. Жижиленко А. Эволюция уменьшенной вменяемости // Право и жизнь. – 1924. – Кн. 5-6. – С. 40.
16. Познышев С.В. Основные начала науки уголовного права. Общая часть. – М., 1912.
17. Герцензон А.А. Уголовное право. Общая часть: Учебник для юрид. ин-тов и юрид. фак. – М.: Юрид. изд., 1948.  Т.1.  576 с.
18. Решетников Ф.М. Концепции новой социальной защиты в современном буржуазном уголовном праве // Радянська держава і право. – 1964. - №8. – С. 137.
19. Богомягков Ю.С. К вопросу об ограниченной вменяемости в теории советского уголовного права // Эффективность борьбы с преступностью и совершенствование законодательства в свете Конституции СССР. – Уфа, 1980. – С. 3-11.
20. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. 1 том.  М.: Наука, 1994.  380 с.
21. Кандинский В.Х. К вопросу о невменяемости. – СПб., 1890. – 240 с.
22. Трахтеров В.С. Уменьшенная вменяемость в советском уголовном праве // Право и жизнь. – 1925. - №9-10. – С. 53-77.
23. Исаев М. Уголовный кодекс 1 июня 1922 г. // Советское право. – 1922. - №2. – С. 27.
24. Жижиленко А. Спорные вопросы уменьшенной вменяемости в уголовном кодексе РСФСР // Право и жизнь. – 1924. – Кн. 7-8. – С. 41-47.
25. Фарбер И.М. К вопросу об «относительной» вменяемости // Современная психоневрология. – 1928. – Т.5. – С. 246.
26. Преступник и преступность: Сборник / Под ред. Е.К.Краснушкина и др. – 1-е изд. – М.: Мосздравотдел, 1926. – Вып.1.
27. Фейнберг Ц.М. Судебно психиатрическая экспертиза и опыт работы Института судебной психиатрии им. Сербского за 25 лет // Проблемы судебной психиатрии. – М. – 1947. – Сб.6. – С. 7-9.
28. Орлов В.С. Субъект преступления. – М., 1958. – 252 с.
29. Семенов С.Ф. К вопросу об ограниченной (уменьшенной) вменяемости // Журн. невропатологии и психиатрии им. С.С. Корсакова. – 1966. – Т.66, Вып.8. – С. 1270-1271.
30. Прохоров В.С., Вишневская Л.Н. На юридическом факультете Ленинградского университета // Правоведение. – 1960. – №3. – С. 157-160.
31. Приходько Т.Н. Проблемы уменьшенной вменяемости в уголовном праве.  Одеса: Маяк, 1998.  56 с.
32. Шахриманьян И.К. К вопросу о так называемой уменьшенной вменяемости // Вестн. ЛГУ. Сер. право. – 1961. – Вып.4, №2. – С. 175.
33. Соколовский Л., Розус М. Письмо в редакцию // Журн. невропатологии и психиатрии им.С.С. Корсакова. – 1968. – Вып.2. – С. 314.
34. Чечель Г.И. Об учете психических аномалий виновного в совершении преступления при определении ответственности // Учен. зап. Сарат. юрид. ин-та. – 1970. – Вып.19, ч.2. – С. 179.
35. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1983. – 300 с.
36. Михеев Р.И., Михеева А.В. Значение психических аномалий для совершенствования уголовно-правовых мер борьбы с преступностью // Проблемы правового регулирования борьбы с преступностью. – Владивосток, 1977. – С. 54-55.
37. Дагель П.С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве: Учебн. пособие. – Владивосток, 1970.  132 с.
38. Советское уголовное право. Общая часть. Учебник для юрид. ин-тов и фак. / Под ред.В.Д.Меньшагина. – М.: Изд-во МГУ, 1974.  445 с.
39. Авербух И.Е., Голубева Е.А. К вопросу о вменяемости психически неполноценных лиц // Вопросы экспертизы в работе защитника. – Л., 1970.  С. 98.
40. Фрейеров О.Е. О так называемом биологическом аспекте проблемы преступности // Советское государство и право. – 1960. - №10. – С. 45,112.
41. Уголовный кодекс Венгерской народной республики. – Будапешт: Изд-во Корвина, 1963.  233 с.
42. Уголовный и уголовно-процессуальный кодексы Германской Демократической Республики / Под ред. М.А.Гельфера. – М.: Юрид. лит., 1972.  251 с.
43. Уголовный, уголовно-процессуальный и уголовно-исполнительный кодексы Польской Народной Республики. – М.: Юрид. лит., 1973.  231 с.
44. Уголовный и уголовно-процессуальный кодексы Чехословацкой Республики: Пер. с ческ. – М.: Изд-во Иностранной литературы, 1951.  292 с.
45. Курс советского уголовного права. Общая часть. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – Т.1.  646 с.
46. Ошерович Б. К вопросу о степенях виновности // Учен. зап. ВИЮН. – 1940. – Вып.1. – С. 58-78.
47. Сущенко Ю.К. О совершенствовании понятий «вменяемость» и «невменяе-мость» // Становление и развитие советского уголовного законодательства. – Волгоград. – 1973. – С. 71-72.
48. Пионтковский А.А. Уголовное право РСФСР. Часть общая. – М.: Госиздат., 1925.
49. Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение к субъекту преступления. – Л., 1970. – 173 с.
50. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. Курс советского уголовного права. – М., 1961.  666 с.
51. Хомовский А.А. Некоторые пути научного сотрудничества юристов и психиатров // Журн. невропатологии и психиатрии им.С.С. Корсакова. – 1965. – Т.55, вып.10. – С. 1586-1588.
52. Мелик-Мкртычан В.А. К вопросу о так называемой «уменьшенной вменяемости» применительно к лицам с травматическими психопатоподобными состояниями // Актуальные вопросы социальной и клинической психиатрии. – Душанбе. – 1969. – Т.2. – С. 65.
53. Закалюк А.П., Коротенко А.И., Москалюк Л.Н. Допреступное поведение и механизм совершения преступления при нарушениях психики пограничного характера // Проблемы изучения личности правонарушителя: Сборник научных трудов. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1984. – С. 143-156.

54. Энциклопедический словарь медицинских терминов: В 3 т. / Под ред. Б.В.Петровского. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – Т.2. – 448 с.
55. Фелинская Н.И. О дискуссионных вопросах судебно-психиатрической оценки психопатий // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит. – 1982. – Вып.36. – С. 100-106.
56. Новый уголовный кодекс Франции. – М.: Юридический колледж МГУ, 1993.  С. 10-11.
57. Сборник кодексов РФ. Приложение к журналу «Юридический бюллетень предпринимателя». – М.: АО «Бизнес-школа «Интел – Синтез».  1997.  584.
58. Глухарева Л.И. Понятие уменьшенной вменяемости в уголовном праве // Задачи и средства уголовно-правовой охраны общественных отношений. – М. – 1983. – С. 121-133.
59. Словник української мови: В 11 т.  К.: Вид-во «Наукова думка», 1974.  Т.5.  840 с.
60. Словарь русского языка / С.И. Ожегов. – изд. IY исп. дополненное. – М.: ГИС, 1960.  900 с.
61. Толковый словарь русского языка: В 4 т. / Под ред. Б.Н. Волин, Д.Н. Ушаков. – М.: «Терра», 1996. – Т.2.  1040 с.
62. Словник української мови: В 11 т.  К.: Вид-во «Наукова думка», 1972.  Т.3.  744 с.
63. Блейхер В.М., Крук И.В. Толковый словарь психиатрических терминов / Под ред.С.Н.Бокова. – Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 1995. – 640 с.
64. Клиническая психиатрия / Бачериков Н.Е., Михайлова К.В., Гавенко В.Л. и др. / Под ред. Н.Е.Бачерикова. – К.: Здоровья, 1989. – 512 с.
65. Первомайський В.Б. Неосудність і межі компетенції психіатра-експерта: Авто-реф.дис…д-ра мед.наук: 14.01.16 / Укр. науково-дослідний ін-т соц. та суд. психіатрії. – К., 1996. – 48 с.
66. Прохоров А.Н. // БСЭ. – М.: Советская энциклопедия, 1978. – Т. 28. – С. 111.
67. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред.: В.Ф.Бойко та інші.  6-те вид., допов.  К.: А.С.К., 2000.  1120 с.
68. Сегай М.Я., Первомайський В.Б. Питання судово-психіатричної експертизи при визнанні неосудності та призначенні примусових заходів медичного характеру у проектах КПК та КК України // Вісник Академії правових наук України. – Харків. – 1995. - №4. – С. 84-93.
68-1. Орловська Н.А. Осудність та її види (порівняльний аналіз законодавства
України та інших держав): Автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.08 / Одес. нац.
юрид. академія. – Одеса, 2001. – 20 с.
69. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1986.  590 с.
70. Логический словарь / Кондаков Н.И. – М.: Наука, 1975.  720 с.
71. Новий тлумачний словник української мови: В 4 т. – К.: Вид-во «АКОНІТ»,1999. – Т.3: ОБЕ – РОБ. – 927с.
72. Толковый словарь русского языка: В 4 т. / Под ред. Б.Н. Волин, Д.Н. Ушаков. – М.: «Терра», 1996. – Т.3.  1424 с.
73. Словарь русского языка: В 4 т. / Под ред. А.П. Евгеньева / Академия наук СССР, Инс-титут русского языка. – 2-е изд.. – М.: Изд-во «Русский язык», 1984. – Т.3.  752 с.
74. Сегай М.Я., Первомайський В.В. Обмежена осудність: перспективи впровадження / Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. Листопад 1997 р.  К., 1997.  С. 338-341.
75. Трахтеров В.С. Юридические критерии невменяемости в советском уголовном праве // Ученые записки Ленинградского юридического института. – М. – 1947. – Вып.4. – С. 147.
76. Случевский И.Ф. О понятии сознания в психиатрии / Проблемы сознания: Материалы симпозиума. – М., 1966. – С. 473-477.
77. Первомайский В.Б. Невменяемость и пределы компетенции психиатра-эксперта: Дис… д-ра мед. наук: 14.01.16. – К., 1996. – 360 с.
78. Хомовский А. Назначение и отмена принудительных мер медицинского характера // Сов. юстиция. – 1967. – №11. – С. 9-10.
79. Протченко Б.А. К понятию невменяемости // Сов. юстиция. – 1987. - №17. – С. 20-22.
80. Богомягков Ю.С. Уголовно-правовая невменяемость: критерии и признаки // Сов. государство и право. – 1989. - №4. – С. 103-108.
81. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972. – 576 с.
82. Спиркин А.Г. Сознание // Философская энциклопедия: В 5 т. / Под ред. Ф.В. Константинова. – М.: Сов. энциклопедия, 1970. – Т.5. – С.43-48.
83. Чеснокова И.И. Самосознание личности // Теоретические проблемы психологии личности. – М.: Наука, 1974. – С. 209-225.
84. Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. – М.: Соцэкгиз, 1961.  363 с.
85. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М., 1946. – 767 с.
86. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М.: Политиздат, 1972. – 303 с.
87. Царегородцев Г.И., Ерохин В.Г. Диалектический материализм и теоретические основы медицины. – М.: Медицина, 1986.  288 с.
88. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.: Наука, 1982. – 288 с.
89. Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика . – М.: Наука, 1985. – 248 с.
90. Гегель Г.В. Философия права: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
91. Ильенков Э.В. Диалектическая логика: Очерки истории и теории. – М., 1984. – 320 с.
92. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. О месте психического во всеобщей взаимосвязи явлений материального мира. – М.: АН СССР., 1957.  328с.
93. Селиванов В.И. Дискуссионные вопросы психологии воли // Психологический журнал. – 1986. – Т.7, №6. – С. 110-121.
94. Зелінський А.Ф., Коржанський М.Й. Корислива злочинна діяльність. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
95. Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление (очерки теории, философии и психологии права). – Душанбе, 1983. – 256 с.
96. Сеченов И.М. Избранные произведения. – М., 1952. – Т.1: Физиология и психология.  772 с.
97. Энциклопедический словарь медицинских терминов: В 3 т. / Под ред. Б.В.Петровского. – М.: Сов. энциклопедия, 1982. – Т.1. – 464 с.
98. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы, эмоции. – М.,1971.  317 с.
99. Первомайский В.Б. Физиологический аффект: норма или патология? // Журнал психиатрии и медицинской психологии. – 1995. - №1. – С. 46-49.
100. Лунц Д.Р. Судебно-психиатрическая экспертиза исключительных состояний // Вопросы судебно-психиатрической экспертизы. – М., 1955. – С. 94-103.
101. Фелинская Н.И. Реактивные состояния в судебно-психиатрической клинике. – М., 1968. – 292 с.
102. Морозов Г.В. Исключительные состояния // Судебная психиатрия: Рук. для врачей. – М., 1988. – С. 340-353.
103. Энциклопедический словарь медицинских терминов: В 3 т. / Под ред. Б.В.Петровского. – М.: Сов. энциклопедия, 1984. – Т.3. – 512 с.
104. Печерникова Т.П., Гульдан В.В., Остришко В.В. Особенности экспертной оценки аффективных реакций в момент совершения правонарушения у психически здоровых и психопатических личностей: Метод. рекомендации. – М., 1983. – 19 с.
105. Коченов М.М. Введение в судебно-психологическую экспертизу. – М., 1980. – 116 с.
106. Ткаченко В.И. Ответственность за умышленные преступления против жизни и здоровья, совершенные в состоянии аффекта. – М.: ВЮЗИ, 1979.  277 с.
107. Нор В.Т., Костицкий М.В. Судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе. – К., 1985. – 54 с.
108. Кудрявцев И.А. Судебная психолого-психиатрическая экспертиза. – М.: Юрид.лит., 1988.  224 с.
109. Роговин М.С. Научные критерии психической патологии: Учеб. пособие. – Ярославль, 1981.  78 с.
110. Ганнушкин П.Б. Избранные труды. – М., 1964. – 292 с.
111. Судебная психиатрия / Под ред. Г.В. Морозов, Я.М. Калашник. – М.: Юрид. лит., 1967. – 432 с.
112. Сорокина Т.Т. История взглядов на послеродовые психозы // Вестник бело-русской психиатрической ассоциации. – Минск. – 1997. - №2. – С. 18-26.
113. Популярная медицинская энциклопедия / Под ред. В.И. Покровского. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – 688 с.
114. Шахриманьян И.К. Невменяемость по советскому уголовному праву: Авто-реф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.08. – Л., 1962.  16 с.
115. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т.1. – С. 162.
116. Киров Я.И. Практика судебно-психиатрической экспертизы и проблема «вменяемости» // Труды Первого Украинского съезда невропатологов и психиатров. – Харьков. – 1935. – С. 694.
117. Карпец И.И. О понятиях вменяемости и невменяемости в проблеме борьбы с преступностью // Психические расстройства, не исключающие вменяемости (Клинические и судебно-психиатрические аспекты): Сб. научн. тр. – М., 1984. – С. 3-11.
118. Богомягков Ю.С. Проблемы невменяемости в советском уголовном праве (понятие вменяемости): Учеб. пособ. – Уфа, 1978.  303 с.
119. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968.  129 с.
120. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступления: Учеб. пособие для студ. юрид. ин-тов и фак. – М.: Изд-во МГУ, 1976.  182 с.
121. Чесляк М., Спетт К., Вольтер В. Психиаирия в уголовном процессе. – Варшава, 1977. – Т.1, разд.2 : Пер. с польск. Т.Г. Супруновой. – М., 1979.
122. Тихенко С.И. Невменяемость и вменяемость / С предисловием Н.Н.Паше-Озерского – К., 1927.
123. Владимиров Л.Е. Учебник русского уголовного права. Общая часть. – Харьков, 1889.
124. Трахтеров В.С. Невменяемость по проекту УК СССР // Тр. первой научной сессии ВИЮН 27 янв.-3 февр. 1939 г. – М. – 1940. – С. 163.
125. Протченко Б.А. Принудительные меры медицинского характера по советскому уголовному праву (проблема законодательства и правоприменительной практики): Автореф.дис…канд.юрид.наук: 12.00.08.  М., 1979.  22 с.
126. Шишков С.Н. Понятие вменяемости и невменяемости в советском праве (не-которые концепции и аспекты) / Проблемы вменяемости в судебной психиатрии: Сб.научн.тр./ Под ред. Г.В. Морозова. – М., 1983.  28-35 с.
127. Павлов И.П. Полное собрание трудов.- М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1949. – Т.3: Двадцатилетний опыт объективного изучения высшей нервной деятельности (поведения) животных  условные рефлексы.  607 с.
128. Судебная психиатрия: Учебник. – М.: Гос.изд-во юрид.лит., 1949. – 400с.
129. Судебная психиатрия. Руководство для врачей / Под ред. Г.В. Морозова. – М.: «Медицина», 1988. – 400 с.
130. Руководство по судебной психиатрии / Под ред. Г.В. Морозова. – М.: «Медицина», 1977.  400 с.
131. Васильева Л.П. Пироманические акты у психопатических личностей и их се-дебно-психиатрическая оценка //Проблемы судебной психиатрии (пограничные состояния). Научн.труды / Под ред. Г.В. Морозова. – Вып. ХХ. – М. – 1971. – С. 149-165.
132. Международная классификация болезней, травм и причин смерти 9-го пересмотра, адаптированная для использования в СССР. – М., 1982.  287 с.
133. Международная классификация психических и поведенческих расстройств: Клинические описания и указания по диагностике. (10-й пересмотр) / Пер. на русский язык под ред. Ю.Л. Нуллера, С.Ю Циркина. – К.: Факт, 1999. – 272 с.
134. Кондратьев Ф.В. К уточнению понятия «хроническая душевная болезнь» в плане медицинского критерия невменяемости // Проблемы вменяемости в судебной психиатрии: Сб.научн.тр. – М., 1983. – С. 10-19. Краткий словарь иностранных слов / Сост. С.М.Локшина.  7-е изд., испр.  М.: Рус. яз., 1984.  352 с.
135. Краткий словарь иностранных слов / Сост. С.М.Локшина.  7-е изд., испр.  М.: Рус. яз., 1984.  352 с.
136. Стецковский Ю.И., Ларин А.М. Конституционный принцип обеспечения об-виняемому права на защиту. – М.: Наука, 1988. – 318 с.
137. Первомайський В.Б. Презумпции в психиатрии // Вісник асоціації психіатрів України. – 1995. - №2. – С. 7-17.
138. Полтавец В.И. Может ли украинская психиатрия принять новую международную классификацию? // Обозрение психиатрии и медицинской психологии им.В.М. Бехтерева. – 1993. - №4. – С. 155-164.
139. Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р. // Офіційний вісник.  2000.  №12.  С. 24-41.
140. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30.
141. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступление против личности в УК УССР и судебной практике.  Харьков: Вища школа, 1981.  216 с.
142. Ткаченко В.Н. Преступления, совершенные в состоянии внезапно возникшего сильного душевного волнения // Проблемы разработки нового уголовного законодательства: Сб. научн. тр.  М., 1990.  С.116-124.
143. Козаченко И., Курченко В. Квалификация преступлений, совершаемых в состоянии сильного душевного волнения // Сов. юстиция.  1991.  №11.  С. 19-21.
144. Ткаченко Т. Ответственность за преступления против жизни и здоровья, совершенные в состоянии афекта // Законность.  1996.  №7.  С. 31-33.
145. Первомайський В.Б. Афект фізіологічний // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін.  К.: «Укр. енцикл.», 1998.  Т.1: А-Г.  С. 170.
146. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах // Бюллетень законодавства і юридичної практики України.  1995.  №1.  С. 94.
147. Архів Шевченківського районного суду м. Києва.  Справа № 1-255 за 1992 р.
148. Архів Шевченківського районного суду м. Києва.  Справа № 1-38 за 1991 р.
149. Архів Радянського районного суду м. Києва.  Справа №1-168 за 1994 р.
150. Цубера А І. Алкогольне сп’яніння // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін.  К.: «Укр. енцикл.», 1998.  Т.1: А-Г.  С. 97-98.
151. Курс Советского уголовного права. Часть особенная.  М.: Наука, 1971.  Т.5: Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления.  571 с.
152. Курс Советского уголовного права: В 5-ти т.  Л.: ЛГУ, 1973.  Т.3: Часть особенная.  836 с.
153. Уголовное право УССР. Особенная часть: Учебник для студ. юрид. вузов и фак. / Под ред. М.И.Бажанова и др.  К.: Вища школа, 1989.  503 с.
154. Архів Печерського районного суду м. Києва.  Справа № 148/5 за 1998 р.
155. Архів Московського районного суду м. Києва.  Справа № 1-264/13 за 1998 р.
156. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація.  Х.: Право, 1997.  368 с.
157. Полубинская С.В. Цели уголовного наказания.  М., 1990.  193 с.
158. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть.  Днепропетровск: «Пороги», 1992.  167 с.
159. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях.  Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1963.  186 с.
160. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность.  Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1973.  160 с.
161. Кримінальне право в питаннях і відповідях: Посібник для підготовки до іспитів.  К.: Вид-во «Правові джерела», 1999.  196 с.
162. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій.  К., 1996.  334 с.
163. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.  М.: Изд-во БЕК, 1996.  550 с.
164. Кримінальне право України. Загальна частина.  К., 1997.  506 с.
165. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України.  1999.  №1.  С. 102-105.
166. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Харьков: «Вища школа», 1986. – 167 с.
167. Королев В.В. Актуальные вопросы пограничной психиатрии.  М.: Изд-во «Знание» РСФСР, 1979.  43 с.
168. Чечель Г.И. Влияние психических аномалий на назначение и отбытие наказания // Личность преступника и уголовная ответственность (правовые и криминологические вопросы): Межвуз. научн. сб.  Саратов, 1981.  С. 126-133.
169. Шишков С. О назначении и исполнении наказания лицам, имеющим психические аномалии // Соц. законность.  1989.  №3.  С. 30.
170. Лунц Д.Р. Оценка судом психических аномалий обвиняемого, не исключаю-щих вменяемости // Правоведение. – 1968. - №2. – С.94.
171. Калашник Я.М. Судебная психиатрия. – М., 1961. – 273 с.
172. Аргунова Ю. Профилактика преступного поведения лиц с психическими расстройствами // Рос. юстиция.  1998.  №2.  С. 38.
173. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 17 серпня 1966 р. «Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків» // Збірник нормативних актів про боротьбу з пияцтвом.  К., 1986.  С.103-106.
174. Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р. // Закони України.  Том 8.  К., 1997.  С.134-135.
175. Музика А.А. Примусові заходи медичного характеру.  К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1997.  125 с.
176. Улицкий С.Я. Проблемы принудительных мер медицинского характера: Учебное пособие.  Владивосток, 1973.  28 с.
177. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 року №7 «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000): Офіц. вид.: У 2 т. / За заг. ред. В.Ф.Бойка. – Том 2. – К.: А.С.К. – 2000. – 423 с.
178. Протченко Б.А. Принудительные меры медицинского характера.  М.: «Юрид. лит-ра», 1976.  104 с.