КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ДІЯЛЬНІСТЬ УСТАНОВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису
УДК 343.36

Бринзанська Ольга Василівна

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ДІЯЛЬНІСТЬ УСТАНОВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Кваша Оксана Олександрівна
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник

Київ–2012
ЗМІСТ
Перелік умовних позначень………………………………………………………………4
Вступ……………………………………………………………………………………….5

Розділ 1. Історичний розвиток та зарубіжний досвід кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи
1.1. Історичний розвиток законодавства про кримінально-правову охорону діяльності установ кримінально-виконавчої системи……………………………14
1.2. Зарубіжний досвід регулювання кримінальної відповідальності за посягання на діяльність установ, що виконують покарання у виді обмеження та позбавлення волі……………………………………………………………………27
Висновки до розділу 1………………………………………………………………...…45

Розділ 2. Кримінально-правова характеристика злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України
2.1. Об’єкт злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи……………………………………………………………..…48
2.2. Об’єктивна сторона злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України…………………………………………………………………………..…69
2.3. Суб’єктивна сторона злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи………………………………………………...105
2.4. Суб’єкт злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України…………..113
Висновки до розділу 2………………………………………………………………….125

Розділ 3. Окремі питання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи
3.1. Кваліфіковані ознаки втечі з місця позбавлення волі або з-під варти…………………………………………………………………………….….129
3. 2. Розмежування злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, зі злочинами зі суміжними складами…………………....139
3.3. Покарання за злочини, передбачені статтями 390-393 КК України: український та зарубіжний досвід………………………………………………145
Висновки до розділу 3…………………………………………………………………169

Висновки……………………………..…………………………………………………172

Список використаних джерел………………………………………………………….184

Додатки………………………………………………………………………………….208

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ВСУ - Верховний Суд України
ВТК України – Виправно-трудовий кодекс України від 23 грудня 1970 р.
ДДУПВП - Державний департамент України з питань виконання покарань
ЄС – Європейський Союз
КВК України - Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р.
КК України – Кримінальний Кодекс України вiд 5 квітня 2001 р.
КПК України - Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.
КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р.
РЄ – Рада Європи
СНД – Співдружність незалежних держав
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

ВСТУП

Актуальність теми. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території нашої держави. Одним з напрямів забезпечення обов'язкового виконання судового рішення є кримінально-правова охорона діяльності установ кримінально-виконавчої системи, на які покладено завдання безпосереднього виконання обвинувального вироку суду, яким призначено покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі. Відповідальність за посягання на діяльність установ кримінально-виконавчої системи встановлено статтями 390-393 КК України. Зокрема, це: 1) ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК України); 2) злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарання (ст. 391 КК України); 3) дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарання (ст. 392 КК України); 4) втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України).
В установах кримінально-виконавчої системи України за даними ДДУПВП за 2003 - 2010 рр. щорічно утримується від 191, 2 тис. до 197,6 тис. осіб, певна кількість яких намагається ухилитись від покарання або продовжити злочинну діяльність під час його відбування. Відповідно до статистичних даних ДДУПВП за 2003 – 2009 рр., злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, становлять найчисельнішу групу у структурі пенітенціарної злочинності. Крім цього, вчинення особами, які перебувають в кримінально-виконавчих установах, нових злочинів, зокрема, передбачених статтями 390-393 КК України, свідчить про низьку ефективність призначеного судом покарання та основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, передбачених кримінально-виконавчим законодавством України, а також викликає недовіру громадян щодо здатності держави забезпечити їх безпеку.
Проблеми кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, становлять предмет досліджень Ю. В. Александрова, М.І. Бажанова, А. М. Бойка, І.С. Власова, Т.М. Добровольської, В. І. Єгорова, М. І. Загороднікова, В. Е. Квашиса, О. І. Лукашова, Ю. І. Ляпунова, М. В. Лясса, К.В. Мазняка, С. Матишевського, В. Д. Меньшагіна, О.С. Міхліна, О. М. Павлухіна, О. І. Плужнік, Ш. С. Рашковської, О. П. Романова, В. К. Сауляка, О. Я. Свєтлова, В. В. Сташиса, А. А. Стрижевської, В. І. Тютюгіна, І. М. Тяжкової, О. А. Чувакова, Ю. К. Шевелєва та ін. Окремі аспекти теми досліджували: А. Ф. Антонов, В. Б. Василець, А. П. Гель, В. І. Горобцов, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, О. Г. Колб, М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, В.В. Кузнєцов, М. О. Линенко, С. Ю. Лукашевич, Т. Т. Морщакова, В. В. Мульченко, Ю. В. Орел, О. Л. Ременсон, З. А. Тростюк, В. М. Фінкель, М. І. Хавронюк, Д. О. Хан-Магомєдов, М. Д. Шаргородський та ін. Дисертаційне дослідження ґрунтується на працях В. С. Бігуна, П. А. Вороб'я, М. Й. Коржанського, О. М. Костенка, О. М. Литвака, А. А. Музики, М. І. Сірого, І. Б. Усенка, П. Л. Фріса, М. І. Хавронюка та ін.
Незважаючи на значний обсяг наукової розробки, проблема вдосконалення правових норм, які регламентують кримінальну відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, залишається невирішеною. Серед теоретичних проблем слід звернути увагу на те, що наявність різних підходів до визначення об’єкту злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, призводить до порушення науково обґрунтованих критеріїв групування складів злочинів. Наявність практичних проблем зумовлена суперечністю окремих положень ст. 391 КК України положенням чинного КВК України, який закріпив ряд новел щодо порядку та умов виконання покарання у виді позбавлення волі. Зокрема, у КВК України: 1) закріплено інститут зміни умов тримання засуджених в межах однієї виправної колонії (статті 94, 100, 101 КВК України); 3) реформовано систему дисциплінарних стягнень, які застосовуються до засуджених, які порушують режим відбування покарання (статті 132, 134 КВК України); 4) закріплено поняття злісного порушника режиму відбування покарання (ст. 133 КВК України). Наявність таких суперечностей ускладнює кваліфікацію діянь, які охоплюються диспозицією ст. 391 КК України. Обмеження волі та арешт вперше за всю історію українського кримінального законодавства були передбачені статтями 60 та 61 чинного КК України і є новими видами покарання, що зумовлює незначний обсяг напрацьованої практики виконання цих покарань, наслідком чого є обмеженість практики протидії посяганням на діяльність установ, які виконують зазначені покарання. Усе наведене свідчить про актуальність теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у межах науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за темою: «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» на 1-й квартал 2006 р.- IV-й квартал 2009 р. (державний реєстраційний номер 0106UU004753).
Мета та задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичних засад регулювання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, а також формулювання науково обґрунтованих пропозицій для вдосконалення кримінально-правових норм, передбачених статтями 390-393 КК України.
Метою дослідження визначаються його задачі, які полягають в наступному:
1) визначити генезис злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України;
2) вивчити зарубіжний досвід регулювання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи;
3) дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України;
4) визначити кваліфіковані ознаки втечі з місця позбавлення волі або з під-варти;
5) здійснити розмежування складів злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України із суміжними складами злочинів, а також із окремими правопорушеннями, за які кримінально-виконавчим законодавством передбачена дисциплінарна відповідальність;
6) з’ясувати співрозмірність покарань, встановлених у санкціях статей 390-393 КК України суспільній небезпечності цих злочинів.
Об’єктом дослідження суспільні відносини, порядок яких порушується внаслідок посягань на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, які виконують запобіжний захід у виді тримання під вартою та покарання у виді арешту, обмеження волі та позбавлення волі.
Предмет дослідження становлять норми кримінального права України, а також практика їх застосування, та норми кримінальних законодавств зарубіжних держав в частині регулювання кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи.
Методи дослідження. В ході роботи над дисертаційним дослідженням застосовано загальнонаукові теоретичні та спеціальні методи дослідження в залежності від постановленого завдання. Діалектичний метод застосовано при розгляді злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, у зв’язку та взаємозалежності з іншими групами злочинів проти правосуддя, а також із окремими злочинами проти життя та здоров’я людини та злочинами проти громадської безпеки. Дослідження генезису злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, грунтується на історичному методі, завдяки якому з’ясовано виникнення та розвиток регулювання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи в хронологічній послідовності. Порівняльно-правовий метод застосовано при розгляді зарубіжного досвіду регулювання кримінальної відповідальності за посягання на діяльність установ, що виконують покарання в виді обмеження та позбавлення волі. Кримінально-правова характеристика злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, здійснена з використанням системно-структурного методу. При дослідженні окремих питань кваліфікації кожного із злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, використано загальнологічний аналітичний метод. При визначенні співвідношення між окремими проявами об’єктивних сторін злочинів, що розглядаються, застосовано загальнологічний метод аналогії. Вивчення судової практики застосування положень статей 390-393 КК України грунтується на документальному методі, а ознайомлення зі статистичними даними ДДУПВП – на статистичному методі.
Нормативну базу дослідження утворюють: Конституція України, КК України, КВК України, КПК України, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом ДДУПВП № 275 від 23.12.2003 р., Інструкція з організації порядку та умов виконання покарання у виді обмеження волі, затверджена наказом ДДУПВП № 27 від 16.02.2005 р., Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, та засуджених, затверджені наказом ДДУПВП № 192 від 20.09.2000 р. В ході вивчення зарубіжного досвіду регулювання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, досліджено кримінальні та кримінально-виконавчі законодавства Російської Федерації та Республіки Білорусь, кримінальні законодавства інших пострадянських держав, а також держав Західної та Східної Європи. Усього при готуванні порівняльно-правової частини дисертації досліджено кримінальні закони 28-ми держав.
Емпіричну базу дослідження складають 329 кримінальних справ, розглянутих судами України, та статистична інформація, надана ДДУПВП.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в українській юридичній науці комплексним дослідженням сучасних проблем кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи. В дослідженні запропоновано ряд нових наукових положень, які виносяться на захист, зокрема:
Вперше:
1) визначено основні етапи розвитку кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи в законодавстві України та законодавствах держав, в складі яких перебували українські землі на різних історичних проміжках: 1) період помсти, за якого, незважаючи на несформованість кримінально-виконавчої системи, окремими правовими пам’ятками (Вавилонський Талмуд ІІІ – VII ст., «Правда Альфреда Великого» ІХ ст.) та звичаєвим правом передбачено відповідальність за втечу з місця позбавлення волі, яке практикується не як вид покарання, а як запобіжний захід (до ХVІ ст.); 2) період відплати та залякування, що характеризується початком формування кримінально-виконавчої системи, закріпленням позбавлення волі у кримінальних законодавствах європейських держав як виду покарання (Литовські Статути 1529 р. та 1588 р., Уставна книга розбійницького приказу 1555-1556 р., Артикул Воїнський 1716 р.), внаслідок чого виникає потреба в державому регулюванні охорони діяльності установ, які виконують даний вид покарання (ХVІ ст. – перша половина ХІХ ст.); 3)період переконання та виправлення, за якого позбавлення волі стає одним з основних покарань, що зумовлює появу норм, які передбачають кримінальну відповідальність за порушення порядку відбування покарання у виді позбавлення волі, в законодавствах усіх європейських держав, в тому числі Російської імперії (Уложення про покарання уголовні та виправні 1845 р., Уголовне уложення від 1903 р., КК УРСР від 1922 р., КК України від 1960 р., чинний КК України від 2001 р.).
2) аргументовано, що діяння, передбачені ч. 1. ст. 390 КК України (самовільне залишення місця обмеження волі, злісне ухилення від робіт, систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі), не є ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі. Самовільне залишення місця обмеження волі за своїми об’єктивними ознаками становить втечу з місця відбування покарання, а не ухилення від покарання згідно змісту ч. 1 ст. 390 КК України. Злісне ухилення від робіт, систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання являє собою різновид іншої протидії вимогам адміністрації установи виконання покарань, оскільки зазначені дії, спрямовані не на ухилення від покарання, а порушення режиму його відбування.
3) обґрунтовано доцільність застосування звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка повернулась до кримінально-виконавчої установи протягом доби після закінчення строку, на який було надано дозвіл на виїзд за межі цієї установи, а також особи, яка вчинила втечу з кримінально-виконавчоъ установи, але добровільно повернулась протягом доби, на підставі малозначності діяння, за умови, якщо протягом цього часу такими особами не скоєно іншого злочину.
4) доведено, що поняття „насильство відносно засуджених та працівників кримінально-виконавчої установи” охоплює поняття „тероризування засуджених” та „напад на адміністрацію установи виконання покарань”. Аргументовано доцільність закріплення у ст. 392 КК України вказівки на мету застосування насильства відносно засудженого (перешкоджання виправленню засудженого або помсту за сприяння адміністрації установи виконання покарань), та відносно працівника кримінально-виконавчої установи (застосування насильства у зв’язку із виконанням службових обов’язків).
5) аргументовано доцільність зниження верхньої межі покарання за діяння, передбачені ст. 390 КК України, до двох років позбавлення волі, враховуючи, що злісне ухилення від робіт, систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені засудженим до обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК України) та злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань (ст. 391 КК України), за своїми об’єктивними проявами є відповідно адміністративними та дисциплінарними правопорушеннями.
6) встановлено, що різний ступінь суспільної небезпечності широкого кола насильницьких діянь, що охоплюється складом злочину «дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарання», та необхідність узгодження санкції ст. 392 КК України з іншими статтями КК України (статті 345, 346, 350, 377, 398 КК України) зумовлює зниження нижньої межі покарання до трьох років позбавлення волі.
Дістало подальшого розвитку:
7) визначення особливостей кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи в законодавстві пострадянських держав, а також у законодавстві держав Східної та Західної Європи, до яких належать: 1) закріплення в кримінальних законах складів злочинів, які не передбачені чинним КК України; 2) відмінності у кваліфікації злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарання, пособництва втечі з місця позбавлення волі, втечі з місця позбавлення волі без обтяжуючих обставин; 3) відсутність окремих правових норм для регламентації наслідків протидії діяльності установ кримінально-виконавчої системи в законодавстві деяких західноєвропейських держав, або їх бланкетний характер; 4) особливості правової ментальності та правової ідеології як засоби впливу на формування національних кримінальних законодавств в частині закріплення правових наслідків втечі з кримінально-виконавчої установи.
8) обґрунтування доцільності заміни у диспозиції ст. 391 КК України формулювання „переведення на суворіший режим відбування покарання” на „зміну умов тримання за порушення режиму відбування покарання”, оскільки саме останнє поняття вживається у КВК України, хоча обидва поняття, вживані у ст. 391 КК України та ст. 100 КВК України, є подібними за змістом.
Удосконалено:
9) визначення правосуддя як родового об’єкту злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, яким є порядок суспільних відносин в сфері забезпечення діяльності органів дізнання та досудового слідства з приводу розслідування та підготовки справи до судового розгляду, діяльності суду з приводу розгляду справи по суті, а також діяльності органів кримінально-виконавчої системи щодо виконання вироку суду.
10) обгрунтування позиції про те, що особа, засуджена до обмеження волі, не є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 391 КК України – на підставі відсутності у КВК України положень, які обґрунтовують застосування до засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на суворіший режим відбування покарання, що є необхідною передумовою для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки та пропозиції, сформульовані у дисертаційному дослідженні можуть бути використані у законотворчій роботі (акт Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 04-19/14-1270 від 04.06.2010 р. про впровадження результатів дисертаційного дослідження). Вказані висновки і пропозиції можуть бути використані у науково-дослідницькій діяльності – для подальшого вивчення проблем кримінальної відповідальності за посягання на діяльність установ, що виконують покарання у виді обмеження та позбавлення волі; у навчальному процесі – при вивченні теми «Злочини проти правосуддя» курсу Особливої частини кримінального права. Висновки та пропозиції дисертаційного дослідження, які мають дискусійний характер є підґрунтям для наступних наукових досліджень.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені на міжнародній науково-практичній конференції „Треті Прибузькі юридичні читання” (Миколаїв, 23-24 листопада 2007 р.), на міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів „Європейське і національне кримінальне право: шляхи та перспективи розвитку. Треті юридичні читання” (Одеса, 23 листопада 2007 р.), на науковій конференції студентів та аспірантів „Теорія та методологія порівняльного правознавства у кримінально-правовій сфері. Четверті юридичні читання” (м. Одеса, 23 травня 2008 р.), науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених „Законодавство кримінально-правового напрямку: стратегія, тактика, техніка. Шості юридичні читання” (м. Одеса, 24 квітня 2009 р.), на міжнародній науково-практичній конференції „П’яті Прибузькі юридичні читання” (Миколаїв, 27-28 листопада 2009 р.), науково-практичній конференції «Тенденції та пріоритети реформування законодавства України» (м. Запоріжжя, 13 березня 2010 р.) .
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковано в семи наукових статтях, з яких три – у виданнях, які входять до переліку наукових фахових видань, та шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у дослідженні проблем регулювання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, в результаті чого сформульовано ряд висновків.
У розвитку законодавства про злочини, що посягають на діяльність вказаних установ можна виділити три етапи: 1) період помсти, за якого кримінально-виконавча система не була сформована, позбавлення волі практикується як запобіжний захід, а в правових пам’ятках, за окремими винятками (Вавилонський Талмуд, Правда Альфреда Великого), відсутні згадки про злочини, які посягають на порядок відбування покарання; 2) період відплати та залякування, для якого характерно законодавче закріплення позбавлення волі як виду покарання, а також початок формування системи установ відбування покарання, що пов’язано з введенням нових видів покарання, зокрема, заслання (Литовські Статути 1529 р. та 1588 р., „Уставна книга Розбійницького приказу”, Артикул воїнський); 3) період переконання і виправлення, за якого позбавлення волі стає одним з основних покарань, наслідком чого є поява норм, які встановлюють кримінально-правову охорону порядку відбування вказаного покарання, в законодавствах усіх європейських країн („Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” 1845 р., Уголовне уложення від 1903 р.)
До XVІІІ ст. кримінальна відповідальність за злочини, які посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, була розроблена досить обмежено і в законодавствах європейських країн, і в науці кримінального права, яка на той час знаходилась на стадії свого формування. Зміна пов’язана з наступними чинниками: 1) поширення відносних теорій покарання (теорій корисних цілей), відповідно до яких метою покарання стало вважатись не залякування і відплата, а виправлення злочинця, наслідком чого стала часткова реалізація проекту Ж. Мобільйона про організацію пенітенціарних установ виправного типу; 2) позбавлення волі стає основним покаранням; 3) оформлення установ відбування покарань у власне кримінально-виконавчу систему; 4) формування теоретичних основ виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі; 5) поширення процесу кодифікації кримінального законодавства у більшості європейських держав.
Фактично до першої половини ХХ ст. кримінально-правова охорона діяльності установ кримінально-виконавчої системи зводилась до встановлення кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі. Цей перелік вперше був розширений у КК УРСР від 1927 р.: встановлено кримінальну відповідальність за втечу з місця позбавлення волі, місця заслання та лікувально-трудового профілакторію). Найбільша кількість злочинних діянь, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, була передбачена КК УРСР 1960 р.: втеча з місця позбавлення волі та лікувально-трудового профілакторію, злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, дії, що дезорганізують роботу виправних установ, ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі, самовільний виїзд з місця заслання, незаконна передача та одержання предметів від осіб, що перебувають під вартою або у виправній установі. Кримінальна відповідальність за значну частину зазначених діянь була скасована після проголошення незалежності України в 1991 р. Норми чинного КК України про кримінально-правову охорону діяльності установ кримінально-виконавчої системи значною мірою ґрунтуються на положеннях КК України 1960 р. з одночасним врахуванням сучасних надбань пенітенціарної науки, зокрема, в частині запровадження покарання у виді обмеження волі.
Кримінальна відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, має місце в законодавстві усіх пострадянських держав та держав Західної та Східної Європи. Норми кримінальних кодексів пострадянських держав в частині регулювання відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, сформувались під впливом радянського кримінального законодавства та Модельного КК СНД, наслідком чого є те, що, переліки злочинів, які посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, у кримінальних законах пострадянських країн держав є подібними. Кримінальні закони усіх пострадянськх держав встановлюють відповідальність за втечу з місця відбування покарання у виді позбавлення волі, арешту або з місця з-під варти та протидію (дезорганізацію) діяльності установ кримінально-виконавчої системи, а також за ухилення від покарання у виді позбавлення волі. До особливостей національних кримінальних законів слід віднести: 1) встановлення кримінальної відповідальності за незаконне звільнення з кримінально-виконавчої установи та злісне ухилення від покарання у виді обов’язку проживання в певній місцевості в КК Туркменістану; 2) розмежування перешкоджання діяльності установ виконання покарань та попереднього ув’язнення та дій, що дезорганізують роботу виправних установ КК Республіки Таджикистан; 3) відмінності щодо кваліфікації пособництва втечі з місця позбавлення волі, в тому числі з боку працівників виправної установи – в кримінальних законах Республіки Молдова та Туркменистану вказане діяння кваліфікується як самостійний склад злочину, а в інших державах - із застосуванням інституту співучасті; 4) відмінності щодо кваліфікації злісної непокори адміністрації установи виконання покарання – у законодавствах України, Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Республіки Казахстан за дане діяння передбачено кримінальну відповідальність, в законодавстві Російської Федерації, Республіки Киргизстан, Республіки Таджикистан – дисциплінарну відповідальність.
До особливостей регулювання кримінальної відповідальності за злочини проти кримінально-виконавчої системи в країнах Західної та Східної Європи належать: 1) протидія діяльності установ кримінально-виконавчої системи передбачена у загальному складі злочину „протидія діяльності державних органів та установ”; 2) кваліфікація пособництва втечі з місця позбавлення волі як окремого злочину; 3) відсутність в окремих країнах кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі взагалі або за втечу без обтяжуючих обставин; 4) встановлення кримінальної відповідальності за незаконні звільнення з місця позбавлення волі та пом’якшення режиму відбування покарання, а також застосування більш суворих видів покарань відносно суб‘єктів злочинів проти кримінально-виконавчої системи, що є службовими особами пенітенціарних установ; 5) невідокремлення таких складів злочинів як ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі (за винятком КК Республіки Польща та КК Литовської Республіки) та злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарання, оскільки вказані діяння охоплюються загальним складом злочину „порушення режиму відбування покарання та заходу безпеки у виді позбавлення волі”, диспозиція якого має бланкетний характер і розкривається в актах кримінально-виконавчого законодавства; 6) спільні тенденції розвитку національних законодавств в сфері кримінально-правової охорони діяльності пенітенціарних установ.
Родовим об’єктом злочинів, які посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, є правосуддя, яке ми визначаємо як порядок суспільних відносин, необхідний для забезпечення безпеки людей, що полягає в забезпеченні діяльності органів дізнання та досудового слідства з приводу розслідування та підготовки справи до судового розгляду, діяльності суду з приводу розгляду справи по суті, а також діяльності органів кримінально-виконавчої системи щодо виконання вироку суду. Склади злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, характеризуються наявністю спільного видового об’єкту – регламентованого законодавством України порядку діяльності установ кримінально-виконавчої системи з приводу виконання покарань у виді обмеження або позбавлення волі. Окремі аспекти такої діяльності становлять безпосередні об’єкти складів злочинів, що розглядаються.
У ст. 390 КК України, що передбачає відповідальність за ухилення від покарання у виді обмеження та позбавлення волі, закріплено декілька складів злочинів, що характеризуються різними безпосередніми об’єктами. Самовільне залишення місця обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК України) фактично становить втечу з виправного центру і має спільний із втечею з місця позбавлення волі (ст. 393 КК України) безпосередній об’єкт – порядок суспільних відносин, за якого досягаються завдання правосуддя та забезпечення поваги до права на безпеку інших осіб, оскільки, самовільно залишаючи виправний центр, особа ухиляється від обов’язку відбути покарання, призначене вироком суду. Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390 КК України, у формах злісного ухилення від робіт та систематичного порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання та злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань (ст. 391 КК України) є регламентований кримінально-виконавчим законодавством порядок суспільних відносин щодо забезпечення режиму відбування покарання у виді обмеження волі. Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390 КК України, у формі неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку такого виїзду, є порядок суспільних відносин, за якого забезпечується дотримання режиму відбування покарання у виді обмеження волі. Безпосереднім об’єктом цього ж злочину, вчиненого у формі неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, є порядок суспільних відносин, що забезпечує дотримання режиму відбування покарання у виді позбавлення волі.
Безпосередній об’єкт дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, становить порядок суспільних відносин, необхідний для забезпечення особистої безпеки засуджених під час відбування покарання та працівників кримінально-виконавчої установи в ході їх службової діяльності.
Безпосередній об'єкт втечі з місця позбавлення волі або з-під варти являє собою порядок суспільних відносин, за якого досягаються завдання правосуддя, та забезпечення права на безпеку інших осіб.
Самовільне залишення місця обмеження волі являє собою втечу з кримінально-виконавчої установи, у якій виконується даний вид покарання. Злісне ухилення від робіт та систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання особою, засудженою до обмеження волі не є ухиленням від покарання у виді обмеження та позбавлення волі, оскільки, вчиняючи ці дії, засуджений ухиляється від виконання обов’язків, покладених на нього правилами відбування певного виду покарання, закріплених у нормативно-правових актах ДДУПВП. Зазначені дії становлять різновид іншої протидії вимогам адміністрації виправної установи і охоплюються складом злочину, передбаченого ст. 391 КК України.
Неповернення особи, якій дозволено короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи, у встановлений час після закінчення строку виїзду, може визнано малозначним за умови, якщо особа добровільно повернулась протягом однієї доби після закінчення строку, на який був наданий дозвіл на виїзд, якщо протягом цього часу особою не скоєно іншого злочину.
Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покрань являє собою відкриту відмову засудженого від виконання конкретних законних вимог службових осіб виправної установи, службові обов’язки яких полягають в управлінні, організації, керівництві установою чи процесом виконання покарань, і які користуються правом застосування заходів заохочення та стягнення щодо засудженого. Інша протидія вимогам адміністрації установи виконання покарань у здійсненні її функцій виявляється у діяннях, визначених ст. 133 КВК України як злісні порушення режиму відбування покарання.
Особа притягується до кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи лише після застосування щодо неї усього комплексу дисциплінарних стягнень, передбачених КВК України.
Тероризування засуджених, що є проявами об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 392 КК України, полягає у нанесенні побоїв, легких тілесних ушкоджень та тілесних ушкоджень середньої тяжкості, висловленні погроз, глумлінні, знущанні тощо. Потерпілим від цього прояву злочину, передбаченого ст. 392 КК України, є будь-який засуджений. Нападом на адміністрацію установи виконання покарань є нанесення працівнику цієї установи побоїв, легких тілесних ушкоджень та тілесних ушкоджень середньої тяжкості, або вплив на поведінку працівника шляхом погрози або іншим способом, що обмежує свободу його дій. Потерпілим від нападу на адміністрацію кримінально-виконавчої установи є працівник виправної установи незалежно від виду службової діяльності.
Створення організованої групи за ст. 392 КК України полягає в діях, спрямованих на об’єднання трьох та більшої кількості осіб з метою вчинення принаймні двох злочинів, що полягають у застосуванні насильства до засуджених або працівників кримінально-виконавчої установи. Активна участь в організованій групі, створеній з метою тероризування засуджених або нападу на адміністрацію кримінально-виконавчої установи, вбирає в себе злочинну діяльність усіх співучасників злочину, незалежно від розподілу ролей.
Втечею з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України) є незаконне залишення особою, що відбуває покарання у виді позбавлення волі та арешту, або відносно якої обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, кримінально-виконавчої установи або іншого місця, в якій вона перебуває у зв’язку з проведенням слідчих дій, етапуванням, лікуванням тощо, з метою постійного або тимчасового ухилення від відбування покарання. За наявності сукупності наступних ознак втечу можна визнати малозначним злочином: 1) особа вперше здійснила втечу; 2) втеча не має кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 393 КК України; 3) особа не вчинила іншого злочину під час перебування за межами кримінально-виконавчої установи; 4) особа добровільно повернулась до кримінально-виконавчої установи протягом однієї доби з моменту втечі. В такому випадку особу доцільно притягнути лише до дисциплінарної відповідальності.
Суб’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, характеризується виною у формі умислу. Мета та мотив не є обов’язковими ознаками цього елементу складів злочинів, що розглядаються, за винятком дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань: 1) якщо тероризування засуджених вчиняється з метою їх примусу до відмови від законослухняної поведінки або з мотивів помсти за виконання громадських обов'язків щодо зміцнення дисципліни і порядку у кримінально-виконавчій установі; 2) напад на адміністрацію установи виконання покарань – з мотивів, пов’язаних зі службовою діяльністю потерпілих; 3) метою організація організованої групи та активної участі у ній є тероризування засуджених або напад на адміністрацію установи виконання покарань.
Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 390, 392 КК України є фізична осудна особа, яка відбуває покарання у виді обмеження або позбавлення волі. До суб’єкта втечі з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України), крім перелічених осіб, відносяться особи, які відбувають покарання у виді арешту або щодо яких застосовано запобіжний захід у виді перебування під вартою. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 391 КК України є особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі і до якої протягом попередніх шести місяців застосовувалось стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або щодо якої було застосовано зміну умов тримання за порушення режиму відбування покарання. Особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, не є суб’єктом цього злочину, оскільки відносно осіб, засуджених до цього виду покарання, КВК України не передбачає дисциплінарного стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на більш суворий режим покарання (зміни умов тримання за порушення режиму відбування покарання.)
Розмежування складів злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, із суміжними складами злочинів та відмежування із правопорушеннями, що вчиняються засудженими при відбуванні покарання у виді обмеження або позбавлення волі, здійснюється за загальними правилами кримінально-правової кваліфікації, а саме, за елементами складу злочину.
Призначення судами покарання за злочини, передбачені статтями 390-393 КК України, здійснюється за загальними правилами призначення покарань із застосуванням ст. 71 КК України (призначення покарання за сукупністю вироків).
Вивчення положень КК України, що регламентують кримінальну відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, продемонструвало їх неузгодженість з окремими нормами КВК України та постановою Пленуму ВСУ від 26 березня 1993 р. № 2. Зокрема, йдеться про: 1) відсутність взаємозв’язку між положеннями ст. 133 КВК України, що визначає поняття злісного порушника режиму відбування покарання у виді позбавлення волі, та ст. 391 КК України, що передбачає відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи та п. 16 згаданої постанови Пленуму ВСУ, що містить визначення понять злісної непокори та іншої протидії вимогам адміністрації виправної установи; 2) незакріплення у КВК України дисциплінарного стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) щодо осіб, засуджених до обмеження волі, або переведення їх на суворіший режим відбування покарання, тоді як ці умови є обов’язковими для притягнення особи до відповідальності за ст. 391 КК України; 3) встановлення строку застосування стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) щодо осіб, засуджених до позбавлення волі, або переведення їх на суворіший режим відбування покарання строком на один рік, тоді як згідно ч. 14 ст. 134 КВК, якщо протягом шести місяців з дня відбуття особою стягнення щодо неї не застосовано інше стягнення, вона вважається такою, що не має стягнення; 4) у ст. 391 КК України вживається поняття „переведення на суворіший режим відбування покарання”, що відсутнє у КВК України (натомість у ч. 3 ст. 101 КВК України йдеться про зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі залежно від поведінки засудженого, його ставлення до праці та навчання); 5) у п. 4 постанови № 2 Пленум ВСУ від 26 березня 1993 р. зазначено, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 392 КК України, може бути лише засуджений, який став на шлях виправлення, тоді як зі змісту ст. 392 КК України вбачається, що потерпілим від цього злочину може бути будь-який засуджений.
Крім цього, ми звертаємо увагу на наступне: 1) оскільки злісне ухилення від робіт та систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання особою, засудженою до обмеження волі, становлять різновид іншої протидії вимогам адміністрації виправної установи, ми пропонуємо передбачити кримінальну відповідність за ці дії у ст. 391 КК України, доповнивши її окремою частиною; 2) поняття „насильство відносно засуджених та працівників кримінально-виконавчої установи” вбирає в себе поняття „тероризування засуджених” та „напад на адміністрацію установи виконання покарань”, внаслідок чого ми пропонуємо спростити диспозицію ст. 392 КК України, застосувавши перше поняття; 3) кваліфікуючими ознаками дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, є мета застосування насильства відносно засудженого - перешкоджання виправленню засудженого або помста за сприяння адміністрації кримінально-виконачої установи або правоохоронним органам, та мотив застосування насильства відносно працівника установи виконання покарання - службова діяльність працівника установи кримінально-виконавчої системи; 5) різний ступінь суспільної небезпечності широкого кола насильницьких діянь, що охоплюється складом дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, та необхідність узгодження санкції ст. 392 КК України з іншими статтями КК України зумовлює поглиблення диференціації між строками покарання у виді позбавлення волі за кожне з проявів цього злочину, в т. ч. і зниження нижньої межі покарання; 6) ступінь суспільної небезпечності особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину, є не меншою, ніж ступінь суспільної небезпечності особи, щодо якої застосовано запобіжний захід у виді перебування під вартою, що обумовлює доцільність встановлення кримінальної відповідальності за втечу такої з місця перебування затриманих; 7) строки покарання за окремі злочини, передбачені ст. 390-393 КК України є невідповідними їх суспільній небезпечності та значно відрізняються від практики призначення покарань за ці злочини у зарубіжних країнах.
Результатом нашого дослідження є пропозиція нової редакції статтей 390-393 КК України.

Стаття 390 КК України. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі
1. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, – карається позбавленням волі на строк до двох років.
2. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, – карається позбавленням волі на строк до трьох років.

Стаття 391 КК України. Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань
1. Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарання або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа протягом шести місяців, що передували вказаному діянню, за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або щодо якої було застосовано зміну умов тримання за порушення режиму відбування покарання, – карається позбавленням волі на строк до двох років.
2. Злісне ухилення від робіт та систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання, вчинені особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, – карається позбавленням волі на строк до одного року.

Стаття 392 КК України. Дії, що дезорганізують роботу установи виконання покарань
1. Застосування насильства, що не є небезпечним для життя та здоров’я, відносно засудженого з метою перешкоджання його виправленню або помсти за сприяння адміністрації кримінально-виконавчої установи або правоохоронним органам, а також відносно працівника кримінально-виконавчої установи у зв’язку з виконанням службових обов’язків, – карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
2. Застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я, щодо засудженого або працівника кримінально-виконавчої установи за наявності обставин, передбачених у ч. 1 даної статті, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
3. Дії, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, вчинені організованою групою, а також створення організованої групи з метою застосування насильства, щодо засуджених або працівників кримінально-виконавчої установи, – карається позбавленням волі на строк від восьми до десяти років.

Стаття 393 КК України. Втеча з кримінально-виконавчої установи
1. Втеча з місця відбування покарання особи, засудженої до покарання у виді обмеження волі, – карається позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Втеча з місця позбавлення волі, арешту або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту або затримана за підозрою у вчиненні злочину в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством України, – карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
3. Дії, передбачені ч. 2 цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я багатьох осіб, або поєднані із заволодінням зброєю чи з її використанням, або із застосуванням насильства, або шляхом підкопу, а також з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Скакун О. Ф. Правова система України на правовій карті світу / О. Ф. Скакун // Акад. правових наук України, Ін-т держ. буд-ва та місцевого самоврядування. — Х. : Еспада, 2004. — 94 [1] с. — (Наукові доповіді Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; Доп. № 1).
2. Чубатий М. Д. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права / М. Д. Чубатий; Укр. вільний ун-т ; за ред. В. Іваненка. — Мюнхен ; К. : Ноосфера, 1994. — 224 с.
3. Усенко І. Б. Історія держави і права України: проблеми предмета і методології досліджень / І. Б. Усенко // Правова держава. — 1999. — Вип.10. — С. 237–244.
4. Білогриць-Котляревський Л. С. Общие черты истории уголовного права / Л. С. Білогриць-Котляревський // Антологія української юридичної думки : в 10 т. / упоряд. : О. М. Костенко, О. О. Кваша. – К. : Юридична книга, 2004.
Т. 7 : Кримінальне право. Кримінальний процес. – 2004. – 446 с.
5. Будзинский С. В. Начала уголовного права [Електронний ресурс] : матеріали електронної бібліотеки юридичної літератури „Правознавець” / С. В. Будзинський. – Режим доступу : http://pravoznavec.com.ua/books/53/2947/28/#chapter
6. Кримінально-виконавче право України: (Загальна та Особлива частини) : навч. посіб. / О. М. Джужа, С. Я. Фаренюк, В. О. Корчинський [та ін. ] ; за заг. ред. О. М. Джужи. — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Юрінком Інтер, 2002. – 446 с.
7. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М. В. Владимирский-Буданов. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. — 639 с. — (Антология русской правовой мысли).
8. Канцір В. С. Історія законодавства про відповідальність за злочини проти правосуддя / В. С. Канцір // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. — Львів, 2006.
Ч. 2. — С. 70–73.
9. Хавронюк М. І. Історія кримінального права європейських країн : монографія / М. І. Хавронюк. — К. : Істина, 2006. — 192 с.
10. Таганцев Н. С. Уголовное право. (Общая часть) / Н. С. Таганцев [Електронний ресурс] : Ч. 2 : матеріали електронної бібліотеки юридичної літератури „Правознавець”. – Режим доступу : http://pravoznavec.com.ua/books/38/28/#chlist
11. История европейского права / РАН, Ин-т Европы. Швед. королев. АН ; пер. со швед. Р. Л. Валинского [и др.] ; отв. ред. В. Н. Шенаев. — М. : Наука, 1999. — 394, [1] с.
12. Казанник А. И. Наказания по Вавилонскому Талмуду / А. И. Казанник // Вестник Омского университета. – 1999. – Вып. 2. – С. 156-158.
13. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран : [учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. 021100] / сост. В. Н. Садиков. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Проспект, 2005. — 767 с.
14. Cтатут Великого княжества Литовского 1529 г. / под ред. К. И. Яблонскиса. – Минск, 1960. — 532 с.
15. Рогов В. А. История уголовного права, террора и репрессий в Русском государстве XV-XII вв. / В. А. Рогов. – М. : ЮРИСТЪ, 1995. — 288 с.
16. Соборное Уложение 1649 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту історичного факультету Московського державного уныверситету ім. М. В. Ломоносова. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru./ER/Etext/1649/10.htm
17. Соцький Ю. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України: (історичний, правовий та соціальний аспекти) / Ю. Соцький // Право України. – 2003. – № 9. – С. 118-120.
18. Артикул Воинский от 26 апреля 1715 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту історичного факультету Московського державного уныверситету ім. М. В. Ломоносова. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru./ER/Etext/articul.htm
19. Курс уголовного права / под ред. Г. Н. Борзенкова, В. С. Комиссарова. – М. : Зерцало-М, 2002.
Т. 5 : Особенная часть. – 635 с.
20. Уголовное уложение 1903 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту історичного факультету Московського державного уныверситету ім. М. В. Ломоносова. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru./ER/Etext/1903.htm
21. История советского уголовного права [Електронний ресурс] / А. А. Герцензон, Ш. С. Грингауз, Н. Д. Дурманов, М. М. Исаев : матеріали інформаційно-освітнього юридичного порталу. – Режим доступу : http://www.lawlibrary.ru/izdanie14766.html
22. Кримінальне законодавство України: Порівнял. аналіз ст. Кримін. кодексу України 1960 р. та Кримін. кодексу України 2001 р. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; [уклад. : Гізімчук С.В. [та ін.] ; за заг. ред. В. В. Сташиса. — К. : Ін Юре, 2001. — 281 с.
23. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації / М. І. Хавронюк. — К. : Юрисконсульт, 2006. — 1048, [1] с. : табл. — (Бібліотека кримінального права).
24. Хавронюк М. І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації : монографія / М. І. Хавронюк. – К. : Істина, 2005. – 264 с.
25. Шинкарьов Ю. В. Застосування зарубіжного досвіду для удосконалення правової регламентації кримінального покарання у вигляді арешту в Україні / Ю. В. Шинкарьов // Вісник. — Х., 2008. — Вип. 40. — С. 111–119.
26. Тепляшин П. В. Обусловленность и опыт уголовно-правовой борьбы с уклонениями от отбывания лишения свободы в зарубежном законодательстве / П. В. Тепляшин // Актуальные проблемы раскрытия и расследования преступлений : межвуз. сб. науч. тр. Вып. 2 / отв. ред. B. E. Корноухов. – Красноярск : Сибирский юридический институт МВД России, 2002. – С. 14-17.
27. Уголовный кодекс Республики Польша : с изм. и доп. на 1 авг. 2001 г. / Ассоц. «Юрид. центр Пресс» ; науч. ред. А. И. Лукашева, Н. Ф. Кузнецовой ; пер. с пол. Д. А. Барилович. — СПб. : Юрид. центр Пресс, 2001. — 232 с.
28. Уголовный кодекс Литовской республики : утв. законом № VIII-1968 г. 26 сент. 2000 г. / Ассоц. «Юрид. центр Пресс» ; науч. ред. В. Павлиноса ; Пер. с лит. В. П. Казаскене. — СПб. : Юрид. центр Пресс, 2002. — 468 с.
29. Уголовный кодекс Дании / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. С. С. Беляев ; пер. с дат. и англ. С. С. Беляева, А. Н. Рычевой. — СПб.: Юрид. Центр Пресс, 2001. — 228 с.
30. Уголовный кодекс Швеции / Ассоц. «Юрид. центр» ; науч. ред. Н. Ф. Кузнецова, С. С. Беляев ; пер. на рус. С. С. Беляева. — СПб. : Юрид. центр Пресс, 2001. — 304 с.
31. Уголовный кодекс Австрии : пер. с нем. – М. : Зерцало – М., 2001. — 133 с.
32. Уголовный кодекс Республики Болгария / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. А. И. Лукашкова ; вступ. ст. Й. И. Айдарова ; пер. с болг. Д. В. Милушева, А. И. Лукашова. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2001. — 296 с.
33. Уголовный кодекс Латвийской Республики : принят 8 июля 1998 р. ; введен в действие с 1 апр. 1999 г. ; с изм. и доп. на 1 авг. 2001 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. А. И. Лукашева, Э. А. Саркисовой ; пер. с латыш. А. И. Лукашова. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2001. — 311 с.
34. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Ассоц. «Юрид. центр» ; науч. ред. и вступ. ст. С. В. Максимова ; пер. с итал. В. Г. Максимова. — СПб. : Пресс, 2002. — 251 с.
35. Уголовный Кодекс Королевства Испания [Електронний ресурс] : матеріали сайту «Федеральний правовий портал «Юридична Росія». – Режим доступу : www.law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1247923
36. Уголовный кодекс Франции : принят в 1992 г. Вступил в силу с 1 марта 1994 г. с изм. и доп. на 1 янв. 2002 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. : Л. В. Головко, Н. Е. Крылова ; пер. с фр. и предисл. Н. Е. Крыловой. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2002. — 648 с.
37. Уголовный кодекс Швейцарии / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред., предисл. и пер. с нем. А. В. Серебренниковой. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2002. — 348 с.
38. Уголовный кодекс ФРГ: в ред. от 13 нояб. 1998 г. по состоянию на 15 мая 2003 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс»; науч. ред. и вступ. ст. Д. А. Шестакова ; предисл. Г.-Г. Йешека ; пер. с нем. Н. С. Рачковой. — СПб.: Юрид. Центр Пресс, 2003. — 522 с.
39. Лобанова Л. В. Преступления против правосудия: теоретические проблемы классификации и законодательной регламентации / Л. В. Лобанова. – Волгоград : Изд. Волгоградского гос. ун-та, 1999. — 255 с.
40. Кулыгин В. В. Этнокультура уголовного права : монография / В. В. Кулыгин. – М. : Юрист, 2002. – 288 с.
41. Історія європейської ментальності / П. Дінцельбахер, Б. Файхтінґер, М. Кессель [та ін.] ; за ред. П. Діцельбахера ; пер. з нім. В. Кам’янець. — Львів : Літопис, 2004. — 717 с. : іл.
42. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть / под ред. И. Д. Козочкина. – М. : Ин-т международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2001. — 527 с.
43. Вовраженцева К. П. Вплив законодавства країн СНД на розвиток правової системи України / К. П. Вовраженцева // Четверті юридичні читання. — К., 2008. — С. 102–105.
44. Тихомиров Ю. А. Сравнительное правоведение и интегрирующая роль международного права : открытые лекции Третьего междунар. науч. семинара «Сравнительное правоведение: современное состояние и перспективы развития» / Тихомиров Ю. А. ; [отв. науч. ред. А. В. Кресин] ; Ин-т государства и права им. В. М. Корецкого НАН Украины. — К. ; М. ; Симферополь : Логос, 2008. — 15 с.
45. Модельный Уголовный Кодекс. Рекомендательный законодательный акт для Содружества Независимых Государств [Електронний ресурс] : матеріали сайту «Федеральний правовий портал «Юридична Росія». – Режим доступу : http://www.law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=124
46. Скакун О. Ф. Модельний закон як важливий інструмент зближення національних законодавств / О. Ф. Скакун, І. М. Овчаренко // Наше право. – 2003. – № 2. – С. 102-108.
47. Уголовный Кодекс Республики Азербайджан от 18.10.2004 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту Владивостокського центру дослідження організованої злочинності. – Режим доступу : http://www.crime.vl.ru/index.php?p=1318&print=1&more=1
48. Уголовный кодекс Республики Армения: принят Законом Респ. Армения от 18 апр. 2003 г. ; введен в действие 1 авг. 2003 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. Е. Р. Азаряна, Н. И. Мацнева ; пер. с арм. Р. З. Авакян. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2004. — 446 с.
49. Уголовный кодекс Грузии : принят 22 июля 1999 г. ; введен в действие с 1 июня 2000 г. ; с изм. и доп. на 1 дек. 2001 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; науч. ред. З. К. Бигвава ; вступ. ст. В. И. Михайлова ; пер. с груз. И. Мериджанашвили. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2002. — 407 с.
50. Осадчий В. І. Кримінально-правові заходи протидії проявам злочинних угруповань у місцях позбавлення волі [Електронний ресурс] : матеріали електронного видання «Боротьба з організованою злочинністю та корупцією» Міжвідомчого науково-дослідного Центру України / В. І. Осадчий, О. І. Плужник. – Режим доступу : http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/3text/3_29.htm
51. Уголовный Кодекс Республики Кыргызстан от 17.11.2006 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту ОБСЕ. – Режим доступу : http://www.legislationline.org/ru/legislation.php?tid=1&lid=6621
52. Уголовный Кодекс Республики Таджикистан от 21.05.2001 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту ОБСЕ. – Режим доступу : http://www.legislationline.org/ru/legislation.php?tid=1&lid=6621
53. Уголовный кодекс Российской Федерации : введен в действие с 01 янв. 1997 г. — Х. : КОНСУМ, 1997. — 162 с.
54. Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть : [учеб. для студ. вузов, обучающихся по спец. «Юриспруденция»] / Ю. В. Грачева, Л. Д. Ермакова, Г. А. Есаков [и др.] ; под ред. А. И. Рарога. — М. : Юристь, 2004. — 671 с. — (Institutiones).
55. Уголовный кодекс Республики Беларусь : принят Палатой представителей 2 июня 1999 г. : одобрен Советом Респ. 24 июня 1999 г. : текст Кодекса по состоянию на 15 авг. 2006 г. — Минск : Амалфея, 2006. — 335 с.
56. Уголовный кодекс Республики Узбекистан : с изм. и доп. на 15 июля 2001 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2001. — 336 с.
57. Уголовный кодекс Республики Молдова : принят Парламентом Респ. Молдова 18 апр. 2002 г. ; введен в действие 21 июня 2002 г. ; с изм. и доп. на 19 дек. 2002 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; вступ. ст. А. И. Лукашова. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2003. — 406 с.
58. Уголовный кодекс Республики Казахстан : от 16 июля 1997 г. : с изм. и доп. на 1 авг. 2001 г. / Ассоц. «Юрид. Центр Пресс» ; предисл. И. И. Рогова. — СПб. : Юрид. Центр Пресс, 2001. — 464 с.
59. Уголовный Кодекс Республики Туркменистан от 22.11.2006 г. [Електронний ресурс] : матеріали сайту ОБСЕ. – Режим доступу : http://www.legislationline.org/ru/legislation.php?tid=1&lid=6651
60. Проект Закону України „Про внесення зміни до Кримінального кодексу України (щодо узгодження з нормами Кримінально-виконавчого кодексу України" (реєстр. № 2073 від 14 лютого 2008 року), внесений на розгляд Верховно