КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

Короткий опис

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА

На правах рукопису

ЧАЙКА ВАДИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 343.31

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

Спеціальність 12.00.08 –
кримінальне право і кримінологія, кримінально-виконавче право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник -
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної
академії правових наук України,
заслужений діяч науки і техніки України,
СТРЕЛЬЦОВ ЄВГЕН ЛЬВОВИЧ

Одеса-2012

ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП
4

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

15
Висновки до розділу 1
51
РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

56
2.1. Об’єкт посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

56
2.2. Об’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

105
Висновки до розділу 2
121
РОЗДІЛ 3. СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

125
3.1. Суб’єкт посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

125
3.2. Суб’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

134
Висновки до розділу 3
155
РОЗДІЛ 4. ВІДМЕЖУВАННЯ ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

158
Висновки до розділу 4
172
РОЗДІЛ 5. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ПРО ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ

176
Висновки до розділу 5
191
ВИСНОВКИ
196

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
214

ВСТУП
Актуальність теми. Формування політичного та економічного укладу в Україні, розбудова правової держави повинні відбуватись на основі обґрунтованого комплексу соціально-правових заходів, підвалиною яких є створення нової та реформування існуючої системи законодавства. Держава, приймаючи необхідні закони, одночасно зацікавлена в належному їх виконанні. Для цього держава створює низку спеціальних органів та установ, які повинні впроваджувати в життя чинне законодавство, захищати його від різного виду правопорушень. Саме ці органи та установи повинні, в першу чергу, здійснювати так звану діяльність по охороні права, для чого і створюються відповідні державні органи, громадські формування, на яких покладається завдання щодо відновлення порушених прав, притягнення до відповідальності правопорушників тощо.
Окремий напрям такої діяльності пов’язаний зі здійсненням програм боротьби зі злочинністю. Для реалізації цих програм в державі теж існують відповідні органи та установи, але, на нашу думку, основне завдання в здійсненні таких програм покладається на правоохоронні органи. Саме вони як державні органи, маючи необхідні права та обов’язки, закріплені у процесуальних формах, повинні здійснювати необхідні заходи щодо підтримання необхідного правопорядку в державі, боротьби зі злочинністю, в тому числі із найбільш небезпечними її формами, профілактики злочинних проявів тощо.
При цьому потрібно підкреслити, що процеси реформування, які зараз відбуваються, мають не тільки позитивні результати. Змінюються дані, які характеризують багато показників злочинності, в тому числі щодо її змістовної наповнюваності, динаміки тощо. Потрібно підкреслити, що останнім часом з’являються і нові напрями злочинних дій, які раніше були не так характерні.
Все це не тільки покладає відповідні обов’язки на працівників цих органів. Таке соціальне становище потребує і певних дій з боку держави щодо якісної охорони життя, здоров’я та інших благ, які мають працівники правоохоронних органів. Суспільна небезпека аналізованих в цьому дослідженні дій полягає в тому, що, посягаючи на вказані блага працівників правоохоронних органів у зв’язку з виконанням ними своїх професійних обов’язків, злочинці тим самим не тільки перешкоджають їм виконати свої обов’язки. Такі дії мають реальний вплив на діяльність органів влади, на авторитет таких органів в очах населення, і в певних випадках, на більш загальний процес управлінської діяльності таких органів і тим самим на загальні засади функціонування держави. На жаль, кількість посягань на життя і здоров’я працівників правоохоронних органів постійно зростає. У 2010 році було вчинено 18008 злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Особливе занепокоєння викликає той факт, що, за офіційними даними МВС України, тільки в 2011 році від рук злочинців у нашій країні загинуло 55 працівників правоохоронних органів, що у 2,3 рази більше, ніж у 2009 році.
Все це потребує при дослідженні обраної теми основну увагу сконцентрувати на аналізі посягань на життя працівників правоохоронних органів, залишаючи при цьому можливість дослідження посягань і на інші категорії можливих потерпілих від злочину, передбаченого ст. 348 Кримінального кодексу України.
В цілому потрібно сказати, що підвищена увага до таких злочинних діянь, поруч з вирішенням певних теоретико-прикладних проблем, ще має невирішені або дискусійні питання. Наприклад, аналіз правозастосовчої практики свідчить про те, що виникають складнощі при встановленні вини особи, а саме спрямованості умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу. Наслідком цього є випадки перекваліфікації дій винних осіб зі статті 348 на статтю 345 КК та інші норми КК України про відповідальність за злочини, суміжні з посяганням на життя працівника правоохоронного органу.
В науці кримінального права існує стабільний інтерес до дослідження кримінально-правових аспектів охорони життя працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Однак, чимало наукових праць, присвячених вказаній проблематиці, написано ще за радянських часів; дотепер социальна природа зазначених злочинних посягань, їхня суспільна небезпека розкриті не повною мірою. В юридичній літературі суперечливо вирішуються про те, яку законодавчу конструкцію має склад злочину, передбаченого статтею 348 КК України, як кваліфікувати посягання на життя осіб, вказаних у цій статті КК, за наявності помилки в особі потерпілого, як співвідносяться між собою склади злочинів, передбачених статтями 115 і 348 КК України, як застосовувати ч. 2 і ч. 3 статті 68 КК України, присвячені караності готуванню до злочину і замаху на нього, до злочинів, описаних з використанням конструкції «посягання на життя», тощо. З метою вирішення зазначених та інших проблем існує необхідність в уточненні диспозиції статті 348 КК України.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених – М.І. Бажанова, В.О. Владімірова, Л.Д. Гаухмана, П.Ф. Грішаніна, І.І. Давидович, В.Т. Дзюби, П.С. Єлізарова, М.П. Журавльова, В.М. Мамчура, В.А. Клименка, В.Д. Меньшагіна, В.О. Навроцького, В.І. Осадчого, П.П. Осипова, Г.Ф. Полєнова, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, Є.О. Сухарєва, М.І. Трофімова, М.І. Хавронюка, С.Д. Шапченка, Н.В. Шепелєвої, С.С. Яценка та багатьох інших.
Вищезазначене зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, спірних питань кваліфікації такого посягання та обґрунтування можливостей застосування досягнень науки кримінального права України в практиці боротьби з зазначеним видом злочинності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова згідно з планом науково-дослідної роботи цієї кафедри № 125100-20 від 24 квітня 2007 року «Наукове забезпечення розслідування, кваліфікації та попередження злочинів» (державний реєстраційний номер 0106Г008401) та у відповідності до положень національного законодавства та міжнародних програм, зокрема: Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», 1994 р. (з усіма змінами та доповненнями), Резолюції 60/159 Генеральної Асамблеї ООН «Права людини при здійсненні правосуддя», 2005 р., Резолюції Комісії ООН по правам людини «О цілісності судової системи», 2002 р., «Декларації про мінімальні стандарти відносно безпеки і захисту прокурорів і їх родин», прийнятої Міжнародною Асоціацією прокурорів в 1999 р. та інші.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексне кримінально-правове вивчення проблем кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця і формування на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідної норми Кримінального кодексу України та підвищення ефективності застосування кримінального законодавства.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
 дослідити історико-правові аспекти та соціальну зумовленість встановлення кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу;
 з’ясувати суттєві юридичні ознаки посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця;
 дати детальну кримінально-правову характеристику складу злочину посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця;
 розв’язати проблемні питання відмежування посягання на життя працівника правоохоронного органу від суміжних злочинів;
 проаналізувати чинне кримінальне законодавство зарубіжних країн про посягання на життя працівника правоохоронного органу;
 з урахуванням тенденцій розвитку кримінального законодавства про посягання на життя працівника правоохоронного органу опрацювати і науково обґрунтувати конкретні рекомендації по його вдосконаленню і практику застосування.
Об’єктом дослідження є проблема кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.
Предмет дослідження – кримінальне законодавство, яке передбачає відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, практика його застосування, наявні наукові теорії по даній проблематиці, а також необхідні для їхнього з’ясування норми інших галузей права.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складає діалектичний метод, як загальнонауковий метод пізнання соціально-правових явищ. Комплексно-системне дослідження посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону обумовило застосування різних наукових методів: формально-догматичного (логічного), системного аналізу, порівняльно-правового, історико-правового і статистичного.
За допомогою історико-правового методу досліджено історію розвитку законодавства, що передбачало відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу. Порівняльно-правовий метод застосовано при порівнянні положень законодавства України про посягання на життя працівника правоохоронного органу з відповідними положеннями кримінального законодавства зарубіжних країн (Білорусі, Голландії, Данії, Естонії, Кореї, Молдови, Російської Федерації, США, Франції, ФРН, Швеції). За допомогою юридичного (догматичного) методу та методу системного аналізу розглянуто об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу цього злочину, виявлено недоліки даної норми, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця. При вивченні правозастосовчої практики, проведенні контент-аналізу преси використовувався статистичний метод.
Нормативною базою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України та інші закони України. З метою порівняльного аналізу автор ознайомився (в перекладах) з зарубіжним кримінальним законодавством про посягання на життя працівника правоохоронного органу, кримінальними кодексами країн, які свого часу входили до складу СРСР та інших зарубіжних країн. Історичний метод дослідження вимагав вивчення кримінального законодавства в процесі його розвитку, у тому числі кримінальних кодексів УРСР 1922, 1927 і 1960 років. Також у роботі аналізуються необхідні для дослідження положення постанов вищих судових інстанцій, які діяли раніше в УРСР, СРСР.
Емпіричною основою дисертаційного дослідження є матеріали практики судів України у справах про злочини, які передбачені статтею 348 КК України, дані про суміжні злочини, передбаченні статтями 112, 115, 345, 379 КК України та інші, всього 92 кримінальні справи. Також були використані статистичні звіти та огляди судової практики Верховного Суду України, Верховного Суду СРСР, УРСР, країн СНД, а також довідки, огляди та статистичні дані МВС України. Комплексно-системний підхід до вивчення посягання на життя працівника правоохоронного органу вимагав ознайомлення з літературою інших наукових галузей: філософії, логіки, психології, загальної теорії права, кримінології, міжнародного права, а також звернення до енциклопедій, словників інших довідкових видань. Всього використано понад 200 літературних джерел.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, в якому на основі аналізу практики та теоретичного узагальнення спільних і відмінних ознак складів злочинів запропоновані напрями удосконалення кримінального законодавства та сформульовані рекомендації щодо кваліфікації суспільно небезпечних діянь стосовно працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовців. На підставі проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення.
Уперше:
 наголошується на подвійному характері родового об’єкта злочинів, передбачених розділом ХV Особливої частини КК України, і пропонується родовим об’єктом таких злочинів вважати: по-перше, порядок управління, під яким розуміється нормативно визначений порядок функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, їх посадових осіб та представників, за допомогою якого здійснюється вплив на учасників управлінських відносин, чим забезпечується легітимність, авторитет та нормальна робота зазначених органів і осіб; по-друге, суспільні відносини у сфері забезпечення авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Відповідно, пропонується змінити назву розділу ХV Особливої частини КК України, виклавши її у такій редакції: «Злочини проти порядку управління та авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян»;
 обґрунтовується необхідність уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України, а саме пропонується терміни «близькі родичі» і «близькі» замінити терміном «член родини». Під членами родини розуміються: по-перше, члени сім’ї – це особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (подружжя – чоловік та дружина, їх кровні або усиновлені діти); по-друге, інші близькі родичі (батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки); по-третє, інші родичі (прабаба, прадід, правнуки, вітчим, падчерка, пасинок, двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінниці, племінники та інші родичі за походженням); по-четверте, близькі родичі іншого члена подружжя (його батьки, рідні брати і сестри, дід, баба);
 здійснено системний аналіз співвідношення посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця з іншими злочинами, передбаченими КК України.
Вдосконалено:
 положення про те, що видовим об’єктом злочину, передбаченого статтею 348 КК України, слід вважати управлінську діяльність представників державних органів чи громадськості, їх особисту безпеку, авторитет державних органів та громадських формувань;
 підхід, згідно з яким основним безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є суспільні відносини, що складаються в процесі управлінської діяльності правоохоронних органів з охорони громадського порядку, життя представників яких є умовою збереження порядку управління та авторитету правоохоронних органів, а додатковим безпосереднім об’єктом – життя зазначених у диспозиції статті 348 КК України осіб;
 положення про те, що з метою захисту колишніх працівників правоохоронних органів статтю 348 КК України після слів «у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків» необхідно доповнити словами «в тому числі і в минулому»;
 точка зору, згідно з якою невизначеність поняття «посягання» слугує аргументом на користь заміни назви статті 348 КК України на більш зрозумілу та юридично точну назву – «Умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця;
 положення про те, що посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця може вчинятись як з прямим, так і з непрямим умислом; при цьому замах на вбивство потерпілого, про яке йдеться у статті 348 КК України, може бути вчинено тільки з прямим умислом.
Набуло подальшого розвитку:
 положення про соціальну обумовленість кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у тому числі з огляду на історію розвитку відповідного законодавства.
Зазначене вище дало змогу запропонувати нову редакцію статті Кримінального кодексу України про відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.
Практичне значення положень і висновків, які містяться в роботі:
 у галузі теоретичних досліджень – основні положення дисертації можуть бути використані у подальшому дослідженні проблематики посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також при дослідженні суміжних злочинів пов’язаних з посяганням на працівника правоохоронного органу складів злочинів, таких як умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України); посягання на життя державного або громадського діяча (ст. 112 КК України); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України) тощо;
 у правотворчості – пропозиції по вдосконаленню кримінального законодавства можуть бути враховані при внесенні змін та доповнень до Кримінального кодексу України;
 у правозастосовчій діяльності – рекомендації щодо вдосконалення практики застосування закону можуть сприяти правильному вирішенню багатьох питань, наприклад, кваліфікації вчиненого, попередження і профілактики злочинів тощо;
 у навчальному процесі – при викладанні курсів кримінального права та кримінології, при підготовці відповідних розділів підручників, навчально-методичних посібників, а також при проведенні занять з підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були апробовані під час обговорення дисертації та окремих її розділів на засіданнях кафедри кримінального права, кримінального процесу і криміналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.
Основні положення, теоретичні і практичні висновки дисертаційної роботи викладено також у доповідях на науково-практичних конференціях: «Теорія та методологія порівняльного правознавства у кримінально-правовій сфері» (Одеса, 2008); «Кримінальна політика: історія, сучасність, перспективи. П’яті юридичні читання” (Одеса, 2008), Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні тенденції економічної теорії і практики: світовий досвід та наукові реалії» (Херсон, 2010), «Дотримання прав людини при здійсненні правосуддя», (Одеса, 2010)
Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у восьми наукових публікаціях, підготовлених автором особисто, чотири з яких – у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (209 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 237 сторінок, з них основного тексту – 213 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Комплексне кримінально-правове дослідження проблем посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця дозволяє зробити наступні висновки:
1. Починаючи з самих ранніх своїх джерел законодавство Давньої Русі, передбачало норми про відповідальність за вчинення злочину відносно підлеглих, тобто служивих, військових князя, та і у відношенні самого князя.
Так, Руська Правда містила аналогічний сучасним (ст. 348, 346 КК України) склад злочину, що передбачав відповідальність за посягання на життя вірника – спеціальної посадової особи, яка виконувала судові рішення. Функції вірника за Руською Правдою порівнянні з функціями державного виконавця.
Загострення класових і станових протиріч викликало появу Соборного уложення 1649 року, що явилося результатом активної законодавчої діяльності Російської держави на початку XVII століття, її прагнення піддати правовій регламентації якнайбільше сторін і явищ суспільного та державного життя. У зазначеному нормативному акті суттєво розширене коло поставлених під охорону кримінального закону об’єктів. Серед таких Соборне уложення 1649 року називає церкву, державу, родину, особу, власність, моральність. Прослідковуються спроби кримінально-правової охорони порядку управління. А охорона особисто государя та «государевих людей» стала зовнішнім вираженням стабільності корони, підтримки державної стабільності, настільки необхідних до моменту прийняття Соборного уложення 1649 року.
Про подальший розвиток саме правового забезпечення охорони життя представників влади на території України можна казати з моменту входження українських земель до складу Російської імперії, що пов’язано, в першу чергу, з ім’ям Петра І.
В Артикулі Військовому 1715 року прослідковується прагнення законодавця до абстрактних формулювань, що відображають у якості об’єкта кримінально-правової охорони авторитет влади, військових начальників. В Артикулі з’являється самостійна група складів злочинів «о команде, предпочтении и подчинении высших и низших офицеров и послушании рядовых». В Артикулі Військовому визначене конкретне коло осіб, особливо із числа військових, посягання насильницького характеру на яких оцінювалися як злочини проти порядку управління («вищі та нижні офіцери»). При цьому відносно цивільних осіб законодавець ніякої конкретизації в законі не проводив.
Норми, які передбачали відповідальність за посягання на представників влади передбачило і кримінальне законодавство Російської імперії XIX століття. Уложення про покарання карні і виправні 1845 року містило, у порівнянні з попередніми законами, більш досконалу та диференційовану систему складів злочинів проти нормальної діяльності представників влади, а також їх життя та здоров’я. Коло потерпілих із числа представників влади в Уложенні позначено різними за обсягом і змістом термінами. В одних його нормах передбачене узагальнене поняття самої влади: «влада законна», «уряд», «начальство». В інших – називаються конкретні особи, залежно від посади: «чиновник», «поліцейський або інші стражі» тощо.
Спробою усунути протиріччя і повторення, що мали місце в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 15 серпня 1845 року та в інших нормативно-правових актів того часу стало прийняття 22 березня 1903 року нового Кримінального уложення. З точки зору проблеми нашого дослідження представляє інтерес пункт четвертий статті 455 «Вбивство посадової особи при виконанні або з приводу виконання нею службових обов’язків», яка містила в собі перелік кваліфікованих видів умисних вбивств. В якості потерпілого за четвертим пунктом цієї статті могла виступати посадова особа, незалежно від її службового становища, і так само не мало значення чи була вона призначена урядом або отримала посаду в результаті обрання. Також не мало значення чи був винний підлеглим вбитого або взагалі не мав з потерпілим ніяких службових стосунків. Таке вбивство повинно було бути вчинене або при виконанні посадовою особою покладених на неї обов’язків, або з приводу такої її діяльності. Негативним можна вважати, що у Кримінальному уложенні 1903 року поняття насильства, тілесного ушкодження, як і раніше, не мали чіткого, визначеного характеру, так само як і санкції дуже часто носили загальний характер.
Таким чином, до Жовтневої революції 1917 року у законодавстві Російської імперії завершився процес формування норм, покликаних забезпечити кримінально-правову охорону порядку управління в державі.
В перші роки становлення Радянської влади, громадянської війни та іноземної інтервенції посягання на життя представників нової влади (з ознаками терористичного акту) були спрямовані, головним чином, проти учасників революційного руху, посадових осіб Радянської держави і більшовицької партії. Після остаточного встановлення радянської влади на території колишньої Російської імперії і з початком будування нового державно-владного апарату, терористичні акти як форма посягання на життя представників радянської влади були спрямовані, в основному, проти низового радянського і партійного активу.
Поряд з таким небезпечним контрреволюційним злочином як терористичний акт, у Кримінальних кодексах УРСР 1922, 1927 років, існували і інші злочини проти порядку управління, що передбачали відповідальність за посягання на представників влади. Юридична наука того часу окремо виділяла злочини проти органів влади, під якими розумілися суспільно-небезпечні дії, які тією чи іншою мірою порушують правильну діяльність органів влади або викликають ослаблення сили та авторитету органів влади. До таких посягань відносився, зокрема, опір представникам влади. Цей злочин був спрямований не проти будь-якої посадової особи, а лише проти представника влади. При цьому опір чинився представникові влади під час виконання ним службових обов’язків. Відмічаючи позитивні аспекти у Кримінальному кодексі Української РСР 1927 року, треба сказати, що він став нормативним актом, який завершив перший етап кодифікації українського радянського кримінального законодавства. Він відбив особливості переживаного країною періоду, кримінально-правові погляди та тенденції, що панували в той час, зокрема, ситуація, коли посягання на представника влади розглядалося і як терористичний акт, і як злочин проти порядку управління.
Іншим способом була побудована система Особливої частини Кримінального кодексу Української РСР 1960 року. По-перше, законодавець відмовився в ньому від розподілу злочинів проти порядку управління на дві групи. По-друге, найнебезпечніші з них стали іменуватися «іншими державними злочинами» і були розташовані в окремій главі КК УРСР 1960 року (гл. 8). Безпосередньо безпеки життя працівників правоохоронних органів стосувалася стаття 1901 КК УРСР 1960 року, яка передбачала відповідальність за посягання на життя працівника міліції або народного дружинника у зв’язку з їх службовою або громадською діяльністю по охороні громадського порядку. Законом України вiд 2 жовтня 1996 року коло потерпілих від злочину, передбаченого статтею 1901 КК УРСР 1960 року було значно розширено. Так, потерпілими від вказаного злочину тепер могли бути судді, працівники правоохоронних органів або їх близьких родичі, члени громадських формувань з охорони громадського порядку та військовослужбовці.
Дані зміни та доповнення, внесені у Кримінальний кодекс УРСР 1960 року, давали можливість відзначити високу соціальну потребу в існуванні та постійному розвитку інституту кримінально-правової охорони життя співробітників правоохоронних органів, що здійснювали службову діяльність по забезпеченню громадського порядку та громадської безпеки з тенденціями на посилення та диференціацію відповідальності залежно від характеру діяння та наслідків, що настали.
Формування державності в незалежній Україні потребувало не тільки правового забезпечення нормального функціонування її органів, але й необхідності гарантованої правової охорони та захищеності життя працівників правоохоронних органів, що відобразилося у Кримінальному Кодексі України 2001 року, який прийшов на зміну Кримінальному кодексу України 1960 року, і передбачив статтею 348 відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.

2. Аналіз об’єктивних ознак посягання на життя працівника правоохоронного органу дав змогу стверджувати, що родовий об’єкт злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК України, не може бути зведений лише до авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Але, в цілому всі наведені у розділі ХV Особливої частини КК України злочини спрямовані проти порядку функціонування органів влади, підприємств, установ, організацій, громадської діяльності громадян як виду управлінської діяльності.
Отже, не тільки, і не стільки авторитет органів державної влади та об’єднань громадян є родовим об’єктом злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК України, а центральне місце тут займає порядок управління, під яким розуміється нормативно визначений порядок функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, їх посадових осіб та представників, за допомогою якого здійснюється вплив на учасників управлінських відносин, чим забезпечується легітимність, авторитет та нормальна робота зазначених органів і осіб.
Відповідно до нашої позиції щодо визначення родового об’єкта, пропонуємо змінити назву розділу ХV Особливої частини КК України і викласти її у наступній редакції: «Злочини проти порядку управління та авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян».
Вважаємо, що видовим об’єктом зазначених злочинів виступають управлінська діяльність представників державних органів чи громадськості, їх особиста безпека, авторитет державних органів та громадських формувань.
Пропонуємо безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 348 КК України, вважати суспільні відносини, що складаються в процесі управлінської діяльності правоохоронних органів по охороні громадського порядку, життя представників яких є умовою збереження порядку управління та авторитету правоохоронних органів, а додатковим безпосереднім об’єктом – життя зазначених у диспозиції статті 348 КК України осіб.
Наступним важливим моментом при розгляді об’єкта злочинного посягання є визначення кола потерпілих від посягання на життя працівників правоохоронних органів. Згідно диспозиції потерпілими від досліджуваного злочину можуть бути: працівник правоохоронного органу, близький родич працівник правоохоронного органу, член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовець.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» правоохоронними органами є органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
З метою правового захисту працівників правоохоронних органів, які в силу віку або погіршення стану здоров’я змушені були піти на пенсію або були звільнені з правоохоронних органів, пропонуємо доповнити статтю 348 КК України, після слів: «у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків», словами: «в тому числі і в минулому».
Як вже зазначалося, в якості потенційних потерпілих від злочину, передбаченого статтею 348 КК України законодавець називає близьких родичів працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. Спираючись на положення Сімейного кодексу України, Законів України та підзаконних актів, досвід вітчизняних та зарубіжних вчених, власного бачення проблеми, пропонуємо для використання у зазначених раніше статтях Кримінального кодексу КК України поняття «член родини», що сприятиме уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України.
За нашою пропозицією, члени родини – це, по-перше, члени сім’ї, згідно до статті 3 Сімейного кодексу, особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. До таких відносяться подружжя (чоловік та дружина), їх кровні або усиновлені діти. По-друге, це інші близькі родичі – батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки. По-третє, це інші родичі – прабаба, прадід, правнуки, вітчим, падчерка, пасинок, двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінниці, племінники та інші родичі за походженням. По-четверте, це близькі родичі іншого члена подружжя (чоловіка чи дружини) – його батьки, рідні брати і сестри, дід, баба. На нашу думку, це сприятиме реальному захисту осіб, які знаходяться під охороною статті 348 КК України.
Для реалізації пропозиції, з метою уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України необхідно в статтях 345, 346, 347, 348, 349, 352, 377, 378, 379, 398, 399, 400, пункті восьмому частини другої статті 115 КК України термін «близькі родичі», а також у статті 350 КК України термін «близькі» замінити на термін «член родини».
На нашу думку, об’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця полягає у діянні спрямованому на умисне позбавлення життя зазначених осіб. Це умисне вбивство чи замах на таке щодо осіб, які віднесені законом до таких, що здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Спірною є позиція деяких авторів про віднесення складу посягання на на життя працівника правоохоронного органу до «усічених складів», тоді як аналіз ознак об’єктивної сторони цього злочину дає можливість казати, скоріше, про формальний склад злочину, який передбачається статтею 348 КК України.
Вказане діяння може вчинятися як шляхом активних дій, так і шляхом бездіяльності. Спосіб, час і місце скоєння посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця на його кваліфікацію не впливають.
Крім того, проведений аналіз об’єктивної сторони досліджуваного злочину переконливо свідчить, що невизначеність обсягу та змісту терміну «посягання» дає нам можливість пропонувати заміну назви статті 348 КК України «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця» на більш просту, зрозумілу та юридично точну – «Умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця».

3. Суб’єктом посягання на життя працівника правоохоронного органу може бути громадянин України, іноземець або особа без громадянства.
Враховуючи, що суспільно небезпечне діяння, передбачене статтею 348 КК України є спеціальним видом вбивства, законодавець частиною другою статті 22 КК України встановив, що це може бути особа, що досягла чотирнадцятирічного віку.
Погоджуючись з цим положенням, вважаємо, що боротьбою з «вуличною», груповою злочинністю, особливо серед неповнолітніх, переймаються, переважно, працівники правоохоронних органів, а посягання на життя працівника правоохоронного органу полягає, найчастіше, саме в тому, що злочин відбувається у зв’язку з конкретною діяльністю по охороні громадського порядку, і з цієї точки зору, притягнення осіб до кримінальної відповідальності за діяння, передбачене статтею 348 КК України, з чотирнадцятирічного віку є доцільним.
Тобто, суб’єктом посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця визнається фізична, осудна особа, що досягла чотирнадцяти років. Ці положення цілком відповідають тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.
Посягання на життя працівника правоохоронного органу може здійснюватись як з прямим, так і непрямим умислом. Але замах на вбивство потерпілого, про яке йдеться у статті 348 КК України, може бути вчинено тільки з прямим умислом.
Зміст умислу характеризується сукупністю тих об’єктивних ознак посягання на життя працівника правоохоронного органу, які відбиваються у свідомості винного і мають значення для кваліфікації вчиненого. Інтелектуальний момент умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу включає в себе усвідомлення об’єкту злочину, характеру дій, а також суспільної небезпеки та протиправності такого посягання. Вольовий момент полягає, перш за все, у бажанні вчинити посягання на життя працівника правоохоронного органу або свідомому допущенні таких суспільно-небезпечних наслідків.
Мотиви вчинення посягання на життя працівника правоохоронного органу, хоча і не вказані у диспозиції статті 348 КК України, є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього складу злочину і впливають на його кваліфікацію. Їх визначення має важливе значення для встановлення вини суб’єкта та її доказування, оцінки ступеня суспільної небезпеки вчиненого, призначення покарання, а також для виявлення умов скоєння злочину та розробки спеціальних заходів з їх попередження.
На наше переконання, мотивом посягання на життя працівника правоохоронного органу може бути прагнення перешкодити потерпілому у момент посягання або в майбутньому виконувати свої службові обов’язки або здійснювати діяльність щодо охорони громадського порядку. В якості мотиву посягання на життя працівника правоохоронного органу може виступати також помста за виконання цих обов’язків або таку діяльність у минулому. Таким чином, посягання на життя потерпілого за часом може не співпадати із службовою діяльністю або діяльністю щодо охорони громадського порядку, яка зумовила посягання.
Якщо особу, вказану у статті 348 КК України, вбито не у зв’язку з її службовою діяльністю чи діяльністю щодо охорони громадського порядку, а з інших мотивів (особиста неприязнь, ревнощі, хуліганські спонукання, помста на побутовому ґрунті тощо), відповідальність за статтею 348 КК України виключається. Дії винного потрібно розцінювати як злочин проти життя особи (ст. 115 КК України).

4. Основними ознаками, що дозволяють чітко розмежовувати злочин, передбачений статтею 348 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями є об’єкт злочину, коло осіб, які можуть виступати потерпілими від цих злочинів, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.
Так, посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця відрізняється від умисного вбивства особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України), насамперед по особливостях, що характеризують об’єкти кожного з цих злочинів.
Стаття 348 КК України є спеціальною стосовно пункту восьмого частини другої статті 115 КК України. У статті 115 КК України основним безпосереднім об’єктом є життя потерпілого; нормальні службова діяльність або виконання громадського обов’язку особою виступає лише в якості додаткового безпосереднього об’єкта даного злочину проти особи. У статті 348 КК України основний безпосередній об’єкт – нормальна службова діяльність працівників правоохоронних органів, авторитет цих органів, а також встановлений порядок охорони громадського порядку; життя людини – додатковий об’єкт.
Необхідно відзначити, що при відмежуванні статті 348 від статті 115 КК України потрібно мати на увазі, що відмінними ознаками першої є особливості, які характеризують особу потерпілого. Ним може бути тільки працівник правоохоронного органу, його близький родич, член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовець, коли злочин вчинений з метою чи за мотивами, передбаченими у статті 348 КК України.
Розмежовуючи ці злочини по суб’єктивній стороні потрібно мати на увазі, що у своїй диспозиції стаття 348 КК України має конкретну мету – перешкоджання у момент посягання або в майбутньому виконувати свої службові обов’язки або здійснювати діяльність щодо охорони громадського порядку або помститися за таку діяльність в минулому особам, що визначені законодавцем як потерпілі від злочину, передбаченого статтею 348 КК України. Якщо особу, вказану у статті 348 КК України, вбито не у зв’язку з її службовою діяльністю чи діяльністю щодо охорони громадського порядку, а з мотивів особистої неприязні, ревнощів, хуліганських спонукань, помсти на побутовому ґрунті, відповідальність за статтею 348 КК України виключається. Дії винного слід кваліфікувати за пунктом восьмим частини другої статті 115 КК України, якщо настала смерть потерпілого, або за статтею 15 і пунктом восьмим частини другої статті 115 КК України, якщо смерть потерпілого не настала, з причин, що не залежали від волі винного.
Посягання на життя працівника правоохоронного органу, викликане не бажанням перешкодити його службовій діяльності або помститись за неї, а прагненням заволодіти службовою зброєю, на нашу думку, слід кваліфікувати за пунктом дев’ятим частини другої статті 115 КК України як вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину (з посиланням у разі необхідності на статтю 15 КК України) і за частиною третьою статті 262 як розбій з метою викрадення вогнепальної зброї.
При вбивстві працівника правоохоронного органу необхідно встановити також відношення особи до злочинних наслідків. Погроза вбивством або необережне позбавлення життя працівника правоохоронного органу не можуть кваліфікуватися за статтею 348 КК України. Необережне заподіяння смерті особі, що виконувала службовий обов’язок або брала участь в охороні громадського порядку, необхідно кваліфікувати за статтею 119 КК України.
Наступним суміжним статті 348 КК України складом є посягання на життя державного або громадського діяча, передбачене статтею 112 КК України. У цьому випадку має місце конкуренція спеціальних норм, оскільки статті 112, 348, 379 КК України виділені із загальної норми – пункту восьмого частини другої статті 115 КК України.
Різниця між статтями 348 та 112 КК України полягає, по-перше, в об’єкті злочинного посягання. Родовим об’єктом для посягання на життя державного чи громадського діяча є основи національної безпеки України, а безпосереднім об’єктом посягання є основи політичної системи України, а також життя вказаних у статті 112 КК України осіб.
В диспозиції статті 112 КК України не розкривається зміст поняття «посягання», тому всі автори підручників та коментарів до Кримінального кодексу України змушені по аналогії зі статтею 348 КК України робити висновок, що під посяганням на життя державного чи громадського діяча необхідно розуміти вбивство або замах (як закінчений, так і незакінчений) на вбивство зазначених осіб, що вчиняється у зв’язку з їхньою державною або політичною діяльністю.
На практиці зустрічаються випадки, коли має місце посягання на життя працівника правоохоронного органа, аж до його вбивства, коли він перебуває при виконанні своїх службових обов’язків, пов’язаних зі здійсненням особистої охорони державного або громадського діяча. У відношенні останніх відбувається злочин, передбачений статтею 112 КК України. Загибель при цьому працівника правоохоронного органу кваліфікується за статтею 348 КК України.
Ще одним суміжним до статті 348 КК України є склад злочину, передбачений статтею 379 КК України «Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя».
При повному співпаданні об’єктивної сторони і деяких інших ознак, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного відрізняється від посягання на життя працівника правоохоронного органу, по-перше, родовим та безпосереднім об’єктом злочинного посягання. По-друге, ці злочини розрізняються за колом тих осіб, що можуть виступати потерпілими від цих злочинів, і, відповідно, за видами діяльності, законодавче забезпечення захисту яких здійснюється у зазначених статтях Кримінального кодексу України.

5. Сучасне кримінальне законодавство зарубіжних країн також передбачає кримінальну відповідальність за злочини, що посягають на життя, здоров’я та авторитет працівників правоохоронних органів. Перелік цих злочинів різний, і вони не завжди передбачені в кодифікованому кримінальному законодавстві.
Що до посягання на життя працівників правоохоронних органів у Кримінальному кодексі Франції, то у пункті четвертому статті 221-4 КК Франції передбачено покарання у вигляді довічного ув’язнення за умисне вбивство магістрату, судді, адвоката, якої-небудь посадової особи системи правосуддя або будь-якої іншої особи, що є представником державної влади або чиновником державної служби, при виконанні або у зв’язку з виконанням його обов’язків або покладеного на нього завдання, коли положення, займане потерпілим, очевидно або відомо виконавцеві. Тобто, під посяганням на життя перерахованих у статті 221-4 Кримінального кодексу Франції представників державної влади, французький законодавець розуміє їхнє умисне вбивство, вчинене у зв’язку з виконанням ними спеціальних обов’язків. Таким чином, враховуючи, що діяння, передбачене статею 221-4 Кримінального кодексу Франції визначено французьким законодавцем як злочин проти особи, у Кримінальному кодексі Франції проведена чітка диференціація відповідальності між посяганням на особу (навіть «спеціальну») та злочинами проти державної влади, і це передбачає притягнення до відповідальності за ці злочини по сукупності.
Кримінальний кодекс Голландії містить положення щодо посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів подібні до відповідних норм Кримінального кодексу Франції. Частина третя статті 181 Кримінального кодексу Голландії передбачає покарання за заподіяння смерті публічному службовцеві у зв’язку з виконанням ним своїх службових обов’язків – на строк тюремного ув’язнення не більш дванадцяти років.
У зв’язку із завданнями нашого дослідження особливу увагу звертає на себе стаття 1 глави сімнадцятої «Про злочини проти громадської діяльності» Кримінального кодексу Швеції, у якій до потерпілого від насильства або погрози насильством віднесений не тільки державний службовець, але і особа, яка раніше здійснювала владні повноваження, якщо на нього напали за те, що вона зробила або не зробила, коли перебувала на службі. Законодавець Швеції поставив під охорону кримінального закону життя та здоров’я не тільки осіб, що безпосередньо здійснюють владні повноваження, але й тих, які раніше здійснювали такі повноваження. Однак, при цьому в законі зроблено застереження, якщо в умислі особи, що вчинила діяння відносно даної категорії осіб, буде встановлено і доведене слідством, що останній діяв умисно з мотивів помсти за його професійну діяльність у минулому.
Кримінальне законодавство штатів Нью-Йорк і Техас у питаннях встановлення відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу відрізняється від європейських кримінальних законів, насамперед, тим, що передбачає додаткові, невідомі, наприклад, Кримінальному кодексу України кваліфікуючі ознаки цих злочинів (наприклад, повторність, багаторазовість), а так само встановлює за їхнє вчинення досить суворі санкції (наприклад, за вчинення насильницької фелонії багаторазово визначено лише мінімальне покарання, а максимальне покарання ніяк не обмежено). У статті 19.03 «Тяжке вбивство» глави дев’ятнадцятої «Злочинне людиновбивство», розділу п’ятого «Посягання на особу» Кримінального Кодексу штату Техас до тяжкого вбивства, караного смертною карою, поряд з іншими видами вбивств, віднесено й вбивство працівника правоохоронного органу або пожежного, працівника пенітенціарної установи.
Зрозуміло, що особливий інтерес для нашого дослідження представляють кримінальні кодекси пострадянських держав, які за своїми принципами, структурою, загальними підходами є близькими до Кримінального кодексу України.
Стаття 317 КК Російської Федерації «Посягання на життя працівника правоохоронного органу» є найбільш тяжким злочином із числа діянь проти порядку управління і у своїх основних рисах відтворює статтю 1912 КК Російської Федерації 1960 року. Відповідно до диспозиції цієї статті потерпілими від злочину є працівники правоохоронних органів, військовослужбовці, а також їх близькі. У законодавстві не розкривається поняття «правоохоронні органи» і не дається їхній перелік, тому в кожному конкретному випадку дане питання повинно вирішуватися правоохоронними органами. Суб’єкт злочину – загальний, тобто осудна особа, що досягла шістнадцятирічного віку (на відміну від чотирнадцятирічного суб’єкта в статті 348 КК України). Особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, які посягають на життя відповідних осіб, відповідають за статтею 105 КК Російської Федерації.
У главі 32 «Про злочини проти порядку управління» Кримінального кодексу Республіки Білорусь 1999 року у статті 362 передбачена відповідальність за вбивство працівника міліції. У ній прямо говориться про вбивство працівника міліції у зв’язку з виконанням ним обов’язків по охороні громадського порядку. Такий підхід законодавця Білорусі свідчить про те, що він чітко визначив у кримінальному законі застосування суворих заходів відповідальності тільки за вбивство працівника міліції. На нашу думку, визначення в Кримінальному кодексі Республіки Білорусь відповідальності не за посягання на життя працівника правоохоронного органу взагалі, а за його вбивство, є більш правильним, тому що дозволяє диференціювати відповідальність як за закінчений, так і незакінчений злочин та уникнути багатьох слідчих і судових помилок при визначенні ступеня вини та при призначенні покарання.
У статті 350 Кримінального кодексу Молдови, на відміну від схожої норми Кримінального кодексу України (ст. 348 КК України) встановлена відповідальність лише за посягання на життя осіб, які безпосередньо здійснюють правоохоронні функції. Звертає на себе увагу і те, що розглянутий нами склад злочину включений в главу XVII Кримінального кодексу Молдови, яка містить у собі також злочини проти держави, його вищих посадових осіб, громадської та економічної безпеки (ст. 338 – 362 КК Молдови). Кодекс побудований за принципом урахування в його структурі лише родового або надгрупового об’єкта, у ньому немає розподілу по видовому об’єкту посягання
Проведений порівняльний аналіз кримінально-правових норм про посягання на життя працівників правоохоронного органу країн Європи, Азії, Америки показав, що їх формування та розвиток проходив по-різному, але деякі схожі елементи присутні і їх треба відзначити. Це, насамперед те, що для континентального законодавства характерне віднесення даних злочинів до групи злочинів проти державної влади. У якості потерпілих визначаються посадові особи, працівники правоохоронних органів, державні службовці, які виконують службові обов’язки по виконанню законів, правових приписів, наказів державної влади. Із цього випливає, що законодавці країн, чиє кримінальне законодавство досліджувалось, включили в число потерпілих від злочинів проти державної влади практично весь державний апарат, тим самим значно підсилив суспільну значимість об’єкта цих злочинів.
Щодо можливих запозичень, то ми вже вказували на доцільність врахування в українському кримінальному законодавстві позитивного, з позиції практики боротьби зі злочинністю, досвіду законодавця Швеції, який поставив під охорону кримінального закону життя та здоров’я не тільки осіб, що безпосередньо здійснюють владні повноваження, але й тих, які раніше здійснювали такі повноваження. Це багато в чому б підсилило попереджувальний потенціал статті 348 КК України, у частині забезпечення захисту від посягань на працівників правоохоронних органів, що нині здійснюють або здійснювали в минулому законну правоохоронну діяльність.
На підставі викладених положень і висновків пропонуються наступні рекомендації de lege ferenda (по удосконалюванню кримінального законодавства про посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця), які автор пропонує внести до чинного Кримінального кодексу України:

1. Назву Розділу XV Особливої частини Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
«Злочини проти порядку управління та авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян».

2. Статтю 348 Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
«Стаття 348. Умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця
Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу або членів його родини у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, в тому числі і в минулому, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку –
караються позбавленням волі на строк від дев'яти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.»

3. З метою уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України необхідно в статтях 345, 346, 347, 348, 349, 352, 377, 378, 379, 398, 399, 400, пункті восьмому частини другої статті 115 КК України термін «близькі родичі», а також у статті 350 КК України термін «близькі» замінити на термін «член родини».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парламентське видавництво, 2007. – 64 с.
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон УРСР від 28 грудня 1960 № 1001-05 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
4. Сімейний кодекс України: Закон України вiд 10 січня 2002 р. № 2947-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21. – Ст. 135.
5. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – ст. 356.
6. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 50. – Ст. 472.
7. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України від 7 березня 2002 р. № 3099-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 32. – Ст. 225.
8. Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України і Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я і майно суддів, працівників правоохоронних органів, осіб, які беруть участь в охороні громадського порядку, та громадян: Закон України вiд 02 жовтня 1996 р. № 388/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 46. –ст. 249.
9. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ: Закон України від 26 березня 1992 р. № 2235-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397.
10. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України вiд 23 грудня 1993 р. № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. –ст. 50.
11. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.
12. Про державний кордон України: Закон України від 04 листопада 1991 р. № 1777-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 2. –