МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ЗЛОЧИНУ

Короткий опис

ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ
ПОНЯТТЯ «МІЖНАРОДНИЙ ЗЛОЧИН»
1.1 Ідентифікація і генезис поняття «міжнародний злочин»..................24
1.2. «Міжнародні злочини» і «злочини міжнародного характеру»........36
1.3 Формальні параметри і види міжнародних злочинів........................ 41
1.4. Політичні та загальнокримінальні злочини у структурі
міжнародної злочинності .......................................................................... 46
1.5. Міжнародний злочин держави: реальність чи фікція?..................... 68
1.6. До питання про поняття міжнародного кримінального права......... 86

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ЕКСТРАДИЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ
2.1. Еволюція міжнародних екстрадиційних злочинів: від
політичних – до загальнокримінальних....................................................100
2.2. Формування й обмеження екстрадиційного імунітету
щодо політичних правопорушень..............................................................121
2.3. Інтерпретація і застосування принципу невидачі
політичних правопорушників в «епоху тероризму»................................147
2.4. Міжнародно-правова регламентація діапазону
екстрадиційних злочинів.............................................................................172

РОЗДІЛ 3. ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ ЗЛОЧИНИ І
ТРАНСНАЦІОНАЛЬНА КРИМІНАЛІЗАЦІЯ
3.1. Транснаціональний злочин і транснаціональне
кримінальне право........................................................................................195
3.2. Формування та зміст всеохоплюючого конвенційного
поняття транснаціонального організованого злочину..............................214
3.3. Міжнародні стандарти криміналізації торгівлі людьми....................228
3.4. Міжнародні стандарти криміналізації відмивання
доходів, отриманих злочинним шляхом.....................................................247
3.5. Міжнародні стандарти криміналізації корупційних
правопорушень..............................................................................................261
3.6. Міжнародні стандарти криміналізації незаконного
ввозу мігрантів..............................................................................................275
3.7. Міжнародні стандарти криміналізації незаконного
виготовлення й обігу вогнепальної зброї....................................................283

РОЗДІЛ 4. ТЕРОРИЗМ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ
ТЕРОРИСТИЧНІ ЗЛОЧИНИ
4.1. Розвиток міжнародно-правової концепції тероризму........................291
4.2. Міжнародно-правові стандарти криміналізації
терористичних злочинів...............................................................................316
4.3. Фінансування тероризму як транснаціональний злочин
і роль ООН у формуванні міжнародного превентивного
антитерористичного фінансового режиму..................................................331

РОЗДІЛ 5. МІЖНАРОДНИЙ ЗЛОЧИН ЯК ПІДСТАВА
КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ІНДИВІДА З
МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
5.1. Нюрнберзька концепція міжнародно-правового злочину..................344
5.2. Постнюрнберзький розвиток концепції міжнародно-правового
злочину............................................................................................................367
5.3. «Гаазька» і «римська» модифікації
міжнародно-правового злочину...................................................................390
Висновки.........................................................................................................401
ВИСНОВКИ….................………………………………………………….406
СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ …………………………….418

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Динаміка процесу глобалізації дозволила злочинності значно розширити діапазон своєї діяльності. Сучасна злочинність все більше виходить за межі державного контролю і вступає у протистояння зі світовим правопорядком, стаючи фактором, який має дестабілізуючий вплив на світове співтовариство і вимагає глобальних мір реагування. Як підкреслив Генеральний секретар ООН, характер, масштаби і вплив злочинності помітно змінилися за останні десять років: вона поширилася на багато країн, тому виявлення злочинців ускладнюється, а міжнародне співробітництво стає як ніколи важливим [1]. Організована злочинність оперативно відреагувала на появу сучасних комп'ютерних і телекомунікаційних систем і адаптувалася до нових глобальних можливостей. Швидкі темпи інтеграції світової економіки полегшили проведення як законних, так і незаконних операцій. У свою чергу, більш тісна інтеграція світових фінансових та інших ринків призвела до того, що кумулятивні наслідки злочинів рідко обмежуються однією країною [2, п. 10, 12]. Наддержавний характер глобальних мереж об'єктивно вимагає розвитку міжнародно-правового регулювання у цій сфері.
Міжнародна протидія злочинності стала однією з найактуальніших проблем сучасності. У Доповіді створеної за дорученням Генерального Секретаря ООН Групи високого рівня із загроз, викликів і змін під званою «Більш безпечний світ: наша загальна відповідальність», зазначені шість блоків загроз, якими світ повинен займатися в наступному десятилітті. Кожен із цих блоків пов'язаний з міжнародною злочинністю, а три з них – «геноцид та інші масові звірства», «тероризм», «транснаціональна організована злочинність» – є її безпосередніми проявами. «Напади скоєні 11 вересня 2001 року, показали, що держави, а також установи, які забезпечують колективну безпеку, відстали від змін у характері загроз… Нова загроза – транснаціональна організована злочинність – підриває верховенство права всередині держави та на міжнародній арені. Нам ще потрібно повною мірою усвідомити значимість цих змін, але вони є передвісниками принципово нового положення щодо безпеки, при якому унікальні можливості для співпраці існують із безпрецедентними можливостями руйнування», – йдеться у Доповіді [3, с. 13 –14].
Безпрецедентне зростання масштабів і небезпеки міжнародної злочинності обумовлює підвищення значення міжнародної співпраці у протидії їй і, відповідно, наукових досліджень у цій сфері. У цих умовах пріоритетного значення набуває досягнення концептуальної чіткості і узгодженості поняття «міжнародний злочин», теоретичне обґрунтування якого переміщується у русло міжнародно-правової науки. Міжнародно-правова інтерпретація поняття злочину стає важливим елементом сучасного розуміння злочинності, протидія якій здійснюється на міжнародному рівні.
Міжнародна злочинність – це глобальна проблема, яка обумовлює необхідність глобальної реакції. Співробітництво держав у боротьбі з нею здійснюється як на основі міжнародних угод, так і в рамках складного і різнобічного інституціонального механізму. Відбувається «інтернаціоналізація» заходів запобігання і припинення злочинності, розробка й узгодження яких піднімається до міжнародно-правового рівня. Міжнародно-правової регламентації, у числі інших, набувають питання гармонізації кримінально-правової заборони, оптимізації систем кримінального правосуддя, координації превентивних антикримінальних зусиль держав.
Існування міжнародної злочинності не є специфічною рисою сучасності. Цей феномен виявляв себе за різних часів і є властивим різним культурам і суспільствам, має всілякі політичні, економічні, історичні та культурні корені. Сучасна концепція міжнародного злочину значною мірною базується на положеннях, розроблених у XIX ст. Праці західноєвропейських та російських юристів того часу – Бернарда, Більо, Бульмеринка, Віллефорта, Грольмана, Кларка, Кардаілака, Фіоре, Фон-Моля, Ламмаша, Мура, Ф.Ф. Мартенса, М.С. Таганцева, М.М. Коркунова, Л.О. Камаровського, В.П. Даневського, Е.Я. Шостака, Д.П. Нікольського, Е.К. Сімсона, А. Штігліца, П.Є. Казанського – залишаються неперевершеними з точки зору широти наукового світогляду. Розвиток вчень про міжнародний злочин продовжувався у першій половині ХХ ст. представниками «уніфікаційного руху» (професори Пелла, Сальдана, Леві, Політіс, Доннедье де Вабр та інші). У радянській юриспруденції їх опонентом (і водночас поширювачем ідей) був відомий юрист А.Н. Трайнін, який одним із перших у світовій юридичній науці звернувся до дослідження злочинів проти миру і безпеки людства.
Інтерес до вивчення міжнародних злочинів значно посилився наприкінці 60 – на початку 70-х років минулого століття, коли тероризм, незаконний обіг наркотиків і зброї, торгівля людьми та інші види міжнародної злочинності посіли помітне місце у суспільній свідомості як серйозні правові, соціальні та політичні проблеми, які мають інтернаціональний характер. У минулому столітті у роботах багатьох авторитетних радянських юристів, зокрема, Ю.Г. Барсегова, О.І. Бастрикіна, І.П. Блищенка, Н.О. Бондаренко, С.В. Бородіна, Р.М. Валєєва, В.А.Василенко, В.С. Верещетіна, Л.Н. Галенської, М.В. Жданова, В.К. Звирбуля, О.В Змієвського, І.М. Іванової, Г.В. Ігнатенка, Р.А. Каламкаряна, І.І. Карпеця, Ю.М. Колосова, В.М. Кудрявцева, П.М. Куріса, М.І. Лазарєва, О.М. Ларіна, У.Р. Латипова, Н.С. Лебедєвої, Д.Б. Левіна, І.А. Ледях, В.В. Лунєєва, І.І. Лукашука, Є.Г.Ляхова, В.І. Менжинського, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюллерсона, А.В. Наумова, В.П. Панова, Ю.В. Петровського, А.І. Полторака, М.М. Полянського, М.Ю. Рагинського, Ю.О. Решетова, К.С. Родіонова, П.С. Ромашкіна, С.Я. Розенбліта, В.М. Савицького, Г.І. Тункіна, М.О. Ушакова, І.В. Фисенка, С.В. Черниченка, М.Д. Шаргородського, В.П. Шупілова, М.Л. Ентіна, інтенсивно розроблялася концепція міжнародного злочину. Але слід зазначити, що в цей період дослідження міжнародної злочинності значною мірою знаходилось під впливом ідеологічного протистояння «холодної війни».
У зарубіжній юридичній науці цій проблематиці присвячено чимало монографічних та інших наукових досліджень. Найбільшої уваги їй приділили
такі зарубіжні автори, як Р. Аго, K. Амбос, М.Ш. Бассіоні, І. Бантекас, К.Л. Блейкслі, A. Бос, А. Боссард, Э.М. Вайс, К. Ван ден Вінгерт, Е. Вільмшурст, Р.К Войцель, С. Глазер, Л. Грін, Дж. Дугарт, A. Кассезе, Ф. Кірш, K. Кіттічайсарі, Р.С. Кларк, Дж. Кроуфорд, Р.С. Лі, М. Макарел, Ф. Малекян, П. Манікас, К. Марек, Т. Мерон, Р. Мей, Дж. Мерфі, Дж.О.У. Мюллер, П. Нанда, С. Наш, К. Райт, А. Пеле, Л. Садат, П. Саланд, Г. Дж. Сімпсон, С. Розен, О. Тріфтерер, В.В. Ференц, Х.А.М. фон Хебель, Э. Цоллер, У.А. Шабас, М. Шарф, Дж. Шварценбергер, І. Шірер, Л. Шеллі, Х. Шультц, В. Шомбург.
У сучасній Україні окремим науковим і прикладним питанням міжнародної протидії злочинності приділяється значна увага. Вони розглядаються у дисертаційних дослідженнях, монографіях, відповідних розділах підручників і навчальних посібників, наукових статтях. У вітчизняній юриспруденції до них зверталися, зокрема, В.Ф. Антипенко, О.Ф. Висоцький, В.П. Базов, В.І. Борисов, М.О. Баймуратов, М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, В.А. Василенко, О.І. Виноградова, С.М. Вихрист, В.О. Глушков, В.Б. Глущенко, М.М. Гнатовський, В.М. Гребенюк, В.К. Грищук, В.А. Голубєв, Л.Г. Заблоцька, А.П. Закалюк, Ю.А. Іванов, С.В. Ісакович, О.В. Касинюк, В.П. Ємельянов, О.М. Костенко, C.Ф. Кравчук, А.А. Маєвська, А.С. Мацько, Е.В. Наден, В.О. Навроцький, М.І. Пашковський, В.М. Попович, М.П. Свистуленко, В.Є. Скомороха, Н.Ф. Селивон, В.С. Семенов, Є.Л. Стрельцов, О.В. Столярський, Т.Л. Сироїд, Л.Д. Тимченко, В.П. Тихий, В.М. Точиловський, В.В. Фуркало, А.Б. Шеварега, О.Н. Ярмиш та багато інших вчених.
Дослідження міжнародних злочинів посідає помітне місце у сучасній російській правовій науці, про що свідчать, зокрема, роботи Ю.М. Антоняна, Р.А. Адельханяна, І.Ю. Бєлого, С.С. Бєляєва, О.І. Бойцова, Ю.Г. Васильєва, Б.В. Волженкіна, В.М. Волженкіної, Ю.В. Голика, С.А. Грицаєва, П.О. Кабанова, Р.А. Каламкаряна, О.Г. Кібальника, І.І. Лукашука, В.В.Лунєєва, Р.А. Мюллерсона, Л.В.Іногамової-Хегай, А.В. Наумова, В.А. Номоконова, В.С. Овчинського, В.П. Панова, А.Л. Репецкої, Ю.С. Ромашева, Є.В. Топильскої, Ю.В. Трунцевського, М.І. Костенка та інших правників.
Праці вітчизняних та зарубіжних вчених мають велике теоретичне та практичне значення. Однак доводиться констатувати, що поняття «міжнародний злочин» не має достатньо чіткого і узгодженого змісту. До сьогодні воно залишається джерелом гострих наукових і політичних дискусій. У вітчизняній та світовій міжнародно-правовій доктрині зберігається дефініційна невизначеність, яка є наслідком дефіциту наукових досліджень і політико-ідеологічних протиріч недавнього минулого. Немає єдиної цілісної концепції, яка відображає зміст поняття «міжнародний злочин» у контексті міжнародного права; відсутні чіткі концептуальні параметри поняття «транснаціональний злочин», «конвенційний злочин»; не знайдено відповідь на питання про межі поняття «екстрадиційний злочин» у контексті застосування принципу невидачі політичних правопорушників; не визначені поняття «тероризм» і «терористичний злочин». Усе це має негативний вплив на практику міжнародної протидії злочинності. Зазначені вище фактори свідчать про актуальність теми дисертаційного дослідження і зумовили її вибір.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження відповідає програмі наукових досліджень Одеської національної юридичної академії. Тема є складовою частиною загальної наукової теми «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (державний реєстраційний номер 0101 V 001195) і відповідає проблематиці наукових досліджень кафедри міжнародного права і міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в теоретичному узагальненні та новому розв'язанні наукової проблеми, що виявляється у створенні цілісної міжнародно-правової концепції міжнародних злочинів у контексті міжнародної протидії злочинності. Дослідження не претендує на кримінологічне вивчення міжнародної злочинності як соціального феномену, а також на кримінально-правовий аналіз складів злочинів та їх вичерпну кримінально-правову характеристику.
Досягнення зазначеної мети здійснювалося через постановку та вирішення таких основних задач:
- дослідити генезис та юридичну природу міжнародних злочинів, здійснити теоретико-правовий аналіз і сформулювати науково обґрунтоване міжнародно-правове визначення цього поняття;
- узагальнити основні доктринальні підходи до феномену міжнародного злочину з позицій міжнародного права;
- надати загальну характеристику концепції міжнародного злочину держави та її оцінку у сучасному контексті;
- визначити поняття та структуру міжнародного кримінального права;
- опрацювати наукову класифікацію міжнародних злочинів;
- розкрити специфіку міжнародних політичних і загальнокримінальних злочинів, їх місце у структурі міжнародної злочинності;
- сформулювати поняття міжнародних екстрадиційних злочинів і дослідити їх еволюцію;
- здійснити ретроспективний аналіз становлення поняття «політичний злочин» у контексті екстрадиції та формування принципу невидачі осіб, обвинувачуваних у скоєнні політичних злочинів;
- розглянути міжнародно-правову регламентацію і практику застосування принципу невидачі політичних правопорушників стосовно осіб, яким інкримінується скоєння терористичних злочинів;
- виявити специфіку та ідентифікувати поняття «транснаціональний злочин» в його міжнародно-правової інтерпретації;
- проаналізувати конвенційне визначення транснаціонального організованого злочину;
- сформулювати міжнародні стандарти криміналізації деяких найбільш серйозних видів правопорушень, що мають тенденцію до транснаціоналізації;
- вивчити і систематизувати доктринальні та легальні дефініції тероризму та терористичних злочинів; прослідкувати пошук міжнародно-правового визначення тероризму в теорії та практиці антитерористичного співробітництва держав;
- здійснити аналіз еволюції та сучасного стану концепції міжнародно-правового злочину як підстави кримінальної відповідальності індивіда згідно з міжнародним правом;
- дослідити основні риси і визначити особливості «нюрнберзької», «постнюрнберзької», «гаазької» та «римської» модифікацій міжнародно-правових злочинів;
- виявити основні тенденції і перспективи розвитку концепції міжнародного злочину в контексті вдосконалення практики міжнародного реагування на злочинність;
- сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання міжнародного співробітництва України у сфері протидії злочинності.
Об’єктом дослідження є сукупність норм міжнародного права, які регламентують міжнародне співробітництво у протидії злочинності, а також правовідносини, які складаються у процесі міжнародного реагування на злочинність.
Предмет дослідження – поняття «міжнародний злочин» як категорія міжнародного права, його юридична природа, зміст та види; міжнародно-правові стандарти криміналізації правопорушень; існуюча практика, тенденції та перспективи міжнародної протидії злочинності.
Методологічні основи дослідження. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічне підґрунтя дисертації склали філософські, загальнонаукові методи пізнання, а також спеціальні методи правової науки. Широко використано діалектичний метод, який, будучи загальним методом пізнання, вимагає враховувати загальний взаємозв’язок і постійний розвиток явищ. Цей метод знаходить відображення у конкретних законах діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення, а також в категоріях діалектики – поняттях, які відображають всезагальні зв’язки буття (сутність і явище, зміст і форма, можливість і дійсність, одиничне, особливе і загальне).
Дослідження базується на методі історизму: його об’єкти розглядаються із врахуванням їх історичного розвитку. Вивчення контексту формування правових категорій дозволяє краще зрозуміти їхній зміст, витоки та перспективи розвитку. Конкретно-історичний метод було використано, зокрема, при вивченні еволюції міжнародних злочинів, розвитку доктрини міжнародного кримінального права і практики міжнародного антикримінального співробітництва. Дослідження побудовано на принципові методологічного плюралізму (застосування численних методів при вивченні кожного окремого явища); принципові об’єктивності та конкретності (дослідження спирається на факти реальної дійсності і підтверджується практикою, що дозволяє забезпечити його об’єктивність); принципові єдності предмета і методу вивчення. У процесі здійснення дисертаційного дослідження використовувалися формально-логічні методи та прийоми обробки інформації (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, екстраполяція, абстрагування, моделювання та ін.).
Особливе місце у методології досліджень посів системно-функціональний метод: об’єкти дослідження розглядаються як системи, що складаються з ряду елементів і виконують певні функції стосовно інших систем. Системний підхід орієнтував дослідження на розкриття цілісності об’єктів, виявлення різноманітних типів зв’язків і зведення їх в єдину теоретичну концепцію, а також на встановлення взаємодії об’єкта як цілісної системи із зовнішнім середовищем. Під час структурного аналізу вирізнялися окремі елементи цих систем, надавалася їхня функціональна характеристика. В рамках структуралізму на перше місце виходять синхронічні дослідження об’єкта, виокремлення його складових частин та визначення зв’язків між ними. Використання структурного методу дало можливість виявити структуру міжнародної злочинності і здійснити класифікацію міжнародних злочинів. Застосування методу прогнозування дозволило сформулювати припущення стосовно тенденцій розвитку міжнародної злочинності і перспектив міжнародної протидії цьому явищу.
У ході дослідження використовувалися спеціально-наукові юридичні методи: метод нормативно-догматичного аналізу (техніко-юридичний) було використано при тлумаченні юридичних текстів – міжнародних договорів і резолюцій міжнародних організацій, а також матеріалів, які відображають процес їх розробки і практику застосування; рішень міжнародних та національних судів; внутрішньодержавних нормативних актів, які стосуються міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Застосування цього методу, зокрема, дало можливість сформулювати конвенційне визначення транснаціонального організованого злочину, проаналізувати міжнародно-правові стандарти криміналізації, інтерпретувати правило невидачі політичних правопорушників.
У роботі широко використовувався метод порівняльного правознавства, тобто компаративний аналіз як метод пізнання у його синхронічному та діахронічному (порівняльно-історичному) варіантах. Порівняльно-правовий метод дозволив виявити загальні тенденції та закономірності та їхній конкретний прояв в окремих країнах. Так, наприклад, за допомогою цього методу зроблено порівняння правової регламентації протидії фінансуванню тероризму у різних країнах та на глобальному світовому рівні. За допомогою діахронічного методу порівняння досліджувалися процеси формування категорій «міжнародний злочин», «міжнародна злочинність», «політичний злочин», «екстрадиційний злочин», «тероризм», «транснаціональний організований злочин», «міжнародно-правовий злочин», інших категорій та інститутів, що аналізуються в дисертації, із врахуванням певної історичної епохи. Широко використовувалось нормативне порівняння, що має на меті догматичний аналіз і співставлення подібних правових норм, а також концептуальне порівняння, спрямоване на виявлення і вивчення основних концепцій міжнародного злочину. При здійсненні дослідження використовувалися й інші методи, зокрема, аксіологічний, дескриптивний, статистичний, лінгвістичний метод. Використання достовірних методів наукового пізнання дозволило дійти до науково обґрунтованих висновків.
Теоретичною базою дослідження стали положення, підходи та ідеї, що містяться у працях вітчизняних правознавців, юристів ХІХ ст. та радянського періоду, науковців Російської Федерації та інших держав. Зокрема, на результати дисертаційного дослідження вплинули праці відомих українських вчених І.Г. Біласа, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.Н.Денисова, В.І. Євінтова, В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, А.І. Дмитрієва, В.К. Забігайла, О.В. Задорожнього, С.В. Ісаковича, С.В. Ківалова, М.І. Козюбри, О.Л. Копиленка, В.М. Корецького, І.І. Лукашука, П.Ф. Мартиненка, О.О. Мережка, В.І. Муравйова, В.В. Мицика, В.М. Репецького, К.К. Сандровського, Л.Д. Тимченка, М.Ю. Черкеса. В.Л. Чубарєва, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін.
Дослідження побудовано на великій нормативній та емпіричній базі, які склали досліджені автором міжнародно-правові звичаї, міжнародні угоди, резолюції та інші рішення міжнародних організацій, внутрішньодержавні нормативні акти різних країн, рішення міжнародних та національних судів.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням, що містить цілісну теорію, спрямовану на забезпечення концептуально-нормативної єдності поняття «міжнародний злочин» у контексті міжнародного реагування на злочинність. Вперше висунуто або знайшло подальшого розвитку і додатково обґрунтовано ряд положень та висновків, зокрема:
1. Вперше в Україні сформульовано концепцію міжнародних злочинів у широкому розумінні, яка охоплює всі злочини, що спричиняють виникнення правового інтересу міжнародного значення. Розкрито юридичну природу поняття «міжнародний злочин» і запропоновано його визначення як забороненого національним і/чи міжнародним кримінальним правом соціально небезпечного діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню в рамках міжнародної і/чи національної кримінальної юрисдикції. Основу цієї концепції складає підхід, відповідно до якого сутність сучасного поняття міжнародного злочину полягає в його відносній автономії від критеріїв злочинного і караного, що містяться в національному праві. Ця автономія може бути виражена у невизнанні злочинного характеру діянь, криміналізованих національним правом, з одного боку, і міжнародно-правової криміналізації діянь, не визнаних злочинними з національного права – з іншого. Міжнародно-правова концепція злочину індивіда базується на визнанні необхідності кримінально-правового захисту основних загальнолюдських цінностей незалежно від того, чи існують відповідні кримінально-правові норми в національному праві.
2. Вперше здійснено класифікацію міжнародних злочинів, в основу якої покладено два формальні параметри: характер юрисдикції, під яку підпадає правопорушення, і джерело його криміналізації. Та обставина, що діяння підпадає під юрисдикцію двох і більше держав, відображає міжнародну поширеність злочину і/чи динамізм злочинця як об'єктивну властивість злочинної діяльності, а криміналізація такого діяння є формальним чинником, що відображає джерело кримінально-правової заборони, порушеної злочином. Поєднання множинної (подвійної і більше) або міжнародної кримінальності та множинної (подвійної і більше) або міжнародної юрисдикції дозволяє виокремити у структурі міжнародної злочинності три категорії міжнародних злочинів: 1) міжнародний екстрадиційний злочин; 2) транснаціональний злочин; 3) міжнародно-правовий злочин.
3. Дістала подальшого розвитку концепція міжнародного кримінального права як галузі міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співпрацю держав та міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю. Пропонується виокремити у ній дві підгалузі. Перша підгалузь міжнародного кримінального права регламентує підстави і порядок притягнення індивідів до кримінальної відповідальності органами міжнародної кримінальної юрисдикції, встановлюючи рідкісні для міжнародно-правової системи вертикальні відносини, через що за нею закріпилася назва «міжнародне кримінальне право stricto sensu». Друга підгалузь складається з норм, які не можуть функціонувати поза національним правовим простором: ці норми або регламентують певні аспекти взаємодії національних кримінально-правових систем, або є зобов’язаннями, які впливають на національне право, і може бути названо «транснаціональним кримінальним правом».
4. Вперше в Україні сформульовано концепцію транснаціонального кримінального права, як підгалузі міжнародного кримінального права, яка складається з норм, що регламентують взаємодію держав у сфері протидії злочинності в межах національних юрисдикцій. Проаналізовано юридичну природу і розглянуто структуру транснаціонального кримінального права, його матеріально-правові, процедурно-організаційні та превентивні аспекти.
5. Аргументовано висновок про те, що використання терміна «міжнародний злочин» для визначення категорії найбільш небезпечних міжнародних правопорушень держави не є коректним. Держава не може бути суб'єктом злочину. Концепція, відповідно з якою «міжнародний злочин держави» спричиняє специфічну міжнародно-правову відповідальність, яка не має нічого спільного з кримінальною, є непослідовною і втрачає свої позиції. Найбільш тяжкі правопорушення держав розглядаються як «серйозні порушення зобов'язань, що випливають з імперативних норм загального міжнародного права». Норми, які регламентують відповідальність держав, не зараховуються до міжнародного кримінального права.
6. Вперше в Україні на дисертаційному рівні досліджено еволюцію міжнародних екстрадиційних злочинів: від політичних – до загальнокримінальних. Визнається, що трансформація категорії екстрадиційних злочинів відбувалася у двох напрямах: по-перше, у відповідь на зростаючу потребу у взаємодії держав у боротьбі із загальною злочинністю розширювалася міждержавна кооперація з питань видачі осіб, що вчинили загальнокримінальні злочини; по-друге, ліберальні погляди у суспільній свідомості обумовили тенденцію до виключення з числа екстрадиційної номенклатури політичних злочинів.
7. Вперше в Україні на дисертаційному рівні проаналізовано поняття політичного злочину у контексті екстрадиції; в історичному ракурсі досліджено доктринальні і практичні аспекти застосування принципу невидачі осіб, обвинувачуваних у здійсненні політичних злочинів. Аргументовано висновок, що в сучасних умовах цей принцип суттєво обмежується за допомогою віднесення терористичних злочинів до числа правопорушень, які не розглядаються як політичні для цілей видачі. Доведено, що значне обмеження екстрадиційного імунітету щодо політичних правопорушень є нагальною необхідністю.
8. Вперше в Україні на дисертаційному рівні досліджено поняття «транснаціональний злочин» як міжнародно-правова категорія. Зроблено висновок про те, що транснаціональний злочин – це діяння, визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Зазначається, що вчинення таких діянь тягне кримінальну відповідальність тільки у тому разі, якщо кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба із цими правопорушеннями може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється безпосередньо міжнародним правом. Таким чином, транснаціональний злочин є національним за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю.
9. Отримало подальшого розвитку дослідження поняття «конвенційний злочин» (treaty crime) як діяння, стосовно якого укладено багатосторонню міжнародну угоду. Підкреслюється, що це поняття охоплює дві суттєво відмінні між собою категорії злочинів: по-перше, діяння, які підпадають під сферу застосування конвенції, по-друге, діяння, які держави-учасниці угоди зобов’язалися криміналізувати. Визначення характеристики злочину для окреслення сфери застосування конвенції містить у собі основний елемент, що обумовлює існування міжнародно-правового інтересу, тобто транснаціональність діяння. Визначення, яке слугує моделлю складу злочину для національного права, як правило, не містить ознаки транснаціональності: для цілей криміналізації цей елемент зазвичай не використовується.
10. Вперше в Україні обґрунтовано поняття «транснаціональна криміналізація». Підкреслюється, що міжнародні конвенції не містять кримінально-правової норми, яка прямо встановлювала би злочинність і караність поведінки індивіда. Однак вони містять зобов'язання держав щодо встановлення кримінально-правової заборони, що може бути названо опосередкованою транснаціональною криміналізацією. Така криміналізація здійснюється шляхом прийняття державами зобов’язань стосовно імплементації стандартів криміналізації транснаціонально небезпечних діянь. Потреба в міжнародно-правових стандартах криміналізації обумовлена необхідністю стимулювати встановлення кримінально-правової заборони і гармонізувати кримінально-правове законодавство.
11. Сформульовано міжнародно-правове визначення транснаціонального організованого злочину, що базується на аналізі Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) та протоколів, що її доповнюють. На основі вивчення численних універсальних і регіональних антикримінальних конвенцій сформульовано та систематизовано міжнародно-правові стандарти криміналізації деяких видів злочинної діяльності, які мають тенденції до транснаціоналізації, а саме: міжнародні стандарти криміналізації торгівлі людьми, корупційних правопорушень, відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, незаконного ввозу мігрантів, незаконного виготовлення й обігу вогнепальної зброї. Зазначається, що зростання кількості та небезпеки транснаціональних злочинів підвищує потребу в міжнародно-правових стандартах криміналізації, здатних стимулювати встановлення кримінально-правової заборони і гармонізувати внутрішньодержавне кримінальне право. Обґрунтовано висновок про те, що адаптація договірних стандартів криміналізації до національного права та підготовка внесення відповідних змін до кримінального закону повинні передувати ратифікації договорів.
12. Дістало подальшого розвитку дослідження понять «тероризм» і «терористичний злочин»; здійснено систематизацію дефініцій терористичних злочинів, які містяться в універсальних секторальних антитерористичних конвенціях і протоколах, що складають основу правової бази міжнародного режиму протидії тероризму; доведено особливе значення імплементації стандартів протидії тероризму на державному рівні з врахуванням національних правових традицій. Аргументовано висновок про те, що існуюча міжнародна система протидії тероризму має істотні прогалини, у зв’язку з чім визнається необхідність негайного прийняття всеохоплюючої конвенції про міжнародний тероризм з метою розширення сфери охоплення і посилення діючого правового режиму по боротьбі з тероризмом.
13. Дістало подальшого розвитку дослідження поняття міжнародного злочину як підстави міжнародно-правової відповідальності індивіда. Обґрунтовано положення про те, що міжнародно-правовий злочин, чи міжнародний злочин stricto sensu, – це діяння, що є «міжнародним» за походженням кримінально-правової заборони. Воно криміналізоване міжнародним правом і потенційно підпадає не тільки під національну юрисдикцію, але й під юрисдикцію міжнародних кримінальних судів. Міжнародно-правова криміналізація має прояв у приматі міжнародного визнання злочинності діяння перед положеннями національного права. Такі злочини безпосередньо порушують норми міжнародного права й існують незалежно від наявності кримінально-правової заборони в національному праві.
14. Вперше запропоновано виокремити декілька модифікацій міжнародного злочину stricto sensu: 1) «нюрнберзьку», сконструйовану нюрнберзьким і токійським прецедентами; 2) «постнюрнберзьку», що сформувалася у постнюрнберзький період під впливом національної судової практики та розвитку міжнародного права; 3) «гаазьку», формування якої пов'язано зі створенням і діяльністю міжнародних трибуналів у Гаазі й Аруші; 4) «римську», закладену в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Незважаючи на наявні розбіжності в окремих елементах, єдиною концептуальною основою міжнародного злочину stricto sensu є визнання загальнолюдської цінності фундаментальних прав людини.
15. Дістало подальшого розвитку дослідження так званої «нюрнберзької» модифікації міжнародно-правового злочину як поведінки індивідів, із дій яких складається міжнародне правопорушення держави. Відзначається, що теза, відповідно до якої всі злочини, що інкримінувалися обвинувачуваним, були злочинами загального міжнародного права, стала основним постулатом нюрнберзької концепції. У постнюрнберзький період вона одержала подальшого розвитку і її було впроваджено в національне право деяких держав.
16. Аргументовано висновок про те, що заснуванням на початку 90-х років минулого століття міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc було створено особливу модифікацію міжнародно-правового злочину (умовно – «гаазька» – за місцем розташування Міжнародного трибуналу). «Гаазька» модифікація, так само як і «нюрнберзька», базується на концепції злочинів загального міжнародного права, що дає можливість уникнути докорів у порушенні принципу «nullum crimen sine lege». Разом із тим, ця модифікація суттєво відступає від «нюрнберзької» конструкції міжнародно-правового злочину, побудованої на його обов'язковому зв'язку з міжнародним збройним конфліктом та правопорушенням держави.
17. Вперше зроблено висновок, що Статут Міжнародного кримінального суду формує нову, «римську», модифікацію міжнародно-правового злочину, яка не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони і не підмінює собою вже існуючі модифікації міжнародно-правового злочину. Виникнувши на їхній основі, вона розвиває і конкретизує їх, але при цьому не вичерпує собою поняття міжнародно-правового злочину індивіда. Статут підтверджує індивідуальну відповідальність за певні злочини безпосередньо з міжнародного права. Серйозність злочинів додає їм особливого міжнародного виміру. Статут, таким чином, діє в рамках концепції міжнародно-правових злочинів.
18. Сформульовано пропозиції, спрямовані на правове забезпечення ефективності міжнародної співпраці у сфері протидії злочинності, імплементацію міжнародних стандартів кримінального права і правосуддя у законодавчу та правозастосовчу практику України.
Положення, висновки та рекомендації, надані в роботі, є обґрунтованими і достовірними, що доводиться аналітичними методами та підтверджується практикою.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки можуть використовуватися у сфері науково-дослідницької діяльності для подальшого розвитку міжнародного кримінального права та розв'язання наукової проблеми ідентифікац

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове розв'язання наукової проблеми, що полягає в створенні цілісної міжнародно-правової концепції міжнародних злочинів у контексті міжнародної протидії злочинності, і виявляється в таких висновках:
1. Не все, що заборонено національним кримінальним правом, є злочинним з позиції міжнародного права, і не все, що не заборонено національним кримінальним правом, э незлочинним. Цей підхід формує сучасне міжнародно-правове розуміння міжнародного злочину як діяння, що є посяганням на загальнолюдські цінності і підлягає солідарному кримінальному переслідуванню держав або світового співтовариства в цілому. Таке його розуміння, з одного боку, виключає зі сфери солідарного кримінального переслідування держав малозначні правопорушення і злочини, які не наділені так званою «абсолютною злочинністю»; з іншого – розширює цю сферу за рахунок міжнародно-правової криміналізації діянь, які викликають стурбованість усього світового співтовариства. Формальний поріг поняття «злочин» відсувається за межі національного права, з огляду на що значення суб’єктивного фактору – розсуду законодавця – знижується; водночас підвищується значимість міжнародно-правових критеріїв кримінально-караної поведінки.
2. Міжнародний злочин як заборонене національним і/чи міжнародним кримінальним правом соціально небезпечне діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню в рамках міжнародної і/чи національної кримінальної юрисдикції, є основною категорією міжнародного кримінального права. Якщо ж виходити з широкої інтерпретації поняття «міжнародне кримінальне право», що охоплює всі сторони міжнародно-правового співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, слід визнати, що підгалузі, які складають цю галузь міжнародного права, мають значну специфіку. Ця специфіка обумовлюється особливостями міжнародних злочинів. Поняттям «міжнародний злочин» охоплюються дві різні за характером криміналізації групи протиправних діянь: по-перше, діяння, що криміналізовані національним кримінальним правом (у разі, якщо вони підпадають під юрисдикцію не менш як двох держав); по-друге, діяння, що криміналізовані безпосередньо міжнародним правом. Відповідно, перша підгалузь міжнародного кримінального права регламентує підстави і порядок притягнення індивідів до кримінальної відповідальності органами міжнародної кримінальної юстиції і розглядається як «міжнародне кримінальне право stricto sensu». Друга підгалузь може бути названа «транснаціональним кримінальним правом».
3. Категорію міжнародно-правових злочинів, чи «злочинів з міжнародного права» (crimes under international law), складають діяння, що криміналізовані міжнародним правом і потенційно підпадають під міжнародну кримінальну юрисдикцію. Вони є «макрозлочинами», які формують «наднаціональну» злочинність (макрозлочинність) і «не вміщаються» у рамки національного права і національних юрисдикцій. Протиправність міжнародних злочинів цієї категорії має міжнародно-правовий характер: щодо них існує міжнародно-правова заборона. Правова цінність Нюрнберзького прецеденту полягає в тому, що він реалізував ідею кримінальної відповідальності згідно з міжнародним правом за злочини, міжнародні як з точки зору юрисдикції, так і за характером матеріального права, що застосовується. Нюрнберзький трибунал у своєму вироку спирався на теорію, відповідно до якої злочини, які належать до його юрисдикції, розглядалися як злочини із загального міжнародного права, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Теза, відповідно до якої всі злочини, що інкримінувалися обвинувачуваним, були злочинами із загального міжнародного права, стала основним постулатом нюрнберзької концепції міжнародного злочину. Вона знайшла свій розвиток у постнюрнберзький період і стала основою «гаазької» концепції міжнародного злочину, створеної заснуванням і діяльністю Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 р., а також Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид і інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення, вчинені на території сусідніх держав.
17 липня 1998 р. на Дипломатичній конференції в Римі відбулася важлива подія – прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду. Міжнародно-правовими злочинами «римської» модифікації є найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства в цілому і які що підпадають під юрисдикцію постійного Міжнародного кримінального суду і прямо зазначені в його Статуті. Таким чином, «римська модифікація» міжнародно-правового злочину не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони, хоча і не виключає його існування.
4. Транснаціональний злочин є «національним» за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю. Міжнародний характер таких злочинів визначається об'єктивними характеристиками самих діянь, що підпадають під юрисдикцію двох і більше держав. Транснаціональне кримінальне право як підгалузь міжнародного кримінального права складається з норм, які регламентують взаємодію держав у сфері протидії злочинності, а саме: 1) транснаціональне матеріальне право, яке являє собою систему міжнародно-правових норм, спрямованих на регламентацію матеріально-правових питань національної кримінальної юрисдикції та екстрадиції, а також на гармонізацію криміналізації найбільш важливих в міжнародному плані правопорушень і встановлення співрозмірних та ефективних кримінальних санкцій; 2) транснаціональне процесуальне кримінальне право, яке складається, як мінімум, їз двох частин: а) міжнародно-правових норм, які регламентують взаємодію національних правоохоронних і судових органів з метою притягнення до відповідальності винних осіб («право взаємної допомоги держав з кримінальних справ», включаючи процесуальні аспекти екстрадиції); б) міжнародно-правових норм, спрямованих на оптимізацію функціонування національних правоохоронних і судових систем і забезпечення гарантій прав людини у кримінальному судочинстві; 3) транснаціональне кримінально-превентивне право, що регламентує взаємодію держав у попередженні злочинності.
5. Основним джерелом транснаціонального кримінального права є міжнародно-правові угоди, спрямовані на гармонізацію кримінально-правової заборони, оптимізацію систем кримінального правосуддя, міжнародну кооперацію у застосуванні заходів кримінальної репресії і координацію організаційно-правових заходів попередження злочинності і припинення злочину. Міжнародні угоди охоплюють певні види транснаціональної злочинності, які викликали найбільшу занепокоєність міжнародного співтовариства. Визначення злочинів, які містяться у конвенціях, можуть переслідувати, як мінімум, дві відносно самостійні цілі: 1) визначення сфери застосування конвенції для цілей міждержавної співпраці у попередженні і припиненні злочинів; 2) створення моделі кримінально-правової заборони, тобто зазначення основних елементів злочинів, що підлягають криміналізації національним правом держав-учасниць конвенції. Якщо для цілей криміналізації є необхідним значний ступінь конкретизації єлементів злочину, то для цілей міждержавної кооперації у кримінальному переслідуванні і попередженні злочинів спостерігається прагнення до створення широких правових рамок. Таким чином, тенденція до гармонізації кримінально-правової заборони вимагає деталізації міжнародно-правових норм, тоді як тенденція до розширення заходів міжнародної співпраці обумовлює використання «всеохоплюючих» понять. Компроміс у конструюванні конкретних складів злочинів, як показує досвід міжнародної співпраці, досягається більш легко, ніж узгодження загальноприйнятних таких «всеохоплюючих» понять, як «тероризм» і «транснаціональний організований злочин».
6. Всеохоплююче конвенційне поняття транснаціонального організованого злочину має чіткі параметри і дає можливість створення єдиного комплексного підходу та єдиної ефективної стратегії співробітництва у боротьбі зї злочинністю. Аналіз Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) дозволяє зробити висновок, що стосовно попередження, розслідування і кримінального переслідування, поняття «транснаціональний організований злочин» охоплює дві категорії правопорушень: 1) широкий спектр серйозних злочинів, тобто злочинів, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше чотирьох років чи більш суворою мірою покарання, якщо вони мають транснаціональний характер і скоєні за участі організованої злочинної групи; 2) правопорушення, які підлягають криміналізації відповідно до Конвенції, тобто: участь в організованій злочинній групі, відмивання доходів від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню правосуддя. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Із врахуванням протоколів, що доповнюють Конвенцію, до третьої, додаткової, категорії можуть бути віднесені ті види злочинів, які охоплюються цими протоколами, тобто: торгівля людьми, особливо жінками і дітьми; незаконний ввіз мігрантів по суші, морю і повітрю; незаконне виготовлення і обіг вогнепальної зброї. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Це формулювання має принципове значення. По суті, за його допомогою здійснюється розмежування ідеологічної та інших форм транснаціональної організованої злочинності. Конвенція охоплює дії тих організованих злочинних груп, які керуються прагматичними, а не ідеологічними міркуваннями. Необхідно зазначити, що поняття «транснаціональний організований злочин» для цілей криміналізації не використовується. Визначення, яке служить моделлю складу злочину для національного права, як правило, не містить ознаки транс національності: правопорушення визнається національним правом злочинним незалежно від того, чи поширюються воно і/чи його наслідки за межі однієї держави.
Конвенція Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності і протоколи, що її доповнюють, є важливим внеском у розвиток міжнародного кримінального права. Вони мають вагомий вплив на розвиток національного кримінального права багатьох держав. Для виконання зобов’язань, передбачених Конвенцією і протоколами, багатьом державам необхідно прийняти нові закони чи внести зміни до діючого законодавства, а також зміцнити свої правоохоронні структури і системи кримінального правосуддя. Слід зазначити, що Конвенцію було розроблено для загальних цілей, внаслідок чого рівень абстракції Конвенції є вищим, ніж це необхідно для внутрішнього законодавства.
7. Внутрішньодержавне право багатьох держав, в цілому, має значний ступінь подібності до більшості традиційних видів транснаціональних злочинів. Разом із тим у кримінальному праві різних країн існують відмінності, які мають чи можуть мати негативний вплив на розвиток міжнародної взаємодії. Багато антикримінальних конвенцій містять положення, що формулюють стандарти кримінально-правової заборони стосовно діянь, які викликають особливу занепокоєність з точки зору їх потенційної транс націоналізації. Прийняття таких зобов’язань може бути названо опосередкованою транснаціональною криміналізацією.
Узгодження національного законодавства з міжнародно-правовими формулюваннями є обов’язком країн-учасниць конвенцій. Відповідно, посилання на специфіку кримінально-правової системи не можуть бути підставою для відмови держав від прийнятих на себе зобов’язань. Національний закон може і повинен зазнавати узгоджених на міжнародному рівні змін. Разом з тим очевидно, що опис складів злочинів, що міститься у договорах, не може бути дослівно перенесено до національного права всіх держав-учасниць договору. Імплементація не обмежується простим перекладом тексту угоди чи включенням його verbatim до нових законів. Формулювання, які містяться в таких угодах, є наслідком компромісу, неминучого для досягнення консенсусу. Вони, як правило, містять у собі необхідний і достатній мінімум ознак, стосовно включення яких в якості елементів складу злочину домовилися держави. Не застосовуючи дослівне відтворення формулювань міжнародної угоди, необхідно виходити зі змісту і призначення тієї міжнародно-правової норми, яка підлягає імплементації, і не допускати їх викривлення. Положення угод встановлюють лише мінімальні стандарти, яких держави повинні дотримуватися з інтересів узгодженості. Держави-учасниці можуть перевищувати ці стандарти, оскільки кожна держава зберігає за собою право не обмежуватися ними.
8. Прийняття договірних зобов’язань щодо криміналізації правопорушень базується на спільності розуміння кримінального права та кримінальної політики, що, у свою чергу, передбачає існування необхідного ступеня розвитку внутрішньодержавних кримінально-правових систем. Однак держави не завжди проявляють готовність і здатність гармонізувати свої кримінально-правові системи з міжнародно-правовими стандартами, що містять сторонні для них елементи. Ратифікації договорів повинні передувати адаптація договірних стандартів криміналізації до національного права і підготовка внесення відповідних змін до кримінального закону. Держави-учасниці договорів зобов'язані забезпечити відповідність нових норм національній правовій традиції. Окремі зміни положень національного права, що стосуються конвенційних злочинів, без коригування і гармонізації всієї його системи, залишають нові норми у правовому вакуумі.
9. Міжнародний тероризм є реальною загрозою внутрішній і зовнішній безпеці держав, мирним взаєминам між ними, розвиткові і функціонуванню демократичних інститутів і принципів. До початку ХХІ ст. сформувалася система міжнародної протидії тероризму, яка включає в себе співробітництво на глобальному та регіональному рівнях, а також на двосторонній основі. Універсальні антитерористичні конвенції заклали міцні нормативні основи координації протидії тероризму і гармонізації національного законодавства у цій сфері. Передумовою для створення ефективного міжнародно-правового та національного режиму протидії тероризму є приведення національного законодавства у повну відповідність до положень цих документів.
10. Сьогодні можна вважати загальновизнаним той факт, що нейтралізація загрози тероризму диктує необхідність всеохоплюючого підходу. Це вимагає негайного прийняття всеохоплюючої конвенції, яка регламентувала б міжнародну співпрацю у протидії всім проявам тероризму і неминуче порушує питання про міжнародно-правове визначення тероризму, відсутність якого підриває правові позиції у боротьбі з цим явищем. Характер і гострота дискусій, що розгорнулися навколо нормативного визначення тероризму, свідчить про надзвичайну актуальність проблеми і про неподолані політичні перепони на шляху до її вирішення. Незважаючи на те, що спірні питання мають складний характер і відображають суттєві політичні протиріччя, досягнення консенсусу стосовно розробки всеохоплюючої конвенції, яка містила би узгоджене визначення тероризму, вже не виглядає завданням, яке неможливо вирішити.
Узгодження концептуально-правової дефініції тероризму як цілісного соціально-політичного явища є надзвичайно складним. Тероризм є багатостороннім соціально-політичним феноменом, що певною мірою виключає однозначну оцінку. Міжнародно-правове визначення тероризму виробляється в результаті узгодження позицій багатьох держав і відображає консенсусний, а відповідно, нівельований підхід до цього феномену. Обсяг і зміст міжнародно-правової дефініції може піддаватися значним змінам в залежності від мети її застосування.
Робоча дефініція тероризму не претендує на більше, ніж визначення «сфери охоплення конвенції». Її доцільно сформулювати за допомогою апробованого «синтетичного» методу, який полягає в перерахуванні проявів тероризму і його загальній характеристиці, що заповнює неминучі прогалини такого перерахування, і включити такі елементи: 1) підтвердження того, що акти, які підпадають під дію попередніх антитерористичних конвенцій, є тероризмом; 2) загальний опис тероризму як «будь-якого діяння, пов'язаного з насильством чи загрозою насильства, спрямованого проти будь-якої цивільної особи чи будь-якої іншої особи, яка не бере активної участі у військових діях в ситуації збройного конфлікту, коли мета такого діяння з огляду на його характер чи контекст полягає в тому, щоб залякати населення чи примусити уряд чи міжнародну організацію здійснити будь-яку дію чи утриматися від її здійснення». Прийняття всеохоплюючої конвенції про тероризм, включаючи його консенсусне визначення, дозволить створити чіткі нормативні рамки міжнародного антитерористичного співробітництва і закласти основу для дійсно глобальних заходів реагування на терористичну загрозу.
11. Повноцінна стратегія боротьби з тероризмом охоплює широкомасштабну протидію фінансовим аспектам терористичної діяльності. Формування антитерористичного фінансового режиму має на меті підрив фінансової інфраструктури терористичних груп з використанням законодавчих, правоохоронних, розвідувальних, економічних сил і створення системи захисту міжнародної і національної фінансової системи від використання терористичними групами та їх прихильниками. Встановлення такого режиму є важливим елементом глобальних зусиль у боротьбі з тероризмом.
12. Правило невидачі політичних злочинців – це, як не парадоксально, один із найбільш визнаних і найбільш суперечливих принципів міжнародної екстрадиції. Його супротивники стверджують, що це виключення становить серйозну політичну і юридичну перешкоду, здатне паралізувати співробітництво між державами в кримінальному переслідуванні терористів. Тенденція обмеження застосування принципу невидачі політичних правопорушників стосовно терористів знайшла своє відображення у багатьох міжнародних документах. Цей принцип все більше обмежується за рахунок віднесення терористичних злочинів до числа правопорушень, які не розглядаються як політичні для цілей видачі.
Не викликає сумніву, що істотне обмеження принципу невидачі політичних злочинців є нагальною необхідністю. Він не повинен застосовуватись у тих випадках, коли запитуваній особі інкримінується насильницький злочин або розпалювання національної, релігійної чи інших видів соціальної ворожнечі. Політичний характер терористичних злочинів і політична мотивація дій терористів не мають бути підставою для застосування до них правила про відмову у видачі політичних правопорушників, оскільки ніякими мотивами не можна виправдати насилля і страх, поширювані тероризмом.
Разом з тим, актуалізація проблеми тероризму не повинна давати привід для обмеження прав людини. Незалежно від характеру діяння, що інкримінується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча держава має вагомі підстави вважати, що прохання про екстрадицію є завуальованою формою політичного переслідування. Необхідно вжити заходів, що виключають екстрадицію за відсутності гарантій справедливого судового розгляду в запитуючій державі. Солідарність у придушенні злочинності не повинна переростати у сприяння політичним репресіям. Сучасна концепція міжнародного кримінального права повинна забезпечити, з одного боку, потреби у міжнародній кооперації держав у кримінальному переслідуванні осіб, які скоїли тяжкі злочини, і з іншого – надати захист особам, які піддаються політичним переслідуванням.
13. Перед Україною стоїть невідкладне завдання приведення своєї кримінально-правової системи у повну відповідність до міжнародного права. Україна прагне до активної співпраці у сфері протидії злочинності. Затягування прийняття і ратифікації договорів з питань протидії злочинності є невиправданим. У той же час без поглибленої та системної роботи, що передує ратифікації, участь держави у міжнародно-правових угодах у сфері міжнародного кримінального права є неефективною і не більше ніж декларативною. Доцільно здійснити комплексний і детальний моніторинг кримінального законодавства України з точки зору його відповідності до міжнародних стандартів криміналізації. Кожен законопроект про внесення змін до кримінального законодавства повинен проходити наукову експертизу на його відповідність міжнародним кримінально-правовим стандартам.
Важливою умовою ефективності сумісних зусиль держав у протидії злочинності є адекватна сучасним умовам законодавча регламентація екстрадиції та інших видів міждержавної співпраці у сфері кримінальної юстиції. Поряд з удосконаленням кримінального та кримінально-правового законодавства у цій сфері, необхідно прийняти Закон про організаційно-правові основи міжнародної співпраці України у сфері протидії злочинності. Закон повинен відповідати меті здійснення співпраці у якомога більш широкому масштабі: для виконання цього завдання до нього слід включити положення, відповідно до якого «міжнародне співробітництво здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України, у відповідності до багатосторонніх і двосторонніх договорів чи інших домовленостей про взаємну правову допомогу. За відсутності таких домовленостей Україна може здійснювати співробітництво відповідно до її законодавства і на підставі принципу взаємності». Доцільність такого підходу пояснюється тим, що система правових заходів, які застосовуються в межах договірних відносин, не відповідає зростаючим потребам держав у взаємодії з метою видачі правопорушників. Незважаючи на існування екстрадиційних договорів між державами, прогалини у створюваній ними «екстрадиційній мережі» є неминучими.
14. Необхідно зазначити, що правова допомога у кримінальних справах здійснюється Україною відповідно до її міжнародних зобов’язань, національного законодавства і процедури, передбачених правом запитуючої держави, тією мірою, якою вони не суперечить законодавству України. До Закону доцільно включити статтю, яка містила би перелік підстав для відмови в екстрадиції, зазначивши, що її положення застосовуються у тому випадку, якщо інше не передбачено договором. Доцільно передбачити положення, згідно з яким ні за яких умов не розглядаються для цілей видачі чи взаємної правової допомоги як політичні: 1) злочини, що підпадають, відповідно до Римського статуту, під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду; 2) злочини, що підпадають під сферу дії антитерористичних угод; 3) злочини, які мають на меті розпалювання збройних конфліктів, расової, національної, релігійної, класової чи інших видів соціальної ворожнечі і ненависті, а також фінансування такої діяльності. Відповідно, запит про видачу чи про взаємну юридичну допомогу, що ґрунтується на обвинуваченні в таких злочинах, не може бути відхилено тільки на тій підставі, що це стосується політичного злочину чи злочину, пов’язаного з політичним, або злочину, скоєного з політичних мотивів.
У Законі повинно бути відображено положення про неприпустимість видачі підозрюваного правопорушника, якщо є вагомі підстави вважати, що прохання про видачу було направлене з метою переслідування чи покарання особи з причини його раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження чи політичних переконань чи, що задоволення цього прохання спричинило б шкоду становищу цієї особи з будь-якої із цих причин.
15. Характер і масштаби сучасної злочинності вимагають глобального реагування на неї на основі широкого міжнародного співробітництва за умови дотримання прав людини. Не викликає сумнівів необхідність функціонування дієвої системи міжнародної кримінальної юстиції, яка забезпечує судове переслідування міжнародних злочинців у відповідності до фундаментальних принципів міжнародного права і неухильного дотримання прав людини. У зв’язку з цим ратифікація Верховною Радою України статуту Міжнародного кримінального суду є не тільки доцільною, але й абсолютно необхідною. Загроза, яку несе в собі міжнародна злочинність, настійливо вимагає прояву політичної волі і готовності до міжнародної взаємодії. Правове забезпечення ефективності міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності, імплементація міжнародних стандартів кримінального права і правосуддя є одним із пріоритетних завдань законотворчої діяльності та юридичної науки.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1.Укрепление Программы Организации Объединенных Наций в области предупреждения преступности и уголовного правосудия, в частности ее потенциала в области технического сотрудничества. Доклад Генерального секретаря. – UN Doc. A/59/205.
2.Одиннадцатый Конгресс Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и уголовному правосудию. Бангкок, 18 – 25 апреля 2005 г. Пункт 6 предварительной повестки дня. Экономические и финансовые преступления: вызовы устойчивому развитию. Рабочий документ, подготовленный Секретариатом. – UN Doc. A/CONF.203/7.
3.Организация Объединенных Наций. Доклад Группы высокого уровня по угрозам, вызовам и переменам «Более безопасный мир: наша общая ответственность». – UN Doc. A/59/565.
4.Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / Пер. І. Огієнка. – К: Укр. Біблійне Т-во, 2002. – 1376 c.
5.Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права. – М. Госюрлитиздат, 1956. – 867 с.
6.Ваттель Э. Право народов или принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов. – М.: Госюриздат, 1960.– 719 с.
7.Захаров Н.А. Курс общего международного права. – Петроград: Тип. Д.П. Вейсбрут, 1917. – 464с.
8.Камаровский Л. Работа института международного права по вопросу выдачи преступников// Русская мысль, 1884. – № 11. – С. 41– 61.
9. Коркунов Н. М. Опыт конструкции международного уголовного права // Сборник статей Н. М. Коркунова 1877 – 1898 гг. – М.: Изд. Книжного магазина Н.К. Мартынова, 1898. – 714 с.
10.Казанский П. Учебник международного права публичного и гражданского. – Одесса: Типо-литография Одесского Военного Округа,– 1904.– 534 с.
11.Штиглиц А. Исследование о выдаче преступников. – СПб.: Типография брат. Пантелеевых, 1882. – 227 с.
12.Герцензон А.А. Понятие преступления в советском уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1955. – 55 с.
13.Готтфредсон М., Герші Т. Загальна теорія злочину. – Харків: Акта, 2000. – 315 с.
14. Гилинский Я.И. Социальная патология в современной цивилизации // Криминология – ХХ век/Под ред. В.Н. Бурлакова, В.П. Сальникова, – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. – 554 с.
15.Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая: Лекции. Издание второе, пересмотр. и доп. – Том 1 . – СПб.: Государственная типография, 1902. – 815 с.
16. Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. пособ. – М.: ИНФА-М, 1997. – 320 с.
17. Камаровский Л. О международном суде. – М., Тип. Малинского, 1881. – 720c.
18. Трайнин А.Н. Избранные произведения. Защита мира и уголовный закон. – М.: Наука, 1969. – 454 с.
19. Буроменський М.В. Деякі судження про поняття міжнародного кримінального права // Вісник Академії правових наук України: Збірник наукових праць. – №2 (33) – 3 (34). – С. 359 – 370.
20. Решетов Ю. А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. – М.: Международные отношения, 1983. – 224 с.
21. Левин Д.Б. Ответственность государств в современном международном праве. – М.: Международные отношения, 1966. – 152 с.
22. Цоллер Э. Статус физических лиц в международном праве// Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И.А. Ледях, И.И. Лукашук. – М., 1995. – С. 96 – 99.
23. Евинтов В.И. Международное сообщество и правопорядок (анализ современных концепций) – Киев: Наукова думка, 1990. – 128 с.
24. Мережко А.А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. – К.: Юстиниан, 2002. – 192 с.
25. Жуков Г.П. Критика естественно-правовых теорий международного права. – М.: Госюриздат, 1961. – 165 с.
26. Зелинская Н.А. Международное преступление как основание международной уголовной ответственности индивидов// Український часопис міжнародного права. – № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальний суд). – 2003. – С.93 – 99.
27. Блищенко И.П., Жданов Н.В. Международно-правовая борьба с терроризмом // Изв. высш. учеб, заведений. Правоведение. – 1975. – № 1.– С. 85 – 94.
28. Карпец И.И. Преступления международного характера. – М.: Юридическая литература, 1979. – 262 с.
29. Жданов Н.В. Правовые аспекты борьбы с террористическими актами международного характера: Автореф. дис. д-ра юрид. наук. – М.: МГИМО., 1974. – 27 с.
30. Галенская Л.Н. Основные направления сотрудничества государств по борьбе с преступностью (правовые проблемы): Автореф. дис.. д-ра юрид. наук. – Л., 1979. – 44 с.
31. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями: Правовые проблемы: Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора юридических наук. – М., 1984. – 25 с.
32.Карпец И.И. Международная преступность. – М.: Наука, 1988. – 112с.
33.Блищенко И.П., Фисенко И.В. Международный уголовный суд /Предисловие В.П. Лобзякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ.– 1998. – 239 с.
34.Ушаков Н.А. Основания международной ответственности государств. – М.: Международные отношения,1983. – 184 с.
35.Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. – Киев: Вища школа, 1976. – 268 с.
36.Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – Київ: Юрінком Інтер, 2000. – 638 с.
37.Задорожний О.В., Буткевич В.Г., Мицик В.В. Конспект лекцій з основ теорії міжнародного права. – Київ: АТ “Мироновська друкарня”, 2001. – 115с.
38.Стрельцов Є.Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні аспекті: Навч. посіб. – Одеса: Астопринт, 2000. – 476 с.
39. Трунцевский Ю.В. О классификации транснациональных преступлений // Закономерности преступности, стратегия борьбы и закон / Под ред. А.И. Долговой. – М., 2001. – C. 452 – 459.
40.Черниченко С.В. Теория международного права. Т. 2: Старые и
новые теоретические проблемы. – М.: НИМП, 1999. – 526 с.
41. Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А. Бекяшева. – М.: Проспект, 1998. – 608 с.
42. Богатырев А.Г. Международное сотрудничество государств в борьбе с преступностью: Учеб. Пособие – М.: МВ ШМ МВД, 1989. – 61 с.
43. Права людини:. Підручник / За ред. М. Буроменського, В. Євинтова, Л. Заблоцкой, В. Семенова.– Київ: Право, 1997. – 225 с.
44. Шеварега А. Б. Сотрудничество государств в борьбе с международными уголовными преступлениями: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – Киев, 1990. – 22 с.
45 Лукашук И.И., Наумов А.В. Международное уголовное право: Учебник – М.: Спарк, 1999. – 287с.
46. Blakesley C.L. Extraterritorial jurisdiction// International Criminal Law. – Vol. II Jurisdiction and Cooperation /Ed. by M.C. Bassiouni, V.P. Nanda. – Illinois, 1998. – Р. 25 – 27.
47. Blakesley C.L. Terrorism, Drugs, International Law and the Protection of Human Liberty – New York: Transnational Publishers Inc., 1992. – 350 p.
48. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Єйкхерстом. Видання сьоме, перероблене. Переклад з англ. – Харьків: Консум, 2000. – 592 с.
49. Зелинская Н.А. «Преступление» как категория международного уголовного права// Международное право после 11 сентября 2001 г. – Сборник науч. статей/ Под ред. М.Ф.Орзиха, М.Е.Черкеса. – Одесса, 2004. – С.105 – 121.
50. Bassiouni M.C. International Extradition and World Public Order. – New York: Oceana publication inc. – Dobbis Ferry, 1974. – 268 р.
51. Дремина (Зелинская) Н.А. Транснациональное преступление и транснациональное право//Актуальні проблеми політики: Збірник наук. праць. – Вип. 15. – Одеса, 2002. – С. 287 – 293.
52. Дремина (Зелинская) Н.А. Основные параметры и виды международных преступлений// Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. праць. – Вип. 14. – Одеса, 2002. – С. 52 – 57.
53. Дремина (Зелинская) Н.А. Международно-правовое определение транснационального организованного преступления //Информационное обеспечение противодействия организованной преступности: Сб. науч. статей. – Одесса, 2003. – С.83 – 98.
54. Зелинская Н.А. Политические преступления в системе международной преступности. – Одесса: ФЕНІКС, 2003. – 400с.
55. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 544 с.
56. Родионов К.С. Интерпол: миф и действительность. –2-е изд., перераб. и доп. – М.: Международные отношения, 1986. – 189 с.
57. Овчинский В.С. Интерпол (в вопросах и ответах). – М.:ИНФРА – Международное, 2001. – 320с.
58. Уголовная юстиция: проблемы международного сотрудничества. Международный научно-исследовательский проект. – М.: Издательство БЕК, 1994. – 296 с.
59. Cohen S. Human Rights and Crimes of the State: The Culture of Denial // Australia and New Zealand Journal of Criminology. – 1993. – № 26. – Р. 97 – 115.
60. Cohen S. 1995 State Crimes of Previous Regimes: Knowledge, Accountability and the Policing of the Past// Law and Social Inquiry. – № 20(1). – Р.7 – 50.
61. Галенская Л.Н. Международные преступления и международно-правовая ответственность // Изв. высш. учебных заведений. Правоведение. —1965.– № 1. – С. 168 – 170.
62. Галенская Л.Н. Правовые проблемы сотрудничества государств в борьбе с преступностью. – Л.: Изд. ЛГУ, 1978. – 86 с.
63. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. – М.: Международные отношения, 1972. – 176 с.
64. Игнатенко Г. В. Международное сотрудничество в борьбе с преступностью. Учеб. пособие – Свердловск: УрГУ, 1980. – 75 с.
65. Гришаев П.И. Международная преступность и ее причины: Лекция. – М.: Изд. ВЮЗИ,1987. – 59 с.
66. Трайнин А. Н. Уголовная ответственность гитлеровцев. – М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1944. – 106 с.
67. Трайнин А. Н. Уголовная интервенция. – М.: Изд-во «Советское законо¬дательство», 1935. – 100 с.
68. Бородин С.В., Ляхов Е.Г. Международное сотрудничество в борьбе с уголовной преступностью (проблемы деятельности ООН в области предупреждения преступности и обращения с правонарушителями). – М.: Международные отношения, 1983. – 200 с.
69. Валеев Р.М. Выдача преступников в современном международном праве (Некоторые вопросы теории и практики). – Казань: Изд-во Казанского ун-та,1976. – 126 с.
70. Одиннадцатый Конгресс по предупреждению преступности и уголовному правосудию. 14 марта 2005. Эффективные меры борьбы с транснациональной организованной преступностью Справочный документ, подготовленный Секретариатом. – UN Doc. A/CONF. 203/4.
71. Серова Е.В. К вопросу о международно-правовом сотрудничестве в сфере борьбы с организованной преступностью// Юридическая мысль. – №3. – С. 115 – 121.
72. Воробьев И. А. Как развивается международное сотрудничество в борьбе с организованной преступностью //Журнал российского права. – 1998. – № 8. – С. 160 – 163.
73.Черниченко С.В. Совершенствование управления международной системой и перс¬пективы развития ООН//Московский юридический форум «Глобализация, государство, право, XXI век»: По материалам выступлений. – М., 2004. – C.203 – 212.
74. Укрепление законности и упрочение системы уголовного правосудия. Рабочий документ, подготовленный Секретариатом. – UN Doc A/CONF.187/3.
75. Бельсон Я.М. Интерпол в борьбе с уголовной преступностью. – М.: Наука, 1989. – 240 с.
76. Панов В. П. Сотрудничество государств в борьбе с международными преступлениями. – М.: Юрист, 1993. – 160 с.
77. Лихачева О.Ю. Контрабанда в структуре международной преступности // Международное право. – №3 (12). – 2002. – С. 107 – 114.
78. Номоконов В.А. Международное уголовное право. Учебное пособие. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та. – 2001.– 52 с.
79. Блищенко И. П., Каламкарян Р. А., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н., Мюллерсон Р. А. Международное уголовное право: Учеб. Пособие /Под общей ред. В.Н. Кудрявцева. 2-е изд. Перераб. и доп. – М.: Наука, 1999. – 264с.
80. Лунеев В.В. Проблемы международного криминологического сотрудничества // Международное сотрудничество в сфере борьбы с организованной преступностью и коррупцией. Материалы международной научно-практической конференции/ Ред. Л.Я. Драпкин, Г.В. Игнатенко, С.В. Кодан.– Екатеринбург, 2000.– C. 12 – 16.