СТАТУС БІЖЕНЦЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Короткий опис

ЗМІСТ
Стр.
ВСТУП................................................................................................................4-10

РОЗДІЛ 1. Проблема біженців у міжнародному праві: історичний та інституційний аспекти................................................................11-54
1.1. Біженці як історичне явище. Спроби вирішення проблеми біженців Лігою Націй...............................................................................................11-26
1.2. Внесок Організації Об’єднаних Націй і створених нею міжнародних
організацій у регулювання проблем біженців до створення
Управління Верховного комісара ООН у справах біженців................27-34
1.3. Місце і роль Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців у системі міжнародного співтовариства у сфері захисту
біженців.....................................................................................................35-53
Висновки до 1 розділу...........................................................................................54

РОЗДІЛ 2. Міжнародно-правовий статус біженців...............................55-117
2.1. Визначення поняття «біженець» у
міжнародному праві.................................................................................55-81
2.2. Принципи, що визначають міжнародно-правовий статус біженців.....................................................................................................82-97
2.3. Міжнародно-правовий статус біженців і контроль
за його дотриманням..............................................................................98-116
Висновки до 2 розділу.........................................................................................117

РОЗДІЛ 3. Відповідність сучасному міжнародному праву законодавства України про біженців..............................................................118-159
3.1. Закон України «Про біженців»: передумови, загальна характеристика,
найважливіші проблеми.....................................................................118-132
3.2. Узгодження норм міжнародного права і законодавства
України про біженців..........................................................................133-144
3.3. Вплив практики Європейського суду з прав людини щодо забезпечення
прав біженців на законодавство України...........................................145-158
Висновки до 3 розділу.........................................................................................159

ВИСНОВКИ................................................................................................160-163

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................164-181

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема правового статусу біженців має тривалу історію. Міжнародною спільнотою неодноразово робилися спроби вирішити цю проблему шляхом розробки й прийняття міжнародних універсальних угод та удосконалення національного законодавства. Питання про біженців у глобальному масштабі залишається пріоритетним напрямком у діяльності Організації Об’єднаних Націй. Під її егідою у 1951 р. державами була прийнята Конвенція про статус біженців, яка є основним міжнародно-правовим документом, що регулює правовий статус вказаної категорії осіб та захищає їх основні права й свободи. У 1967 р. був розроблений Протокол, що стосується статусу біженців. Його поява надала Конвенції нової сили, розширивши сферу її дії.
У системі ООН 1950 р. було створено Управління Верховного комісара у справах біженців, головним завданням якого є допомога й захист біженців у світі.
Утім, зазначені міжнародні заходи для врегулювання проблем біженців до кінця не вирішують увесь комплекс питань. Положення щодо біженців, закріплені в Конвенції 1951 р., не завжди виконуються державами. Усе частіше зміни у національному законодавстві різних країн встановлюють більш суворі вимоги щодо надання статусу біженця, ніж закріплено в Конвенції, права біженців часто порушуються або невиправдано обмежуються державами. Гострота й невирішеність цих питань, збільшення чисельності біженців, поява нових категорій вимушених мігрантів, ставлять головне питання, яке необхідно вирішувати, – реальне забезпечення становища біженців, як це передбачено міжнародним правом. Вирішенню зазначених проблем може сприяти насамперед їх цілісне вивчення, глибоке теоретичне осмислення, а також комплексний і системний аналіз міжнародно-правового статусу біженця.
Таким чином, актуальність проблеми міжнародно-правового статусу біженця обумовлена, зокрема, наступним:
По-перше, в українській науці міжнародного права немає жодного дослідження, у якому б комплексно вивчалося питання міжнародно-правового статусу біженця з урахуванням історичних аспектів та сучасних тенденцій його розвитку. Тому комплексне дослідження цієї проблеми може заповнити цю прогалину.
По-друге, збільшення чисельності біженців та пов’язаних з цим явищем проблем політичного, економічного, соціального характеру підтверджує необхідність в переоцінці та переосмисленні їх правового становища і розробці нового підходу до аналізу й вирішення проблеми біженців як на міжнародному, так і на регіональному рівнях.
По-третє, дослідження особливостей правового регулювання міжнародно-правового статусу біженців та досвіду окремих країн з цього питання, надасть змогу удосконалити національне законодавство України про біженців та привести його у відповідність з нормами міжнародного права. Слід зазначити, що для України проблема біженців досить нова. За колишніх радянських часів правової бази щодо захисту біженців, яка б могла слугувати основою при розробці українського законодавства зазначеної категорії осіб, практично не існувало. Тому існує необхідність у дослідженні міжнародно-правового статусу біженців з метою подальшого удосконалення національного законодавства України стосовно названої категорії осіб.
Вищезазначені чинники визначають актуальність обраної теми дисертаційного дослідження та її важливість з точки зору як загальної доктрини міжнародного права, так і вітчизняної доктрини.
Найвідоміші дослідження з міжнародно-правового статусу біженців були здійснені здебільшого представниками західної науки міжнародного права. Цьому питанню присвячені праці Дж. Вернанта, Л. Горденкера, А. Грал-Мегсена, Г. Гудвіна-Гілла, Я. Макдональдса, Г. Меландера, П. Нобеля, Г. Стенберга, Х. Хаковірти, Л. Холборна та ін.
Серед вітчизняних науковців, які досліджували проблему біженців, слід назвати Л.А. Галенську, В.І. Потапова, Д.В. Іванова, А.Ю. Ястребову, М.В. Буроменського, М.О. Баймуратова, О.І. Піскуна, В.І. Новіка, Ю.М. Тодику, О.А. Малиновську та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження проводилося згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри міжнародного права та державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в рамках Державної цільової комплексної програми «Проблеми історії, теорії та практики державного права іноземних країн і міжнародного права (Основне. Пріоритетне)» (державна реєстрація № 0186.0.070868).
Мета і задачі дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є виявлення особливостей міжнародно-правового статусу біженців, структуризація проблем, пов’язаних з правовим статусом цих осіб у міжнародному праві і внутрішньому праві України, розробка положень і рекомендацій з подальшого вдосконалення та визначення підходів щодо врегулювання проблеми біженців.
Згідно з поставленою в дисертації метою авторка зосередила свою увагу на виконанні таких завдань:
- дослідити процес становлення й розвитку міжнародно-правових норм, що стосуються біженців;
- вивчити практику ООН і міжнародних організацій системи ООН з урегулювання проблеми біженців;
- дослідити і визначити зміст поняття «біженець» у міжнародному праві;
- дослідити головні принципи, що визначають зміст міжнародно-правового статусу біженців;
- проаналізувати практику Європейського суду з прав людини стосовно захисту прав біженців та осіб, що шукають притулку;
- дати загальну характеристику законодавству України про біженців у світлі його узгодженості з нормами міжнародного права;
- розробити науково-практичні рекомендації з удосконалення національного законодавства України про біженців.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, щодо статусу біженців, які визначаються міжнародними актами загального характеру (Статутом ООН, Загальною декларацією з прав людини, Міжнародними пактами з прав людини 1966 р., Конвенцією про статус біженців 1951 р., Протоколом, що стосується статусу біженців 1967 р., міжнародними угодами про біженців, прийнятими у період з 1920 по 1938 рр., Статутом міжнародної організації у справах біженців, Статутом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців).
Предметом дослідження є сучасний міжнародно-правовий статус біженця та особливості діяльності міжнародних органів, які забезпечують захист прав біженців на глобальному та регіональному рівнях.
Методи дослідження. Для досягнення зазначеної мети та розв’язання поставлених задач при проведенні даного наукового дослідження дисертантом використовувався весь комплекс загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, які знаходять широке застосування в сучасній науці міжнародного публічного права. Зокрема, метод об’єктивності використано для встановлення вірогідності й повноти застосованої у процесі дослідження інформації, діалектичний та історичний методи застосовувались у процесі дослідження формування й розвитку міжнародно-правових норм, що стосуються біженців. За допомогою формально-логічного методу було проаналізовано визначення поняття «біженець», а також вивчено існуючі теоретичні погляди щодо правової характеристики цього поняття.
Використання спеціально-юридичного методу надало можливість проаналізувати юридичний зміст міжнародно-правових норм про статус біженців, рішення Європейського суду з прав людини та національних судових органів різних країн про захист порушених прав біженців, а також норми законодавства України про біженців.
Комплексний підхід до аналізу досліджуваних питань і використання зазначених методів дозволили всебічно розглянути розвиток і сучасний стан міжнародно-правового статусу біженців.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця дисертація є першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням міжнародно-правового статусу біженців. У межах проведеного дослідження сформульовано наступні положення й висновки, що мають наукову новизну:
1. Удосконалено тезу про те, що визначення поняття «біженець» за Конвенцією закріплює надання статусу найбільш уразливим категоріям осіб і містить вичерпний перелік критеріїв, за наявності яких надається статус біженця.
2. Уперше в українській науці міжнародного права було комплексно проаналізовано принципи міжнародно-правового статусу біженців як основи, на якій повинно формуватися правове становище біженців.
3. Дістав подальший розвиток юридичний аналіз прав та обов’язків біженців. Виявлено неврегульовані питання щодо особистого статусу зазначеної категорії осіб та надано пропозиції з їх урегулювання.
4. Уперше обґрунтовано пропозицію про необхідність укладення спеціальних міжнародних договорів про статус жінок-біженців та дітей-біженців, як найуразливіших і найменш захищених категорій біженців.
5. Уперше у вітчизняній доктрині міжнародного права проаналізовано роль представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців у формуванні вітчизняного законодавства України щодо захисту прав біженців.
6. Уперше досліджено зв’язок Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. і Протоколу до неї 1967 р. з внутрішньодержавним законодавством України.
7. Запропоновано нові доповнення і зміни у чинний Закон України «Про біженців», а також в інші нормативно-правові акти з метою удосконалення національного законодавства про біженців.
8. Уперше у вітчизняній доктрині міжнародного права показано шляхи узгодження національного законодавства з міжнародно-правовими зобов’язаннями України.
9. Уперше комплексно досліджено вплив практики Європейського суду з прав людини на формування національної судової практики України у сфері захисту прав біженців.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що пропозиції та висновки, сформульовані за результатами проведеного дисертаційного дослідження, можуть бути використані при розробці міжнародно-правових документів, а також національних нормативно-правових актів про біженців, у діяльності зовнішньополітичних органів, в учбовому процесі, у курсі міжнародного публічного права, а також при викладанні спеціальних курсів і підготовці наукових розробок та навчальних посібників, що стосуються не тільки вимушеної міграції, а й прав людини взагалі.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися та обговорювалися на кафедрі міжнародного права та державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Положення дисертації доповідалися на таких конференціях: «Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті» (наукова конференція молодих учених, м. Харків, 25-26 грудня 2002 р.; тези опубліковані), «Нове законодавство України та питання його застосування» (наукова конференція молодих вчених, м. Харків, 26-27 грудня 2003 р.; тези опубліковані).
Теоретичні аспекти роботи використовувались авторкою у навчальному процесі під час проведення занять з міжнародного публічного права, зокрема, за темами «Право притулку», «Міжнародне гуманітарне право», «Захист прав людини в міжнародному праві».
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в трьох наукових статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях із юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, а також у двох тезах доповідей та повідомлень на наукових семінарах і конференціях.
Структура дисертації обумовлена предметом, метою й завданнями дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів (дев’яти підрозділів), висновків та списку використаних джерел, який нараховує 190 позицій і займає 17 сторінок. Загальний обсяг дисертації – 163 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Досліджуючи правовий статус біженця в міжнародному праві та національному праві України, автор дисертаційної роботи дійшов таких висновків:
1. Система міжнародно-правового захисту біженців почала функціонувати тільки після Першої світової війни. Практика застосування перших міжнародно-правових актів із захисту біженців свідчить про недосконалість цих угод з точки зору правового захисту вигнанців внаслідок політичної нестабільності та протистояння держав. Процес удосконалення зазначеної системи захисту розпочався тільки з утворенням Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Окрім осіб, визначених за Статутом Управління біженцями, воно надає допомогу також іншим категоріям осіб, які потребують захисту. Однак таке розширення мандату завжди тимчасове і пов’язане, як правило, з погіршенням гуманітарної ситуації у тому чи іншому регіоні.
2. Домінуюче в міжнародному праві визначення поняття «біженець», що містить Конвенція 1951 р., визначає вичерпний перелік критеріїв, за наявності яких надається статус біженця. Проте держави можуть розширювати зазначене визначення з метою надання допомоги також іншим особам, які, на їх думку, потребують захисту. Однак таке розширення поняття завжди є правом держави і не може бути обов’язком.
3. Аналіз міжнародно-правового статусу біженців дозволив визначити принципи, на яких ґрунтується правове становище біженців. Це – невидача біженців, їх невисилка, добровільна репатріація, тимчасовий захист, політичний притулок, рівний розподіл тягаря прийому й облаштованості біженців усіма державами та ін.
4. Біженцям повинна забезпечуватись вся сукупність економічних і соціальних прав. Особливо увесь комплекс прав повинен забезпечуватись жінкам і дітям, які становлять найбільш уразливі соціальні групи. Більш того, на основі тісного міжнародного співробітництва було б доцільно прийняти нові міжнародно-правові договори, які б юридично захищали права жінок-біженців та дітей-біженців.
5. Аналіз діяльності Управління Верховного комісара ООН у справах біженців засвідчив, що фактично контроль за дотриманням прав біженців здійснюється цим Управлінням. Втім зазначена функція юридично не закріплена в Статуті Організації, що, на думку автора, обмежує її виконання в повному обсязі. Тому необхідно внести доповнення до Статуту Організації щодо юридичного закріплення контрольної функції в діяльності УВКБ ООН.
6. Розглядаючи відповідність національного законодавства України про біженців сучасному міжнародному праву, автор дійшов висновку про його формальну відповідність зазначеним нормам. Однак були виявлені певні недоліки, усунення яких не можна відкладати у зв’язку з підписанням Україною Конвенції 1951 р. і Протоколу 1967 р. Положення ст. 1 Закону України «Про біженців» щодо дотримання міжнародних принципів із захисту біженців, закріплених у Конвенції 1951 р., передбачають розробку та прийняття національного законодавства у сфері захисту біженців відповідно до зазначених документів. Таким чином, українське законодавство встановлює, що стандарти, прийняті через приєднання до міжнародних договорів, домінують над тими, що закріплені в національному законодавстві. У зв’язку з цим пропонується переглянути окремі статті Закону України «Про біженців», а саме: положення про часові обмеження на прийняття заяв про надання статусу біженця та положення щодо підстав позбавлення зазначеного статусу. На думку автора, ці положення мають бути виключені Закону України «Про біженців» як несумісні з нормами Конвенції 1951 р.
7. Недостатній контроль з боку держави над процесом урегулювання проблеми біженців створює певні ускладнення правового, економічного та соціального характеру. Ці ускладнення виникають як причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. До об’єктивних причин, передусім, належать: нестача фінансових коштів, житла та ін., до суб’єктивних – недостатня координація і розвиненість органів державної влади, від яких залежить вирішення питань біженців, а також недосконалість українського законодавства з цього питання. У зв’язку з цим пропонується розробити й прийняти відповідні положення, інструкції, які регламентували б роботу міністерств і відомств, що опікуються цими питаннями. До того ж, потребують доопрацювання окремі положення Закону України «Про біженців», а саме: положення про паспортний документ, про перелік прав осіб, які звернулися за наданням статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця, а також тих осіб, які оскаржують рішення державних органів про відмову в наданні зазначеного статусу. До того ж законодавчо має бути внесена нова форма захисту біженців – «гуманітарний статус».
8. Проведення представництвом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні та неурядовими організаціями семінарів з працівниками державних органів виконавчої влади, суду, прокуратури, прикордонної служби має на меті розглянути та роз’яснити найбільш складні актуальні питання, що виникають у зв’язку з проблемою біженців. Таким чином, формується належне уявлення з вирішення зазначених проблем, яке потім впливає на діяльність зазначених державних органів. До того ж видання УВКБ ООН резолюцій рекомендаційного характеру щодо позиції організації з того чи іншого питання також суттєво впливає на формування законодавства про біженців в Україні.
9. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод закріпила особливий механізм захисту. Головним органом, який забезпечує дотримання зобов’язань, взятих на себе державами-учасницями Конвенції, є Європейський суд з прав людини. З набранням чинності Протоколу № 11 біженці, як й інші фізичні особи, що перебувають під юрисдикцією держав, що підписали Конвенцію, отримали право звертатися до Суду із заявами про порушення зазначених у Конвенції прав. Розглянуті в дисертаційному дослідженні справи свідчать про велике значення рішень Суду щодо захисту прав біженців, у тому числі і в Україні. До того ж показовий характер справ певним чином впливає на політику держав щодо біженців, вимагаючи від них належного ставлення до цієї категорії осіб.
Виходячи з предмета дослідження, проаналізовано міжнародно-правовий статус біженця та особливості діяльності міжнародних органів, які забезпечують захист прав біженців на глобальному та регіональному рівнях. Утім реалії сьогодення викликають появу нових категорій осіб, які потребують захисту, що зумовлює необхідність подальших наукових досліджень у галузі прав людини.