ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ЮРИСДИКЦІЙНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1: Європейський Суд з прав людини як елемент правової
системи Європейської Конвенції про захист прав людини і
основних свобод 1950 року
1.1. Європейський Суд з прав людини як контрольний механізм європейської системи захисту прав людини
1.2. Поняття та основні властивості правової системи Конвенції
1.3. Розвиток юрисдикційного механізму Конвенції
РОЗДІЛ 2: Організаційно-правові засади функціювання
юрисдикційного механізму Конвенції
2.1. Аналіз структурних елементів Європейського Суду з прав людини
2.2. Сфера компетенції Суду та її правові засади
2.3. Особливості функціювання юрисдикційного механізму Конвенції
РОЗДІЛ 3: Юриспруденція Європейського Суду з прав людини та її
вплив на розвиток правової системи Конвенції та внутрішніх
правопорядків її держав-учасниць
3.1. Особливості нормативності юриспруденції Суду та
область її дії
3.2. Основи та сфера застосування нормативності юриспруденції
Суду
3.3. Інтерпретаційний механізм Європейського Суду з прав людини
3.4. Основні аспекти входження України в юрисдикційний
механізм Конвенції
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 3

10

10
16
39

58

58
73

77

132

132

142
151

182
195
206

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Характерною рисою сучасного розвитку міжнародного права є значне зростання ролі регіональних державних утворень при вирішенні різноманітних проблем міжнародного співробітництва. В цьому контексті процеси європейської інтеграції є показовим прикладом ефективного вирішення міжнародно-правових проблем в рамках окремого регіону. І якщо Європейський Союз демонструє на сьогодні значні успіхи співробітництва держав переважно в соціально-економічній сфері, ефективне міждержавне співробітництво у питаннях захисту прав людини є пріоритетним завданням Ради Європи, до складу якої входить на сьогодні 43 європейські держави. Серед напрацьованих і діючих в рамках Ради Європи міжнародних договорів центральне місце займає Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, яка закріплює контрольний механізм за дотриманням конвенційних гарантій та є основою європейської системи колективних гарантій прав людини.
За роки свого існування контрольний механізм Конвенції в особі Європейської Комісії та Європейського Суду з прав людини, не тільки довів доцільність свого існування, але й здобув значного авторитету завдяки ефективному здійсненню своїх функцій, створив в рамках Конвенції справжню правову систему, а також надав їй характеру “живого інструменту”. Своєрідною формою визнання з боку держав-учасниць Конвенції авторитету її контрольного механізму стало введення в дію Протоколу № 11 до Конвенції, який надав цьому механізму юрисдикційного характеру через створення нового Європейського Суду з прав людини і відтак започаткував якісно новий етап розвитку європейської системи колективних гарантій прав людини. Внаслідок цього, правова система Конвенції набула нової якості; новий Суд із притаманними йому обов’язковою юрисдикцією та роллю автентичного інтерпретатору конвенційних положень зайняв центральне місце у правовій системі, а сама юриспруденція Суду набула дійсно нормативного характеру.
Зазначені радикальні зміни, які відбулися у правовій системі Конвенції, створили передумови для глибокого перегляду основних принципів її побудови та функціювання її контрольного механізму, вимагають комплексного дослідження природи, характеру та основних властивостей правової системи Конвенції, встановлення місця, яке у ній займає новий Суд як гарант дотримання конвенційних норм та автентичний їх інтерпретатор, а також аналізу особливої природи нормативності його юриспруденції.
З’ясування природи та властивостей правової системи Конвенції та її юрисдикційного механізму має будуватися не на традиційних підходах класичної міжнародно-правової доктрини щодо визначення взаємозв’язків між міжнародним та національним правом, які ґрунтуються на концепціях монізму та дуалізму, а на специфічних правових категоріях та концепціях, які найбільш оптимально відповідають специфіці сучасного розвитку правової системи Конвенції. В цьому контексті концепція “юридичного плюралізму” адекватно відбиває специфіку існуючих взаємозв’язків, оскільки вона не визнає, на відміну від моністичної та дуалістичної доктрини, ні моделі ієрархічності між міжнародним та національним правопорядками, ні принципу повної автономності цих правопорядків.
Дослідження організаційно-правових засад функціювання юрисдикційного механізму Конвенції, а також особливостей прояву юрисдикції нового Суду при розгляді індивідуальних заяв потребує використання переважно прагматичного підходу при здійсненні аналізу текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також юриспруденції органів Конвенції, шляхом акцентування особливої уваги на суто практичних аспектах діяльності нового Суду, які не знайшли свого відображення у нормативних текстах та не отримали на сьогодні докладного вивчення ні у західній, ні в українській доктрині міжнародного права.
Обраний напрямок дисертаційного дослідження є особливо актуальним для української науки міжнародного права, для якої проблематика побудови правової системи Конвенції та функціювання її контрольного механізму є новою, що пояснюється перш за все тим, що Конвенція для України набрала чинності лише 11 вересня 1997 року. Недостатність як емпіричної, так і наукової бази значно ускладнює процес пошуку прийнятної моделі національного механізму контролю за дотриманням конвенційних норм, запровадження якого б дозволило українським судовим інстанціям безпосередньо застосовувати та тлумачити конвенційні положення.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України”, науково-дослідницької роботи кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у світовий та європейський простір (державний реєстраційний номер 011БФ048-01)”.
Мета та завдання дисертаційного дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є виявлення основних властивостей побудови правової системи Конвенції 1950 року, організаційно-правових засад та юрисдикційних основ діяльності нового Європейського Суду з прав людини як контрольного органу Конвенції, а також визначення головних напрямків подальшого вдосконалення юрисдикційного механізму Конвенції, спрямованих на підвищення ефективності реалізації конвенційних гарантій на національному рівні. У відповідності з цим, в дисертації визначені наступні завдання:
- визначити поняття, природу та основні властивості правової системи Конвенції 1950 року, а також розкрити характер взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць;
- з’ясувати головні передумови реформування контрольного механізму Конвенції та висвітлити основні результати проведеної реформи згідно до Протоколу № 11 до Конвенції;
- розкрити організаційно-правові засади функціювання нового Європейського Суду з прав людини, а також визначити основи його компетенції та особливості прояву його юрисдикції при розгляді індивідуальних заяв;
- виявити головні недоліки юрисдикційного механізму Конвенції та окреслити основні напрямки його подальшого вдосконалення;
- визначити поняття та основні властивості юриспруденції Суду, розкрити юридичну природу нормативності юриспруденції Суду та послідовно розглянути основні інструменти, методи та принципи тлумачення Суду;
- розкрити основні аспекти входження України у юрисдикційний механізм Конвенції 1950 року, визначити специфіку “українського питання” у новому Суді, окреслити деякі проблеми української правової системи у світлі юриспруденції Суду та надати пропозиції по вдосконаленню окремих аспектів українського права.
Об’єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові механізми захисту прав людини - пріоритетного напрямку на національному та міжнародному рівнях в умовах сучасності.
Предметом дисертаційного дослідження є комплекс питань організаційно-правового характеру, які визначають природу та основні властивості сучасної правової системи Конвенції 1950 року, характеризують правові засади функціювання її юрисдикційного механізму, а також визначають особливості прояву юрисдикції нового Європейського Суду з прав людини при розгляді індивідуальних заяв.
Методи дисертаційного дослідження. Вибір методів та методології обумовлені науковою і прикладною доцільністю. В основу дисертаційного дослідження покладено наукові методи та принципи, властиві як загальній теорії права, так і науці міжнародного права з притаманними їй специфічними особливостями. В роботі використані порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурний методи дослідження, а також метод системного аналізу. Методологічною основою дослідження обрані принципи системності, об’єктивності та формальної логіки.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській науці міжнародного права автором здійснена спроба системного комплексного дослідження природи, характеру та основних властивостей правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, організаційно-правових засад та юрисдикційних основ діяльності нового Європейського Суду з прав людини як специфічного міжнародного судового органу, а також особливостей прояву його юрисдикції при розгляді індивідуальних заяв. Результати дослідження, що характеризують його наукову новизну і виносяться на захист, наступні:
- здійснено комплексний аналіз правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, який дав змогу визначити її специфічні властивості, а також встановити специфіку природи та характеру взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць;
- встановлено за допомогою концепції “юридичного плюралізму”, що факт формальної імплементації норм Конвенції до внутрішніх правопорядків її держав-учасниць є лише додатковим критерієм, який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності правової системи Конвенції;
- доведено, що питання нормативності юриспруденції Суду повинно розглядатись не згідно до класичного принципу дихотомії, який вимагає визнання або наявності юридичної обов’язковості юриспруденції Суду, або відсутності будь-якого ефекту, але у зовсім новому вимірі, який відповідає концепції “юридичного плюралізму”;
- встановлено, що в результаті інтерпретації Судом норм Конвенції, ці норми набувають нового розуміння, у відповідності до змін, які відбуваються в рамках суспільств держав-учасниць Конвенції, а правова система Конвенції набуває характеру “живого інструменту”;
- сформульовано та обґрунтовано цілий ряд пропозицій по вдосконаленню окремих аспектів процедури розгляду індивідуальних заяв, й зокрема, у питаннях представництва та надання юридичної допомоги заявникам, вжиття термінових заходів та заходів по встановленню фактів, процедури розгляду “неперспективних” справ та інше;
- встановлено, що проблеми входження України у юрисдикційний механізм Конвенції пов’язані не тільки з фактом відсутності розробленого національного механізму, який дозволяв би українським судам прямо використовувати та тлумачити конвенційні положення, але й з питаннями суто формального характеру, проблемами розуміння ідеї Конвенції та її контрольного механізму, а також фактом недосконалого національного законодавства.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Одержані в ході дисертаційного дослідження результати мають не тільки теоретичну цінність, оскільки надають чітке уявлення про природу, характер та специфічні властивості правової системи Конвенції та його юрисдикційного механізму, а також природу нормативності юриспруденції нового Суду, але й практичне значення, оскільки дозволяють встановити принципові недоліки діючого юрисдикційного механізму Конвенції та визначити основні напрямки його подальшого реформування. Крім того, результати дослідження можуть бути практично корисними при вирішенні болісної проблеми узгодження національної правової системи України з правовою системою Конвенції.
Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці в рамках української правової системи національного механізму контролю за належним дотриманням норм Конвенції та їх тлумаченню національними судовими органами, а також при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій, при викладенні навчального курсу “Міжнародне публічне право”, спецкурсів “Право міжнародних організацій”, “Міжнародне право у галузі захисту прав людини” та “Європейське право у галузі захисту прав людини”.
Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження були оприлюднені автором в рамках трьох науково-практичних семінарів, присвячених діяльності Суду та процедурі розгляду індивідуальних заяв, які було організовано за сприянням Ради Європи правозахисною організацією “Співдружність 97” (Україна, м. Ялта, 20-21 вересня 1999 року), Спілкою адвокатів України (Україна, м. Київ, 17-19 грудня 2000 року) та міжнародним центром захисту прав людини “Interights” (Україна, м. Київ, 7-8 грудня 2001 року), у яких автор приймав участь у якості експерту Суду, а також під час виступів на науково-практичних конференціях, які проводилися в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові результати дослідження опубліковані автором в наступних наукових статтях:
1. Супрун Д. Реформа контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Новий Європейський Суд з прав людини // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 2000. – Випуск 23 (Ч. І). – С. 75-85.
2. Супрун Д. Реформа контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Український часопис міжнародного права: Науково-практичний журнал. – К.: Київський університет. – 2001. – Випуск 1. – С. 82-88.
3. Супрун Д. Україна у правовій системі та контрольному механізмі Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 2001. – Випуск 28 (Ч. III). – С. 104-118.
4. Супрун Д.М. Проблеми меншин в сфері пріоритетних питань міжнародного захисту прав людини // Вісник Київського університету: Міжнародні відносини. – К.: Київський університет. – 1997. – Випуск 7 (Ч. ІІІ). – С. 28-33.
5. Супрун Д.М. Білль про права людини в контексті вирішення сучасних проблем меншин // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 1998. – Випуск 5. – С. 163-171.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про існування в рамках Конвенції правової системи, гарантуючу роль у якій відіграє її контрольний юрисдикційний орган, Європейський Суд з прав людини, який не тільки розглядає заяви про порушення конвенційних норм, але й наділений ексклюзивним правом по здійсненню автентичного тлумачення положень Конвенції та вирішенню питання про відповідність її нормам національної юридичної практики держав-учасниць.
Правова система Конвенції не є простою сукупністю її складових елементів, оскільки ці елементи знаходяться у структурному взаємозв’язку та єдності, що надає самій системі притаманну їй індивідуальність та автономність, яка в свою чергу проявляється в автокорегуючій функції системи, а саме у здатності самостійної адаптації до нових умов без звертання до зовнішньої допомоги. Автономний характер правової системи Конвенції проявляється також у здатності її співіснування з іншими правовими системами у більш глобальному правовому середовищі завдяки притаманним їй специфічним особливостям. Існування в рамках правової системи Конвенції єдиного інтерпретатору, який забезпечує послідовне тлумачення її положень, лише підкреслює автономний характер такої системи, а отже на існування автономності правової системи Конвенції не впливає здійснена імплементація положень Конвенції у національне право її держав-учасниць, оскільки імплементовані норми не підлягають “націоналізації”, але продовжують розвиватись у відповідності до юриспруденції Суду, паралельно з тим як розвивається сама юриспруденція. Саме тому, правовій системі Конвенції властивий характер “живого інструменту”.
Правовій системі Конвенції притаманний субсидіарний характер її контрольного механізму, відповідно до чого, право Конвенції не має на меті замінити тим чи іншим чином внутрішнє право держав-учасниць Конвенції, але має завданням його доповнювати з метою забезпечення мінімального рівня захисту прав людини. У разі якщо відповідна проблема не знаходить свого вирішення у рамках національної правової системи, вона може стати предметом розгляду Суду, який здійснює контрольні повноваження субсидіарного механізму Конвенції та виконує функції корегування дій держави з метою відновлення порушеного права.
Правовій системі Конвенції притаманні риси, які характеризують будь-який правопорядок. Правопорядок Конвенції характеризується в першу чергу дією принципу пріоритетної ролі загальнолюдських цінностей, який покладений в основу інших норм правової системи, що одночасно характеризують національні правопорядки держав-учасниць Конвенції та міжнародний правопорядок. Кваліфікація правової системи Конвенції у якості європейського правопорядку має дуже важливе значення у контексті збільшення вагомості контрольного механізму Конвенції та логічно відповідає останнім змінам, які відбулися в рамках цього механізму, результатом яких стало надання юрисдикції Суду обов’язкового характеру, а його рішенням юридично зобов’язуючої сили.
Підвищення ефективності норм, які містить Конвенція, може бути досягнуте або шляхом імплементації норм Конвенції у внутрішнє право її держав-членів з визнанням за ними пріоритетної сили порівняно з нормами конституції та передбачення правила про пряме застосування положень Конвенції у національній правовій системі, або шляхом створення на національному рівні кожної держави-учасниці Конвенції внутрішнього механізму контролю за дотриманням її положень з наданням цьому механізмові повноважень попереднього розгляду індивідуальних заяв, в тому числі на предмет дотримання формальних вимог Конвенції, а також закріпленням можливості подальшого звернення до Суду у випадку якщо та чи інша складна проблема не знайшла свого вирішення на національному рівні. В той же час, сам факт формальної імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку є лише додатковим критерієм, який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності правової системи Конвенції. Міра ефективності реалізації положень Конвенції на національному рівні має визначатися фактичним відношенням до неї національних судових інституцій. Ця ефективність залежатиме врешті решт від існування та міри розвиненості у державі механізму контролю за відповідністю національного законодавства конституції та Конвенції.
Концепція “юридичного плюралізму” є тією моделлю, на якій ґрунтується сукупність взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць. Система взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць побудована на ідеї їх “взаємного сприйняття”, координаційності та конкуруючої взаємозалежності, яка в свою чергу ґрунтується на принципі альтернативної ієрархії правопорядків. В рамках правової системи Конвенції, ця ідея реалізується шляхом надання державам-учасницям Конвенції певної свободи оцінки та тлумачення конвенційних положень, що надає цим положенням характеру певної невизначеності, яку кожна держава-учасниця повинна заповнити, але не свавільно, а у відповідності до існуючих правил юриспруденції Суду. Такий взаємозв’язок породжує “інтернормативність” правової системи Конвенції, при якій її норми перестають бути належними до одного конкретного правопорядку, але одночасно до двох.
Використання в рамках правової системи Конвенції моделі “юридичного плюралізму” призводить врешті решт до встановлення специфічного взаємозв’язку між Судом та національними судовими інституціями, який ґрунтується на принципі необхідності попереднього використання внутрішніх засобів правового захисту та принципі пріоритетності національного рівня захисту прав людини перед міжнародним. В той же час, як свідчить практика, формальний розподіл повноважень між Судом та національними судовими інституціями має відносний характер, оскільки іноді дії Суду мають вигляд таких, що скоріше притаманні класичному верховному або конституційному суду, оскільки фактично національні судові інстанції непрямим чином підконтрольні Суду, який забезпечує автентичне тлумачення конвенційних положень, а отже гармонізацію правил юриспруденції. Подібна специфіка природи взаємовідносин Суду з національними судовими інстанціями пояснює особливість статусу Суду, який надає йому характеру своєрідного верховного європейського суду, а отже відрізняє його від класичного міжнародного юрисдикційного органу.
Основним результатом реформування контрольного механізму Конвенції стало надання індивідуальним заявникам права безпосереднього доступу до постійно діючого міжнародного судового органу, юрисдикція якого є обов’язковою для усіх держав-учасниць Конвенції. Незважаючи на те, що темпи роботи нового Суду ще не набрали тієї швидкості, якої від нього чекали автори Протоколу № 11, вже на сьогодні можна говорити про реалізацію в певній мірі головного завдання реформування правової системи Конвенції, яке полягало у підвищенні ефективності функціювання її контрольного механізму. В той же час, вже на сьогодні існують нагальні потреби у подальшому реформуванні контрольного механізму Конвенції, яке однак не повинно призвести ні до втрати субсидіарного характеру механізму, ні до його обтяження, ні тим більше до обмеження права будь-якої особи на звернення до Суду з метою захисту прав, гарантованих Конвенцією. Таке реформування вимагатиме не тільки внесення значних змін до текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також значних додаткових матеріальних асигнувань та людських ресурсів, але й додаткових заходів з боку держав-учасниць Конвенції по вдосконаленню їх власних правопорядків, що є необхідною передумовою прогресивного розвитку правової системи Конвенції та затвердження європейської системи захисту прав людини, центральне місце у якій має відігравати Суд.
Організаційна структура нового Суду визначається специфікою функцій, які на нього покладено Конвенцією, а отже має на сьогодні таку побудову, яка найкращим чином відповідає реальним потребам Суду. Відповідно до цього, структурна побудова нового Суду не є статичною, але знаходиться у постійному розвитку у тій мірі, у якій постійно змінюються потреби Суду та умови його функціювання. Однією з таких умов є постійне зростання навантаження Суду, що об’єктивно призводить до значного розширення апарату Секретаріату Суду, до складу якого на сьогодні входить цілий ряд різноманітних структурних підрозділів та служб, та ефективна робота якого є необхідною передумовою ефективного функціювання Суду як цілісного і чітко налагодженого механізму. Безпосередній зв’язок діяльності Секретаріату Суду, особливо його Юридичних департаментів, із виконанням оперативних функцій Суду свідчить про необхідність розглядати організаційну структуру нового Суду як сукупність організаційних структур власне судового корпусу Суду та Секретаріату Суду, до складу яких входять структурні підрозділи та елементи як адміністративного управління так і оперативного функціювання Суду.
При всіх недоліках діючого контрольного механізму Конвенції організаційна структура нового Суду є в цілому досить вдалою, оскільки оптимально відповідає нагальним потребам діючого Суду навіть в умовах дефіциту людських та фінансових ресурсів. З одного боку, подальше вдосконалення структурної побудови Суду має відбуватись в контексті послідовного здійснення відповідних заходів по подальшому реформуванню контрольного механізму Конвенції чи то на загальному рівні через внесення змін до Конвенції, чи то шляхом більш детального регламентування окремих аспектів судової процедури у Регламенті Суду. З іншого боку, вдосконалення структурної побудови Суду може здійснюватись через радикальний перегляд уявлення про місце та роль Суду у системі органів Ради Європи та в загальному міжнародно-правовому контексті. Результатом цього має стати або надання Суду окремого статусу в рамках Ради Європи з відповідним перерозподілом людських та бюджетних ресурсів, або відокремлення Суду у окрему міжнародну інституцію з незалежним статусом та бюджетом.
Встановлення в тексті Регламенту Суду чіткої різниці між поняттями “палата” та “секція” не тільки усуває очевидний недолік Конвенції, яка містить у своєму тексті лише термін “палата”, але й надає підстави для відокремлення структурних підрозділів Суду адміністративного управління від його структурних підрозділів оперативного функціювання. Побудова нового Суду за секційним принципом, у відповідності до якого формування та робота комітетів та палат відбувається в рамках відповідної секції, хоча й має безумовні переваги порівняно з колишньою системою, значно обмежує безпосередній професійний контакт між суддями різних секцій, а отже створює передумови для фактичного відокремлення кожної з секцій в своєрідний “малий Суд” з притаманними їй власними підходами у застосуванні тих чи інших принципів юриспруденції Суду та врешті решт породжує ризик неоднорідного їх тлумачення.
Найбільш завантаженим на сьогодні оперативним структурним підрозділом Суду є комітет, який виконує переважно “деструктивну” функцію Суду, оскільки наділений виключно повноваженнями по відсіюванню “неперспективних” заяв, в той час як палата Суду набуває на сьогодні нового значення, оскільки здійснює переважно “конструктивну” функцію Суду шляхом розгляду заяв, які заслуговують на увагу, а отже забезпечує ефективне функціювання контрольного механізму Конвенції. Оскільки на відміну від комітету, в рамках палати Суду справа отримує детального розгляду як на предмет дотримання формальних вимог Конвенції, так і по суті поставлених питань, запровадження системи переважного розгляду заяв в рамках палати зведе практично нанівець вірогідність прийняття Судом помилкового рішення по справі та суттєво посилить ефективність діяльності Суду та нормативність його юриспруденції. Потенціал Великої палати нового Суду залишається на сьогодні в значній мірі нереалізованим, що пояснюється, з одного боку, небажанням палат передавати справи на розгляд Великої палати та, з іншого боку, існуванням правила про виключну обмеженість можливостей передачі справ на її розгляд. Подібна пасивність Великої палати лише посилює ефект “секційної автономії”, обмежує безпосередні професійні контакти між суддями різних секцій Суду, а отже значно гальмує процес вдосконалення існуючої юриспруденції Суду.
В результаті отримання новим Судом обов’язкової юрисдикції при вирішенні усіх питань стосовно тлумачення та застосування конвенційних норм, реалізація права на звернення до Суду, як постійного органу контрольного механізму Конвенції, з індивідуальною заявою про порушення державою-учасницею Конвенції закріплених прав не тільки більш не обумовлюється необхідністю висловлення згоди на це держави, але й не потребує більш попереднього розгляду заяви несудовим органом, яким була Комісія. В цьому контексті, право на представлення до Суду індивідуальної заяви носить абсолютний характер, з чого випливає, що кожна представлена до Суду індивідуальна заява, на прохання заявника, буде принаймні зареєстрована та розглянута Судом на предмет її прийнятності у відповідності до положень Конвенції. В той же час, право на представлення до Суду індивідуальної заяви не гарантує заявнику права на те, щоб його справу було розглянуто Судом по суті поставлених питань, оскільки правила сумісності та умови прийнятності індивідуальної заяви регламентуються цілим рядом формальних критеріїв. Оскільки положення Конвенції лише в загальних рисах регламентують ці формальні критерії, більш детальне їх визначення міститься у цілому ряду рішень Комісії та Суду, які складають на сьогодні постійну юриспруденцію нового Суду.
Незважаючи на безумовно прогресивний характер реформи контрольного механізму Конвенції, вже на сьогодні існує потреба у подальшому його вдосконаленні шляхом або внесення суттєвих змін до Регламенту Суду, або, принаймні, приведення його положень у відповідність до існуючої практики Суду, яка не завжди знаходить своє відображення у тексті Регламенту.
На відміну від процедури розгляду справ в рамках палати чи Великої палати Суду, розгляд індивідуальної заяви в рамках комітету Суду здійснюється за значно спрощеною процедурою, що хоча й не виключає можливість прийняття комітетом помилкового рішення, однак є в цілому виправданим та необхідним, враховуючи значну кількість дійсно “неякісних” заяв. Палата Суду виконує як “деструктивну” функцію контрольного механізму Конвенції, яка полягає у відсіюванні “неякісних” заяв, так і його “конструктивну” функцію через розгляд індивідуальних заяв на предмет можливого порушення конвенційних норм. В той же час, виконуючи “деструктивну” функцію Суду, палата робить одночасно внесок у процес вдосконалення та гармонізації юриспруденції Суду, надаючи її правилам більш конкретного прояву. Здійснюючи “конструктивну” функцію, палата Суду виконує основне завдання, яке покладено на контрольний механізм Конвенції, й зокрема, сприяє розв’язанню проблем, які не знайшли свого вирішення на національному рівні.
Основним завданням Великої палати Суду є, з одного боку, вдосконалення або гармонізація існуючих принципів постійної юриспруденції Суду та, з іншого боку, перегляд прийнятих палатою рішень по суті справи, що значно сприяє об’єктивному розгляду заяви. Незважаючи на необхідність постійного вдосконалення принципів юриспруденції Суду та приведення їх у відповідність до реалій сучасного розвитку суспільства, активність Великої палати нового Суду залишається на сьогодні незначною.
Визнання нормативного характеру юриспруденції Європейського Суду з прав людини є, з одного боку, необхідною умовою існування європейської системи захисту прав людини та, з іншого боку, важливим чинником розвитку сучасного міжнародного права. Пояснення феномену фактичного визнання державами-учасницями Конвенції специфічної нормативності юриспруденції Суду полягає у особливому характері правової системи Конвенції, яка носить об’єктивний та невзаємний характер. З одного боку, правова система Конвенції надає Суду, юрисдикція якого є обов’язковою, ексклюзивне повноваження по тлумаченню положень Конвенції та гармонізації правопорядку, який вона створює. З іншого боку, нормативність юриспруденції Суду випливає також з іншої функції Суду, яка полягає у збереженні та розвитку принципів правопорядку Конвенції, у відповідності до еволюції внутрішніх правопорядків її держав-учасниць.
Визнання за Судом функції автентичного інтерпретатору положень Конвенції надає йому специфічні повноваження з метою ефективного здійснення цієї функції. Повноваження Суду як автентичного інтерпретатору полягають у здійсненні імплементації результатів тлумачення норми Конвенції у саму норму, в результаті чого акт тлумачення набуває характеру самої норми. В результаті імплементації актів тлумачення Суду у правові норми Конвенції самі норми набувають нового значення, а точніше нового розуміння, що означає необхідність застосування державами-учасницями Конвенції її правових норм у відповідності до смислу, який їм наданий Судом як автентичним інтерпретатором.
Нормативність юриспруденції Суду має неоднорідний характер, а отже може по-різному проявляти себе в залежності від конкретного випадку. Відповідно до цього, слід чітко розрізняти нормативність юриспруденції Суду стосовно держави-відповідача та стосовно третіх держав. Різниця між цими двома типами нормативності полягає у природі самої юриспруденції: перший тип нормативності має моністичний характер, в той час як другому типу нормативності характерна певна градація. Відповідно до цього, другий тип нормативності має більш складний характер, оскільки інтенсивність такої нормативності проявляються в різних формах, які відрізняються за характером обов’язковості змісту та застосування правила юриспруденції.
Хоча формально недотримання державою-учасницею Конвенції юриспруденції Суду не тягне за собою жодної форми відповідальності, певні форми непрямого вжиття до такої держави санкцій є можливими у практиці Суду. Але навіть відсутність можливості застосування щодо держави непрямих санкцій не позбавляє юриспруденцію Суду свого авторитету. І дійсно, постійно існуючий ризик того, що у тій чи інший момент окремі аспекти внутрішнього права чи національної судової практики, які не відповідають юриспруденції Суду, можуть стати предметом його розгляду, є своєрідним застереженням державам та підштовхує їх до вжиття відповідних превентивних заходів з метою уникнення можливого настання для них міжнародної відповідальності.
Отже, нормативність юриспруденції Суду надає контрольному механізму Конвенції специфічного характеру, який, залишаючись в принципі субсидіарним по відношенню до внутрішніх правопорядків держав-учасниць Конвенції, забезпечує дотримання останніми мінімального рівня гарантій захисту основних прав і свобод людини. Маючи превентивний характер, юриспруденція Суду виступає своєрідним індикатором для держав-учасниць Конвенції, які керуються нею при розробці нового національного законодавства чи здійсненні тих чи інших внутрішньодержавних заходів як універсального, так і індивідуального характеру. Одночасно юриспруденція Суду, що знаходиться у постійному розвитку, забезпечує гармонізацію та вдосконалення як правової системи Конвенції, так і правових систем її держав-учасниць.
У тій мірі, у якій Конвенція є міжнародним договором, їй притаманні деякі класичні аспекти, які характеризують інструменти, методи та принципи тлумачення положень договору у смислі норм Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. В той же час, специфічний характер Конвенції, який полягає у існуванні юрисдикційного механізму контролю за дотриманням конвенційних прав, надає специфічного та навіть оригінального характеру інтерпретаційному процесу норм Конвенції. Результатом такої інтерпретації є створення правової системи Конвенції, норми якої знаходяться у постійному розвитку, що надає цій системі виключно динамічного характеру та є передумовою ефективного функціювання контрольного механізму Конвенції. Закріплення за Судом обов’язкової юрисдикції у питанні розгляду заяв та тлумаченні Конвенції є додатковим свідченням довіри її держав-учасниць до обраного шляху.
Безумовно, діяльність Суду не є абсолютно бездоганною, а його рішення не завжди носять однозначний характер. Не завжди уникає Суд й надмірного узагальнення власних формулювань при вирішенні конкретної справи. В той же час, аналіз юриспруденції Суду, особливо останніх років, свідчить про те, що Суд, навіть в умовах розширення його повноважень та надання його рішенням юридично зобов’язуючого характеру, помірно використовує ці повноваження, послідовно застосовуючи принципи тлумачення. Не викликає сумніву те, що техніка, яку використовує Суд при здійсненні тлумачення положень Конвенції, потребує подальшого вдосконалення, оскільки взаємопов’язаність юриспруденції не завжди забезпечується, аргументація Суду у окремих справах продовжує іноді бути неоднозначною та нечіткою. Подальше вдосконалення методів тлумачення конвенційних положень повинно здійснюватись шляхом значного збільшення активності Великої палати Суду, що не тільки б дозволило закріпити існуючі принципи юриспруденції, але й створило необхідні передумови для її прогресивного розвитку.
Проблеми входження України до правової системи Конвенції та її контрольного механізму пов’язані не тільки з фактом відсутності розробленого національного механізму, який дозволяв би українським судам прямо використовувати та тлумачити конвенційні положення, але й з питаннями суто формального характеру, проблемами розуміння ідеї Конвенції та її контрольного механізму, а також фактом недосконалого національного законодавства. Гарантом однорідного застосування та тлумачення норм Конвенції на національному рівні міг би стати Верховний або Конституційний Суд України, до компетенції якого було б доцільним віднести не тільки функцію контролю за належним дотриманням національними судовими інстанціями принципів постійної юриспруденції Суду, але й в цілому розробку системи принципів та методів тлумачення норм Конвенції на національному рівні. Створенню такого механізму має передувати не тільки перегляд місця та ролі судового прецеденту у системі джерел українського права, але й остаточна відмова від етатичної концепції у розумінні прав людини. Врешті решт, створення централізованої національної системи застосування та тлумачення конвенційних норм дозволить державі швидко реагувати на постійні зміни, що відбуваються в рамках правової системи Конвенції, та, при необхідності, оперативно вносити відповідні зміни до національного законодавства та судової практики, що сприятиме більш швидкої інтеграції України до європейських інституцій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. В. Є. Мармазов, І. С. Піляєв. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: досвід і проблеми. – К.: Вентурі, 1999. – 400 с.
2. В. Є. Мармазов, І. С. Піляєв. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції: навчальний посібник. – К.: Юридична книга, 2000. – 472 с.
3. М. В. Буроменский. Обращение в Европейский Суд по правам человека (практика Суда и особенности украинского законодательства). – Х.: Фолио, 2000. – 32 с.
4. А. М. Эрделевский. Обращение в Европейский Суд. – М.: 1999.
5. В. А. Карташкин. Как подать жалобу в Европейский Суд по правам человека. – М., 2000.
6. В. А. Туманов. Европейский Суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. – М., 2001.
7. R. Gassin. Systиme et droit, Revue de la recherche juridique, 1981-3. – p. 353-365.
8. F. Ost, M. Van de Kerchove. Le systиme juridique entre ordre et dйsordre, PUF, Les voies du droit. – 1988. – p. 24-55.
9. F. E. Dowrick. A model of the EC’s legal system. // Yearbook of European Law. – 1983. – p. 169-237.
10. M. Troper. Pour une thйorie juridique de l’Etat, PUF, Lйviathan. – 1994.
11. M. Virally. La pensйe juridique. – Paris, LGDJ. – 1960.
12. H. L. A. Hart. Le concept de droit. – Bruxelles, Universitй Saint-Louis. – 1976.
13. M. Jory. Ordre juridique. – Archives de philosophie de droit, tome 29. – Paris, 1984. – p. 347-352.
14. P. Ziccardi. Rиgles d’organisation et rиgles de conduite en droit international. Le droit commun et les ordres juridiques. – Recueil des cours de l’Acadйmie de droit international de la Haye, 1976-152. – p. 119-376.
15. M. Delmas-Marty. La jurisprudence de la CourEDH et la logique du flou // Revue de droit pйnal et de criminologie. – 1992. – p. 1031-1045.
16. N. Bobbio. Nouvelles rйflexions sur les normes primaires et secondaires // La rиgle de droit. – C. Perelman, Bruylant, 1971. – p. 104-122.
17. S. Romano. L’ordre juridique. – Paris, Dalloz, 1975.
18. F. Rigaux. La rйception des droits йtrangers et des normes non йtatiques dans l’ordre juridique international // Revue de la recherche juridique, droit prospectif, 1993-2. – p. 591-601.
19. F. Rigaux. Les situations juridiques individuelles dans un systиme de relativitй gйnйrale – Recueil des cours de l’Acadйmie de droit international de la Haye, 1989-213. – p. 78.
20. J. Chevallier. L’ordre juridique // Le droit en procиs, PUF, 1983. – p. 7-49.
21. E. Morin. La mйthode. La nature de la nature. – Points, Essais, 1977.
22. J. Raz. The Identity of legal systems // California Law Review, 1971. – p. 795-815.
23. P. M. Dupuy. Sur le maintien ou la disparition de l’unitй de l’ordre juridique international // Harmonie et contradictions en droit international. – colloque de 1996, йd. A. Pedone, 1996. – p. 17-54.
24. A. J. Arnaud. Critique de la raison juridique. – tome 1 – Oщ va la sociologie du droit, LGDJ. – Paris, 1981.
25. O. de Schutter. Fonction de juger et droits fondamentaux : transformation du contrфle juridictionnel dans les ordres juridiques amйricain et europйens. – Bibliothиque de la facultй de droit de l’universalitй catholique de Louvain, n° 29, 1999, Bruxelles, Bruylant.
26. M. Delmas-Marty. Pour un droit commun. – йd. du Seuil, 1994.
27. O. Jacot-Guillarmod. Droit communautaire et droit international. – Universitй de Genиve, Genиve, 1979.
28. Sir G. Lightman, J. Bowers. Incorporation of the ECHR and its impact on emlpoyment law // European human rights law review Issue 5 (1998), 1998. – p. 560-581.
29. J. F. Flauss. Vers un droit constitutionnel europйen : quel droit constitutionnel ?: actes du Colloque des 18 et 19 juin 1993 – 40e anniversaire de l’Institut des hautes йtudes europйennes, Universitй Robert Schuman, Strasbourg // Revue universelle des droits de l’homme, Vol. 7, n° 11-12 (29 dйc. 1995), 1995. – p. 357-456.
30. S. K. Martens. Incorporating the European Convention : the role of judiciary, European human rights law review Issue 1 (1998), 1998. – p. 5-14.
31. F. Sudre. La convention europйenne des droits de l’homme. - 1997, Paris, PUF, Que sais-je ?.
32. P. Van Dijk, G.J.H. Van Hoof. Theory and practice of the European Convention on Human Rights. - 1998, The Hague, Kluwer Law International.
33. L. J. Constantinesco. Traitй de droit comparй. – tome 3 La science des droits comparйs. – Economica, Paris, 1983.
34. J. F. Flauss. Les conditions d’admission des pays d’Europe centrale et orientale au sein du Conseil de l’Europe // European Journal of International Law, 1994. – p. 401-422.
35. S. Marcus Helmons. La place de la CEDH dans l’intйgration europйenne // Revue universelle des droits de l’homme, 1992. – p. 434-438.
36. F. Sudre. CEDH et ordre juridique interne // Les droits de l’homme et la nouvelle architecture de l’Europe. – CIDPP, Nice, 1991. – p. 42-63.
37. H. Petzold. The convention and the principle of subsidiarity // The european system for the protection of human rights. – MacDonald, R.St.J., Matscher, F., Petzold, H., Dordrecht, Boston, M. Nijhoff, 1993. – p. 41-62.
38. C. Warbrick. Federal aspects of the ECHR // Michigan Journal of International law. – vol.10, 1989. – p. 698-734.
39. M. A. Eissen. La jurispudence de la CourEDH devant les juridictions franзaises // L’avocat et l’Europe des 12 et des 21. – Centre de formation des avocats d’Alsace, 1988. – p. 87-105.
40. E. Kastanas. Unitй et diversitй : notions autonomes et marges d’apprйciation des Etats dans la jurisprudence de la CourEDH. – Bruylant, Bruxelles, 1996. – p. 440.
41. V. Coussirat-Coustиre. CEDH et droit interne : primautй et effet direct // La CEDH, journйe d’йtudes du 16.11.1991. – Lille, йd. Nйmisis, 1992.
42. J. A. Carrillo Salcedo. The place of the European Convention in international law // The European system for the protection of human rights. – йd. R.St.J. MacDonald, F. Matscher et H. Petzold. – p. 15-24.
43. M. A. Eissen. L’interaction des jurisprudences constitutionnelles nationales et de la jurisprudence de la CourEDH // Conseil Constitutionnel et CourEDH, droits et libertйs en Europe. – D. Rousseau et F. Sudre (dir.), Actes du colloque de Montpellier, 1989. – p. 137-160.
44. J. F. Flauss. La CourEDH est-elle une Cour constitutionnelle ? // La CEDH, dйveloppement rйcents et nouveaux dйfis. – J. F. Flauss et M. de Salvia (йd.), Nemesis-Justice, Bruylant, Bruxelles, 1997. – p. 69-92.
45. G. Cohen-Jonathan. Conclusions gйnйrales // P. Tavernier (dir.). Quelle Europe pour les droits de l’homme ? La Cour de Strasbourg et la rйalisation d’une “ union plus йtroite. – Bruylant, Bruxelles, 1996. – p. 477-509.
46. R. Bernhardt. The convention and domestic law ”, in “ The European system for the protection of human rights. – p. 25-40.
47. P. Mahoney et S. Prebensen. The European court of human rights // The European system for the protection of human rights. – p. 621-643.
48. R. Ryssdal. Opinion : the coming of age of the ECHR // European Human Rights Law Review, 1996, issue 1. – p. 18-29.
49. Y. Aguila. Le Conseil Constitutionnel et la philosophie du droit. – LGDJ, Paris, 1993.
50. I. Cameron. Protocol 11 to the ECHR : the European court of human rights as a constitutional court ?. – Yearbook of European Law, 1995. – pp. 219-260.
51. A. Cunningham. The European Convention on Human Rights, customary international law and the constitution // International and comparative law quarterly, Vol. 43, pt. 3 (July 1994). – p. 537-567, 1994.
52. F. Sudre. L’influence de la Convention europйenne des droits de l’homme sur l’ordre juridique interne // Le juge administratif franзais et la Convention europйenne des droits de l’homme. – Revue universelle des droits de l’homme, 1991. – p. 259-275.
53. W. J. Ganshof van der Meersch. La CEDH a-t-elle, dans le cadre du droit interne, une valeur d’ordre public ? // Les droits de l’homme en droit interne et en droit international. – 2eme colloque international de la CEDH, 1965, PU de Bruxelles, 1968. – p. 155-251.
54. J. Y. Morin. L’Etat de droit : йmergence d’un principe du droit international. – Recueil des cours de l’Acadйmie de droit international de la Haye, 1995-254. – p. 9-462.
55. M. de Salvia. L’йlaboration d’un ius commune des droits de l’homme et des libertйs fondamentales dans la perspective de l’unitй europйenne : l’њuvre accomplie par la Commission et la CourEDH. – Mйlanges en l’honneur de G. J. Wiarda, Protection des droits de l’homme : dimension europйenne, йd. P. H. Petzold, 1990. – p. 555-563.
56. F. Sudre. Droits intangibles et/ou droits fondamentaux : y-a-t-il des droits prййminents dans la convention europйenne des droits de l’homme ? – Liber amicorum M.A. Eissen, Bruylant, Bruxelles, LGDJ, Paris, 1995. – pp. 381-398.
57. P. Hammje. Droits fondamentaux et ordre public // Revue critique de droit international privй, 1997(1). – p. 1-31.
58. J. F. Flauss. Actualitй de la CEDH ”, Actualitй juridique – droit administratif, 20.2.1995. – p. 124-143.
59. F. Sudre. La rйforme du mйcanisme de contrфle de la CEDH : le Protocole 11 additionnel а la Convention // La semaine juridique, йdition gйnйrale, 1995, doctrine 3849. – p. 231-240.
60. D. Anzilotti. Cours de droit international, 1er volume : introduction, thйorie gйnйrale. – librairie du recueil Sirey, 1929.
61. H. Kelsen. Thйorie pure du droit. – Dalloz, Paris, 1962.
62. C. Schreuer. The implementation of international judicial decisions by domestic courts // International and Comparative Law Quarterly, 1975. – pp. 153-183.
63. G. Scelle. La notion d’ordre juridique ”, Revue de droit public et de la science politique en France et а l’йtranger, 1944. – p. 85-106.
64. G. Heraud. L’ordre juridique et le pouvoir originaire. – librairie du rec. Sirey, 1946.
65. M. J. Bossuyt. The direct applicability of international instruments on human rights // Revue belge de droit international, 1980. – pp. 317-343.
66. T. Buergenthal. Self-executing and non self-executing treaties in national and international law. – Recueil des cours de l’Acadйmie de droit international de la Haye, 1992-235. – p. 303-400.
67. H. Fox, P. Gardner, C. Wickremasinghe. The enforcement of international judgments in the domestic legal system // P. M. Eisemann (dir.). L’intйgration du droit international et communautaire dans l’ordre juridique national, йtude de la pratique en Europe. – Kluwer Law international, 1996. – pp. 63-66.
68. J. F. Flauss. La contribution de la jurisprudence des organes de la CEDH а la formation d’un droit constitutionnel europйen // Revue universelle des droits de l’homme, 1995. – p. 373-383.
69. J. G. Belley. L’Etat et la rйgulation juridique des sociйtйs globales ; pour une problйmatique du pluralisme juridique. – Sociologie et sociйtй, 1986-11. – p. 11-32.
70. J. Carbonnier. Sociologie juridique. – Quadrige, PUF, 1994. – p. 356-380.
71. J. L. Bergel. Thйorie gйnйrale du droit. – Dalloz, 1989, 2eme йd.
72. J. Vanderlinder. Le pluralisme juridique ”, in “ Le pluralisme juridique. – Etudes sous la direction de J. Gilissen, йd. de l’Universitй de Bruxelles, 1972. – p. 19-56.
73. V. Lamm, A. Bragyova. Systиmes et normes : l’application du droit international dans le systиme juridique interne // Journal de la sociйtй de lйgislation comparйe, 1993. – p. 95-118.
74. G. Rocher. Les phйnomиnes d’internormativitй : faits et obstacles // J.G. Belley. Le droit soluble, contributions quйbйcoises а l’йtude de l’internormativitй. – Paris, LGDJ, 1996. – p. 25-42.
75. M. F. Rigaux. La thйorie des limites matйrielles а l’exйrcice de la fonction constituante . – Maisons F. Larcier, Bruxelles. – 1985.
76. P. Mayer. La CEDH et l’application des normes йtrangиres // Revue gйnйrale de droit international public, 1991. – p. 651-665.
77. Rapport du Comitй DH-PR au Comitй directeur pour les droits de l’homme (CDDH). – La possibilitй d’une fusion de la Commission et de la Cour europйennes des droits de l’homme (H(89)2, 2 mai 1989).
78. A. Drzemczewski. Protocole n° 11 а la CEDH : prйparation а l’entrйe en vigueur // European journal of international law. - Vol. 8, no. 1 (1997), 1997. – p. 59-76.
79. A. Drzemczewski et J. Meyer-Ladewig. Principales caractйristiques du nouveau mйcanisme de contrфle йtabli par la CEDH suite au Protocole n° 11 // Revue universelle des droits de l’homme, 1994. – p. 81.
80. H. G. Schermers. The Eleventh Protocol to the European Convention of Human Rights // European Law Review. – vol 19, n° 4, 1994. – p. 367-384.
81. O. Jacot-Guillarmod. La fusion de la Commission et de la Cour europйenne des droits de l’homme. – Actes du colloque tenu а l’Universitй de Neuchвtel en mars 1986.
82. R. Abraham. La rйforme du mйcanisme de contrфle de la Convention europйenne des Droits de l’Homme : le Protocole n° 11 а la Convention // Annuaire franзais de droit international. – Vol. 40 (1994), 1995. – p. 619-632.
83. G. Cohen-Jonathan. Le Protocole n° 11 et la rйforme du mйcanisme institutionnel de contrфle de la Convention europйenne des droits de l’homme. – Europe, novembre 1994. – p. 1-3.
84. D. Bribosia. Le Protocole n° 11 а la Convention europйenne des droits de l’homme: une rйvolution de palais а Strasbourg ? // Journal trimestriel des droits de l’homme, 1995. – p. 54-56.
85. O. de Schutter. La rйforme des mйcanismes de contrфle de la Convention europйenne des droits de l’homme. Etat des lieux et perspectives d’avenir. – Bruxelles, C.H. du CRISP, n° 1512-1516, 1996. – 67 p.
86. J.A. Carillo-Salcedo. Vers la rйforme du mйcanisme de contrфle instituй par la Convention europйenne des droits de l’homme // Revue gйnйrale de droit international public, 1993. – p. 629-643.
87. Doc. DH-PR (90) 6, rapport de la 28eme rйunion du Comitй DH-PR, d’avril 1990.
88. O. de Schutter. La rйforme des mйcanismes de contrфle de la Convention europйenne des Droits de l’Homme : йtat des lieux et perspectives d’avenir. – Courrier hebdomadaire, n° 1512-1513, 1996, Bruxelles, CRISP.
89. E. Roucounas. La rйforme des institutions de protection des droits de l’homme du Conseil de l’Europe // La rйforme des institutions internationales de protection des droits de l’homme, 1993. – p. 227-263.
90. Rapport explicatif au Protocole n° 11 а la Convention europйenne des droits de l’homme, Strasbourg, mai 1994 (H (94) 5), § 17.
91. A. Drzemczewski. Le Protocole n° 11 а la CEDH : aperзu du processus de nйgociation. – Dossier Coe, doc. n° 46, 1997. – p. 379-445.
92. A. Drzemczewski. A major overhaul of the European Human Rights Convention : control mechanism : Protocol no. 11. – Dossier Coe, doc. n° 41, 1997. – p. 126-244.
93. Recommandation 1194 (1992) de l’Assemblйe parlementaire du Conseil de l’Europe relative а la rйforme du systиme de contrфle de la Convention europйenne des droits de l’homme (H (92) 15), adoptйe le 6 octobre 1992, sur le rapport йtabli au sein de la Commission des questions juridiques et des droits de l’homme par M. Vogel (doc. 6659).
94. F. Sudre. Le contrфle juridictionnel des droits de l’homme : le modиle europйen. – 1999, Dallaz, Paris.
95. O. de Schutter. Le droit pour le requйrant individuel de dйfйrer а la Cour europйenne des droits de l’homme l’affaire le concernant: le Protocole n° 9 а la Convention europйenne des droits de l’homme. – JTDE, 1995.
96. G. Janssen-Pevtschin. Le Protocole additionnel n° 9 а la Convention europйenne des droits de l’homme // Revue trimestrielle des droits de l’homme, 1991. – p. 199-205.
97. G. Sperduti. Pour une reconsidйration d’ensemble du mйcanisme de garantie collective йtabli par la convention europйenne des droits de l’homme // Protection des droits de l’homme : la dimension europйenne. – Mйlanges en l’honneur de G.J. Wiarda, Carl Heymanns Verlag KG, Cologne, 2eme йd., 1990. – p. 581-596.
98. P. Mahoney. Speculating on the future of the reformed European Court of Human Rights // Human Rights law journal Vol. 20, no. 1-3 (30 July 1999). – p. 1-4.
99. F. Sudre. Droit international et europйen des droits de l’homme. – PUF, Droit fondamental, 1998, Paris.
100. J. Callewaert. La Cour europйenne des droits de l’Homme, un an aprиs le Protocole n° 11 // Journal des tribunaux : droit europйen Annйe 7, n° 63 (nov. 1999). – p. 201-207.
101. P. Lambert. Le rиglement de la nouvelle Cour europйenne des Droits de l’Homme // Journal des tribunaux Annйe 118, n° 5917, (27 fйvrier 1999). – p. 161-166.
102. L. Clements. Striking the rights balance : the new rules of procedure for the European Court of Human Rights // European human rights law review Issue 3 (1999). – p. 266-272.
103. P. Wachsmann. La nouvelle structure // Le Protocole n° 11 а la Convention europйenne des droits de l’homme. – 1999. – p. 20-29.
104. P. Mahoney. Bref commentaire sur le rиglement de la Cour : quelques-uns des points essentiels // Revue universelle des droits de l’homme. – Vol. 10, n° 7-10, (15 dйc. 1998). – p. 355-358, 1998.
105. O. de Schutter. La nouvelle Cour europйenne des Droits de l’Homme // Cahiers de droit europйen, Annйe 34, n° 3-4 (1998). – p. 319-352.
106. G. Cohen-Jonathan. La Convention europйenne des droits de l’homme. – Economica, Paris, Presses universitaires d’Aix Marseille, Aix-en-Provence, 1989.
107. M. Van de Kerchove. Jurisprudence et rationalitй juridique. – Archives de philosophie du droit, 30. – p. 207-242.
108. F. Rigaux. L’interprйtation judiciaire d’une norme empruntйe а un autre ordre juridique. A propos des arrкts du 21 janvier 1982. – Liber Amicorum F. Dumon, Kluwer, 1985. – p. 1203-1216.
109. M. Troper. Le fondement du caractиre obligatoire et problиme de causalitй en droit international. // Rйalitйs du droit international contemporain, Actes des 2eme et 3eme rencontres de Reims, Centre d’йtudes des relations internationales, Facultй de droit de Reims, 1974. – p. 41-68.
110. J. Wroblewski. L’interprйtation en droit : thйorie et idйologie. – Archives de philosophie du droit, 17. – p. 51-69.
111. J. D. Mouton. Les arrкts de la CourEDH comme acte de discours : contribution а la mйthodologie de la fonction juridictionnelle // Mйlanges offerts а C. Chaumont. Le droit des peuples а disposer d’eux-mкmes, mйthodes d’analyse du droit international. – йd. A. Pedone, 1984. – p. 407-431.
112. G. Haarscher. Les droits de l’homme, notion а contenu variable // C. Perelman, R. Van der Elst. Les notions а contenu variable en droit. – Bruylant, Bruxelles, 1984. – p. 329-355.
113. G. Timsit. Les figures du jugement // Paris, PUF. – Les voies du droit, 1993. – p. 158-186.
114. V. Petev. Jurisprudence et philosophie du droit // Revue de la recherche juridique, droit prospectif, 1993-4. – p. 1265-1269.
115. F. Rigaux. Le partage d’attribution entre le lйgislateur et le juge // Revue critique de jurisprudence belge, 1987. – p. 11-29.
116. P. Foriers. Rиgles de droit, essai d’une problйmatique // in C. Perelman. La rиgle de droit. – 1971, Bruxelles, Bruylant. – p. 7-20.
117. J. L. Bergel. Le processus de transformation de dйcision de justice en normes juridiques // Revue de la recherche juridique, droit prospectif, 1993-4. – p. 1055-1078.
118. A. Hervieu. Observations sur l’insйcuritй de la rиgle jurisprudentielle // Revue de la recherche juridique, droit prospectif, 1989-2. – p. 257-319.
119. P. Jestaz. La jurisprudence : rйflexions sur un malentendu. – Dalloz Sirey, Paris, 1987. – p. 11-17.
120. J. Maury. Observations sur la jurisprudence en tant que source de droit. – Etudes offertes а G. Ripert, tome 1, Le droit privй franзais au milieu du 20eme siиcle. – LGDJ, Paris, 1950. – p. 28-50.
121. M. De Blois. The fundamental freedom of the European court of human rights // Essays in honour of H.G. Schermers, vol. 3. – The dynamics of the protection of human rights in Europe. – p. 35-59.
122. E. Serverin. Juridiction et jurisprudence : deux aspects des activitйs de justice. – Droit et sociйtй, 1993-25. – p. 339-349.
123. F. Zenati. La jurisprudence. – Mйthodes du droit, Dalloz, Paris, 1991. – p. 159.
124. J. Hйron. L’infйrioritй technique de la norme jurisprudentielle // Revue de la recherche juridique, droit prospectif, 1993-4. – p. 1083-1089.
125. G. Kalinowski. Sur les langages respectifs du lйgislateur, du juge et de la loi. – Archives de philosophie du droit, 1974. – p. 73-95.
126. G. Ress. The effects of judgments and decisions in domestic law. – The European system for the protection of human rights, McDonalds, R. St. J., Matscher, F., Petzold, H., 1993, Dordrecht, Boston, Martinus Nijhoff, 1993 – p. 801-851.
127. C. H. Schreuer. The authority of international judicial practise in domestic courts // International and Comparative Law Quarterly, 1974. – p. 681-708.
128. A. Jeammaud. La rиgle de droit comme modиle // Revue interdisciplinaire d’йtudes juridiques, 1990, 25. – p. 125-164.
129. F. G. E. Sundberg. Some remarks regarding the use of precedents under the ECHR-with special reference to the swedish situation // Festskrift till Jacob W. F. Sundberg, Stockholm, 1993. – p. 353-381.
130. P. Mahoney. Does article 57 of the ECHR serve any useful purpose ? – Mйlanges en l’honneur de G. J. Wiarda. – p. 373-393.
131. J. Rivero. Sanction juridictionnelle et rиgle de droit. – Etudes Julliot de la Morandiиre, Dalloz, Paris. – 1964.
132. H. Mosler. Supra-national judicial decisions and national courts // Hastings International and comparative law review, 1980-81. – p. 425-472.
133. J. J. A. Salmon. La Cour de cassation et la responsabilitй internationale de la Belgique // Journal des tribunaux, 1982. – p. 446-450.
134. J. Velu et R. Ergec. La Convention europйenne des droits de l’homme. - Bruylant, Bruxelles, 1990.
135. P. Rolland. L’interprйtation de la Convention europйenne des droits de l’homme. – IDEDH. – Le juge administratif franзais et la Convention europйenne des droits de l’homme // Revue universelle des droits de l’homme, 1991. – p. 280-288.
136. J. Andriantsimbazouina. L’autoritй des dйcisions de justice constitutionnelle et europйenne sur le juge administratif franзais (Conseil Constitutionnel, Cour de Justice des CE et Cour europйenne des droits de l’homme). – Thиse, 1994, Bordeaux I. – 810 p.
137. F. Ost. Entre ordre et dйsor