ДЖЕРЕЛА ФІНАНСОВОГО ПРАВА :

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

На правах рукопису

ДМИТРИК ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК 347.73

ДЖЕРЕЛА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант
Кучерявенко Микола Петрович, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України

Харків – 2011

З М І С Т

ВСТУП......…………………………………………………………............... 4
РОЗДІЛ 1
Природа джерел фінансового права і підстави їх класифікації
17
1.1. Поняття і значення джерел фінансового права.................................
17
1.1.1. Сутність джерел фінансового права 17
1.1.2. Загальні та особливі характеристики джерел фінансового права 37
1.2. Система та види джерел фінансового права України ..........................
61
1.2.1. Поняття та ознаки системи джерел фінансового права ............... 61
1.2.2. Класифікація джерел фінансового права та проблеми їх
упорядкування ……………………………………………………….. 89
Висновки до розділу 1 ................................................................................... 106
РОЗДІЛ 2
Нормативно-правовий акт як джерело фінансового права 114

2.1. Поняття, особливості й види нормативно-правових актів – джерел фінансового права 114
2.1.1. Поняття та значення нормативно-правових актів при
врегулюванні фінансових відносин 114
2.1.2. Конституція держави як основоположне джерело
фінансового права 132
2.2. Фінансовий закон у системі джерел фінансового права 153
2.2.1. Поняття та ознаки фінансового закону 153
2.2.2. Особливості реалізації фінансового закону. Підзаконна
нормотворчість у сфері публічної фінансової діяльності 186

Висновки до розділу 2 214
РОЗДІЛ 3
Судовий прецедент як джерело фінансового права 216

3.1. Поняття та значення судового прецеденту при правовому регулюванні публічної фінансової діяльності 216
3.1.1. Поняття судового прецеденту та передумови його застосування при упорядкуванні фінансових відносин 216
3.1.2. Місце рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права
3.2. Характеристика Рішень Конституційного суду України як джерел фінансового права
261
3.2.1. Рішення Конституційного суду України як форма регулювання бюджетних відносин
3.2.2. Рішення Конституційного суду України як форма регулювання податкових відносин
3.2.3. Рішення Конституційного суду України як форма регулювання інших видів фінансових відносин
Висновки до розділу 3 311
РОЗДІЛ 4 320
Нормативно-правовий договір як джерело фінансового права 320
4.1. Фінансово-правовий договір як засіб урегулювання фінансових відносин 320
4.2. Міжнародні договори як джерела фінансового права 358
Висновки до розділу 4 374

ВИСНОВКИ 379

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 399

В С Т У П

Актуальність теми. Докорінні зміни, що нині відбуваються в державі, зумовлюють формування принципово нових засад правового регулювання у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Становлення України як самостійної і незалежної держави супроводжується інтенсивним розвитком фінансових відносин, їх ускладненням, що потребує розроблення нової моделі регулювання таких суспільних зв’язків і збагачення юридичного інструментарію для їх оформлення. Названі фактори у сукупності з розвитком та удосконаленням ринкових відносин зумовлюють бурхливий розвиток нормативно-правових актів, у тому числі й тих, що регулюють публічну фінансову діяльність. Процес удосконалення фінансового законодавства став своєрідною ознакою останніх років: прийнято нову редакцію Бюджетного кодексу України та Податковий кодекс України, виносяться рішення Конституційного Суду України, які стосуються фінансів. Це є важливим етапом розвитку регламентації оновлених фінансових відносин, який можна охарактеризувати як більш послідовний і детальний. За таких умов на порядку денному постає проблема з’ясування природи джерел фінансового права, яка набуває особливої актуальності та значимості.
Поряд з тим треба вказати, що проблема джерел фінансового права є далеко не новою: практично кожен підручник чи учбовий посібник з фінансового права має окремий розділ або параграф, присвячений її висвітленню. Однак комплексне дослідження джерел фінансового права й окремих його інститутів (податкового, бюджетного, банківського права), а також деяких видів джерел було започатковано зовсім недавно у роботах таких українських та російських вчених як М. С. Бондар, Г. А. Гаджиєв, С. Г. Єрьомін, О. М. Козирін, І. А. Кривих, Ю. О. Крохіна, М. П. Кучерявенко, С. Г. Нотін, С. Г. Олейнікова, О. П. Орлюк, С. Г. Пепєляєв, К. А. Сасов, Г. П. Толстоп’ятенко, О. А. Фоміна, Н. І. Чужикова та ін.
Незважаючи на це, широке коло питань у цій сфері залишається не вирішеними. Проблема джерел на загальнотеоретичному, методологічному рівні незрівнянно менше розроблена у фінансово-правовій науці, ніж категорії предмет та метод фінансового права. Вона дуже відстала у своєму розвитку від потреб як практики публічної фінансової діяльності, так і фінансово-правової теорії. Тож очевидно, що в даний час проблеми джерел фінансового права не втрачають, а навпаки, набувають великої актуальності.
Найбільш важливими в науковому плані для авторки під час роботи над дисертацією стали теоретичні висновки фахівців радянської доби й сучасної юридичної науки, зокрема: Н. Г. Александрова, С. С. Алексєєва, М. Й. Байтіна, М. В. Баглая, О. В. Богатової, С. В. Бошно, А. Б. Венгерова, Т. В. Гурової, О. М. Дроздова, Л. С. Зівса, С. Ф. Кечекьяна, Д. А. Керимова, О. В. Константого, О. О. Кутафіна, М. М. Марченка, П. О. Недбайла, В. С. Нерсесянца, П. М. Рабіновіча, С. В. Резніченка, Н. М. Пархоменко, В. Ф. Погорілка, О. В. Полякова, О. Ф. Скакун, В. Д. Сорокіна, А. В. Сурилова, Ю. О. Тихомирова, В. О. Толстіка, Р. Б. Тополевського, В. Л. Федоренка, Р. Й. Халфіної, Г. О. Христової, В. М. Шаповала, О. П. Шебанова, Л. С. Явича, О. М. Ярошенка та ін. Низка положень спирається на висновки класиків російської юриспруденції, які працювали на межі ХІХ-ХХ ст.: Г. Е. Блосфельдта, О. Д. Градовського, М. А. Гредескула, Г. В. Демченка, М. М. Коркунова, В. О. Лебедєва, П. М. Майкова, Ф. І. Кожевникова, С. С. Дністрянського, В. І. Сергєєвича, Л. І. Петражицького, Г. Ф. Шершенєвича та інших знаних вчених.
Окремі висновки щодо з’ясування проблем джерел фінансового права зроблені із використанням положень, представлених у роботах таких вчених-фінансистів як Є. О. Алісов, Д. О. Білінський, О. О. Борзунова, Д. В. Вінницький, Л. К. Воронова, О. М. Горбунова, О. Ю. Грачова, Е. С. Дмитренко, С. В. Запольський, І. Б. Заверуха, М. В. Карасьова, І. Є. Криницький, Т. А. Латковська, А. А. Нечай, О. М. Пастушенко, О. Г. Пауль, Г. В. Петрова, Н. Ю. Пришва, Ю. А. Ровинський, І. В. Рукавишникова, А. О. Селіванов, Е. Д. Соколова, В. В. Сорокін, Н. І. Хімічева, А. М. Худик, А. І. Худяков, В. Д. Чернадчук та ін. При здійсненні дослідження використано також праці інших закордонних правознавців, що мають вагоме значення для розкриття теми дисертації, а саме: Ж.-Л. Бержеля, Р. Давида, Й. Ланг, Ш. - Л. Монтеск’є, Р. Польсона, А. Сміта.
Отже, теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали наукові розробки вітчизняних і зарубіжних учених, які висвітлюють різні аспекти джерел фінансового права. Поряд із працями з фінансового права у дисертації використані роботи вчених з філософії, логіки, загальної теорії держави та права, конституційного, адміністративного права та інших галузевих правових наук. На підставі їх аналізу й узагальнення законодавства дисертанткою вироблено, обґрунтовано й викладено в даній роботі певні висновки і пропозиції.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі фінансового права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» відповідно до цільових комплексних програм «Права людини та проблеми організації і функціонування органів держави і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства» (номер державної реєстрації 0106u002285) та «Проблеми правового забезпечення справляння податків та зборів в Україні» (номер державної реєстрації 0111u000965).
Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 11 від 29.06.2004 р.).
Мета і завдання дисертаційного дослідження полягає у поглибленні наукових знань і комплексній розробці положень стосовно джерел фінансового права та підготовці науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного фінансового законодавства.
Відповідно до поставленої мети в процесі роботи над дисертацією вирішувалися такі основні завдання:
– розкрити сутність та значення джерел фінансового права, удосконалити поняття джерел фінансового права;
– визначити та розкрити загальні та специфічні ознаки джерел фінансового права;
– проаналізувати сучасну систему джерел фінансового права України, особливості окремих її елементів, з’ясувати їх взаємозв’язки і взаємозалежності;
– окреслити місце і роль Конституції України у системі джерел фінансового права, створенні засад фінансово-правового регулювання;
– виявити особливості та провести класифікацію нормативно-правових актів - джерел фінансового права;
– з’ясувати поняття та особливості реалізації фінансового закону, а також його місце серед джерел фінансового права;
– дослідити співвідношення різних нормативно-правових актів - джерел фінансового права;
– визначити співвідношення таких понять як фінансове законодавство та джерела фінансового права;
– визначити правову природу та значення рішень Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини, Вищого Адміністративного Суду України, Вищого Господарського Суду України та Верховного Суду України при упорядкуванні фінансових відносин;
– з’ясувати правову природу договорів, що застосовуються при здійсненні публічної фінансової діяльності та обґрунтувати їх місце як елемента системи джерел фінансового права;
– дослідити правову природу міжнародних договорів, які стосуються сфери публічної фінансової діяльності;
– сформулювати та обґрунтувати пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення правового регулювання фінансових відносин та практики застосування фінансового законодавства.
Об’єктом дослідження виступає сукупність суспільних відносин, що виникають при правовому регулюванні публічної фінансової діяльності.
Предметом дослідження є джерела фінансового права.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність прийомів і методів наукового пізнання, а саме: діалектичного, історичного, порівняльно-правового, формально-юридичного, методу системного аналізу й синтезу та ін. При здійсненні дослідження основним став діалектичний метод, за допомогою якого з’ясовано сутність досліджуваних явищ у єдності їх матеріального змісту та юридичної форми. Системно-структурний метод дозволив розкрити систему джерел фінансового права, виявити ієрархічні зв’язки їх видів (п.п. 1.2.1), а також вплив рішень Конституційного Суду України та рішень Європейського суду з прав людини на правове регулювання фінансових відносин та практику застосування фінансового законодавства в Україні (п.п. 3.1.1, 3.1.2). Застосування порівняльно-правового методу дозволило провести аналіз правового регулювання фінансових відносин в Україні і порівняти його з іноземним (п.п. 2.1.1, 2.1.2, 2.2.1, 3.1.1). Історичний метод дозволив проаналізувати еволюцію поглядів щодо визначення поняття джерел права та джерел фінансового права, а також стосовно розвитку фінансового законодавства (п. 1.1, 2.2). За допомогою методу інтегрального аналізу вивчено результати досліджень, проведених ученими щодо позначених проблем (п.п. 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2). Формально-юридичний метод застосовано при аналізі нормативно-правових джерел дослідження, що дозволило виявити недоліки чинного законодавства та сформулювати пропозиції щодо його вдосконалення (п.п. 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2). Усі ці загальнонаукові і спеціальні методи комплексно використовувалися для повного і всебічного дослідження проблем джерел фінансового права.
Науково-інформаційну базу дослідження становили Конституція України, закони України, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, Державної податкової адміністрації України, Міністерства фінансів України, рішення Конституційного Суду України, рішення Європейського суду з прав людини, акти органів судової влади іноземних держав, праці вітчизняних і зарубіжних дослідників у наукових виданнях і матеріали наукових конференцій.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше у вітчизняній фінансово-правовій літературі комплексне монографічне дослідження, в якому розглянуто теоретичні та практичні проблеми джерел фінансового права.
У результаті проведеного дослідження дисертантом сформульовано такі основні наукові результати, які мають наукову новизну та практичну значимість:
вперше:
1) виокремлено та розкрито специфічні ознаки джерел фінансового права, до яких віднесено: предметну ознаку; множинність; відсутність єдиного кодифікованого акта; виключна спрямованість на реалізацію публічного інтересу; чіткість та ясність формулювання у їх змісті прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин;
2) доведено, що правотворення не може бути напрямом фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, оскільки не у перебігу фінансової діяльності ухвалюються відповідні нормативно-правові акти, а для належного здійснення такої діяльності відбувається регламентування правом відповідних відносин;
3) обґрунтовано недоцільність розробки та прийняття Фінансового кодексу в Україні, оскільки в умовах тривалого перехідного періоду, коли фінансові відносини розвиваються нерівно і стрімко, фінансова система зазнає істотних змін, а отже, і фінансове законодавство є нестабільним, кодекс не здатен виконати функції стабільного угрупування фінансово-правових приписів;
4) аргументовано, що органічну, цілісну систему джерел фінансового права складають: нормативно-правові акти, що містять фінансово-правові норми; судові прецеденти, відбиті в актах Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини з питань фінансового права; нормативно-правові договори, в яких відбиті норми фінансового права, та доведено необхідність законодавчого закріплення системи джерел фінансового права;
5) сформовано поняття нормативного фінансово-правового договору як правового акту, що є формально визначеним, нормативним, обов’язковим і загальновідомим та має на меті забезпечення реалізації публічних інтересів, укладається між двома або більш суб’єктами фінансового права, виражає їх погоджену волю і направлений на правове регулювання відносин у сфері публічної фінансової діяльності;
удосконалено:
1) визначення поняття «джерела фінансового права» як різноманітних загальнообов’язкових, нормативних, загальновідомих, ієрархічних форм встановлення і вираження (об’єктивізації) норм щодо мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів, що видаються компетентними органами держави та місцевого самоврядування, і складають певну систему;
2) визначення поняття «система джерел фінансового права» як органічної, цілісної, динамічної, ієрархічної, структурно упорядкованої сукупності взаємозалежних та взаємодіючих чинних правових актів, покликаних урегульовувати відносини у сфері публічної фінансової діяльності;
3) положення стосовно нетотожності системи фінансового законодавства та системи джерел фінансового права, оскільки остання ширша за своїм змістом, тоді як фінансове законодавство має становити собою сукупність саме фінансових законів;
4) характеристика підстав для виділення серед усієї сукупності нормативно-правових актів фінансового закону, який спрямований на регулювання кола відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері публічної фінансової діяльності, має верховенство стосовно інших нормативно-правових актів, приймається та набуває чинності за особливою процедурою, відбиває нормативне вираження інтересів держави у сфері публічних фінансів, поєднує гнучкість та стабільність фінансово-правового регулювання та містить чіткі, визначені, реалістичні й об'єктивні приписи, що стосуються мобілізації, розподілу та використання грошових коштів публічних фондів;
5) поняття стабільності фінансового закону як його здатності протягом тривалого часу ефективно та раціонально врегульовувати широке коло фінансових відносин, не потребуючи суттєвих змін норм, що він містить;
набули подальшого розвитку:
1) положення щодо необхідності розробки та прийняття закону України «Про публічні фінанси», який би виконав поєднуючу роль між різними інститутами та підгалузями фінансового права та заклав цілу низку підстав для подолання існуючих проблем як на стадії прийняття фінансових нормативно-правових актів, так і при їх застосуванні;
2) теза щодо необхідності закріплення у проекті закону України «Про публічні фінанси» фундаментальних положень фінансового права, зокрема: принципів публічної фінансової діяльності; джерел фінансового права; меж компетенції органів влади у сфері регулювання публічних фінансів; поняття фінансового закону й особливостей його прийняття; принципів, підстав і порядку укладання фінансово-правових договорів тощо;
3) класифікація джерел фінансового права залежно від: особливостей правового регулювання і характеру установлення; галузевої належності; обсягу; часу та території дії; обсягу фінансово-правового регулювання; юридичної сили; суб’єкта нормотворчості; характеру норм, що містяться у ньому;
4) твердження щодо недоцільності включення норм фінансового права, і особливо податкового, до нефінансових нормативно-правових актів, які за предметом і методом правового регулювання належать до інших галузей права (цивільного, господарського, адміністративного, права соціального забезпечення тощо) і, навпаки, щодо недоцільності включення господарських, цивільних та інших правових норм до фінансових нормативно-правових актів;
5) обґрунтування включення до системи джерел фінансового права норм Конституції, що містять принципи, які є основою змісту публічної фінансової діяльності, відображають характер конституційного регулювання фінансових відносин, мають базове значення для фінансового права, виступають підґрунтям для поточного фінансового законодавства і визначають його характер, та за допомогою яких створюються умови для функціонування фінансової системи держави;
6) опрацювання проблема делегування повноважень органам виконавчої влади стосовно прийняття фінансових нормативно-правових актів, що не має призводити до внесення змін у чинні фінансові закони, оскільки лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції здатне забезпечити відповідне юридичній силі ставлення до різних видів фінансових нормативно-правових актів, а також зміцнити верховенство фінансового закону в їх системі;
7) зважаючи на законодавчо встановлену обов’язковість рішень Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини обґрунтовано необхідність включення до системи джерел фінансового права судового прецеденту, відбитого у рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини з питань фінансового права. При цьому нормативного характеру набувають не лише висновки Конституційного Суду України щодо неконституційності нормативно-правових актів, а й його правові позиції;
8) опрацювання проблема відповідності змісту нормативно-правових актів, що містять фінансово-правові норми, сутності й розвитку регульованих ними фінансових відносин, від найшвидшого вирішення якої певною мірою залежить виконання дохідної та видаткової частин публічних фондів;
9) теза, що актам Вищого адміністративного суду України, Вищого господарського суду України і Верховного Суду України не властиві ознаки джерел фінансового права і вони не можуть входити до системи останніх;
10) позиція, що підставами, які дозволяють розглядати правові договори у якості джерел фінансового права, є такі: їх виникнення в сфері публічної фінансової діяльності; нормативний характер; укладання компетентними суб’єктами, повноваження яких стосовно договірного регулювання визначені у фінансовому законі; обов’язкова відповідність змісту конституційним приписам і нормам фінансових законів.
Практичне значення одержаних результатів. Дослідження має як теоретичний, так і прикладний характер. Одержані висновки та пропозиції можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – для подальшого опрацювання проблем джерел фінансового права, і зокрема, для подальшої розробки теоретико-методологічних та практичних проблем правового регулювання фінансових відносин; у сфері правотворчості – при підготовці пропозицій щодо внесення змін до чинного фінансового законодавства України з метою удосконалення правового регулювання відносин у сфері публічної фінансової діяльності, зокрема, для вдосконалення нормотворчої роботи Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України та інших державних органів, які беруть участь у регулюванні публічних фінансів; у сфері практичної діяльності – при узагальненні практики реалізації фінансово-правових норм різними суб’єктами, а також при проведенні науково-методичних семінарів із працівниками фінансових органів і платниками податків з проблем застосування фінансового та податкового законодавства; у навчальному процесі – під час викладання дисциплін «Фінансове право» та «Податкове право», а також при підготовці підручників і навчальних посібників із зазначених дисциплін.
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає також у тому, що теоретичні положення та висновки, які становлять наукову новизну роботи, представлені авторкою у конкретних рекомендаціях і пропозиціях щодо вдосконалення чинного законодавства на основі внесення відповідних змін і доповнень до нормативних актів України; здійсненні попередніх експертиз проектів фінансових законодавчих та інших нормативно-правових актів.
Особистий внесок здобувача полягає в розробці теоретичних проблем джерел фінансового права, окресленні їх системи, дослідженні особливостей і взаємодії їх видів. Дисертаційне дослідження підготовлене авторкою самостійно. У працях, опублікованих у співавторстві, відзначається важливий внесок здобувачки. Зокрема, у роботах «Научно-практический комментарий Бюджетного кодекса Украины» / Бех Г. В., Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. и др.; под. общ. ред. Н. П. Кучерявенко та «Бюджетний кодекс України. Науково-практичний коментар» / за ред. Л. К. Воронової, М. П. Кучерявенка – здобувачкою досліджено питання реалізації міжбюджетних відносин, у перебігу яких укладаються фінансово-правові договори; у навчальних посібниках «Податкове право України» / Л. К. Воронова, М. П. Кучерявенко, Н. Ю. Пришва; за ред. М. П. Кучерявенка, «Податкове право України» / за ред. М. П. Кучерявенка здобувачкою опрацьовано проблеми регулювання податкових відносин, і зокрема, щодо правового регулювання певних податків та зборів; у постатейному коментарі Податкового кодексу України / В. В. Білоус, Л. К. Воронова, О. О. Головашевич та ін.; за ред. М. П. Кучерявенка проаналізовано проблеми делегування повноважень органам виконавчої влади стосовно прийняття підзаконних фінансових нормативно-правових актів. Окрім того теоретичні розробки використовувались дисертанткою при підготовці наукових висновків щодо ряду конституційних подань та конституційних звернень до Конституційного Суду України, а також під час викладання лекційних курсів «Фінансове право» та «Податкове право» у Національному університеті «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі фінансового права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».
Основні наукові положення й висновки дисертаційного дослідження, а також практичні рекомендації щодо вдосконалення фінансового законодавства України викладено дисертанткою у доповідях на наукових і науково-практичних конференціях та інших наукових заходах, зокрема на: Регіональній науково-практичній конференції «Регіональні проблеми боротьби з економічною злочинністю» (м. Донецьк, 19 трав. 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні» (м. Харків, 25 трав. 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Проблемы развития аудита в странах с переходной экономикой» (м. Баку, 15 верес. 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов’язаних із державним регулюванням економічних відносин»
(м. Харків, 20-21 жовт. 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасний стан та перспективи розвитку фінансового права» (м. Ірпінь, 23–24 листоп. 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених та здобувачів «Юридична наука очима молодих вчених» (м. Харків, 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Финансовая система России: опыт и перспективы правового регулирования» (м. Красноярськ, 4-5 верес. 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції молодих вчених «Осінні юридичні читання» (м. Харків, 12-13 листоп. 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасні проблеми юридичної науки» (м. Харків, 21 листоп. 2008 р.); ІІІ конференції школи педагогічної майстерності Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Навчальний процес, проблеми теорії та практики» (м. Харків, 2009 р.); Науково-практичній конференції «Проблеми правового забезпечення економічної політики держави на сучасному етапі» (м. Харків, 11 груд. 2009 р.); Міжнародному круглому столі «Дискусійні питання теорії фінансового права» (м. Ірпінь, 15 трав. 2009 р.); ІХ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Традиции и новации в системе современного российского права» (м. Москва, 2-3 квіт. 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Роль и значение контроля в повышении прозрачности и борьбе с коррупцией» (м. Баку, 18-19 верес. 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Системообразующие категории в финансовом праве: состояние и перспективы трансформации» (м. Харків, 15–16 квіт. 2010 р.); Науково-практичній конференції «Особливості розгляду податкових спорів в контексті прийняття Податкового кодексу України» (м. Харків, 11 лют. 2011 р.).
Публікації. Ключові й окремі наукові положення та висновки дисертації знайшли своє відображення у 52 публікаціях, серед яких одна одноосібна монографія (загальним обсягом 16,55 д. а.), одна монографія у співавторстві (3,5 д. а.), 21 стаття в наукових фахових виданнях (загальним обсягом 13 д.а.); п’ять навчальних посібників (у співавторстві), один підручник (у співавторстві), три науково-практичних коментарі (у співавторстві), 2 статтях у наукових виданнях, які додатково відображають результати наукового дослідження, а також тезах 18 доповідей на науково-практичних конференціях та засіданнях тематичних «круглих столів».

Список літератури

ВИСНОВКИ
Аналіз сучасних проблем джерел фінансового права дозволив зробити певні узагальнення та дійти деяких висновків. У найбільш стислому вигляді вони стосуються такого.
Категорія «джерело фінансового права» має розглядатися в різних аспектах, оскільки для найповнішого уявлення її трактування необхідно з’ясувати й ті фактори, що зумовлюють виникнення й розвиток норм фінансового права, й ті теорії, погляди, які є підґрунтям утворення фінансово-правової норми, і, звісно, зовнішню форму вираження й установлення норм фінансового права. У такому разі йтиметься про поняття «джерела фінансового права» в широкому розумінні, що забезпечить отримання об’єктивних даних, які ґрунтуються на всебічному аналізі певного явища. Проте це не виключає, а, навпаки, потребує ретельного розгляду джерел фінансового права у вузькому значенні – тільки як зовнішньої форми об’єктивації встановлених відповідним суб’єктом фінансово-правових норм.
Сьогодні джерела фінансового права розглядаються вченими-фінансистами як форма вираження норм фінансового права за умови віднесення до них правових актів, що видаються лише представницькими й виконавчими органами. Однак такий підхід на сучасному етапі розвитку державотворення суттєво обмежує їх коло. Окрім того, при певній схожості позицій правників їх суттєвим недоліком є те, що у жодному з дефініцій відсутня указівка на ознаки розглядуваного поняття, що з позицій логіки при визначенні поняття є неприпустимим.
Аналіз еволюції поглядів правників та вчених-фінансистів на поняття джерел фінансового права свідчить, що, приймаючи до уваги складність і багатоаспектність даного явища, як сьогодні, так і раніше не було і немає, та, напевно, і не може бути однозначної відповіді на питання стосовно його визначення. Зважаючи на це необхідно перевести наукові дискусії в таку площину, яка дозволить знайти відповіді на вкрай актуальні питання, а саме – які ознаки повинен мати правовий акт, щоб його можна було вважати джерелом права; як досягти і забезпечити цілісне, ефективне регулювання правом всіх необхідних аспектів життєдіяльності нашої країни з метою досягнення суспільного добробуту; які форми об’єктивізації фінансово-правових норм для цього найкраще застосовувати; за допомогою яких форм права своєчасно та в повному обсязі можливо забезпечити надходження грошових коштів до публічних фондів, а потім з максимальною ефективністю, раціональністю і результативністю розподілити і використати їх з метою виконання всіх завдань та функцій держави.
Розробляючи поняття «джерело фінансового права», окреслюючи його ознаки, треба виходити з того, що це, перш за все, певний спосіб встановлення фінансово-правових норм, результатом якого є видання відповідного правового акта. Цей спосіб при фінансово-правовому регулюванні неодмінно пов'язаний з діяльністю держави в особі відповідних представницьких, виконавчих і судових органів. Це вказує на необхідність розмежування таких термінів, як правотворчість і законотворчість, з якими пов’язано виникнення джерел фінансового права. При цьому виникнення джерел фінансового права пов’язано з правотворчістю держави, а якісний і кількісний склад суб'єктів правотворчості історично мінливий. Він залежить зазвичай від економічного і культурного рівня розвитку суспільства, а також від форми політичної організації держави.
Джерела фінансового права мають як загальні, так і особливі характеристики. Так, загальними ознаками джерел фінансового права є: формальна визначеність; нормативність; загальнообов’язковість; юридична сила; загальновідомість; системність; видання уповноваженим органом (законність). Особливими характеристиками джерел фінансового права можна назвати: предметну ознаку; множинність; відсутність єдиного кодифікованого акта; виключну спрямованість на реалізацію інтересів держави і забезпечення за їх допомогою досягнення публічного інтересу; чіткість та ясність формулювання прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин. При цьому джерела фінансового права можна визначити як різноманітні форми встановлення і вираження (об’єктивізації) норм щодо мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів, що видаються компетентними органами держави та місцевого самоврядування, і складають певну систему, мають загальнообов’язковий, нормативний, загальновідомий, ієрархічний характер.
Джерело фінансового права регулює певне коло суспільних відносин. Звідси у джерелах фінансового права знаходять своє закріплення саме його норми – спеціальні приписи держави й органів місцевого самоврядування щодо мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів. Однак, це положення не дозволяє виокремлювати у якості напрямку публічної фінансової діяльності правотворення, а також говорити про фінансову правотворчість, бюджетну правотворчість. Правотворення не може бути напрямом фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, оскільки не у перебігу фінансової діяльності ухвалюються відповідні нормативно-правові акти, а для належного здійснення такої діяльності відбувається регламентування правом відповідних відносин. Отже, правотворчість не може бути фінансовою, податковою, валютною тощо. В процесі її здійснення можуть створюватися різні за своїм спрямуванням та метою закони та підзаконні нормативно-правові акти, покликані урегульовувати фінансові, бюджетні, податкові, валютні та інші відносини.
Наявність різноманітності джерел фінансового права має об’єктивне походження, велике значення та свідчить, що у процесі об’єктивізації норм фінансового права застосовуються різні форми. Це дозволяє забезпечити найефективніше правове регулювання відносин з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів публічних фондів.
З огляду на розвиток джерел фінансового права сьогодні до їх кола органічно входить сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених нормативно-правових актів, прецедентів, відбитих у актах Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, а також нормативно-правових договорів. При цьому, незважаючи на той факт, що серед них традиційно визначальну роль відіграють саме нормативно-правові акти, кожне джерело фінансового права має своє власне місце, обумовлене особливістю його призначення, свою сферу впливу у процесі упорядкування відносин, що виникають під час публічної фінансової діяльності.
У чинному українському законодавстві відсутні правові норми, якими були б закріплені система і види джерел права взагалі, і фінансового зокрема. Окрім того система чинного вітчизняного фінансового законодавства не має єдиного конститутивного нормативного акта. Це негативно позначається на ефективності правозастосування. Зважаючи на позитивний досвід європейських держав в Україні необхідно на законодавчому рівні закріпити види та ієрархію джерел права взагалі, і фінансового, зокрема. Однак, зважаючи на доволі складний характер внесення змін до Конституції України, сьогодні в нашій державі джерела права доцільніше визначити у відповідному законі «Про нормативно-правові акти України» або «Про джерела права України».
Нині в Україні немає необхідності у прийнятті Фінансового кодексу. В умовах тривалого перехідного періоду, коли фінансові відносини розвиваються нерівно і стрімко, фінансова система зазнає істотних змін, а отже, і фінансове законодавство є нестабільним, кодекс не здатен виконати свої функції. Законодавець, приймаючи рішення про розробку та прийняття кодексу, має виходити з того, що саме змістовні та функціональні характеристики такого нормативно-правового акта, як кодекс є дуже принциповими для проведення такої роботи. На сьогодні вже набув чинності Бюджетний кодекс та Податковий кодекс України. За таких умов навряд чи Фінансовий кодекс буде здатний забезпечити однакове регулювання без певного дублювання відповідних аспектів. До того ж не лише завдяки кодифікації можна подолати колізії та удосконалити фінансове законодавство.
Нині важливим є не прийняття Фінансового кодексу як такого чи взагалі нових законодавчих актів, які регулюють ті чи інші види фінансових (бюджетних, податкових, банківських) відносин, приміром, Банківського кодексу України, а узгодження чинної сукупності фінансових законодавчих норм між собою. Безумовно, логічним є вироблення і закріплення основних принципів щодо фінансово-правового регулювання саме шляхом прийняття базового закону «Про публічні фінанси». Метою такого законопроекту має стати усунення невизначеності та суперечливості правового регулювання процесів мобілізації, розподілу та використання коштів публічних фондів, забезпечення єдності і вдосконалення правових норм у цій царині у зв'язку з проведенням економічних, політичних, правових реформ, зокрема адміністративної, реформи податкової системи, бюджетного процесу, фінансового контролю тощо. Він має стати базовим актом, що буде визначати чітку нормативну основу для правового регулювання фінансової діяльності в Україні. Це закладе низку підстав для подолання проблем як на стадії прийняття фінансових нормативно-правових актів, так і при їх застосуванні. Цей закон дозволить усунути такі недоліки фінансово-правового регулювання як: відсутність чітких, одноманітних дефініцій фінансово-правових категорій; брак одностайного визначення юридичної сили та ієрархічного співвідношення різних правових актів; невизначеність поняття, змісту та особливостей фінансового закону; низьку якість змісту фінансових нормативно-правових актів, безсистемність їх підготовки і прийняттях актів; неврегульованість повноважень щодо офіційного тлумачення фінансово-правових норм та ін.
З огляду на специфічний зміст публічної фінансової діяльності, метод правового регулювання, а також нерівність, притаманну суб’єктам фінансових правовідносин, джерела фінансового права мають містити чітко сформульовані вимоги, виражені в категоричній формі, що не допускають їх вільної (за згодою сторін) зміни чи відміни. Всі права та обов’язки, якими наділяються суб’єкти фінансового права, мають точно і вичерпно визначатися. Завдяки цьому держава в змозі забезпечити своєчасне і в повному обсязі надходження грошових коштів до фондів, а також ефективне та результативне їх використання для реалізації публічних інтересів.
Джерела фінансового права є доволі різноманітними. Їх можна класифікувати залежно від низки підстав: особливостей правового регулювання і характеру установлення; галузевої належності; обсягу; часу дії; території дії; суб’єкта нормотворчості; характеру норм, що містяться у ньому.
Системність являє собою характеристику всього комплексу джерел, у тому числі й фінансового права, у їх взаємозв’язку і взаємовпливі, взаємодії з іншими джерелами за умови притаманності кожному джерелу у загальному порядку регулювання суворо визначеного місця. Система джерел фінансового права характеризується цілісністю, упорядкованістю, множинністю, самостійністю елементів, чітким місцезнаходженням кожного із елементів, ієрархічністю. Вона складається з елементів, які взаємодіють. При цьому ефективність правового упорядкування фінансових відносин буде тим вище, чим більш злагодженою і цілеспрямованою буде їх системна дія на відносини щодо мобілізації, розподілу і використання коштів публічних фондів, а також чим досконалішими вони будуть за своїм змістом. Відповідне упорядкування сукупності джерел фінансового права забезпечує їх ієрархія. Суворе дотримання ієрархічності джерел фінансового права є запорукою ефективного функціонування як взагалі правової системи, так і фінансової системи будь-якої держави.
Система джерел фінансового права не тотожна системі фінансового законодавства. При співвідношенні понять «фінансове законодавство» та «джерела фінансового права» треба виходити з того, що останнє є ширшим за змістом, оскільки до їх кола разом із законами належать також інші нормативно-правові акти, які не включені до системи фінансового законодавства, судові прецеденти і нормативно-правові договори
У системі джерел фінансового права ключову роль відіграють нормативно-правові акти. Це обумовлено їх здатністю виявлення і віддзеркалення у праві загальних, публічних інтересів; можливістю досягнення найточнішого і повного вираження фінансово-правових норм, не допускаючи їх довільної інтерпретації й застосування; можливістю оперативного оновлення і реагування на зміну відповідних суспільних відносин; зручністю і традиційністю використання, а також контролю за їх застосуванням; легкістю проведення систематизації; орієнтованістю на численне застосування тощо.
Ніні фінансове право розвивається в нашій державі не планомірно і системно, а, швидше, спонтанно: виникає потреба в урегулюванні певних відносин – і тоді з'являється, часто поспішно, з безліччю вад, відповідний фінансовий нормативно-правовий акт. Нормотворчість у цій галузі важко назвати ефективною. Відсутні належні підготовка і відстеження системних зв’язків з іншими фінансово-правовими актами, а також актами інших галузей законодавства. Окрім того, часто спостерігається включення норм фінансового права, і особливо податкового, до нефінансових нормативно-правових актів, які належать до інших галузей права — цивільного, господарського, адміністративного, права соціального забезпечення тощо. Однак з метою удосконалення правового регулювання публічної фінансової діяльності необхідно відійти від такої негативної практики. Окрім того треба уникати включення господарських, цивільних та інших правових норм до фінансово-правових актів.
З урахуванням практики підготовки фінансових нормативно-правових актів у європейських країнах, зокрема, Великої Британії, Франції та Швеції, доцільно удосконалити процедури проведення відповідних експертиз фінансових нормативно-правових актів. Однак, створювати в Україні нові (додаткові) органи або комісії для провадження такої діяльності в умовах браку бюджетних коштів є недоцільним. За таких обставин достатнім є встановлення персональної відповідальність посадових осіб, які належним чином не виконали своїх обов’язків щодо проведення та урахування результатів правових експертиз, а також введення обов’язкового здійснення наукової правової експертизи та обговорення з фахівцями.
Нормативно-правові акти – джерела фінансового права можна класифікувати на: комплексні (покликані врегульовувати не тільки фінансові, а й інші суспільні відносини), і фінансові (містять виключно фінансово-правові норми). Таке розмежування дозволяє виокремити і розкрити специфіку саме фінансових нормативно-правових актів, особливо фінансових законів, а також з’ясувати їх системні зв’язки.
Фінансові нормативно-правові акти мають як загальні риси, притаманні будь-яким нормативно-правовим актам, так і специфічні. Останні пов’язані із спрямованістю фінансово-правового регулювання, за якої всі приписи, що в них містяться, мають чітко виражену направленість на мобілізацію, розподіл або використання грошових коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів.
Особливу роль у системі джерел фінансового права відіграє Конституція держави. Принциповим аспектом, пов'язаним з розумінням конституційних основ публічної фінансової діяльності держави, є аналіз юридичних властивостей Основного Закону, що відрізняють його від актів поточного законодавства. Конституція України містить норми, які є основою змісту публічної фінансової діяльності, відображають характер конституційного регулювання фінансових відносин, мають базове значення для фінансового права, виступають основою для поточного фінансового законодавства, визначають його характер, та за допомогою яких створюються умови для функціонування фінансової системи країни.
Аналіз положень Конституцій УРСР, України та європейських держав, що стосуються регламентування фінансових відносин, свідчить, що фінансово-правові норми розміщуються в текстах конституцій за певною системою – вони, як правило, складають окремі спеціальні розділи, присвячені упорядкуванню суто фінансових відносин. При цьому найчастіше особливий акцент у конституціях робиться на регулюванні бюджетних, податкових і фінансово-контрольних відносин. Це підкреслює величезну роль і підвищення значення таких відносин для держави. Втім в Конституції України відсутній спеціальний розділ, що присвячений регулюванню публічної фінансової діяльності. Досягти одноманітного, злагодженого, системного урегулювання всього спектру фінансових відносин, тим самим компенсувати відсутність у Конституції України окремого розділу про публічні фінанси, можна, не вдаючись до змін і доповнень Основного Закону України за допомогою інших прийомів, зокрема, завдяки розробки та прийняття Закону «Про публічні фінанси».
Зважаючи на спрямованість законодавчого акту, закони, що є джерелами фінансового права, можна розподілити на комплексні (міжгалузеві) та фінансові. Комплексні (міжгалузеві) закони спрямовані на упорядкування як фінансових, так і інших видів суспільних відносин, містять фінансово-правові норм поряд з нормами інших галузей права. Їх особливістю є поєднання різних режимів правового регулювання. Таке розмежування обумовлює: пред’явлення досконалих вимог до змісту саме фінансових законодавчих актів; необхідність їх структурної побудови як закінченої конструкції; наявність у них чітких вихідних положень, що мають стати підґрунтям для розгалуженої системи фінансових підзаконних нормативно-правових актів; формування узгодженості всієї сукупності фінансових правових норм; дієвість як їх системи в цілому, так і кожної окремої норми, що регулює фінансові відносин.
Фінансовий закон має загальні характеристики, притаманні будь-яким законодавчим актам, а також особливості. До останніх віднесено: регулювання найбільш важливих відносин у сфері публічної фінансової діяльності; верховенство щодо інших правових актів; нормативне вираження інтересів держави саме у сфері публічної фінансової діяльності; особливий порядок розроблення та прийняття; специфічна процедура набуття чинності; поєднання стабільності та гнучкості його приписів; чіткість і визначеність його фінансово-правових норм.
Ґрунтуючись на принциповому підході щодо верховенства фінансового закону, наділення лише одного джерела фінансового права – фінансового закону і передусім Основного Закону нашої держави, вищою юридичною силою здатне гарантувати та забезпечити єдину спрямованість при фінансово-правовому регулюванні. Саме фінансовий закон є правовою основою для видання інших видів нормативних правових актів. Він безпосередньо окреслює головні тенденції фінансово-правового регулювання в підзаконних нормативно-правових актах та визначає підстави прийняття останніх, їх зміст, предмет регулювання, юридичну силу, а також їх види.
Фінансовий закон, зазвичай, розробляється та приймається за спеціальною процедурою. Це забезпечує найретельніше його складання та уважний розгляд у парламенті, оскільки такий законодавчий акт має врегульовувати перерозподільні відносини в суспільстві, встановлювати односторонні обов'язки приватного власника на користь публічної влади. При цьому можна говорити про встановлення своєрідних: (1) правил розроблення таких законопроектів, (2) кола суб’єктів, яким надано право внесення на розгляд до парламенту таких зактів, (3) процедури розгляду таких проектів.
Незважаючи на об’єктивну необхідність кожного року приймати закон про Державний бюджет, а також, за певних обставин, перегляду правового механізму податку, що дозволяє краще реагувати на зміни у провадженні соціально-економічної та фінансової політики, основи правового регулювання публічних фінансів мають бути стабільними. Стабільність фінансового закону це його здатність протягом тривалого часу ефективно та раціонально врегульовувати широке коло фінансових відносин, не потребуючи суттєвих змін норм, що він містить.
Використання закону при урегулюванні фінансових відносин має певну специфіку. Вона полягає у дії групи узгоджених та взаємозалежних законів із чітко вираженими відсильними нормами, а також у забезпеченні їх реалізації за допомогою широкої системи актів підзаконних. При цьому, зважаючи на положення Конституції України, не підзаконні акти, а саме фінансові закони повинні стати основним джерелом фінансового права. Всі інші підзаконні нормативні акти мають бути видані виключно на його підставі й обов’язково йому відповідати. Неодмінною вимогою, пропонованою до будь-якого фінансового нормативно-правового акта, поряд з необхідністю його видання в рамках компетенції відповідного державного органу, його суворої визначеності тощо, має стати вимога його відповідності актам вищих органів.
Зважаючи на застосування імперативного методу правового регулювання, нормативно-правові акти, що регламентують фінансові відносини, мають відповідати певним вимогам: містити чіткі, конкретні формулювання понять; мати чітку, логічну структуру; не застосовувати багатозначних слів тощо. Для уникнення помилок при вживанні різних понять, неоднозначного трактування фінансово-правових норм необхідно точно встановлювати значення використовуваних категорій з метою їх уживання тільки в суворо визначеному контексті, який відбиває спрямованість інтересу держави в особі законодавця щодо руху коштів публічних коштів.
Нагальними проблемами у сфері підзаконної нормотворчості є недостатня ефективність прийнятих нормативно-правових актів, що містять фінансово-правові норми; їх велика кількість (причому як законів, так і підзаконних нормативних актів); безліч змін і доповнень до вже прийнятих актів; зовнішні й внутрішні протиріччя їх положень. Окрім того більша частина таких актів не має достатньої наукової обґрунтованості, що призводить до неоднозначної інтерпретації фінансово-правових приписів. За таких обставин вбачається вкрай необхідним надати фінансовим нормативно-правовим актам стабільності, сталості, визначеності, оскільки саме такі риси нині обумовлюють існування саме стійкої системи регулювання фінансових відносин. При цьому стабільність фінансових нормативно-правових актів не означає їх незмінності.
Сьогодні серед передумов застосування актів судової влади при урегулювання фінансових відносин можна виокремити: масштабне реформування фінансової системи держави; недосконалість нормативно-правових актів, що регулюють публічну фінансову діяльність; відсутність ясності і однозначності у розумінні змісту фінансово-правових норм; виникнення численних колізій та суперечностей фінансово-правових норм; відсутність у Конституції України вичерпного переліку джерел права; відхід від позитивізму як домінуючого праворозуміння в Україні; необхідність пошуку нових ефективних джерел фінансового права; поява органу конституційної юрисдикції – Конституційного Суду України та ін. При цьому саме рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини набувають найважливішого значення при реалізації норм фінансового права.
Фінансово-правова наука, яка покликана відобразити найбільш загальні закономірності в розвитку фінансових відносин, не може ігнорувати на користь традиції ті основні тенденції розвитку юридичної практики, які свідчать, що правове регулювання відносин в сфері публічної фінансової діяльності не може сьогодні повноцінно здійснюватися лише на базі законів. З визнанням судової влади незалежною і самостійною гілкою єдиної державної влади, змінюється і роль судових актів у ній. Втім, незважаючи на беззаперечний вплив рішень Конституційного Суду на реалізацію фінансово-правових норм, їх правова природа є не визначеною. Це не сприяє ефективному правовому регулюванню фінансових відносин і вказує на необхідність на законодавчому рівні визначити їх місце у системі джерел права і фінансового, зокрема.
Дотримуючись формального підходу, закладеного Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини, які стосуються певних аспектів здійснення публічної фінансової діяльності, необхідно відносити до джерел фінансового права. Обов’язковість прецеденту міжнародного суду для національних судів обумовлює й обов’язковість приписів такого рішення для будь-якого учасника регульованих відносин.
Характеристика рішень Конституційного Суду України як джерел фінансового права передбачає порівняння ознак таких актів з рисами джерел фінансового права. Так, ознаками, що допускають вважати рішення органів конституційної юрисдикції судовими прецедентами і джерелами фінансового права, є такі. Так, прецедентом, як правило, визнають рішення вищих судових інстанцій. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Рішення Конституційного Суду є неперсоніфікованими, тобто вони не мають точно визначеного і обмеженого кола адресатів своєї дії; їх реалізація може відбуватися багато разів протягом тривалого періоду. Конституційний Суд, висловивши свою позицію одного разу, згодом посилається на неї при вирішенні інших справ. Існує певна паралель стосовно необхідності регулярного оприлюднення прецедентів і рішень Конституційного Суду. У Рішеннях Конституційного Суду містяться відповіді на питання не факту, а права. У таких актах по суті формулюються критерії нового законодавчого фінансово-правового регулювання, тим самим певним чином конструюються «моделі» нових фінансово-правових норм», оскільки у ньому містяться норми фінансового права або правові позиції.
Навряд чи в Україні можна вести мову про прецедент, під яким розуміється будь-яке рішення суду, що містить норму права і є надалі обов’язковим для застосування як самим судом, що виробив таку норму, так і іншими судами. На сучасному етапі мова може йти про запозичення деяких його вихідних постулатів, оскільки нині лише окреслюються певні тенденції щодо схожості рішень судів конституційної юрисдикції з судовими прецедентами, що дозволяє їх відносити до джерел фінансового права. Іншими словами, можна наполягати на визнанні актів певних судів прецедентами за змістом, якщо відповідне судове рішення, яке містить правові позиції, набуває цінності, авторитетності, а також нормативності й обов’язковості як для самого суду, так і інших суб’єктів фінансового права.
Сьогодні немає достатніх підстав для визнання актів всіх вищих судових органів, зокрема Верховного Суду, Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду України, судовими прецедентами. Про це свідчить перш за все доволі суперечлива практика прийняття рішень такими судами, а це, звісно, не сприяє належній реалізації приписів фінансових законів і негативно позначається в цілому на ефективності правового регулювання публічної фінансової діяльності. Із законодавчим закріпленням актів усіх вищих судових інстанцій як судових прецедентів в нашій державі не треба поспішати. Не треба забувати, що поряд з позитивним значенням, яке мають такі акти щодо забезпечення одностайності розуміння фінансово-правових норм, не виключена можливість проявів свавілля. До того ж, як свідчить практика, рішення названих судів, на жаль, поки не мають авторитету.
Не можна говорити про загальнообов’язковість правових позицій Конституційного Суду України у відриві від самих формальних актів, якими є рішення. Правова позиція набуває значення тільки у зв’язку з прийняттям відповідного рішення, а не сама по собі. Тому джерелом фінансового права треба вважати Рішення Конституційного Суду України, а не його позиції. Враховуючи складні законодавчі процедури та динаміку правотворчості в Україні в загалі, саме рішення Конституційного Суду дають можливість якісно та оперативно усувати існуючи недоліки фінансово-правових норм. За допомогою прецеденту, відбитого у рішеннях Конституційного Суду, значно деталізуються і конкретизуються положення фінансових законів, у них викладаються єдині положення, стандарти, необхідні для ефективного функціонування фінансової системи в цілому. Акти конституційного суду набувають нормативного характеру, обов'язкового для дотримання всіма суб'єктами фінансового права, за їх допомогою здійснюється значний регулюючий вплив у сфері публічної фінансової діяльності.
Наполягаючи на визнанні рішень Конституційного Суду та Європейського суду з прав людини джерелами фінансового права, ми не закликаємо внести до правового регулювання фінансових відносин якісь новації, а, навпаки, пропонуємо законодавчо закріпити те, що не один рік існує в реальній дійсності. Це дозволить забезпечити законність цієї форми фінансового права з урахуванням фактичної ролі, яку вони виконують у перебігу упорядкування фінансових відносин в умовах сьогодення.
Аналіз діяльності Конституційного Суду України свідчить, що ним за період з 1997 р. – на початок 2011 р. було прийнято більше 30 рішень, які безпосередньо торкаються проблем правового рулювання публічної фінансової діяльності. У таких Рішеннях розглядаються різні аспекти функціонування фінансової системи нашої держави. Зокрема, залежно від виду фінансових відносин, на упорядкування яких спрямовані такі рішення, їх можна згрупувати на ті, що стосуються: 1) упорядкування бюджетних відносин; 2) регулювання податкових відносин; 3) регулювання банківської діяльності; 4) визначення засад публічно-правового регулювання страхування і ціноутворення; 5) визначення правового статусу органів, що здійснюють публічну фінансову діяльність. При цьому така класифікація є доволі умовною, оскільки часто у одному рішенні висловлюються правові позиції стосовно різних аспектів публічної фінансової діяльності. Але, поряд з тим, застосовуючи саме пропонований підхід, можливо провести системний аналіз актів Конституційного суду, що безумовно позначилися на упорядкуванні правом відносин у різних напрямках публичної фінансової діяльності.
Характерно, що Рішення, у яких Конституційний Суд розглядає проблеми бюджетної діяльності є найчисельнішими. У них Суд вирішував питання щодо змісту закону про Держбюджет і можливості внесення ним змін до поточного законодавства, формування і встановлення розміру видатків бюджетів, функціонування місцевих бюджетів тощо. Критичний аналіз рішень Конституційного Суду, що торкаються проблем встановлення переліку суб’єктів, які мають право законодавчої ініціативи щодо Закону про Державний бюджет, висвітлює проблеми недосконалості, неточності, а також остаточності рішень Конституційного Суду.
Сучасний етап розвитку України характеризується підвищенням значення й ролі нормативно-правового договору при упорядкуванні фінансової діяльності органів держави та місцевого самоврядування. Поряд з тим для фінансово-правової доктрини нормативно-правовий договір як джерело фінансового права є достатньо новим явищем. Це обумовлено, поміж іншим, застосуванням при правовому регулюванні фінансових відносин імперативного методу, відносно невеликим терміном застосування договірних конструкцій при упорядкуванні відносин у сфері публічної фінансової діяльності.
Підвищення ролі договірного регулювання всіх сфер життєдіяльності країни, у тому числі і фінансової, визначається багатьма чинниками. Серед них можна виділити: докорінне реформування та мобільність фінансових правовідносини; глобалізація економіки; бажання держави урахувати специфіку суб’єктів фінансових відносин, а також проводити ефективну фінансову діяльність; взаємозв’язок приватного і публічного інтересу; неможливість в законодавстві передбачити всі без винятку варіанти розвитку фінансових відносин.
Можна виокремити декілька підходів вчених-фінансистів, що сформувалися стосовно визначення правової природи договорів, які укладаються у перебігу публічної фінансової діяльності і, відповідно, їх включення до системи джерел фінансового права. Згідно з першим – будь-який договір при фінансово-правовому регулюванні розглядається лише як юридичний факт, засіб індивідуально-правового регулювання. Відповідно до другого – усі договори неодмінно мають включатися до системи джерел фінансового права. Відповідно до третього – тільки певні фінансово-правові договори можуть вважатися джерелами фінансового права. Саме останній підхід ми вважаємо конструктивним, оскільки в умовах сьогодення лише низка правових договорів, що виникають в сфері публічної фінансової діяльності, мають нормативний характер. Їх застосування передбачено саме нормами фінансового права. А це є підставами, які поряд з іншими, дозволяють нам розглядати їх саме у якості джерел фінансового права.
Застосування правового договору при врегулюванні фінансових відносин не означає того, що фінансове право поряд з імперативним використовує й диспозитивний метод регулювання. Метод фінансово-правового регулювання являє собою сукупність юридичних засобів та прийомів (дозволів, приписів, заборон), за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб’єктів фінансових відносин. За таких обставин мова йде саме про застосування конкретних прийомів, засобів, які складають органічну систему єдиного метода правового регулювання фінансових відносин – імперативного. При цьому визначення сутності фінансово-правового договору та особливостей його застосування пов'язано з проблемами взаємодії імперативних і диспозитивних норм у фінансовому праві, узгодженням приватних і публічних інтересів, ступенем втручання держави в економічні відносини.
Субєкти фінансових правовідносин не можуть укладати фінансово-правові договори без відповідного дозволу держави, оскільки регулювання фінансових відносин здійснюється імперативним методом. Виходячи з принципового положення, що регулювання фінансових відносин здійснюється саме імперативним методом, підставою для укладання фінансово-правового договору є наявність згоди держави. Вона виступає у формі попереднього дозволу на встановлення норм фінансового права в договірному порядку, що відбивається у фінансових законах.
Фінансово-правові договори мають такі ознаки: (1) укладаються в рамках здійснення публічної фінансової діяльності; (2) укладаються між учасниками фінансових відносин; (3) мають чітку спрямованість – задоволення публічного інтересу, що передбачає забезпечення збирання, розподілу або використання грошових коштів держави і органів місцевого самоврядування; (4) підстави і умови їх укладення визначені у фінансовому законі.
Різноманітність договірних форм упорядкування фінансових відносин обумовлює необхідність їх класифікації. Так, всі фінансово-правові договори залежно від їх нормативності та загальнообов’язковості можна поділити на індивідуальні та нормативні. Беручи за основу класифікації вид фінансових відносин, які підлягають договірному урегулюванню, можна виокремити договори, що виникають: (1) при формуванні і виконанні різних видів бюджетів; (2) з приводу фінансування державних і муніципальних підприємств; (3) при справлянні податків і зборів; (4) по державному внутрішньому боргу; (5) стосовно державного позабюджетного фінансування; (6) у сфері державного страхування; (7) у царині грошового обороту і розрахунків. Використовуючи у якості підстави для розподілу порядок укладання та сферу дії таких угод, нормативні фінансово-правові договори класифіковано на внутрішньодержавні та міжнародні.
Для характеристики фінансово-правових договорів як джерел фінансового права необхідні аргументи, які знаходяться у площині порівняння їх ознак з характерними рисами джерел фінансового права. Нормативні фінансово-правові договори укладаються компетентними суб’єктами. Їх повноваження стосовно договірного регулювання мають обов’язково визначатися у фінансовому законі. Істотною рисою таких договорів є також обов'язкова відповідність їх змісту конституційним приписам і розпорядженням фінансових законів. Такі договори стосуються певних аспектів публічної фінансової діяльності. Зміст